Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
3
Другого такого брехуна, як я, світ іще не бачив. Просто кошмар. Навіть коли йду в магазин купити журнал абощо, а дорогою мене спитають, куди я, мені нічого не варто бовкнути, що поспішаю в оперу. Просто жах господній. Отож коли я сказав старому Спенсерові, нібито мушу ще забігти до спортивного залу по свої манатки тощо, це теж була суща брехня. Я в тому клятому залі ніколи нічого свого й не кидав.
У Пенсі я жив у новому гуртожитку - в так званому корпусі Оссенбергера. Там поселяли тільки учнів останніх [16] двох класів. Я вчився а передостанньому класі. А мій сусід у кімнаті був випускник. Наш корпус назвали так на честь Оссенбергера - вчився в Пенсі колись один такий. Закінчив школу і збив силу, грошви. Ось що він зробив: набудував по всій Америці похоронних контор, через які можна ховати своїх родичів - п'ять зелених за душу. На того свинтюха Оссенбергера варто поглянути! Він, мабуть, запихав покійників у мішок, а тоді бовть у річку! Одне слово, Оссенбергер відвалив школі купу грошей, і наш корпус назвали його ім'ям. На першу футбольну гру року він прикотив своїм величезним як тюрма, кадилаком, а ми на трибунах мусили зірватися на ноги й на все горло репетувати - тобто кричати йому «ура». А на другий день уранці він учистив у нашій шкільній каплиці таку промову - годин на десять. Спершу розповів з півсотні заяложених анекдотів - це щоб показати, який він-у дошку свій. Теж мені, велике діло! А тоді почав розводитись про те, що він, попавши у скруту абощо, ніколи не соромиться бухнути навколішки й помолитися господу богу. Ми також, мовляв, завжди повинні молитися богу - просто звірятися Всевишньому будь-коли й будь-де. Думайте, каже, про Ісуса Христа, як про свого приятеля, і т. ін. Він, мовляв, і сам розмовляє з Ісусом весь час. Навіть за кермом. Слухайте, я мало не гигнув! Уявляю собі, як оте пузате мурло вмикає першу швидкість, а саме благає бога, щоб послав йому кілька зайвих покійничків! Та найцікавіше сталося потім. Оссенбергер уже дійшов до середини й саме хвалився, який він чудовий, який відчайдушний і т. ін. хлопець, коли раптом Едгар Марсалла,- цей сидів якраз поперед мене,- як бабахне на всю каплицю! Воно, звісно, дуже непристойно - як-не-як у каплиці ж, і взагалі, але смішно вийшло - вмерти можна. Оце-то Марсалла! Трохи дах не знесло. Ніхто з нас уголос засміятися не зважився, а каналія Оссенбергер удав, мовби нічого не почув. Та старий Термер, наш директор, сидів поруч із ним на кафедрі, і по ньому було видно, що він усе почув. Слухайте, ох і розлютився ж він! Тоді директор нічого нам не сказав, але ввечері зігнав усіх до школи й ну читати проповідь. Учень, каже, який скоїв таку провину у святому місці, не гідний лишатися в стінах Пенсі. Ми намагалися нишком умовити каналію Марсаллу дати ще один залп, під час промови Термера, але хлопець, на жаль, не мав настрою.
Одне слово, я жив у новому корпусі імені отого самого Оссенбергера. Хлопці ще були на футболі, в гуртожитку комусь спало на думку натопити, і я аж зрадів, коли після [17] квартири старого Спенсера опинився у себе в кімнаті. Стало навіть затишно. Я скинув куртку, краватку, розстебнув комірець сорочки, а тоді надів шапку, яку вранці купив у Нью-Йорку. То була червона мисливська шапка з отаким довжелезним козирком. Я нагледів її у вітрині спортивного магазину, коли ми вийшли з метро,- саме після того, як я похопився, що забув у вагоні оті триклятущі рапіри. Шапка обійшлася мені всього один долар. Я нап'яв її задом наперед, козирком на потилицю - дурниця, звісно, нічого не скажеш, але мені так подобалося. До того ж так мені в шапці навіть личило. Потім я взяв книжку, яку саме почав читати, й сів у своє крісло. В кожній кімнаті стояло по двоє крісел. Одне моє, друге - мого сусіда, Ворда Стредлейтера. Бильця вже ледве трималися - на них сідали всі, кому не ліньки, але загалом крісла були навіть досить зручні.
А книжку, яку я читав, мені втелющили в бібліотеці помилково. Просто дали не ту, що я просив, а я помітив це аж у гуртожитку. То була «З нетрів Африки» Ісаака Дінесена. Спершу я подумав: «Мабуть, якесь лайно». Ба ні, книжка виявилась навіть дуже непоганою. Взагалі я бовдур бовдуром, але читаю багато. Улюблений письменнику мене - Д. Б., мій брат, а на другому місці - Рінг Ларднер. На іменини брат подарував мені книжку Рінга Ларднера - якраз перед тим, як я вступив до Пенсі. Там були страшенно смішні - просто сказитися можна - п'єси і одне оповідання про полісмена-регулювальника: він закохався в дуже вродливу дівчину, яка завжди перевищувала швидкість. Але він має сім'ю, той полісмен, і не може, звісно, одружитися з дівчиною тощо. А потім дівчина гине - вона ж бо завжди ганяла, мов оглашенна. Те оповідання мене просто вбило. Я взагалі люблю читати книжки, де хоча б час від часу трапляється щось смішне. Багато я читаю і класичних книжок - як-от «Повернення на батьківщину» та інші, і вони мені дуже подобаються,- і про війну, й детективів тощо, але щоб надто я ними захоплювався, то ні. По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: «От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів - узяв і подзвонив йому по телефону». Але таке буває зі мною не часто. Я б не проти подзвонити цьому Ісаакові Дінесену. Рінгові Ларднеру також, звичайно, тільки Д. Б. сказав, що він уже помер. А ось «Тягар людських пристрастей» Сомерсета Моема - книжку я прочитав торік улітку - це вже не те. Роман досить непоганий і т. ін., однак [18] дзвонити Сомерсетові Моєму я охоти не маю. Сам не знаю чому. Мабуть, просто він не з тих, із ким хотілося б поговорити, ось і все. Я б скоріше зателефонував каналії Томасові Гарді. Його Юстасія. Вай мені імпонує... Нацупив я, одне слово, нову шапку, вмостився в кріслі й почав читати «З нетрів Африки». Один раз я книжку вже прочитав, але хотілося ще переглянути деякі місця. Перебіг я очима сторінок три, коли чую - хтось відслоняє завісу в душовій і спиняється на порозі. Навіть не підводячи голови, я відразу здогадався, хто це. То був Роберт Еклі - він жив у суміжній кімнаті. В нашому корпусі одна душова на дві кімнати - посередині, і каналія Еклі рипався до мене разів по сто на день. Тільки він, певно, з усього гуртожитку - крім мене, звісно,- не пішов на футбол. Еклі взагалі майже нікуди не ходить. Дивний субчик. Провчився в Пенсі цілих чотири роки, а уже закінчував школу, а ніхто не називав його інакше, як Еклі. Навіть Герб Гейл, що жив із ним в одній кімнаті, і той ніколи не називав його Боб чи бодай Ек. Мабуть, і власна жінка називатиме його Еклі, якщо тільки він коли-небудь одружиться. Еклі був жахливо високий - десь шість футів і чотири дюйми, але сутулив плечі, а зуби мав гнилі. За весь час, поки ми жили з ним по сусідству, я жодного разу не бачив, щоб він чистив зуби. Вони завжди були в нього наче вкриті пліснявою, страшно дивитися. Побачиш, бувало, ~в їдальні, як він набиває рота картоплею чи горохом або там іще чимось - аж занудить. Крім того, Еклі ходив увесь у прищах. Вони вискакували в нього не лише на лобі чи на підборідді, як це звичайно буває в хлопців, а на всій фізіономії. Та якби ж тільки це! Еклі взагалі був огидний тип. Просто паскудний. Сказати правду, я його недолюблював.
Отож чую, Еклі стоїть на порозі душової, зразу за моїм кріслом, і визирає, чи нема в кімнаті Стредлейтера. Бо віп терпіти не міг Стредлейтера й ніколи не заходив до нас у кімнату, коли той був удома. Еклі взагалі рідко кого терпів.
Нарешті він переступає поріг душової і входить у кімнату.
- Салют! - каже. Еклі завжди вітався так, ніби йому все смертельно остобісіло або ніби він смертельно зморений. Йому, бачте, не хотілося, щоб я подумав, буцім він прийшов у гості абощо. Прикидається, мовби опинився тут ненароком, дідько б його вхопив!
- Салют! - кажу, але очей від книжки не підводжу. З такими, як Еклі, тільки пильнуй! Відірвешся від книжки - пиши пропало, замучить. Щоправда, він це зробить [19] усе одно, але якщо звернеш на нього увагу не зразу, то доконає тебе не так швидко.
Еклі неквапно прочалапав по кімнаті туди, прочалапав назад. Це в нього вже така звичка - не може, щоб не перемацати своїми руками чужих речей. Помацає і обдивиться все на столі, потім на тумбочці - і так щоразу. Слухайте, часом він просто діяв на нерви!
- То як фехтувалося? - питає. Еклі до зарізу хотілось перебити мені читання і зіпсувати весь настрій. А саме фехтування йому було до лампочки.- Ми виграли чи ні?
- Ніхто не виграв,- кажу, але на нього не дивлюсь.
- Що? - перепитує Еклі. Він узагалі мав моду перепитувати.
- Ніхто не виграв,- знов буркнув я і глип на нього з-під лоба: що це ти, думаю, вже пірвав на моїй тумбочці?
Еклі саме розглядав фото дівчини, з якою я зустрічався в Нью-Йорку,- Саллі Гейс. Відколи та чортова карточка в мене, він брав її до рук і витріщався на неї разів, мабуть, щонайменше тисяч п'ять. І ніколи, дідько б його вхопив, не поставить карточку туди, де взяв. Зумисне ж, каналія, це відразу було видно.
- Ніхто не виграв? - каже Еклі.- Як це?
- Та я покинув у метро оті триклятущі рапіри разом з усім причандаллям.- Очей на нього я все ще не підводжу.
- Отуди к бісу! В метро? Загубив, чи що?
- Ми сіли не на ту лінію. Мені довелося раз по раз уставати й дивитись на оту ідіотську схему над головою.
Еклі став наді мною і заступив світло.
- Слухай,- кажу,- через тебе я вже вдвадцяте читаю те саме речення.
Хтось інший зрозумів би, чорт бери, цей натяк. Тільки не Еклі.
- Чуєш, а тобі не доведеться платити? - питає він.
- Не знаю,- кажу.- Та мені начхати. Слухай, малий, може б, ти сів, га? А то ні бісового батька не видно.
Еклі не любив, коли я називаю його «малим». Він щоразу відповідав, що сам я, мовляв, малий шпанюк - мені ж бо тільки шістнадцять, а йому - вже цілих вісімнадцять! На вього просто сказ находив, коли я називав його «малим».
Стовбичить - хоч би що. Це на нього схоже: кроку не ступить убік, коли його попросять зійти зі світла. Потім він, звичайно, відійде, але щоб одразу - нізащо.
- Що це ти в біса читаєш? - питає.
- Не бачиш? Книжку.
Еклі відгорнув обкладинку, прочитав назву.
- Щось путнє? - допитується.
- Ага. Особливо речення, на якому я оце застряг.- Коли я в гуморі, мені теж пальця в рота не клади. Правда, до Еклі це не дійшло. Він знову почав никати по кімнаті, перемацуючи мої та Стредлейтерові речі. Кінець кінцем я кинув книжку на підлогу. З таким фруктом, як Еклі, не багато начитаєш. Не дасть.
Я розсівся в кріслі і став мовчки стежити за Еклі, що почував себе тут, каналія, як удома. Від поїздки до Нью-Йорка я досить-таки зморився, і мене взяли позіхи. Потім мені скортіло трохи поклеїти дурня. Люблю часом поклеїти дурня - просто так, з нудьги. Я повернув мисливську шапку козирком наперед і натяг її на самі вуха. Сиджу і ніякісінького дідька, звісно, не бачу.
- Ой, здається, сліпну! - кажу таким хрипким-хрипким голосом.- Матусю рідна, в очах темніє!
- Псих! - кидає Еклі.- їй-богу, псих!
- Матусю рідна, дай мені руку! Чом ти не даєш мені руки?
- Ради бога, не корч із себе!
Не встаючи з крісла, я, мов сліпий, почав мацати руками довкола. Мацаю та примовляю:
- Матусю рідна, чом же ти не даєш мені руки?
Звичайно, то я тільки придурювався. Іноді це мене тішить. А крім того, я знав, що Еклі, каналія, лютує, як чорт. Я з ним узагалі робився просто садистом. Дуже часто я при ньому відчував, що в мені прокидається справжній садист. Та кінець кінцем я кинув клеїти дурня, знов повернув шапку задом наперед і замовк.
- Це чиє? - спитав Еклі, тримаючи в руках Стредлейтерів наколінник.
От типчик, нічого не промине! Що побачить, те й згребе в руки - пояс від штанів, що завгодно. Я відповів, що наколінник Стредлейтерів. Еклі відразу жбурнув ним на ліжко Стредлейтера. Взяв на тумбочці, а кинув на ліжко, зумисне.
Потім знов усівся на бильце Стредлейтерового крісла. Ніколи не сяде по-людському. Неодмінно на бильце.
- Де ти доп'яв оцю ідіотську шапку? - питає.
- У Нью-Йорку.
- Скільки дав?
- Зелененьку.
- Обібрали тебе.- Він заходився чистити сірником під своїми паршивими нігтями. Еклі завжди тільки те й робив, Що чистив під нігтями. Цирк! Зуби запліснявілі, на вуха [21] гидко глянути, а під нігтями шкребе щохвилини. Видно, думає, що цього досить, аби мати пристойний вигляд. Чистить він, отож, під нігтями, а сам не зводить баньок а моєї шапки.- Вдома в таких шапках ми ходимо полювати на козуль, щоб ти знав,- каже.- Це шапка мисливська.
- Дідька лисого! - Я скинув шапку й покрутив її в руках. Потім примружив одне око, так ніби взяв шапку на мушку.- В ній полюють на людей,- кажу.- Я сам полюю в цій шапці на людей.
- Твої вдома вже знають, що ти вилетів зі школи?
- Ні.
- А де ж це в біса швендяє Стредлейтер?
- На футболі. Рандеву там у нього,- промовив я, позіхаючи. Позіхав я всю дорогу. Воно й не дивно - адже в кімнаті було жарко, мов у пеклі, й мене хилило на сон. У тій Пенсі взагалі можна було або закоцюбнути від холоду, або спектися на смерть.
- Великий чоловік твій Стредлейтер,- сказав Еклі.- Чуєш, дай мені на хвильку ножиці, га? Вони в тебе під рукою?
- Ні. Я їх уже спакував. Вони в шафі, аж нагорі.
- Дістань на хвильку, га? - просить Еклі.- У мене задерся ніготь, треба відрізати.
Йому начхати - спакував ти речі чи не спакував, у шафі вони чи ще десь. І все ж таки ножиці я йому дав. Поки діставав, мене трохи не вбило. Тільки-но я відчинив шафу, коли це на кумпол мені гуп! - Стредлейтерова тенісна ракетка, та ще й у дерев'яній коробці. Так гахнуло, що свічки в очах засвітили. Еклі зо сміху теж мало не гигнув. Голос у нього такий тоненький, писклявий. Я знімаю з шафи валізу й шукаю йому оті падлючі ножиці, добра б їм не було, а він регоче. Що-що, а посміятися Еклі любив. Хай вам цеглина летить на голову абощо - Еклі регоче, аж падає.
- А ти, малий, з гумором! - кажу.- Ще й з яким! Ти що - не знав? - І подаю йому ножиці.- Слухай, бери мене своїм менеджером. Я влаштую твою передачу по радіо.
Я знов сів у крісло, а Еклі почав обрізати нігті. Не нігті, а кігті!
- Може б, ти обрізав їх над столом абощо? - питаю.- Слухай, обрізай над столом, га? Не хочеться мені чалапкати ввечері босими п'ятами по твоїх гидотних нігтях.
Та Еклі ніби й не чує - обрізає, каналія, нігті на підлогу, і край. От уже паскудна манера! Слово честі.
- Із ким же це в Стредлейтера рандеву? - питає. Йому [22] завжди свербіло знати, з ким Стредлейтер водиться, хоч і ненавидів його.
- Хіба я знаю! А що?
- Та так. Слухай, не можу я терпіти цю сволоту! Ох, як же я не можу терпіти таку сволоту!
- Невже? А він просто не може без тебе жити. Сказав мені, що ти формений принц,- патякаю далі. Я часто називаю людей принцами, коли клею дурня. Щоб не збожеволіти з нудьги.
- Він завжди дере носа,- каже Еклі.- Ненавиджу я цю сволоту! Можна подумати, що він і справді...
- А може, ти обрізатимеш нігті все ж таки над столом, га? - кажу.- Я вже всоте прошу тебе...
- Весь час дере свого паскудного носа,- править своєї Еклі.- Думає, що бозна-який розумний. А по-моєму, він просто сволота. Думає, розумніших від нього немає...
- Еклі, чорт би тебе забрав! Будь ласкавенький, обрізай свої смердючі нігті над столом! Я вже сто разів тебе просив!
Кінець кінцем він таки підійшов до столу. Поки на нього не роззявиш рота, нічого не доб'єшся.
Хвилину я мовчки стежив за ним. Потім не витримав:
- Я знаю, чого ти википаєш на Стредлейтера: він сказав, щоб ти хоч раз на тиждень чистив зуби. Господи, та він же зовсім не думав тебе ображати! Стредлейтер сказав це не зумисне, нічого поганого він на увазі не мав. Він тільки хотів сказати, що тобі самому було б краще і вигляд ти мав би приємніший, якби хоч зрідка чистив зуби.
- А я що - не чищу? Мелеш дурниці!
- А от і не чистиш! Я вже давно за тобою стежу - не чистиш, і край,- сказав я, але зовсім не злостиво. Мені було ніби аж шкода Еклі. Воно, звісно, не дуже приємно, коли тобі дорікають, що не чистиш зуби.- А Стредлейтер непоганий хлопець. Сволотою його не назвеш,- кажу.- Просто ти його не знаєш, ось у чому біда.
- А я кажу, сволота. Задавака й сволота.
- Так, задавака. Але багато в чому душа в нього добра, ніде правди діти,- правлю я.- Подумай сам. Є, припустімо, у Стредлейтера краватка чи інша річ, яка тобі подобається. Скажімо, на ньому краватка, і вона сподобалась тобі, хоч умри,- це я так, для прикладу. Знаєш, що він зробить? Скине її і подарує тобі. їй-богу, подарує. Або знаєш, що він зробить? Покине її в тебе на ліжку чи ще десь. Одне слово, однаково віддасть ту чортову краватку тобі. А от інші хлопці, мабуть, тільки б... [23]
- Та ну його! - лайнувся Еклі.- Якби я мав стільки грошви, як він, то теж роздаровував би краватки!
- Ти?! Ні, ти не такий! - Я похитав головою.- Ти, малий, не такий. Якби ти мав стільки грошви, як він, то став би найбільшим...
- Доки ти називатимеш мене «малим», трясця твоїй матері?! Я тобі в батьки годжуся, шмаркачу нещасний!
- У батьки? Овва! - Слухайте, з цим Еклі хоч кому терпець урветься. Так і жде нагоди цвікнути в очі, що тобі тільки шістнадцять, а йому - вже вісімнадцять.- По-перше,- кажу,- я не збираюся брати тебе в свою кляту сімейку...
- От і нічого називати мене...
Раптом двері відчинились, і в кімнату з розгону влетів каналія Стредлейтер. Він узагалі не ходив, а літав. Завжди такий закручений-- куди твоє діло! Підбігає до мого крісла - і лясь, лясь мене легенько по щоках. От уже паскудна звичка!
- Чуєш,- каже,- ти ввечері йдеш куди-небудь?
- Не знаю. Побачу. А що в біса робиться надворі - сніг валить?
Він був увесь у снігу.
- Ага. Чуєш, якщо нікуди не йдеш, то, може, даси мені свою картату куртку?
- А хто виграв? - питаю.
- Та ще тільки перший тайм закінчився,- відповів Стредлейтер.- Ми пішли. Ні, серйозно, тобі потрібна ввечері куртка? Бо я облив свою сіру якоюсь гидотою,
- Не потрібна,- кажу.- Але ж ти її розтягнеш. У тебе ж плечі, як у чорта.
Взагалі ми з ним на зріст однакові, але Стредлейтер майже вдвічі важчий. А плечі в нього - у двері не входять.
- Не бійся, не розтягну.- Він підбіг до шафи.- Як поживаєш, Еклі? - питає. Цей Стредлейтер досить-таки привітний хлопець. Привітність його, звісно, нещира - прикидається, чортова душа, але з Еклі він принаймні завжди здоровкається.
Еклі тільки щось буркнув собі під ніс. Він би, звісно, взагалі не відповідав, але промовчати, навіть не буркнувши, в нього забракло духу. А мені сказав:
- То я, мабуть, піду. Ще побачимось.
- Ага,- кажу. Плакати я не збирався через те, що він ушивавсь до своєї кімнати.
Стредлейтер почав роздягатися - скинув піджак, краватку. [24]
- Певно, треба швиденько поголитися,- каже. У нього така борода - щетина! Серйозно.
- А де ж твоя краля? - питаю.
- Жде у тому крилі.- Він узяв чим поголитися, прихопив під пахву рушника й вийшов з кімнати. Хоч би сорочку накинув абощо. Завжди бігає по коридору до пояса голий - думає, що в нього бозна-яка гарна статура! Та воно так і є. Що правда, то правда.
Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
