Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Колін Вілсон Паразити свідомості Переклад В. Романця (Роман)
[23] побачив відображення сонячного світла в олов'яному кухлі й оголосив, що бачить усе небо, він казав сущу правду.
Люди ніколи не розуміли, що життя таке нудне через невиразність, нечіткість, туманність їхнього пучка уваги, хоча секрет лежав на поверхні протягом сторіч. Починаючи з 1800 року. паразити докладали всі свої зусилля для того, щоб відволікти людей від цього відкриття — відкриття, яке мало стати цілковито неминучим після доби Бетховена, Гете й Вордсворта. Паразити зуміли відволікти людей, культивуючи в них їхню традиційну нерішучість, невпевненість, схильність витрачати час на дрібниці,
Людину несподівано осяває велика ідея, і на якусь мить її свідомість 4 зосереджується. У цей час втручається звичка: шлунок скаржиться на те. що порожній, горлянка на те, що пересохла, а підступний голос шепоче: "Задовольни свої фізичні потреби, а тоді зосереджуйся, скільки хочеш". Людина слухається поради підступного голосу й забуває про велику ідею.
Якщо людина усвідомила, що її увага — це "пучок променів" (або, як висловився Гуссерль, що увага "навмисна"), значить вона зрозуміла головну таємницю. Тепер їй треба навчитися зосереджувати цей пучок — саме "зосереджений" пучок викликає ефекти психокінезу.
Брати Грау цілком випадково навчилися об'єднувати енергію своїх свідомостей в один лазерний промінь, навчилися синхронізувати обидва свої пучки, складати їх докупи. Вони робили це чисто По-дилетантському, витрачаючи даремно близько 99 відсотків потужності пучка. Але навіть одного відсотка корисної дії було досить, щоб легко пересувати тридцять тонн. Його б вистачило і для пересування п'ятсоттонного блока, якби треба було.
У ніч на 14 жовтня сталася біда, і я не мав жодного уявлення про те, хто міг потривожити паразитів. Може. це зробив Жорж Рібо, досить дивний маленький Чоловічок, якого завербував Джоберті. Рібо був автором багатьох книжок з телепатії, магії, спіритуалізму тощо під такими назвами, як "Захований храм", "Від Атлантиди до Хіросіми" і засновником журналу "Les Horizonts de L'Avenirs"[24] Либонь, несправедливо було б сказати, що Джоберті виявив необачність, залучивши його до нашого гурту. Рібо був високоінтелектуальною людиною і добрим математиком. З його книжок видно було, що він підійшов дуже близько до відкриття й викриття паразитів свідомості. Одначе ті книжки були надто споглядальні і недостатньо наукові. їхній автор пурхав від Атлантиди до атомної фізики, від ритуалів первісних племен до кібернетики. Він легко міг знецінити вагомий аргумент щодо еволюції посиланням на перевірений "факт" із спіритуалістичної літератури. Він міг цитувати водночас і якихось диваків і поважних учених. Цей маленький чоловічок з вузьким нервовим обличчям і проникливими чорними очима прибув до Діярбакира спеціально для того, аби побачитися зі мною. Попри його розум і знання, я відразу відчув, що він менш надійний, ніж усі інші. Рухався він нервово й швидко і, здавалося, був не такий стійкий, як інші.
Райх висловив усе це однією фразою: "Він не досить індиферентний".
О десятій вечора я сидів у своїй кімнаті й писав. Нараз мене знову охопив отой дрож, і я вже знав, що паразити тут. Відчуття було таке саме, що й у моєму помешканні на Персі-Стріт. Отож вони періодично перевіряли мене. Дійшовши такого висновку, я просто помістив свою нову особистість у стару й почав розмірковувати над шаховою задачею. Я навмисне міркував повільно, детально вивчаючи кожний аспект задачі, хоча розум мій ладен був вирішити її вмить. Я дозволив своїм думкам розсіятися і підвівся, щоб випити фруктового соку (алкоголю я більше не вживав, бо міг тепер легко стимулювати себе за допомогою миттєвого акту зосередження). Тоді я вдав, що заплутався в своїх міркуваннях і почав із самого початку. Хвилин через тридцять я позіхнув і дозволив своїй свідомості втомитися.
Увесь цей час я знав, що вони стежать за мною і то на глибшому рівні свідомості, ніж тоді на Персі-Стріт. Рік тому я б навіть не спробував припуститися втоми під таким наглядом — тоді це було понад мої сили.
Полежавши хвилин десять, я переконався, що вони віддалилися, і почав міркувати над тим, якої шкоди вони можуть завдати мені, якщо вирішать "атакувати". Відповісти на це питання було важко, але я знав, що моя свідомість спроможна відбити надзвичайно сильну атаку.
Опівночі задзвонив відеофон. Це був Райх, дуже стривожений.
— Вони були в тебе?
— Так. Вони покинули мене годину тому.
— Вони щойно покинули мене. — сказав Райх. — Це моя перша зустріч з ними, і я почуваю себе не дуже впевнено. Вони сильніші, ніж ми думали.
— Хтозна. Гадаю, це всього-на-всього звичайна перевірка. Тобі вдалося приховати свої думки?
— Так. На щастя я працював над написами Абхотового блока, тож мені неважко було зосередитись на них і думати не на повну силу.
— Подзвони мені, якщо потребуватимеш моєї допомоги. Нам треба спробувати синхронізувати наші свідомості так, як це роблять брати Грау. Може, і в нас вийде.
Я знову вклався спати і для безпеки навіть дозволив своїй свідомості поринути в сон так, як колись, не вимикаючи її неначе світло.
Прокинувся я з таким гнітючим відчуттям, яке буває на похмілля або на початку хвороби. Свідомість була роздратована, а тіло затерпло так, ніби я спав десь у холодному й мокрому закутку. Я відразу зрозумів, що стан омани скінчився. Вони прокинулися, коли я спав, і захопили мене в полон. Мені здавалося, що мої руки й ноги були міцно зв'язані.
Це виявилося не так неприємно, як я чекав. їхня присутність не була огидною, як мені завжди здавалось. Відчувалась наявність чогось чужого, а в ньому щось "металеве".
У мене не було наміру опиратись. Якусь мить я почував себе ніби в'язень, котрий намагається переконати своїх нападників у тому, що вони помилились. Через те я діяв так, як діяв би рік тому, з деяким острахом, спантеличено, але без паніки і з упевненістю, що це в мене просто депресія, якої легко позбутись, прийнявши дозу аспірину. Я став пригадувати, що робив напередодні, що могло спричинити таке самопочуття.
Протягом наступних півгодини нічого не сталося. Я просто лежав, пасивний і не дуже стривожений, запитуючи себе, чи послаблять вони тиск. Я відчував, що міг би напружити свої сили і скинути їх геть.
Але потім я зрозумів, що це нічого не дасть. Вони знали, що я придурююся, ніби нічого не розумію. А це означало, що почався новий етап боротьби. Вони заходилися тиснути на мою свідомість; раніше цей тиск міг би довести мене до божевілля. Так само як нудота викликає фізичну кволість, так і Їхній тиск викликав депресію духу — своєрідну духовну нудоту.
Я, звісно, повинен був чинити опір, але вирішив поки що не показувати своєї сили. Я опирався пасивно, так неначе й не знав про їхній тиск. У них, либонь, було таке відчуття, ніби вони силкуються зрушити блок вагою в сто тонн. Тиск збільшувався, але я почував себе досить упевнено, бо знав, що можу витримати в п'ятдесят разів сильніший.
Однак через півгодини в мене вже було таке враження, ніби моя свідомість тримає тягар завбільшки, як гора Еверест. Я мав ще достатній запас сили, але при такому напруженні він міг швидко вичерпатись. Треба було вдатись до рішучого кроку й показати свою силу — іншого виходу не було. Як в'язень, що розриває кайдани, я напружився і скинув їх. Я зосередив пучок своєї уваги до інтенсивності статевого оргазму і вдарив по них. Я міг би збільшити силу удару вдесятеро, але поки що не хотів розкривати перед ними своїх можливостей. Зберігаючи спокій і витримку, я в певному розумінні майже насолоджувався цією боротьбою. Якби я переміг, то це б означало, що в майбутньому мені не треба було б обачливо обмежувати свою силу — адже тепер вони все одно знали мене.
Наслідки першої сутички були невтішні. Тягар зник, і вони кинулися врозсип;
але я відчував, що шкоди їм не завдав. Враження було таке. ніби я вдарив по тінях. Влучний удар задовольнив би мене так само, як боксера вдалий напад, але цього не сталося.
Вони кинулися на мене знову, і цього разу їхній напад був такий несподіваний і лютий, що мені довелося відбивати його з непідготовленої позиції. Я почував себе неначе власник будинку, що відбиває наскок ватаги розбійників. У мене було відчуття, що ті створіння належали до якогось нижчого "порядку", що вони — покидьки, яким не місце в моїй свідомості. Вони, неначе пацюки, повилазили з каналізаційних труб, уявивши себе достатньо сильними, аби напасти на мене, і треба було показати їм, що я не збираюся їх терпіти. У мене не було страху перед ними; вони були на моїй "території". Коли вони повернулися, я кинувся на них і знову порозганяв їх.
Невтаємничені люди іноді питали мене, чи я насправді "бачив" їх, чи, може, відчував, що вони мають якусь форму. Ні, цього не було. В їхній присутності я почував себе так, як почуваєш себе, коли ти втомлений, тобі спекотно і все ніби йде шкереберть. Ти хочеш перейти дорогу, а перед тобою пролітає автобус, мало не наїхавши тобі на ступні. Ти відчуваєш, неначе цілий всесвіт ставиться до тебе вороже, неначе тобі треба пробігти між двома рядами вбивць. Відчуття безпеки зникає цілком, і здається, ніби твоє життя висить на волосинці, яка має ось-ось обірватися. Оце приблизно так почуваєш себе під час їхнього нападу.
Раніше я б подумав, що то просто напади песимізму й жалю до самого себе, і. щоб пояснити їх. швидко знайшов би видиму причину такого свого стану, тобто знайшов би те, за що б хвилювався, переживав, турбувався. Ми всі щодня ведемо сотні таких битв, і, якщо виграємо їх. то виключно завдяки умінню долати свою схильність негативно Сприймати світ. боятися за своє існування, завдяки прагненню до перемоги, до великої мети. Ми всі більшою чи меншою мірою вміємо черпати сили з нашого "внутрішнього життя". Своїми тренуваннями протягом останніх місяців я зробив це внутрішнє життя доступнішим для себе. Моя сила зросла завдяки оптимізмові і, якщо висловлюватися банальним штампом, завдяки "позитивному мисленню".
Я змагався з ними близько години, не дозволяючи собі хвилюватися, думаючи про те, що станеться, коли їх зберуться мільйони, аби вести наступ на мене протягом цілих тижнів і в такий спосіб виснажити мою свідомість. Коли така думка виникла, я відкинув її геть. хоча це була, звичайно, головна небезпека.
Близько п'ятої години я був трохи стомлений, але не пригнічений. Я відчув, що вони одержали підкріплення і гуртуються, щоб розпочати новий наступ. Цього разу я вирішив піти на ризик і підпустити їх ближче. Мені хотілося дізнатися, чи зможу я завдати їм шкоди. Я дозволив їм натиснути на мене. і вони налягли величезною юрбою. Тиск усе збільшувався, і я відчув, що задихаюсь. Це було жахливе відчуття — неначе ви дозволили затиснути свою руку в лещатах. Тягар більшав, але я все не чинив опору. Лише коли стало неможливо терпіти далі, я зібрав усю силу своєї свідомості і вдарив по них, як пострілом з гармати. Цього разу удар улучив у ціль. Паразити здалися мені легкими, ніби рій мух, але скупчилися вони так щільно, що не змогли швидко відступити, і я втішився, уразивши багатьох із них.
Протягом півгодини тривав мир. Вони залишилися на місці, але я відчував, що Їм було не солодко. Пізніше я зрозумів, чому. так сталось. Я готувався до цієї сутички кілька місяців і навчився збільшувати свою внутрішню силу до рівня психічного еквіваленту водневої бомби. Це був перший випадок, коли мені довелося застосувати цю силу, і навіть я сам не уявляв, яка вона могутня. Вони накинулися на мене, як зграя пацюків на кошеня, і несподівано для себе відкрили, що перед ними дорослий тигр. Отже, нічого дивного не було в тому, що вони страшенно перелякались.
Я був задоволений. Хоча, відбиваючись од них, мені довелося напружити всю свою силу, я не почував себе виснаженим. Я був свіжий і сильний, як завжди, і. радіючи зі своєї перемоги над ними, відчував, що зможу протриматися ще протягом цілих тижнів.
Але коли денне світло почало просочуватися крізь штори, я зрозумів, що на мене чекає небезпека, до якої я не підготовлений. Це було дивне відчуття — неначе крижаний холод охопив мої ступні, а тоді почав поволі підніматися по ногах угору. Минув якийсь час, поки я зрозумів, що вони атакували мене з тієї частини моєї свідомості, про існування якої я не знав.
Я виявився таким сильним, бо опирався на свої знання свідомості, але я навіть не уявляв, які мізерні були ці знання. Я був схожий на астронома, що знає Сонячну систему, а думає, що знає Всесвіт.
Паразити атакували мене з-поза меж моїх знань самого себе. Щоправда. я мало замислювався над тим; я відкладав і слушно, вивчення цієї справи на потім. Я часто думав про те, що людське життя цілковито ґрунтується на передумовах, які ми сприймаємо як аксіому. Дитина сприймає своїх батьків і свій дім як таке. що безумовно належить їм, як таке, що саме собою зрозуміло; пізніше вона починає сприймати свою країну й своє суспільство, як речі, з якими вона органічно зв'язана. Усім нам спочатку потрібні ці підпори. У дитини, що росте без батьків і без постійного домашнього вогнища, розвивається почуття невпевненості й страху перед небезпекою з боку оточення. Дитина, що росте в гарних домашніх умовах, пізніше може критично ставитися до своїх батьків. Вона може й зовсім відректися їх (хоча це малоймовірно), але таке буває лише тоді, коли людина відчуває в собі снагу діяти власними силами.
Усі великі мислителі ростуть і розвиваються, відкидаючи одну по одній ці "підпори". Вони можуть і далі любити своїх батьків і свою країну, але вже люблять їх з позиції сили — сили, яка народжується в зреченні.
Проте люди ніколи по-справжньому не вчилися жити самотою і діяти власними силами. Вони ледачі і воліють спиратися на підпори. Чоловік може бути вкрай оригінальним математиком і водночас по-рабському залежати від своєї дружини. Він може бути могутнім мислителем і водночас страшенно тішитися шануванням з боку учнів і друзів. Одне слово, люди ніколи не піддають сумнівам усі свої підпори; вони піддають сумнівам лише деякі з них, а до решти й далі ставляться, як до чогось незмінного й непорушного.
Я заглиблювався в дослідження нових континентів свідомості, зрікаючись своєї старої особистості та її уявлень, і навіть не підозрював, що й далі повністю спираюся на десятки давніх уявлень. Наприклад, хоча я й відчував, що моя особистість змінилась, а проте в мене й далі було дуже сильне відчуття своєї колишньої особистості. А наше найглибинніше відчуття своєї особистості — це якір, що лежить на дні глибочезного моря. Я все дивився на себе, як на члена людського племені. Я все дивився на себе як на жителя Сонячної системи і Всесвіту в просторі й часі. Я сприймав простір і час як незаперечні. Я не ставив питання, де я був до свого народження чи де буду після смерті. Я навіть не заглиблювався в проблему своєї смерті: це була проблема, яку я збирався "дослідити пізніше".
Зазнавши поразки, паразити дісталися до цих глибинних якорів моєї особистості й заходилися розхитувати їх. Краще я не можу пояснити те. що відбувалося. Вони, так би мовити, не витягли якорів. Це було понад їхні сили. Але вони розхитували ланцюги так, що мене раптом охопило почуття ненадійності й навіть небезпеки там, де раніше все здавалося надійним і безпечним.
І тут я запитав себе: хто я такий? У найглибшому значенні цього слова.
І так само, як відважний мислитель відмовляється від патріотизму й релігії, я відмовився від усього того, що складало мою "особистість": випадковість часу й місця мого народження, випадковість народження людиною, а не собакою чи рибою, випадковість могутнього інстинкту жити.
Я стояв оголений, як чиста свідомість, що протистоїть Всесвіту. Нараз я зрозумів, що й ця "чиста свідомість" так само примарна, як і моє ім'я. Вона не могла протистояти Всесвіту, не наклеюючи на нього ярликів. Як могла вона бути "чистою свідомістю", якщо я бачив отой предмет як книжку, а той — як стіл? Вона й далі залишалася моєю крихітною людською особистістю, що визирала з моїх очей. А коли я пробував вийти за її межі, все ставало порожнім.
Ці думки снував я не знічев'я. Я намагався пробитися до якоїсь надійної опори, щоб звідти оборонятися проти них. Паразити були занадто хитрі, аби розкрити мені очі на те, що я стою над прірвою. Бо моя свідомість сприймала час і простір як щось саме собою зрозуміле, хоча смерть забирає нас за їхні межі. Я бачив, що "існування" в моєму розумінні означає існування в часі й просторі і що цей всесвіт часу й простору не є абсолютом.
Раптом усе стало абсурдним. Вперше в житті мене охопило страшне відчуття беззахисності й слабкості. Я побачив: усе те, що я сприймав як аксіому, як саме собою зрозуміле, можна піддати сумнівам — усе воно, можливо, всього-на-всього примара. Як мислитель, я вдався до давньої романтичної звички відчувати свідомість як те, що існує поза випадковостями тіла, що так чи інакше є вільним і вічним; тіло може бути малозначущим і обмеженим, але свідомість — всеосяжна і всюдисуща. Таке становище робить свідомість вічним спостерігачем, який не знає. що таке страх.
Нараз мене осяйнуло: "Але ж якщо сам Всесвіт випадковий, тоді моя свідомість так само випадкова й нетривка, як і моє тіло". Оце саме і є той мент, коли згадуються приступи нудоти, напади марення, коли здається, що свідомість менш тривка і менш тривала, ніж тіло. коли виникає думка, що саме міцність тіла утримує свідомість і не дає їй розпастися.
Несподівано прірва порожнечі розкрилася в мене під ногами. Я навіть не злякався — то була б надто людська реакція. Я неначе зіткнувся з крижаною дійсністю, в якій усе людське здається маскарадом і в світлі якої саме життя схоже на маскарад. Ця дійсність ніби вдарила в саме серце мого життя, у те, що я вважав недоторканним. Я почував себе, ніби той король, який завжди віддавав накази, що виконувалися беззаперечно, але несподівано потрапив у руки дикунів, і ті мечем розпороли йому живота. Ця жахлива і така несподівана реальність заперечувала все, чим я був, робила все ілюзорним.
У ту мить не мало ніякого значення, переміг я чи ні. Вся моя сила. вся моя відвага звітрились. Я почував себе, як корабель, що вдарився об скелю, й усвідомив раптом свою уразливість.
Паразити не нападали. Вони спостерігали за мною, як за отруєною звіриною, що корчиться в муках. Я спробував зібрати свої сили для боротьби, але відчув себе спаралізованим і виснаженим до решти. Який сенс боротися? Сила моєї свідомості була проти мене. Замість того, щоб незворушно пульсувати, як колись, вона злякано втупилась у цю порожнечу.
Вони припустилися помилки в тому, що не напали на мене тоді. Вони б подолали мене. бо я втратив більшу частину своїх сил і не мав часу їх відновити. Саме так вони знищили Карела Вайсмана. Тепер я знав це напевне, бо таке видиво безнадії, даремності й порожнечі породжує думку, що смерть не може бути гіршою від нього. Відчуття таке, ніби жити — це триматися тіла та його ілюзій. Дивишся на тіло, як космонавт дивиться на Землю з космічного корабля, відчуваючи, що повертатися туди безглуздо.
Так, вони повинні були напасти на мене саме тоді. Можливо, смерть Карела впевнила їх у тому, що я помру так само — наклавши на себе руки. Але в моєму випадку не було такої спокуси — моя свідомість була вільна від невротичного тиску, який міг викликати надію на звільнення. Лише невротична жінка непритомніє, коли хтось нападає на неї; жінка зі здоровою психікою знає, що це не вихід.
Нараз у мене виникла думка, яка стала рятівною. Я подумав: оскільки ці істоти навмисне викликали в мене абсолютне відчуття безвихідності й безнадії, то самі вони мусять бути десь поза ним. Як тільки ця думка з'явилася в моїй свідомості, сила почала повертатися до мене. Я зрозумів, що вони довели мене до такого стану так само, як це роблять зі своєю здобиччю мисливці на черепах, перекидаючи їх догори ногами; вони знали, що в такому стані люди найприступніший для нападу. Але якщо це так, то самі вони, очевидно, знали, що оте відчуття безвихідності — своєрідна ілюзія. Моя свідомість працювала на повну силу, але вона помилялася. Дорослий може легко залякати маленьку дитину, користуючись відсутністю в неї знань і досвіду. Він може, наприклад, довести дитину до божевілля, наповнюючи її свідомість оповіданнями жахів про Дракулу чи Франкенштейна і ще страшнішими розповідями про Бухенвальд і Бельзен, аби показати, що світ ще жахливіший. У певному розумінні це правда, але така позиція може ввести дорослого в оману: що Бельзен і Бухенвальд не обов'язковий елемент природи Всесвіту; що їх можна відвернути зусиллями добромисних людей. Чи не користувалися ці істоти в такий самий спосіб моєю необізнаністю й браком досвіду?
Мої міркування здавалися мені достатньо точними: наша здатність жити залежить від низки підпор, які не що інше, як ілюзії. Але ж згодом дитина може перестати вірити в непомильність своїх батьків, не перестаючи любити їх. Інакше кажучи, навіть тоді, коли ілюзії вже розвіялись, залишається ще реальність, яку варто любити. Чи може бути таке, що ця жахлива агонія — чи, радше, цей жахливий брак агонії, це відчуття цілковитої холоднечі й реальності — становила не більшу небезпеку, ніж біль у дитини, яка, спіткнувшись, упала?
Я вхопився за цю можливість усім своїм єством. Тоді в мене виникла ще одна думка, що дуже зміцнила мої сили. Я зрозумів, що. споглядаючи цей чужий "всесвіт" і відчуваючи його випадковість та абсурдність, я робив найдавнішу людську помилку: я вважав, що слово "всесвіт" означає "всесвіт іззовні". Свідомість, як я добре знав, — це всесвіт сам по собі.
Перша їхня помилка полягала в тому, що вони не напали на мене. коли я був приголомшений і знесилений. Тепер вони припустилися ще однієї помилки, навіть більшої, ніж перша. Вони бачили, що я потроху оклигував, і почали наступати великими силами.
Я запанікував, знаючи, що в мене немає сили відбитися від них. Після погляду в прірву я цілком утратив мужність; тепер вона поволі верталася до мене.
У цю мить я усвідомив усю важливість мого аргументу про дитину. Дитину можна залякати через її невідання, через брак у неї досвіду й знань. Дитина недооцінює свої сили. Дитина не розуміє, що потенційно вона — доросла і є. можливо, вченим, поетом, вождем.
В одну мить я побачив, що роблю те саме. що й дитина. Несподівано мені до пам'яті прийшли слова Карела про його першу битву з паразитами: про те. як його власні найглибинніші життєві сили згуртувалися для боротьби з ними.
Чи й справді існують сили глибиннішого рівня, якими я ще не зумів оволодіти? Я згадав, що протягом останніх місяців у мене часто виникало відчуття, ніби на нашому боці стоїть якась дивна сила удачі — те, що я звикле називав "богом археології". Це була зичлива сила. метою якої було оберігати життя.
Безперечно, релігійна людина ототожнила б ту силу з богом. Але цей бік справи мене мало цікавив. Важливо було інше: в боротьбі проти паразитів у мене несподівано з'явився союзник. Я думав оцю свою думку і ніби насправді чув сурми армії, що йшла мене визволяти. Найнестямніший захват, якого я ніколи доти не знав, пронизав усе моє єство. Жодна форма емоційного вияву не могла б дорівняти цьому відчуттю звільнення й полегшення — плакати, сміятися чи лементувати було б так само безглуздо, як і намагатися вичерпати наперстком море. Щойно зародившись, це відчуття ринуло вшир, як атомний вибух, і налякало мене ще більше, ніж паразити. Але я знав, що цю потугу вивільнив я сам. Це була не якась "третя сила" поза мною й паразитами. Це була велика пасивна зичливість, з якою я встановив контакт, щось таке, що не мало сили дії саме по собі — до нього треба було наблизитись і застосувати для своїх потреб.
Я поборов свій страх і придушив його. Я зціпив зуби, схопив ту потугу своєю волею і на мій подив відчув, що можу керувати нею. Я спрямував пучок своєї уваги на ворога, а тоді кинув на нього потугу; осліплений і сп'янілий вибухом, я дивився на символи й значення, що були понад моє розуміння. Всі мої слова, думки, уявлення крутилися наче листя під час урагану. Паразити побачили його наближення надто пізно. Очевидно, вони в певному розумінні були так само недосвідчені, як і я. Це була битва між сліпими. Палючий вибух нищив їх так, як велетенський вогнемет нищив би комах. Я не хотів обстрілювати їх більш ніж кілька секунд. Це було б якоюсь мірою несправедливо — так наче строчити із кулемета в дітей. Я вимкнув потік енергії і відчув, як хвиля за хвилею він рокоче крізь мене, полускуючи навколо моєї голови неначе електричними іскрами. Я бачив своєрідне блакитно-зелене сяйво, що виходило з моїх грудей. Воно йшло і йшло хвилями, як рокіт грому, але я вже не спрямовував його на ворога. Я знав, що в цьому немає потреби. Я заплющив очі і відкрив йому доступ у своє тіло, знаючи, що воно могло б знищити мене. Поволі воно поблякло й потухло, і, попри мій екстаз і вдячність, я відчув радість, коли воно зникло. Надто потужне було те світло.
І ось я знову в своїй кімнаті — бо перед тим я був протягом багатьох годин десь-інде. Знизу долинули звуки вуличного транспорту. Дзвінок будильника сповістив, що вже пів на десяту. Постіль промокла від поту — так промокла, ніби я вилив на неї відро води. Мій зір хибував: усе довкола я бачив злегка подвоєно. неначе воно було обрамлене світловим кільцем. Речі здавалися неймовірно яскравими й чіткими, і я вперше зрозумів, які візуальні ефекти викликав у Олдоса Хакслі мескалін.
Я добре знав, що на мене чигала ще одна небезпека: мені треба було не думати про те, що сталося, бо це викликало б безнадійне збентеження й пригніченість. Ця друга небезпека була куди більша, ніж перша, коли я стояв над прірвою. Тому я рішуче спрямував свої думки в інший бік — на повсякденні речі. Я не хотів питати себе. чому борюся з паразитами, маючи таку силу, чому люди борються з життям, коли вони можуть миттєво розв'язати будь-яку проблему. Я не хотів розмірковувати, чи все це, бува, не гра. Я заквапився до ванної кімнати, вмився і здригнувся з подиву, побачивши в дзеркалі, що вигляд у мене свіжий і цілком нормальний. Не було видно жодної фізичної ознаки боротьби, хіба що я став ніби трохи тонший. Ставши у ванній кімнаті на ваги, я знову здивувався, побачивши, що схуд аж на двадцять вісім фунтів.
Задзвонив відеофон. На екрані з'явилося обличчя президента Англо-Індійської уранової компанії. Я подивився на нього так, неначе він був з того світу, і помітив, що йому ніби аж полегшало, коли він побачив мене. Голова сказав, що вже від восьмої години репортери намагаються зв'язатися зі мною. Річ у тому. казав він далі. що вночі загинули двадцятеро моїх колег: Джоберті, Куртіс, Ремізов, Шлаф, Герцог. Хлебніков, Еймс, Томсон, Дідрінг, Ласкаратос, Спенсфілд, Зігрід Ельгстрем — фактично всі. за винятком братів Грау, Флейшмана. Райха, мене і... Жоржа Рібо. Перші четверо, очевидно, померли від розриву серця. Зігрід Ельгстрем спочатку порізала собі кисті, а потім перерізала горло. Хлебніков і Ласкаратос викинулися з вікна. Томпсон очевидно зламав собі шию під час епілептичного нападу. Герцог застрелив усю свою сім'ю, а потім і сам
застрелився. Кілька померло від отрути або від надмірних доз наркотиків, а двоє від інсульту.
Ребке був дуже знервований, знаючи, що ця подія негативно позначиться на репутації Англо-Індійської уранової компанії, оскільки майже всі загиблі були моїми гістьми... і гістьми компанії протягом останніх тижнів. Ребке особисто приймав більшість із-них. Я заспокоїв його як міг (я й сам був приголомшений) і попросив не пускати до мене репортерів. Коли він сказав, що всі його зусилля зв'язатись із Райхом не дали жодних наслідків, мені здалося, що мої нутрощі крижаніють. Реакція була надто важка. Мені захотілося спати. Але. скориставшись своїм спеціальним кодом, я все ж набрав Райховий номер. Важко описати полегкість, яку відчув я, побачивши обличчя Райха на екрані.
Райх оговтався перший:
— Слава богу, ти живий.
— Зі мною все гаразд, а як ти? Вигляд у тебе кепський.
Я сказав у кількох словах Ребке, що з Райхом усе гаразд, і за якихось п'ять хвилин був уже у свого приятеля. Але, побачивши його, зрозумів, що з ним було далеко не все гаразд. Вигляд у нього був такий, неначе він півроку хворів і щойно тепер став на ноги. Обличчя його мало колір вареної телятини. Він помітно постарів.
З Райхом відбулося приблизно те саме, що й зі мною, але з однією значною відміною: нападаючи на нього, вони не вдалися до "навальної атаки". Вони просто чинили на Райха сильний тиск протягом цілої ночі, спрямовуючи проти нього одну хвилю за одною. Перед світанком вони зуміли зробити щось на кшталт розколини в обороні його психіки, спричинити витік енергії. Саме після цього Райх відчув себе виснаженим до краю. Він уже думав, що поразка неминуча, але саме в ту мить напади припинились.
Мені неважко було здогадатися, що це сталося саме тоді, коли я спрямував на них свій "вибух енергії". Райх звірив свої відчуття за часом і сказав, що паразити відступили приблизно за півгодини до того. як я подзвонив йому. Перед тим він чув сигнали відеофона. але був такий виснажений, що відповісти на них не міг.
Новина про смерть наших спільників пригнітила Райха. але пізніше моя розповідь повернула йому надію й мужність. Якомога дохідливіше я пояснив йому, як паразити зуміли підкопатися під. мене і як мені довелося закликати чудотворну силу. щоб подолати їх. Райхові в ту мить було потрібне лише одне — переконатись, що він помилявся, думаючи, ніби ми безсилі проти них. Для послідовників феноменологічного методу характерна здатність дуже швидко одужувати після фізичних і психічних травм — звичайно, якщо вони перебувають у безпосередньому контакті з джерелами енергії, яка живить усі людські істоти.
За півгодини Райх був уже цілком здоровий і говорив з таким самим запалом, як і я. Протягом майже цілого ранку я в подробицях пояснював йому, якого дошкульного удару паразити завдали мені і як їм можна протистояти. Треба було навчити Райха, щоб він сам "зробив під себе підкоп" і в такий спосіб перевірив основи своєї особистості. Я побачив, що ми маємо зовсім різні темпераменти. В чомусь він був набагато сильніший, ніж я, а в чомусь — слабший.
Ополудні до нас прийшов Ребке і перебив нашу розмову. На цей час усі газети світу вже рясніли заголовками про "ніч самогубств" і були переповнені здогадами та міркуваннями щодо нашої з Райхом ролі в тому. Ребке сказав, що вся територія Англо-Індійської уранової компанії, площею вісім тисяч акрів, стала неприступною через те, що її оточили вертольоти журналістів.
Швидке "зондування" психіки Ребке показало мені, що він був недостатньо сильний, аби йому можна було сказати всю правду. У мене виникла спокуса сповна оволодіти його свідомістю — тоді, вранці, я вже знав, що міг би зробити це, однак почуття "поваги до індивіда" стримало мене від такого кроку. Натомість ми з Райхом розказали йому історію, яка була близька до правди і доступніша для його розуміння.
Ми сказали Ребке, що Анти-Кадатське товариство мало рацію: наші розкопки на горі Каратепе розтривожили величезні й небезпечні сили: "Великих Старих". Решта історії була більш-менш правдива — ті істоти мали таку психічну силу, яка могла привести людей до божевілля. Ми сказали йому, що вони поставили собі за мету знищити людство або принаймні поневолити його з тим, щоб Старша Раса могла знову панувати в сонячній системі. Але поки що вони недостатньо сильні. Якщо б нам вдалося своєчасно розбити їх, то можна було б нарешті вигнати їх з нашої галактики або й знищити взагалі.
Ми. власне, перетворили правду про паразитів на дитячу баєчку, яку можна було легко зрозуміти і яка не була надто страшна. Ми навіть дали тим істотам ім'я "цатогвани", запозичене з міфології Лавкрафта.
Скінчивши свою розповідь, ми цілком серйозно поставили перед Ребке питання: чи краще сказати людству правду про небезпеку, яка йому загрожує, чи промовчати, сприяючи тим самим виникненню паніки, що створило б ще більшу небезпеку?
Обличчя Ребке стало сірим, як замазка для вікон. Він ходив туди-сюди по кімнати, задихаючись і силкуючись угамувати астматичний напад. Я допомагав/ йому. Нарешті Ребке сказав, що на його думку, ми повинні розказати про все це цілому світові. Цікаво, що він аніскілечки не сумнівався в правдивості почутого:
наші дві свідомості мали над ним повну владу.
Проте, як виявилося через годину, цатогвани цього разу випередили нас. Жорж Рібо зробив заяву агентству "Юнайтед пресе", у якій звинувачував мене й Райха у вбивстві і зловживанні довір'ям людей.
Ось уривок з тієї заяви:
"Місяць тому до мене підійшов Вінцент Джоберті, асистент Зиґмунда Флейшмана, професора Берлінського університету. Він сказав, що невелика група вчених організувала Всесвітню лігу безпеки і запропонував мені стати її членом. Через деякий час я познайомився з іншими членами (тут наводиться перелік прізвищ) і з засновниками ліги Вольфгангом Райхом та Гілбертом Остіном, які відкрили Кадат. їхнє відкриття навіяло їм думку про врятування світу: вони вирішили, що увесь світ треба об'єднати проти якогось спільного ворога. Цим ворогом мали стати "Великі Старі" Кадату... Всі ми змушені були погодитися підтримувати цю брехню за будь-яких умов. Райх і Остін вважали, що лише група широко відомих учених зможе переконати світ повірити у їхню фантастичну вигадку... Як і всі інші, я мав піддатися гіпнозу, але відмовився. Нарешті, під. загрозою смерті, я погодився на один сеанс. За допомогою моїх гіпнотичним здібностей я переконав їх у тому, що вже став їхнім рабом..."
Одне слово, Рібо твердив, що все те, що сталося вночі, було наслідком нашої з Райхом змови. Метою змови було переконати людство в тому, що йому загрожує небезпечний ворог. Райх і я буцімто казали, що ми помремо разом з усіма і матеріали, які викривають "Великих Старих", буде опубліковано після нашої смерті.
Фантастичний і водночас який підступний удар цатогванів! Нам здавалося, що це неможливо. Але ж самогубство двадцяти провідних учених, так само як і наше альтернативне пояснення його, були точно такі ж фантастичні й неможливо
якби не моя власна особиста перемога над паразитами, це для. мене була б найгнітючіша мить у житті. Двадцять чотири години тому все йшло пречудово. Ми сподівалися, що через місяць, ставши грізною силою, зможемо зробити заяву перед усім світом. Тепер майже все пішло нанівець, а Рібо став союзником (чи жертвою) паразитів, обернувши наші плани проти нас самих. Що ж до переконування людства, то в цьому паразити явно вели перед. У нас не було жодного доказу їхнього існування, і вони, звичайно ж. потурбуються, щоб жоден доказ не потрапив до наших рук. Якщо б ми оголосили про існування цатогванів, Рібо відразу зажадав би доказів того, що цатогвани — це не виплід нашої уяви. Єдиними людьми, які могли повірити нам, були члени Анти-Кадатського товариства!
Несподівано Райх сказав:
— Яка користь від того, що ми сидимо отут, обмірковуючи все це? Ми сприймаємо речі надто повільно, і тому ці істоти випереджають нас. Швидкості — ось чого нам бракує!
— Що ти пропонуєш?
— Нам треба зв'язатися з Флейшманом та братами Грау й з'ясувати, в якому вони стані. Якщо настільки виснажені, як я чотири години тому, то паразити можуть їх знищити.
Зв'язатися з Берліном по відеофону було неможливо. Через надто велику кількість викликів, що надходили до Діярбакира і посилалися з нього, система зв'язку на далекі відстані вийшла з ладу. Ми подзвонили Ребке й сказали, що для польоту в Берлін нам треба негайно ракетоплан і що знати про цей політ не повинен ніхто. Звичайно, "признання" Рібо стривожило Ребке, і ми мусили витратити цілих десять хвилин на те, щоб підживити його свідомість. Невдячна робота! Психічно Ребке був такий слабкий, що наші дії скидалися на спроби наповнити діряве відро. І все ж ми досягли успіху, використавши прагнення Ребке до слави: ми зазначили, що, оскільки він наш головний союзник, його ім'я увійде в історію, а його фірма завжди процвітатиме.
Разом із Ребке ми влаштували невеличкий облудний маневр для того, щоб збити репортерів з правильного шляху. Райх і я зробили телезапис, у якому Райх відповідав по відеофону; в цей час я стояв позад нього, далі Райх роздратовано гукнув операторові, щоб його більше не турбували ніякими дзвінками іззовні.
Ми домовилися, що запис буде показано через півгодини після нашого відльоту. За нашою спільною домовленістю один із репортерів ніби "випадково" підключився до нашої розмови і зробив запис.
Цей викрут дав бажані наслідки. Ми побачили себе на телеекрані в ракеті, прилетівши в Берлін. Репортер, який брав участь у проведенні цього "заходу", записав передачу на своєму кінці, і через двадцять хвилин вона пішла в ефір з Діярбакирської телевізійної станції. Незважаючи на заяву Ребке перед кореспондентами, балачок стосовно нашої долі ходило багато. Ніхто не знав достеменно, чи живі ми, і тому саме цей аспект новин негайно набув широкого розголосу. Як наслідок, кілька людей, котрі впізнали нас в Берлінському аеропорту, вирішили, мабуть, що помилилися.
Для того, щоб пройти в будинок Флейшмана, ми мусили назвати свої імена — іншого виходу не було. Але тут ми обидва відкрили досить цікавий аспект наших психокінетичних можливостей. У певному сенсі ми могли зробити себе непомітними, тобто ми могли перехопити чию завгодно увагу, спрямовану на нас, і повернути її вбік. Внаслідок цього люди просто не помічали нас. Ми зуміли пройти аж до парадних дверей Флейшмана й подзвонити йому. Тільки тут нас упізнали й заатакували кореспонденти. На щастя, з домашнього динаміка до нас заговорив сам Флейшман, і, як тільки ми назвали свої імена, двері розчинилися. За мить ми вже були всередині, а кореспонденти загрюкали в двері знадвору.
Флейшман виглядав краще, ніж ми сподівалися, але все-таки був виснажений. Через кілька хвилин ми вже знали, що з ним було те саме, що й з Райхом, — довга ніч двобою з паразитами і раптове полегшення рівно о восьмій годині двадцять п'ять хвилин уранці, якщо вирахувати різницю в дві години між Берліном і Діярбакиром.
Почувши це. я піднісся духом: отже мені вдалося врятувати життя принаймні двом моїм колегам і уникнути цілковитої поразки.
Флейшман сказав, що брати Грау перебувають зараз у Потсдамі, в себе вдома. Він зумів зв'язатися з ними вранці до того, як кореспонденти почали заглушувати всі його сигнали... Брати Грау зберегли своє життя завдяки тому, що мали між собою постійний телепатичний зв'язок. Вони підживлювали один одного силою в нічній битві з паразитами так само, як раніше користувалися свідомостями один одного, неначе підсилювачами, для переміщення предметів. Флейшман вважав, що паразити намагалися "підкопатися" під них так само, як і під мене, але і тут братам став у пригоді їхній телепатичний зв'язок. Пізніше я довідався, що, на відміну від мене, їм не загрожувала можливість втрати їхньої особистості. Вони просто підбадьорювали й зміцнювали один одного, відмовляючись взагалі розглядати таку можливість. Успіх руйнівної діяльності великою мірою залежить від того, чи жертва нападу в даний момент самотня, чи вона діє спільно з іншими.
Наступна проблема здавалася майже нерозв'язною: як дістатися до Потсдама й зустрітися з братами Грау. або. принаймні, як змусити їх негайно прибути до Діярбакира. Будинок був оточений кореспондентами, і дюжина вертольотів прямо-таки повисли над ним. Будь-яка спроба зв'язатися з Потсдамом викликала б метушню серед кореспондентів, бо місцеві виклики легше перехопити, ніж виклики здалеку. Наскільки ми знали, імена братів Грау не було так тісно пов'язані з усією цією історією, як наші, і тому вони, очевидно, ще могли користуватися відносною свободою пересування.
Флейшман знайшов вихід із ситуації. Після години, проведеної з нами, він почував себе краще: підживити енергією його свідомість було набагато легше, ніж свідомість Ребке. Розповідь про мою перемогу над паразитами подіяла на нього так само, як і на Райха — давній оптимізм і відчуття мети знову сповнили все його єство.
І тут Флейшман несподівано завважив:
— Ми можемо зробити один цікавий висновок про паразитів. Неправильно було б думати, що вони існують у своєрідному просторі. Натовп, який нападав на мене, це, либонь, той самий натовп, що нападав і на обох вас у Діярбакирі, — інакше, напади не припинилися б одночасно.
Ми з Райхом уже думали про це раніше. Але Флейшман пішов далі у своїх міркуваннях і тут-таки зробив ще один висновок:
— У такому разі ми помиляємось, вважаючи, що свідомість існує в фізичному просторі. В психічному значенні весь простір у Всесвіті стиснутий до точки. Паразитам не треба подорожувати, щоб дістатися звідси до Діярбакира. Вони перебувають і там, і тут водночас.
— І в Потсдамі також, — докинув Райх.
Усім відразу все стало ясно. Якщо в цю мить паразити, в певному розумінні, були у Потсдамі, то й ми були там.
Ну звичайно, це ж так очевидно! Люди існують у фізичному світі лише остільки, оскільки вони на мають сили увійти в свою власну свідомість. Людина, яка може під час довготривалої подорожі залізницею відірватися від зовнішнього світу і увійти в саму себе, утікає таким чином від часу й простору, тоді як людина, що визирає з вікна вагона й позіхає з нудьги, змушена проживати кожну хвилину й кожну милю. Наша сила в боротьбі з паразитами свідомості полягала саме в тій здатності увійти в самих себе і боротися проти них на їхній власній території. Людина, яка плаває на поверхні, може стати легкою здобиччю акул, а нурець, який плаває під водою з маскою й острогою, годен змагатися з акулою на рівних. І оскільки ми могли опуститися в глибини наших свідомостей, ми були здатні увійти в те саме царство без простору й часу, що й паразити. Брати могли спілкуватися один з одним за допомогою телепатії. Чому ж ми не можемо спілкуватися з ними?
Відповідь проста: ми не мали ніякого уявлення про те. як це робиться. Ми знали, що для цього потрібна якась своєрідна здатність, як той-таки психокінез. але це мало про що говорило нам.
Отож ми вимкнули світло і, сівши за стіл, почали експериментувати. Будь-хто. зайшовши в кімнату і побачивши нас зі схиленими головами і складеними докупи руками, подумав би, що ми влаштували спіритичний сеанс.
Я спробував перший. Як тільки ми сіли, я послав братам Грау психічний сигнал:
"Ви готові?"
Відповіді не було. І раптом мене пронизало радісне усвідомлення того, що я ніби чую голос Райха всередині своїх грудей:
"Ви готові?"
Я послав зворотний сигнал:
"Так, ти чуєш мене?"
І його голос долинув до мене:
"Не дуже добре".
Флейшманові потрібно було близько десяти хвилин, щоб увійти в нашу гру.
Ми з Райхом у цей час уже добре спілкувалися між собою — мабуть, завдяки тому, що. як і брати Грау. ми були добре пристосовані один до одного. Через деякий час ми вже вловлювали хвилі Флейшманової думки, яка бриніла, ніби голос здалеку.
Ми побачили, що можемо спілкуватися один з одним. Але ж чи можемо ми спілкуватися з братами Грау?
Минула година довгого виснажливого чекання. Я почував себе як мандрівник, що. заблукавши в горах, кличе на допомогу. Я посилав братам Луїсу та Гайнріху психічні сигнали, але ті сигнали оберталися на прості слова, ніби я вголос вигукував їх. Що належало робити — це посилати чисті імпульси, без слів.
Несподівано Райх сказав:
— Мені здається, я щось уловлюю.
Ми всі зосередились, намагаючись послати повідомлення про те, що сигнал прийнято.
І раптом всі ми здригнулись, почувши винятково виразний голос, який ніби кричав нам у вуха:
"Я чую вас. Що ви хочете?"
Ми глянули один на одного з подивом і захватом, відтак заплющили очі і подвоїли нашу зосередженість.
Гучний чистий голос промовив:
"Не всі зразу. По одному. Райху, подавай сигнали ти. У тебе вони найчистіші".
Враження було таке. ніби могутній однобічний комунікаційний потік прочистив лінію зв'язку від Потсдама до Берліна в зворотному напрямку. Ми відчували, як Райховий мозок виплесками енергії посилав сигнали.
"Ви можете прибути до Діярбакира?"
Він мусив повторити сигнал разів десять. Прислухаючись до нього, ми відчували, що поступово починаємо синхронізуватися з ним.
Спочатку брати Грау запротестували:
"По одному!"
Нараз ми потрапили Райхові в такт, використовуючи наші сигнали для посилення його сигналів. Відразу ж пролунав голос Грау:
"Тепер краще. Я добре вас чую".
Далі все пішло легко. Ми навіть змогли стисло описати наше становище — так, наче говорили по телефону. Протягом усього цього часу ми не були в кімнаті. Ми цілком заглибились у самих себе, як богомольці під час молитви. І тут я зрозумів причину поганого підсилення сигналів — моя недостатня заглибленість у свою свідомість; я був надто близько від поверхні. Справа в тому, що, коли я заглиблювався в свою свідомість, мене хилило до сну. Мова і значення слів належать до сфери тіла. їх так само важко нести в глибини свідомості, як нести логічну думку в мрію. Згадую про це тому, що саме в ту мить я виразно уявив, які ми невігласи. Адже глибинні простори свідомості заповнені головно згадками та мріями, які плавають неначе великі рибини. Надзвичайно важко зберегти почуття мети на такій глибині, відрізнити реальність від ілюзії. А для ефективного спілкування за допомогою телепатії сигнали треба посилати саме з такої глибини.
Проте в даному випадку це було не суттєве. Райх, Флейшман і я підсилювали один одного. Саме в умовах такої спільної діяльності й можна по-справжньому зрозуміти значення вислову "Всі ми — одне ціле".
Коли розмову з братами Грау було закінчено, ми всі відчули себе дивно щасливими й посвіжілими, неначе пробудилися після глибокого й спокійного сну. Флейшман знову мав вигляд п'ятдесятип'ятирічного чоловіка. Його дружина, що принесла нам каву, марно силкуючись приховати свою ворожість до мене й Райха, поглянула на нього з подивом і явно змінила свою думку про нас. Цікаво, що Флейшманове ніжне ставлення до неї (вона, будучи на тридцять років молодша за нього, одружилася з ним рік тому) передалося Райхові й мені, і ми дивилися на неї з ніжністю, яка поєднувала в собі хтивість і близьке знайомство з її тілом. Вона просто увійшла в наше телепатичне коло і стала, в певному значенні цього слова. дружиною усіх трьох нас (зазначу, що хтивість, яку відчували Райх і я. була не звичайним чоловічим прагненням оволодіти незнайомою жінкою, бо ми вже, сказати б, оволоділи нею через Флейшмана).
Близько третьої години ночі кореспондентам урвався терпець чекати нас.
Крім того, їх було більше, ніж дозволяли правила безпеки руху в повітрі. Але юрба надворі не меншала, а на вулиці було повно машин, у яких спали кореспонденти.
Ми піднялися на горище приставили драбину до дахового вікна. О третій годині двадцять хвилин над будинком почувся гуркіт вертольота, і ми швидко відчинили вікно. Спритний маневр — і кінець мотузяної драбинки вкинуто до кімнати; Флейшман. я і Райх полізли по ній до вертольота так швидко, що кореспонденти внизу не встигли втямити, що відбувається. Брати Грау втягли нас, а тоді й драбину у вертоліт, який відразу ж на повній швидкості полетів у аеропорт. Операцію було проведено блискуче. Кореспонденти були впевнені, що ми не могли викликати вертоліт, бо в одній з їхніх машин працювали перехоплювальні пристрої (застосування яких було, певна річ, суворо заборонено). Якщо деякі з них і помітили вертоліт, то подумали, мабуть, що в ньому був або хтось із їхніх колег, або патруль Ради повітряної безпеки. У всякому разі протягом нашого польоту до аеропорту ми не помітили ознак переслідування. Наш пілот заздалегідь зв'язався по радіо з пілотом ракети, і о третій годині тридцять п'ять хвилин ми вже летіли в Париж. Ми мали з'ясувати, що діється з Жоржем Рібо.
На світанку ми приземлилися в аеропорту Бурже. Ми могли б приземлитися в зручнішому аеропорту, який плавав у повітрі над Єлисейськими Полями, але тоді треба було б питати дозволу по радіо, а це могло насторожити кореспондентів.
Отож. приземлившись у Бурже, ми взяли гелікеб і за двадцять хвилин дісталися до центру Парижа.
Тепер, коли ми були уп'ятьох, майже ніхто не міг упізнати нас. Сполучивши наші свідомості, ми утворили своєрідний мур, щоб відвертати від себе увагу. Люди, звичайно, могли "дивитися" на нас, але вони не могли нас "бачити".
Розуміння настає тільки після сприймання (навряд чи зрозумієте ви те, що читаєте, якщо думаєте в ту мить про щось інше). Більшість об'єктів, що перебувають у полі нашого зору, не фіксуються в нашій свідомості, бо ми не надаємо їм ваги. Не треба було дати випадковим зустрічним "замкнути" на нас свою "увагу" — засада тут та сама, що й у випадку, коли ви стромляєте цурпалок у рот собаці, щоб той не кусався. Отже ми були практично невидимі, коли йшли Парижем.
У нашій ситуації діяти доводилось несподівано й рішуче — лише так ми могли домогтися успіху. Якби паразити стежили за нами, то вони, безперечно, подбали б про те. щоб ми не зустрілися з Жоржем Рібо, — вони попередили б його за кілька годин до нашого приїзду. Та минулої ночі вони зазнали серйозної поразки і, мабуть, втратили пильність. Саме на це ми й сподівались.
Щоб дізнатися, де Рібо, досить було розгорнути будь-яку газету, бо він став справжньою знаменитістю. В покинутому кимось номері "Парі суар" ми прочитали, що Рібо в клініці на бульварі Гауссмана в стані цілковитого нервового розладу. Причина була нам відома.
У такій ситуації треба було застосувати силу. хоча всім нам дуже цього не хотілося. Клініка була надто мала, щоб пройти непомітно. Але ми подумали, що о такій ранній порі (була п'ята ранку) навряд чи хтось нас перестріне. Сонний сторож сердито глянув на нас із своєї вартівні, і ту ж мить п'ять свідомостей учепилися в нього, стискуючи дужче, ніж п'ять пар рук.
Сторож вирячився на нас. не розуміючи, що діється. Флейшман ввічливо запитав його:
— Ви знаєте, в якій палаті лежить Рібо?
Сторож спантеличено кивнув головою — навіть для того, щоб він міг зробили цей жест. нам довелося послабити свій тиск.
— Проведіть нас туди, — сказав Флейшман.
Сторож натиснув кнопку, двері автоматично відчинилися, і ми пройшли слідом за ним до клініки.
Чергова медсестра перепинила нам шлях і обурено запитала:
— Чого вам тут треба?
Але за мить вона покірно супроводжувала нас коридорами. Ми запитала, чому тут немає журналістів. Медсестра відповіла:
— Пан Рібо о дев'ятій дає прес-конференцію. — У неї вистачило духу додати: — Гадаю, ви б могли почекати до того часу.
Ми зустріли ще двох медсестер, але вони, мабуть, подумали, що наші відвідини цілком законні.
Рібо лежав на горішньому поверсі в ізольованій палаті. Двері цього відділення клініки відчинялися за допомогою спеціального коду. На щастя, сторож знав його.
- Флейшман сказав спокійним голосом:
— А тепер, пані. почекайте нас у передпокої і не намагайтеся втекти. Ми не завдамо пацієнтові ніякої шкоди.
Ми, звичайно, не були в цьому впевнені; Флейшман сказав це, щоб заспокоїти медсестру.
Райх опустив штори, і Рібо прокинувся.
— О панове! Я знав, що ви прийдете.
Я заглянув у його мозок і жахнувся, побачивши, що там робиться. Мозок був схожий на місто, мешканців якого вирізано й замінено солдатами. Паразитів не було видно. В їхній присутності не було потреби. Рібо скорився їм зі страху. Вони вдерлися в його мозок і оволоділи всіма ланцюгами звичок. Порвавши їх. вони зробили його, по суті, безпомічним, бо будь-яка дія людини в такому стані вимагає від неї величезних зусиль волі. Наші повсякденні дії відбуваються переважно через ланцюги звичок: дихання, харчування, травлення, читання, відповіді на запитання. У деяких випадках (візьмімо, наприклад, актора) ланцюги звичок виробляються внаслідок напруженої праці протягом усього життя. Що талановитіший актор, то більше він покладається на ланцюги звичок — лише у виняткових випадках свого творчого життя він вдається до волі. Зруйнувати ланцюги звичок людини — жорстокіше, ніж убити її дружину й дітей. Це означає позбавити людину всього, зробити її життя нестерпним, це однаково, що злупити з неї шкіру. Паразити вчинили саме так, а тоді хутко замінили давні звички новими. Деякі ланцюги було поновлено: дихання, мовлення, манери (оскільки треба було переконати людей, що це та сама особа і що вона сповна розуму). Однак інші були знищені дощенту — наприклад, звичка глибоко мислити. Було введено низку нових реакцій. Ми були "ворогами" і викликали в Рібо безмежну ненависть і огиду. В певному значенні ці відчуття спричинювалися його власною волею, але якби він опирався їм, то половина його ланцюгів знову стали б мертвими. Інакше кажучи, скорившись паразитам, він залишився "вільною людиною" в тому розумінні, що жив і міг вибирати, як діяти. Але це була свідомість на їхніх умовах — або така свідомість, або взагалі ніякої. Він був раб такою мірою, як людина, до скроні якої приставлено пістолет.
Стоячи біля його ліжка, ми не відчували бажання помститися йому. Наші серця сповнилися жалем і жахом. Ми дивилися на нього, як на покалічений труп.
Ніхто не промовив ані слова. Четверо з нас за допомогою психокінезу тримали Рібо на місці, а Флейшман тим часом обстежував його мозок. Сказати, чи можна його відновити, було важко, тут багато залежало від снаги та мужності самого Рібо. Напевне ми знали одне: Рібо доведеться виявити величезну силу волі — куди більшу, ніж будь-коли досі.
Розмірковувати не було коли. Наша сила переконала Рібо в тому. що він має боятися нас не менше, ніж паразитів. Кожен з нас увійшов у ті ланцюги його мозку, які керують моторними механізмами, щоб вивчити, як саме вони поєднані. Не телепатові пояснити це важко: річ у тому, що зв'язок з іншими мозками залежить від уміння "поєднатися" з ними, для цього ж треба знати довжину хвилі їхньої думки. Тоді можна більш-менш налагодити дистанційне керування.
Флейшман лагідно заговорив з Рібо, сказав, що ми й далі залишаємося його друзями і розуміємо, що "промивання мозку" сталося не з його вини. Якщо він повірить нам, ми звільнимо його від паразитів.
Вийшовши з палати, ми в супроводі медсестри й сторожа спустилися сходами вниз. На прощання дали сторожеві на чай доларами, які були тоді міжнародною валютою. Менш як за годину ми вже летіли до Діярбакира.
Психічний зв'язок з Рібо дав нам змогу дізнатися, що сталося з ним згодом. Ні медсестра, ні сторож не могли втямити, як ми змусили їх провести нас до Рібо. Вони не могли повірити, що це сталося не з їхньої волі, тож нас ніхто не переслідував. Медсестра повернулася до Рібо, побачила, що той живий і неушкоджений, і вирішила нікому нічого не казати.
Коли ми приземлилися в Діярбакирі, Райх сказав:
— Тепер сьома. За дві години він виступить на прес-конференції. Сподіваймося, що вони не...
Його перебив крик Флейшмана, який погодився був утримувати сталий телепатичний зв'язок з Рібо:
— Вони довідалися... Вони атакують великими силами.
— Що ми можемо зробити? — запитав я і спробував зосередитися, використати свої знання про мозок Рібо, щоб відновити зв'язок, але нічого не вийшло. Однаково, що вмикаєш радіоприймач, забувши підключити його до електромережі.
— Ви в контакті? — запитав я Флейшмана.
Той похитав головою. Ми всі по черзі пробували відновити зв'язок з Рібо, але марно.
Через годину ми дізналися, в чому була причина. В програмі телевізійних новин оголосили, що Рібо вчинив самогубство, вистрибнувши з вікна своєї палати.
Чи була це наша поразка? Хтозна. Тепер Рібо вже не скаже правди на прес-конференції і не зречеться свого зізнання. Але й не шкодитиме нам далі. З іншого боку, якби стало відомо про наш візит до лікарні, нас неминуче звинуватили б в убивстві Рібо...
Але ніхто нічого не довідався. Мабуть, медсестра й далі вважала, що до лікарні приходили настирливі журналісти.
Об одинадцятій ранку ми з Райхом запросили журналістів до спеціально виділеної нам зали. Флейшман, Райх і брати Грау стояли по обидва боки дверей, перевіряючи кожного, хто заходив. Наша обережність виявилася небезпідставною. Одним із останніх до зали зайшов огрядний лисий чоловік — кореспондент "Вашингтон екземінер" на ім'я Кілбрайд. Райх кивнув одному з наших вартових, який підійшов до Кілбрайда й запитав, чи не заперечуватиме він проти того. щоб його обшукати. Той відразу шалено й голосно запротестував, вигукуючи, що це неподобство. Відтак несподівано вирвався й побіг до мене, дістаючи щось із внутрішньої кишені піджака. Я напружив усю свою психічну енергію, щоб зупинити його. Троє вартових кинулися на нього й витягли надвір. У внутрішній його кишені вони знайшли автоматичний пістолет "вальтер" з шістьма набоями в магазині і одним у стволі. Кілбрайд зарепетував, що він завжди носить пістолет при собі для самооборони, але всі бачили його спробу вистрілити в мене (згодом ми перевірили його свідомість і виявили, що паразити опанували Її напередодні, коли він був п'яний — Кілбрайда всі знали як алкоголіка).
Ця пригода ще дужче загострила увагу присутніх. У залі тіснилося п'ятсот журналістів. Вільних місць не було. і тим. хто не попав до зали, довелося стежити за ходом прес-конференції по телевізійному екрану, встановленому надворі.
Я стояв на трибуні. До мене підійшли Райх, Флейшман і брати Грау. Вони мали пильнувати, чи немає в залі кого-небу дь, хто б зважився на замах.
Я голосно прочитав таку заяву:
"Наша мета нині — застерегти всіх людей на Землі від небезпеки, яка їм загрожує, найбільшої небезпеки в усій людській історії. За нашою планетою стежить сила-силенна чужорідних розумних істот, що прагнуть або знищити людство, або поневолити його.
Кілька місяців тому. коли ми почали дослідження надр Чорної гори (Каратепе), професор Райх і я завважили присутність чужорідних сил, що намагались перешкодити нашій роботі. Ми відчували, сказати б, активний опір нашим зусиллям, спрямованим на розкриття таємниці гори. Тоді ми вважали, що цей опір має природу психічного поля, яке створили там давно вимерлі мешканці тих місць для захисту своїх могил. Тривалий час і Райх, і я були певні, що це можливо і що цим пояснюються, приміром, труднощі перших дослідників, які розкопували гробницю Тутанхамона. Ми зважилися кинути виклик тому закляттю й провадити наші розкопки далі.
Проте за останні тижні ми переконались, що нам загрожує куди більша небезпека, ніж закляття. Ми дійшли висновку, що розтривожили сон могутніх сил, які колись владарювали на Землі і прагнуть запанувати на ній знову. Вони небезпечніші, ніж будь-які відомі людству сили, бо невидимі і здатні вражати безпосередньо людську свідомість. Вони можуть довести до божевілля і до самогубства будь-якого індивіда, що став жертвою їхнього нападу. Вони здатні також обертати певних індивідів на своїх рабів і використовувати їх для здійснення своєї мети.
Незважаючи на це, ми твердо переконані, що підстав для паніки в людства немає, їх небагато порівняно з нами, і ми вже знаємо, що вони існують. Боротьба може бути важкою, але я вважаю, що в нас є всі підстави для перемоги.
Спробую підсумувати все, що ми зуміли дізнатися про цих паразитів свідомості..."
Я говорив близько півгодини й коротко описав більшість викладених вище подій. Розповів про те, як знищено наших колег і як паразити змусили Рібо зрадити нас. Я наголосив на тому, що ці сили ще не активні: вони сліпі й діють інстинктивно. Важливо було відвернути паніку. Більшість людства однаково б нічого не вдіяла проти паразитів, а раз так, то найкраще, щоб та більшість була цілком певна остаточної перемоги. Протягом останніх п'ятнадцяти хвилин свого виступу я наголошував на світлих аспектах становища, в якому опинилося людство: як знищити паразитів, коли саме їх знищення — це лише питання часу.
Наприкінці нашої зустрічі ми відповідали на запитання журналістів, але ті створили таку товкотнечу біля найближчого телеекрана, що прес-конференцію довелося швидко закінчити. Через дві години матеріали прес-конференції з'явилися на перших сторінках усіх газет світу.
Правду кажучи, все те мені обридло. Ми п'ятеро збиралися досліджувати захватний новий світ, а змушені були марнувати час на надокучливих журналістів. Ми зважилися на таке лише тому, що вбачали в цьому заході гарантію нашої власної безпеки. Якби ми загинули саме тепер, то це стривожило б цілий світ. А паразитам-бо хотілося дискредитувати нас, зберігаючи звичайний, усталений плин життя протягом, скажімо, місяця (а. може, навіть протягом року), поки б усі дійшли висновку, що ми дурисвіти.
Своєю заявою ми намагалися виграти час. Тоді ми ще не розуміли, що паразити могли перехитрувати нас мало не на кожному кроці.
Причина цього була проста. Уявіть собі книголюба, який щойно одержав пакунок з книгою, про яку мріяв усе своє життя. Уявіть, що він розкриває той пакунок, а в цей час його відволікає занудливий базікало, силкуючись утягти в розмову на кілька годин... Для людства паразити були найстрашнішою загрозою за всю його історію, але для нас вони були найнудніші зануди.
Людство звикло до своєї психічної й інтелектуальної обмеженості так само, як три століття тому люди були звичні до страшенних труднощів подорожування. Що б відчув Моцарт, якби після виснажливої тижневої подорожі йому сказали, що люди двадцять першого сторіччя здатні подолати ту відстань за чверть години? Ми були в становищі Моцарта, який несподівано опинився в двадцять першому сторіччі. Подорожі просторами свідомості, які спершу були такі виснажливі й болючі для нас, ми здійснювали тепер протягом кількох хвилин. Нарешті ми сповна зрозуміли слова Тейяра де Шардена
Книга: Колін Вілсон Паразити свідомості Переклад В. Романця (Роман)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
