Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Марсіанські хроніки Переклад Олександра Тереха
ЧЕРВЕНЬ 2003. ДОРОГОЮ ВГОРУ, В ВИСОЧІНЬ
- Чи чули?
- Що?
- Та про негрів же, про негрів!
- Що з ними таке?
- Вони залишають нас, вибираються, тікають.
- Як то вибираються? Як вони можуть вибратися?
- Вони такі, що можуть. Виберуться. Вони вже зараз вибираються.
- Якесь подружжя?
- Та всі чисто, принаймні у нас на Півдні.
- Не може бути!
- Справді!
- Поки не побачу на власні очі, не повірю. Куди вони зібралися - в Африку?
Мовчанка.
- На Марс.
- Ви хочете сказати - на планету Марс?
- Атож.
Люди стояли в гарячій тіні, на ґанку невеликої крамниці. Хтось завмер з незапаленою люлькою. Хтось інший плюнув у розпечений полуденним сонцем пил.
- Та не можуть вони виїхати всі. Не можуть. [99]
- А проте вони виїжджають.
- Де ви таке чули?
- Про це скрізь кажуть. Хвилину тому передали по радіо.
Люди, що стояли, мов закурені статуї, почали оживати. Семюел Tic, власник крамниці, вимушено засміявся.
- А я вже подумав, що таке трапилося з Сіллі. Годину тому він поїхав на моєму велосипеді до місіс Бордмен і досі ще не повернувся. То ви гадаєте, що цей чорний дурень гайнув велосипедом просто на Марс?
Чоловіки пирхнули.
- Хай він краще поверне велосипед! Я йому цього не подарую!
- Тихше! Чуєте?
Десь далеко на вулиці, здавалося, прорвало греблю.
Чорні теплі води ринули й залили місто. Між сліпучо-білих берегів вулиці, серед мовчазних дерев сунув чорний потік. Він рухався повільно-повільно, несучи з собою чоловіків і жінок, хлопчаків і дівчаток, коней і гавкіт собак. Уста людей ворушились, і неясний гомін нагадував плюскіт хвиль. І в цьому річищі, де повільний невпинний плин темряви розрізав біле сяйво літнього дня, насторожено блищали очі. Ці очі дивилися вперед, позирали по боках, а ріка, довга безкрая ріка текла й текла. З незліченних приток, барвистими швидкими струмками й рівчаками стікали води в цю ріку, зливалися в одну течію й плинули далі. А на поверхні повноводної ріки пливли речі: дзвонили дідівські годинники, цокотіли будильники, кудкудакали в клітках кури, заходилися криком немовлята; у темних вирах крутилися мули й коти, часом зринав матрац, з нього стирчали пружини й набивка, ніби волосся божевільного; ріка котила ящики, корзини й портрети чорних дідів у дубових рамах, а люди сиділи, ніби знервовані пси, на ґанку крамнички, їхні руки були порожні, й вони відчували, що греблю лагодити пізно.
Семюел Tic відмовлявся цьому вірити.
- Та хто їх у біса перевезе? Як же вони думають потрапити на Марс?
- На ракетах,- сказав дідусь Квотермейн.
- Дурні вигадки. Де вони візьмуть ракети?
- Вони спорудили їх на заощаджені гроші.
- Ніколи не чув про це. [100]
- Очевидно, негри робили це потай, може, вони самі будували ракети. Де? Може, в Африці.
- А чи мали вони право це робити? - запитав Семюел Tic, міряючи кроками ґанок.- Куди ж дивився закон?
- Вони ж не збираються оголосити нам війну,- спокійно відповів дідусь.
- От бісові душі, вони своє роблять, влаштовують змови! - закричав Tic.- То звідки ж вони вилітають?
- Всі негри міста збираються біля озера Лун. Ракети прибудуть туди о першій годині, заберуть їх і перекинуть на Марс.
- Подзвоніть губернаторові, в поліцію! - лютував Tic.- Вони повинні були попередити нас!
- Ось іде твоя стара, Тісе. Чоловіки озирнулися.
Розпеченою вулицею простувала біла жінка, а за нею поспішали інші. У всіх них був спантеличений вигляд. Усі шелестіли одежею, ніби стародавніми паперами. Деякі плакали, інші були суворі. Всі вони прийшли по чоловіків. Вони штовхали двері барів і зникали всередині. Вони заходили в тихі, прохолодні бакалійні крамниці. Вони йшли в закусочні й гаражі. Одна з них, місіс Кла-ра Tic, зупинилася біля ґанку крамниці, де стояла група чоловіків, і, мружачись, втупила очі в свого набурмосеного чоловіка, а повновода чорна річка безупинно текла за її спиною.
- З Люсіндою лихо, татусю. Тобі треба йти додому.
- Не піду я додому через якусь там чорнопику.
- Вона нас залишає. Що я робитиму без неї?
- Доведеться, либонь, самій справлятися. Я не збираюся ставати перед нею навколішки.
- Але ж вона ніби член сім'ї,- простогнала місіс Tic.
- Не голоси! Я не потерплю, щоб ти рюмсала на людях через якусь кляту...
Він замовк, почувши тихенькі схлипування дружини. Вона витирала хусткою очі.
- Я казала їй: «Люсіндо, залишайся, і я підвищу тобі платню. Хочеш - можеш взяти собі два вихідні вечори на тиждень». Але в неї був такий вигляд! Я ніколи не бачила її такою затятою. Я спитала її: «Невже ти не любиш мене, Люсіндо?» А вона відповіла, що любить, але їй треба йти. Вона прибрала в будинку, витерла скрізь пил, поставила на стіл сніданок, а потім підійшла до дверей вітальні, стала там з двома клунками, по клунку [101] біля кожної ноги, потиснула мені руку і... і сказала: «Прощайте, місіс Tic». І вийшла за двері. А сніданок її лишився на столі, і ми всі були надто пригнічені, щоб з'їсти його. Страва й досі там і, мабуть, зовсім охолола. Tic мало не вдарив її.
- Ну, я ж тобі покажу вдома! Отак виставляти себе на посміх людям!
- Але ж, татусю...
Містер Tic зник у гарячих сутінках крамниці. За кілька секунд він з'явився знову, тримаючи в руці пістолет. Його дружина тим часом щезла.
Ріка несла між будинками свої чорні води. Вона шаруділа, рипіла, човгала ногами. Течія її була дуже спокійна, і в ній відчувалася велика впевненість - ні сміху, ні шаленства, лише непохитний, рішучий, невпинний плин.
Tic сів на край свого стільця з твердого дерева.
- Хай хоч один з них засміється, присягаюся богом, я їх повбиваю.
Чоловіки чекали.
Над спокійним плином ріки стояв сонний полудень.
- Схоже на те, що тобі самому доведеться сапати ріпу, Семе,- захихотів дідусь.
- А я й білого поцілю не гірше,- процідив, не дивлячись на нього, Tic.
Старий одвернувся й замовк.
- Ану, стривай-но! - гукнув Семюел Tic, стрибаючи з ґанку, й схопив за вуздечку коня, на якому їхав високий негр.- Злізай, Белтере. Що це ти собі надумав? - питав Tic, озираючи його з ніг до голови.
- Річ у тім, містере Tic...
- Ти, здається, гадаєш, що поїдеш... як це там співається у вашій пісні - «Дорогою вгору, в височінь», правда?
- Так, сер,- сказав, вичікуючи, негр.
- А чи пам'ятаєш, що ти винен мені п'ятдесят доларів, Белтере?
- Так, сер.
- То ти хочеш дременути з моїми грішми в кишені? Присягаюся богом, не вийде!
- Ой, сер, за метушнею це зовсім вилетіло з голови.
- Вилетіло йому з голови,- насмішкувато промовив Tic, зловтішно підморгуючи чоловікам на ґанку.- Знаєш, що тобі доведеться зробити?
- Ні, сер. [102]
- Ти залишишся тут, поки відробиш оті п'ятдесят монет, інакше моє ім'я не Семюел Tic.
І він з самовпевненою посмішкою повернувся до чоловіків, що стояли в холодку.
Белтер поглянув на річку, яка затопила вулицю, ту саму річку, яка плинула й плинула між крамницями, темну ріку на колесах, конях і в закурених черевиках, темну ріку, з плину якої його вихопили. Він затремтів.
- Відпустіть мене, містере Tic. Я вишлю гроші звідти. Обіцяю вам!
- Слухай-но, Белтере.- Tic схопив негра за підтяжки, що натяглися, наче струни арфи, і, бринькаючи ними, тицьнув кощавим пальцем у небо.- Чи ти маєш хоч яке-небудь уявлення, Белтере, що там угорі?
- Я знаю лише те, що мені розказували.
- Що йому розказували! Мати божа! Чи ви чули таке? Що йому розказували! - Він розгойдував негра, тримаючи його за підтяжки, і спроквола, недбало помахував пальцем перед чорним обличчям.- Белтере, ти полетиш угору і вгору, наче ракета на Четверте липня (1), а потім ба-бах! І от ти розсипався попелом по всьому космічному простору. Оті придуркуваті вчені - вони ж нічого не знають, вони вас усіх повбивають!
(1) День незалежності, національне свято США.
- Мені байдуже.
- Радий почути це від тебе. Та чи ти уявляєш, що на тій планеті Марс? Там живуть потвори з очиськами з парасольку завбільшки. Ти ж бачив малюнки на обкладинках науково-фантастичних журналів, які ти купуєш у закусочній по десять центів за номер, правда? Ну, так-от! Ті потвори накинуться на тебе й проковтнуть разом з кістками.
- Мені байдуже, зовсім байдуже, байдуже, та й годі.
Негр сумно дивився на процесію. Ріка плинула й плинула, а він, Белтер, залишався тут. Здавалося, він от-от знепритомніє. На темному чолі виступив піт.
- А ще там холодно, немає повітря, ти падаєш, б'єшся, як риба, роззявляючи рота, помираєш, задихаєшся, задихаєшся й помираєш. Тобі це подобається?
- Мені багато чого не подобається. Прошу, сер, пустіть мене. Я запізнююсь.
- Я тебе пущу тоді, коли схочу. Ми з тобою любенько розмовлятимемо, аж поки я скажу, щоб ти йшов, ти [103] це дуже добре знаєш. Тобі кортить подорожувати, правда? Ні, так-от, містере Дорогою-вгору-в-височінь, ти вертаєшся додому й відробляєш оті п'ятдесят монет, що завинив мені! Це забере в тебе два місяці.
- Але якщо я почну відробляти, то ракета полетить без мене, сер!
- Оце вже прикро, правда? - сказав Tic, намагаючись прибрати засмученого вигляду.
- Я віддам вам коня, сер.
- Кінь не є законним платіжним засобом. Ти нікуди звідси не виїдеш, поки я не одержу своїх грошей,- заперечив Tic. На душі в нього було тепло й приємно.
Невеликий натовп чорних зібрався поблизу й прислухався до розмови. Белтер стояв похнюпившись і весь тремтів. Наперед виступив старий негр.
- Пане!
Tic кинув на нього швидкий погляд.
- Ну, що?
- Скільки заборгував вам цей чоловік?
- Не твоє собаче діло!
- Скільки, синку? - старий обернувся до Белтера.
- П'ятдесят доларів.
Старий простягнув чорні руки до людей, що оточували його.
- Вас тут двадцять п'ять чоловік. Хай кожен дасть два долари. Тільки швидко.
- Гей, ви! - вигукнув Tic. З несподіванки він наче остовпів.
Усі простягли гроші. Старий збирав їх, кидав у свій капелюх, а потім подав його Белтерові.
- Синку,-сказав він,- ти не пропустиш ракети.
- Ні, сер, тепер напевно не пропущу! - посміхнувся в капелюх Белтер.
- Поверни їм назад ті гроші! - ревнув Tic. Белтер поштиво вклонився, передаючи йому гроші, а
коли Tic не взяв, він поклав їх біля Тісових ніг, просто в пилюку.
- Ось ваші гроші, сер,- промовив він.- Щиро вам вдячний.
Посміхаючись, негри - старий і молодий - сіли на коней, і за хвилину їх уже не було видно.
- Сучий син,- прошепотів Tic, втупивши сліпий погляд у сонце.- Сучий син.
- Підніми гроші, Семюелю,- сказав хтось із ґанку. [104]
Подібні випадки траплялися скрізь. Босоногі білі хлоп'ята бігали вулицею, розносячи новини.
- Ті, в кого є гроші, допомагають тим, у кого немає! Отак вони всі звільнились од боргів! Ми бачили, як багатий дав одному бідному двісті доларів, щоб той сплатив комусь борг! А ще ми бачили, як вони давали один одному по десять, по п'ять, по шістнадцять доларів! Багато хто дає, скрізь усі дають!
Обличчя білих перекривились, очі позапухали, ніби в лице їм бив гарячий вітер і пісок.
Семюела Тіса охопила лють. Він зійшов на ґанок і пік очима натовп, що пропливав мимо нього. Він вимахував * своїм пістолетом. А трохи згодом, коли йому стало нестерпно отак сидіти й дивитися, він почав кричати на кожного негра, що позирав на нього.
- Бах! Ось іще одна ракета в космосі! - горлав він так, щоб усім було чути.- Бах! Ой лишенько!
Кучеряві голови не поверталися, ніби й не чули, але білі очі на чорних обличчях дивилися сторожко й тривожно.
- Трах! Усі ракети падають! Негри кричать, помирають! Бах! Всесильний боже, який я радий, що стою тут, на нашій матінці твердій землі!
Коні цокотіли копитами, здіймаючи куряву. Торохтіли на розбитих ресорах фургони.
- Бах! - У гарячому повітрі голос звучав самотньо, його байдуже слухали курява й сонячне небо.- Трахі Негри в космосі! Присягаюся богом, метеор влучив у ракети, і вони розсипалися, наче порох! У космосі повно метеорів. Ви це знаєте? Авжеж! їх там як дробу! Вони збивають бляшанки ракет, ніби качок, ніби глиняні люльки! Старі бляшанки з-під сардин. Чорна тріска розлітається з бляшанок на всі боки, наче фейєрверк. Тут десять тисяч трупів, там десять тисяч. Далеко в просторі вони пливуть холодні як крига навколо Землі. О господи! Ви чуєте це? Гей, ви!
Мовчанка. Ріка плинула широко й безнастанно. Лише годину тому вона залила халупи на бавовняних плантаціях, вимила всі більш-менш цінні речі й несла тепер на собі стінні годинники й пральні дошки, відрізки шовку й пруття для завіс, несла до якогось далекого чорного моря.
Повінь минула. Було дві години. Далі пішла мала вода. Невдовзі річка висохла, місто затихло. Курява товстим [105] шаром лягала на крамниці, на людей, що сиділи надворі, на високі нагріті сонцем дерева.
Тиша.
Чоловіки на ґанку напружували слух.
Нічого не чуючи, вони линули думками на довколишні луги. День у день вранці над землею линула звичайна мішанина звуків. То тут, то там, вперто дотримуючись звичаїв, негри заводили пісень, з-під мімоз чувся дзвінкий сміх, негренята кидалися в чистий водяний сміх струмка, з мазанок, обплетених зеленим виноградом, долинали жарти й веселі вигуки.
А тепер здавалося, що великий вітер вимів геть-чисто всі звуки. Не лишилося нічого. Розчинені двері звисали на шкіряних завісах. Дитячі гойдалки ледь похитувалися в сонному повітрі. На річці, на кладках для прання білизи було порожньо й тихо. Павуки заходилися плести нове павутиння в покинутих хатах, крізь діряві дахи золотими сонячними конусами сіялася курява. То тут, то там жевріючий вогонь, забутий у поспіху останньої хвилини, враз набирався сили і кидався жерти сухі кістки якоїсь халупи, де валялися кинуті, вже нікому не потрібні речі. Тоді в сторожкій тиші чути було тріск полум'я.
Чоловіки сиділи на ґанку крамниці, поглядаючи один на одного.
- Навіть уявити не можу, чому вони посунули тепер. Саме тепер, коли їхні справи щодень кращі. Адже вони дістають усе більше прав, нарівні з білими. Чого їм ще треба? Ось уже зняли податок на виборців, нові й нові штати приймають закони, спрямовані проти судів Лінча. Чого ж їм іще? Заробляють вони майже стільки, як і білі, і все ж таки вони тікають.
Далеко, в кінці безлюдної вулиці, з'явився велосипедист.
- Хай мене грім уб'є, Тісе, коли це не твій Сіллі мчить сюди.
- Отже, ти совісний хлопець і вирішив повернутися? - промовив Tic.
- Ні, сер. Я тільки привіз велосипед.
- Що, не можна було взяти в ракету?
- Ні, не в тім річ, сер.
- Мені байдуже, в чому там річ! Злізай, все одно тобі не вдасться його вкрасти! - Tic штовхнув хлопця, і велосипед упав.- Іди в крамницю і берися до роботи.
- Прошу, сер? - Очі у хлопця злякано розширилися. [106]
- Ти чув, що я сказав. Он треба розпакувати рушниці, і ящик цвяхів щойно прибув з Нетшеза...
- Містере Tic, сер!
- Ти й досі стоїш? - люто вирячився на нього Tic.
- Містере Tic, ви не будете заперечувати, коли я візьму на сьогодні вихідний? - винувато промовив хлопець.
- І на завтра, й на післязавтра, і на всі дні, що будуть потім?
- Боюся, що так, сер.
- Що ж, боятися тобі треба, хлопче. Ходи-но сюди.- Він повів хлопця через ґанок і витяг з письмового столу якийсь папір.- Ти це пам'ятаєш?
- Що це, сер?
- Це трудова угода, підписана тобою. Ось твій хрестик, бачиш? Ну, чого мовчиш?
- Я не підписував, містере Tic,- відказав, тремтячи, хлопець.- Хрестик може поставити кожен!
- Слухай-но, Сіллі. Ось що написано в контракті: «Я працюватиму на містера Семюела Тіса протягом двох років, починаючи з п'ятнадцятого липня дві тисячі першого року, і якщо матиму намір залишити роботу, то попереджу про це за чотири тижні й працюватиму, поки на моє місце підшукають іншого робітника». Ось маєш,- Tic ляснув долонею по паперу, очі в нього блищали.- Коли не хочеш по-доброму, передамо справу до суду.
- Я не можу залишитися,- заголосив хлопець, і по його щоках покотилися сльози.- Якщо я сьогодні не полечу, то вже не полечу ніколи.
- Я розумію твої почуття, Сіллі. Так, сер, розумію. Я тобі співчуваю, хлопче. Але тобі і тут буде зовсім непогано, хлопче, матимеш добрі харчі. А тепер берися за роботу і забудь усі оті дурниці. Га, Сіллі? Забудеш, правда ж?
Tic посміхнувся й поплескав хлопця по плечу. Сіллі обернувся й глянув на старих, що сиділи на ґанку. За сльозами він ледве міг їх бачити.
- А може... може, хтось із цих джентельменів... Чоловіки підвели очі - спершу вони подивилися на хлопця, а потім на Тіса.
- Ти хочеш сказати, хлопче, що білий повинен зайняти твоє місце? - холодно запитав Tic.
Старий Квотермейн зняв з колін свої червоні руки. Він задумливо глянув на обрій і сказав:
- Тісе, а що, коли я?.. [107]
- Що?
- Коли я заступлю Сіллі?
Ґанок мовчав. Tic сіпнувся всім тілом.
- Діду! - сказав він застережливо.
- Пусти хлопця. Я все робитиму за нього.
- Справді? Ви не жартуєте? - закричав Сіллі й кинувся до діда з слізьми на щоках, ще не вірячи своєму щастю.
- Авжеж.
- Діду,- сказав Tic,- не лізьте в чужі справи.
- Хай він летить разом з усіма, Тісе. Tic підійшов і схопив хлопця за руку.
- Він мій. Я його замкну до вечора в комірчині.
- Не треба, містере Tic!
Хлопець почав схлипувати. Очі його були заплющені. В кінці вулиці запирхав автомобіль: їхав старенький «фордик», везучи останню групу негрів.
- Ось моя сім'я, містере Tic. О, будь ласка, благаю вас, ради бога, будь ласка!
- Тісе,- обізвався, підводячись, іще один на ґанку,- пусти його.
За ним підвівся інший:
- Я кажу те саме.
- Пусти його! - мовив ще один.
- Пусти його! - загомоніли всі.
Tic помацав у кишені пістолет. Він глянув в обличчя чоловікам, вийняв з кишені руки й сказав:
- Он воно як?
- Саме так,- промовив хтось. Tic випустив руку хлопця.
- Гаразд. Вимітайся звідси,- сказав він і рвучко вказав рукою назад.- Сподіваюся, ти не збираєшся кинути свій мотлох у моїй крамниці.
- Ні, сер!
- То повикидай його й спали. Сіллі похитав головою.
- Я все візьму з собою.
- Тобі не дозволять його брати в оту кляту ракету.
- Я все візьму з собою,- м'яко, але наполегливо повторив хлопець.
Він прожогом кинувся до своєї комірчини. Чути було, як він прибирає там. За хвилину хлопець з'явився з оберемком дзиг і мармурових кульок, старих закурених зміїв і залізяччя, зібраного протягом років. Саме в цю мить під'їхав старенький «фордик», Сіллі заліз усередину, й дверцята зачинилися. Tic, гірко посміхаючись, стояв на ґанку.
- Що ти збираєшся там робити?
- Почну нове життя,- відповів Сіллі.- Відкрию власну крамницю.
- От гаспид! То ти вивчив моє ремесло, щоб утекти від мене й самому почати діло?
- Ні, сер. Я й гадки не мав, що так станеться, сер. Але воно сталось. Я ж не винен, що вивчив ваше ремесло, містере Tic.
- Ви, гадаю, дали ракетам назви?
Негри позирнули на свій єдиний годинник, що був на щитку автомобіля.
- Дали, сер.
- Мабуть, «Ілля», «Колісниця», «Велике колесо», «Мале колесо», «Віра», «Надія», «Милосердя», га?
- Кораблі повинні мати свої назви, містере Tic.
- Я не здивуюсь, якщо у вас є «Бог-син» і «Святий дух». Скажи-но, хлопче, а ви не назвали часом ракету «Церквою Першого Хрестителя»?
- Нам час їхати, містере Tic. Tic зареготав.
- Одну з них ви, мабуть, назвали «Гойдайся низько», а ще одну - «Солодка колісниця», чи не так?
Машина рушила.
- Прощайте, містере Tic.
- А «Гойдай їхні кістки» у вас є?
- Прощайте, містере!
- І «За Йорданом» теж є? Ха! Що ж, жени ракету, хлопче, веди її вгору, давай вибухай разом з нею! Мені байдуже, можеш бути певен!
За машиною знялася хмара куряви. Хлопець підвівся, притулив до рота руки і востаннє гукнув:
- Містере Tic, містере Tic, що ви тепер робитимете ночами? Що ви робитимете ночами, містере Tic?
Запала тиша. Машина вже була далеко, десь у кінці вулиці. Ще мить, і вона зникла.
- Що він у біса хотів сказати? - міркував Tic.- Що я робитиму ночами?
Він стежив, як спадає курява, і раптом йому сяйнула догадка.
Він пригадав ночі, коли до його будинку під'їздили в машинах чоловіки. У них гостро випиналися коліна, [109] а ще гостріше - рушниці. Очі в цих людей були скляні. Сурмив сигнал, і він ляскав дверима, виходячи з рушницею в руці, сміючись сам до себе, а серце в нього калатало, наче в десятирічного хлопчака. Вони мчали по нічній літній дорозі, конопляна мотузка звивалася на підлозі машини, і в кожного під піджаком випинався пояс $ патронами. Скільки ночей на рік, скільки ночей, напоєних вітром, що вдирався в машину, здуваючи волосся на їхні осклілі очі! З ревом вони вибирали дерево, добре міцне дерево, і стукали в двері халупи.
- Так от що ти хотів сказати, сучий сину! - Tic стрибнув на залиту сонцем вулицю.- Що я робитиму ночами? То це паршиве ледащо...
Запитання було слушне. Йому враз стало тоскно. «Так, що ми робитимемо ночами? - думав він.- Тепер, коли їх немає, що?»
Він витяг із кишені пістолета, перевірив заряд.
- Що ти збираєшся робити, Семе? - запитав хтось,
- Уб'ю того сучого сина.
- Не гарячися,- сказав дідусь.
Але Семюел Tic уже побіг за крамницю і за мить виїхав у своєму автомобілі з одкидним верхом.
- Хто-небудь поїде зі мною?
- Я б хотів прокататися,- сказав дідусь і підвівся.
- Ще хто? Ніхто не відповів.
Старий сів у машину. Клацнули дверцята. Семюел Tic вивів машину на вулицю, знявши хмару куряви. Вони мовчки мчали під ясним небом. Над сухими лугами мерехтіло гаряче повітря.
На роздоріжжі Tic зупинив машину.
- Якою дорогою вони подалися, діду? Дідусь примружився:
- Мабуть, прямо.
Вони рушили далі. Під високими деревами самотньо гула їхня машина. Дорога була безлюдна, але часом їхню увагу привертали якісь предмети обабіч дороги. Tic уповільнив хід і висунувся з машини, люто поблискуючи своїми жовтими очима.
- От кляті байстрюки! Діду, ви бачите, що вони зробили!
- А що? - спитав старий і визирнув з машини й собі. Там, де їх поставили й залишили, за кілька футів одне від одного вздовж шляху акуратно стояли й лежали старі самокати, яскраві хустки з різними дрібничками, старі черевики, колесо від воза, купи старих штанів, піджаків і капелюхів, різні брязкальця, що колись подзвонювали на вітрі, бляшанки з рожевими геранями, тарелі з восковими фруктами, картонні коробки з конфедератськими грошима (1), балії, пральні дошки, шворки для білизни, мило, дитячий триколісний велосипед, ножиці для підстригання газонів, якась іграшка, вітраж із негритянської баптистської церкви, ціла колекція ободів, матраци, канапи, крісла-гойдалки, баночки кольдкрему, люстерка. Ці речі не викидали, ні, їх ставили - обережно, дбайливо - в куряву край дороги. Глянувши на них, можна було подумати, ніби ціле місто йшло тут з повними руками і в ту мить, коли просурмила величезна бронзова сурма, всі речі було передано мовчазній пилюці і всі до одного мешканці помчали просто в сині небеса.
(1) Гроші, що їх випускали Конфедеративні Штати Америки - союз рабовласницьких штатів Півдня, що існував окремо від США з 1861 до 1865 р.
- Так от чому вони казали, що нічого не палитимуть! - люто кричав Tic.- Вони не хотіли палити свій мотлох, бо їм, бач, треба було взяти його з собою, здоб, помилувавшись ним востаннє, лишити тут цілим і непо-шкодженим. От бестії!
Миля за милею він шалено гнав машину по дорозі, перекидаючи, розбиваючи, ламаючи, розкидаючи скриньки з прикрасами, люстри, стільці, стоси паперу.
- Ось вам, кляті, ось!
Передня шина пронизливо засвистіла. Машина скажено рвонула з дороги в кювет, і Tic з розмаху стукнувся об вітрове скло.
- От суча дочка!
Він обтрусився й вийшов з машини, ледве не плачучи з люті.
- Тепер ми ніколи їх не спіймаємо. Ніколи, ніколи,- мовив він, дивлячись на мовчазну дорогу.
Скільки сягало око, нічого не було видно, крім вузлів, куп старої одежі і знову вузлів, що тяглися вдалину й бовваніли там, ніби маленькі гробниці під теплим вітром.
За годину втомлені Tic і старий Квотермейн дісталися до крамниці. Чоловіки й досі сиділи на ґанку, до чогось прислухаючись і поглядаючи на небо. Щойно Tic сів і, щоб дати ногам відпочинок, скинув тісні черевики, як хтось скрикнув:
- Дивіться!
- Хай мене чорти візьмуть, якщо я подивлюся,- сказав Tic.
Але інші дивилися. І вони побачили в далекому небі золоті веретена, що зникали у високості, залишаючи за собою полум'я.
На бавовняних полях вітер смикав сніжно-білі грона, а ще далі, на баштанах, вилежувалися кавуни без жодного відбитку людських пальців. Смугасті й гладенькі, вони скидалися на вгодованих котів, що ніжаться на сонці.
Чоловіки на ґанку знову сіли, перезирнулися, потім подивились на мотки жовтої вірьовки, дбайливо складені на полицях, глянули на рушничні набої, що жевріли в картонних коробках, побачили пістолети й довгі чорні дробовики, які спокійно висіли на гаках. Один почав кусати соломинку, другий - креслити щось у пилюці.
Нарешті Семюел Tic з переможним виглядом підняв черевика, перевернув його, зазирнув усередину й сказав:
- А ви помітили? Присягаюся богом, він до кінця казав «містер»!
Книга: Рей Бредбері Марсіанські хроніки Переклад Олександра Тереха
ЗМІСТ
На попередню
|
|
