Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Марсіанські хроніки Переклад Олександра Тереха
КВІТЕНЬ 2026. ДОВГІ РОКИ
Коли в небесах знімався вітер, він зі своєю невеликою сім'єю сидів у кам'яній хатині і грів руки над вогнем. Вітер хвилював у каналах воду і мало не здував з неба зорі, але містер Гетевей сидів собі спокійнісінько, [168] розмовляючи з дружиною, двома дочками й сином про давні дні на Землі, і всі вони залюбки відповідали йому. Минав двадцятий рік після Великої війни. Марс був велетенською гробницею. Питання, чи Земля теж мертва, було предметом частих мовчазних роздумів для Гете-вея та його родини протягом довгих марсіанських вечорів.
Цього вечора люта марсіанська піщана буря промчала над низенькими марсіанськими цвинтарями, над стародавніми містами. Вітер відривав тоненькі стіни пластмасових будинків у спорудженому американцями місті, яке повільно щезало в пісках.
Буря вщухла. Гетевей вийшов, щоб подивитися на Землю, яка зеленим вогником палала у вітряному небі. Він звів над головою руки, немовби тягнувся до лампи, що висіла під стелею темної кімнати. Обвів поглядом дно мертвого моря. «Жодної живої істоти на цілій планеті,- подумав він.- Тільки я. І вони». Він обернувся й зазирнув у кам'яну хатину.
Що воно діється зараз на Землі? Він не помічав ніяких видимих змін на поверхні Землі, коли дивився в свій тридцятидюймовий телескоп. «Що ж,- думав він,- я можу прожити ще двадцять років, якщо буду обережний. За цей час хтось може нагодитися. Або прибуде з-за мертвого моря, або прилетить ракетою з космосу на маленькій ниточці червоного полум'я».
Він крикнув до хати:
- Я трохи пройдуся.
- Гаразд,- відповіла дружина. Гетевей поволі йшов між руїнами.
«Made in New Уогк» (l),- прочитав він дорогою на уламку металу. «І всі ці речі з Землі щезнуть набагато раніше за старі марсіанські міста». Він кинув погляд на селище, що лежало між синіх гір і було збудоване п'ятдесят сторіч тому.
Підійшов до самотнього марсіанського кладовища - рівних рядів шестикутних невеликих надгробків на схилі, відкритому всім вітрам.
Він стояв, дивлячись на чотири могили з грубо витесаними дерев'яними хрестами, вимовляючи в думці імена, написані на хрестах. Очі його були сухі. Вони вже давно висохли.
(1) Зроблено у Нью-Йорку. [169]
- Чи пробачите мені те, що я вчинив? - спитав він хрести.- Я був дуже самотній. Ви ж розумієте мене, адже розумієте?
Він повернувся до кам'яної хатини і, перш ніж зайти, ще раз притулив до лоба долоню, оглядаючи чорне небо.
- Чекай, і чекай, і виглядай,- сказав сам собі,- і, може, одного вечора...
На небі засвітився малесенький червоний вогник. Він одступив від світла, що падало з вікна.
- ...А ти подивися ще раз,- прошепотів він. Маленький вогник був на тому ж місці.
- Минулого вечора його не було,- прошепотів він. Гетевей спіткнувся і впав, схопився, побіг за хату, повернув телескоп і спрямував його в небо. За хвилину, після довгого, напруженого вивчення вогника, він став у низьких дверях хатини. Дружина, дві дочки й син обернулися до нього. Нарешті він спромігся заговорити.
- Я маю добру звістку,- сказав він.- Я дивився на небо. Наближається ракета, яка забере нас усіх додому. Вранці вона буде тут.
Він поклав руки на стіл, сховав обличчя в долоні й тихо заплакав.
Тієї ночі о третій годині Гетевей спалив усе, що лишилося від Нового Нью-Йорка.
Він узяв смолоскип, пішов у пластмасове місто й торкнувся полум'ям однієї стіни, потім другої, третьої... Місто розцвіло величезними вогненними квітами. Цю ілюмінацію, безперечно, помітять з неба. Ракета забере містера Гетевея та його сім'ю.
Коли він вертався до хати, його серце шалено калатало.
- Бачите? - він підніс до світла вкриту шаром пилу пляшку.- Вино! Я зберіг його саме для цієї ночі. Я знав, що хтось колись нас таки знайде! Тож відсвяткуймо цю подію!
Він налив п'ять склянок по самі вінця.
- Це було давно,- сказав він, зосереджено розглядаючи свою склянку.- Пригадуєш той день, коли почалася війна? Двадцять років і сім місяців тому. І всі ракети були відкликані з Марса додому. А ти, і я, і діти перебували в горах, провадячи археологічні дослідження, вивчаючи стародавні хірургічні методи марсіан. Ми гнали щодуху наші коні, мало не загнали їх на смерть, пам'ятаєш? Та все одно ми запізнилися на цілий тиждень. Усі [170] люди вже вилетіли. На Марсі не лишилося жодної ракети. Ти пам'ятаєш, пам'ятаєш? Ми самі на цілій планеті. Боже, боже, як минають роки! Я б не витримав, якби тут не було тебе, всіх вас. Без вас я укоротив би собі віку. Але з вами чекати було варто. Тож вип'ємо за нае.-- Він підняв склянку.- І за наше довге пильне чекання.
Він випив.
Дружина, дві дочки й син піднесли до уст свої склянки.
Вино побігло всім чотирьом по підборіддю.
На ранок від міста лишилася купа попелу. Вітер ганяв по дну мертвого моря великі чорні пластівці. Вогонь згас, але він зробив своє діло: червона плямка на небі зросла.
З кам'яної хатини запахло імбирними пряниками. Коли Гетевей зайшов до кімнати, дружина стояла біля столу - вона щойно вийняла з печі лист з гарячими пряниками. Дочки підмітали тугими віниками голу кам'яну підлогу, а син чистив столове срібло.
- Ми їм приготуємо розкішний сніданок,- засміявся Гетевей.- Одягніть своє найкраще вбрання!
Він вийшов надвір і попростував до великої металевої споруди. Всередині були холодильник і електростанція. їх він протягом років одремонтував і налагодив своїми вправними тонкими пальцями, так само як у вільний час відремонтував годинники, телефони й магнітофони. Тут було повно речей, зроблених ним самим, і всіляких пристроїв та механізмів, призначення яких було загадкою навіть для нього.
З глибин холодильника він витяг вкриті памороззю картонні коробки з квасолею й суницями, які простояли тут двадцять років. «Вийди, Лазарю»,- в думці сказав він і витяг заморожене курча.
Коли ракета приземлилася, домівка Гетевея пахла всіма ароматами кухні.
Гетевей помчав з горба, як хлопчик. Раз він спинився: гострий біль раптом прошив йому груди. Він сів на камінь, трохи перепочив, потім знову побіг.
Гаряче повітря струменіло від огнистої ракети. Відчинився люк. З нього визирнув чоловік.
Гетевей прикрив долонею очі, придивився й вигукнув:
- Капітан Уайльдер!
- Хто це? - капітан Уайльдер стрибнув на землю я [171] спинився вражений. За мить він простягнув руку.- Великий боже, та це ж Гетевей.
- Атож.
Вони дивились один на одного.
- Гетевей, з моєї старої команди, з Четвертої експедиції!
- Багато часу збігло, капітане.
- Багато... Мені приємно знову бачити вас.
- Я старий,- просто сказав Гетевей.
- Та я й сам уже немолодий. Двадцять років у польоті: Юпітер, Сатурн і Нептун.
- Я чув, що вони вас випровадили в небеса, щоб ви не заважали їм здійснювати колоніальну політику тут, на Марсі.- Старий озирнувся навколо.- Ви мандрували так довго, що навіть не знаєте, що тут було.
- Не важко догадатися,- відказав Уайльдер.- Ми двічі облетіли Марс. І знайшли тільки одного чоловіка на ймення Уолтер Гріп, тисяч за десять миль звідси. Ми хотіли взяти його з собою, але він сказав: «Ні». Коли ми востаннє бачили його, він сидів посеред шосе у кріслі-гойдалці, курив люльку й махав нам рукою. Марс мертвий, не лишилося навіть жодного живого марсіанина. А як Земля?
- Ви знаєте стільки ж, скільки я. Вряди-годи я ловлю передачі радіо з Землі, його ледве чути. Але воно завжди говорить іншою мовою. А я, на жаль, крім англійської, знаю тільки латину. Часом я розбираю кілька слів. Очевидно, на більшій частині Землі все знищено, але війна триває. Ви вертаєтесь додому, сер?
- Так. Ми мусимо про все довідатися. Ми не мали радіозв'язку з Землею. Надто велика відстань. Тепер будь-що хочемо побачити Землю.
- А нас візьмете з собою? Капітан здригнувся.
- Авжеж, ваша дружина, я її пригадую. Це було двадцять п'ять років тому, правда? Коли збудували Перше місто, ви залишили службу і привезли її. У вас були й діти...
- Син і дві дочки.
- Авжеж, я пригадую. Вони тут?
- Отам, у нашій хаті. Вас чекає добрий сніданок. Завітаєте до нас?
- Ви робите нам честь, містере Гетевей.- І капітан Уайльдер обернувся до ракети.- Вийти з корабля! [172]
Вони виходили на пагорб - Гетевей, капітан Уайльдер і двадцять членів команди. Вони йшли, глибоко вдихаючи рідке прохолодне повітря. Сходило сонце.
- Ви пригадуєте Спендера, капітане?
- Я його ніколи не забував.
- Іноді я проходжу повз його могилу. Здається, кінець кінцем вийшло-таки на його. Він не хотів, щоб ми приходили сюди, і я гадаю, він щасливий зараз, коли тут нікого нема.
- А що з тим... як його?.. Паркхілом, із Семом Парк-хілом?
- Він одкрив був сосисочну.
- Схоже на нього.
- А наступного тижня полетів на Землю воювати.- Гетевей притулив до грудей руку і враз сів на камінь.- Пробачте. Це від хвилювання... Адже стільки років... Трохи спочину.
Він намацав у себе пульс. Полічив удари. Серце працювало погано.
- У нас є лікар,- сказав Уайльдер.- Даруйте мені, Гетевею, я знаю, що ви самі лікар, але краще хай вас огляне наш...
Покликали лікаря.
- Це нічого,- говорив Гетевей.- Це від чекання, від хвилювання.- Він задихався. Губи його посиніли.- Знаєте,- сказав він, коли лікар схилився над ним із стетоскопом,- можна подумати, що я жив усі ці роки лише заради цього дня, а тепер, коли ви прибули сюди, щоб забрати мене на Землю, ніщо не заважає мені спокійно лягти й померти.
- Ось візьміть,- лікар подав йому жовту таблетку.-
Вам краще відпочити.
- Дурниці. Дайте мені тільки посидіти хвилинку. Так приємно бачити вас усіх. Приємно знову почути нові голоси.
- Як таблетка? Вам краще?
- Все гаразд. Ходімо.
І вони пішли на пагорб.
- Алісо, іди-но подивися, хто прийшов! Гетевей насупився й нахилився до дверей хатини.
- Алісо, чуєш?
З'явилася дружина. За мить вийшли дочки, високі гарні дівчата, а за ними ще вищий син. [173]
- Алісо, ти пригадуєш капітана Уайльдера?
Вона, вагаючись, подивилася на Гетевея, ніби чекала його вказівок, а потім усміхнулася:
- Аякже, капітан Уайльдер!
- Пригадую, ми обідали разом увечері напередодні мого польоту на Юпітер, місіс Гетевей.
Жінка енергійно потиснула йому руку.
- Мої дочки, Маргарита й Сюзана. Мій син, Джон. Ви, звичайно, пам'ятаєте капітана?
Потиски рук, сміх, жваві розмови. Капітан Уайльдер потягнув носом повітря:
- Невже імбирні пряники?
- Хочете покуштувати?
Всі заметушились. У хату внесли складані столи, розставили тарілки з гарячими стравами, розіклали серветки й столове срібло. Капітан Уайльдер стояв, переводячи погляд з місіс Гетевей на її сина та двох високих неквапливих дочок. Він заглянув їм у лице, коли вони пробігали повз нього, і стежив за кожним рухом їхніх юних рук, намагався вловити вираз їхніх облич, облич без жодної зморшки. Він сів на принесений сином Гетевея стілець.
- Джоне, скільки тобі років?
- Двадцять три,- відповів той.
Уайльдер незграбно пересунув свій прибор. Його сусід прошепотів:
- Капітане, цього не може бути.
- У чому річ, Вільямсоне?
- Мені самому сорок три, капітане. Я вчився у школі в один час з юним Джоном Гетевеєм, двадцять років тому. Він каже, що йому двадцять три роки. Це неправда. Двадцять три йому тільки на вигляд. Йому має бути принаймні сорок два. Що це означає, сер?
- Не знаю.
- Мене турбує ваш вигляд, сер.
- Мені справді трохи нездужається. До того ж ці дочки - я бачив їх десь років двадцять тому, і вони абсолютно не змінилися, жодної зморшки на обличчі. Маю до вас одне прохання, Вільямсоне. Я скажу вам, куди піти і що подивитися. Перед кінцем сніданку вийдіть непомітно з хати. Ви встигнете все зробити за десять хвилин. Те місце недалеко звідси. Коли ми йшли на посадку, я бачив його з ракети. [174]
- Про що це ви так серйозно розмовляєте? - перебила їх місіс Гетевей, вправно насипаючи ополоником суп у тарілки.- Ну ж бо, усміхніться: ми зібралися всі разом, подорож закінчена, і вважайте себе вдома!
- Атож,- засміявся капітан Уайльдер.- А ви виглядаєте напрочуд молодо, місіс Гетевей!
- Мужчина не може без компліментів!
Він не зводив з неї очей; рожеве обличчя її було без зморщок, наче гладеньке рум'яне яблучко. Вона дзвінко сміялася на кожний жарт і швидкими акуратними рухами розкладала салат. І худорлявий син, і гарні дочки не згірше батька сипали дотепами, розповідаючи, як добре жили вони тут, а батько гордо кивав головою, підтакуючи їм.
Вільямсон вислизнув з кімнати й подався в долину.
- Куди це він пішов? - спитав Гетевей.
- Навідатися до ракети,- відповів Уайльдер.- Так от, як я вам казав, Гетевей, на Юпітері немає нічого; нічогісінько, що могло б зацікавити людей. Те саме можна сказати про Сатурн і Плутон.- Уайльдер говорив механічно, не чуючи власних слів, думаючи лише про те, як Вільямсон збігає з пагорба й вертається назад, щоб розповісти про те, що він виявив.
- Дякую,- мовив він Маргарнті Гетевей, яка подала йому склянку води. Він немовби ненароком торкнувся її руки. Вона навіть не звернула на це уваги. Тіло її було тепле й м'яке.
Гетевей, що сидів на протилежному боці столу, кілька разів переставав їсти, торкався пальцями грудей, потім знову брався за їжу, прислухаючись до розмови і раз у раз занепокоєно позираючи на Уайльдера, який, здавалося, жував пряники, зовсім не відчуваючи їхнього смаку.
Незабаром Вільямсон повернувся. Він сидів, колупаючись у своїй тарілці, аж поки капітан прошепотів до нього:
- Ну?
- Знайшов, сері
- І що?
Вільямсон зблід. Він не відривав погляду від людей за столом, що сміялися з якогось жарту. Дочки посміхались, а син щось говорив. Вільямсон сказав:
- Я був на кладовищі.
- Бачив хрести? [175]
- Чотири хрести, сер. На них іще збереглися імена. Я записав їх.- Він витяг білого папірця і прочитав:- «Аліса, Маргарита, Сюзана і Джон Гетевей. Померли од невідомої хвороби. Липень 2007».
- Дякую, Вільямсоне,- сказав Уайльдер, заплющуючи очі.
- Дев'ятнадцять років тому, сер.- Вільямсонова рука тремтіла.
- Так.
- Хто ж тоді оці?
- Не знаю.
- Що ви думаєте робити?
- Цього я теж не знаю.
- Може, нам слід сказати іншим?
- Потім. їжте, ніби нічого не трапилося.
- Щось у мене пропав апетит, сер.
На закінчення сніданку подали вино, принесене з ракети. Гетевей підвівся й проголосив тост.
- За всіх вас! Адже добре бути знову серед друзів. І за мою дружину й дітей, без яких я б не пережив самотності. Лише завдяки їм я зміг жити й дочекатися вашого прибуття.
Він підняв свою склянку, а дружина й діти відповіли йому теплими поглядами. Коли всі почали пити, вони опустили очі.
Гетевей випив до дна. Падаючи на стіл, він навіть не скрикнув. Зі столу він повільно сповз на підлогу. Кілька чоловік кинулися до нього. Лікар схилився над старим і припав вухом до його грудей. Уайльдер торкнув лікаря за плече. Той підвів голову й похитав головою. Уайльдер став на коліна й узяв Гетевея за руку.
- Це ви, Уайльдере? - Гетевеїв голос було ледве чутно.- Я зіпсував сніданок.
- Дурниці.
- Попрощайтеся за мене з Алісою й дітьми.
- Чекайте, я їх покличу.
- Ні, ні, не треба! - задихаючись, мовив Гетевей.- Вони не зрозуміють. Я б не хотів, щоб вони зрозуміли! Не треба!
Уайльдер лишився на місці.
Гетевей був мертвий.
Уайльдер якийсь час чекав. Потім підвівся, глянув на приголомшених людей, що зібралися круг Гетевея, і підійшов до Аліси Гетевей. [176]
- Ви знаєте, що трапилося?
- Щось з моїм чоловіком?
- Він щойно помер: серце,- сказав Уайльдер, стежачи за нею.
- Шкода.
- Що ви відчуваєте?
- Він не хотів, щоб ми відчували сум. Він нам казав, що це колись трапиться, і не хотів, щоб ми плакали. Розумієте, він нас цього не навчив. Не хотів, щоб ми вміли плакати. Найгірше, що може спіткати людину, говорив він, це знати самотність, знати смуток і вміти плакати. Тому ми не повинні знати, що таке плач або смуток.
Уайльдер глянув на її руки, м'які теплі руки, рожеві наманікюрені нігті й тонкі зап'ястки. Він побачив її ніжну білу шию й розумні очі. Нарешті він сказав:
- Містер Гетевей, створивши вас, виявив себе як талановитий митець.
- Йому було б приємно почути ваші слова. Він так пишався нами. Зрештою він навіть забув, що сам створив нас. Він любив нас, як справжню дружину й дітей. І якоюсь мірою ми ними і є.
- йому було б дуже важко без вас.
- Авжеж. Останні роки ми дуже часто сиділи разом і розмовляли. Він так полюбляв ці розмови. Він любив нашу кам'яну хату й надвірне вогнище. Ми могли б оселитися в звичайному будинку в місті, але йому більше подобалося тут. Він розповів мені все про свою лабораторію і про те, що він робив у ній. Він встановив гучномовці по всьому мертвому американському місту, що лежало там, у долині. Коли він натискав кнопку, в місті спалахували вогні й починався такий гармидер, ніби там жило десять тисяч чоловік. Ревли літаки, гуркотіли машини, гомоніла юрба. А він сидів, запаливши сигару, і розмовляв з нами. Часом у кімнаті дзвонив телефон, і записаний на плівці голос ставив містерові Гетевею запитання - щось із галузі техніки чи медицини,- на яке він давав вичерпну віповідь. Телефонні виклики, і ми, його рідні, що були з ним, і гомін міста, і його сигара... Так, містер Гетевей був щасливий. Одного лише він не міг від нас домогтися,- сказала вона.- Щоб ми старішали. Він старішав з кожним днем, а ми - ні. Мабуть, він нічого не мав проти цього. Гадаю, він навіть хотів, щоб ми були такими, як є. [177]
- Ми поховаємо його на кладовищі, там, де стоять інші чотири хрести. Мені здається, він би сам цього бажав.
Вона злегка торкнулася його руки.
- Авжеж.
Капітан віддав наказ. Родина небіжчика йшла слідом за нечисленною процесією, яка спускалася з пагорба. Двоє несли Гетевея на критих ношах. Вони минули кам'яну хатину й склад, де Гетевей багато років тому розпочав свою роботу. Уайльдер спинився перед дверима лабораторії.
«Що б відчував ти,- питав він себе,- якби жив на безлюдній планеті з дружиною й трьома дітьми, а вони повмирали й лишили тебе самого з вітром і мовчанням? Що тоді робити? Поховати їх, поставити на кладовищі хрести, а потім вернутися в лабораторію і, покликавши на допомогу розум, пам'ять і вправні пальці, зробити те, що зробив Гетевей».
їхні кроки приглушував пісок. Коли вони повернули на кладовище, двоє чоловіків уже копали там могилу.
Вони повернулися до ракети надвечір. Вільямсон кивнув на кам'яну хатину.
- Що нам робити з ними?
- Не знаю,- відповів капітан.
- Ви не збираєтеся їх виключити?
- Виключити? - На обличчі капітана відбилося здивування.- Мені це ніколи не спадало на думку.
- Може, ви заберете їх з собою?
- Ні, це ні до чого.
- Ви хочете сказати, що збираєтесь залишити їх тут такими, як вони є?
Капітан подав Вільямсонові пістолет.
- Якщо ви зможете це зробити, я визнаю вашу перевагу.
За п'ять хвилин Вільямсон, розгублений, повернувся.
- Візьміть ваш пістолет. Тепер я вас розумію. Я зайшов з пістолетом до хати. Одна з дочок посміхнулася до мене. Всі інші теж. Дружина запропонувала мені склянку чаю. Боже мій, це було б убивством!
Уайльдер ствердно хитнув головою.
- Це витвір генія. Вони зроблені досконало: витримають десять, п'ятдесят, двісті років. Вони мають таке саме право на... життя, як і ви, і я, і будь-хто з нас.- [178] Він вибив свою люльку.- Ну, сідайте в ракету. Ми відлітаємо.
Кінчався день. Знявся холодний вітер. Люди піднялися на борт ракети. Капітан вагався. Вільямсон мовив:
- Невже ви вернетесь... попрощатися з ними? Капітан холодно глянув на нього.
- Хай це вас не турбує.
Уайльдер в сутінках попрямував до хатини. Люди в ракеті побачили його силует на порозі хати. Потім побачили силует жінки. Капітан потиснув жінці руку. За кілька секунд він бігом повернувся до ракети.
Вечорами, коли з-над мертвого моря прилітає вітер і гуляє між шестикутними надгробками, над чотирма старими хрестами й одним новим, у низенькій кам'яній хаті горить світло. І коли надворі гуде вітер, шурхотить пісок і миготять холодні зорі, в хаті видно чотири постаті - жінка, дві дівчини і парубок - які, невідомо нащо, підтримують невеликий вогонь і розмовляють, сміються.
Вечір за вечором і рік за роком, невідомо нащо, жінка виходить надвір і дивиться на небо, здійнявши руки. Якусь довгу мить вона дивиться на зелений вогник Землі, сама не знаючи нащо, потім вертається в хату і підкидає у вогонь хмизу, а за вікном гуляє вітер і сіріе мертве море.
Книга: Рей Бредбері Марсіанські хроніки Переклад Олександра Тереха
ЗМІСТ
На попередню
|
|
