Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича
Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку, зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках, ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його рук уражені хворобою, невдовзі зараза охопить руки цілком. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап'ястки, піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов іскра, з лопатки на лопатку, його руки стали жадібними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закортіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби дивитися.
- Що ти там робиш? - байдуже запитала дружина. Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку
холодними вологими пальцями. Через якусь мить дружина знов озвалася:
- Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?, Він щось пробурмотів.
- Що? - перепитала вона.
І цього разу у відповідь якесь нерозбірливе бурмотіння.
Спотикаючись, Монтег помацки дістався до свого ліжка, незграбно запхнув книжку під холодну подушку й сам упав на постіль. Мілдред злякано скрикнула. А йому здавалося, що вона десь далеко, в протилежному кінці спальні, а його ліжко - наче сніжний острів посеред пустельного моря. Дружина озвалася до нього, говорила щось довго-довго, про те, про се, але для нього це були тільки слова, слова, що нагадували белькотіння дворічного малюка, яке він чув колись у домі свого [226] приятеля - приємні звуки, однак позбавлені всякого глузду.
Монтег не відповідав, а коли з його вуст знов зірвався невиразний стогін, Мілдред підвелась, підійшла до його ліжка, нахилилась і поклала руку йому на чоло. Монтег знав: коли Мілдред забере руку, долоня в неї буде волога.
Пізніше, вночі, він подивився на Мілдред. Вона не спала. В повітрі ледь чутно бриніла мелодія - у вухах Мілдред знову сиділи «черепашки», і знову вона слухала далекі голоси з далеких країв, а її широко розплющені очі вдивлялись у темні глибини стелі, що нависала над нею.
Він пригадав старий жарт про дружину, яка так полюбляла розмовляти по телефону, що її чоловік упав у розпач і вимушений був побігти до найближчого автомата й зателефонувати звідти, аби довідатися, що буде на обід. Може, й собі купити передавач системи «черепашка», щоб уночі розмовляти з дружиною, нашіптувати їй на вухо, бурмотіти, кричати, галасувати, волати? Але що нашіптувати? Про що кричати? Що він міг сказати?
Раптом вона здалася йому такою чужою, ніби він ніколи й не знав її. Ніби оце щойно потрапив у чужий дім, як чоловік у тому анекдоті: повернувся вночі п'яний, помилився, зайшов у чужий дім, відімкнув чужі двері, ліг у постіль до чужої жінки, а вранці прокинувся й пішов на роботу, і ні він, ні та жінка так нічого й не помітили.
- Міллі!..- прошепотів він.
- Що?
- Не лякайся! Я лише хотів запитати...
- Ну?
- Коли ми зустрілися? І де?
- Для чого зустрілися? - здивувалася вона.
- Я хочу сказати... коли ми зустрілися вперше?
Він знав, що тепер Мілдред збентежено супить брови в пітьмі.
Він розтлумачив:
- Ну, коли ми познайомились? Де це було й коли?
- Це було...- вона затнулася.- Не знаю. Він похолов.
- Невже не можеш пригадати? [227]
- Це було так давно...
- Лише десять років тому, всього-на-всього десять!
- Ти не хвилюйся так, я ж намагаюсь пригадати.- Вона засміялася якимсь дивним, верескливим сміхом.- Смішно! А й справді смішно! Забути, де й коли вперше зустрілася зі своїм чоловіком! А він теж забув...
Монтег лежав, легенько розтираючи собі повіки, чоло, потилицю. Долонями натис на очі, ніби намагався поставити пам'ять на місце. Несподівано це питання - де він уперше зустрівся з Мілдред - стало для нього найважливішим у світі.
- Яке це має значення? - долинув її голос уже з ванної кімнати. Монтег чув дзюркіт води, що текла з крана, а потім ковтки - певне, дружина запивала таблетки.
- Мабуть, ніякого,- відповів він.
Він спробував порахувати, скільки вона їх проковтнула, і зненацька пригадав тих двох, з блідо-синіми, мов цинкові білила, обличчями, з сигаретами в тонких губах і змією з електронним оком, яка, звиваючись, занурювалась у темряву, в камінь, у стоячу воду, і йому захотілося гукнути Мілдред, запитати: «Скажи, скільки ти вже прийняла сьогодні? Скільки ти ще приймеш і не помітиш? Якщо не зараз, то через годину, якщо не цієї ночі, то наступної!.. А я не спатиму цілу ніч, і сьогодні, і завтра, і ще багато-багато ночей, оскільки це вже почалось». І він пригадав, як тоді вона лежала на постелі, а два оператори, не схилившись турботливо, а випроставшись і склавши руки, байдуже стояли над нею. І ще він пригадав, що подумав тієї ночі: коли вона помре, він не плакатиме за нею. Бо ця смерть буде для нього смертю чужої людини, чиє обличчя він мигцем бачив на вулиці чи в газеті. І раптом йому здалося це таким жахливим, що він заплакав,- не від думки про смерть Мілдред, а від думки, що не зможе плакати, коли вона помре. Дурний, спустошений чоловік біля дурної, спустошеної жінки, яку та голодна зміюка спустошила ще більше!
«Звідки ця спустошеність? - запитував він себе.- Хто забирає все, що в тобі є, і залишає саму порожнечу? Та ще ця квітка, ця кульбаба!» Вона підбила підсумки, чи не так: «Який сором! Ви ні в кого не закохані!» А чому він не закоханий? [228]
Гаразд, а хіба між ним і Мілдред не стояла завжди стіна? Навіть не одна, а цілі три. І дуже дорогі, до речі! Всі ці «дядечки», «тітоньки», «двоюрідні брати» й «сестри», «племінниці», «племінники», які жили на цих стінах, зграя балакучих мавп, що торохтять, не кажучи нічого, але голосно, голосно, голосно! Він з самого початку назвав їх «родичами»: «Як ся має дядечко Луїс?» - «Хто?» - «А тітонька Мод?»
Мілдред в його уяві поставала у вигляді маленької дівчинки, що заблукала в лісі без дерев (як дивно!) або, точніше, в пустелі, де колись були дерева (пам'ять про них пробивалася то тут, то там), одне слово, Мілдред у своїй «балакучій вітальні». «Балакуча вітальня» - яка влучна назва! Хоч коли б він прийшов, стіни завжди розмовляли з Мілдред. «Треба щось робити!» «Так, так, безперечно!» «Чому ж ми стоїмо й нічого не робимо?» «То давайте робити!»
«Я така розлючена, що ладна плюватися!» Про що вони говорять? Мілдред не могла пояснити. Хто на кого розлютився? Мілдред не знала. Що вони хочуть робити? Зажди, казала Мілдред, і сам побачиш. Він сидів і ждав.
Злива звуків ринула на нього зі стін. Музика бомбардувала його з такою силою, що аж сухожилки одри-вались од кісток, щелепи тремтіли, очі вилазили з оч-ниць, наче його контузило. А коли це закінчувалося, він почував себе так, мов його скинули зі скелі, прокрутили в смерчі, як у центрифузі, й пожбурили у водоспад, що летів і летів у порожнечу і ніколи, ніколи не сягав дна... І летиш, не торкаючись схилів, униз... униз..; у порожнечу...
Грім ущухав. Музика стихала. - Ну як? - питала Мілдред.
Враження справді було приголомшливе. Щось відбулося. Хоч люди на стінах кімнати й не поворухнулись, і нічого з ними не сталося, а здавалось, ніби тебе протягло крізь пральну машину чи всмоктало велетенським пилососом. Ти тонеш у музиці, в какофонії звуків. Укритий рясним потом, майже непритомний, Монтег вибіг з кімнати. А Мілдред залишалась у кріслі, і голоси зі стін вели далі: «Тепер буде все гаразд»,- казала «тітонька». [229]
«Ти надто самовпевнена»,- відповідав «двоюрідний братик».
«А чого це ти злостишся?» «Хто злоститься?» «Ти, хто ж іще!» «Я?!»
«Ти просто казишся!» «Чого б це мені казитися?» «А того!»
- Гаразд,- кричав Монтег.- Але за що вони сваряться? Хто ці люди? Хто цей чоловік і ця жінка? Подружжя? Чи, може, вони розлучені? Чи заручені? Га? Боже мій, адже нічого не можна второпати!
- Вони...- казала Мілдред,- ...розумієш, вони... ну, посварилися. Вони часто сваряться. Ти б тільки послухав! Здається, це подружжя. Так-так, подружжя. А що?
А коли не вітальня, коли не ці три стіни, що розмовляють, до яких Мілдред мріяла додати четверту, тоді це був «жук» - відкритий автомобіль. Мілдред сиділа за кермом і вела машину по місту зі швидкістю сто миль на годину. Він кричав до неї, вона кричала до нього, і вони не чули одне одного, нічого не чули, крім виття двигуна. «Стишуй швидкість до мінімальної!» - волав він. «Що?» - кричала вона у відповідь. «До мінімальної, до п'ятдесяти п'яти! Стишуй швидкість!»- «Що?» - пронизливо кричала вона. «Швидкість!» - надсаджувався він. А вона, замість стишити швидкість, збільшувала її до ста п'яти миль на годину, і йому забивало подих.
А коли виходили з машини, у вухах у Мілдред знову були «черепашки». Тиша. Чути лише неголосний шум вітру.
- Мілдред.- Він поворухнувся і, простягти руку, висмикнув музикальну комаху з її вуха.- Мілдред, Мілдред!
- Що? - ледь чутно озвалася вона.
Монтегові здалося, ніби він теж перетворився на одне з електронних створінь, що жили у шпаринах між скляними телевізорними стінами. Він говорив, але його голос не проникав крізь прозору перешкоду. Він міг розмовляти тільки на мигах, сподіваючись, що Мілдред обернеться й побачить його.
Вони не могли навіть торкнутися одне одного крізь скло.
- Мілдред, пам'ятаєш, я тобі казав про дівчину?
- Про яку дівчину? - сонно запитала вона.
- Про дівчину з сусіднього будинку.
- Про яку дівчину з сусіднього будинку?
- Та про ту, що вчиться в школі, її звати Кларіс.
- А, так-так,- відповіла дружина.
- Ось уже кілька днів, точніше кажучи, чотири дні я ніде її не бачу. А ти не зустрічала її?
- Ні.
- Я хотів був розповісти тобі про неї. Вона дуже дивна.
- А, тепер я знаю, про кого йдеться.
- Я так і думав, що ти її знаєш.
- Вона...- сказала Мілдред у темряву.
- Що вона? - запитав Монтег.
- Я хотіла тобі сказати й забула. Зовсім забула.
- Кажи тепер. Що з нею?
- її, здається, немає.
- Немає?
- Вся родина кудись переїхала. Але дівчини зовсім немає. Здається, вона померла.
- Ти, мабуть, говориш про якусь іншу дівчину.
- Ні. Саме про ту, Маклелен. Вона попала під машину. Чотири дні тому. Я не певна, але, здається, вона померла. Вся родина кудись переїхала. Не знаю точно, але, здається, дівчина померла.
- Ти певна?
- Ні. А втім, так. Певна.
- Чому ти мені досі нічого не сказала?
- Забула.
- Чотири дні,- повторив він пошепки. Вони нерухомо лежали в темній кімнаті.
- Добраніч,- нарешті сказала Мілдред.
Почувся тихий шурхіт: Мілдред обмацувала подушку. Радіовтулка ворухнулася під її рукою, наче жива комашка, і знову задзижчала у вусі в Мілдред.
Монтег прислухався - його дружина стиха наспівувала.
За вікном майнула тінь. Осінній вітер налетів і вщух. Але в цій тиші до Монтега долинув якийсь звук - ніби хтось дихнув у шибку. Ніби щось, схоже на струмінь зеленуватого світлого диму чи на величезний осінній лист, перетнуло лужок і зникло. [231]
«Механічний пес,- подумав Монтег.- Його сьогодні випустили. Вештається коло будинку. Якщо відчинити вікно...»
Та він не відчинив вікна.
Вранці його кидало то в жар, то в холод.
- Невже ти захворів? - запитала Мілдред. Він заплющив запалені очі.
- Так.
- Але ж учора ввечері ти був здоровий.
- Ні, я не був здоровий.- Він чув, як у вітальні галасували «родичі».
Мілдред, схилившись над ліжком, зацікавлено дивилася на нього. Він відчував її присутність, бачив її, не розплющуючи очей,- волосся, спалене хімічною фарбою, ламке, мов солома, очі, наче прикриті невидимими більмами, намальовані закопилені вуста, худорляве від дієти, сухе, ніби тичка, тіло, біла, як сало, шкіра. Іншою вона йому й не пригадувалась...
- Дай мені таблетку аспірину й води.
- Треба вставати,- відказала вона.- Вже полудень. Ти проспав на п'ять годин більше, ніж звичайно.
- Чом ти не вимкнеш вітальню?
- Але ж там мої «родичі»!
- Ти можеш це зробити заради хворої людини?
- Я притишу звук.
Вона вийшла зі спальні й незабаром повернулася, нічого не зробивши.
- Де ж аспірин?
- Ти ніколи досі не хворів.- Вона знову вийшла.
- Так, а тепер хворий. На роботу не піду. Зателефонуй Бітті.
- Ти так дивно поводився вночі.- Наспівуючи, вона підійшла до нього.
- Де аспірин?- Він дивився на склянку з водою, яку вона йому подала.
- Ах! - Вона знову пішла до ванної.- Щось трапилось учора?
- Пожежа, оце і все.
- А я дуже гарно провела вечір,- долинув її голос із ванної.
- Що ж ти робила?
- Дивилася передачу.
- Яку? [232]
- Програму.
- Яку програму?
- Дуже гарну.
- Хто грав?
- Уся трупа.
- Еге ж, уся трупа, вся трупа, вся трупа.- Він тис пальцем на болючі очі. Раптом хтозна-звідки війнуло гасом, і Монтег почав блювати.
Ввійшла, все ще наспівуючи, Мілдред і здивовано спитала:
- Що це ти робиш?
Він з відразою подивився на підлогу.
- Ми разом з книжками спалили стару жінку.
- Добре, що цей килим миється.- Вона принесла швабру й заходилася витирати підлогу.- Вчора ввечері я була в Гелени.
- Хіба не можна дивитися виставу вдома?
- Звісно, можна, але іноді приємно піти в гості. Вона вийшла до вітальні. Монтег чув, як вона співає.
- Мілдред! - гукнув він.
Вона повернулась, наспівуючи й легенько клацаючи в такт пальцями.
- Ти нічого не хочеш запитати про вчорашній вечір? - сказав він.
- А що таке?
- Ми спалили з тисячу книжок. І жінку.
- Ну?
Вітальня аж вибухала від оглушливих звуків.
- Ми спалили твори Данте, і Свіфта, і Марка Ав-релія...
- Він європеєць?
- Здається.
- Радикал?
- Я ніколи не читав його.
- Звісно, радикал.- Мілдред вертіла в руках телефонну трубку.- Ти що, хочеш, щоб я сама подзвонила брандмейстерові Бітті?
- Так, я ж сказав!
- Не кричи!
- Я не кричу.- Він підвівся в ліжку. Раптом його охопила лють і він, спаленівши, аж затрусився.
Вітальня ревіла в спекотному повітрі.
- Я не можу дзвонити йому. Не можу сказати, що я хворий. [233]
- Чому?
«Тому що я боюся,- відказав він подумки.- Прикидаюся хворим, наче дитина, і боюся подзвонити, бо знаю, чим закінчиться ця коротка розмова: «Так, брандмей-стере, мені вже полегшало. О десятій вечора буду на роботі».
- Ти не хворий,- сказала Мілдред.
Монтег упав на ліжко. Засунув руку під подушку. Схована книжка була на місці.
- Мілдред, що ти скажеш, якщо я тимчасово піду з роботи?
- Ти хочеш усе покинути? Після стількох років? Лише тому, що якась жінка зі своїми книжками...
- Якби ж ти її бачила, Мілдред!
- Вона ніхто для мене; хай би не тримала книжок. Вона знала, що за це доведеться відповідати. Ненавиджу її. Через неї ти хочеш піти з роботи, і не встигнеш оком змигнути, як нас викинуть на вулицю - і не буде нічого, ні будинку, ні роботи, нічогісінько!
- Ти там не була, ти не бачила,- промовив Монтег.- Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Певне, щось таки має бути в книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало?
- Вона просто дурна.
- Не дурніша за нас з тобою, а може, й розумніша. А ми її спалили.
- Все спливе, як вода під мостом.
- Ні, не спливе. То не вода, а вогонь. Ти коли-небудь бачила будинок після пожежі? Він тліє кілька днів. А цієї пожежі мені не загасити, поки мого віку. Господи! Я цілу ніч силкувався погасити її в своїй пам'яті. Мало не збожеволів.
- Тобі слід було б подумати про це раніше, до того, як став пожежником.
- Подумати! Хіба в мене був вибір? Мій дід і батько були пожежниками. І навіть у сні я бачив себе пожежником.
З вітальні долинали звуки танцювальної музики.
- Сьогодні в тебе денна зміна,- сказала Мілдред.- Вже дві години ти мав бути на роботі - я щойно збагнула.
- І річ не тільки в тому, що та жінка померла,- вів далі Монтег.- Учора я подумав про всі свої змарновані [234] десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало.- Він підвівся з ліжка.- Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з'являюся я і - ф'юїть! - за дві хвилини все перетворено в попіл.
- Дай мені спокій,- відказала Мілдред.- Я ж нічого не зробила!
- Дати тобі спокій! Все це дуже добре. Але як я можу дати спокій собі? Ні, не можна давати собі спокою. Треба, щоб ми непокоїлися, хоч іноді. Коли тебе останній раз щось турбувало? Щось важливе, справжнє?
Раптом він замовк, бо пригадав події минулого тижня й два білих камені, що втупились у стелю, і змію-помпу з електронним оком, і двох байдужих чоловіків, що розмовляли, тримаючи в зубах сигарети. Але то була інша Мілдред, то була Мілдред таки стурбована, по-справжньому стурбована, так глибоко захована в цій телеріш-ній, що, здавалося, вони не знали одна одну. Він відвернувся.
Мілдред сказала:
- От ти й домігся свого. Дивись-но, хто їде до нас.
- Ет, байдуже.
- Машина «фенікс», у ній чоловік у чорній куртці з жовтогарячою змією на рукаві. Він іде сюди.
- Брандмейстер Бітті? - запитав Монтег.
- Еге ж, брандмейстер Бітті.
Монтег не поворухнувся. Він стояв, дивлячись перед себе на холодну білу стіну.
- Впусти його. Скажи, що я хворий.
- Скажи сам! - Мілдред заметушилась була, але раптом застигла, широко розплющивши очі: гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: «Пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли, пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли»,- і замовк.
Монтег перевірив, чи добре схована книжка, повільно вмостився в ліжку і, напівсидячи, поправив ковдру на колінах та на грудях. Через якусь хвилю Мілдред рушила до дверей і незабаром брандмейстер Бітті, заклавши руки в кишені, неквапливо ввійшов до кімнати. [235]
- Вимкніть отих «родичів»,- мовив він, не дивлячись на Монтега та на його дружину.
Мілдред вибігла з кімнати. Галас у вітальні вщух.
Брандмейстер Бітті, червоне обличчя якого мало дуже мирний вигляд, сів у найзручніше крісло. Він неквапливо натоптав тютюном і запалив інкрустовану міддю люльку, випустивши велику хмару диму.
- Ось надумав завітати, провідати хворого.
- А як ви здогадалися, що я хворий?
Бітті посміхнувся своєю звичайною посмішкою, показавши рожеві, наче карамельки, ясна і дрібні, білі мов цукор зуби.
- Та бачив я, що воно до того йде; що незабаром ви проситимете відпустку на одну ніч.
Монтег підвівся і сів у ліжку.
- Ну що ж,- вів далі Бітті,- хай вам буде відпустка на ніч.
Він розглядав свою запальничку, з якою ніколи не розлучався; на кришці було викарбувано «Гарантовано мільйон спалахів». Механічно бавлячись нею, він запалював і гасив вогонь, кидав кілька слів, знов запалював, дивлячись на кволий вогник, гасив і дивився, як тане в повітрі тоненький струмочок диму.
- Коли ви одужаєте?
- Завтра. Може, післязавтра. На початку наступного тижня.
Бітті пахкав люлькою.
- Кожен пожежник, раніше чи пізніше, проходить через це. І йому треба допомогти, розтлумачити; треба, щоб він знав історію нашої професії: колись новачкам усе пояснювали, а тепер - ні. А шкода. Пах... Лише брандмейстери ще пам'ятають історію пожежної справи. Пах... Зараз я вам дещо поясню.
Мілдред засовалася на стільці.
Вітті влаштувався зручніше і якусь мить сидів мовчки, замислившись.
- Отож ви запитаєте, як це все - тобто наша робота,- почалася, де й коли. Почалася, по-моєму, десь під час так званої громадянської війни, хоч наші статути й твердять, ніби раніше. Але по-справжньому діло пішло на лад лише з впровадженням фотографії. А потім, на початку двадцятого століття - кіно, радіо, телебачення; дуже скоро все стало масовим.
Монтег непорушно сидів на постелі. [236]
- Оскільки все стало масовим, то все й спростилося,- провадив Бітті.- Колись книжками цікавилися тільки одиниці - тут, там, у різних місцях. Отже, й книжки могли бути різними. Світ був простий. Але потім у світі стало тіснО від ліктів, очей, ротів, кількість населення збільшилася вдвоє, втроє, вчетверо. Зміст фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до певного стандарту, розумієте?
- Здається, так,- відповів Монтег.
Бітті розглядав візерунки тютюнового диму, що розпливалися в повітрі.
- Уявіть собі людину дев'ятнадцятого століття - коні, собаки, карети, повільний темп життя. Потім двадцяте століття -'темп прискорюється. Обсяг книжок зменшується. Стисле видання. Переказ. Екстракт. Усе стискається, згущається,- залишається тільки моментальний знімок.
- Моментальний знімок,- згідливо кивнула Мілдред.
- Твори класиків скорочуються до п'ятиадцятихви-линної радіопередачі. Далі ще більше: один стовпчик тексту, який можна прочитати за дві хвилини. І нарешті - десять - п'ятнадцять рядків для енциклопедичного словника. Я, звісно, трохи перебільшую - словники існували для довідок. Але чимало людей ознайомилися з «Гамлетом» (ви, Монтег, звичайно, добре знаєте цю назву, а ви, пані Монтег, мабуть, тільки чули її) - так-от, чимало людей ознайомилися з «Гамлетом», прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: «Нарешті ви зможете прочитати всіх класиків! Не відставайте від своїх сусідів!» Розумієте? З дитячої кімнати - в коледж, а потім назад у дитячу кімнату. Ось вам інтелектуальний стандарт, що панував минулі п'ять чи більше століть.
Мілдред підвелась і почала ходити по кімнаті, бездумно переставляючи речі з місця на місце. Незважаючи на неї, Бітті вів далі:
- А тепер, Монтег, швидше крутіть плівку! Швидше! Клік! Пік! Фрік! Дивись, пильнуй, туди, сюди, швидше, скоріше, вгору, вниз, усередину, назовні! Хто, що, як, чому, куди, коли? Ех! Ух! Бах! Трах! Бац! Бім, бом, бум! Переказ переказу! Витяг із переказу переказу! Полі-тика? Один стовпчик, два рядки, заголовок! І за хвилину все випаровується з пам'яті. Крутіть людський [237] розум у шаденому смерчі - швидше, швидше! - руками видавців, підприємців, дикторів, так, аби відцентрова сила викинула геть усі непотрібні, зайві, шкідливі думки! Мілдред узялася розправляти простирадло. Серце Монтега тьохнуло і завмерло, коли її руки торкнулися подушки. Нараз вона Смикнула його за плече, щоб він трохи підвівся і дав їй змогу витягти подушку, підбити її і знову покласти йому за спину. Може, вона скрикне й широко розплющить очі, або просто, засунувши руку під подушку, запитає: «Що це?» - і зі зворушливою наївністю покаже сховану книжку.
- Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові й правопису приділяється дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Життя коротке, отож треба перш за все працювати, а після роботи- розважатися досхочу. І навіщо навчатися чогось іншого, крім уміння натискувати на кнопки, вмикати перемикачі, загвинчувати гайки і припасовувати болти?
- Дай-но я поправлю подушку,- сказала Мілдред.
- Не треба,- тихо відповів Монтег.
- Застібка «блискавка» замінила ґудзик, і вже немає зайвої хвилини, щоб поміркувати про щось, одягаючись на світанні цієї філософської і тому сумної години.
- Ну, будь ласка,- повторила Мілдред.
- Іди собі, прошу,- відказав Монтег.
- Життя стає якимось великим блазнюванням, Монтег. Усе гримить, кричить, гуркоче! Бац! Бах! Трах!
- f pax! - вигукнула Мілдред, смикаючи за подушку.
- Та дай ти мені спокій, ради бога! - люто крикнув Монтег.
Вітті здивовано глянув на них.
Рука Мілдред застигла під подушкою. Пальці обмацували книжку, і в міру того як вона почала розуміти що це, цікащсть на її обличчі змінилася надзвичайним подивом. Губи її розтулились... Зараз вона запитає...
- З театрів треба викинути все, крім клоунади, а в кімнатах зробити скляні панелі, і хай на них виграють гарні кольори, наче конфетті, чи кров, чи херес, чи со-терн. Ви, звичайно, любите бейсбол, Монтег?
- Бейсбол - добра гра.
Тепер голос Бітті долинав ніби здалека, з-поза густої завіси диму. [238]
- Що це? -майже захоплено вигукнула Мілдред. Монтег спиною притис її руку.- Що це?
- Сядь! - гримнув він. Мілдред відсахнулась - її руки були порожні.- Не бачиш - ми розмовляємо!
Бітті вів далі, ніби нічого не сталося.
- А кеглі любите?
- Так.
- А гольф?
- Гольф - чудова гра.
- Баскетбол?
- Чудова.
- Більярд, футбол?
- Гарні ігри, всі гарні.
- Так-от, треба якнайбільше спортивних ігор, розваг, треба, щоб людина завжди перебувала в натовпі, щоб її не покидало відчуття стадності - тоді вона не матиме часу думати, чи не так? Отож організовуйте, вигадуйте нові й нові види спорту, організуйте супер-спорт! Більше книжок з малюнками. Більше фільмів. А поживи для розуму менше й менше. Наслідок - дратівливість. Дороги переповнені людьми, всі кудись поспішають, байдуже куди. Бензинові втікачі. Міста перетворилися на туристські табори, люди - на орди кочівників і стихійно пориваються то туди, то сюди, як море під час припливу й відпливу; і от сьогодні хтось спить у тій кімнаті, де вчора ночували ви, а напередодні - я.
Мілдред вийшла, гримнувши дверима. У вітальні «тітоньки» почали сміятися з «дядечків».
- Ну, а тепер візьмемо різні дрібні угруповання в нашій цивілізації. Що численніше населення, то більше таких угруповань. І стережіться образити котре-небудь із них - любителів собак чи котів, лікарів, адвокатів, торговців, начальників, мормонів, баптистів, унітаріан-Ців, нащадків китайських, шведських, італійських, німецьких, ірландських емігрантів, техасців, бруклінців, жителів Орегону чи Мехіко. Герої книжок, п'єс, телепередач не повинні нагадувати справжніх художників, картографів, механіків. Що більший ринок, Монтег, то старанніше слід уникати суперечок, запам'ятайте! Ні в якому разі не можна зачіпати оті дрібні гуртки й гурточки, що вважають себе пупом землі! Зловмисні писаки, закрийте свої друкарські машинки! Так вони й зробили. Журнали перетворились у якийсь різновид ванільного сиропу. Книжки, як твердять оті кляті [239] сноби-критики, стали схожі на підсолоджені помиї. Отож і не дивно, що їх не купують, казали критики. Але читач добре знав, що він хотів і, підхоплений виром веселощів, залишив собі комікси. Ну і, звичайно, еротичні журнали. Ось так, Монтег. І все це відбулося без будь-якого втручання зверху, без уряду. Це почалося не з вказівок, наказів чи цензури, ні! Технологія, масовість ужитку і тиск з боку отих дрібних угруповань - ось що, хвалити бога, призвело до сучасного становища. Тепер завдяки їм ви завжди можете бути щасливим: читайте собі комікси, солоденькі любовні сповіді чи торговельно-рекламні видання.
- Гаразд, але до чого тут пожежники? - запитав Монтег.
- А;- Бітті нахилився вперед, оповитий легким серпанком тютюнового диму.- Ну, це дуже просто. Коли школи почали випускати дедалі більше бігунів, стрибунів, плавців, автогонщиків, льотчиків, механіків, ремісників замість дослідників, критиків, учених і людей мистецтва, слово «інтелектуал», звісно, стало лайкою, і це справедливо. Людині притаманна неприязнь до всього незвичайного. Пригадайте, адже у вашому класі був який-небудь обдарований хлопчина, що краще за інших читав і відповідав, а решта учнів сиділи, мов бовдури, і глибоко ненавиділи його? І хіба не його били й мучили годинами? Авжеж, його. Ми всі повинні бути однакові. Не вільні й різні від народження, як сказано в конституції, а просто однакові. Кожен схожий на кожного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі, бо не буде .велетів, перед якими треба схилятися в шанобі, на яких треба рівнятись. Отак! А книжки - це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум! Хто може ручитися, яку мішень собі вибере начитана людина? Мене? Я тих книгогризів терпіти не можу. Так-от, коли будинки в усьому світі стали вогнетривкими, то робота, яку доти виконували пожежники (ви вчора таки слушно сказали, Монтег), стала непотрібна. На них були покладені нові обов'язки - стежити, щоб нічого не бентежило нашого розуму; в них, мов у фокусі лінзи, зібрався наш зрозумілий і законний страх бути нижчим за інших; вони стали нашими офіційними цензорами, суддями й судовими виконавцями. Це ми, Монтег,- ви і я. [240]
Двері вітальні прочинилися - на порозі стала Мілд-ред. Вона поглянула на Бітті, потім на Монтега. Позаду неї на стінах вітальні шипіли й вибухали зелені, жовті й жовтогарячі фейєрверки під барабанний бій, гуркіт тамтамів і дзвін цимбалів. Туби Мілдред ворушилися, вона щось казала, але через той шум годі було щось зрозуміти.
Бітті витрусив попіл з люльки на рожеву долоню і взявся його розглядати, ніби в ньому крився якийсь таємничий смисл, що його доконче треба розгадати.
- Ви повинні збагнути - наша цивілізація така величезна, що ми не можемо дозволити заворушень і незадоволень серед угруповань, які її складають. Запитайте самого себе: до чого ми найбільше прагнемо? Люди хочуть бути щасливими, чи не так? Хіба ви протягом усього життя не чули цього? Я хочу бути щасливим, твердять усі. Гаразд, а хіба вони нещасливі? Хіба вони не рухаються, хіба не розважаються? Ми ж усі для цього живемо, еге ж? Для задоволення, для приємних відчуттів. І ви повинні визнати, що наша культура надає нам такі можливості, і щедро.
- Так.
Мілдред стояла в дверях, і Монтег по її губах міг здогадатися, що вона каже. Але він намагався не дивитися на її рот, боячись, що Бітті обернеться і все зрозуміє.
Книга: Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича
ЗМІСТ
На попередню
|
|
