Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича
- Це я, Монтег.
- Що ви хочете? .
- Впустіть мене.
- Я нічого не зробив!
- Та я сам, не бійтеся!
- Присягніться!
- Присягаюсь!
Двері повільно відчинилися. Визирнув Фабер - у денному світлі він здавався дуже старим, кволим і переляканим. Вигляд у старого такий, ніби він багато років не виходив надвір. Його обличчя і білі стіни кімнати були одного кольору. Білішими здавалися й вуста, і щоки, і сиве волосся, і бляклі, блідо-голубі очі. Раптом його погляд упав на книжку під пахвою Монтега - і старий ураз перемінився, тепер він уже не був ані таким старезним, ані кволим. Його страх поступово минав.
- Пробачте, доводиться бути обережним.- Він не зводив очей з книжки.- Отже, це правда.
Монтег увійшов. Фабер зачинив двері.
- Сідайте.- Він задкував, не відриваючи погляду від книжки, наче боявся, що вона щезне, коли він хоч на мить відведе від неї очі. Позаду нього, крізь відчинені двері спальні, виднів стіл, захаращений якимись деталями і сталевими інструментами. Монтег побачив усе це лише мигцем, бо Фабер, завваживши, куди він дивиться, швидко обернувся, зачинив двері й так стояв, стискаючи [256] тремтливою рукою ручку дверей. Потім перевів нерішучий погляд на Монтега, який уже сидів, тримаючи книжку на колінах.
- Ця книжка... Де ви її...
- Я її вкрав.
Фабер уперше подивився Монтегові в очі.
- Ви смілива людина.
- Ні,- відповів той.- Моя дружина вмирає. Дівчина, яка була моїм другом, уже померла. Жінку, яка могла б стати мені другом, спалили живцем лише добу тому. Ви єдиний, хто може допомогти мені. Я хочу бачити... Бачити!
Руки Фабера, які лежали на колінах, нетерпляче здригнулися.
- Можна мені...
- Так-так, пробачте, - Монтег простягнув йому книжку.
- Стільки часу минуло... Я не релігійна людина, але стільки часу минуло відтоді, як... - Фабер перегортав сторінки, зупиняючись то тут, то там.- Така сама, точнісінько така, якою я її пам'ятаю. Боже, як її знівечили в наших «телевізорних вітальнях»! Христос став одним із «родичів». Я часто думаю, чи впізнав би господь бог свого сина,- ми ж бо його так вдягли, чи то пак, роздягли. Тепер він - м'ятний льодяник, та й годі. Він точить сироп і сахарин, коли не зайнятий замаскованою рекламою якогось товару, без котрого, мовляв, не обійтися жодному віруючому.- Фабер понюхав книжку.- А знаєте, книжки пахнуть мускатним горіхом чи ще якимись прянощами, завезеними з далеких країв. У дитинстві я любив їх нюхати. Боже мій, скільки було гарних книжок, аж поки ми дозволили знищити їх! - Він погортав сторінки.- Пане Монтег, перед вами боягуз. Я бачив, що робиться, знав, що буде, але нічого не робив. Я був один з невинних, один із тих, хто міг би встати й заговорити, коли вже ніхто не хотів дослухатися до голосу «винних», але я мовчав і, таким чином, сам став спільником. І коли, нарешті, надумали палити книжки, використовуючи для цього пожежників, я трохи поремствував - і впокорився, бо ніхто не підтримав мене. А тепер надто пізно.- Фабер закрив Біблію.- Тепер скажіть мені, чого ви прийшли?
- Ніхто не хоче вислухати мене. Я не можу розмовляти зі стінами - вони кричать на мене. Я не можу розмовляти [257] з дружиною - вона прислухається лише до стін. Мені хочеться, щоб хто-небудь вислухав мене. І коли я говоритиму довго, то, може, скажу щось розумне. А ще я хочу навчитися розуміти те, що читаю.
Фабер пильно дивився на худе, з синизною на голених щоках і підборідді, обличчя Монтега.
- Що вас так збунтувало? Що вибило смолоскип з ваших рук?
- Не знаю. У вас є все, щоб вважати себе щасливим, але ми нещасні. Чогось бракує. Я шукав повсюди. Я цілком певний лише одного: колись були книжки, тепер їх немає, я сам спалював їх упродовж десяти чи дванадцяти років. І я подумав - може, книжки мені допоможуть.
- Ви безнадійний романтик,- сказав Фабер.- Це було б смішно, якби не було так серйозно. Вам потрібні не самі книжки, а те, що колись було в них. Це могло б бути і в теперішніх програмах наших «віталень». Таку саму увагу до подробиць, таку саму обізнаність і свідомість могли б виховувати й наші радіо та телевізійні передачі, але вони цього не роблять. Ні, ні, дарма шукати все це лише в книжках! Шукайте це всюди, де тільки можна,- в давніх грамофонних записах, у давніх фільмах, у давніх друзях; шукайте в природі і в самому собі. Книжки - лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те, що боїмося забути. В них немає ніяких чарів. Чари в тому, що вони говорять, у тому, як вони зшивають клапті Всесвіту в єдине ціле. Звичайно, ви не могли цього знати. Ви, певне, й зараз не дуже розумієте, про що я веду мову. Але ви підсвідомо пішли правильним шляхом, а це найголовніше. Нам бракує трьох речей. Перша. Чи ви знаєте, чому важливі такі книжки, як оця? Тому, що в них є якість. А що таке якість? Для мене це тканина книжки.
У цієї книжки є пори, вона дихає. Вона має обличчя. П можна вивчати під мікроскопом. Крізь скло ви побачите життя, яке тече перед вами у всій своїй невичерпній розмаїтості. Що більше пор, то правдивіше зображено різнобічні сторони життя на квадратний дюйм паперу, то «ху-дожніша» книжка. Принаймні я визначаю саме так якість книжки. Подавати подробиці. Нові, свіжі подробиці. Справжні письменники тісно пов'язані з життям. Пересічні лише ковзають по ньому. Погані - ґвалтують його і залишають на поживу мухам. Отже, тепер вам ясно,- вів далі Фабер,- чому книжки викликають таку ненависть, чого їх так бояться? Вони показують пори на обличчі [258] життя. Тим, хто прагне спокою, хотілося б бачити лише воскові лиця, без пор, безволосі й невиразні. Ми живемо за таких часів, коли квіти намагаються живитися теж квітами, замість пити дощову вологу й соки родючого грунту. Та навіть фейєрверк своєю красою завдячує хімії землі! А ми собі вважаємо, ніби можемо жити й зростати, живитися квітами й фейєрверками, не завершуючи природного циклу, що повертає нас до дійсності. Чи знаєте ви міф про Геракла й Антея? Антей був велетнем, який мав непереборну силу, поки міцно стояв на землі. Але коли Геракл відірвав його від землі і підняв у повітря, Антей загинув. Це стосується і нас, жителів цього міста, цього часу,- або ж я зовсім божевільний. Отже, перша річ, якої нам бракує, це якість, тканина інформації.
- А друга?
- Дозвілля.
- Але в нас досить дозвілля!
- Так, дозвілля нам вистачає. Однак чи є в нас час думати? На що ви марнуєте свій вільний час? Або мчите в автомобілі зі швидкістю ста миль на годину, не маючи змоги думати ні про що, крім небезпеки, яка чигає на вас, або граєте в бездумні ігри, або сидите в кімнаті з чотиристінним телевізором, з яким не посперечаєшся. А чому? Тому, що телевізійні зображення - «реальність». Ось вони перед вами, вони об'ємні. Вони кажуть вам, що ви повинні думати, і втовкмачують вам це в голову. Отож вам і починає здаватися, ніби це правильно. Ви починаєте вірити, що це правильно. Вас так настирливо підштовхують до певних висновків, що ваш розум не встигає обуритись: «Які дурниці!»
- Тільки «родичі» - живі люди.
- Даруйте, що ви сказали?
- Моя дружина твердить, що книжки не така реальність, як вони.
- І слава богу. Ви можете закрити книжку і сказати їй: «Почекай!» Ви її володар. Але хто вас вирве з пазурів, що хапають вас, коли ви вмикаєте телевізорну вітальню? Вона ліпить з вас що завгодно. Це «середовище» теж реальне, як і довколишній світ. Воно перетворюється в істину, воно і є істина. Книжку можна перемогти силою розуму. Але при всіх моїх знаннях і скептицизмі я ніколи не насмілювався змагатися з симфонічним оркестром із ста інструментів, який реве з кольорових об'ємних екранів [259] наших страхітливих віталень. Бачите, моя вітальня - це чотири звичайні тиньковані стіни. А цим,- Фабер показав два маленькі гумові корки,- я затикаю вуха, коли їду в метро.
- Зубна паста «Денем»... «Вони не трудяться, не прядуть...» - сказав Монтег, заплющивши очі.- А що далі? Чи допоможуть нам книжки?
- Тільки за умови, що буде третя необхідна для вас річ. Перша, як я вже згадував,- це якість наших знань. Друга - дозвілля, щоб засвоїти ці знання. А третя - право діяти на основі того, про що ми дізнались із взаємодії двох перших. Але я не певен, чи один старезний чоловік та один розчарований пожежник зможуть зробити щось путнє, коли справа зайшла надто далеко...
- Я можу діставати книжки.
- Дуже ризиковано.
- Вмирущий має свої переваги: коли нема чого втрачати, не боїшся ризику.
- Знаєте,- засміявся Фабер,- ви сказали вельми цікаву річ, нізвідки її не вичитавши!
- А хіба в книжках пишуть про таке? Мені це просто спало на думку.
- Тим краще. Значить, ви це не придумували навмисне ні для мене, ні для когось іншого, чи хоч і для самого себе.
Монтег нахилився до Фабера.
- Сьогодні я подумав: якщо книжки справді такі цінні, чи не можна дістати друкарський верстат і надрукувати кілька примірників? Ми б...
- Ми?
- Так, я й ви.
- Е, ні! - Фабер випростався.
- Та ви хоч послухайте, що я надумав...
- Коли ви наполягатимете, я попрошу вас піти геть,
- Хіба вам це не цікаво?
- Ні, розмови, за які мене можуть спалити, мені не цікаві. Єдина пропозиція, котру, я, може, й вислухаю, це як спалити саму систему пожежників. От якби ви запропонували надрукувати кілька книжок і сховати їх у помешканнях пожежників, аби посіяти зерна сумніву серед самих паліїв, я сказав би вам: браво!
- Підкинути книжки, дати сигнал тривоги і дивитися, як горять будинки пожежників? Ви цього хочете? [260]
Фабер звів брови й подивився на Монтега, наче вперше його побачив.
- Я пожартував.
- Ви вважаєте, що це діловий план? Якщо ви ручаєтесь, можна було б спробувати.
- Ніхто нічого не може гарантувати! Адже колись у нас було скільки хочеш книжок, а ми шукали найвищий бескид, аби зіскочити з нього. Тут безперечне тільки одне: нам справді треба дихати на повні груди. Нам справді потрібні знання. І, може, десь років через тисячу ми навчимося вибирати для стрибків нижчі бескиди. Книжки існують для того, щоб нагадувати нам, які ми дурні і вперті віслюки. Вони наче преторіанська охорона Цезаря, яка нашіптувала йому під час тріумфальних процесій: «Пам'ятай, Цезарю, що й ти смертний!» Більшість із нас не може всюди встигнути, з усіма побалакати, відвідати всі міста світу, нам бракує часу, грошей і відповідної кількості друзів. Все, що ви шукаєте, Монтег, існує, але звичайна людина може побачити на власні очі хіба що один відсоток, а решту дев'яносто дев'ять спізнає завдяки книжкам. Не вимагайте гарантій. І не чекайте порятунку від чогось одного - від людини, машини чи бібліотеки. Створюйте самотужки засоби порятунку,- і якщо втопитеся, то принаймні знатимете, що пливли до берега.
Фабер підвівся й почав ходити по кімнаті.
- Ну? - запитав Монтег.
- Ви це серйозно - про пожежників?
- Цілком.
- Підступний план, нічого не скажеш.- Фабер схвильовано глянув на двері спальні.- Бачити, як по всій країні палають будинки пожежників, гинуть ці розсадники зради! Саламандра пожирає свій власний хвіст! Це ж чудово!
- Я маю адреси всіх пожежників. Якщо ми створимо своєрідну підпільну...
- Людям не можна довіряти - ось що найжахливіше. Ви і я, хто ще?
- Хіба не залишилося таких професорів, як ото ви, колишніх письменників, істориків, мовознавців?
- Повмирали або дуже старі.
- Чим старіші, тим краще - менше привертають увагу. Адже ви багатьох знаєте. [261]
- Авжеж. Є багато акторів, які вже хтозна-скільки років не грали в п'єсах Піранделло, Шоу, Шекспіра, бо ці п'єси надто правдиво зображують життя. Можна було б використати їхній гнів. І благородне обурення істориків, які не написали жодного рядка за сорок останніх років. Правда, ми могли б створити школу наново і навчити людей мислити й читати.
- Так!
- Але все це краплина в морі. Вся наша культура мертва. Самий її кістяк слід перетворити - відлити в нову форму. Але це не так просто! Річ не в тому, щоб знову взяти в руки книжку, яку ти відклав півстоліття тому. Згадайте, що пожежники потрібні досить рідко. Люди самі перестали читати, з власної волі. Час від часу ви, пожежники, влаштовуєте для нас циркові вистави - підпалюєте будинки - і юрми людей збираються подивитися на вогонь, але все це лише інтермедія, вставний номер, і навряд чи на цьому все тримається. Охочих бунтувати за наших часів обмаль. А з тих небагатьох, що є, більшість легко залякати. Чи можете ви танцювати швидше за Білого клоуна, кричати голосніше за самого пана Трюкача і всіх «родичів»? Якщо так, то, певне, доможетеся свого. А взагалі, Монтег, ви таки дурень. Адже люди справді розважаються.
- І накладають на себе руки? І вбивають одне одного?
Поки вони розмовляли, над будинком мчали бомбардувальники, тримаючи курс на схід, і лише тепер співрозмовники помітили це й замовкли, прислухаючись до могутнього ревища реактивних двигунів, відчуваючи, як від нього все стрясається у них всередині.
- Потерпіть, Монтег. Ось буде війна - і всі наші «родичі» самі замовкнуть. Наша цивілізація мчить до загибелі. Відступіть, щоб вас не зачепило колесом.
- Але хтось мусить бути напоготові, аби відбудовувати все після вибуху?
- Хто? Ті, хто може цитувати Мільтона? Хто може сказати, що він пам'ятає Софокла? Нагадувати тим, хто врятувався, що людина має й добрі риси? Та вони лише назбирають каменюк і заходяться жбурляти ними одне в одного! Йдіть додому, Монтег. Лягайте спати. Навіщо марнувати свої останні години на те, щоб кружляти по клітці й переконувати себе, що ти не білка в колесі?
- Отже, вам уже все байдуже?
- Ні, не байдуже,- я аж хворію через це. [262]
- І ви не допоможете мені?
- На добраніч, на добраніч.
Руки Монтега потяглися до Біблії. Він сам здивувався, що зробили його руки, а вони, мов дві живі істоти, перейняті одним поривом, раптом почали виривати сторінки. Відірвали титульну сторінку, перший аркуш, другий...
- Божевільний! Що ви робите?-Фабер підскочив, наче його вдарили. Він кинувся до Монтега, але той відштовхнув його. Руки Монтега й далі рвали книжку. Ще шість аркушів упали на підлогу. Монгет підняв їх і зім'яв перед очима Фабера.
- Не треба, благаю, не треба! - закричав старий.
- А хто мені заборонить? Я пожежник. Я можу спалити вас.
Старий стояв, пильно дивлячись на нього.
- Ви цього не зробите!
- Можу!
- Книжка... Не рвіть її! - Фабер впав у крісло, обличчя його пополотніло, руки тремтіли.- Я втомився, не мучте мене. Чого ви домагаєтеся?
- Я хочу, щоб ви навчили мене.
- Гаразд. Гаразд.
Монтег поклав книжку. Його руки почали розгладжувати зіжмакані сторінки. Старий втомлено стежив за ними, а тоді струснув головою, ніби прокидаючись.
- Монтег, у вас є гроші?
- Трохи є. Чотириста чи п'ятсот доларів. А що?
- Принесіть. Я знаю одного чоловіка - він п'ятдесят років тому друкував газету нашого коледжу. Це було того самого року, коли я, прийшовши на початку нового семестру в аудиторію, виявив, що на курс лекцій з історії драми, від Есхіла до О'Нейла, записався лише один студент. Розумієте? Враження було таке, ніби прекрасна крижана статуя розтає в тебе на очах під палючим сонячним промінням. Я пам'ятаю, як помирали газети, наче велетенські метелики у вогні. І ніхто не пробував їх воскресити. І ніхто не жалкував за ними. А уряд, побачивши, наскільки спокійніше буде, коли люди читатимуть лише про пристрасні поцілунки й жорстокі бійки, завершив справу, покликавши вас, повелителів вогню. Отже, Монтег, є безробітний друкар. Ми можемо надрукувати кілька книжок і чекати, коли почнеться війна, [263] яка зруйнує заведений порядок і дасть нам потрібний поштовх. Кілька бомб - і всі «родичі» на стінах віталень, уся ця блазенська зграя замовкне назавжди! І тоді, у цій тиші, може, почують наш шепіт.
Вони обоє дивилися на книжку, що лежала на столі.
- Я намагався запам'ятати,- сказав Монтег.- Але, хай йому грець, усе миттю вилетіло з голови! Боже, як мені хотілося б поговорити з брандмейстером Бітті! Він багато читав, у нього на все готові відповіді, принаймні так мені здається. Голос у нього, як масло. Я лише боюся, що він розрадить мене, і я знову стану таким, як був. Адже лишень тиждень тому, поливаючи книжки гасом зі шланга, я думав: «Оце весело!»
Старий кивнув.
- Той, хто не створює, мусить руйнувати. Стара як світ істина. Психологія неповнолітніх правопорушників.
- Так от, виходить, хто я такий!
- Це криється в кожному з нас. Монтег рушив до дверей.
- Можете ви мені хоч якось допомогти? Ввечері у мене розмова з брандмейстером Бітті, мені потрібна підтримка. Боюся, що я захлинусь у зливі його красномовства.
Старий не відповів і знову тривожно глянув на двері спальні. Монтег перехопив його погляд.
- Ну то що?
Фабер глибоко зітхнув, затамував подих, заплющив очі, міцно стиснув губи, потім ще раз зітхнув і нарешті видихнув:
- Монтег...
Він повернувся до Монтега і промовив:
- Ходімо. Я мало не дозволив вам піти з моєї домівки. Старий боягузливий дурень, ось хто я такий!
Фабер відчинив двері до спальні і пропустив Монтега в невелику кімнату, де стояв стіл, на якому лежали інструменти, мотки тонкого, наче павутина, дроту, крихітні пружинки, котушки, кристалики.
- Що це? - запитав Монтег.
- Доказ моєї ганебної боягузливості. Я стільки років пробув отут, у цих стінах, сам на сам зі своїми думками! Єдиною втіхою було поратися коло електронних приладів і радіоприймачів. Відтак моя боягузливість і воднораз [264] бунтівничий дух, що заховався десь під нею, спонукали мене створити ось це.
Він узяв невеликий зеленавий металевий предмет, що нагадував кулю малого калібру.
- Звідки я взяв гроші на це? Звісно, грав на біржі, бо ж це останній порятунок для небезпечних безробітних інтелігентів. Отож я грав на біржі, працював над цим винаходом і чекав. Півжиття просидів, тремтів од страху і чекав, поки хто-небудь заговорить зі мною. Сам я не наважувався звернутися ні до кого. Того дня, коли ми з вами сиділи в парку, я знав, що ви колись завітаєте до мене, а от з вогнем чи з дружбою - важко було сказати. Оцей маленький апарат був готовий уже кілька місяців тому. А сьогодні, однак, я мало не дозволив вам піти - ось який я боягуз.
- Схоже на радіоприймач «черепашку».
- Але прилад не тільки приймає!- Він слухає! Якщо ви вкладете його в вухо, Монтег, я можу спокійно сидіти вдома, гріючи свої старі кістки, і водночас слухати й вивчати світ пожежників, вишукувати його дошкульні місця, не наражаючись на небезпеку. Я - наче бджолина матка, що сидить у своєму вулику. А ви робоча бджола, моє чутке вухо. Я міг би мати вуха в усіх кутках міста, серед різних людей, слухати все й аналізувати. Бджоли можуть загинути, а я сидітиму у безпеці, переживаючи свій страх з максимумом комфорту й мінімумом ризику. Тепер ви бачите, як я мало ризикую, якої зневаги я заслуговую!
Монтег вклав зеленаву кульку в вухо. Старий теж вклав собі в вухо такий самий прилад і поворушив губами:
- Монтег!
Голос лунав десь у глибині Монтегового мозку.
- Я чую вас! Старий засміявся.
- Я вас теж добре чую! - Фабер говорив пошепки, але голос його чітко лунав у Монтега в голові.
- Коли настане час, ідіть на пожежну станцію. Я буду з вами. Послухаємо вашого брандмейстера Бітті разом. Може, він один із нас. Я підкажу вам, що говорити. Ми слазно його розіграємо. Скажіть, ви зневажаєте мене за цю електронну боягузливість? Я вас виганяю на вулицю, в ніч, а сам залишаюся за лінією [265] фронту; мої вуха слухатимуть вас, а за це можуть стяти голову вам.
- Кожен робить, що може,- відповів Монтег. Він уклав Біблію в руки старого.- Ось, беріть. Я спробую віддати якусь іншу книжку замість цієї. А завтра...
- Так, завтра я зустрінуся з безробітним друкарем. Хоч це зроблю для діла...
- На добраніч, професоре.
- Навряд чи ця ніч буде доброю. Але я весь час буду з вами, дзижчатиму вам у вухо, наче комар, коли знадоблюсь. І все-таки доброї вам ночі, Монтег, хай вам щастить.
Двері відчинились і зачинилися. Монтег знов опинився на темній вулиці, знов сам на сам зі світом.
Тієї ночі навіть небо ніби готувалося до війни. По ньому мчали хмари, а між ними, наче ворожі дозорці, плавали міріади зірок; небо, здавалося, ось-ось упаде на місто й перетворить його на хмару білого пороху; в червоній заграві сходив місяць.
Ось якою була та ніч.
Монтег ішов од станції метро; в кишені лежали гроші (він уже відвідав банк, який працював цілодобово - його обслуговували роботи); він ішов і слухав «черепашку», що гомоніла в вусі: «Мобілізовано мільйон чоловіків. Якщо почнеться війна, швидка перемога гарантована...» Раптом наринула музика і заглушила голос диктора.
«Мобілізовано десять мільйонів,- шепотів голос Фа-бера в другому вусі,- але кажуть, що один. Так спокійніше».
- Фабер! «Так».
- Я не думаю. Я просто виконую, що мені наказано, як це робив завжди. Ви сказали дістати гроші - і я дістав. Але сам я не подумав про це. Коли ж я почну діяти самостійно?
«Ви вже почали, коли це сказали. Але попервах вам доведеться покладатися на мене».
- На тих я теж покладався.
«Так, і бачите, до чого це призвело. Якийсь час ви блукатимете навмання. Але ось вам моя рука».
- Я не хочу переходити на чийсь бік, аби робити тільки те, що мені скажуть. Навіщо тоді переходити? [266]
«Ви вже порозумнішали, Монтег».
Монтег відчув під ногами знайомий тротуар - ноги самі собою несли його додому.
«Хочете, я вам почитаю? Спробую читати так, щоб ви все запам'ятали. Я сплю лише п'ять годин на добу. Вільного часу досить. Коли хочете, я читатиму вам щовечора, на сон. Кажуть, мозок сплячої людини все запам'ятовує, якщо тихенько нашіптувати на вухо».
- Так, хочу.
«Тоді слухайте».- Далеко, на іншому кінці нічного міста, зашурхотіли сторінки.- «Книга Нова».
Зійшов місяць. Монтег ішов, безгучно ворушачи губами.
О дев'ятій годині, коли він вечеряв, гучномовець біля вхідних дверей сповістив, що прийшли гості, і Мілдред кинулася в передпокій так квапливо, наче людина, що втікає від виверження вулкану.
Ввійшли місіс Фелпс і місіс Бауелс; тримаючи в руках пляшки мартіні, вони щезли в вітальні, наче у вогняному кратері. Монтег перестав їсти. Ці жінки були схожі на страховинні скляні люстри, які дзвенять тисячами підвісок. Навіть крізь стіни сяяли безглузді посмішки дам і долинали їхні верескливі голоси.
Ще жуючи, Монтег зупинився в дверях вітальні:
- У вас чудовий вигляд!
- Чудовий!!
- У тебе прекрасний вигляд, Міллі!
- Прекрасний!
- У всіх вигляд прегарний!
- Прегарний! Монтег дивився на них.
«Спокійно, Монтег»,- шепотів йому у вухо Фабер.
- Шкода, що я тут затримався,- майже нечутно сказав Моитег.- Слід було б їхати до вас із грішми.
«Ще є час завтра. Обережніше, Монтег!» - Чудове ревю, чи не так?
- Чудове!
На одній телевізорній стіні якась жінка, усміхаючись, пила апельсиновий сік. «Як це їй вдається?» - подумав Монтег, відчуваючи до неї ненависть. На інших стінах видно було в рентгенівських променях, як освіжаючий напій рухається по стравоходу тієї жінки до шлунка, що аж тремтів од захвату. Раптом вітальня ринула до хмар [267] на ракеті; потім пірнула в каламутні зеленаві води моря, де сині риби поїдали червоних і жовтих риб. А за хвилину троє білих мультиплікаційних клоунів уже відрубували один одному руки й ноги під вибухи сміху, що безперестанно напливали й відпливали. Через дві хвилини вітальня перенеслася за місто, де по треку з шаленою швидкістю ганяли автомобілі, зіштовхувались і збивали один одного. Монтег бачив, як у повітря злетіли кілька людських тіл.
- Міллі, ти бачила?
- Бачила, бачила!
Монтег просунув руку в стіну й натис на центральний вимикач. Зображення на стінах згасли, ніби з величезного скляного акваріума, в якому борсалися пошалілі риби, хтось випустив воду.
Всі три жінки повернулися до Монтега з неприхованим роздратуванням і неприязню.
- Як ви думаєте, коли почнеться війна? - запитав він.- Я бачу, ви сьогодні без чоловіків.
- О, вони то приходять, то йдуть, спокою собі не мають. Піта вчора призвали. Повернеться наступного тижня. Так йому сказали. Коротка війна. Сказали, через дві доби всі повернуться до своїх домівок. Так сказали в армії. Коротка війна. Піта призвали вчора і сказали, що через тиждень він буде вдома. Коротка...
Три жінки неспокійно совалися на стільцях, нервово поглядаючи на порожні брудно-сірі стіни.
- А я й не турбуюся,-сказала місіс Фелпс.- Хай собі Піт турбується,- хихикнула вона.- Хай Піт турбується. Тільки не я. Я не турбуюсь.
- Так,- сказала Міллі.- Хай собі Піт турбується.
- Вбивають завжди чужих чоловіків. Так кажуть.
- Еге ж, я теж чула таке. Не знаю жодного чоловіка, що загинув би на війні. Стрибають з високих будинків - це буває, як ото зробив Глоріїн чоловік минулого тижня. Але щоб загинути на війні? Такого не буває.
- Атож, не буває,- погодилася місіс Фелпс.- Принаймні ми з Пітом завжди казали: ніяких сліз, нічого такого. Піт - мій третій чоловік, а я в нього третя дружина, і ми обоє незалежні. Треба бути незалежними, так ми завжди вважали. Піт сказав, якщо його вб'ють, то щоб я не плакала, а знову вийшла заміж і не думала про нього. [268]
__ Це, до речі, нагадує мені п'ятихвилинний роман
Клари Доун, який вчора показували на стінах, бачили? Ну як же, це про ту жінку, що...
Монтег нічого не сказав, лише стояв, розглядаючи обличчя жінок, як колись, ще в дитинстві, розглядав лики святих у якійсь церкві чужого віросповідання, куди він випадково забрів. Емальовані зображення тих істот нічого йому не говорили, хоч він і довго простояв у церкві, промовляючи до них, намагаючись зрозуміти, що це за релігія, перейнятися нею, вдихаючи запахи ладану, якогось особливого пилу, щоб зворушитися, збагнути значення тих чоловіків і жінок з порцеляновими очима і червоними, наче рубін, вустами. Але дарма! Так, ніби він зайшов у крамницю, де продавали за іншу валюту, і він нічого не міг купити за свої гроші; він залишився незворушним, навіть коли помацав святих - просто дерево, гіпс, глина. Отак і тепер він відчував себе у своїй власній вітальні, дивлячись на жінок, що неспокійно совалися в кріслах, курили сигарети, випускаючи хмари диму, поправляли своє фарбоване в сонячний колір волосся і вивчали свої яскраві, як вогонь, нігті, що ніби загорілися від його погляду. їхні обличчя були тужливі- тиша пригнічувала жінок. Коли Монтег, нарешті, проковтнув недоїдений шматок, жінки нахилилися вперед, дослухаючись до його гарячкового подиху. Три порожні стіни вітальні тепер були схожі на бліді чола велетнів, які спали без сновидінь. Монтегові здавалося, що, коли торкнутися пальцями тих лобів, на пучках залишиться солоний піт. І чим далі, тим рясніше виступав той піт, напруженішою ставала тиша, нервовішим дрож, що стрясав повітря й тіла жінок, які згоряли від нетерплячки. Здавалося, ще хвилина - і вони, засичавши, вибухнуть. Монтег облизнув губи.
- Давайте поговоримо.
Жінки, здригнувшись, втупилися в нього.
- Як ваші діточки, пані Фелпс? - запитав Монтег.
- Ви ж знаєте, що в мене немає дітей! Та й хто, бувши при своєму розумі, захоче мати дітей? - вигукнула місіс Фелпс, не можучи збагнути, чому цей чоловік так її дратує.
- Ні, я з вами не згодна,- втрутилася місіс Бауелс.- У мене двоє дітей. Звісно, мені обидва рази робили кеса-Рів розтин. Хіба варто терпіти пологові муки через якусь [269] там дитину? Однак люди мусять розмножуватися. Крім того, діти іноді бувають схожі на батьків, а це дуже кумедно. Отож два кесареві розтини - і ніяких проблем. Так, сер. Мій лікар казав - кесарів розтин можна не робити, у вас нормальна будова, але я наполягла.
- І все-таки діти - страшенна морока. Як ви тільки наважилися? - мовила місіс Фелпс.
- Дев'ять днів з десяти діти в школі. Зі мною вони лише тричі на місяць, коли приходять додому. Та й це не так уже страшно. Я їх заганяю до «вітальні», вмикаю стіни - і все. Як при пранні білизни - ви вкладаєте білизну в машину й закриваєте кришку.- Місіс Бауелс хихикнула.- їм і на думку не спадає поцілувати мене, скорше дадуть мені стусана! Ну і я, хвалити бога, ще можу їм відповісти тим самим!
Жінка зайшлася реготом.
Мілдред трохи посиділа мовчки, а тоді, завваживши, що Монтег не збирається йти, ляснула в долоні:
- Давайте, щоб потішити Гая, поговоримо про політику!
- Чудово,- сказала місіс Бауелс.- На минулих виборах я голосувала, як і всі. За Нобла, звісно. Це най-чарівніший чоловік з усіх президентів!
- Авжеж. А той, що його висунули проти...
- їв слід Ноблові ступити не вартий, чи не так? Маленький, миршавий, погано поголений і зачесаний хтозна-як!
- І хто це з опозиції надумав його висунути? Хіба можна висувати такого недомірка проти високого чоловіка? А він ще й мимрив. Я майже нічого не розчула з того, що він говорив. А що розчула, того не зрозуміла.
- До того ж він товстун і навіть не намагається замаскувати це одягом. То й не дивно, що більшість проголосували за Вінстона Нобла. Навіть їхні імена зіграли тут роль. Порівняйте: Вінстон Нобл і Гюберт Хоуг - хіба відповідь не ясна?
- А, хай йому грець!! Що ви знаєте про Нобла чи про Хоуга?
- Ну як же, ми ж їх обох бачили на стінах оцієї вітальні всього півроку тому. Один весь час длубався в носі, просто жах, дивитися гидко.
- Гаразд, містере Монтег, невже ви хочете, щоб ми голосували за таких чоловіків? - запитала місіс Фелпс.
Мілдред сяйнула усмішкою: [270]
- Гаю, будь ласка, відійди від дверей і не дратуй нас!
Але Монтега вже не було; за хвилину він повернувся з книжкою в руках.
- Гаю!
- До дідька все! До дідька! До дідька!
Книга: Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича
ЗМІСТ
На попередню
|