Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Марсіанські хроніки Переклад Олександра Тереха
ЖОВТЕНЬ 2002. БЕРЕГ
Марс був далекий берег, і людей виносили на нього хвилі. Кожна наступна хвиля була не така, як попередня, а неодмінно сильніша. Перша хвиля принесла людей, звиклих до безлюддя й холоду, людей самотніх, наче койоти або пастухи. В їхньому тілі не було жиру, роки висушили їм обличчя, очі в них були, як голівки цвяхів, а руки - немовби зшиті зі старих рукавиць - готові братись до будь-якої роботи. Марс був безсилий проти них, бо вони зростали на рівнинах і в преріях, безкраїх, як і марсіанські поля. Вони прибули й трохи заповнили порожнечу, щоб інші знайшли в собі мужність іти слідом за ними. Вони вставили шибки в порожні вікна і засвітили світло. [96]
Вони були першими чоловіками.
Усі знали, хто будуть перші жінки.
Друга хвиля мала прилинути з інших країн, принести інші мови та інші ідеї. Але ракети були американські, і поселенці були американці.
Отож поселенцями другої черги теж були американці. Вони прийшли з нетрів і кам'яниць великого міста й знайшли спокій та відпочинок у товаристві мовчазних вихідців з пустельних західних штатів, які вміли мовчати й знали ціну тиші.
Серед поселенців другої хвилі часто траплялися люди, в очах яких був такий вираз, наче вони прямували до бога...
ЛЮТИЙ 2003. ІНТЕРМЕДІЯВони привезли п'ятнадцять тисяч кубічних футів оре-гонської сосни для будівництва Десятого міста і сімдесят дев'ять тисяч футів каліфорнійського червоного дерева та й вимахали чистеньке гарненьке містечко на берегах висохлих каналів. Недільними вечорами видно було, як світяться червоні, сині й зелені вітражі церков, і чути було голоси, що співали нумеровані гімни. «Зараз ми проспіваємо № 79», «Зараз ми проспіваємо № 94». А в деяких будинках чути було стукіт друкарської машинки- то працював романіст - або шкряботіння пера - то писав поет, або не чути було нічого - то працював шукач легкої наживи. Дуже скидалося на те, що великий землетрус висмикнув із корінням це містечко в штаті Айова, а потім якийсь чарівник, з тих, що трапляються в країні Оз (1), легенько переніс його на Марс і пересадив у місцевий грунт...
(1) Країна Оз - фантастична країна, де відбувається дія повісті-казки американського письменника Ф. Баума «Мудрець країни Оз».
КВІТЕНЬ 2003. МУЗИКИХлопці часто робили далекі прогулянки, розвідуючи навколишню місцевість. Вони несли з собою запашні паперові мішечки, в які під час довгих переходів встромляли носи, щоб відчути розкішний дух шинки й огірків [97] з майонезом та послухати булькання апельсинового напою в термосах. Вимахуючи своїми мішками з соковитою зеленою цибулею, ліверною ковбасою й білим хлібом, вони підохочували один одного вийти за межі, визначені їхніми суворими матерями. Вони мчали, репетуючи.
- Хто добіжить перший, дасть іншим щигля!
Вони робили вилазки влітку, восени або взимку. Восени було найвеселіше, бо тоді вони уявляли, ніби бігають на Землі й шарудять осіннім листям.
Вони розсипалися, наче жменька камінців, по мармурових майданчиках біля каналів, ці хлопчаки з замурзаними щоками, з синьо-агатовими очима; вони чітко вимовляли слова команди, і від них ішов дух цибулі. Адже зараз, коли вони потрапили в мертве заборонене місто, річ була вже не в тому, що «Хто добіжить останній, той дівчина!» або «Хто добіжить перший, той буде музика». Тепер їх оточували відчинені двері мертвого міста і їм здавалося, що ось-ось вони почують звідти ледве чутне шарудіння,- таке, як шарудіння осіннього листя. З палицями в руках вони підштовхували один одного ліктями, одночасно стримуючи й спонукаючи просуватися вперед. Вони добре пам'ятали, як батьки казали їм: «Щоб туди не йшов! Ні, тільки не в старі міста! Ми з тебе дух виб'ємо, коли підеш туди! Ми перевіримо твої черевики, як повернешся додому».
І от хлопчаки стояли купкою серед мертвого міста зі своїми напівз'їденими сніданками, заохочуючи один одного пронизливим шепотінніям: «Та нічого страшного!»
І враз один з них кидався прожогом до найближчого будинку, просто в двері, біг через загальну кімнату до спочивальні і починав футболити все навколо. В повітря здіймалося чорне листя, ламке, тонке, як вирізаний клапоть опівнічного неба. За ним бігло шестеро інших, і перший хлопець ставав музикою: він грав на ксилофоні з білих кісток, що ховалися під покривом чорних пластівців. А як усі кричали, коли викочувався великий череп, наче снігова куля! Павукові лапи ребер звучали, ніби приглушена арфа, і чорні пластівці зітлілої плоті кружляли навколо них у буйному танку. Хлопці пхали один одного, борюкалися й падали в листя, в смерть, що перетворила мертвих на пластівці, на сухий хмиз, на забавку для дітлахів, у чиїх шлунках булькотіла апельсинова шипучка. [98]
А потім вони бігли з будинку в будинок. Вони пам'ятали, що всі міста на Марсі одне за одним очищають від усіх страхіть пожежники, ці воїни-антисептики, озброєні лопатами та відрами, які згрібали чорні, наче ебенове дерево, клапті й білі, наче м'ятні палички, кістки, поволі, але впевнено відокремлюючи страшне від нормального. Отож хай граються ці хлопчаки. Скоро сюди прийдуть пожежники!
Потім з блискучими від поту обличчями вони накидалися на свої останні сендвічі. Потім останній наскок, останній ксилофонний концерт, останній осінній пробіг по купах листя - і вони йшли додому.
Матері пильно оглядали їхні черевики, шукаючи слідів чорних пластівців, а коли знаходили,- хлопці діставали доброї прочуханки.
На кінець року пожежники скрізь позгрібали осіннє листя та білі ксилофони, і розвагам настав кінець.
Книга: Рей Бредбері Марсіанські хроніки Переклад Олександра Тереха
ЗМІСТ
На попередню
|
|
