Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герберт Джордж Веллс Війна світів Переклад Д.Паламарчука
XVI. ВИХІД ІЗ ЛОНДОНА
Отже, вам тепер зрозуміла та шалена хвиля паніки, що в понеділок уранці прокотилася найбільшим містом світу. Потік утікачів швидко зростав, перетворюючись на бурхливу річку, яка з диким ревом вирувала на вокзалах, шалено бурунилась біля суден на Темзі й усіма можливими шляхами ринула на північ та на схід.
На десяту годину деморалізована поліція вже була ні на що не здатна; до полудня й на залізницях запанував безлад. Всі, хто мали оберігати громадський порядок, розчинилися в юрбі і мчали разом з іншими уламками суспільного організму, що розпадався з катастрофічною швидкістю.
Усе населення біля залізничної магістралі на північ від Темзи і всіх мешканців південно-східної частини міста - від Кеннон-стріт - було попереджено ще опівночі, а вже о другій годині ночі поїзди були переповнені, люди несамовито билися за місця у вагонах. Близько третьої години утікачів зібралося стільки, що люди штовхалися й душили одне одного аж на Бішопсгейт-стріт. За кількасот ярдів од вокзалу, на Ліверпул-стріт, пролунали револьверні постріли. Дійшло до ножів, і поліція, втративши будь-яку надію навести лад, стомлена й розлючена, замість того щоб захищати людей, почала трощити їм голови.
Коли невдовзі машиністи й кочегари відмовилися повернутись до Лондона, людська повінь відхлинула від вокзалів і затопила всі шляхи на північ.
Опівдні над Барнсом побачили марсіянина. Хмара чорного газу, швидко осідаючи, пливла долиною Темзи й Ламбетською [399] низовиною, відтинаючи відступ через мости. Друга хмара посунула Ілінгом і оточила маленький гурт людей, що врятувалися на Кесльському пагорбі. Газ не подушив їх, але вибратися звідти вони не могли.
Марно спробувавши сісти на північно-західний поїзд у Чок-Фармі, - поїзд, який був переповнений біженцями ще на товарній платформі, врізувався просто в натовп, і кілька здорованів на превелику силу відбивалися від безтямної юрби, що хотіла розтрощити машиністові голову, - мій брат вибрався на Чок-Фарм-роуд, спритно перейшов поміж екіпажами дорогу і саме вчасно натрапив на пограбування велосипедної крамниці. Захопивши й собі велосипеда, - правда, передню шину він пробив, витягуючи його через вікно, та ще й руку собі подряпав, - брат таки щасливо сів і поїхав. Крутий схил Гаверсток-хілу був захаращений перекинутими екіпажами, тому брат повернув на Белсайз-роуд.
Таким чином вибрався він із цього натовпу, охопленого панікою, й близько сьомої години вже дістався околиць Еджвера, і хоч був стомлений та голодний, зате випередив валку втікачів. Уздовж дороги стояли місцеві жителі, здивовані й зацікавлені новинами. Брата обігнало кілька велосипедистів та вершників і два автомобілі. Ще за милю до Еджвера зламався обід колеса, їхати велосипедом стало неможливо. Брат покинув його на узбіччі дороги і пішов далі пішки. На головній вулиці села було відчинено крамниці, місцеве населення юрмилося на бруківці, біля дверей та вікон, у подиві приглядаючись до натовпу втікачів. У заїзді братові пощастило нашвидкуруч попоїсти.
Якийсь час він блукав Еджвером, не знаючи, що робити. Втікачі все прибували й прибували. Багатьом із них, як і братові, не хотілося йти далі. Про наступ марсіян ніяких новин не було.
Юрми людей сунули шляхом, але тиск ще був не дуже великий. Більшість їхала на велосипедах, поряд рухалися автомобілі, кеби, двоколісні екіпажі; все те шалено рвалося вперед, і хмари важкої куряви стояли на шляху аж до Сент-Олбенса.
Певно, братові спало на думку завернути до Челмсфорда, де жили його друзі, і він вийшов на дорогу, що тяглася на схід. Незабаром він підійшов до перелазу, перебрався через нього і попростував стежкою на північний схід. Він проминув кілька фермерських будинків і якісь хутірці, що він і не знав, як вони називаються. Тут уже мало траплялося втікачів. Але далі, на порослій травою вуличці, що вела до [400] Гай-Бернета, він зустрівся з двома жінками, які потім стали його попутницями. Надійшов він саме вчасно, щоб вирятувати їх із біди.
Ще здалеку він почув чиїсь крики і, вибігши з-за рогу, побачив, як двоє чоловіків силкувалися зіпхнути жінок з невеликої коляски, а третій силою тримав за вуздечку наполоханого поні. Одна жінка, низька на зріст, одягнена в білу сукню, весь час кликала на допомогу, друга ж, струнка брюнетка, била батогом чоловіка, що схопив її за руку.
Мій брат, вмить зорієнтувавшись, з криком кинувся на допомогу. Один з нападників облишив жінок і обернувся до нього. Мій брат, непоганий боксер, побачивши з обличчя супротивника, що бійки не минути, напав першим і звалив його під колеса.
Для гри в лицарство не було часу, і брат, стусаном забивши памороки лежачому, схопився з тим, який тримав за руку чорняву жінку. Раптом він почув кінський тупіт, по обличчю його шмагонуло батогом, третій нападник сильно вдарив брата в перенісся, а той, який був у нього в руках, вислизнув і метнувся тікати назад.
Приголомшений ударом, брат опинився віч-на-віч із чоловіком, котрий щойно тримав поні. Коляска, похитуючись із боку на бік, покотила дорогою; жінки занепокоєно оглядалися. Той здоровань, що стояв перед братом, хотів ударити вдруге, але брат випередив його, затопивши йому в щелепи. Потім, побачивши, що його залишають одного, брат ухилився від нового удару, обернувся й побіг за коляскою. Слідом за ним біг здоровань. Другий грабіжник, що був утік, тепер приєднався до товариша й також гнався за братом.
Раптом брат спіткнувся й упав. Ближчий переслідувач був за кілька кроків. Брат схопився на ноги й знову став віч-на-віч - уже з двома нападниками. З обома впоратися було мало надії, якби та струнка леді не зупинила поні й не побігла сміливо йому на допомогу. Виявилось, вона мала револьвер, але він лежав під сидінням, коли на них напали. З відстані шести ярдів вона вистрілила, мало не влучивши в мого брата. Найлякливіший із грабіжників одразу накивав п'ятами, а здоровань чкурнув за ним, кленучи боягуза. Зупинилися вони аж там, де на дорозі нерухомо лежав третій їхній товариш.
- Візьміть! - мовила струнка леді й подала братові свій револьвер.
- Вертайтеся до коляски, - сказав брат, витираючи кров із розбитої губи. [401]
Вона повернула назад, нічого не відповівши. Захекані, вони обоє підійшли до жінки в білому, що насилу стримувала наполоханого поні.
Грабіжники, очевидно, вгамувалися. Коли брат оглянувся, вони вже були далеко.
- Я поїду з вами, коли дозволите, - сказав брат і сів на вільне місце спереду. Струнка леді глянула на нього.
- Дайте мені віжки, - сказала вона і стьобнула поні. Через хвилину за поворотом дороги зникли постаті трьох грабіжників.
Отак зовсім несподівано мій брат, захеканий, з розбитою губою, з синцем на підборідді й закривавленими пальцями, опинився в товаристві цих двох жінок, що їхали в невідомому напрямі.
Скоро він дізнався, що одна з них - дружина, а друга - молодша сестра стенморського хірурга, який, пізно вночі повертаючись із Піннера від важкохворого, на залізничній станції почув про наближення марсіян. Він швидко забіг додому, розбудив жінок, - служниця за два дні до цього залишила їх, - зібрав на дорогу харчів, засунув (на щастя для мого брата) під сидіння свій револьвер і наказав їм негайно їхати на Еджвер, сподіваючись, що там можна буде сісти на поїзд. Сам він зостався попередити сусідів, а після цього, як вони домовилися, мав догнати їх так десь о пів на п'яту ранку. Зараз уже майже дев'ята, а його нема.
В Еджвері зібралося стільки втікачів, що там жінки не змогли зупинитися, отож і подалися цим шляхом.
Ось про все це вони встигли уривками розповісти моєму братові до зупинки поблизу Нью-Барнета. Брат пообіцяв залишитися з ними, аж доки вони не вирішать, що їм робити, або доки не наздожене їх лікар. Аби тільки заспокоїти жінок, брат, який ніколи й у руках не тримав зброї, запевняв їх, що він - чудовий стрілець.
Тут, на узбіччі шляху, вони й отаборилися. Поні дуже зручно почував себе під живоплотом. Брат розповів жінкам про свою втечу з Лондона і все, що він знав про марсіян та їхні дії. Сонце котилося вище й вище, і незабаром їхня жвава розмова змінилася на важке очікування. Дорогою пройшло кілька втікачів, від яких брат спробував довідатися про новини. Кожна уривчаста відповідь тих людей підтверджувала братову думку, що людству загрожує величезна катастрофа, і ще більше впевнювала в потребі тікати далі. Він сказав про це своїм супутницям. [402]
- Ми маємо гроші... - промовила смаглява жінка й раптом затнулась.
її погляд зустрівся з братовим поглядом, і вона заспокоїлась.
- І я маю, - відповів брат.
Вона пояснила, що в них є тридцять фунтів золотом та ще один п'ятифунтовий банкнот; вона гадала, що з цими грішми вони зможуть в Сент-Олбенсі або в Нью-Барнеті сісти на поїзд. Брат, бачивши, як лондонська юрба хижо навалювалася на поїзди, вважав марними ці сподівання й запропонував пробиватися через Ессекс на Гарвіч, а вже звідти взагалі виїхати з Англії.
Місіс Елфінстон - так звали жінку в білому - нічого не слухала і тільки повторювала: «Джордж, Джордж». Але струнка леді була на диво спокійна й розважлива, і зрештою обидві жінки пристали на братову пропозицію. Отож вони поїхали до Барнета, маючи на думці перетяти Великий північний шлях. Брат весь час вів поні за вуздечку, щоб тварина швидко не стомилася.
Сонце підіймалося вище, і день ставав нестерпно жаркий. Білий пісок під ногами страшенно розжарився й сліпив очі. Посувалися вони дуже повільно. Живопліт аж посірів од пилюки. Під'їжджаючи до Барнета, вони чули дедалі дужчий гомін людського натовпу.
На дорозі втікачів щораз більшало. Це переважно були понурі, знесилені, брудні люди, що тупо дивилися перед собою й белькотіли щось незрозуміле. Якийсь чоловік у вечірньому костюмі пройшов повз них, опустивши додолу очі. Вони чули його голос, а оглянувшись, побачили, що однією рукою він схопив себе за чуприну, другою ж бив когось незримого. Коли цей напад шаленства минув, він, не озираючись, попростував далі.
Під'їжджаючи до перехрестя з південного боку Барнета, мій брат і його супутниці побачили зліва в полі жінку, що йшла до дороги. На руках у неї була дитина, ще двоє дітей дибали збоку; трохи далі йшов якийсь чоловік У брудній темній одежі з грубим ціпком в одній руці й валізою в другій. Потім за поворотом дороги з-поміж вілл, що відділяли путівець від шосе, з'явився запряжений у маленький візок, весь змилений, чорний поні. Поганяв його блідий хлопчина в циліндрі, сірому від пилюки. На візку сиділо троє дівчат, видно, фабричні робітниці з Іст-Енда, та двоє малих дітей. - Як проїхати на Еджвер? - запитав блідий, з переляканими очима візник. [403]
Брат сказав йому, що треба повернути ліворуч, і той, навіть не подякувавши, знову оперіщив поні.
Тут мій брат побачив, що з будинків попереду здіймався сизий димок, подібний до імли, і мов серпанком огортав білий фасад тераси, яка виглядала з-за вілл потойбіч дороги. Міс Елфінстон від несподіванки скрикнула; над тими будинками шугнули в блакитне небо язики червоного полум'я. Невиразний далекий гомін розпався тепер на безладну мішанину людських голосів, гуркоту тисяч коліс, скрипу возів та стукоту копит. Ярдів за п'ятдесят від перехрестя путівець круто повертав.
- Боже милий! - вигукнула міс Елфінстон. - І куди це ви нас везете?
Брат зупинив поні.
Великий шлях був подібний до бурхливого людського потоку, що нестямно рвався на північ. Величезна хмара білої пилюки іскрилася в сонячному сяйві і, підіймаючись на футів двадцять угору, повивала геть усе в безбарвну сіряву заслону. Той шлях товкло безліч людських і кінських ніг, колеса всіляких екіпажів і возів, тому курява ніяк не могла осісти.
- Дорогу! Дайте дорогу! - тільки й чулося довкола. Коли вони наближалися до перехрестя, їм видалося, ніби вони вступають у пекельний вогонь і дим; юрба гуготіла, неначе полум'я, пилюка пекла й душила. До того ж недалеко від шосе й справді палала якась вілла, і чорний дим стелився впоперек дороги, збільшуючи загальний хаос.
Пройшло двоє чоловіків. Потім - якась заплакана жінка в брудній одежі із важким клунком в руках. Відбившись від господаря, мисливський пес, висолопивши язик, наляканий і жалюгідний, покрутився біля коляски й кинувся геть, коли брат свиснув на нього.
Лондонський шлях на всю далечінь, скільки око бачить, котив затиснену між двома рядами вілл ріку рухливого забрудненого люду. На поворотах виринали окремі темні голови, окремі силуети, але вони швидко пливли далі й незабаром зникали, знову тонучи в густій куряві.
- Проходь, проходь! - линули голоси. - Дорогу! Дорогу! Задні впиралися в спини передніх. Брат весь час вів за вуздечку поні. Підхоплений цим непереможним потоком, він крок за кроком просувався вперед.
В Еджвері вже панував безлад. Чок-Фарм був у паніці, але тут творилося щось несосвітенне - усе населення висипало на дорогу. Важко навіть уявити собі той натовп. Це було щось безлике. Воно з'являлося з-за рогу і зникало далі [404] на шляху. Обабіч дороги йшли піші втікачі, яким раз у раз загрожували колеса екіпажів; вони спотикалися, штовхали одне одного, падали в рівчак.
Підводи й екіпажі тяглися впритул одне за одним. Більш спритні й нетерплячі їздці при кожній нагоді вихоплювалися вперед, змушуючи пішоходів тиснутися до самих тинів та воріт понад дорогою.
- Швидше! - чути було вигуки. - Швидше! Вони йдуть! На одному возі стояв сліпий чоловік в уніформі Армії порятунку і, розмахуючи рукою із скоцюрбленими пальцями, щосили гукав: «Вічність! Вічність!». Він так горланив, аж захрип, і мій брат чув той голос ще довго після того, як постать та зникла у хмарах куряви. Деякі їздці очманіло шмагали своїх коней і сварилися з іншими візниками; хто сидів нерухомо, втупившись просто себе спустошеними очима, хто від спраги смоктав собі пальці або лежав, у розпачі простягшись на дні воза. Кінські очі налилися кров'ю, на вудилах висіли клапті піни.
Були тут всілякі кеби, шарабани, коляски, фургони, вози, була поштова карета, візок для сміття з написом: «Ризниця св. Панкратія», довгий віз (ним звичайно возять ліс, а зараз у нього набилося повно біженців), підвода броваря, двоє передніх коліс якої були забризкані свіжою кров'ю...
- Дорогу! - не вгавали голоси. - Дорогу!
- Віч-ність! Віч-ність! - відлунювалося десь іздалеку на шляху.
Були тут жінки, стомлені й зажурені, гарно одягнені, з дітками, які, спотикаючись і пхикаючи, насилу перебирали ноженятами; їхня святкова одежа - зім'ята й запорошена, личка - змучені й заплакані. Опліч багатьох жінок ішли їхні чоловіки; одні, допомагаючи їм, інші - люто кленучи усе на світі. Тут же, ліктями прокладаючи собі дорогу, плентався й якийсь волоцюга в чорному полинялому лахмітті; очі його були витріщені від жаху, а сам він брутально лаявся. Тут же пробивали собі дорогу кремезні дужі робітники, а за ними, силкуючись і собі не відстати, пхалися якісь нещасні, миршаві люди, - судячи з одежі, клерки або прикажчики; брат ще помітив пораненого солдата, носія в залізничній формі і якесь жалюгідне створіння в пальті, накинутім на нічну сорочку.
Та хоч яка строката була ця юрба, всі мали щось спільне: переляк і страждання на обличчях та невимовний жах за плечима. Де тільки ставалась яка затримка чи виникала сварка за місце на возі - увесь цей потік одразу ж починав [405] рухатися ще з більшою швидкістю. Навіть люди, які були уже так стомлені й вимучені, аж коліна у них підгиналися, - навіть і вони раптом оживали на часинку й завзято напирали вперед. Спека й курява добре вже далися взнаки: у людей поопікалася шкіра, почорніли й потріскалися губи. Всі страждали від спраги, втоми, довгої ходи. І в цьому гомоні чути було суперечки, докори, стогін із розпачу й муки. Голоси здебільшого кволі, захриплі. І над усім котилося, як приспів:
- Дорогу! Дорогу! Марсіяни ідуть!
Були й такі, що зупинялися й виходили з цього потоку. Путівець, що навскіс наближався до шосе, здавалося, вів із Лондона. Проте дехто звертав сюди: насилу виборсавшись із головної течії, слабіші зупинялись тут хвилину-другу перепочити, а тоді майже всі знову кидались у потік. Трохи далі на путівці лежав якийсь чоловік з підкоченою штаниною, нога його була обмотана закривавленою ганчіркою. Над ним схилилося дві постаті. Щасливець - він ще мав друзів.
Маленький дідок із сивими, по-військовому підстриженими вусиками, в брудному чорному сюртуці, вибрався, шкутильгаючи, із людського натовпу, сів на землю, стягнув черевик - шкарпетка була в крові, - витрусив жорству, взувся й пошкандибав далі. Дівча років восьми-дев'яти, зовсім самітне, впало під живоплотом недалеко від мого брата й заплакало:
- Я не можу йти далі! Не можу!
Брат, що наче очманів від усієї цієї метушні, нараз стрепенувся, ласкаво озвався до дівчини і, взявши її на руки, відніс до міс Елфінстон. Ледве брат торкнувся дитини, вона аж принишкла від страху.
- Елен! - слізно загукала з юрби якась жінка. - Елен! Дівчинка раптом вирвалася від брата з криком: «Мамо!»
- Вони йдуть, - сказав один чоловік, що був верхи на коні.
- Гей, ви, з дороги, - гукав якийсь кучер, зводячись на ноги.
Брат побачив закриту карету, що завертала на путівець. Люди штовхали одне одного, щоб не потрапити під колеса. Брат здав поні назад, і коляска наблизилась задком до паркану. Карета проїхала мимо й зупинилася на самому повороті. В карету замість двох коней запряжено було тільки одного.
Крізь хмару куряви брат невиразно розгледів, як двоє чоловіків винесли когось на білих ношах і поклали на траву під живоплотом. [406]
Один із них підійшов до брата й запитав:
- Де б тут дістати води? Він помирає, просить пити... Це лорд Гаррик.
- Лорд Гаррик? - здивувався брат. - Верховний суддя?
- Де тут вода? - повторив той своє запитання.
- Може, в якому з тих будинків і є водогін. А в нас води нема, - відповів брат. - І я не можу залишити своїх.
Чоловік став проштовхуватися крізь юрбу до воріт будинку на розі.
- Дорогу! - гукала юрба, тиснучи на нього. - Вони йдуть. Швидше, швидше!
Тут брат помітив якогось бороданя з яструбиним носом. Маленький саквояжик, що він тримав у руці, несподівано розкрився, і на землю під ноги коням і людям посипалися дзвінкі соверени. Чоловік зупинився, очманіло вирячившись на це золоте джерело, коли раптом дишло кеба вдарило його в плече; він поточився, закричав і відскочив убік, мало не попавши під колесо.
- Дорогу! - кричали довкола нього. - Дай дорогу! Тільки-но проїхав кеб, бородань одним стрибком кинувся
до золота, простяг над ним руки та й ну загрібати його і жменями пхати в кишені. Раптом над ним звівся кінь, і чоловік шарпнувся, щоб підвестись, але тут же опинився під копитами.
- Стійте! - закричав брат і відштовхнув з дороги якусь жінку, силкуючись втримати коня за вуздечку. Та не встиг він того зробити, як почув з-під коліс зойк і побачив, що обід колеса пройшов по спині того сердеги. Брата, який побіг ззаду за каретою, візник шмагонув батогом. Рев юрби спантеличив брата. Чоловік корчився в пилюці над своїм скарбом, безсилий підвестися - колесо переломило йому хребет, і у нього віднялися ноги. Брат хотів зупинити наступний екіпаж, і якийсь вершник на вороному коні зголосився допомогти йому.
- Відтягніть його з дороги! - гукнув він.
Брат ухопив сердегу за комір і почав тягти вбік, але бородань усе ще пожадливо хапав гроші: хижо глянувши на брата, він став бити його по руці кулаком, усе не випускаючи з руки золота.
- Геть, ви! Ідіть, ідіть! - люто ревла юрба. - Дорогу! Раптом дишло карети встромилося в той екіпаж, що його зупинив вершник на вороному коні. Брат оглянувся, а бородань тим часом швидко повернув голову і вкусив його за руку, якою він тримав нещасного за комір. Вороний кінь, [407] наполоханий галасом, сахнувся вбік, а кінь, запряжений в екіпаж, промчав мимо, ледве не наступивши братові на ногу.
Брат випустив комір й відскочив убік, але встиг помітити, як лють на обличчі того нещасного, що корчився долі, змінилася на жах. Ще мить - і він зник у куряві, а брат, відкинутий потоком, насилу вибрався назад на путівець.
Міс Елфінстон сиділа, заплющивши очі. Маленький хлопчик з якоюсь по-дитячому байдужою цікавістю дивився широко відкритими очима на темне запорошене людське тіло, що його товкли колеса.
- їдьмо назад! - гукнув брат і, взявши поні за вуздечку, став помалу розвертатися. - Нам не пробитися крізь це пекло.
Вони від'їхали ярдів сто назад, аж доки збудженої юрби не стало вже видно. На повороті дороги під тином помирав якийсь чоловік. Лице його було мертвотно сполотніле, вкрите потом. Обидві братові супутниці сиділи мовчки, здригаючись від жаху.
Трохи далі за поворотом вони зупинилися. Міс Елфінстон була страшенно бліда, а її невістка розплакалась, забувши навіть кликати свого Джорджа. Та й брат був теж приголомшений і розгублений. І хоч вони повернули з шосе, братові було зрозуміло, що їм таки конче треба пробиватися через той потік. Раптом він обернувся до міс Елфінстон.
- Ми мусимо перебратися через ту дорогу, нічого не вдієш, - сказав він і повернув поні знову назад.
І тоді вдруге за цей день дівчина виявила неабияку мужність. Щоб пробитися через людський потік, брат кинувся на юрбу і здав назад коня, запряженого в кеб, а міс Елфінстон тим часом проїхала з поні вперед. Якийсь фургон зачепився колесом за їхню коляску й відломив шматок обшивки. Ще мить - і потік підхопив їх і поніс у своєму руслі. Брат із смугами на обличчі й руках від ударів батога, що дістав їх від кучера, який правив кебом, скочив до коляски і взявся поганяти.
- Цільтесь у того візника ззаду, - звернувся він до міс Елфінстон, подаючи їй револьвер, - якщо він буде занадто напирати. Або ні, в його коня.
Брат почав дивитися, як би його перебратися на правий бік дороги, та зробити це було неможливо, - загальний потік невблаганно тяг їх із собою у хмарі куряви. Захоплені течією, вони проминули Чіппінг-Барнет і вже аж за милю від центру міста таки пробилися на другий бік дороги. Штовханина [408] й гамір і за містом були неймовірні, але тут дорога кілька разів розгалужувалась, отже, їхати стало вільніше.
Вони простували через Гелді на схід. Обабіч дороги, як і скрізь, куди не кинеш оком, були величезні юрби людей, що рвалися до річки, а опинившись біля води, тамували спрагу просто руками. Далі, з горба під Іст-Барнетом, видно було, як два поїзди - не тільки вагони, а й паровози обліплені пасажирами - тихо, без гудків, посувалися на північ. Брат гадав, що поїзди набрали пасажирів десь поза Лондоном, бо в самій столиці через паніку не було ніякої змоги сісти на поїзд.
Біля того місця наші втікачі зупинилися перепочити, - всі троє були до краю змучені сьогоднішніми переживаннями. Вони відчували лютий голод, вечір видався холодний, ніхто з них не зважувався заснути. Повз них проходили юрби людей, які, втікаючи від невідомої небезпеки, простували в той бік, звідки приїхав брат.
Книга: Герберт Джордж Веллс Війна світів Переклад Д.Паламарчука
ЗМІСТ
На попередню
|
|
