Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
6
Не все приходить на пам'ять відразу. Я ось думаю: о котрій же це Стредлейтер прийшов із побачення з Джейн? Розумієте, от хоч убий, не можу пригадати, що я робив, коли почув його, каналію, в коридорі: чалап, чалап, аж противно було слухати. Мабуть, я тоді ще дививсь у вікно, але брехати не хочу, не ручусь. Річ у тім, що я був жахливо схвильований. А коли мене щось хвилює, то вже хвилює по-справжньому. Мені навіть у животі крутить, коли хвилююсь. Але в гальюн я не біжу. Я так хвилююсь, що й не думаю про це. Бо вибіжу і, чого доброго, ще переб'ю собі все хвилювання. Якби ви були знайомі зі Стредлейтером, то теж хвилювалися б. Кілька разів я з тим паскудою ходив до дівчат і знаю, що кажу. Совісті в нього ні на крихту. Серйозно.
Одне слово, у всіх коридорах у нас лінолеум, і оте його кляте чалапання я почув ще здалеку. Навіть не пам'ятаю вже, де я сидів, • коли він увійшов,- біля вікна, у своєму кріслі чи в його кріслі. Слово честі, не пригадую. [35]
Ввійшов - і зразу жалітися: мовляв, холод надворі собачий, те, се. А тоді й питає:
- Куди це в біса всі порозбігалися? Жодної живої душі, наче в трупарні, хай йому чорті
А я й не думаю відповідати. Якщо в тебе, бовдуре несусвітенний, думаю, не вистачає клепки втямити, що в суботу ввечері всі просто порозходились, чи полягали спати, чи роз'їхались на неділю по домівках, то не варто пнутися із шкури й пояснювати це тобі.
Бачу, Стредлейтер уже роздягається. І хоч би тобі слово про Джейн, каналія! А то ж ні слова. Я теж мовчу. Тільки краєм ока стежу за ним. Добре, що хоч за куртку подякував. Почепив на плічка й сховав у шафу.
Потім він скинув краватку й запитав, чи я написав йому отой дуримарський твір. Та он він, кажу, на твоєму смердючому ліжку. Стредлейтер підійшов і, розстібаючи, сорочку, почав читати. Стоїть, читає, а сам гладить собі голі груди й живіт. А вираз обличчя - як у кретина. Стредлейтер узагалі мав моду гладити собі живіт і груди. Любив себе до нестями, каналія. - І раптом каже:
- Грім тебе побий! Та тут же про якусь чортову бейсбольну рукавицю, Голдене!
- То й що? - відповідаю. А голос у самого як лід.
- Як це - то й що?! Хіба я тобі не казав, що треба описати якусь кімнату, будинок абощо, дідько б тебе взяв!
- Ти сказав, треба що-небудь описати. То чого ж у біса не можна взяти бейсбольну рукавицю?
- Ану тебе!.. - визвірився Стредлейтер. Він уже просто скаженів.- У тебе все виходить догори дригом! - Він люто глипнув на мене.- Не дивно, що тебе виперли звідси к бісовій матері,- каже.- Ніколи не зробиш нічого так, як тобі кажуть. Я вже бачу. Ну ніколи, хай тобі чорт!
- Прекрасно! - відповідаю.- Тоді давай твір назад.- Я підійшов до Стредлейтера, вихопив у нього з рук оті кляті аркуші й порвав їх.
- На якого бісового батька ти це зробив? - питає він. Я нічого не відповів. Жбурнув клапті в кошик, ліг на своє ліжко, і ми довго не озивались один до одного. Стредлейтер роздягся до трусів, а я, не встаючи з постелі, закурив, сигарету. Взагалі курити в кімнатах у нас не дозволяли, але пізно ввечері, коли всі вже полягали чи порозходились гуляти, диму ніхто не почує. Крім того, кортіло подрочити Стредлейтера. Він просто скаженів, коли в гуртожитку [36] хто-небудь порушував правила. І сам у кімнаті ніколи не курив. Тільки я.
Про Джейн вія усе ще ні словечка. Кінець кінцем я не витримав:
- Пізненько ж ти ходиш, чорт забирай, коли вона взяла дозвіл тільки до пів на десяту. Вона що - спізнилася через тебе в гуртожиток?
Він сидів скраю на ліжку і обрізав свої смердючі нігті на ногах.
- Трохи спізнилась,- каже.- А хто ж у дідька бере в суботу дозвіл тільки до пів на десяту?
Господи, як же я ненавидів його тієї хвилини!
- Ви були в Нью-Йорку? - питаю.
- Ти що - з гори впав?! Куди ж у біса пхатися до Нью-Йорка,, коли вона відпросилася тільки до пів на десяту!
- Не пофортунило. Він звів на мене очі.
- Слухай,- каже,- коли вже тобі так свербить покадити, катай у гальюн. Тобі однаково звідси вшиватися, а мені, грім би тебе вдарив, сидіти тут до самих іспитів.
Я й бровою не повів. Серйозно кажу. Лежу собі й димлю, мов паровоз. Тільки повернувся трохи на бік і дивлюсь, як він обрізає паскудні свої нігті. От школа! Всю дорогу перед носом у тебе як не вугрі видушують, то нігті обрізують!
- Ти переказав їй від мене вітання? - питаю.
- Угу.
Чорта з два він переказав, собака!
- А вона що? - кажу.- Ти її питав, вона й досі виставляв всі свої дамки в останньому ряду?
- Ні, не питав. Ти думаєш, ми з нею цілий вечір грали в шашки, га, чорт забирай?!
Я нічого не відповів. Боже мій, як я тоді його ненавидів!
- Де ж ти з нею був, коли не їздив до Нью-Йорка? - питаю по хвилі. А голос ось-ось затремтить, я вже ледве стримуюсь. Слухайте, ох і розгулялися ж у мене нерви! Мабуть, чула душа щось недобре.
Нарешті Стредлейтер обрізав кляті свої нігті, устав в отих ідіотських трусах-з ліжка й заходився строїти дурника. Підходить, нахиляється і ну товкти мене кулаком у плече - розважається, паскуда!
- Не дурій,- кажу.- Де ж ви з нею були, коли не їздили до Нью-Йорка? [37]
- А ніде. Просто сиділи в машині, і всі діла.- І знов як стусоне мене в плече. Весело йому, кретинові отакому!
- Та не дурій! - кажу.- В чиїй машині?
- Еда Бенкі.
Ед Бенкі тренував у Пенсі баскетбольну команду. Каналія Стредлейтер ходив у нього в мазунчиках - він грав у них центра, і Бенкі щоразу, коли Стредлейтер хотів, давав йому свою машину. Загалом учням не дозволялося брати в учителів машини, але ж ці спортсмени така сволота - завжди тягнуть один за одним руку. В усіх школах, де я вчився, ті паскуди тягли один за одним руку.
А Стредлейтер знай гамселить мене в плече, ніби я йому боксерська груша. В руках у нього була зубна щітка, й він засунув її до рота.
- Що* ж ви робили в тій бісовій машині? - питаю далі.- Ти її що - той?..- А голос тремтить - кошмар!
- Ого, якої заспівав! Ось я зараз наколю тобі за такі слова язика!
- То ти її той?..
-. Це професійна таємниця, малий!
Що було далі, я погано пригадую. Пам'ятаю лише, як устав з ліжка - так ніби зібрався в гальюн чи ще кудись,- а тоді з усієї сили раптово як замахнувсь на Стредлейтера. Я цілився в зубну щітку - хотів, щоб вона прохромила його паскудну горлянку. На жаль,, не вийшло. Не влучив. Я тільки зацідив йому в вухо чи десь туди. Тому лайнюкові, видно, таки трохи заболіло, але не так, як мені хотілося. Я б угатив і дужче, але бив з правої, а праву я "не можу добре стиснути в кулак. Вона в мене покалічена, я про це вже розповідав.
Одне слово, пригадую тільки, що очумався на підлозі, а каналія Стредлейтер сидить на мені верхи - червоний, як рак. Тобто не сидить, а стоїть своїми поганими коліньми в мене на грудях. А важив він добру тонну. Ще й руки мої тримає, щоб я його не вдарив. Убив би, гадину таку!
- Ти що, сказився? Сказився, та? - все допитується він, а його дурна пика робиться дедалі червоніша й червоніша.
- Забери з грудей свої ідіотські коліна! - кажу. Я вже мало не кричав. Слово честі.- Злізь із мене, пусти, пес смердючий!
А він не пускає. Сидить, зараза, тримає мене за руки, а я обзиваю його сучим сином і чим хочу. І так годин десять. Чого я йому тільки не казав-уже навіть добре не пам'ятаю. Ти, кажу, думаєш, що тобі можна тягати в машину [38] кого завгодно. А сам, мовляв, навіть не спитав, чи дівчина й досі виставляє в останньому ряду дамки. Тобі, кажу, взагалі на все нас... бо ти просто ненормальний кретин!
Стредлейтер не любив, коли його обзивали кретином. Ніхто з кретинів не любить, коли їх обзивають кретинами.
- Заткай пельку, Голдене! - цідить він, а пика така червона, тупа.- Зараз же заткай пельку, чуєш?!
- Ти ж навіть не знаєш, як її правильно звати - Джейн чи Джін, кретин нещасний!
- Заткай пельку, Голдене, трясця твоїй матері! Останній раз кажу.
Я його таки доконав, гада.
- Або ти заткнеш пельку, або я розвалю тобі голову!
- Забери з мене смердючі свої коліна, ідіот!
- А заткнеш пельку, якщо я тебе пущу? Я не відповідав.
Тоді він знов своєї:
- Я тебе відпущу, Голдене, а ти заткнеш пельку?
- Заткну. Стредлейтер зліз із мене, і я підвівся. Так натовк триклятущими своїми колінами груди, що я ледве дихав.
- Кретин недоумкуватий, ідіот, сучий син! - кажу йому.
Тоді він уже по-справжньому оскаженів. Свариться перед самісіньким моїм носом своїм величезним смердючим пальцем і примовляє:
- Голдене, трясця твоїй матері, я тебе попереджую! Востаннє попереджую: якщо не замовкнеш, я тобі такої всиплю...
- Чого це я мовчатиму? - кажу. А сам уже аж кричу.- В цьому ж і вся біда з вами, кретинами. По-людському з вами ніколи не побалакаєш. Тим-то кретинів здалеку й видно. Ніколи з ними розумно не побала...
В цю мить Стредлейтер справді зацідив мені в зуби. І друге, що мені запам'яталося, це те, що я відкинув копита. Не пригадую вже, чи він забив мені памороки, чи ні, але навряд. В житті людині взагалі важко забити памороки, то тільки в дурнячому кіно легко. Проте юшка з носа в мене добряче цвіркнула. Коли я знов розплющив очі, то лежав на підлозі, а каналія Стредлейтер стояв наді мною. Під пахвою він тримав оте своє смердюче туалетне причандалля.
- Я ж тебе, телепню, попереджував,- каже,- чого ж ти не заткнув пельки? - А голос у нього аж тремтить. Видко, [39] злякався, каналія, чи не репнув у мене черепок, коли я гримнувся на підлогу. Аг шкода, що не репнув.- Сам винен, чорт бери! - каже. Слухайте, а він таки не на жарт злякався!
А я лежу собі на підлозі й навіть не думаю вставати. Тільки обзиваю його паскудою та кретином. І такий я лютий, що аж на крик зриваюся.
- Чуєш, піди вмийся,- каже Стредлейтер,- Ти мене чуєш?
- Сам іди,- відповідаю,- вмивай свою ідіотську пику! - Я поводився, звісно, як дитина, але надто вже він мені допік, стерво.- А по дорозі в умивалку,-кажу,-заскоч до місіс Шмідт і зроби своє діло.- Місіс Шмідт була дружина шкільного сторожа, баба років шістдесяти п'яти.
Так я й сидів на підлозі, доки почув, як каналія Стредлейтер причинив за собою двері й почалапав коридором до умивалки. Тоді я встав. Довго не міг знайти мисливської шапки. Нарешті таки знайшов кляту. Валялася під ліжком. Я нап'яв її, повернув козирком назад - так мені подобалося дужче,- а тоді ступив до дзеркала й подивився на дурнувату свою фізіономію. Ні, такої розквашеної мармизи ще* світ не бачив! Губи, підборіддя - все заюшене кров'ю, навіть піжама й халат. І страшно було, й цікаво. Я скидався на форменого розбишаку. В житті я тільки двічі потрапляв у бійку, і обидва рази мені перепадало. Так-що розбіяка з мене нікудишній. Якщо хочете знати правду, то я пацифіст.
Я здогадувався, що каналія Еклі не спав і, певно, чув увесь наш гармидер. Тож я відслонив завіси й пройшов крізь душову в його кімнату поглянути, що він у біса робить. Взагалі я рідко до нього заходив. Там завжди чимось смерділо - Еклі був страшенний нечупара.
Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
