Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК І ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА. Частина 1. А.М. Мороз, М.Ф. Пуховкіна

7. 5. ФОРМУВАННЯ ТА УПРАВЛІННЯ ЗОЛОТОВАЛЮТНИМ РЕЗЕРВОМ КРАЇНИ

Одним із головних завдань державного валютного регулювання є управління золотовалютними резервами.

Термін «золотовалютнірезерви» означає запаси резервних акти­вів, які можуть використовуватися для здійснення міжнародних розрахунків країни, виплат за борговими зобов'язаннями як перед урядовими установами, так і комерційними та фінансовими струк­турами інших держав та міжнародних фінансових організацій.

Міжнародні валютні резерви перебувають у власності та роз­порядженні державних фінансових установ, до яких належать цент­ральні банки, міністерства фінансів (казначейства), валютні управ­ління, стабілізаційні валютні фонди.

Сучасні золотовалютні резерви складаються з чотирьох основних компонентів — золотого запасу, вільно конвертованої валюти, ре­зервної позиції та «спеціальних прав запозичення». До початку 70-х років, за умов існування Бреттон-вудської системи, основу якої ста­новив золотовалютний (золотодоларовий) стандарт, золото було ба­зовим елементом міжнародних резервів. Воно виконувало роль аб­солютного та універсального платіжного засобу, використовувалося для підсумкових макроекономічних розрахунків за міжнародними платіжними балансами. Центральні банки (Казначейства) країн, що мали дефіцитні платіжні баланси, відправляли золото до США й обмінювали його на долари. Цим вони поповнювали свої доларові резерви. Водночас країни, зовнішні валютні надходження яких пе­ревищували їхні платежі, могли конвертувати свої непомірно великі доларові активи в американське золото. Такі операції здійснювалися на основі офіційної ціни золота, яка становила 35 дол. за одну трой­ську унцію (31, 1035 г. ).

У 1971 р. США відмовилися від подальшого обміну доларів, які належали державним установам інших країн, на американське зо­лото. Ямайська угода 1976 р. про реформу міжнародної валютної системи, що набула чинності у 1978 р., передбачала демонетизацію золота. Було скасовано офіційну ціну золота та припинено централі­зоване регулювання світових золотих ринків. Золото, як і будь-який інший товар, стало вільно продаватися та купуватися на цих ринках за цінами, які вільно складалися у процесі ціноутворення. Міжна­родний валютний фонд та деякі країни (головно США) здійснювали продаж частини власного золота. Але цей продаж невдовзі припи­нився, і з кінця 70-х років офіційні золоті запаси практично зали­шаються «зомороженими». Пропозиції щодо повернення монетарної ролі золота, які висувалися на початку 80-х років, не дістали необ­хідної міжнародної підтримки.

Золоті запаси, якими володіють центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації, використовуються ними як резерв­ний фонд коштів для міжнародних платежів. Під час оцінки вартості золотих резервів більшість країн орієнтується на ринкову ціну золо­та. У зв'язку з постійними коливаннями цієї ціни урядам країн нео­бхідно періодично переоцінювати свої золоті запаси.

Основу золотовалютних резервів будь-якої країни сьогодні ста­новлять запаси іноземних вільно конвертованих валют (ВКВ). Вони виступають у формі:

по-перше, залишків на кореспондентських та поточних рахунках у закордонних банках, а також короткострокових банківських депо­зитів;

по-друге, ринкових ліквідних фінансових інструментів — казна­чейських векселів, короткострокових та довгострокових урядових цінних паперів;

по-третє, різноманітних боргових документів, які не обертають­ся на ринку та які є результатом офіційних операцій даної країни з центральними банками та урядовими організаціями інших країн.

Валютний кошик НБУ складається з доларів США, німецьких марок, французьких франків, швейцарських франків, англійських фунтів, японських єн та ін. Значна перевага у формуванні цього ко­шика віддається доларам США, німецьким маркам та швейцарським франкам (як найстійкішим «якорним» валютам).

Третьою складовою золотовалютних резервів є резервна позиція, або резервна частка, країни в МВФ. За розміром вона відповідає ча­стині установчого внеску країни в МВФ (до 25 % квоти), зробленого не в національній валюті країни-учасниці, а в резервних активах, тобто у вільноконвертованих валютах інших країн-учасниць, або у СПЗ {спеціальні права запозичення). Коли МВФ використовує час­тину внесеної національної валюти країни — члена МВФ для на­дання кредиту іншій країні, резервна позиція такої країни відповід­но зростає. Тому резервна позиція визначається як перевищення розміру квоти країни-учасниці над сумою її національної валюти, що перебуває в розпорядженні МВФ.

Країни-учасниці можуть автоматично, за першою вимогою от­римувати валютні кошти в МВФ у межах резервної позиції. Вико­ристання ними таких коштів, на відміну від кредитів МВФ, не обу­мовлюється попередньою згодою з боку Фонду й не обмежене будь-якими строками.

На кінець квітня 1998 р. квота України у МВФ становила 997, 3 млн СПЗ, авуари в СПЗ — 32, 92 млн, загальна сума заборго­ваності за кредитами і позиками Фонду— 1816, 83 млн СПЗ.

СПЗ являють собою міжнародні кредитні резервні та платіжні кошти, випущені Міжнародним валютним фондом та розподілені між країнами-членами пропорційно до їхніх квот. Вони існують для

поповнення валютних резервів, урегулювання сальдо платіжних ба­лансів, здійснення розрахунків із Міжнародним валютним фондом та визначення співвідношення вартостей національних валют кра­їн— членів Міжнародного валютного фонду. СПЗ функціонують тільки на міждержавному рівні, вводяться в обіг лише центральни­ми банками та міжнародними організаціями. До складу СПЗ входять п'ять валют (так званий кошик СПЗ): долар США, німецька марка, японська єна, французький франк та англійський фунт стерлінгів. Кошик СПЗ включає валюти, в яких країни — члени МВФ здій­снюють найбільші обсяги експорту товарів та послуг протягом п'ятирічного періоду, та за один рік до дати переоцінення кошика. Вартість кожної з валют (валютний компонент) у кошику СПЗ пере­оцінюється кожні п'ять років.

Механізм СПЗ почав функціонувати з початку 70-х років. Ямай­ська угода мала за мету перетворити СПЗ у головний резервний ак­тив міжнародної валютної системи. Передбачалося, що СПЗ будуть відігравати роль альтернативи до золота та долара США, а також до інших національних валют, які використовуються в міжнародних розрахунках, але повної перебудови системи офіційних золотова­лютних резервів на базі СПЗ не відбулося. Це пояснюється як об'єк­тивними, так і суб'єктивними причинами, зокрема протидією з боку США, які заінтересовані у збереженні долара головним міжнарод­ним резервним та платіжним засобом. Сьогодні механізм СПЗ віді­грає у світових валютних відносинах дуже обмежену роль.

У розрахунках між країнами — членами Європейської Валютної Системи (ЄВС) застосовуються також авуари, номіновані в «євро­пейській валютній одиниці» (ЕКЮ), тобто ЕКЮ є колективним пла­тіжним засобом, а також регіональним платіжним та резервним за­собом країн — учасниць ЄВС. ЕКЮ емітуються під забезпечення 20 % резервних активів у золоті та доларах США, які належать від­повідним країнам. Так званий кошик ЕКЮ складається із фіксова­них сум валют (валютних компонентів) 12-ти країн Європейського Співтовариства (ЄС): німецька марка, французький франк, англій­ський фунт стерлінгів, італійська ліра, голландський гульден, бель­гійський франк, іспанська песета, датська крона, ірландський фунт, португальське ескудо, грецька драхма та люксембурзький франк. Національні валюти трьох країн, які нещодавно стали членами ЄС (Австрії, Фінляндії та Швеції), не беруть участі у формуванні коши­ка ЕКЮ. Остання рекомпозиція ЕКЮ була заморожена в листопаді 1993 р. після введення в дію Маастрихтської угоди.

Валютний резерв Національного банку України формується го­ловно за рахунок таких джерел:

а) коштів, які він отримував від обов'язкового продажу йому ча­
стини виторгу українських експортерів (1992 — 1995 рр. );

б) операцій на внутрішньому валютному ринку;

в) кредитних коштів, які Національний банк та уряд України от­
римують від Міжнародного валютного фонду, Світового банку,
Європейського банку реконструкції та розвитку, інших міжнарод­
них валютно-фінансових організацій, а також іноземних держав;

г) доходів, які є результатом його операцій з власними коштами
на зовнішньому ринку.

Валютні ресурси Міністерства фінансів України складаються з:

а) надходжень від централізованого експорту;

б) мита в іноземній валюті;

в) сум, які отримуються за іноземними кредитами.

Офіційні валютні резерви України почали поповнюватися за ра­хунок золота, яке накопичується та видобувається в Україні. Обсяги видобутку на сьогодні незначні, але в перспективі нові методи гос­подарювання (акціонування компанії «Укрзолото») та сучасні тех­нології видобування золота дадуть змогу збільшити його запаси як резервної валюти.

Головним призначенням централізованих міжнародних золото­валютних резервів є покриття дефіциту платіжного балансу краї­ни. Платіжний баланс країни являє собою сукупність потоків то­варів, послуг та капіталів між: даною країною та її закордонними партнерами. Як статистичний звіт платіжний баланс — це звіт про здійснені протягом року зовнішньоекономічні операції країни. Тому в ньому, зокрема, відображений рух золотовалютних резервів, який був здійснений протягом року.

У країнах з ринковою економікою, де учасники міжнародних операцій обмінюють одні валюти на інші на приватних валютних ринках, використання центральними банками офіційних валютних резервів для досягнення рівноваги платіжних балансів здійснюється через механізм валютних інтервенцій, які мають за мету обмеження коливань обмінних курсів грошових одиниць. У разі виникнення дефіциту платіжного балансу курс національної валюти знижується, і коли він досягає певного рівня, центральний банк (чи відповідний уповноважений фінансовий орган) продає іноземну валюту з цент­ралізованих резервів в обмін на національну валюту з метою недо­пущення обезцінення останньої. Це призводить до зменшення обся­гів валютних запасів. За активного сальдо платіжного балансу і відповідно підвищення курсу національної валюти фінансові орга­ни, навпаки, купують іноземну валюту в обмін на національну, збільшуючи при цьому обсяги валютного резерву.

У країнах з колишньою соціалістичною економікою, яка плану­валася централізовано, держава безпосередньо виконувала роль ек­спортера чи імпортера товарів та послуг, а також кредитора чи от­римувача фінансових коштів. Оскільки державні органи таких країн були розпорядниками валютного обороту у повному обсязі, вони мали змогу у плановому порядку врегульовувати закордонні видат-

ки із закордонними надходженнями. Тому ці країни мали змогу ут­римувати значно менші обсяги золотовалютних резервів. Елементи такого механізму тією чи іншою мірою зберігаються і в період пе­реходу до ринкової економіки.

Сьогодні для покриття дефіцитів платіжних балансів країни ви­користовують тільки запаси іноземних валют. Інші три компоненти міжнародних резервів, для того щоб їх можно було використовувати для зазначеної мети, обов'язково мусять пройти стадію перетворен­ня в іноземну ВКВ. Золото, яке перебуває в централізованому резер­ві, також може бути перетворене у вільно конвертовану валюту че­рез продаж на міжнародному ринку за ринковими цінами. У 1996 р. Міжнародний валютний фонд здійснив продаж частини золота для надання пільгових кредитів країнам із низьким рівнем розвитку економіки, що призвело до падіння його ціни.

Для використання резервної частки у МВФ з метою врівнова­ження платіжного балансу необхідно отримати вільно конвертовану валюту в Міжнародному валютному фонді через обмін національної валюти. СПЗ також не використовуються в міждержавних розрахун­ках безпосередньо. Утримання активу в СПЗ дає змогу країні купу­вати ВКВ в інших країн в обмін на СПЗ, після чого використовувати її для інтервенцій на валютному ринку. При цьому роль МВФ поля­гає в тому, що він забезпечує країнам-членам гарантовану можли­вість отримання іноземної валюти в обмін на СПЗ, «призначаючи» країни, які мають надати цю валюту.

Офіційні золотовалютні резерви є одним із факторів формування «грошової бази», тобто резервної основи внутрішнього грошового обігу. Тому зміни рівня резервів, які зумовлюються змінами стану платіжного балансу, у свою чергу, є причиною коливань розмірів внутрішньої грошової маси (пропозиції грошей), що дестабілізує національну економіку. Під час виникнення чи зростання активного сальдо платіжного балансу та відповідного збільшення обсягу ре­зервів грошова маса збільшується, що приводить в дію механізм «імпортування інфляції». Такі випадки мали місце в країнах Захід­ної Європи та в Японії наприкінці 60-х та на початку 70-х років, ко­ли ці країни відчули масовий приплив доларів США, який призвів до непомірного зростання внутрішніх державних резервів. Отже, міжнародний резерв є складовою одночасно двох механізмів: зов­нішнього валютного обороту та внутрішнього грошового обігу.

Якщо зміни валютного резерву викликають зміни в обсязі гро­шової маси, що суперечать внутрішній макроекономічній політиці, центральний банк здійснює заходи щодо «стерилізації» таких змін. Головну роль серед цих заходів відіграють операції на відкритому ринку (купівля-продаж державою цінних паперів). У разі припливу іноземної валюти центральний банк здійснює продаж державних боргових зобов'язань, що викликає зменшення сум вільних коштів

комерційних банків у національній валюті та обмеження їхніх мож­ливостей щодо депозитної емісії, а це, у свою чергу, повністю чи частково компенсує інфляційний ефект, пов'язаний зі зростанням резерву. У разі відпливу іноземної валюти центральний банк, навпа­ки, купує державні цінні папери, внаслідок чого виникає стимул до збільшення резервних рахунків комерційних банків.

Державна скарбниця Національного банку України є окремим структурним підрозділом центрального апарату Національного бан­ку України. її призначення — створювати і зберігати запаси дорого­цінних металів та інших коштовностей, проводити з ними відповідні операції з метою забезпечення нагромадження золотовалютних ре­зервів, які зараховуються на баланс Національного банку України.

Державна скарбниця діє на підставі Положення про Державну скарбницю Національного банку України від 20 червня 1994 р., має свій окремий баланс, що є складовою балансу Національного банку України. Свою діяльність Державна скарбниця здійснює за рахунок кошторису Національного банку України.

Основними функціями та завданнями Державної скарбниці є:

1) накопичення, облік і зберігання резервних запасів коштовних
металів та каменів, інших коштовностей з метою забезпечення на­
громадження золотовалютних резервів України і забезпечення дер­
жавної таємниці про їхні запаси;

2) купівля і продаж (монетарних) коштовних металів і каменів та
виробів із них, інших коштовностей як на території України, так і за
її межами за рішенням Національного банку України;

3) здійснення за рішенням Правління Національного банку
України операцій щодо розміщення коштовних металів на рахунки і
вклади в іноземних банках та проведення інших операцій з коштов­
ними металами відповідно до міжнародної банківської практики;

4) підготовка пропозицій Національному банку України про на­
дання комерційним банкам ліцензій на здійснення операцій з кош­
товними металами та каменями;

5) у межах виділених Національним банком України коштів
здійснення розрахунків з підприємствами, установами, організація­
ми за придбані або реалізовані коштовні метали, камені тощо;

6) передача заводам для афінажу і переробка брухту коштовних
металів і забезпечення повернення до Державної скарбниці зливків
цих металів після афінажу;

7) розроблення проектів закупівельних та відпускних цін на
коштовні метали та камені.

Управління міжнародними золотовалютними резервами. Ме­та управління міжнародними золотовалютними резервами країни полягає у забезпеченні максимальної ефективності їх використання. Досягнення цієї мети потребує від органів валютного регулювання аналізу та обгрунтованих дій за такими напрямами.

По-перше, існує необхідність визначення оптимального для да­них умов загального обсягу міжнародних засобів платежу. Непомір­не зниження рівня резервів, що є наслідком тривалого дефіциту пла­тіжного балансу, може призвести до того, що країна не зможе задовольнити свої життєво важливі потреби з допомогою імпорту чи не матиме можливості обслуговувати зовнішні боргові зобов'я­зання. Непомірне зростання резервів за постійного переважання зов­нішніх надходжень над видатками сприяє збільшенню національної грошової маси, тобто стимулює інфляцію, а також призводить до недоцільного відпливу грошових коштів із сфери виробництва у грошову сферу.

Для економічного аналізу та визначення критеріїв достатності чи дефіцитності рівня золотовалютних резервів використовують інди­кативні показники, насамперед співвідношення обсягів резервів і середніх показників обсягів імпорту. Світова практика засвідчує, що достатнім є обсяг резервних активів, який відповідає вартості ім­порту товарів та послуг за три місяці. Застосовуються й інші кри­терії: співвідношення обсягу резервів, суми сукупності зовнішніх витрат, розмірів пасивного чи активного сальдо торговельного та платіжного балансів, а також суми зовнішніх боргових зобов'язань. Останній показник особливо важливий для країн, національні валю­ти яких використовуються як резервні. Але всі ці показники норми «оптимального» рівня резервів не є універсальними. Кожна країна визначає їх для себе самостійно, з урахуванням різноманітних конк­ретних обставин.

Якщо виникає тенденція падіння розмірів резервів нижче від критичного рівня, відповідні органи мають вживати заходів чи до зниження валютного курсу, чи до обмеження внутрішнього попиту з допомогою жорсткої фінансової та кредитної політики. Типовою реакцією на непомірне зростання резервів є підвищення курсу наці­ональної валюти чи розширення внутрішнього споживання.

По-друге, існує проблема вибору співвідношення між окремими компонентами резерву. Оскільки резервна позиція у МВФ та запас СПЗ становлять невелику частку у загальному обсязі резервів та їхні розміри визначаються Міжнародним валютним фондом, ця пробле­ма фактично зводиться до фіксації співвідношення між іноземною валютою та золотом.

Доказом на користь зменшення частки золотого запасу є те, що золото на відміну від валютних активів не приносить прибутку у ви­гляді процентів, а навпаки, його утримання потребує певних витрат. Крім того, великий продаж золота однією чи кількома країнами мо­же спричинити падіння його ціни та відчутні втрати для країн, які не встигли своєчасно здійснити відповідні заходи.

Але одночасно золото — високоліквідний актив, який може бути реалізований на ринку в обмін на вільно конвертовану валюту в

будь-який час. В умовах інфляційного процесу та тривалого знеці­нення паперово-кредитних грошей у країнах з економікою перехід­ного періоду вартість золота відносно таких грошей у довгостроко­вому періоді має тенденцію до зростання.

Країни, що перебувають у стані економічної кризи та для яких існує проблема покриття дефіциту платіжного балансу, використо­вують золото як заставу для отримання зовнішніх валютних креди­тів. Центральні банки здійснюють операції «своп», що являють со­бою продаж золота за іноземну ВКВ за одночасного здійснення його зворотної купівлі через певний період. Здійснюючи такі операції, банки зберігають право власності на золото, яке їм належить.

Операції «своп» із золотом здійснює і Національний банк України.

По-третє, перед урядами та центральними банками країн пос-тають завдання диверсифікації валютного запасу, формування ва­лютного кошика, тобто вибору конкретних валют та встановлення їхнього співвідношення у складі цього запасу. Актуальність даної проблеми визначається тенденцією переходу від «доларового стан­дарту» до «Мультивалютного стандарту». Ця тенденція пов'язана із поступовою втратою Сполученими Штатами Америки колишніх монопольних позицій у світовій економіці, перерозподілом потоків капіталу між Сходом та Заходом, зростанням економічного потенці­алу Японії та Західної Європи (особливо після досягнення основних угод щодо майбутньої єдиної європейської валюти).

Додати в закладки

  
Переклад Translate