Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича
Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича
© R. Bradbury
© Є.Крижевич (переклад з англійської), 1985
Джерело: Р. Бредбері. Марсіанські хроніки. К.: Дніпро, 1988. 592 с. - С.: 195-324.
Сканування та коректура: Daymos, SK (ae-lib.org.ua), 2004
ЗмістЧастина перша. ТАК ПРИЄМНО БУЛО...
Частина третя. ВОГОНЬ ГОРИТЬ ЯСНО
Донові Конгдону із вдячністю
451° за Фаренгейтом - температура, при якій загоряється папір.
Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши впоперек.
Хуан Рамон Хіменес
Частина перша ТАК ПРИЄМНО БУЛО...
Так приємно було дивитись, як вогонь поглинає речі, як вони чорніють і змінюються. В кулаках- мідний наконечник брандспойта; величезний пітон випльовує отруйний гас; кров бухкає у скронях, а руки, що перетворюють на попіл подерті сторінки історії, здаються руками дивовижного музики, який диригує симфонію полум'я й горіння. Символічний шолом з цифрою 451 низько насунений на чоло; очі палають жовтогарячим вогнем від думки, що буде далі. Він натискає на запальник - і будинок ніби підстрибує в жадібному полум'ї, що забарвлює вечірнє небо в червоне, жовте й чорне. Він сягнисто ступає крізь рій вогненно-червоних світляків. Йому нестерпно хочеться, як колись, у дитинстві, встромити в вогонь паличку з льодяником саме тоді, коли книжки, змахуючи, наче голуби, крилами-сторін-ками, вмирають на ґанку й на лужку перед будинком, злітають іскристими вихорами, і чорний від кіптяви вітер відносить їх геть.
На обличчі Монтега застигла посмішка-гримаса, яка з'являється на губах людини, коли її раптом обпалить вогнем, і вона рвучко відсахнеться від його пекучого доторку.
Він знав, що, повернувшись у пожежне депо, він, менестрель вогню, глянувши в дзеркало, дружньо підморгне своєму обпаленому, вимазаному сажею обличчю. А згодом у темряві, вже засинаючи, він усе ще відчуватиме на губах застиглу судорожну посмішку.
Він старанно витер і повісив на цвях свій чорний лискучий шолом, дбайливо повісив поряд брезентову куртку, з насолодою помився під душем, потім, заклавши [196] руки в кишені та насвистуючи, перетнув майданчик верхнього поверху пожежної станції й ковзнув у люк. В останню секунду, коли, здавалося, він розіб'ється, Монтег висмикнув руки з кишень і охопив мідну жердину, яка зі скрипом зупинилась, ледь його ноги торкнулися цементної підлоги першого поверху.
Він вийшов і нічною вулицею рушив до метро, де по підземному тунелю мчав безшумний пневматичний поїзд.
Поїзд невдовзі викинув його разом із сильним струменем теплого повітря на викладений жовтими кахлями ескалатор, що вів на поверхню в передмісті.
Насвистуючи, Монтег піднявся на ескалаторі в нічну тишу. Він простував до рогу, не думаючи ні про що, в усякому разі, ні про що особливе. Але раптом сповільнив ходу, ніби звідкись налетів вітер і хтось покликав його на ім'я.
Ось уже кілька вечорів, ідучи при світлі зір до повороту, за яким тротуар вів до його дому, Монтег почував себе так дивно. Йому здавалося, що за мить до того, коли йому треба було повернути, за рогом хтось стояв. Повітря було ніби заряджене якоюсь особливою тишею, наче там хтось, причаївшись, підстерігав його, а перед самим його приходом перетворювався на тінь і пропускав Монтега крізь себе. Може, він уловлював якийсь слабкий запах, а може, шкірою рук і обличчя відчував ледь помітне підвищення температури там, де стояв той невидимка, зігріваючи повітря своїм теплом. Зрозуміти це було неможливо. Але щоразу, повернувши за ріг, він бачив лише білий безлюдний тротуар, що ніби вигинався. Лише одного вечора йому здалося, ніби щось швидко майнуло через лужок і щезло, перш ніж він устиг вглядітися чи вимовити бодай слово.
Та сьогодні він так стишив ходу, що майже зупинився. Подумки він був уже за рогом - і раптом до нього долинув ледь чутний шерех. Дихання? Чи рух повітря, викликаний присутністю когось, хто зачаївся й чекав?
Він повернув за ріг.
По тротуару, осяяному місячним світлом, вітер гнав осіннє листя, і здавалося, ніби дівчина, яка йшла назустріч, не ступає, а пливе в повітрі, бо її підганяє вітер і листя. Ледь нахиливши голову, вона дивилась, як її черевички чіпляють рухливе листя. На її тонкому, матово-білому обличчі застиг вираз лагідної, невситимої [197] цікавості й ледь помітного подиву. Темні очі так пильно вдивлялись у світ, що навряд чи вона пропустила б навіть найменший лорух. Біла сукня на ній шелестіла. Монтегові здавалося, ніби він чує, як рухаються її руки в такт ході, і навіть невловиме відлуння - світлий трепет її обличчя, коли, підвівши голову, вона побачила чоловіка, який стояв за кілька кроків посеред тротуару. З дерев над ними з шурхотом падав сухий листяний дощ. Дівчина зупинилась і, здавалося, хотіла позадкувати, але натомість глянула на Монтега темними, сяйливими, жвавими очима, так ніби він сказав їй щось надзвичайно приємне. Але він лише привітався. Помітивши, що дівчина зачудовано дивиться на саламандру на його рукаві й на диск із феніксом на грудях, він проказав:
- Ви, певне, наша нова сусідка?
- А ви, мабуть...- вона відвела очі від емблем його професії,- пожежник? - її голос завмер.
- Як дивно ви це сказали...
- Я... я здогадалася б навіть із заплющеними очима.
- Що, запах гасу? Моя дружина завжди на це скаржиться,- засміявся він.- Його ніколи не можна цілком позбутися.
- Атож, не можна,- мовила вона з якимось острахом.
Монтегові здалося, ніби вона кружляє навколо нього, обертає його на всі боки, легенько стрясає, вивертає кишені, хоч вона й не зрушила з місця.
- Гас,- проказав він, уриваючи задовгу мовчанку,- мені пахне, як парфуми.
- Справді?
- Атож. Чом би й ні? Дівчина трохи подумала.
- Не знаю,- сказала вона, тоді озирнулась на тротуар, що вів до їхніх будинків.- Можна, я піду з вами? Мене звуть Кларіс Маклелен.
- Кларіс. А я - Гай Монтег. Ходімо. А чому ви так пізно блукаєте отут? Скільки вам років?
Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місячного сяйва тротуаром, і Монтегові здавалося, ніби в повітрі повівало тонким ароматом абрикосів і полуниць; він озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі року.
Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному [198] світлі її обличчя сяяло, мов сніг. Монтег знав - вона зараз обмірковує, як краще відповісти на його запитання.
- Так-от,- промовила дівчина,- мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, каже він, відповідай, що сімнадцять і що ти схибнута. Вночі добре гуляти, правда ж? Я люблю вдихати запах речей, бачити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.
Знову запала мовчанка; нарешті Кларіс замислено сказала:
- Знаєте, я вас анітрохи не боюсь.
- А чого мене боятися? - здивувався він.
- Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться пожежників. Але ж ви, зрештою, людина як людина...
У її очах, наче в двох блискучих краплинах прозорої води, він побачив своє відображення, темне й крихітне, але точне до дрібниць, видно навіть зморшки в кутиках вуст, ніби ці очі були двома чудесними шматочками лілового бурштину з вкрапленим навіки його образом.
її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тендітним, матово-білим кристалом, що світився зсередини м'яким, немеркнучим світлом. То було не різке електричне світло, а дивно заспокійливий чудовий, приємний пломінець свічки. Одного разу, коли він ще був малий, чогось погасла електрика. Тоді мати десь знайшла й засвітила останню свічку. То була мить перетворень: при цьому світлі простір зменшився, затишно оточив їх, і вони обоє, мати й син - сиділи, ніби самі перетворені, бажаючи одного - щоб електрики не було якомога довше...
Раптом Кларіс Маклелен сказала:
- Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?
- Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.
- А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите? Він засміявся.
- Це протизаконно!
- Авжеж, авжеж...
- Це непогана робота. В понеділок палити книжки Едни Міллей, в середу - Уїтмена, в п'ятницю-Фолк-нера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз. [199]
Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:
- А чи правда, що колись пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх?
- Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.
- Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.
Він засміявся.
Дівчина швидко поглянула на нього.
- Чого ви смієтесь?
- Не знаю.- Він знову засміявся, та зненацька замовк.- А що?
- Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на все відповіла одразу ж. А ви ніколи не замислювалися над тим, про що я запитувала?
- Ви таки справді трохи дивна,- промовив Монтег, глянувши на неї.- Ви наче зовсім не поважаєте співрозмовника!
- Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю придивлятися до людей.
- Ну, а це вам ні про що не говорить? - він поплескав по цифрі «451» на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.
- Говорить,- прошепотіла вона й пришвидшила ходу.- Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?
- Хочете змінити тему?
- Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швидкості,- сказала дівчина.- Покажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава. Рожева пляма? Розарій! Білі плями - будинки, брунатні - корови. Одного разу мій дядько спробував їхати по шосе повільно - сорок миль на годину. То його на два дні посадили до в'язниці. Смішно, правда ж? І водночас сумно.
' - Ви надто багато думаєте,- мовив Гай зніяковіло.
- Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуздих думок. Ви бачили за містом рекламні щити завдовжки двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були завдовжки двадцять футів? Тепер же автомобілі мчать [200] так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх ніхто не зміг би прочитати.
- Ні, я цього не знав! - Монтег коротко засміявся.
- А я знаю ще щось, чого ви, мабуть, не знаєте. Вранці на траві лежить роса.
Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і раптом розсердився.
- А коли подивитися туди,- вона кивнула на небо,- то можна побачити маленького чоловічка на місяці.
Але він не знати вже коли дивився на небо.
Далі вони йшли мовчки; вона замріялась, а він, відчуваючи досаду й ніяковість, докірливо поглядав на неї.
Вони підійшли до її будинку - всі вікна в ньому світилися.
- Що тут таке? -Монтегові не часто доводилося бачити стільки світла в житловому приміщенні.
- Нічого, просто мама, тато й дядько сидять разом і розмовляють. Зараз таке рідко зустрінеш, так само, як і пішохода. Не пригадую, чи я казала, що мого дядька арештували ще раз - ішов пішки. Так, ми дуже дивні люди.
- Але про що ви розмовляєте? Дівчина лише засміялась.
- На добраніч! - вона повернула до свого будинку. Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась, підійшла до нього й подивилася, здивовано й допитливо, йому в обличчя.
- Ви щасливий? - запитала.
- Що?! - вигукнув він.
Але дівчини вже не було поряд - вона бігла в місячному світлі. Тихо причинилися вхідні двері її будинку.
- Щасливий? От дурниці!
Монтег перестав сміятися. Він засунув руку в спеціальний отвір у дверях свого будинку, й вони у відповідь на його доторк відчинились.
- Звісно, щасливий. А що вона собі думає? Що я нещасний? - запитував він у порожніх кімнат, його погляд натрапив на вентиляційну решітку в передпокої. І він нараз пригадав, що там сховане. Зараз воно ніби дивилось на нього звідти. Він швидко відвів очі.
Яка дивна зустріч цього дивного вечора! Такого з ним ще не було, хіба що рік тому, коли він зустрівся в парку зі старим і вони розмовляли... [201]
Монтег похитав головою і глянув на голу стіну. Відразу ж на ній проступило обличчя дівчини, яким воно відбилося в пам'яті: прекрасне, навіть більше - приголомшливе. Це тонке обличчя нагадувало циферблат невеличкого годинника, ледь видимий у темній кімнаті, коли, прокинувшись серед ночі, хочеш дізнатись, котра година, і стрілки показують годину, хвилину й секунду, і цей світлий диск каже тобі, що ніч минає, дарма що стає темніше, і незабаром зійде сонце.
- У чому річ? - спитав Монтег у свого другого, підсвідомого «я», цього дивака, який часом верзе щось, не підкоряючись ні волі, ні звичці, ні розуму.
Він знову подивився на стіну. Як вона схожа на дзеркало! Неймовірно - чи ж багатьох ти ще знаєш, хто б міг так відбивати твоє власне світло? Люди більш подібні до...- він якусь хвилю підшукував порівняння і знайшов його у своїй роботі,- ...до смолоскипів, що палають, доки їх загасять. Хіба часто побачиш на обличчях інших людей відбиток свого власного лиця, своїх найглибших, потаємних, трепетних думок?
Яка могутня сила перевтілення була в цій дівчині! Немов нетерпляча глядачка лялькової вистави, вона передчувала найменше тремтіння його вій, кожен порух руки чи пальця. Скільки вони йшли разом? Три хвилини? П'ять? І водночас ніби дуже довго. Яким величезним видавався її відбиток на стіні, яку тінь відкидала її тендітна постать! Він відчував: коли в нього засвербить око, вона кліпне, а ледь напружаться в нього м'язи обличчя, вона позіхне раніше за нього.
І тепер він думав: «А й справді, вона ніби навмисне чекала мене там, на вулиці, о такій пізній порі...»
Монтег прочинив двері спальні й наче опинивсь у мармуровому холодному склепі. Непроглядна темрява, нема й натяку на залитий срібним сяйвом зовнішній світ; вікна щільно завішені, а сама кімната схожа на могилу, куди не проникає жоден звук великого міста. Проте кімната не була порожня.
Він прислухався.
Ледь чутне переривисте комарине гудіння, дзижчання електронної бджоли, що сховалась у своєму теплому й затишному гніздечку. Музика лунала досить виразно, можна було навіть розпізнати мелодію.
Він відчув, як усмішка ковзнула з його вуст, розтанула, [202] спливла й відпала, наче віск фантастичної свічки, яка горіла надто довго і, догорівши, впала і згасла.
Пітьма. Він не був щасливий. Ні, він нещасний. Він сказав це сам собі. Визнав як факт. Він носив своє щастя, мов маску, а дівчина зірвала її і втекла через лужок, і вже не можна постукати до неї в двері, щоб вона повернула йому цю маску.
Не вмикаючи світла, він уявив собі кімнату: дружина на ліжку, не вкрита ковдрою й холодна, наче надгробний пам'ятник; її нерухомі очі втупилися в стелю, ніби прив'язані до неї невидимими сталевими нитками. А у вухах - манюсінькі «черепашки», радіоприймачі-втулки завбільшки як наперсток, і океан електронних звуків - музика й голоси, музика й голоси - виплескується на береги її безсонного мозку. А кімната була таки порожня. Щоночі сюди вривалися хвилі звуків, припливи й відпливи гойдали Мілдред, несли її, з широко розплющеними очима, назустріч ранку. Протягом останніх двох років не було жодної ночі, щоб його дружина не плавала в цьому океані, радо не занурювалась у нього ще й ще.
У кімнаті було холодно, однак Монтег відчув, що задихається. Але він не розсунув штор, не відчинив балконних дверей, бо не хотів, щоб місяць зазирав сюди. І з почуттям людини, яка ось-ось помре від задухи, він помацки дістався до своєї розстеленої, самітної, холодної постелі.
Не встиг він зачепитися ногою за якусь річ на підлозі, однак уже знав, що так буде. Це відчуття скидалеся на те, якого він зазнав, звернувши за ріг і мало не збивши дівчину, його нога, сколихнувши повітря, дістала у відповідь сигнал про перешкоду і щось штовхнула-те «щось» із глухим дзенькотом покотилось у пітьму.
Монтег випроставсь і прислухався до дихання жінки, що лежала на ліжку в непроглядній темряві. Дихання було дуже слабке, в ньому ледь вгадувалося життя - навряд чи від нього затремтів би бодай маленький листочок, пушинка чи волосинка.
Йому все ще не хотілося впускати в кімнату зовнішнє світло. Вийнявши запальничку, він намацав саламандру, викарбувану на срібному диску, натис...
Два місячні камені дивились на нього у світлі кволого вогника, який він тримав у руці; два місячні камені на [203] дні прозорого ручая,- над ними, не зачіпаючи їх, текло життя.
- Мілдред!
її обличчя нагадувало засніжений острів: у дощ воно не відчує дощу, а коли хмари кидатимуть на нього рухливі тіні, воно не відчує тих тіней. Безрух, німування... Тільки спів бджіл-втулок, щільно заткнутих у вуха; тільки скляний погляд і слабке, майже нечутне дихання, від якого ледь тремтіли її ніздрі, й повна її байдужість до того, дихатиме вона взагалі чи ні.
Він зачепив ногою маленьку кришталеву пляшечку від снодійного, де ще вранці було тридцять таблеток. Тепер вона, розкоркована й порожня, виблискувала в кволому світлі запальнички на підлозі біля його ліжка.
Раптом небо над будинком заскреготіло. Пролунав оглушливий тріск, наче дві велетенські руки розірвали вздовж пружка десять тисяч миль чорного полотна. Мон-тега ніби розчахнуло навпіл, мовби йому розітнули й роздерли груди. Над будинком мчали реактивні бомбардувальники - перший, другий, перший, другий, перший, другий. Шість, дев'ять, дванадцять - один за одним, один за одним, стрясаючи повітря оглушливим ревінням. Монтег роззявив рота, і цей вереск увірвався в нього крізь ошкірені зуби. Запальничка погасла. Місячні камені щезли. Рука рвонулася до телефону.
Реактивні бомбардувальники зникли. Його вуста тіпалися, торкаючись трубки.
- «Швидку допомогу»...- шепіт, сповнений жаху.
Йому ввижалося, ніби від ревіння чорних бомбардувальників зірки обернулись на порох, а вранці той пил обсипле землю дивовижним снігом. Ця чудернацька думка не давала йому спокою, поки він стояв, тремтячи, у темряві, і безгучно ворушив губами.
Вони привезли з собою машину. Власне, дві машини. Одна заповзала в шлунок, як чорна кобра на дно лункого колодязя в пошуках гнилої води та гнилого минулого. Вона пила зелену рідину, всмоктувала її, викидаючи геть. Чи спроможна вона випити всю темряву? Чи спроможна викачати всю отруту, яка назбиралася там упродовж багатьох років? Машина пила мовчки, час від часу захлинаючись, ніби щось вишукала. В неї було око. Оператор з байдужим обличчям, надівши оптичний шолом, міг зазирнути в самісіньку душу хворого. [204]
Що бачило око? Він не казав. Він дивився, але не бачив того, що бачило око. Вся ця процедура нагадувала копання канави на подвір'ї. Жінка в ліжку була всього-на-всього твердим прошарком мармуру, до якого вони дісталися. Тож рийте далі, опускайте бур глибше, висмоктуйте порожнечу, якщо тільки її може висмоктати ця тремтлива зміюка!
Оператор стояв і курив. Друга машина теж працювала. Нею керував такий самий байдужий чоловік у червонясто-брунатному комбінезоні. Ця машина викачувала з тіла кров, замінюючи її свіжою кров'ю й плазмою.
- Доводиться очищати двома способами,- кинув оператор, стоячи над нерухомою жінкою.- Нема сенсу очищати шлунок, не очистивши крові. Варто залишити цю погань у крові - й кров застукотить у мозок, як молоток,- бах-бах! - тисячі зо дві ударів, і мозок відмовляє, перестає працювати.
- Замовкніть! - вигукнув Монтег.
- Я лише хотів пояснити,- відказав оператор.
- Ви вже закінчили? - запитав Монтег. Вони дбайливо складали свої машини.
- Так, закінчили.- його гнів не справив на них ніякого враження. Вони стояли й курили сигарети; дим в'юнився, ліз їм у ніс і очі, але жоден ані змигнув, ані скривився.- П'ятдесят доларів.
- Чому ви не кажете, чи вона одужає?
- Звісно, одужає. Вся та погань тепер отут, у ящику, отже, не діятиме на неї. Я ж казав: викачуєш стару кров, уливаєш нову - і все гаразд.
- Але ж ви не лікарі. Чому «Швидка допомога» не прислала лікаря?
- Овва! - Сигарета помандрувала з одного куточка рота в другий.- Ми маємо до десятка таких випадків щоночі. За останні роки вони так почастішали, що довелося створити спеціальну машину. Щоправда, нова в ній лише оптична лінза, решта - давно відоме. Тут лікар не потрібен. Два оператори - і через півгодини нема ніяких проблем. Однак нам треба йти,- він подався до дверей.- Щойно одержали ще один радіовиклик. За десять кварталів звідси ще хтось проковтнув коробочку снодійних таблеток. Якщо знов буде потрібно, дзвоніть. А їй зараз потрібен спокій. Ми ввели її тонізуючий засіб. Прокинеться голодна. Бувайте' [205] І люди з гадючими поглядами, з сигаретами в тонких губах, підхопили машини і шланг, ящик з сумною рідиною та темною густою речовиною, що не мала назви, й вийшли з кімнати. Монтег, важко опустившись на стілець, дивився на жінку. Тепер її очі були заплющені; простягши руку, він відчув долонею її теплий подих.
- Мілдред,- спромігся нарешті проказати.
«Нас надто багато,- подумав він.- Нас мільярди, а це надто багато. Ми не знаємо одне одного. Приходять чужинці й чинять насильство. Чужинці виривають твоє серце. Чужинці висмоктують твою кров. Боже мій, хто були ті люди? Я їх не бачив ніколи в житті!»
Минуло півгодини.
Чужа кров текла тепер у жилах цієї жінки і, здавалось, оновила її. Щоки порожевішали, вуста посвіжішали, стали м'якшими, червонішими; вона вже не стискала їх щільно, як досі. Чиясь кров. Якби ж іще чиясь плоть, мозок та пам'ять! Якби ж можна було віддати саму душу в чистку, щоб її там розібрали, випатрали, відпарили, дезинфікували, знов зібрали, а вранці принесли назад. Якби ж...
Він підвівся, розсунув завіси й широко розчахнув вікна, впустивши в кімнату свіже нічне повітря. Була друга година ночі. Невже лише годину тому він зустрів на вулиці Кларіс Маклелен, увійшов до цієї темної кімнати й зачепив ногою кришталеву пляшечку? Минула тільки година, але все змінилось - розтав колишній світ і виник новий, безбарвний.
Через осяяний місячним світлом лужок, з будинку, де жила Кларіс із батьками й дядьком, долинав сміх. Вони вміли сміятися спокійно і щиро. Крім того, цей сміх був природний, сердечний і невимушений, він долинав з будинку, яскраво освітленого цієї пізньої пори, тоді як інші будинки мовчали, занурившись у пітьму. Монтег чув голоси людей, вони щось говорили, запитували, відповідали, сплітаючи і розплітаючи чарівну тканину розмови.
Монтег вийшов через скляні двері, перетнув лужок, навіть не усвідомлюючи, що робить. Він стояв у тіні перед будинком, де точилася розмова, й думав про те, що от зараз він може постукати в двері й прошепотіти: «Впустіть мене. Я мовчатиму. Я хочу лише послухати вашу розмову». Однак він і далі стояв на холоді, лице його нагадувало [206] крижану маску; він прислухався до чоловічого (певне, дядькового) голосу, який неквапливо вів:
- Зрештою, ми живемо в таку пору, коли люди не мають ніякої цінності. Людина - наче паперова серветка: в неї висякуються, зминають, викидають. Ніхто не має свого обличчя. Як можна вболівати за свою футбольну команду, не знаючи ні розкладу ігор, ані прізвищ гравців? До речі, скажи, приміром, якого кольору в них футболки?
Монтег подався назад, до свого дому. Не зачинивши вікна, підійшов до Мілдред, дбайливо вкутав її ковдрою і ліг у свою постіль. Місячне світло торкнулося його обличчя, глибоких зморщок насупленого чола й відбилося в очах, утворюючи в кожному срібне більмо.
Впала перша краплина дощу. Кларіс. Ще краплина. Мілдред. Ще одна. Дядько. Ще одна. Сьогоднішнє полум'я. Одна. Кларіс. Друга. Мілдред. Третя. Дядько. Четверта. Полум'я. Одна. Кларіс. Друга. Кларіс. Одна, друга, третя, четверта, п'ята. Кларіс. Мілдред, дядько, полум'я, снодійні таблетки, люди - паперові серветки, нема своїх облич, висякайся, зімни, кинь. Одна, друга, третя, одна, друга, третя! Дощ. Гроза. Дядьків сміх. Грім падає з неба. Світ вивергає зливу. Полум'я бухкає вулканом. Усе кружляє, мчить бурхливим потоком, водяним ревучим смерчем назустріч ранку.
- Нічого більше не знаю,- промовив Монтег, поклавши в рот снодійну таблетку. Вона повільно розтала на язику.
Вранці о дев'ятій Мілдред уже не було в ліжку.
Монтег квапливо встав,- серце шалено калатало,- пробіг через передпокій і зупинився на порозі кухні.
Грінки вистрибували із срібного тостера, павуча металева лапа підхоплювала їх і кидала в розтоплене масло.
Мілдред дивилась, як грінки падають до її тарілки. В її вухах щільно сиділи електронні бджоли й без угаву дзижчали. Нараз вона підвела голову, побачила Мон-тега й кивнула йому.
- Як ти себе почуваєш? - запитав він. За десять років користування радіовтулками «черепашка» Мілдред навчилася читати по губах. Вона знов кивнула, вклала свіжу скибку хліба в тостер. Той клацнув. [207]
Монтег сів.
- Ніяк не втямлю, чого це мені так хочеться їсти,- сказала дружина.
- Ти...
- Я страшенно голодна.
- Учора ввечері...- знову почав він.
- Я погано спала. Жахливо почуваю себе,- мовила вона.- Господи, як хочеться їсти! Ніяк не збагну, чому...
Вона неуважно дивилася на його губи.
- Що було вчора?
- Хіба ти не пам'ятаєш?
- А що? Була пиятика, чи що? Я ніби з похмілля. Боже, яка я голодна! А хто в нас був?
- Кілька чоловік,- відповів він.
- Так я й думала.- Мілдред прожувала грінку.- Болить шлунок, а їсти хочеться страшенно. Сподіваюсь, я вчора не наробила дурниць?
- Ні,- тихо відповів Монтег.
Тостер простяг йому павучою лапою просякнуту маслом грінку. Він вдячно взяв її.
- У тебе теж поганенький вигляд,- зауважила дружина.
У другій половині дня йшов дощ, весь світ ніби за-тягло тьмяно-сірою запоною. Монтег стояв у передпокої, пришпилюючи до куртки значок, на якому палала жовтогаряча саламандра, а потім довго й замислено дивився на вентиляційну решітку. Його дружина, одірвавшись од п'єси, яку читала в телевізорній кімнаті, зиркнула на нього.
- Чи ти ба! - мовила вона.- Чоловік думає!
- Так,- відказав Монтег.- Я хотів поговорити з тобою.- Він помовчав.- Учора ти випила всі таблетки з цієї пляшечки.
- Не може бути,- здивовано відповіла вона.
- Пляшечка порожня.
- Та не могла я цього зробити! Навіщо? - повторила дружина.
- Може, ти проковтнула дві, а потім забула і взяла ще дві, знов забула й прийняла ще дві, а вже тоді, одурманена, ковтала одну за одною, аж поки проковтнула тридцять чи сорок - усі, скільки їх було в пляшечці.
- Дурниці! Навіщо це мені робити? [208]
- Не знаю. Вона помітно чекала, поки він піде.
- Не зробила б я цього,- повторила.- Ніколи б не зробила.
- Нехай буде по-твоєму,- відповів Монтег.
- Хай буде.- Вона знов узялася читати сценарій.
- Що сьогодні по телебаченню?- стомлено спитав він.
Цього разу Мілдред навіть не підвела голови.
- П'єса з розгортанням на всі чотири стінні екрани. Починається через десять хвилин. Сьогодні вранці я одержала поштою свою роль. Я дещо їм запропонувала, це повинно мати успіх у глядача. П'єсу писали, опускаючи одну роль. Зовсім нова ідея! Цю роль господарки дому виконую я. Коли треба подати репліку, якої немає в п'єсі, всі дивляться на мене з трьох стін, і я промовляю цю репліку. Ось, наприклад, чоловік каже: «Що ти про це думаєш, Гелен?» - і дивиться на мене, а я нібито сиджу отут, у центрі сцени, бачиш? І відповідаю... Стривай, що ж я відповідаю? - Вона почала водити пальцем по рядках п'єси.- Ага, я відповідаю: «По-моєму, це чудово!» І п'єса йде далі, поки він скаже: «Ти згодна з цим, Гелен?» Тоді знов я кажу: «Авжеж, згодна!» Хіба не цікаво, Гаю?
Він стояв у передпокої, дивлячись на неї.
- Справді, цікаво,- повторила вона.
- Про що п'єса?
- Я ж тобі казала. Там три дійові особи - Боб, Рут і Гелен.
- Еге ж!
- Це справді надзвичайно цікаво. Буде ще цікавіше, коли матимемо четверту телевізорну стіну. Як ти вважаєш, чи довго нам доведеться заощаджувати, аби замість звичайної стіни поставити телевізорну? Це коштує лише дві тисячі доларів.
- Третина того, що я заробляю за рік.
- Усього-на-всього дві тисячі,- повторила вона.- Ти міг би інколи й про мене потурбуватись. Якби ми поставили четверту телевізорну стіну, ця кімната була б уже не тільки наша - тут оселились би різні незвичайні люди. Можна відмовитись від чогось іншого.
- Ми й так багато від чого відмовились, щоб виплатити за третю стіну. Лише два місяці тому її поставили, якщо ти пам'ятаєш. [209]
- Лише два місяці тому! - Якусь мить вона дивилась на Монтега, тоді промовила: - Ну, до побачення, любий.
- До побачення.- Він пішов був, та раптом зупинивсь і озирнувся.- П'єса щасливо закінчується?
- Я ще не дочитала до кінця.
Він підійшов, прочитав останню сторінку, кивнув, згорнув п'єсу, віддав її дружині й вийшов з дому на мокру від дощу вулицю.
Дощ ущухав. Дівчина йшла серединою тротуару, підвівши голову,- на її обличчя падали окремі краплини. Побачивши Монтега, вона посміхнулась.
- Здрастуйте!
Він привітався, а тоді спитав:
- Ну, що-небудь ще надумали?
- Аякже, адже я божевільна. Так добре, коли дощить... Я люблю гуляти під дощем.
- Не думаю, щоб мені це сподобалося.
- А може, й сподобалося б, якби спробували.
- Ніколи не пробував. Вона облизнула губи.
- Дощ навіть на смак приємний.
- І чого це вам кортить усе спробувати на смак хоч раз? - запитав він.
- Буває, що й не раз.- Вона глянула на щось, за-тиснуте в руці.
- Що там у вас?- поцікавився Монтег.
- Кульбаба. Певне, остання. Я й не сподівалася знайти кульбабу такої пізньої осені. Є така прикмета -• потерти нею під підборіддям, чули? Дивіться.- Вона, всміхаючись, доторкнулася підборіддям до квітки.
- Навіщо це?
- Коли залишиться слід,- значить, я закохана. Є слід?
Монтегові нічого не лишалось, як подивитися на її підборіддя.
- Ну що? - запитала дівчина.
- Жовте.
- Чудово! А тепер перевіримо на вас.
- Зі мною нічого не вийде.
- Побачимо.
Не встиг він і ворухнутись, як дівчина тицьнула йому [210] кульбабу в підборіддя. Монтег мимохіть відсахнувся, а вона засміялася.
- Стійте тихо!
Подивившись на його підборіддя, Кларіс насупилась.
- Ну що? - запитав Монтег.
- Як вам не соромно! - вигукнула вона.- Ви ні в кого не закохані!
- Ні, закоханий.
- Але ж цього не видно.
- Я дуже закоханий! - Bin намагався викликати в уяві чиє-небудь обличчя, але марно.- Закоханий!
- О, будь ласка, не дивіться на мене так.
- Це все ваша кульбаба,- мовив він.- Весь пилок перейшов на ваше підборіддя, тож мені не лишилося нічого.
- Так-так, звичайно. Я вас засмутила, еге ж? Бачу, що засмутила... Даруйте, я не хотіла, справді, не хотіла...- Вона легенько торкнулась його ліктя.
- Ні, ні,- поквапливо відповів він.- Усе гаразд.
- Мені треба йти. Скажіть, що прощаєте мені. Я б не хотіла, щоб ви на мене сердилися.
- Та не серджусь я. Хіба що трохи прикро.
- Я йду до свого психіатра. Мене примушують до нього ходити. От і доводиться вигадувати для нього всякі дурниці. Не знаю, якої він про мене думки, але каже, що я справжня цибулина! Мовляв, треба мене облуплювати шар за шаром.
- Мені теж здається, що вам потрібен психіатр,- сказав Монтег.
- Ні, ви так не думаєте. Він зітхнув, а тоді промовив:
- Еге ж, не думаю.
- Психіатр хоче знати, чом це я блукаю в лісі, дивлюся на птахів і ловлю метеликів. Колись я покажу вам свою колекцію.
- Гаразд.
- Вони хочуть знати, як я проводжу свій час. Кажу їм: іноді просто сиджу й думаю. Але не кажу, про що. А іноді кажу, що люблю закинути голову, як оце зараз, і ловити дощові краплини язиком. Вони смачні. Ви хоч раз пробували?
- Ні, я...
- Ви пробачили мені, так? [211]
- Так.- Він замислився.- Так, пробачив. Сам не знаю чому. Ви якась дивна: на вас ображаєшся і легко вибачаєш. То, кажете, вам сімнадцять?
- Так, через місяць виповниться.
- Дивно. Як дивно. Моїй дружині тридцять, але ви з вигляду часом набагато старша. Не можу позбутися цього відчуття.
- Ви теж якийсь дивний, пане Монтег. Іноді я навіть забуваю, що ви пожежник. Скажіть, можна вас знову розсердити?
- Гаразд, давайте!
- Як це почалось? Як ви потрапили туди? Як вибрали цю роботу, і саме її? Ви не схожий на інших пожежників. Я бачила декотрих, я знаю. Коли я базікаю, ви дивитесь на мене. Коли я вчора сказала щось про місяць, ви глянули на нього. Ті, інші, ніколи б так не зробили. Інші просто пішли б, не слухаючи мене. А то й пристрахали б. Люди тепер не мають часу одне для одного. Мало хто так добре ставиться до мене, як ви. Тому мені й дивно, що ви пожежник - це якось не личить вам.
Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його половина була гаряча, друга - холодна, одна - ніжна, друга - жорстока, одна - тремтлива, друга - незворушна, ці половини намагалися знищити одна одну.
- Вам, либонь, уже час іти,- мовив він. Дівчина побігла, а Монтег, залишившись під дощем,
довго не рушав з місця. Тоді повільно пішов і раптом, відкинувши голову, підставив під дощ обличчя і відкрив рота...
Механічний пес ніби спав і водночас не спав; ніби він був живий і водночас мертвий у своїй буді, що стиха гуділа, ледь помітно здригалась і м'яко світилась у темному закутку. Місячне світло з нічного неба проникало крізь велике вікно і, падаючи на тремтливого механічного звіра, вигравало на його латунних, мідних і сталевих частинах. Світло відбивалося в шматочках рубінового скла, мерехтіло на тонких, мов капіляри, чутливих нейлонових волосинах у ніздрях чудовиська, що ледь помітно тремтіло на своїх восьми павучих, підбитих гумою лапах.
Монтег ковзнув по мідній жердині вниз і вийшов подивитися на місто - вже випогодилося, хмари розсіялись. Він запалив сигарету і, повернувшись, нахилився [212] й зазирнув до буди. Механічний пес скидався на велетенську бджолу, що повернулась до свого вулика з поля, де нектар квітів насичений отрутою, яка викликає безумство і кошмари. Тіло пса всотало цей густий, пряний трунок, і тепер звір спав, намагаючись сном подолати згубну отруту.
- Привіт,- прошепотів Монтег, як завжди зачудовано дивлячись на мертвого і водночас живого звіра.
По ночах, коли ставало нудно (а таке бувало щоночі), пожежники ковзали вниз по мідних жердинах, настроювали механізм нюхової системи пса на певний запах і впускали до нього в підвал пацюків, курчат чи кошенят, яких однаково треба було втопити, а потім билися об заклад, кого пес ухопить першим. Через кілька секунд гра закінчувалася - пацюк, кошеня чи курча, не встигши подолати й половини відстані, потрапляли до м'яких лап звіра, а чотиридюймова порожниста сталева голка, висунувшись, наче жало, з його морди, впорскувала жертві чималу порцію морфію чи прокаїну. Жертву кидали в сміттєспалювальну піч, і забава починалася знову.
Під час цих розваг Монтег звичайно залишався нагорі. Колись, два роки тому, він побився об заклад з одним із найдосвідченіших гравців - і програв тижневу платню. Він і досі пам'ятає несамовитий гнів Мілдред: її лице взялося червоними плямами, а на лобі набрякли жили. Тепер по ночах він лежав на ліжку обличчям до стіни, прислухаючись до вибухів реготу внизу, до дрібного - наче хтось швидко бив по клавіші рояля - цокоту пацючих кігтів по підлозі, до попискування мишей, до похмурої, зрадливої тиші, коли пес безшумно, мов метелик на світло, вистрибував з буди, жалив голкою й повертався назад, щоб відразу ж стихнути, наче вимкнули струм.
Монтег доторкнувся до морди пса. Пес загарчав. Монтег відсахнувся.
Пес підвівся і глянув на нього - раптом ожили його очі, в них засвітилися зелено-сині неонові вогники. Знову почулося гарчання - дивний звук, що дратував вухо, суміш електричного дзижчання, шипіння масла на сковороді й металевого скреготу, ніби почали рухатися коліщата механізму, який скрипів від іржі та старечої підозріливості. [213]
- Тихше, тихше,- прошепотів Монтег; серце його шалено калатало в грудях.
Він побачив, як у пса з морди вистромилася на дюйм голка, щезла, знову вистромилася, знову щезла. Гарчання, ніби закипаючи, стало голосніше, пес утупився в Монтега.
Монтег позадкував. Пес ступнув з буди. Монтег ухопився за жердину. Відповівши на доторк, жердина ковзнула вгору, безшумно пронісши людину крізь отвір у стелі. Монтег вийшов на тьмяно освітлений майданчик горішнього поверху. Його лихоманило, обличчя в нього було бліде, аж зелене. Пес опустився внизу на свої вісім неправдоподібних павучих лап і знову загудів; його багатогранні очі-кристали згасли.
Монтег стояв поблизу люка, намагаючись опанувати себе. Позад нього, в кутку, за столом, освітленим лампою під зеленим абажуром, четверо чоловіків грали в карти. Вони поглянули на Монтега, але ніхто нічого не сказав. Лише один, у капелюсі брандмейстера з зображенням фенікса, нарешті гукнув через усю кімнату, тримаючи карти в сухорлявій руці:
- Що скоїлося, Монтег?
- Він мене не любить.
- Хто, пес? - Брандмейстер вивчав свої карти.- Облиште. Він не може любити чи не любити... Він просто «функціонує». Це ніби в задачі з балістики. Для нього розраховано траєкторію, він іде по ній. Сам знаходить мішень, сам повертається назад і вимикається. Мідний дріт, акумулятори, електрика - і все.
Монтег судомно вдихнув повітря.
- Його можна настроїти на будь-яку сполуку - стільки-то амінокислот, стільки-то фосфору, стільки-то жирів і лугу. Чи не так?
- Ну, це всім відомо.
- Хімічний склад і процентне співвідношення кожного з нас зареєстровані в загальній картотеці там, унизу. Хіба не міг хто-небудь настроїти «пам'ять» механічного пса, нехай частково, на якусь сполуку, ну, хоча б на амінокислоти? Цього досить, щоб зробити те, що він зробив щойно,- він реагував на мене.
- Дурниці,- кинув брандмейстер.
- Він роздратований, але не розлючений. Хтось настроїв його пам'ять проти мене, саме настільки, щоб він гарчав, коли я доторкаюся до нього. [214]
- Та хто б це міг бути? - здивувався брандмейстер.- Хіба в вас тут є вороги, Гаю?
- Нібито нема.
- Завтра механіки перевірять пса.
- Він не вперше гарчить на мене,- сказав Монтег.- Минулого місяця - двічі.
- Все буде гаразд, не хвилюйтеся.
Але Монтег не рушав з місця - він думав про вентиляційну решітку в передпокої свого дому й про те, що було сховане за нею. А що, коли хто-небудь із пожежників довідався про це й «розповів» механічному псові?..
Брандмейстер, підійшовши до люка, запитливо глянув на Монтега.
- Я намагаюсь уявити,- сказав Монтег,- про що пес думає ночами? Чи справді він оживає, коли кидається на когось? Від цього мені стає моторошно.
- Він думає лише про те, що ми від нього вимагаємо.
- Шкода,- тихо проказав Монтег,- бо ми в нього вкладаємо тільки одне - переслідувати, хапати, вбивати. Сором нам, що ми не вміємо навчити його нічого іншого!
Брандмейстер Бітті зневажливо пирхнув.
- Дурниці! Механічний пес - взірець того, що може створити людський геній, чудова рушниця, яка сама знаходить ціль і влучає без промаху.
- Саме тому я й не хотів би бути наступною жертвою,- сказав Монтег.
- У чому річ? У вас нечисте сумління? Монтег зиркнув на Бітті.
Той стояв, пильно дивлячись на нього, потім губи в брандмейстєра здригнулися в усмішці і він зайшовся тихим, майже безгучним сміхом.
Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім днів.
І щодня, виходячи з дому, він знав, що Кларіс десь поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горіхове дерево, другого разу вона сиділа на лужку й в'язала синій светр, разів зо три чи з чотири він знаходив на своєму ґанку букет осінніх квітів, пригорщу каштанів у маленькій торбинці, кілька опалих листків, дбайливо пришпилених до аркуша білого паперу і прикріплених кнопками до вхідних дверей. Щодня Кларіс проводжала його до повороту. Один день був дощовий, другий - погожий, наступного дня дув сильний вітер, потім був [215] лагідний, теплий день, а після того настав жаркий день, ніби вернулося спекотне літо, обличчя в Кларіс до полудня вже трохи засмагло.
- Чому мені здається,- запитав якось Монтег, коли вони підходили до метро,- ніби я знаю вас дуже давно?
- Бо ви мені подобаєтесь,- відповіла вона,- а мені від вас нічого не треба. І тому, що ми розуміємо одне одного.
- Коли я з вами, мені здається, що я дуже старий і годжуся вам в батьки.
- Тоді скажіть, чому в вас немає дочки, такої як я, якщо ви так любите дітей.
- Не знаю.
- Ви жартуєте!
- Я хотів сказати...- Він затнувся і похитав головою.- Ну, моя дружина... бачте, вона ніколи не хотіла мати дітей.
Дівчина перестала всміхатися.
- Пробачте. Мені справді здавалося, ніби ви глузуєте з мене. Ото дурна!
- Ні, ні,- заперечив Монтег.- Дуже добре, що ви запитали. Мене давно вже ніхто про це не питав... Добре, що запитали.
- Поговорімо про щось інше. Ви нюхали коли-небудь опале листя? Знаєте, чим воно пахне? Корицею! Ось понюхайте.
- Еге ж, справді схоже на корицю.
Вона дивилася на нього променистими темними очима.
- Як вас усе дивує!
- Просто я ніколи не мав досить часу, щоб...
- А ви дивились на рекламні щити, про які я казала?
- Так. Звісно,- він мимохіть весело засміявся.
- Ви тепер набагато краще смієтесь.
- Справді?
- Так, невимушеніше.
Він відчув себе якось вільніше і зручніше.
- Чом ви не в школі? День при дні блукаєте...
- За мною в школі не тужать,- відказала дівчина.- Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людьми. А насправді я дуже товариська. Все залежить від того, як на це дивитися, чи не так? По-моєму, спілкуватися з людьми - це розмовляти, як ось ми з вами.- Вона поторохтіла каштанами, які знайшла під деревом на подвір'ї.- Або ж розмовляти про те, який дивний [216] світ. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи й нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії - примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями - бах! бах! бах! - потім ще сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування. Безліч лійок, в які вливають і з яких виливають хтозна-скільки води, та ще й запевняють, ніби це вино. Під кінець занять ми так виснажуємося, що тільки й залишається - лягати спати чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна в павільйоні для биття скла чи великою сталевою кулею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних аварій. Або сісти в авто і мчати по вулицях, намагаючись якнайближче проскочити повз ліхтарні стовпи, не зачепивши їх,- є така гра. Втім, вони, певне, слушно вважають, мабуть, я така і є, як вони кажуть. У мене нема друзів. І це нібито підтвердження, що я не при своєму розумі. Але всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного. Ви помітили, як тепер люди ображають одне одного?
- Ви розмірковуєте так, ніби вам стонадцять років.
- Я часом так і почуваю себе. Я боюся своїх однолітків. Вони вбивають одне одного. Хіба так завше було? Дядько каже, що ні. Лише минулого року застрелено шість моїх ровесників. Десять загинули в автомобільних катастрофах. Дядько каже, що його дід пам'ятав часи, коли діти не вбивали одне одного. Але це було дуже давно, відтоді все змінилося. Люди колись мали почуття відповідальності, каже дядько. А знаєте, у мене теж є це почуття. Ще з дитинства, коли мене добряче відлупцювали. Я сама ходжу по крамницях, сама прибираю вдома.
- А найбільше,- вела дівчина далі,- я люблю спостерігати за людьми. Буває, цілісінький день їжджу в метро, дивлюся на них, прислухаюсь до їхніх розмов. Мені кортить знати, хто вони, чого хочуть, куди їдуть. Іноді навіть ходжу до парків розваг або катаюся в ракетних автомобілях, які опівночі мчать у передмісті; поліцію це не обходить, аби вони були застраховані. Маєш страховку на десять тисяч - і все гаразд. Інколи [217] я підслуховую розмови в метро чи біля фонтанчиків з питною водою. І знаєте що?
- Що?
- Люди ні про що не говорять.
- Не може бути!
- Та кажу ж вам - ні про що! Одне й те саме - марки автомобілів, моди, плавальні басейни, ще й приказують: «Як шикарно!» Але всі торочать одне й те саме! А в кав'ярні вмикають ящики жартів і слухають ті самі жарти чи вмикають музичний екран і дивляться, як по ньому бігають барвисті візерунки, але все це абстракція, лише гра кольорів. А музеї? Ви бували в них? Теж абстракція. Тепер усе таке. Дядько каже, колись було інакше. Колись давно-давно картини розповідали про щось і навіть показували людей.
- Дядько каже це, дядько каже те! Либонь, ваш дядько незвичайна людина.
- Авжеж. Таки незвичайна. Ну, мені треба йти. До побачення, містере Монтег.
- До побачення...
Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім днів. Пожежна станція.
- Монтег, ви, наче пташка, злітаєте на цій жердині. Третій день.
- Монтег, я бачу, ви сьогодні прийшли з чорного ходу. Що, знову пес турбує?
- Ні, ні. Четвертий день.
- Монтег, послухайте дивину - мені розповіли сьогодні вранці. Один пожежник у Сіеглі навмисне настроїв на свій хімічний склад механічного пса і випустив його з буди. Що ви скажете про цей спосіб самогубства?
П'ять, шість, сім днів.
А потім Кларіс зникла. Спочатку він ніяк не міг збагнути, чим цей день не схожий на інші, а все полягало в тому, що ніл:- не було видно Кларіс. Лужок безлюдний, дерева голі, на вулицях ні душі. І перш ніж він устиг збагнути, що відчуває її відсутність і шукає її, йому, коли він підходив до метро, стало якось не по собі. Щось скоїлося, щось порушилося в щоденному порядку. Правда, порядок той був простий і встановився він лише кілька днів тому, однак... Монтег мало не повернув назад, наміряючись ще раз пройти весь [218] шлях. Може, вона запізнюється? Він був певен, що, коли пройде ще раз, усе буде гаразд. Але вже було пізно - підійшов поїзд метро і поклав край його ваганням.
Шелестіння карт, порухи рук, тремтіння повік, надокучливе бурмотіння вмонтованого в стелю годинника, який промовляв: «...одна година тридцять п'ять хвилин, четверте листопада, четвер... одна година тридцять шість... одна година тридцять сім...» Ляскання карт по засмальцьованому столу. До Монтега долинали всі звуки, хоч він і міцно заплющив очі, створивши цим нетривку перепону для них. Однак і з заплющеними очима він виразно відчував усе, що було навколо: начищені мідь і бронзу, сяйво ламп, тишу пожежної станції. А люди за столом, яких він зараз не бачив, зітхали, заглядаючи в свої карти, чекали. «...Година сорок п'ять хвилин...» Голос годинника лунав так, ніби оплакував негоду холодного ранку і ще холоднішого року.
- Що сталося, Монтег? Монтег розплющив очі.
Десь бурмотіло радіо, «...будь-якої хвилини може бути оголошена війна. Країна готова захищати свою...»
Пожежна станція здригнулася: над нею, перетинаючи чорне досвітнє небо, з монотонним свистом промчали ракетні літаки. Монтег кліпнув. Бітті розглядав його, наче скульптуру в музеї. От зараз він підійде, доторкнеться до Монтега, розгадуючи його провину, причини його страху. Провину? Але чим він завинив?
- Ваш хід, Монтег.
Монтег глянув на цих людей, обличчя яких були обпалені вогнем тисяч справжніх і десятків тисяч уявних пожеж, що забарвили багрянцем їхні щоки, запалили їхні очі. Вони спокійно дивилися на вогники своїх запальничок, розкурюючи чорні люльки, які майже безперестанку диміли. Вугляно-чорне волосся, чорні, мов сажа, брови, чисто виголені, синюваті й водночас сіруваті, ніби притрушені попелом, щоки - знак їхнього спадкового ремесла. Монтег здригнувся, вуста його розтулилися. Чи він бачив коли-небудь пожежника, який би не мав чорного волосся, чорних брів, вогняного лиця, чисто виголених і водночас ніби зовсім неголених щік? Ці люди - достоту його віддзеркалення! Невже в пожежники брали не лише за нахилом, а й за зовнішністю? Попелясті обличчя, стійкий сморід гару від [219] люльок, що невпинно диміли. Ось підвівся брандмейстер Бітті, оповитий хмарою тютюнового диму. Розпечатав нову пачку тютюну - целофан рвався з тріском, схожим на тріск багаття. Монтег поглянув на карти, що тримав у руці:
- Я... я задумався. Згадав пожежу на минулому тижні й того чоловіка, чию бібліотеку ми спалили. Що з ним сталося?
- Він волав як несамовитий, і його відвезли до божевільні.
- Але ж він не божевільний!
- Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і нас, божевільний.
- Я намагався уявити,- вів далі Монтег,- що відчуває людина в такій ситуації. От коли б, приміром, спалювали наші будинки й наші книжки?
- У нас немає книжок.
- А якби були?
- Може, у вас є?
Бітті повільно опустив і підвів повіки.
- Ні.- Монтег глянув поверх голови гравців на стіну, де висіли друковані на машинці списки заборонених книжок. їхні назви стрибали в полум'ї, коли цілі віки щезали під ударами його сокири й палали, политі гасом - не водою! - зі шланга в його руках.- Ні.- І наче відчув легесенький доторк прохолодного вітру, що здійнявся у вентиляційній решітці вдома й війнув прохолодою йому в обличчя. Потім знову побачив самого себе в зеленому парку, де він розмовляв зі старим чоловіком, а в парку теж дув холодний вітер.
Монтег трохи повагався, а тоді мовив:
- Чи воно завше... чи завше було так, як тепер? Пожежні станції, наша робота? Тобто, я маю на оці, колись, давно-давно...
- Колись, давно-давно! - вигукнув Бітті.- Що це за балачки?
«От я дурний,- подумав Монтег,- я ж сам себе виказую!»
На минулій пожежі йому попала до рук книжка дитячих казок, він прочитав лише рядок у ній...
- Я хочу сказати,- провадив він,- що в давні часи, коли будівлі ще не були вогнетривкими...- Нараз йому здалося, ніби то не він промовляє ці слова, а чийсь інший, набагато молодший голос. Він тільки розтуляв [220] вуста, говорила ж за нього Кларіс Маклелен.- Хіба тоді пожежники не гасили пожеж, замість того, щоб розпалювати їх?
- Оце здорово! - Стоунмен і Блек разом вихопили з кишень пожежні статути й поклали перед Монтегом. Окрім правил, у них була вміщена коротка історія пожежних команд Америки. І Монтег прочитав добре знайомі рядки:
«Правила
1. За сигналом тривоги виїжджати негайно.
2. Швидко розпалювати вогонь.
3. Усе спалювати дотла.
4. Негайно повертатися до пожежної станції.
5. Бути напоготові до нових сигналів тривоги».
Всі дивилися на Монтега. Він не ворухнувся.
Раптом пролунав сигнал тривоги.
Закалатав дзвін під стелею, відбиваючи належні двісті ударів. Чотири стільці миттю спорожніли. Карти снігопадом посипались на підлогу. Мідна жердина затремтіла. Люди зникли.
Монтег сидів. Унизу закашляв і ожив жовтогарячий дракон.
Монтег підвівся і, наче вві сні, спустився по жердині вниз.
Механічний пес підскочив у своїй буді, очі запалали зеленим вогнем.
- Монтег, ви забули шолом!
Він схопив шолом, що висів на стіні, вибіг, стрибнув у машину, і вона помчала, а нічний вітер розносив навсібіч виття сирени й могутній гуркіт металу.
Це був облуплений триповерховий будинок у старій частині міста. Йому було не менш як сто років, але свого часу його вкрили, як і решту будинків, вогнетривкою плівкою, і, здавалося, лише завдяки цій запобіжній шкаралупі він ще животів.
- Приїхали.
Двигун пирхнув і зупинився. Бітті, Стоунмен і Блек уже бігли по тротуару, незграбні й потворні у своїх грубих вогнетривких комбінезонах. Монтег подався слідом за ними. [221]
Вони розтрощили вхідні двері й схопили жінку, дарма що та й не намагалася тікати чи ховатися. Вона стояла, похитуючись, втупившись у порожню стіну перед собою, ніби її оглушили жахливим ударом по голові. її вуста безгучно ворушились, а в очах застиг такий вираз, ніби вона силкувалася щось пригадати; нарешті пригадала, і вуста заворушилися знову:
- «Будьте мужнім, Рідлі. Божою ласкою ми сьогодні засвітили в Англії таку свічку, якої, я певен, їм ніколи не загасити».
- Досить! - сказав Бітті.- Де вони?
З приголомшливою байдужістю він дав жінці ляпаса й повторив запитання. Стара перевела погляд на Бітті.
- Ви знаєте, де вони, а то б вас тут не було,- проказала вона.
Стоунмен простяг карту тривоги з копією телефонограми на звороті:
«Є підстави підозрювати горище будинку № 11, Елм-стріт, Сіті, Е.Б.».
- Це, певне, пані Блейк, моя сусідка,- мовила жінка, глянувши на ініціали.
- Гаразд, хлопці, ставайте до роботи!
За мить пожежники бігли по сходах крізь застояну пітьму, виламували блискучими сокирами незамкнені двері,- спотикалися, галасували, наче ватага шкодливих хлопчаків.
- Гей! Гей!
Книжки лавиною ринули на Монтега, коли він, здригаючись, дерся вгору стрімкою драбиною. Як усе недобре склалося! Досі все було просто - все одно, що зняти нагар із свічки. Спочатку приїздила поліція, жертві заклеювали рота пластирем, зв'язували і, кинувши в блискучий «>кук»-автомобіль, кудись відвозили. Отже, коли прибували пожежники, будинок уже був порожній. Ніхто не страждав, хіба що речі! А речі не відчувають болю, вони нічого не відчувають, не кричать і не плачуть, як може закричати й заплакати ця жінка, отож твоє сумління опісля тебе не мучить. Звичайна собі чистка, робота-прибиральника. Все по черзі. Давай сюди гас! У кого сірники?
Але сьогодні хтось помилився. Ця жінка псувала усталений ритуал. Пожежники надто галасували, сміялися, жартували, аби якось заглушити її страшний мовчазний докір. Вона примушувала порожній будинок волати від [222] обурення, струшувати на пожежників тонку пилюгу провини, що набивалась їм у ніздрі, коли вони нишпорили в кімнатах. Це непорядок! Неправильно! Зненацька Монтег страшенно розлютився.
Цієї жінки не повино було бути тут, ні в якому разі!
Книжки гупали по руках і плечах Монтега, падали на його зведене догори обличчя. Якась книжка, наче білий голуб, покірливо опустилась йому просто в руки, тремтячи сторінками-крилами. У тьмяному, мерехтливому світлі відкрита сторінка майнула, мов білосніжне перо з тендітним візерунком написаних на ньому слів. В цьому сум'ятті, в цій гарячці Монтегові вдалося прочитати лише рядок, але той палав у мозку, наче викарбуваний розпеченою сталлю: «І час заснув під полуденним сонцем». Він випустив книжку. Відразу ж упала йому до рук друга.
- Гей, Монтег! Давай сюди!
Він міцніше вхопив книжку і пристрасно, з божевільною нерозважливістю притис її до грудей. Нагорі пожежники ворушили купи журналів, здіймаючи куряву. Журнали падали, наче підстрелені птахи, а жінка внизу стояла, ніби маленька дівчинка, серед цих мертвих тіл.
Ні, сам Монтег не зробив нічого - то все його рука, в якої був свій мозок, своє сумління і своя цікавість у кожному тремтливому пальці; ця рука зненацька стала злодійкою. Ось вона пірнула під пахву, притисла книжку до спітвілого тіла і виринула, вже порожня, зі спритністю чародія! Дивіться, нічого немає! Нічого!
Він приголомшливо розглядав цю білу руку, то відводячи її від себе, ніби далекозорий, то підносячи мало не до очей, як сліпий.
- Монтег! Здригнувшись, він озирнувся.
- Не стійте там, як ідіот!
Книжки лежали, мов купи свіжої риби, підготовленої для соління. Пожежники метушились коло них, спотикалися, падали. Спалахували золоті очі тиснених назв і, падаючи, згасали.
- Гас!
Ввімкнули помпи, і струмені холодного гасу ринули з баків з цифрою 451, що висіли за спинами пожежників. Кожну книжку, кожну кімнату було полито гасом. Тоді всі квапливо спустились униз. Монтег, похитуючись і задихаючись від випарів гасу, йшов останній. [223]
- Виходьте! - наказали вони жінці.
Вона стояла навколішки серед книжок, торкаючись їхніх просякнутих гасом шкіряних і картонних палітурок, обмацувала золоте тиснення, з німим докором дивлячись на Монтега.
- Не матимете ви моїх книжок,- проказала вона.
- Ви знаєте закон,- відповів Бітті.- Де ваш глузд? У книжках повно суперечностей. А ви просиділи хтозна-скільки років під замком у своїй вавілонській вежі! Облиште все! Людей, про яких ідеться в цих книжках, ніколи не було. Ну-бо, ходімо!
- Зараз будинок займеться,- сказав Бітті.
; Пожежники незграбно простували до дверей. . Вони озирнулися на Монтега, який ще стояв коло жінки
- Не можна ж її залишати тут! - рішуче заявив він.
- Вона не піде.
- Тоді треба її примусити! Бітті підніс руку з запальничкою.
- Пора повертатися до пожежної станції. А ці фанатики завжди намагаються заподіяти собі смерть, річ відома.
Монтег доторкнувся до жінчиного ліктя.
- Ходімо зі мною.
- Ні,- відказала та.- Але вам - дякую.
- Рахую до десяти,- мовив Бітті.- Один. Два.
- Будь ласка,- благав Монтег жінку.
- Три... Чотири...
- Ходімо.- Монтег потягнув за собою жінку.
- Я волію залишитися тут,- спокійно відповіла та.
- П'ять... Шість...
- Можете не рахувати,- сказала жінка й розтулила кулак - на долоні лежала якась тоненька паличка.
Звичайний собі сірник.
Але, забачивши його, пожежники метнулися геть із дому. Брандмейстер Бітті, намагаючись зберегти гідність, позадкував до виходу. На його червоному обличчі горіли й вигравали відблиски тисяч пожеж і нічних тривог.
«Боже мій,- подумав Монтег,- а й справді сигнали тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?»
На червоному обличчі Бітті, який зашпортавсь у дверях, [224] промайнув страх. Жінчина рука судомно стиснула сірника. Повітря було просякнуте випарами гасу.
Книжка, яку Монтег заховав під пахву, калатала в груди, немов серце.
- Ідіть,- промовила жінка, і Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок, де, наче слід зловісної змії, тяглася смужка гасу.
Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зміряла їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.
Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.
Але він запізнився.
Монтегові перехопило подих - жінка на ґанку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.
З будинків на вулицю вибігали люди.
Назад поверталися мовчки, не дивлячись один на одного. Монтег сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лише дивилися на дорогу. Потужна «саламандра» круто повернула за ріг і помчала далі.
- Рідлі,- нарешті промовив Монтег.
- Що? - спитав Бітті.
- Вона сказала «Рідлі». Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: «Будьте мужнім, Рідлі». І ще щось... щось іще...
- «Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити»,- промовив Бітті.
Після цих слів Стоунмен і Монтег здивовано глянули на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.
- Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п'ятсот п'ятдесят п'ятого року.
Монтег і Стоунмен знов перевели погляд на дорогу, що швидко бігла під колесами машини.
- Я геть напханий всякими цитатами й висловами,- сказав Бітті.- Та й більшість брандмейстерів так само. Інколи собі дивуюсь... Не ловіть гав, Стоунменеі [225]
Стоунмен загальмував.
- Хай йому грець! - вигукнув Бітті.- Проскочили свій поворот.
- Хто там?
- Я, хто ж іще! - озвався з темряви Монтег. Він щільно причинив двері й прихилився до них спиною.
Помовчавши, дружина нарешті сказала:
- Ввімкни світло.
- Мені воно не потрібне.
- Тоді лягай спати.
Монтег чув, як Мілдред нетерпляче засовалася на ліжку; зарипіли пружини матраца.
- Ти п'яний? - запитала вона.
Книга: Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича
ЗМІСТ
На попередню
|
|
