Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Марсіанські хроніки Переклад Олександра Тереха
СЕРПЕНЬ 2005. СТАРИКИ
І чи не цілком природним явищем було те, що нарешті на Марс прибули старі люди, йдучи по сліду, прокладеному галасливими поселенцями з необжитих окраїн Америки, напахченими розумаками, професійними мандрівниками й романтично настроєними лекторами в пошуках нових джерел прибутків.
Отож висхлі на сухар старі люди, котрі проводили свій час, дослухаючись до своїх сердець, мацаючи пульси і доправляючи ложками декокти в свої перекошені роти, ті самі, які їздили в безплацкартних вагонах до Каліфорнії в листопаді місяці й у третьому класі пароплавів до Італії в квітні, зморщені, як урюк, схожі на мумії старики нарешті з'явилися на Марсі... [129]
ВЕРЕСЕНЬ 2005. МАРСІАНИНСині гори здіймалися в дощове небо, і дощ плюскотів у довгих каналах, коли старий Лафарж зі своєю дружиною вийшли з хати подивитися на божий світ.
- Перший дощ цієї осені,- зауважив Лафарж.
- Це добре,- сказала дружина.
- Дуже на часі.
Вони зачинили двері і, зайшовши в кімнату, заходилися гріти біля вогню руки. їх брала дрож. Крізь вікно видно було, як віддалік поблискувала дощовими патьоками ракета, що доставила їх з Землі.
- Я хотів би лише одного,- сказав Лафарж, дивлячись на свої руки.
- Чого саме? - спитала дружина.
- Щоб можна було привезти з собою Том а.
- Не треба, Лейфе!
- Пробач мені, більше не буду.
- Ми прибули сюди мирно доживати віку, а не думати про Тома. Він помер так давно, що нам слід забути його і все, що було на Землі.
- Маєш рацію,- сказав він і знову простягнув до тепла руки, втупивши очі у вогонь.- Не буду більше говорити про це. Мені просто не вистачає наших щонеділь-них поїздок до Грга Лон парку, де ми клали квіти на його могилу. Це була наша єдина прогулянка.
Блакитний дощ тихо спадав на будинок.
О дев'ятій вони пішли спочивати і лежали непорушно в дощовій темряві, побравшись за руки, йому було п'ятдесят п'ять, а їй шістдесят років.
- Анно? - тихо погукав він.
- Чого? - озвалась вона.
- Ти що-небудь чуєш?
Обоє прислухались до вітру та дощу.
- Нічого,- сказала вона.
- Хтось посвистує,- мовнв він.
- Ні, я нічого не почула.
- Все-таки я встану та подивлюся.
Він надягнув халат і пройшов до надвірних дверей. Нерішуче розчинив їх, і холодний дощ бризнув йому в обличчя. Надворі дув вітер.
На порозі стояла маленька постать.
Блискавка розщепила небо, і біла злива освітила обличчя, звернене до старого Лафаржа. [130]
- Хто тут? - тремтячи, спитав Лафарж. Ніякої відповіді.
- Хто це? Чого тобі треба? Жодного слова.
Лафаржа охопила велика слабість і втома.
- Хто ти? - скрикнув він.
Дружина підійшла, стала позад нього й узяла за руку.
- Чого ти кричиш?
- Тут у дворі хлопчина, стоїть і не відповідає,- відповів, тремтячи, старий.- Він схожий на Тома!
- Лягай у ліжко, тобі щось сниться.
- Але ж він тут. Поглянь сама.
Він одчинив двері ширше, щоб їй було видно. Дув холодний вітер, і дрібний дощ сіявся на землю, а хтось стояв і дивився на них далеким поглядом. Стара жінка вхопилася за одвірок.
- Іди геть! - сказала вона, махаючи рукою.- Іди геть!
- Хіба не схожий на Тома? - спитав старий. Постать не рухалася.
- Я боюсь,- сказала стара жінка.- Замкни двері та лягай у ліжко. Не хочу я мати з ним жодних справ.
І вона, постогнуючи, зникла в спочивальні. Старий стояв, а дощовий вітер холодив йому руки.
- Томе,- півголосом погукав він.- Томе, якщо це ти, якщо якимсь випадком це ти, Томе, я не візьму двері на клямку. А якщо ти змерз і схочеш погрітися, зайди пізніше і ляж біля каміна - там є хутряні килимки.
Він причинив двері, не замикаючи їх.
Дружина почула, що він повертається, і затремтіла.
- Яка жахлива ніч,- схлипуючи, мовила вона.- Я почуваю себе такою старою.
- Цить, цить,- заспокоїв він її ніжно й пригорнув до себе.- Ну ж бо, засни.
Немало часу минуло, перш ніж вона заснула.
А незабаром він почув, як дуже тихо відчинилися надвірні, двері, в будинок увірвалися дощ та вітер, і двері зачинилися. Він почув легенькі кроки перед каміном і тихе дихання. «Том»,- сказав він сам до себе.
Блискавка влучила в небо і роздерла темряву надвоє.
Зранку дуже пекло сонце.
Містер Лафарж одчинив двері в їдальню і швидко озирнув кімнату. [131]
На килимках перед каміном нікого не було. Лафарж зітхнув.
- Я старішаю,- мовив він.
Він вийшов надвір, щоб принести з каналу відро чистої води для вмивання. Біля дверей він мало не збив з ніг малого Тома, котрий ніс відро, вже повне по самі вінця.
- Доброго ранку, тату!
- Доброго ранку, Томе.
Старий відступив убік. Босоногий хлопчина пробіг через кімнату, поставив відро і обернувся з посмішкою.
- Гарний сьогодні день!
- Атож,- недовірливо сказав старий.
Хлопець поводився зовсім звичайно. Він почав умиватися. Старий ступив наперед.
- Томе, як ти сюди потрапив? Ти живий?
- А чому ні? - відмовив хлопець, кидаючи на нього погляд.
- Але ж, Томе, Грін Лон парк, щонеділі квіти і... Лафаржу довелося сісти. Хлопець підступив до нього і взяв за руку. Старий відчув його пальці, теплі й тверді.
- Ти справді тут, це не сон?
- Адже ти хочеш, щоб я був тут, правда?- спитав стривожено хлопець.
- Так, так, Томе!
- То навіщо ж тоді допитуватися? Прийми мене без запитань!
- Але твоя мати... адже зворушення...
- Не турбуйся за неї. Вночі я заколисував вас обох піснею, і через це ви приймете мене ще з більшою охотою, а особливо вона. Я знаю, що таке зворушення. Зажди, поки вона прийде, побачиш сам.
Він засміявся, струснувши своїм мідяним кучерявим волоссям. Його очі були сині-сині і ясні.
- Доброго ранку, Лейфе й Томе,-промовила мати, виходячи зі спочивальні й збираючи волосся у вузол.- Правда ж, сьогодні гарний день?
Том повернувся і засміявся батькові в обличчя.
- Бачиш?
Вони дуже смачно поснідали всі троє в тіні за будинком. Місіс Лафарж знайшла пляшку, яку вона колись сховала, і вони випили соняшникового вина. Містер Лафарж [132] ще ніколи не бачив, щоб обличчя дружини було таким веселим. Якщо вона й мала якісь сумніви відносно Тома, то не висловлювала їх. Для неї його поява була цілком природною. Та й самому Лафаржеві присутність сина почала здаватися природною.
Коли мати забрала зі столу посуд, Лафарж нахилився до сина і конфіденційно спитав:
- Скільки тобі зараз років, сину?
- Тату, хіба ти не знаєш? Звичайно, чотирнадцять.
- Хто ти є насправді? Ти не Том, а хтось інший. Хто саме?
- Не треба,- злякано мовив хлопець, затуляючи руками обличчя.
- Мені ти можеш розповісти,- провадив старий.- Я все розумію. Ти марсіанин, правда? Я чув різні історії про марсіан, а проте не знаю про них нічого певного. Люди розповідають, що марсіан зараз обмаль, і коли вони з'являються серед нас, то набирають вигляду землян. Щось у тобі є незрозуміле - ти Том і в той же час не Том.
- Чому ти не приймеш мене й не припиниш цих розмов?- закричав хлопець. Він зовсім затулив руками обличчя.- Не сумнівайся, прошу, не сумнівайся в мені!
Він одвернувся й вибіг із-за столу.
- Томе, вернися!
Але хлопець побіг уздовж каналу туди, де вдалині маячіло місто.
- Куди це подався Том? - спитала Анна, прийшовши, щоб забрати ще посуд.- Ти, мабуть, щось йому таке сказав?
- Анно,- сказав чоловік, беручи її за руку,- Анно, чи пам'ятаєш Грін Лон парк, базар і те, що Том захворів був пневмонією?
- Про що ти балакаєш? - засміялася вона.
- Не зважай на це,- мовив він спокійно.
Вдалині, там, де Том пробіг понад берегом каналу, сідала курява.
О п'ятій, коли вже сідало сонце, Том повернувся. Він насторожено подивився на батька.
- Чи ти хочеш мене про щось питати? - звернувся він до батька.
- Не маю жодних запитань,- сказав Лафарж. Хлопець посміхнувся своєю сліпучою посмішкою. [133]
- Чудово.
- Де ти був?
- Біля міста. Я замалим не лишився там. Ще трохи, і я,- хлопець затнувся, шукаючи потрібного слова,- потрапив би в пастку.
- Як це «потрапив би в пастку»?
- Я саме проходив повз бляшану хатину біля каналу. Ще трохи, і я був би змушений ніколи не приходити сюди й не бачити тебе. Я не вмію це тобі пояснити, цього ніяк не поясниш. Не можу сказати, що воно було, бо навіть сам не знаю. Трапилося щось дивне, не хочу говорити про це.
- Тоді не будемо говорити. Піди краще вмийся, хлопчику. Час вечеряти.
Хлопець побіг умиватися.
Хвилин за десять по тому на гладенькій поверхні каналу з'явився човен. Високий худорлявий чоловік вів його, спроквола налягаючи на жердину.
- Добривечір, брате Лафарже,- сказав він, даючи перепочинок рукам.
- Добривечір, Сауле. Що там нового?
- Сьогодні новин доволі. Ти знаєш отого Номленда, котрий живе біля каналу в бляшаній хатині?
Лафарж скам'янів.
- Так.
- Ти знаєш, яким він був негідником?
- Люди кажуть, що він залишив Землю, бо вбив там чоловіка.
Саул сперся на свою мокру жердину, втупивши очі у Лафаржа.
- Пригадуєш, як звали того чоловіка, що він убив?
- Джілінгз, еге ж?
- Правильно. Джілінгз. Ну-от, години зо дві тому містер Номленд прибіг до міста, кричачи, що він бачив Джілінгза, живого, тут, ка Марсі, сьогодні вдень! Він благав тюремника, щоб той замкнув його у в'язниці. Але тюремник відмовився. Отож Номленд пішов додому і двадцять хвилин тому, як розповідали мені, прострелив собі голову з рушниці. Я саме ггливу звідтіля.
- Ну й ну,- мовив Лафарж.
- З біса дивний випадок,- сказав Саул.- Ну, добраніч, Лафарже.
- Добраніч.
Човен поплив далі гладенькими ведами каналу.
- Вечеря на столі,- погукала дружина.
Містер Лафарж сів вечеряти і, взявши в руку ножа, глянув на Тома.
- Томе,- спитав він,- що ти робив сьогодні вдень?
- Нічого,- відповів Том з повним ротом.- А що хіба?
- Просто мені цікаво.
І старий заткнув собі за комір серветку.
Того вечора о сьомій годині старій жінці закортіло піти до міста.
- Вже кілька місяців не була там,- сказала вона. Але Том відмовлявся.
- Я боюся міста,- заявив він.- Там люди. Не хочеться мені туди.
- Не до лиця дорослому хлопцеві така мова,- зауважила Анна.- Не хочу навіть слухати тебе. Ти підеш з нами. Це я тобі кажу.
- Анно, якщо хлопець не хоче...- почав був старий.
Але сперечатися було марно. Вона погнала їх до човна, і вони попливли каналом під вечірніми зорями. Том лежав горілиць із заплющеними очима, і не можна було з певністю сказати, спить він чи ні. Старий чоловік невідривно дивився на нього, думаючи свою думу.
«Хто він такий,- міркував він,- що йому потрібна любов так само, як і нам. Що це за створіння, котре, тікаючи від самотності, приходить у табір до чужинців і запозичує голос, обличчя, запозичує їх з чужої пам'яті і живе між нас, знайшовши нарешті щастя в чужій сім'ї. З якої він гори, з якої печери, до якої належить раси тих вимираючих істот, що населяли цей світ, перш ніж з Землі прибули наші ракети? Старий похитав головою. Годі про це допитуватися. Взявши все до уваги, слід вважати його Томом».
Старий подивився на місто, що маячіло попереду, і відчув до нього відразу. Але потім знову повернувся думкою до Тома й Анни. Може, й негаразд затримувати надовго Тома, якщо все це завдасть лише прикрощів і жалю. Та яке ми маємо право відмовлятися саме від того, чого так прагнули - хай навіть воно втішатиме нас лише вдень, а потім щезне, ще дужче спустошивши порожнечу, зробивши ще непрогляднішими темні ночі і ще вологішими дощові? Це все одно, що відірвати від нашого рота шматок хліба. [135]
І він подивився на хлопця, який спав на дні човна. Хлопець пхикав, бачачи якийсь сон. «Люди,- мурмотів він.- Вони змінюються й змінюються. Це пастка».
- Ну, заспокойся, мій хлопчику,- промовив Лафарж, гладячи м'які хлоп'ячі кучері. Том стих.
Лафарж допоміг дружині й синові вийти з човна.
- От ми й приїхали,- сказала Анна, усміхаючись до вогнів міста, дослухаючись до музики, що линула з пивних, дивлячись на пари, які гуляли людними вулицями, взявшись попідруки.
- Мені хочеться додому,- сказав Том.
- Ніколи від тебе цього не чула,- мовила мати.- Ти завжди любив їздити до міста в суботу ввечері.
- Не відходьте од мене,- прошепотів Том.- Я не хочу потрапити в пастку.
Анна почула ці слова.
- Не говори дурниць. Ходімо!
Лафарж зауважив, що хлопець тримається за його руку. Лафарж стиснув йому руку.
- Я тебе не залишу, Томмі, мій хлопчику.- Він подивився на юрби людей, що снували вулицями, і його теж охопила тривога.- Ми ненадовго.
- Ні, ми проведемо тут цілий вечір,- заперечила Анна.
Коли вони переходили вулицю, на них наскочили троє п'яних. Якусь мить тривало загальне замішання їх роз'єднали, вони обминали зустрічних, і раптом Лафарж зупинився приголомшений.
Том а нестало.
- Де це він?- спитала роздратовано Анна.- Він завжди тікає при першій нагоді. Томе! - погукала вона.
Містер Лафарж побіг шукати хлопця в натовпі, але його ніде не було.
- Він знайдеться. Коли ми вертатимемося, він буде біля човна,- сказала переконано Анна, тягнучи чоловіка назад, до кінотеатру. Зненацька в юрбі зчинилося сум'яття, і повз Лафаржа пробігли чоловік із жінкою. Він упізнав їх. Це був Джо Сполдінг з дружиною. Не встиг він заговорити з ними, як вони зникли.
Стурбовано озираючись, він купив квитки в кіно і дозволив дружині потягти себе в непривітну темряву.
Об одинадцятій годині Тома біля причалу не було. Місіс Лафарж враз пополотніла. [136]
- Ну, не турбуйся, матусю,- сказав Лафарж.- Я його знайду. Почекай-но мене тут.
- Швидше вертайся.
її голос злився з плюскотінням води.
Тримаючи руки в кишенях, він пішов нічними вулицями. Один за одним гасли вогні. Дехто з мешканців ще й досі визирав з вікна, бо ніч була тепла, хоч небо раз у раз вивішувало між зірками грозові хмари. Дорогою він пригадував, як хлопець весь час говорив, що боїться пастки, його острах перед юрбою й містами. «Не бачу в цьому ніякого сенсу,- втомлено думав старий.- Може, хлопець пішов назавжди, можливо, його ніколи й не було». Лафарж завернув у один провулок і почав дивитися на номери будинків.
- Здоров, Лафарже.
На порозі одного дому сидів чоловік, покурюючи люльку.
- Здрастуй, Майку.
- Ти що, посварився з жінкою? Остуджуєш свій гнів?
- Ні, просто гуляю.
- У тебе такий вигляд, ніби ти щось загубив. До речі,- сказав Майк,- сьогодні знайшлася одна людина. Ти знаєш Джо Сполдінга? Пригадуєш його дочку Ла-вінію?
- Так,- відповів Лафарж, обливаючись холодним потом, йому здалося, що це сниться вже бачений сон. Він знав, які слова буде сказано далі.
- Лавінія сьогодні вернулася,- провадив Майк, затягуючись люлькою.- Ти пригадуєш, що вона пропала на дні мертвого моря десь близько місяця тому? Тоді знайшли дуже спотворений труп, який вважали її тілом, і з тих пір сім'я Сполдінгів була наче не при собі. Джо ходив і казав усім, що вона жива, що насправді це не її тіло. Уяви собі, він мав рацію. Сьогодні ввечері Лавінія знайшлася.
- Де? - спитав Лафарж, відчуваючи, що дихає часто-часто й що серце в нього калатає, мало не розірветься.
- На головній вулиці. Сполдінги саме купували квитки в кіно. І тут зненацька в юрбі з'явилася Лавінія. Ото, мабуть, була сцена! Вона їх спершу не впізнала. Вони пройшли за нею піввулиці, а потім заговорили до неї. Лише тоді вона їх пригадала.
- Ти її бачив? [137]
- Ні, але чув, як вона співала. Пам'ятаєш, як вона бувало виводила «Дорогі моєму серцю Лох Ломонда береги»? Так-от, вона нещодавно співала цю пісню батькові. Приємно почути її голос: вона ж така вродлива дівчина. Яка несправедливість, думав я, що вона померла. Отож приємно дізнатися, що вона вернулася жива й здорова. Послухай-но, у тебе нездоровий вигляд. Ходи до мене, вип'єш ковток віскі...
- Ні, дякую, Майку,- відказав старий і рушив далі. Він почув, як Майк побажав йому спокійної ночі, але
сам не відповів, бо вп'явся поглядом у двоповерховий будинок, де виткі марсіанські рослини розкидали по високому кришталевому даху китиці темно-червоних квітів. З протилежного боку, над'садом, був балкон з химерними залізними ґратами; у вікнах світилося. Було вже дуже пізно, а проте він питав себе: «Що станеться з Ан-ною, якщо я не приведу додому Тома? Цей другий удар, друга смерть, як вона перенесе їх? Чи пригадає вона першу смерть, і цей сон, і раптове зникнення? О боже, я мушу знайти Тома, інакше що буде з Анною? Бідна Анна чекає біля причалу». Він зупинився й підняв голову. Десь нагорі голоси бажали іншим тихим голосам спокійної ночі, двері одчинялись і зачинялися, евітло потьмарилося, а ніжний спів тривав. За мить дуже гарна дівчина років вісімнадцяти вийшла на балкон.
Лафарж погукав крізь пориви вітру.
Дівчина обернулась і поглянула вниз.
- Хто там? - вигукнула вона.
- Це я,- сказав старий, але, зрозумівши, наскільки недолуга й чудна ця відповідь, замовк і тільки ворушив губами. Може, йому слід крикнути: «Томе, сину мій, це твій батько». Як заговорити з нею? Вона, чого доброго, подумає, що він божевільний, і покличе батьків.
Дівчина перехилилась, осяяна блідим місячним світлом.
- Я тебе знаю,- тихо промовила вона.- Будь ласка, йди звідси. Я нічого не можу зробити.
- Ти мусиш повернутися! - вирвалось у Лафаржа перш, ніж він міг себе стримати.
Освітлена місяцем постать сховалася в тінь, так що від неї не лишилося нічого, лише голос.
- Я більше не твій син,- сказала вона.- Не треба було ніколи приїздити до міста.
- Анна чекає біля причалу! [138]
- Мені жаль,- промовив спокійний голос.- Але що я можу вдіяти? Я щаслива тут, мене люблять не менше, ніж ви любили мене. Я є тим, чим я є, і я беру те, що можна взяти. Тепер запізно, мене вже спіймано.
- Але ж Анна... яке це буде для неї горе. Подумай-но про це.
- В цьому домі надто багато про мене думають; я наче ув'язнена. Не можу я стати тим, ким була.
- Ти Том, ти ж був Томом, правда? Ти не жартуєш зі старим. Насправді ти ж не Лавінія Сполдінг?
- Я ніхто, бо я - це я. Хоч де б я була, я є чимсь, а тепер я стала такою, що ти вже нічого не вдієш.
- Тобі небезпечно лишатися в місті. Краще тобі жити на березі каналу, де ніхто тобі не заподіє ніякої шкоди, благав старий.
- Це так,- сказав, вагаючись, голос.- Але ж тепер я мушу зважати на цих людей. Як вони страждатимуть, коли зранку виявиться, що вони мене втратили, цього разу назавжди? В усякому випадку, мати знає, що я таке; вона догадалася так само, як і ти. Гадаю, вони всі догадались, але не висловлюють своїх сумнівів. Ніхто не сумнівається в провидінні. Якщо не можна мати чогось у дійсності, її з успіхом заміняє мрія. Може, я не стала воскреслою покійницею, але зате стала чимсь майже кращим для них: ідеалом, породженим їхніми мріями. Передо мною вибір - вразити їх чи твою дружину.
- їх п'ятеро в сім'ї. Вони зможуть легше перенести втрату.
- Прошу тебе, годі,- сказав голос.- Я втомилася. Голос старого прозвучав твердіше.
- Ти мусиш повернутись. Я не можу допустити, щоб Анна пережила ще одне потрясіння. Ти наш син. Ти мій син і належиш нам.
- Ні, прошу тебе! - промовила, тремтячи, тінь.
- І дім, і ці люди для тебе чужі!
- Ні, не треба цього робити!
- Томе, синку мій! Томе, послухай-но мене. Вертайся до нас, злізай з балкону лозами, хлопчику. Ходімо, Анна чекає тебе. Ми дамо тобі рідний дім, усе, що ти захочеш.
Старий напружено вдивлявся вгору, бажаючи, щоб усе було так, як він каже.
Тіні заколихалися, зашелестіла виноградна лоза. Нарешті тихий голос промовив:
- Гаразд, тату. [139]
- Томе!
У місячному світлі з'явилася хлопчача постать, яка моторно спустилася виноградними лозами.
Лафарж простягнув руки, щоб підхопити хлопця.
В кімнаті нагорі спалахнуло світло. З-за одного заґратованого вікна пролунав голос:
- Хто там унизу?
- Швидше, хлопчику!
Ще позасвічувалося світло, почулися нові голоси.
- Стій, у мене рушниця! З тобою все гаразд, Вінні? Зачувся тупіт ніг.
Старий разом із хлопцем кинулися бігти через сад. Коли вони грюкнули фірткою, пролунав постріл. Куля вдарилася об мур.
- Томе, біжи тудою! Я побіжу сюди, щоб відвернути їхню увагу! Прямуй до каналу, я зустріну тебе там за десять хвилин, хлопчику!
Вони розбіглися.
Місяць сховався за хмарою. Старий біг крізь темряву.
- Анно, я тут!
Стара жінка, тремтячи, допомогла йому сісти в човен.
- Де Том?
- Він буде тут за хвилину,- задихано відповів Лафарж.
Вони обернулися до провулків і сплячого міста. На вулицях ще й досі були запізнілі перехожі: полісмен, нічний сторож, пілот ракети, кілька самотніх чоловіків, що поверталися додому з якогось нічного побачення, четвірка чоловіків та жінок, які вийшли, регочучи, з бару. Десь тихо награвала музика.
- Чому він не йде? - спитала дружина.
- Він прийде, прийде.
Але Лафарж не був у цьому певен. А що, коли хлопця знову спіймано дорогою до пристані, десь на північних вулицях між темними будинками. Відстань була чимала, навіть для хлопця. Але ж він мав добігти перший.
І тут вдалині з'явилася постать, що мчала залитим місячним сяйвом провулком.
У Лафаржа вирвався крик, але він зразу ж стримав себе, бо вдалині почувся людський гомін і тупіт ніг. У вікнах один за одним спалахували вогні. На відкритий майдан, що підходив до пристані, вибігла людська постать. Це був не Том, до них мчав лише обрис із обличчям, ніби срібло, яке блищало від сяйва світил, які повисли [140] над майданом. І в міру того, як він підбігав ближче й ближче, воно набувало знайомих рис, а коли він домчав до пристані, це був Том! Анна простягла до нього руки. Лафарж поспішав відчалити од берега. Але вже було запізно.
З провулка на безлюдний майдан вибіг один чоловік, за ним другий, потім жінка, ще двоє чоловіків, містер Сполдінг. Вони спантеличено спинились. Озираючися навкруги, вони вже хотіли були вертатись назад, бо це могло бути лише маревом, просто-таки божевільною маячнею. Однак вони нерішуче попрямували до пристані, зупинялися й знову йшли далі.
Тікати було запізно. Битва скінчилася, змагання було програно. Лафарж крутив пальцями швартову _ линву. Йому було дуже холодно й самотньо. Люди піднімали й ставили ноги у місячному світлі, вони наближалися дуже швидко, широко розплющивши очі, аж поки весь натовп з десяти чоловік не спинився біля пристані. Вони шаленими поглядами дивилися в човен. У них вирвався зойк.
- Ні з місця, Лафарже! - вигукнув Сполдінг, тримаючи рушницю.
Тепер було ясно, що сталося. Том мчав сам місячними вулицями, минаючи людей. Полісмен побачив, як гулькнула повз нього його постать. Полісмен крутнувся, втупив свій зір у обличчя, вигукнув ім'я і кинувся навздогін: «Стійно!» Він побачив обличчя злочинця. Скрізь на шляху траплялося те ж саме. Стрічалися то чоловіки, то жінки, нічні сторожі, пілоти ракети. Прудка постать була для них усім, вона була тотожна всьому, всім людям, усім іменам. Скільки різних імен було вимовлено за останні п'ять хвилин? Скільки різних облич зосередилися в То-мовому обличчі - всі несправжні?
Так бігли дорогою втікач і переслідувач, мрія і мрійники, здобич і пси. І скрізь дорогою людям раптом з'являлися знайомі обличчя, виблискували знайомі очі, люди вигукували давнє-давне ім'я, їх охоплювали згадки про інші часи, і юрба збільшувалася. Кожен кидався вперед, коли, наче образ, відбитий у десяти тисячах дзеркал, десяти тисячах очей, повз них пробігала мрія, що мала різне обличчя для тих, хто був попереду, і для тих, хто лишався позаду, для тих, кого вона ще мала зустріти, і для тих, котрі не бачили її в очі. [141]
«І ось тепер усі вони опинилися тут, біля човна, і кожен прагне сам оволодіти мрією так само, як і ми хочемо, щоб він був Томом, а не Лавінією, або Вільямом, чи Род-жером, чи ще кимсь,- думав Лафарж.- Але цьому тепер настав кінець. Ми зайшли надто далеко».
- Підійдіть-но всі сюди! - наказав Сполдінг.
Том вийшов із човна. Сполдінг схопив його за зап'ясток.
- Ти підеш зі мною додому. Я знаю.
- Стривайте,- мовив полісмен.- Я його арештую. Його прізвище Декстер. Він звинувачується в убивстві.
- Ні! - захлипала якась жінка.- Це мій чоловік! Кому як не мені впізнати свого чоловіка!
Інші почали заперечувати. Юрба присунулася ближче. Місіс Лафарж заступила Тома.
- Це мій син. Ви ні в чому не маєте права його звинувачувати. Ми зараз же рушаємо додому!
А Том тремтів і шалено трусився. В нього був такий вигляд, ніби його дуже нудило. Юрба щільно обступила його. Люди несамовито простягали руки, хапали його, кожен вимагав його собі.
Том зойкнув.
На їхніх очах він змінився. Він був Томом, і Джейм-сом, і чоловіком на прізвище Світчмен, й іншим чоловіком на прізвище Батерфілд; він був мером міста і дівчиною Джудіт, і чоловіком Вільямом, і дружиною Клари-сою. Він був наче розтоплений віск, що набирав будь-якої форми, виконуючи бажання їхнього розуму. Вони кричали, вони напирали, благаючи його. Він зойкнув, виставив перед себе руки, і його обличчя змінювалося на кожну вимогу. «Томе!» - кричав Лафарж. «Алісо!» - хтось інший. «Вільяме!» Вони хапали його за руки, крутили його, аж поки з останнім зойком жаху він упав.
Він лежав на бруку, ніби холонучий віск; його обличчя було всіми обличчями, одне око синє, друге золотаве, волосся було каштанове, червоне, жовте, чорне, одна брова широка, друга тонка, одна рука дебела, друга мала.
Вони стояли над ним, затуливши пальцями рота. Потім нахилилися.
- Він мертвий,- хтось сказав нарешті. Пішов дощ.
Дощ крапав на людей, і вони підвели обличчя до неба. Поволі, а що Далі, то швидше вони поверталися, відходили, [142] а потім бігли врозтіч від цього місця. За хвилину майдан спорожнів. Лишилися тільки містер та місіс Лафарж. Вони стояли, побравшися за руки, і з жахом дивилися вниз.
Дощ крапав на звернене до неба невпізнанне обличчя, Анна нічого не промовила, тільки заплакала.
- Ходімо додому, Анно. Тут ми нічого не вдіємо,-¦ сказав чоловік.
Вони сіли в човен і попливли назад каналом у темряві. Вони прийшли додому, розпалили невеликий вогонь у каміні й погріли руки. Потім лягли в ліжко і лежали поряд, холодні й немічні, слухаючи, як знову над ними стукотить по даху дощ.
- Анно,- сказав Лафарж опівночі.- Ти чула що-не-будь?
- Ні, нічого.
- Все-таки я піду подивлюся.
Він пробрався навпомацки через темну кімнату й довго чекав перед дверима, перш ніж одчинити їх.
Вій розчинив настіж двері й визирнув надвір.
Дощ лив із чорного неба на порожнє подвір'я, в канал, шумів серед синіх гір.
Він чекав хвилин із п'ять, а потім тихо мокрими руками зачинив двері й замкнув на засув.
Книга: Рей Бредбері Марсіанські хроніки Переклад Олександра Тереха
ЗМІСТ
На попередню
|
|
