Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
22
Коли я повернувся, Фібі вже зняла з голови подушку,- я знав, що так і буде,- й лежала горілиць, але на мене не дивилась.. Я підходжу до ліжка, сідаю на краю, а вона - «руть, кдядаія, і відвернула свій набурмосений писок до [135] стіни. Ігнорує мене, бачте, мале бісеня! Як ото хлопці з фехтувальної команди в Пенсі, коли я посіяв у метро оте чортове причандалля.
- А як там поживає каналія Гейзл Везерфілд? - питаю.- Що новенького ти про неї написала? Оте оповідання, яке ти прислала, у мене в саквояжі на вокзалі. Дуже непогана річ!
- Тато тебе вб'є!
Слухайте, ця мала каналія вже як забере щось у голову, то забере!
- Не вб'є. У найгіршому разі дасть прочуханки й пошле до отої чортової військової школи. Оце й усе, що він мені зробить. А крім того, мене тут уже не буде. Я буду далеко. Я буду... Мабуть, у Колорадо, на отому ранчо.
- Ох, не сміши! Ти ж навіть верхи не вмієш їздити!
- Хто - я? Ще й як умію! Що тут не вміти! Там тебе на раз навчать,- кажу.- Не віддирай пластиру!
Лежить, каналія, і все пробує відірвати пластир на лікті.
- Хто це тебе так обчикрижив? - питаю. Я аж тепер помітив, як по-дурному її підстригли. Стирчить, мов стерня.
- Не твоє діло! - відрубала. Часом воно таке затяте, каналія! Просто не знаєш, як підступити.- Видко, знов засипався на всіх предметах,- каже так само ущипливо.
Аж смішно стало. Розводиться, мов справжня училка, а в самої ще молоко на губах не обсохло.
- А от і не на всіх,- кажу.- На англійській пронесло.- А тоді чорт мені надав ущипнути її за попеня! Лежить на бочечку, а задок виставила. Власне, у неї того задка, вважайте, й нема. І не дуже вщипнув, але вона спробувала ляснути мене по руці, тільки не попала.
І раптом каже:
- Ох, нащо ти це зробив? - Вона хотіла сказати - нащо я вилетів зі школи. Але промовила це так, що мені аж сумно стало.
- О боже, Фібі, хоч ти не згадуй про це! - кажу.- Мені вже в печінках усі ці розпитування. Причин мільйон. Гіршої школи, ніж Пенсі, я не бачив. Кругом самий фальш і показуха. І пройдисвіт на пройдисвітові. Зроду не бачив такого зборища пройдисвітів в одному місці. Сидимо, наприклад, у кімнаті, мозолимо язики. І раптом стукав який-небудь вуграстий придурок. Думаєш, його впустять?! І хоч куди бідолашний поткнеться - скрізь двері перед ним замкнені. Там ще було оте дуремарське таємне товариство - я теж побоявся в нього не вступити. А Роберт Еклі, один зануда, весь у вуграх, теж захотів у те товариство. Все ходить [136] і ходить за ними, а вони його не приймають, і квит. Просто через те, що він зануда і весь у вуграх. Навіть гидко про це балакати. От уже смердюча школа! Можеш мені повірити.
Каналія Фібі мовчить, однак слухає. У неї на потилиці було написано, що вона слухає. А слухати Фібі вміє, молоток. І найсмішніше те, що вона все розуміє. Як треба розуміє.
Я розповідав про Пенсі далі. Хотілося вилити душу.
- Є там кілька путніх учителів, та й вони все роблять напоказ,- кажу.- Взяти хоч би того ж таки старого містера Спенсера. Його жінка завжди підсовувала нам гарячий шоколад і всяку таку погань. Узагалі обоє досить милі люди. Та побачила б ти його, коли старий Термер, наш директор, приходив на урок історії й сідав за останню парту! Він приходив частенько. Всядеться, каналія, за останню парту й сидить добрих півгодини. Мабуть, уявляв собі, що він у класі інкогніто абощо! Сидить, сидить на гальорці, а тоді й давай перебивати каналію Спенсера своїми ідіотськими жартиками. А оте старе одоробло, Спенсер, все хихикає та підсміюється, аж із шкури пнеться, так ніби той Термер бозна-яка цяця, трясця його матері!
- Не лайся так!
- Тебе б там занудило, слово честі! - кажу.- Або День ветеранів. Придумали ж - День ветеранів! Це коли вся ота сволота, що закінчила Пенсі трохи не з тисячу сімсот сімдесят шостого року, злазиться до школи й вештається по всіх кутках зі своїми жінками, дітьми і те де. Побачила б ти одне таке старе луб'я років так п'ятдесяти! Уявляєш, стукає до нас, залазить у кімнату й питає, чи не можна зайти в нашу вбиральню. Але ж убиральня в кінці коридора! Так я й не зрозумів, чого в біса він спитав саме нас. Знаєш, що він сказав? Хочу подивитися, каже, чи ще стоять у кабіні на дверях мої ініціали! Виявляється, оте нещастя років дев'яносто тому викарбувало в кабіні на дверях свої ідіотські ініціали й думало, що вони ще його там ждуть! Довелось нам з сусідом провести його до гальюна й чекати, поки він шукав на всіх дверях свої ініціали. Нишпорить по кабінах та одно торочить нам про те, що роки в Пенсі були найщасливішою порою в його житті, вчить нас, як жити, й те де. Слухай, я був від нього в трансі! Не кажу, Що він поганий чоловік, ні. Але не конче бути поганою людиною, щоб інші були від тебе в трансі. Від хорошої людини теж можна бути в трансі. Досить тільки надавати людям купу дурних порад, поки шукаєш на дверях гальюна [137] свої ініціали. Не знаю, може, все було б не дуже й погано, якби він не так важко дихав. Він не міг відсапатись уже після сходів. Шукає оті свої ініціали, а сам усю дорогу сопе. І сміх, і гріх. Ще й напоумляє нас з Стредлейтером, щоб брали від Пенсі все, що можна. Господи, Фібі, цього просто не можна пояснити! Мені в тій клятій школі нічого не подобається. Цього просто не можна пояснити!
Каналія Фібі щось буркнула, але я не розчув. Вона уткнулась носом у подушку, й нічого не можна було розібрати.
- Що? - питаю.- Повернись до мене. Я нічого не чую, коли ти бубониш у подушку.
- Тобі взагалі все не подобається!
Мені ще важче стало на душі, коли вона так сказала.
- Чого ж, не все. Не кажи. Бо таки не все. Звичайно, не все. Навіщо в біса так казати?
- Бо тобі все не подобається. Жодна школа не подобається. Тобі не подобається все на світі. Геть усе!
- Бо й ні! Тут ти не маєш рації. Якраз тут ти й не маєш рації! На дідька казати те, чого не знаєш? - Слухайте, вона вкрай зіпсувала мені настрій.
- Бо.тобі все не подобається. От скажи: що тобі подобається?
- Що подобається? Що мені подобається? - кажу.- Будь ласка!
Як на зло, я ніяк не міг зосередитись. Часом страшенно важко буває зосередитись.
- Ти хочеш знати, що мені подобається? - питаю. Та Фібі не відповіла, каналія. Відсунулась від мене на цілу милю - десь аж на другий край ліжка, й мовчить. Так наче на другому кінці світу.
- Чого мовчиш?! - кажу.- Що мені дуже подобається чи що просто подобається?
- Що тобі дуже подобається.
- Добре,- кажу. Тільки я, на жаль, ніяк не міг зосередитись. На думку спали лише оті дві черниці, що збирали гроші в пошарпаний солом'яний кошик. Особливо та, котра була в залізних окулярах. Та ще знайомий хлопець з Елктон-хілла. Вчився там один такий, Джеймс Касл. Нізащо не хотів забирати назад слів, які сказав про отого задаваку Філа Стейбла. Джеймс його так і назвав - задавака, а один із Філових задолизів узяв і доніс на нього. Тоді Стейбл з шістьма такими, як сам, виродками прийшов до Джеймса в кімнату, замкнув на ключ двері й хотів був примусити хлопця забрати свої слова назад. Але Кас» затявся, [138] і край. Тоді вони за нього й узялися. Не хочу навіть розповідати, що йому робили,-гидко й подумати! - проте каналія Джеймс затявся - й не хоче відмовлятися від своїх слів. Ти б його тільки побачила: мале, худе, од вітру хилиться, а руки мов олівці. Кінець кінцем він замість того, щоб відмовлятися від своїх слів, вистрибнув з вікна. Я саме був у душовій і навіть звідти чув, як він шандарахнувея. Правда, я подумав, що то з вікна просто щось випало,- радіоприймач, столик абощо, але в жодному разі не людина. Потім чую - всі біжать по коридору і сходами веіиз. Я накинув халат і теж кинувся за всіма надвір. Касл лежав просто на кам'яних сходах. Він був уже мертвий. Кругом усе в крові, валяються зуби, всі бояться навіть до нього підступити. На ньому саме був светр з високим коміром - то я дав йому поносити. А тим падлюкам, що довели хлопця до цього, так нічого й не було, їх тільки повиганяли зі школи. Навіть не посадили.
Але більш мені не спало на думку нічого. Тільки оті дві черниці, з якими я снідав на вокзалі, та Джеймс Касл, що з ним я вчився в Елктон-хіллі. Найсмішніше те, що Джеймса Касла я майже не знав, коли вже казати правду. Таке тихеньке було хлопченя, непримітне. На математиці ми з ним сиділи в одній групі, але в різних кінцях класу, і він дуже рідко вставав відповідати й майже не виходив до дошки. У кожному класі є хлопці, які не люблять уставати й виходити до дошки. Здається, ми з Каслом тільки один раз і розмовляли - це тоді, коли він попросив у мене отой светр. Пригадую, я був такий вражений, коли він прийшов просити,- трохи в осад не випав. Я саме чистив в умивалці зуби. А він підходить до мене й каже, нібито кузен пообіцяв заїхати за ним машиною і покатати. Я собі й гадки не мав, що він знає про отой мій светр з високим коміром. А я про Касла знав, власне, тільки те, що в класному журналі його прізвище завжди стояло перед моїм. Кайбл В., Кайбл Р., Касл Д., Колфілд - як зараз пам'ятаю. Коли вже казати по щирості, то спершу я й не хотів позичати йому светра. Просто через те, що майже не знав його.
- Що-що? - перепитав я Фібі.
Вона, каналія, щось мені саме сказала, але я не слухав.
- Навіть не можеш нічого придумати, еге? -' Чому не можу?! Можу.
- То чого ж мовчиш?
- Мені подобається Аллі,- кажу.- А ще подобається сидіти ось так, як оце тепер, з тобою. Сидіти, пригадувати, розмовляти про все на світі і... [139]
- Аллі помер. Ти сам завжди так кажеш! А коли людина помре, попаде на небо й те де, то це вже зовсім не те...
- Я знаю, що він помер! Думаєш, не знаю? То що - я вже не можу його любити, га? Коли людина померла, то це ще не означає, що її не можна любити, чорт забирай!.. Особливо, коли ця людина була в тисячу разів краща за тих, котрі живуть.
Фібі нічого не відповіла. Коли вона не знає, що сказати, від неї, каналії, слова не почуєш.
- Принаймні тут мені подобається,- веду далі.- Я хочу сказати, саме тепер. Просто сидіти з тобою, баляндрасити, корчити придуреники...
- Але ж це зовсім не те!
- Чого ж у дідька не те? Це якраз те! Звичайно, те! Люди завжди так думають - це, мовляв, не те, що треба. Мені це вже остобісіло до нудоти!
- Не лайся, кажу! Ну добре, а що тобі подобається ще? Ким би тобі хотілося бути? Вченим, чи там адвокатом, чи ще кимось?
- Вченого з мене не вийде. Смальцю мало в голові.
- Тоді адвокатом - як тато.
- Бути адвокатом, мабуть, непогано, але така перспектива мене не приваблює,- кажу.- Розумієш, добре, коли адвокати намагаються врятувати життя невинним людям і таке інше. Та саме цього вони й не роблять. Коли стаєш адвокатом, то тільки збиваєш гроші, граєш у гольф та бридж, купляєш машини, п'єш мартіні й ходиш з таким виглядом, ніби ти - пуп землі. А крім того: навіть якби ти й намагався рятувати людям життя тощо, звідки б ти знав, задля чого це робиш - задля того, щоб справді врятувати людське життя, чи задля того, щоб стати справді знаменитим адвокатом, таким, якого в залі суду всі поплескують по плечу й вітають, коли кінчається якийсь розтриклятущий продес? Одне слово, як ото в дешевому кіно - репортери і вся ота мура. Хто знатиме, що ти робиш це від щирого серця? Все лихо в тому, що ніхто ж нічого не знатиме!
Я не дуже певен, чи розуміла каналія Фібі, що я в дідька мелю. Все ж таки вона, вважайте, ще дитина і т. д. Але Фібі мене принаймні слухала. А коли тебе хто-небудь принаймні слухає, це вже непогано.
- Тато вб'є тебе. Він тебе вб'є,- сказала Фібі.
Але я її не слухав. Я міркував уже про інше. На думку спала божевільна ідея. [140]
- Знаєш, ким би я хотів бути? - кажу.- Знаєш, ким? Ну, якби можна було вибирати, хай йому грець!
- Ким? Тільки не лайся.
- Знаєш таку пісеньку: «Коли хтось когось піймає у густому житі...»? То я б...
- Ні! Там так: «Коли хтось когось зустріне у густому житі...»! - вигукнула каналія Фібі.- Це вірш Роберта Бернса.
- Я знаю, що Роберта Бернса.
Фібі правду казала. Там було: «Коли хтось когось зустріне у густому житі...» Я й забув.
- А я думав, що там «хтось когось піймає»! - кажу.- Принаймні я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля - кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола - жодної людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнющої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це - єдине, чого мені хочеться по-справжньому. Дурниці, звичайно.
Каналія Фібі довго не озивалася. Нарешті промовила тільки:
- Тато тебе вб'є.
- Уб'є, то й уб'є, чхав я на це! - кажу. Я встав з ліжка, бо надумав подзвонити одному чоловікові - моєму вчителеві англійської з Елктон-хілла, містеру Антоліні. Тепер він жив у Нью-Йорку. Покинув Елктон-хілл і викладав у нью-йоркському університеті.- Мені треба дзенькнути,- кажу Фібі.- Зараз прийду. Гляди, не засни.- Не хотілось мені, щоб вона заснула, поки я у вітальні дзвонитиму. Я й знав, що Фібі не засне, але однаково сказав - так, про всяк випадок.
Коли я рушив до дверей, вона гукнула:
- Голдене! Я обернувся.
Фібі сиділа в ліжку. Таке вже, каналія, гарнюнє!
- Одна дівчинка, Філліс Маргуліс, учить мене відригувати,- каже.- Ось послухай.
Я послухав. У неї справді трохи виходило, але не Дуже.
- Непогано,- сказав я і пішов до вітальні дзвонити колишньому своєму вчителеві містеру Антоліні. [141]
Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
