Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Марсіанські хроніки Переклад Олександра Тереха
ЛИСТОПАД 2005. СПОСТЕРІГАЧІ
Того вечора всі повиходили надвір і задерли голови. Вони залишили все - хто вечерю, хто прання, навіть ті, хто готувався дивитись кіно,- всі повиходили на свої вже не нові ґанки й почали стежити за зеленою зіркою Землі. Вони зробили це підсвідомо, як тільки почули по радіо новину. Там була Земля, на яку насувалася війна, і там були сотні тисяч матерів або бабусь, батьків або братів, тіток, дядьків або двоюрідних братів і сестер. Вони стояли на ґанках і намагались повірити в існування Землі, так само як колись намагались повірити в існування Марса - питання тепер ставилося навпаки. З усіх поглядів Земля для них була мертва: вони не бачили її по три, по чотири роки. Простір був добрим анестезуючим засобом, сімдесят мільйонів миль простору притупляли почуття, присипляли пам'ять, робили Землю безлюдною, стирали минуле, давали цим людям змогу працювати. Але тепер, цього вечора, мертві воскресли. Земля знову залюднилася, прокинулася пам'ять, був [156] названий мільйон імен: що воно робить такий-то на Землі цього вечора? Що там з тим або з іншим? Люди на ґанках скоса позирали один на одного.
О дев'ятій годині Земля, здавалося, вибухнула, спалахнула, загорілася.
Люди на ґанках сховали обличчя в долоні, наче намагаючись пригасити полум'я.
Вони чекали.
Десь опівночі полум'я згасло. Земля була на місці. По ґанках, ніби осінній вітер, прокотилося зітхання.
- Давно ми не мали звісток од Гаррі.
- Він живий і здоровий.
- Треба буде послати телеграму матері.
- Вона жива й здорова.
- Справді?
- Тільки не хвилюйся.
- Ти гадаєш, вона жива й здорова?
- Авжеж, авжеж. Ходімо спати.
Але ніхто не рушав з місця. Люди повиносили на нічні моріжки пізні вечері, розставили хиткі столи і поволі длубали в тарілках до двох годин(1), коли заблищало з Землі світлове радіо - азбука Морзе. Люди стежили за могутніми спалахами, які виблискували в далекій космічній далині.
Австралійський континент знищено в наслідок вибуху складів атомних боєприпасів. На Лос-Анджелес, Лондон скинуто бомби. Війна. Вертайтеся додому. Вертайтеся додому.
Усі повиходили з-за столів.
Вертайтеся додому. Вертайтеся додому. Вертайтеся додому.
- Чи ви одержували що-небудь від вашого брата Те-да цього року?
- Ви ж знаєте наші поштові тарифи - п'ять доларів за лист на Землю. Не дуже розженешся.
Вертайтеся додому.
- У мене не виходить з голови Джейн. Ви ж пам'ятаєте Джейн, мою малу сестричку!
Вертайтеся додому.
О третій годині холодної ночі власник крамниці дорожніх речей підвів голову. Вулицею йшли люди, багато людей. [157]
- Я навмисно досі не зачиняв крамниці. Що бажаєте, пане?
До світанку всі валізи зникли з полиць.
ГРУДЕНЬ 2006. МОВЧАЗНІ МІСТАКрай мертвого марсіанського моря стояло біленьке мовчазне містечко. Воно було порожнє. На вулицях жодної живої душі. Цілий день в крамницях горіло світло. Двері крамниць були відчинені навстіж, немовби люди вибігали з них, забувши про все. Ніким не читані журнали, приставлені місяць тому з Землі на сріблястій ракеті, жовкли проти сонця на дротяних вітринах перед мовчазними кав'ярнями. Сторінки журналів перегортав вітер.
Місто було мертве. Ліжка в будинках стали порожні й холодні. Тишу порушувало лише гудіння електричних дротів та динамо-машин, що й досі жили самі по собі. Вода бігла у вщерть повні ванни, струменіла по кімнатах на ґанки й лилася вниз на маленькі грядки, напоюючи занедбані квіти. В темних театрах під сидіннями тужавіла жувальна гумка з відбитками зубів.
З ракетодрому за містом ще й досі тхнуло пальним - недавно звідти злетіла остання ракета на Землю. Якби ви кинули в телескоп-автомат десять центів, то, може, побачили б велику війну, що точилася на тій планеті. Може, ви побачили б, як вибухає Нью-Йорк. Може, видно було б Лондон, вкритий радіоактивним туманом. Може, тоді б вам стало зрозуміло, чому знелюділо це марсіанське містечко. Як швидко люди залишили його? Зайдіть у будь-яку крамницю, натисніть клавіш, і з кас миттю вискочать шухляди, засяють і забряжчать монетами. Ота війна на Землі, очевидно, страшна й затяжна. Порожніми вулицями містечка, тихо насвистуючи й женучи ногами порожню бляшанку, йшов у глибокій задумі високий худий чоловік. В його очах світилася самотність. Він ворушив у кишенях кістлявими руками, подзвонюючи новенькими десятицентовими монетками. Час від часу він шпурляв монетку додолу. При цьому стримано посміювався й простував далі, сіючи блискучі монети.
його звали Уолтером Гріпом. Він розробляв золотоносну жилу, живучи в самотній хатині далеко серед блакитних [158] марсіанських гір. Раз на два тижні приходив до міста: шукав спокійну й розумну жінку, яка могла б стати йому за дружину. Вже кілька років він повертався до своєї хатини самотній і розчарований.
Тиждень тому він знову прийшов до міста й побачив його безлюдним і покинутим.
Вражений, він ускочив тоді в закусочну, відчинив холодильник і замовив собі потрійний сендвіч з телятиною. - Одну хвилину! - крикнув він сам собі, кидаючи на руку рушника.
Він щедро нарізав м'яса й хліба, витер стола, запросив себе сісти і довго їв. Потім розшукав магазин безалкогольних напоїв і замовив газованої води. Продавець - Уолтер Гріп - був на диво чемний і відразу ж подав повну склянку.
Він напхав кишені штанів грошима, взяв усі, які знайшов, навантажив дитячий візочок десятидоларовими банкнотами й помчав щодуху містом. Добігши до околиці, Уолтер раптом зрозумів, який він дурень. Гроші йому були непотрібні. Він одвіз їх туди, де взяв, витяг із власного гаманця долар, щоб заплатити за сендвічі, опустив його в касу закусочної і додав двадцять п'ять центів чайових.
Того вечора Гріп побував у турецькій лазні, скуштував соковитого філе з чудовою грибною підливою, імпортного сухого хересу й суниць у вині. Він підібрав собі новий фланелевий костюм і дорогий сірий капелюх, який смішно крутився на його голові. Він опустив монету в автоматичний патефон і послухав «Де ви, старі друзі, лвобе товариство?». Потім йшов містом і кидав монети в усі автоматичні патефони. Мертві вулиці й ніч сповнилися сумною мелодією, а він гуляв вулицями - високий, худий і самотній,- заклавши руки в кишені, і його кроки озивалися луною в порожніх вулицях.
Але все це було минулого тижня. Він спав у гарному будинку на Марсіанській вулиці, встав о дев'ятій ранку, прийняв ванну і повагом подався до міста - снідати яєчнею з шинкою. Кожного ранку він заморожував тонну м'яса, городини й тістечок з лимонним кремом - такої купи їства йому вистачило б на десять років, аж поки з Землі прилетять ракети, якщо вони коли-небудь прилетять.
А цього вечора він тинявся вулицями, розглядаючи рожевощоких гарних воскових жінок у сяючих вітринах, [159] Гріп вперше по-справжньому зрозумів, яке мертве місто. Він налив собі кухоль пива і тихо заплакав.
- Та я ж зовсім самотній,- промовив він.
Гріп зайшов до кінотеатру «Еліта»,- показати собі фільм, щоб хоч ненадовго відігнати думки про самотність. Порожній кінотеатр скидався на гробницю, сірі й чорні привиди ворушилися на широкому екрані. Здригнувшись, він вискочив із цього страшного місця.
Він вирішив повернутися додому, і тепер ішов, майже біг серединою якоїсь вулиці, коли враз почув телефонний дзвінок.
Гріп прислухався.
- В чиємусь домі дзвонить телефон,- сказав він, прямуючи далі.- Комусь треба було б зняти трубку.
Він сів на край тротуара і спроквола зняв черевика, щоб викинути камінець.
- Комусь! - вигукнув він, схопившись на ноги.- Мені! Господи милосердний, що це таке зі мною! - несамовито скрикнув і крутнувся, озираючись на всі боки.- В якому домі? В тому!
Гріп помчав через газон, збіг сходами, вбіг у темний хол. Схопив телефонну трубку.
- Алло! - гукнув він.
Ту-у-у.
- Алло, алло! Трубку вже повісили.
- Алло! - він кинув трубку на місце.- Дурню, дурню!- люто вилаяв сам себе.- Сидів як блазень на тротуарі! Ах ти ж, несусвітний дурню! - Він стиснув руками телефон.- Ну ж бо, подзвони ще! Ну ж бо!
Йому ніколи й на думку не спадало, що, крім нього, на Марсі могли залишитись інші люди. Цілий тиждень він нікого не бачив. У нього склалося враження, що всі міста були такі ж безлюдні, як і це.
Тепер Гріп тремтів, дивлячись на страшний маленький чорний апарат. Автоматична система сполучала всі тридцять міст Марса. Звідки дзвонив телефон?
Цього він не знав.
Він чекав. Подався в чужу кухню, розморозив якісь ягоди і сумно почав їсти.
- На тому кінці нікого не було,- пробурмотів він.- Може, десь од вітру повалився стовп, і телефон задзвонив сам. [160]
Але ж хіба він не почув, як клацнуло в трубці? А це означало, що хтось далеко повісив свою трубку. Він просидів у холі всю ніч.
- Не через телефон,- говорив сам собі.- Просто мені більше нічого робити.
Він слухав цокання свого годинника.
- Вона вже сюди не подзвонить,- сказав він.- Вона ніколи не подзвонить по номеру, який не відповідає. Може, вона саме зараз дзвонить в інші будинки міста? А я сиджу тут... Стривай! - засміявся він.- Чому я кажу «вона»?
Він заморгав очима.
- Адже це може бути «він», хіба ні?
Серце його завмерло. Він увесь похолов. Йому дуже хотілося, щоб це була «вона».
Гріп вийшов з дому і став посеред вулиці. Прислухався. Жодного звуку. Жодної пташки. Жодної автомашини. Тільки калатає серце. Удар, пауза і знов удар. Від напруження заболіло обличчя. Тихесенько повівав вітер.
- Ш-ш-ш,- прошепотів він.- Слухай.
Він поволі ступав по колу, повертаючи голову від одного мовчазного будинку до іншого.
«Вона набиратиме нові й нові номери,- думав він.- Це повинна бути жінка. Чому? Тільки жінка дзвонитиме й дзвонитиме. Чоловік - той ні. Чоловік самостійний. Хіба я кому-небудь дзвонив? Ні! Навіть не подумав про це. Це м а є бути жінка, присягаюся богом».
Десь далеко під зорями задзвонив телефон.
Він побіг. Потім спинився й послухав. Дзвонить. Пробіг ще кілька кроків. Чути краще. Він побіг провулком. Ще голосніше! Проминув шість будинків, ще шість. Значно голосніше! Він знайшов будинок, але двері були замкнені.
Телефон дзвонив.
- Щоб тебе чорт забрав! - крикнув він, сіпаючи за ручку.
Телефон дзвонив щосили. Він шпурнув у вікно вітальні стілець, що стояв на ґанку, і стрибнув сам слідом.
Не встиг торкнутися трубки, як телефон замовк.
Тоді він обійшов будинок, побив дзеркала, позривав портьєри і засунув їх жужмом у піч на кухні.
Нарешті, знесилившись, узяв тоненьку телефонну книгу, де були номери всіх телефонів на Марсі. П'ятдесят тисяч прізвищ. [161]
Він почав з першого.
Емілія Еймс. Вона мешкала в Новому Чікаго, за сто миль звідси, на тім боці мертвого моря. Він набрав номер її телефону.
Немає відповіді.
Номер другий мешкав у Новому Нью-Йорку, за п'ять тисяч миль, аж за блакитними'горами.
Нема відповіді.
Він набрав третій, четвертий, п'ятий, шостий, сьомий, восьмий номер: пальці в нього судорожно здригалися, і він не міг стиснути трубки.
І тут жіночий голос відповів.
- Алло?
- Алло, о господи, алло! - закричав у відповідь Уолтер.
- Це запис на плівці,- декламував жіночий голос.- Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте записати на плівку те, що ви хотіли б передати їй, щоб вона могла подзвонити вам, коли прийде додому? Алло! Це запис на плівці. Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте записати...
Він поклав трубку. Якийсь час сидів нерухомо, лише губи часто-часто сіпалися. Поміркувавши, знову набрав той самий номер.
- Коли міс Гелен Аразумян прийде додому,- сказав він,- передайте їй, хай забирається під три чорти.
Він подзвонив на телефонні станції Марс-Джанкшна, Нового Бостона, Аркадії та Рузвельт-Сіті, міркуючи, що люди дзвонитимуть саме звідти; потім він зв'язався з ратушами та іншими громадськими установами кожного міста. Обдзвонив найкращі готелі. Хто-хто, а жінка влаштується там, де є розкіш.
Раптом він перестав дзвонити, сплеснув руками й зареготав. Звичайно! Він подивився в телефонну книгу і подзвонив по міжміському телефону в найбільший салон краси в Нове Техас-Сіті. Якщо є якесь міеце, де жінка залюбки вештатиметься цілими днями, прикладаючи до обличчя грязеві маски, сидячи під сушильним апаратом, то це буде драпірований м'яким оксамитом, прикрашений діамантами салон краси!
Телефон задзвонив. Хтось на другому кінці проводу зняв трубку. Жіночий голос промовив:
- Алло! [162]
- Якщо це запис,- проголосив Уолтер Гріп,- я приїду і висаджу в повітря будинок.
- Це не запис,- озвався жіночий голос.- Алло! О, алло, тут є хтось живий? Де ви? - І жінка радісно зойкнула.
Уолтер мало не зомлів.
- Ви? - скрикнув він і рвучко схопився на ноги. Очі в нього засвітилися дикою радістю.- Боже милий, яке щастя, як вас звати?
- Женев'єва Селсор! - відповіла вона, плачучи в трубку.- О, яка я рада, що вас чую, байдуже, хто ви!
- Уолтер Гріп!
- Уолтере, привіт вам, Уолтере!
- Привіт, Женев'єво!
- Уолтер. Таке гарне ім'я. Уолтер, Уолтер!
- Дякую.
- Уолтере, де ви є?
її голос був такий ласкавий, милий і гарний. Уолтер щільно притулив до вуха трубку. Він відчув, що підлога пливе у нього під ногами. Щоки його палали.
- Яв Марлін Вілідж,- сказав він.- Я-..
Ту-у-у...
- Алло? - гукнув він.
Ту-у-у.
Він посіпав штепсельну вилку. Нічого. Десь вітер звалив стовпа. Женев'єва Селсор зникла так само раптово, як і з'явилася.
Він знову набрав номер, але лінія мовчала.
- В усякому разі, я знаю, де вона.
Він вибіг з будинку. Сходило сонце, коли він вивів заднім ходом з чужого гаража схожу на жука машину, навантажив на заднє сидіння харчі з будинку і помчав з швидкістю вісімдесят миль на годину по шосе, що вело в Нове Техас-Сіті.
«Тисяча миль,- думав він.- Женев'єво Селсор, потерпи, ти ще побачиш мене».
За містом він сигналив на кожному повороті.
Після неймовірного дня напруженої їзди, коли сонце вже заходило, спинився край дороги, скинув тісні черевики, простягся на сидінні й насунув на втомлені очі сірого капелюха. Дихання його стало повільним і рівним. Дув легенький вітер, і в сутінках ніжно сяяли над ним зорі. Навколо височіли марсіанські гори. їм було мільйони років. Сяйво зір мерехтіло на шпилях марсіанського [163] містечка - воно нагадувало шахову дошку з фігурами, що примостилася серед блакитних пагорбів.
Він спав і не спав. «О Женев'єво, мила Ж є н е-в'єво,- тихо шепотів-наспівував він,- хай проходять роки, хай минають роки. Але, Жене-в'єво, мила Женев'єво...» - Він був налитий теплом. Він чув зітхання її тихого милого свіжого голосу: «Алло, алло, Уолтере! Це не запис. Де ти, Уолтере, де ти є?»
Він зітхнув, простягаючи руки, щоб торкнутися її, осяяної місячним світлом. Довгі темні коси колихалися на вітрі, це було чудесно. А її губи, наче червоні м'ятні кри-жинки-цукерки. А її щоки, наче щойно зрізані вологі троянди. А її тіло, наче чистий прозорий туман... І її лагідний, свіжий, милий голос знову наспівував йому слова давньої сумної пісні: «О Женев'єв о, мила Женев'єв о, хай проходять роки, хай минають р о к и...»
Гріп заснув.
До Нового Техас-Сіті він приїхав опівночі.
Спинився перед салоном краси «Де-люкс» і щосили загукав.
Він сподівався, що вона вибіжить надвір, вся - парфуми, вся - сміх.
Але ніхто не вибігав.
- Вона спить,- пояснив він собі, прямуючи до дверей.- Ось я! - гукнув він.- Привіт, Женев'єво!
Місто лежало в мовчазному сяйві подвійного місяця. Вітер десь лопотів парусиновим тентом. Він розчинив навстіж скляні двері й зайшов усередину.
- Гей! - гукнув він і невпевнено засміявся.- Не ховайся! Я знаю, ти тут!
Він обшукав кожну кабіну.
На підлозі знайшов маленьку хусточку. Вона так гарно пахла, що він аж захитався.
- Женев'єво! - покликав Гріп.
Він поїхав машиною порожніми вулицями, але нічого не побачив.
- Якщо це жарт...- почав він і враз сповільнив хід.- Стривай-но. Нас щось роз'єднало. Може, вона поїхала до Марлін Вілідж, поки я їхав сюди! Вона, напевно, вибрала стародавню Морську дорогу. Ми розминулися. Звідки вона знає, що я поїду до неї? Я цього не сказав. А вона так перелякалася, коли телефон замовк, що кинулася [164] розшукувати мене в Марлін Вілідж! А я тут, і, присягаюся богом, який же я дуреньї
І, вдаривши по кнопці сигналу, він стрілою помчав із міста.
їхав цілу ніч і все думав: «А що, коли я не застану її в Марлін Вілідж?»
Але він гнав цю думку геть. Вона має бути там. І він підбіжить, схопить її і, може, навіть поцілує раз у губи.
«Ж енев'єво, мила Женев'єв о»,- насвистував він, доводячи швидкість до ста миль на годину.
На світанку в Марлін Вілідж панувала тиша. Жовте світло ще горіло в кількох крамницях, але автоматичний патефон, який грав сто годин без перерви, нарешті зіпсувався, і тиша стала цілковитою. Сонце гріло вулиці й холодне порожнє небо.
Уолтер звернув на головну вулицю і, все ще світячи фарами, засигналив- шість разів на одному розі, шість разів на другому. Він придивлявся до вивісок крамниць. Його обличчя було бліде і втомлене, а руки ковзали по мокрому від поту керму.
- Женев'єво! - гукнув він у порожню вулицю. Двері салону краси відчинилися.
- Женев'єво! - крикнув він, зупиняючи машину.
Він кинувся через вулицю до Женев'єви Селсор, яка стояла у відчинених дверях салону. В руках вона тримала відкриту коробку шоколадних цукерок з кремом. Пальці, що стискали коробку, були опецькуваті й бліді. Коли вона вийшла на світло, виявилося, що обличчя в неї округле й м'ясисте, а очі - наче двоє величезних яєць, втиснутих у біле пухке тісто. Ноги її були товсті, як колоди, і вона ходила, незграбно човгаючи ними. Волосся її мало якийсь дивний брунатний відтінок. Вона, очевидно, пробувала робити різні зачіски, і на голові було щось схоже на пташине гніздо. Губ у неї не було зовсім, і замість них вона намалювала собі помадою великі червоні уста, які то розкривалися, то закривалися. Вона вищипала собі брови, залишивши над очима дві тоненькі лінії - наче дві антени.
Уолтер спинився. Усмішка зійшла з його обличчя. Він стояв і дивився на неї.
Вона впустила коробку на тротуар.
- Ви... Женев'єва Селсор?
В нього дзвеніло у вухах. [165]
- Ви Уолтер Гріф? - запитала вона.
- Гріп.
- Гріп,- виправилася вона.
- Здрастуйте,- стримано мовив він.
- Здрастуйте,- вона простягла йому руку. Пальці її були липкі від шоколаду.
- Ну,- сказав Уолтер Гріп.
- Що? - спитала Женев'єва Селсор.
- Я просто сказав: «Ну»,- відповів Уолтер.
- Ага.
Була дев'ята вечора. День вони провели, наче на пікніку, а на вечерю він приготував філе міньйон, яке їй не сподобалося, бо було недосмажене. Отож він його підсмажив ще, і воно вийшло пересмажене, чя перепряжене, чи бозна-яке. Він засміявся і сказав:
- Ми подивимося картину!
Вона погодилась і вчепилася своїми шоколадними пальцями за його лікоть. Але дивитися вона хотіла тільки п'ятдесятирічної давності фільм з Кларком Гейблом.
- Ну й сміхота, правда? - хихотіла вона.- А зараз., гляньте-но, от кумедія! - Фільм скінчився.- Пустіть йо-його знову,- скомандувала вона.
- Знову? - перепитав він.
- Знову.
А коли він повернувся, вона притиснулася до нього, оповила своїми лапами.
- Ви не зовсім такий, як я сподівалася, проте ви милий,- призналася вона.
- Дякую,- відповів він, ковтаючи образу.
- Ох, цей Гейбл,- сказала вона і вщипнула його за ногу.
- ОйІ - скрикнув він.
Після фільму вони вийшли на мовчазну вулицю. Вона зайшла в магазин, розбила вітрину, нап'яла на себе якесь строкате ганчір'я. Потім вилила собі на голову плямку парфумів і стала схожа на вівчарку, що скупалася в річці.
- Скільки вам років? - запитав він.
- Угадайте.- Спливаючи парфумами, вона вела його вулицею.
- Тридцять,- сказав він.
- Не вгадали,- вона вимушено засміялася.- Мед! всього двадцять сім!..
- Ось іще одна кондитерська,- зауважила вона.- Слово честі, відколи все це сталося, я просто купаюся в [166] розкоша,х. Моя рідня мені ніколи не подобалася. Всі вони були дурні. Вони полетіли на Землю два місяці тому. Було домовлено, що я вирушу останньою ракетою, але я лишилася. Знаєте чому?
- Чому?
- Тому що всі вони чіплялися до мене. Отож я й залишилася. Тут я можу обливатися парфумами, пити хоч десять тисяч кухлів пива і їсти досхочу цукерки, не слухаючи їхнього бурчання. Тому я тут!
- Так, ви тут,- мовив Уолтер, заплющуючи очі.
- Вже пізно,- сказала вона, кидаючи на нього погляд.
- Еге ж.
- Я втомилася,- сказала вона.
- Дивно. А мені зовсім не хочеться спати.
- Он як,- сказала вона.
- Я б не лягав цілу ніч,- мовив він.- Знаєте що, у Майка є хороша платівка. Ходімте, я вам її програю.
- Я втомилася.- Вона лукаво позирнула на нього
блискучими очима.
- А я почуваю себе бадьоро, як ніколи.- Він помовчав.- Мені аж чудно.
- Вернімося до салону краси,- сказала вона.- Я хочу вам щось показати.
Вона потягла його в скляні двері й підвела до великої білої коробки.
- Я взяла це з собою, коли їхала з Техас-Сіті,- пояснила вона, розв'язуючи рожеву стьожку.- Я подумала: що ж, я єдина жінка на Марсі, а він - єдиний чоловік, і ось...- Вона підняла кришку, відгорнула шурхітли-вий рожевий цигарковий папір і ляпнула по ньому рукою.- Ось воно.
Уолтер Гріп витріщив очі.
- Що це? - спитав він, починаючи тремтіти.
- А ти й не знаєш, дурнику? Воно все в мереживах, усе біле, усе ніжне й таке інше.
- Ні, я не знаю, що це таке.
- Це весільне вбрання, дурнику.
- Справді? - Голос у нього зірвався.
Він заплющив очі. її голос був такий самий м'який, свіжий і милий, як і по телефону. Але коли він розплющив очі й подивився на неї...
Він позадкував.
- Яка краса,- сказав він. [167]
- Правда?
- Женев'єво,- сказав він, позираючи на двері.
- Що?
- Женев'єво, я маю тобі щось сказати.
- Що саме?
Вона попливла до нього, і він відчув густий запах парфумів.
- Я хотів тобі сказати ось що...
- Я слухаю...
- До побачення!
І перш ніж вона встигла скрикнути, він вискочив за двері і стрибнув у свою машину.
Коли вона вибігла на вулицю й спинилася на краю тротуару, він уже рушив.
- Уолтере Гріф, верніться! - заволала вона, простягаючи руки.
- Гріп! - гукнув він їй.
- Гріп! - закричала вона. Машина майнула мовчазною вулицею.
Гази з вихлопної труби колихнули жмут білого вбрання, яке вона стискала своїми пухкими руками.
Він їхав три дні і три ночі. Одного разу йому здалося, що його переслідує машина. Він затремтів і вкрився холодним потом. Звернувши на іншу дорогу, помчав повз мертві містечка мертвого марсіанського світу. Він їхав і їхав - тиждень і ще один день, аж поки між ним і Мартін Вілідж пролягли десять тисяч миль. Тоді він звернув у невелике місто Готвіл Спрінгз, де були крамнички, які він міг увечері освітити електрикою, і ресторани, в яких міг посидіти, замовляючи різні страви. І з того часу він жив там з двома холодильниками, заповненими харчами, яких йому вистачить на сто років, із запасом сигар на десять тисяч днів і гарним ліжком з м'яким матрацом.
А коли раз на кілька років, буває, задзвонить телефон - він не знімає трубки.
Книга: Рей Бредбері Марсіанські хроніки Переклад Олександра Тереха
ЗМІСТ
На попередню
|
|
