Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Колін Вілсон Паразити свідомості Переклад В. Романця (Роман)
[26], вони починали згадувати дитинство чи минулі любовні пригоди. Ебнер кохався в музиці і знав усі опери Вагнера напам'ять. Варто було лише на хвилю залишити його на самого себе, як він тут-таки починав наспівувати якусь тему з "Кільця Нібелунгів" і відразу ж поринав у пасивний екстаз. Філіпс мав у собі донжуанські нахили. Коли він починав згадувати про свої любовні походеньки, то атмосфера аж гула від сексуального напруження, і всі ми змушені були відриватися від роботи. На захист Філіпса мушу сказати, що його любовні пригоди завжди були пошуком, а знайти те, що він шукав, йому не вдавалось; тепер його пошук несподівано закінчився успіхом, але одірватися від минулого відразу він не міг.
На третій день після нашого прибуття на базу No 91 Голкрофт підійшов до мене і сказав:
— У мене таке відчуття, неначе ми дуримо самі себе. Передчуваючи якусь невиразну загрозу всім нам, я запитав, що він має на увазі.
— Я й сам добре не знаю, — сказав Голкрофт, — але коли, тренуючись, пробую вловити довжину їхньої хвилі (він мав на увазі паразитів), то відчуваю там бурхливу діяльність. Вони щось замишляють.
У мене аж руки опустились. Ми володіли великою таємницею, попередили людство про небезпеку, а проте, в глибокому розумінні цього слова, ми й тепер були такі самі невігласи, як і раніше. Хто вони, ці істоти? Де вони взялися? Яка їхня кінцева мета? Чи справді вони розумні, чи такі ж нерозвинені, як черви, що заводяться в сирі?
Ми досить часто ставили ці питання і дійшли кількох попередніх висновків. Людський інтелект — це наслідок еволюційних поривань людини: вчений і філософ спрагло шукають правди, бо вони втомилися бути просто людьми. Чи можливо таке. що й ті істоти мають такий самий ступінь розумового розвитку? Повірити в це було важко, оскільки вони були нашими ворогами. Але ж історичні приклади свідчать про те, що інтелект — це ще не гарантія доброї волі. В усякому разі, якщо це розумні істоти, то може б вони погодилися на мир з нами? Крім того, якщо вони розумні, то. мабуть, усвідомлюють, що зазнали поразки.
Але чи зазнали вони поразки?
Щойно Голкрофт сказав мені про свою підозру, я скликав усіх на нараду. Це було після сніданку. Надворі стояв чистий, сонячний і дуже теплий ранок. За кілька сотень ярдів група військових у білих гімнастичних костюмах займалася стройовою підготовкою, і ми чули команди сержанта.
Я розказав усім про свої побоювання і запропонував спробувати дізнатися про наміри паразитів. Ми попросили наших чотирьох учнів докласти зусиль і налагодити з нами телепатичний зв'язок: оскільки операція мала бути складною, треба було мобілізувати всі наші сили. Після півгодини тренувань Ліф несподівано заявив, що він уже досить добре відчуває зв'язок з нами. Решта страшенно змучилися, силкуючись увійти з нами в контакт, і ми порадили їм відволіктися й розслабитись. Ми мовчали про те, що нас страшенно тривожило: в разі нападу паразитів, вони будуть у найбільшій небезпеці. Адже в них майже немає досвіду застосувати свої психічні можливості.
Ми опустили штори, замкнули двері й зосередились. Я вже так звик до цієї процедури, що робив її майже автоматично. Спочатку я зробив те саме, що роблю, коли хочу заснути: цілковито відключаюсь від зовнішнього світу, забуваю про своє тіло. Через кілька секунд я вже занурювався в темряву моєї свідомості. Наступний крок потребує деякої практики. Треба відірватися від своєї звичайної фізичної особливості. Мисляча частина моєї свідомості мала залишатися пробудженою і поринати у світ снів і спогадів.
Цю процедуру можна порівняти з тим, що відбувається, коли вам сниться страшний сон і ви кажете самі собі: "Це всього-на-всього сон. Я сплю в своєму ліжку. Я повинен прокинутися". Ваше денне єство перебуває тут, але воно спантеличене в своєму світі фантасмагорії.
Невдовзі я відчув, що можу опуститися крізь шар снів у стані повної свідомості — складна операція, оскільки люди користуються своїм тілом, як своєрідним рефлектором свідомого стану.
Це дивний, мовчазний світ, шар сновидінь. Відчуття таке, неначе плаваєш на дні моря. Для початківця це — найнебезпечніша частина всього заходу. Тіло при цьому грає роль якоря свідомості. В одному із своїх віршів Їтс дякує богові за те, що "має тіло і його дурість" і завдяки цьому рятується від страхітливих снів. Тіло тисне на думки, як величезний тягар, і не дає їм злітати вгору. Ти наче на Місяці і важиш усього кілька фунтів. Робиш звичайний крок, а летиш у просторі" як повітряна куля. Думки, коли вони звільнені від ваги тіла, також набирають демонічної енергії. Якщо мислитель — хворобливо вразливий, його думки відразу стають страшними потворами. І поки він не знає, що це його думки і що вони не існують окремо від нього, він може запанікувати і погіршити становище в десять разів. Як ото пілот у літаку, який раптом каменем пішов у піке, не усвідомлює, що то він сам мимоволі штовхнув один із важелів керування.
Поринаючи крізь свої сни та згадки, я намагався бути пасивним, ігнорувати їх. Якби я необачно зосередився на чомусь одному з них. то те одне відразу розширилося б і стало всесвітом у самому собі. Наприклад, я зустрів знайомий запах люлькового тютюну "Рудий Том", що його курив мій дід. Згадка про той тютюн була така давня, що, зустрівшись із ним. я дозволив собі наблизитись до нього. І відразу ж відчув і діда, і його город за будинком у Лінкольншірі. Фактично я був на тому городі, і він відтворився до таких подробиць, що за інших обставин я сприйняв би його як реальність. Зробивши зусилля над собою, я відірвався від тієї згадки і за мить уже знову опускався вниз у теплу темряву.
Ця темрява була сповнена життя і являла собою не просто відбиток життя тіла. Це життя нуртувало, як електричний струм, у всьому Всесвіті. Нижні сфери свідомості можна було б назвати "дитячими яслами". Там надзвичайно інтенсивно живе почуття тепла й безневинності: це світ безтілесних дітей.
Під "яслами" панує порожнеча, яка нагадує порожнечу міжзоряного простору. Тут існує особлива небезпека втратити орієнтацію й заблукати. Під час усіх моїх ранніх експериментів я завжди засинав у цьому краю й прокидався аж по кількох годинах. Там немає нічого, що відбивало б відчуття власної індивідуальності чи навіть відчуття існування, і тому навіть миттєва неуважність перериває нитку свідомості.
Це була межа, нижче якої я не міг опуститися. Та й то час від часу мені доводилося підніматися до "ясел", щоб зосередити свою увагу.
Протягом усього часу заглиблення розум кожного з нас перебував у телепатичному контакті з розумом усіх інших. Це не означає, що ми всі семеро, сказати б. пливли біч-о-біч. Кожен діяв самостійно, розумом підтримуючи контакт з рештою. Це означає, що в разі потреби ми могли подати допомогу один одному завдяки своєрідному дистанційному контролю. Якби, наприклад, я заснув тоді, коли затримався на городі в свого діда, інші розбудили б мене. Якби хтось із нас зазнав нападу, ми всі негайно згуртувалися б, щоб відбити той напад.
Але на тій глибині, про яку я щойно говорив, покладатись доводилося лише на самого себе. Зупинившись там, я через дистанційний зв'язок з Голкрофтом довідався, що він опускається далі. Я сповнився захватом. Я був зовсім невагомий на цій глибині, неначе бульбашка, яку тягне на поверхню. Я знав, що для того, аби опуститися нижче, є, мабуть, якийсь своєрідний спосіб, якийсь "викрут", але оволодіння викрутом потребує дослідження, практикування, а якщо я заледве зберігаю фізичну свідомість, то цього мало. Голкрофт, очевидно, вже знав цей викрут і оволодів ним.
У тих краях свідомості майже не було відчуття часу. Час минає, а проте і не минає — якщо в цих словах є якийсь зміст. Оскільки тіла, якому притаманна нетерплячість, там немає, то хід часу стає нейтральною категорією. Паразитів поблизу мене не було, і тому я просто чекав, тримаючи увагу насторожі. Незабаром я відчув, що Голкрофт повертається. Я легенько поплив назад угору через сновидіння й згадки і повернувся до фізичної свідомості приблизно через годину після початку експерименту. Голкрофт був ще непритомний. Через десять хвилин він розплющив очі. Обличчя його було безкровне, але дихав він спокійно.
Він мовчки подивився на нас, і ми зрозуміли, що нічого особливого від нього не почуємо.
— Не можу нічого зрозуміти, — промовив він нарешті. — Там унизу майже нічого немає. Мені здається, що вони забралися звідти геть.
— Ти бачив кого-небудь з них?
— Ні. Раз чи два у мене виникло відчуття, ніби вони неподалік, але що їх там дуже мало.
Усі ми відчували те саме. Це була непогана ознака, але ніхто з нас не радів.
Опівдні вперше за останні три дні ми ввімкнули телевізор, щоб послухати новини. І дізналися про те, що робили паразити протягом тих трьох днів. Виявилося, що Обафеме Гвамбе вбив президента Сполучених Штатів Африки Нкумбулу і, здійснивши державний переворот, оволодів Кейптауном і Аденом. Далі диктор телебачення прочитав уривок з промови Гвамбе, зробленої по радіо після перевороту. Ми перезирнулися. Нас неабияк стурбувало те, що Гвамбе був, очевидно, під контролем паразитів свідомості. Тепер ми вже знали про паразитів достатньо і розуміли, що недооцінити їх — це зробити найнебезпечнішу з усіх помилок.
Ми збагнули їхні наміри відразу: зрештою, це були наміри, які вони успішно втілювали в життя ось уже двісті років — відволікати людство від його мети війнами. Протягом двох сторіч людство намагалося змінити свою свідомість, зробити її інтенсивнішою. І протягом двох сторіч паразити змушували його думати про зовсім інші речі.
Ми сиділи й обговорювали ситуацію, що склалася, допізна. Цей новий розвиток подій вимагав негайних дій — але яких дій? Усі ми передчували щось недобре. О третій ранку ми полягали спати.
О п'ятій Голкрофт збудив нас і сказав:
— Вони збираються щось учинити, я це відчуваю. Мені здається, краще нам кудись перебратися.
— Але куди?
На запитання відповів Райх:
— До Вашингтона. Гадаю, нам краще поїхати й поговорити з президентом.
— Що це нам дасть?
— Не знаю, — сказав Райх, — але в мене таке передчуття, ніби ми гайнуємо час, сидячи тут.
Зволікати не було сенсу. Хоч до світанку залишалася ще година, ми сіли у вертоліт, що його дав нам для наших потреб уряд Сполучених Штатів, і піднялися в повітря. На світанку ми вже бачили внизу довгі, прямі авеню Вашингтона. Ми легенько приземлилися на вулиці біля Білого дому. Вартовий підбіг до нас, тримаючи напоготові атомну рушницю. Він був зовсім молодий, і його неважко було переконати, щоб він покликав старшого офіцера, поки ми поставимо вертоліт на моріжку перед Білим домом. Наші психічні можливості забезпечували нам найприємнішу вільготу — усувати усталені офіційні перешкоди.
Ми вручили офіцерові листа до президента, а самі пішли пошукати, де б випити кави. Випадковим перехожим ми, одинадцятеро, здавалися, мабуть, делегацією бізнесменів. Ми знайшли великий ресторан із дзеркальними вітринами і вибрали два столики над самісінькою вулицею. Коли всі посідали, я заглянув у свідомість Ебнера. Він відчув це і, всміхнувшись, мовив:
— Дивно... Я мав би думати про небезпеку, яка загрожує людству, і про місто, де я народився — про Вашингтон. Натомість я відчуваю щось схоже на презирство до оцих людей, що проходять вулицею. Вони сплять. І чи багато зміниться від того, що з ними станеться?..
Райх, усміхаючись, перебив його:
— Не забувай, що тиждень тому ти був такий самий, як і вони. Я подзвонив у Білий дім, і мені сказали, що президент запрошує нас усіх на
сніданок о дев'ятій годині.
Йдучи до Білого дому повз юрби перехожих, що поспішали на роботу, ми
несподівано відчули слабке тремтіння в тротуарі і перезирнулися.
— Землетрус? — здивовано мовив Ебнер.
— Ні, вибух, — сказав Райх.
Ми наддали ходи і прибули до Білого дому о восьмій годині сорок п'ять хвилин. Я запитав офіцера, що вийшов зустріти нас, чи не було якогось повідомлення про вибух. Офіцер заперечливо похитав головою.
Ми дізналися, в чому річ, через двадцять хвилин, коли вже сиділи за столом. Президента Кудись покликали. Коли він повернувся, його обличчя було біле як крейда. Голос у нього тремтів, коли він промовив:
— Панове, база No 91 знищена вибухом півгодини тому. Ніхто з нас не сказав жодного слова, але в кожного в голові була та сама думка: "Скільки ми зуміємо протриматися, поки паразити таки знищать нас?"
Райх і Голкрофт написали докладні звіти про розмову з президентом, тому я лише коротко опишу цю зустріч. Ми бачили, що президент був на грані нервового розладу, і заспокоїли його способами, якими тепер так часто користувалися. Мервілл був слабкою людиною. Він був чудовим президентом для мирного часу, вмів керувати адміністрацією, але навряд чи зумів би впоратись із світовою кризою. Його так приголомшила звістка про вибух, що він забув подзвонити в штаб армії і наказати привести в повну бойову готовність систему оборони країни. Ми підказали йому, щоб він це зробив, і з полегкістю зітхнули, дізнавшись. що діє новий швидкісний радар. Цей радар безпомилково перехоплював атомну ракету, яка летить зі швидкістю однієї милі за секунду.
Мервілл хотів вірити, що вибух на базі No 91 — це нещасливий випадок, який стався, можливо, через несправність у ракеті "Марс" (ту ракету саме будували на базі, і в її енергоблоках було достатньо сили, щоб знищити половину штату Нью-Йорк). Ми категорично запевнили президента, що це не так. Вибух — справа паразитів, і для його здійснення вони, майже напевно, використали Гвамбе. Президент на те сказав, що тепер Америці доведеться розпочати атомну війну з Африкою. Ми зауважили, що не обов'язково. Вибух зроблено з метою знищити нас. Це був хід конем, який не досяг мети через те, що Голкрофт відчув небезпеку. У Гвамбе більше не буде змоги застосувати цей метод. Отож президент тим часом може удавати, ніби вірить у те, що причиною вибуху була ракета "Марс".
А перед нами постало надзвичайно важливе завдання: зібрати якомога більше високорозвинених людей, здатних зрозуміти, яку загрозу являють паразити свідомості, організувати і навчити цих людей, створивши з них своєрідну армію. Якби ми мали достатньо людей, які володіють психокінезом, то змогли б придушити заколот Гвамбе в зародку. Але тим часом нам треба було знайти місце, де б нам ніхто не заважав працювати.
Майже цілий ранок витратили ми на те. щоб зміцнити громадянську мужність і відвагу президента і допомогти йому побороти кризу. Мервілл виступив по телебаченню і заявив, що причиною вибуху був нещасливий випадок (вибухом було зруйновано все в радіусі тридцяти миль — не дивно, що ми відчули його у Вашингтоні). Виступ президента значною мірою заспокоїв країну. Після цього було ретельно перевірено всю американську систему оборони, а Гвамбе надіслано секретне послання з попередженням, що в разі нових вибухів проти нього негайно буде вжито відповідних заходів. Ми вирішили за краще оголосити, що ми живі. Приховати це від паразитів було майже неможливо. Оголошення про нашу смерть могло б викликати загальний відчай, бо мільйони дивилися тепер на нас як на лідерів у боротьбі проти паразитів свідомості.
Але коли настав час ленчу, і всі ми сіли за стіл, запанувала важка, гнітюча атмосфера. Перемогти в боротьбі з паразитами здавалося неможливо. Єдиною надією було розширити наше коло і прийняти до нього близько сотні людей, навчити їх, а тоді спробувати знищити Гвамбе тими самими методами, які ми застосували проти Рібо. Але паразити, найімовірніше, стежитимуть за нами повсякчас. Що може перешкодити їм використати проти нас інших лідерів так само, як вони використали Гвамбе? Фактично, вони могли б використати задля своєї мети навіть Мервілла! Про те, щоб залучити Мервілла до нашого кола, не могло бути й мови. Як і дев'яносто п'ять відсотків усього людства, він був нездатний зрозуміти цю проблему.
Ми щохвилини були в небезпеці. Навіть тоді, коли ми йшли вулицею, паразити могли нацькувати на нас якогось випадкового перехожого. І один перехожий з атомним пістолетом міг би покінчити з усіма нами враз.
Райх заговорив перший:
— Шкода, що ми не можемо просто перелетіти на іншу планету й започаткувати там нову расу.
Сказав він це, звичайно, просто так, жартома. Ми знали, що жодна планета сонячної системи не була придатна для життя; принаймні, на Землі не було такого космічного корабля, який міг би перевезти людей на відстань п'ятдесяти мільйонів кілометрів, до Марса.
А проте... Чи не крилася в цьому жарті відповідь на питання, як захистити нас від паразитів? Сполучені Штати Америки таки мали кілька ракет, які могли перевезти п'ятсот чоловік на Місяць. Крім того на орбіті довкола Землі кружляли три станції. Перебуваючи на Землі, ми постійно наражалися на небезпеку. У відкритому космосі ми могли б її уникнути.
Так, це, безперечно, вихід. Відразу ж після ленчу Райх, Флейшман і я пішли до президента і виклали йому свої міркування. Якщо паразити знищать нас, то долю Землі буде вирішено на їхню користь. Вигравши битву, вони безжально нищитимуть кожного, хто спробує знову розкрити їхню таємницю. Отже інтереси людства вимагають, щоб приблизно п'ятдесятьом з нас дозволили, скориставшись місячною ракетою, провести кілька наступних тижнів на одному з супутників або перебути на тій-таки ракеті між Землею й Місяцем. За цей час ми наберемося сили і, мабуть, зможемо подолати паразитів. А як ні, то кожен із нас набере собі групу учнів, чоловік п'ятдесят, і візьме з собою в космос. Кінець кінцем ми створимо цілу армію, яка буде спроможна захистити людство.
Котрийсь із істориків зауважив, що ми "приневолили" президента Мервілла так само, як паразити приневолили Гвамбе, і змусили його погодитись на нашу пропозицію. Такий крок був би, звичайно, виправданий в умовах кризи, але потреби вдаватися до нього не було. Мервілл ладен був прийняти будь-які наші пропозиції: криза його нажахала.
Я вже казав, що Спенсфілд і Ремізов дали нам список з дванадцяти чоловік, яких можна було приєднати до нашого гурту. Ми прийняли з того списку поки що лише половину. Крім того. Голкрофт, Ебнер та інші також подали численні рекомендації щодо людей, яких вони знали. Наслідком стало те, що надвечір ми вже мали в списку тридцять чоловік, які дали згоду приєднатися до нас. Засобами військово-повітряних сил Сполучених Штатів Америки їх привезено до Вашінгтона, і до восьмої години наступного ранку наш гурт уже налічував тридцять дев'ять чоловік. Мав прибути сорок один чоловік, але літак, що летів із Лос-Анджелеса з двома психологами на борту, розбився над Великим Каньйоном. Ми ніколи не дізналися про причину катастрофи, але здогадатись, чия це робота, було неважко.
Президент організував усе таким чином, щоб ми могли стартувати вже наступного дня пополудні з ракетодрому в Аннаполісі. А тим часом ми пройшли з нашими двадцятьма вісьмома учнями прискорений курс феноменології. І переконалися, що, практикуючись, ми зробили величезний крок уперед у вдосконаленні самих себе. Можливо, загальна атмосфера кризи також сприяла цьому (у всякому разі, вона викликала разючі зміни в Мервіллі. Філіпсі, Ліфі й Ебнері). Вже наприкінці дня один з наших нових учнів спромігся на невелику психокінетичну дію. посунувши купку сигаретного попелу.
І все ж нас не облишало зловісне передчуття того, що нам щось загрожує і ззовні, і зсередини. Якби довелося стати з ворогом на відкритий поєдинок — ми б вистояли, це ми знали. Але ж який розпач охоплював усіх на саму думку про те, що паразити могли використати проти нас будь-кого з кількох мільярдів людей. Це породжувало безнадію і таке відчуття, неначе шукаєш голку в копиці сіна. А треба ще сказати, що протягом усього нашого перебування у Вашингтоні ми повсякчас тримали під контролем президента: паразити могли б досить легко захопити потрібні для них ланцюги в його мозку.
Тим часом Гвамбе досяг разючих успіхів у Африці. Коли Організація Об'єднаних Націй опублікувала заяву з суворим попередженням, він просто використав її з пропагандистською метою — мовляв, білі намагаються залякати чорних. Швидкість, з якою поширився - заколот, переконливо свідчила, що паразити зробили Африку ареною масового нападу на людську свідомість. Не радячись із своїм військом, негритянські генерали оголосили про свою підтримку Гвамбе. Всього за три дні Гвамбе захопив владу практично над усіма Сполученими Штатами Африки.
Цілу ніч, перед тим як ми покинули Землю, я лежав і думав. Я відкрив для себе, що тепер мені досить спати лиш кілька годин. Надмірний сон послаблював мої психічні можливості й контроль над фізичною свідомістю. Але тепер я знав, що мушу вирішити проблему, яка дратувала мене й мучила. Чуття підказувало мені, що я недобачав чогось дуже важливого.
Це було чуття, яке невиразно супроводжувало мене весь час, відколи паразити знищили п'ятьох із нас. У певному розумінні ми відтоді товклися на місці і не могли рушити вперед. Звичайно, ми виграли чимало битв, але мене не полишало відчуття, що наші великі перемоги вже скінчилися. Це здавалося тим дивнішим, що після нічної битви в підземеллі вони дали нам спокій.
Тварини — це майже машини: ними керують лише рефлекси і звички. Людські істоти великою мірою теж машини, але в нас, крім рефлексів і звичок, є ще певний рівень фізичної свідомості, яка дає нам владу над звичками, здатність творити щось нове й оригінальне. І ось тепер мене гнітило відчуття того, що оте "щось", яке я недобачив, — це одна з тисяч звичок, які ми сприймаємо, як самі собою зрозумілі, як аксіому. Я силкувався неподільно керувати своєю фізичною свідомістю, але недобачав якихось глибинних звичок, що стояли на заваді.
Спробую це пояснити. Я намагався збагнути, що спричинило величезний викид життєвої енергії, за допомогою якої я завдав поразки паразитам. Всі мої зусилля зрозуміти джерело тієї енергії були марні. Ми знаємо, що в людей за критичних обставин розкриваються такі внутрішні сили, про наявність яких вони навіть не підозрюють. Війна, наприклад, може з іпохондрика зробити героя. Пояснюється це тим, що життєздатністю більшості людей керують підсвідомі сили, про які ті люди й гадки не мають. Я міг опуститися в свою власну свідомість, як інженер у машинне відділення на кораблі. І все-таки не міг дістатися до того джерела внутрішньої сили. Чому? В запалі битви з паразитами я навчився викликати цю могутню життєву снагу. І те, що не міг дійти до її коріння, не вкладалося в рамки здорового глузду.
Цілу ніч я мучився над тією проблемою, опускаючись дедалі нижче й нижче в свою власну свідомість, і все надаремно. Мене наче спиняла якась невидима перешкода. А може, причина в моїй слабкості й недостатній зосередженості? Паразити, начебто, були тут зовсім ні до чого; принаймні, я не бачив жодного з них.
Удосвіта я почував себе дуже втомленим, але пішов разом із Райхом, Голкрофтом і братами Грау на аннаполіський ракетодром, щоб перевірити готовність ракети до старту. Всі механізми були справні. Ми поговорили з кожним. хто готував нашу ракету, удаючи, що ставимо чисто формальні запитання. Усі відповідали відверто, поводилися по-дружньому. Ми запитали, чи були які труднощі налагодити ракети до пуску, і вони відповіли, що це була звичайна, як і завжди, робота без ускладнень і без перешкод.
Голкрофт мовчки слухав, спостерігаючи, а тоді раптом запитав:
— Чи всі ті, хто обслуговував ракету, присутні тут?
Полковник Мессі, який керував роботою групи, кивнув головою:
— Всі інженери тут.
— А крім інженерів, був ще хтось? — наполягав Голкрофт.
— Лише один чоловік, але його роль тут незначна. Це — Келлерман, помічник лейтенанта Кости. Він уранці мав іти на прийом до психіатра.
Головним завданням лейтенанта Кости було запрограмувати електронний мозок, який координував роботу всієї ракети: подавав паливо, підтримував потрібну температуру, контролював склад повітря тощо.
— Ми знаємо, що його роль тут незначна, — сказав я ніби між іншим. — Але все-таки ми б хотіли побачитися з ним. Просто так, для годиться.
— Але ж лейтенант Коста знає набагато більше про електронний мозок, ніж Келлерман. Він може відповісти на будь-яке запитання.
— І все-таки ми б хотіли побачитися з Келлерманом.
Подзвонили психіатрові ракетодрому. Той відповів, що Келлерман покинув його кабінет півгодини тому. Довелося зв'язатися з вартівнею. Звідти повідомили. що Келлерман виїхав мотоциклом двадцять хвилин тому.
Лейтенант Коста зніяковіло пояснив:
— Розумієте, в університетському містечку в нього є дівчина, і я часом дозволяю йому поїхати до неї на каву. Мабуть, і зараз він у неї.
— Чи не могли б ви послати по нього? — ненав'язливе попросив Райх. — А тим часом перевірте, будь ласка, всі ланцюги електронного мозку.
Через годину перевірка показала, що електронний мозок в ідеальному порядку. Ординарець, якого послали в університетське містечко, повернувся без Келлермана. Виявилося, що ніхто його не бачив.
— Він, мабуть, поїхав до міста щось купити, — сказав Коста. — Це, звичайно, порушення правил, але він, очевидно, подумав, що в такий напружений ранок ми не помітимо...
Полковник Мессі спробував змінити тему розмови, але Райх перебив його:
— Пробачте, полковнику, але ми не сядемо в цю ракету, доки не поговоримо з Келлерманом. Оголосіть, будь ласка, про розшук Келлермана.
Вони, мабуть, подумали, що ми не сповна розуму і до того ж нечеми, але в них не було іншого вибору, крім як погодитись.
Шукати Келлермана виїхала дюжина машин військової поліції, крім того, всю навколишню поліцію підняли по тривозі. Перевіркою на місцевій вертолітній зупинці було встановлено, що людина, зовнішність якої відповідала описові зовнішності Келлермана, вилетіла літаком до Вашингтона кілька годин тому. Розшук негайно поширився й на Вашингтон. І серед поліції було знято тривогу.
Келлермана нарешті знайшли о пів на четверту дня — за годину по тому, як ми мали покинути Землю. Він уже повертався з Вашингтона, коли його впізнали й затримали на місцевій вертолітній зупинці. Келлерман запротестував, твердячи, що поїхав купити своїй нареченій обручку: він. мовляв, думав, що його відсутності не помітять. Але варто нам було лише глянути на нього, щоб упевнитись, що наші застережні заходи були не безпідставні. Це був дивний тип роздвоєної особистості. Вся особистісна сфера була цілковито незріла, і паразити скористалися цим. Потреби переінакшувати його мозок у них не було: вони лише змінили кілька другорядних ланцюгів, а його дитиняче бажання відчувати важливість своєї персони зробило решту справи. Тут діяв той самий механізм, який спонукує неповнолітніх злочинців пускати задля забави поїзди під укіс: бажання приєднатися до дорослого світу, роблячи щось таке, що має, сказати б, дорослі наслідки.
Маючи Келлермана в своїх руках, ми легко витрусили з нього все, що нас цікавило. Виявилось, він зробив незначні зміни в приладах контролю за температурою корабля, внаслідок чого температура на кораблі після виходу в космос дуже повільно підвищувалася б — занадто повільно, щоб ми могли помітити це. Зміна температури автоматично викликала б зміни в електронному мозку, а це, в свою чергу, призвело б до порушення роботи гальмівного механізму корабля. Під час зближення з супутником швидкість корабля була б така велика, що ми, прорізавши супутник, знищили б таким чином, і його і себе.
Звичайна перевірка, ясна річ, не могла цього виявити. Зрештою, електронний мозок складався з кількох мільйонів можливих ланцюгів, і "перевірка" полягала лише в тому, щоб упевнитися в справності головних вузлів.
Ми полишили Келлермана його долі (пізніше військовий суд засудив його до розстрілу) і о четвертій тридцять стартували. О шостій наш корабель зі швидкістю чотирьох тисяч миль на годину летів у напрямку Місяця. Корабель був опоряджений гравітаційним механізмом давнього типу: підлога являла собою магніт, який притягував до себе наш спеціально сконструйований одяг таким чином, що ми відчували, ніби наша вага така сама, як і на Землі. Щоправда, протягом перших двох годин голови у нас наморочилися.
Коли до всіх вернулося нормальне самопочуття, ми зібралися в їдальні, і Райх зробив першу доповідь про паразитів і про застосування в боротьбі з ними методу Гуссерля. Наступні лекції ми відклали на другий день, бо всі почували себе надто збентеженими й збудженими в нових обставинах (більшість із нас уперше були в космосі).
За допомогою супутника ми могли приймати телепередачі з Землі. Перше, що ми побачили, ввімкнувши програму новин о 9, 30, було обличчя Фелікса Газарда, який перед величезним натовпом виголошував палку промову.
Через вісім годин (о сьомій тридцять за берлінським часом) Газард виголосив свою першу промову в Мюнхені на славу арійській расі і закликав канцлера чинного тоді соціал-демократичного уряду доктора Шредера вийти у відставку. На промову Газарда відгукнулася вся країна. Двома годинами пізніше Новий Націоналістичний рух оголосив, що його лідер Людвіг Штеер добровільно поступився своєю посадою Феліксу Газарду. Диктор цитував Штеера, який нібито сказав, що Газард відродить давню славу арійської раси і приведе націю до перемоги. Багато мовилося про загрозу з боку нижчих рас, наводилися довгі цитати з Гобіно
Книга: Колін Вілсон Паразити свідомості Переклад В. Романця (Роман)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
