Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
9
У Нью-Йорку я зійшов з поїзда на Пенсільванському . вокзалі й відразу рушив до телефонної будки. Дай, думаю, кому-небудь дзенькну. Саквояжі я поставив біля будки - так, щоб були на видноті. Та коли я причинив за собою двері, то збагнув, що дзвонити мені нема кому. Д. Б., мій брат, був у Голлівуді. Сестричка Фібі годині о дев'ятій лягала спати - їй теж уже не подзвониш. Сама Фібі не мала б, звісно, нічого проти, якби я її розбудив, але ж трубку, на жаль, узяла б не вона. Трубку взяли б або батько, або мати. Отже, варіант відпадав. Я ще подумав, чи не зателефонувати матері Джейн Галлахер - спитати, коли у Джейн канікули, але потім мені перехотілося. Та й пізнувато вже було. Тоді я вирішив подзвонити Саллі Гейс - своїй дівчині, з якою я досить частенько зустрічався; я знав, що в неї вже канікули, вона ще написала мені отого довжелезного й дурного листа і запросила до себе на святвечір - допомогти прибирати ялинку. Але я побоявся, що трубку візьме її мати. А та знала мою матір, і я собі уявив, як вона, каналія, прожогом хапає трубку і дзвонить моїй матері, що я в Нью-Йорку. Та й узагалі я не був у захваті від перспективи побалакати по телефону з місіс Гейс. Якось вона заявила Саллі, що я, мовляв, неприкаяний. Каже, неприкаяний і не має в житті мети. Потім я хотів був дзенькнути Карлові Льюсу- одному кадрові, з яким я вчився в Гутонській школі. Але я його недолюблював. Кінець кінцем я взагалі нікому не подзвонив, простовбичивши біля телефону хвилин двадцять чи десь так, вийшов з будки. Я взяв саквояжі, дійшов підземним переходом до зупинки таксі й сів у машину.
Я такий з біса неуважний, що назвав водієві - просто за звичкою - домашню адресу! Геть забув, що зібрався ж окопатися в готелі й пересидіти кілька днів, доки почнуться [51] канікули. Я згадав про, це, аж коли ми проїхали вже половину Центрального парку. Тоді я й кажу:
- Знаєте що, ви б не .повернули, коли можна буде, на-вад? Я дав вам не ту адресу. Мені треба до центру.
Та водій мій був теж не в тім'я битий.
- Тут я не можу повернути назад, приятелю,- каже.- Тут однобічний рух. Доведеться тепер їхати аж до Дев'яностої.
Сперечатися я бажання не мав.
- Гаразд,- відповідаю. І раптом мені блиснула ідея.- Слухайте,- кажу,- а ви чули про-отих качок на озері, яке зразу біля Південних воріт до парку? На отому невеличкому ставочку. Часом не знаєте, куди вони діваються, оті качки, коли озеро замерзає? Може, випадково знаєте? - Я звісно, розумів: шансів, що він про це знає, один із мільйона.
Водій обернувсь і зміряв мене таким поглядом, ніби я - ненормальний.
- Ти що, старий,- каже,- смієшся з мене?
- Ні, просто мені цікаво, та й годі.
Він не сказав більш нічого, тож і я замовк. Коли ми виїхали з парку біля Дев'яностої вулиці, водій нарешті озвався: -. - Гаразд, старий, то куди тепер?
- Розумієте,- кажу,- не хочеться зупинятись у якому-небудь готелі на Іст-Сайді - тут мене можуть побачити знайомі. Я подорожую інкогніто.- Не можу терпіти заяложених і дурнуватих фраз на зразок «подорожую інкогніто», але з дурнями тільки так, по-дурному, й доводиться розмовляти.- Часом не знаєте, який оркестр грає у «Тафті» або в «Нью-Йоркському » ?
- Уявлення не маю, приятелю.
- Що ж, тоді підкиньте мене до «Едмонта»,- кажу.- А ви не хочете по дорозі де-небудь зупинитись і випити зі мною коктейль? Угощаю! Грошей у мене слава богу.
- Не можу, приятелю. Вибачай.
Ох і компаньйончик мені попався! Серйозний чоловік.
Ми приїхали до «Едмонта», і я взяв номер. У таксі я натяг свою червону мисливську шапку - просто так, задля хохми,- але у вестибюлі скинув її. Ще, майнуло в голові, люди подумають, ніби я псих абощо. Сміх, та й годі! Тоді я ще й не здогадувався, що в тому клятому готелі аж кишіло всілякої потолочі та придурків. Одне слово, псих па психові.
Номер мені попався зачуханий, з вікна ніякого дідька не видно, крім заднього фасаду цього самого готелю. Та все, це пусте. Коли на серці так гидосно, видами з вікна не перебираєш. Коридорний, що провів мене в кімнату, мав років шістдесят п'ять, як не більше,- дід, та й годі! Від його вигляду на душі стало ще тяжче, ніж від номера. Це був один із тих голомозих типів, що зализують свої три волосини з одного боку лисини на другий. А я б краще вже лисий ходив, ніж отак зачісуватись. Ото роботу знайшов! Скоро вже сімдесят стукне, а він тягає чужі чемодани та жде, ще йому тицьнуть чайові! Мабуть, на розум він не багатий, що правда, то правда, але взагалі це жахливо.
Коли старий пішов, я, не роздягаючись, у пальті, трохи постояв біля вікна. Однаково робити було нічого. Якби ви тільки знали, що діялося за вікнами навпроти! Там навіть не завдавали собі клопоту запнути штори. Один тип - сивоволосий, на вигляд навіть досить солідний, у самих трусах - виробляв таке, що не повірите, коли розкажу. Спершу він _ поставив на ліжко чемодан. А тоді дістав звідти жіночий одяг і вбрався в нього! Справжнісінький жіночий одяг - шовкові панчохи, туфлі на високих підборах, бюстгальтер і такий корсет, що на ньому теліпаються якісь підв'язки. І нарешті нацупив на себе оту вузьку чорну сукню. Вечірню сукню, їй-богу, не брешу! Вбрався - і ну дефілювати по кімнаті, тільки не йшов, а плив - точнісінько, як ото дама, ще й сигаретку закурив, та все поглядає на себе в дзеркало. А в номері більш ні душі. Якщо, правда, ніхто не сидів у ванній - цього вже мені не було видно. Коли дивлюсь - а в тому вікні, що на поверх вище, чоловік і жінка бризкають одне на одного з рота водою! Може, то була й не вода, а віскі з содовою - адже я не бачив, що в них у склянках. Одне слово, набирає спершу він повен рот та як цвіркне на неї! А тоді вона на нього, і так по черзі, трясця їхній матері! Ви б на них тільки поглянули! І регочуть до упаду, так наче нічого смішнішого зроду не бачили. Той готель був просто напханий психами, серйозно кажу. Я був там, мабуть, єдиним нормальним типом, а це не так уже й багато. Ледве не вдарив телеграму каналії Стредлейтерові, щоб той першим поїздом виїздив до Нью-Йорка. В цьому готелі він був би справжнім королем.
Але найгірше те, що від такої гидоти не можеш відвести очей, навіть коли дивитися й не хочеш. Бо, скажімо, та ціна, якій він бризкав межи очі водою, була досить-таки нічогенька. Ось у чому велика моя біда. В душі я, певно, найбільший сексуальний маніяк на світі. Іноді на думку [53] спадає жахлива бридота, яку б я міг зробити, коли б трапилася нагода. Мені навіть здається, що це, може, й досить приємно, хоч і гидко, коли ви з дівчиною обоє напідпитку й узагалі, а тоді заходитеся бризкати одне одному в обличчя водою або там чим... Та, по правді, все те мені не до вподоби. Як добре подумати, то це просто огидно. Я так гадаю: якщо тобі не подобається дівчина по-справжньому, то нема чого з нею дурня корчити, а коли вона тобі подобається, то подобається і її обличчя, а коли подобається її обличчя, то нічого виробляти з ним казна-що - наприклад, цвіркати в нього водою або там чим. Немає нічого гіршого, коли отака мерзота іноді дуже тішить людей. А втім, від самих дівчат теж добра не жди, коли намагаєшся не робити дурниць, щоб не зіпсувати чогось справді хорошого. Років два тому я теж мав одну знайому. То вона була ще гірша за мене. Слухайте, от розпусниця! І все ж якийсь час ми з нею навіть досить весело розважалися, хоч це й гидко. Взагалі я в сексуальних справах не багато тямлю. Там сам чорт ніколи не добере, що й до чого. Я весь час даю собі слово чогось не робити, а тоді відразу його й ламаю. Торік, наприклад, твердо вирішив не волочитися за дівчатами, від яких мені з душі верне. І того ж таки тижня - та де, сказати щиро, того ж таки дня! - сам і порушив це правило. Цілий вечір прообіймався та процілувався з однією дурепою,- звали її Анна-Луїза Шерман. Ні, секс для мене - китайська грамота. Слово честі.
Стоячи край вікна, я почав думати, як би його зателефонувати каналії Джейн - тобто як замовити міжміську розмову просто з Б. М., де вона вчилася, а не дзвонити її матері й не питати, коли Джейн приїде. Власне, дзвонити дівчатам у школу пізно ввечері не дозволялося, але я все добре обміркував. Коли там візьмуть трубку, я скажу, що телефонує її дядько. Мовляв, її тітка попала в автомобільну аварію й розбилася на смерть, і мені треба терміново поговорити з Джейн. Думаю, такий номер пройшов би. І не подзвонив я тільки через те, що був не в гуморі. А коли ти не в гуморі, то нічого путнього не зробиш.
Перегодя я сів у крісло й висмалив кілька сигарет підряд. Ніде правди діти: з голови не йшли кляті жінки. І раптом на думку спала ідея! Я дістав гаманця й почав шукати адресу, яку мені дав один кадр - ми з ним познайомилися влітку на вечірці, він учився в університетському коледжі у Прінстоні. Нарешті я знайшов той папірець. У гаманці він геть витерся, пожовк, але дещо прочитати на ньому ще можна було. Там була адреса однієї кралі - не те що справжньої [54] повії, але, як сказав той студіозус, при нагоді вона не відмовить. Якось він привів був її в Прінстон на танці, і його через неї трохи не вигнали з коледжу. Як виявилось, раніше вона виступала в кабаре із стриптизом, чи щось таке Одне слово, взяв я трубку й набрав номер. Звали її Фей Кевендіш, а жила вона в готелі «Стенфорд Армз» на розі Шістдесят п'ятої і Бродвею. Певно, якийсь глухий закутень. Спершу я подумав був, що її нема вдома абощо. Ніхто не відповідав. Потім, чую, хтось таки взяв трубку.
- Алло! - гукаю. Говорити я намагався басом, щоб вона не здогадалася, скільки мені років. А взагалі голос у мене й так досить низький.
- Алло! - відповів жіночий голос. Щоб дуже привітно, то ні.
- Міс Фей Кевендіш?
- Хто дзвонить? Кому це заманулося будити мене серед ночі, прокляття!
Я трохи аж злякався.
- Я, звичайно, розумію, вже пізнувато,- кажу їй таким дорослим-дорослим голосом.- Вибачте, але мені дуже захотілося почути ваш голос, поговорити з вами...- І все це з біса статечно, поважно. Слово честі!
- Хто це дзвонить? - питає вона.
- Розумієте, ви мене не знаєте, але я - товариш Едді Бердселла. Він сказав, що коли я буду в Нью-Йорку, то ми з вами неодмінно повинні зустрітися і випити коктейль-два.
- Хто-хто сказав? Чий ви товариш?
Слухайте, та вона ж справжня тигра!, Не говорить, а ричить на мене в трубку.
- Едмунда Бердселла. Едді Бердселла,- кажу. Я не міг пригадати, як його, і каналію, звали - Едмунд чи Едвард. Я ж бо його тільки один раз і бачив - на отій ідіотській вечірці.
- Не знаю я ніякого Едді, приятелю! І якщо ви гадаєте, що мені дуже приємно схоплюватися серед ночі...
- Таж Едді Бердселла! Із Прінстоиа! - кажу.
Вона проказала кілька разів прізвище - видно, перебирала в пам'яті своїх знайомих:
- Бердселл. Бердселл... Із Прінстона... З Прінстонського коледжу?
- Ну звісно!
- Ви з Прінстонського коледжу?
- Ага,- кажу.- Майже.
- А-а... То як там Едді? - питає вона.- Ну й час люди вибирають, щоб подзвонити, хай бог милує! [55]
- Непогано. Просив переказати вам вітання.
- Дякую. Вітайте і його від мене,-каже.-Славний хлопець. Що він тепер робить? - Чую, вона вже забалакала привітніше, каналія.
- Та самі знаєте, те саме,- кажу. Звідки мені в біса відомо, що він там робить?! Я того кадра до пуття й не пригадував. Навіть не був певен, чи він ще вчився в Прінстоні.- Слухайте,- кажу,- може, ми з вами зустрінемось, вип'ємо десь коктейль?
- А ви, до речі, хоч уявляєте собі, котра година?-відповідає вона.- І взагалі, дозвольте запитати, як вас звуть? - Вона раптом заговорила з англійською вимовою.- Щось надто вже молодий у вас голос.
Я засміявся.
- Дякую за комплімент,- кажу. Та так чемно - вмерти можна! - Звуть мене Голден Колфілд.- Треба було б назватись якось інакше, але я не зметикував.
- Ну гаразд, містере Колф. Але я не маю моди бігати на побачення серед ночі. Я ж бо працюю.
- Завтра неділя,- нагадав я.
- То й що? Все одно мені треба добре виспатись. Самі розумієте.
- А я думав, ми з вами зустрінемось, вип'ємо хоч по коктейлю... Ще ж не дуже й пізно.
- Дуже мило з вашого боку,- каже вона.- Звідки ви дзвоните. Де ви?
- Хто -я ? У телефонній будці.
- А-а,- мовила вона. Потім замовкла. Довго мовчала.- Ви знаєте, містере Колф, мені страшенно хотілося б якось із вами зустрітися. Ви справляєте приємне враження. Люди з таким, як у вас, голосом, симпатичні. Але сьогодні вже пізно.
- То я б міг прийти до вас.
- О, іншим разом я б цю ідею назвала грандіозною! Мені було б дуже приємно, якби ви завітали до мене на коктейль, але моя сусідка в кімнаті саме захворіла. Цілу ніч не могла очей склепити. Оце тільки-тільки заснула. Правду кажу.
- А-а... Шкода!
- Де ви зупинились? Може, ми б зустрілися на коктейль завтра?
- Завтра в мене нічого не вийде,- кажу.- Я можу тільки сьогодні.- От придурок! Смикнув же мене чорт за язик!
- А-а... Страшенно шкода.
- Я перекажу Едді від вас вітання. [56]
- Правда, перекажете? Сподіваюся, ви приємно проведете час у Нью-Йорку. Грандіозне місто.
- Так, я знаю. Дякую. На добраніч.- І поклав трубку. Слухайте, я сам, йолоп, усе зіпсував! Треба ж було бодай домовитися пригостити її коктейлем абощо.
Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
