Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича
- Що це? Невже книжка? А я вважала, що нині фахівців навчають за допомогою учбових фільмів.- Місіс Фелпс закліпала очима.- Ви читаєте теорію пожежної справи?
- Яка там у біса теорія? - крикнув Монтег.- Це поезія.
«Монтег!»
Це був шепіт Фабера.
- Дайте мені спокій! - Монтег відчував, що його наче засмоктує якийсь шалений, ревуч-ий вир.
«Монтег, тримайте себе в руках, схаменіться...»
- Ви чули їх? Чули, що ці чудовиська белькочуть про інших чудовиськ. Боже, що вони тільки кажуть про людей, про своїх власних дітей і самих себе! Що кажуть про своїх чоловіків і про війну, хай їм чорт! Я слухав і не вірив власним вухам!
- Дозвольте, я й словом не обмовилася про війну! - обурилася місіс Фелпс.
- Вірші! Терпіти їх не можу,- докинула місіс Бауелс.
- А ви коли-небудь читали їх?
«Монтег! - голос Фабера буравом загвинчувався в вухо Монтега.- Ви занапастите всю справу! Божевільний! Замовкніть!»
Жінки підхопилися зі своїх стільців.
- Сядьте! Вони скорилися.
- Я йду додому,- тремтливим голосом промовила місіс Бауелс.
«Монтег, Монтег, ради бога, прошу вас... Що ви затіяли?» - благав Фабер.
- Чом би вам не почитати якогось вірша з цієї книжки? - Місіс Фелпс кивнула головою на томик.- Мабуть, цікаво!
- Але ж це заборонено! - заволала місіс Бауелс- Цього не можна робити!
- А ви гляньте на містера Монтега - йому кортить почитати, я ж бачу. І якщо ми слухатимемо уважно, пан [271] Монтег буде щасливий і тоді, певне, ми зможемо піти або зайнятися чимось іншим.- Місіс Фелпс нервово подивилася на мертві стіни навколо них.
«Монтег, якщо ви це зробите, я роз'єднаюсь, я покину вас,- дзижчала бджола в його вусі.- Що це вам дасть, чого ви досягнете?»
- Налякаю їх до смерті, ось що, так налякаю, що світу білого не побачать!
Мілдред озирнулася.
- З ким це ти розмовляєш, Гаю? : В мозок йому впилася срібна голка.
«Монтег, слухайте, є лише один вихід! Удайте, що пожартували, прикиньтеся, що вам весело, що ви не розлючені! Далі підійдіть до сміттєспалювача й киньте в нього книжку».
Але Мілдред випередила його, сказавши тремтливим голосом:
- Любі мої, кожному пожежникові раз на рік дозволяють принести додому книжку, щоб показати своїй родині, якими дурницями колись захоплювалися люди, як книжки їх нервували, зводили їх з розуму. От і Гай вирішив потішити нас і почитати який-небудь віршик, аби ми зрозуміли, що то за нісенітниці й дарма не сушили собі свої бідненькі голівки, чи не так, любий?
Монтег стиснув книжку в руках.
«Скажіть «так»,- наказав Фабер.
Губи Монтега слухняно повторили за Фабером:
- Так.
Мілдред, сміючись, вихопила в нього книжку.
- Ось, прочитай цього вірша. А втім, ні, ліпше оцей віршик, такий смішний, ти його вже читав сьогодні. Ручаюся, ви нічого не зрозумієте. Якесь нагромадження слів - тра-та-та-та-та. Ну, давай, Гаю, ось на цій сторінці, любий!
Він подивився на відкриту сторінку. Знову забриніла бджола в вусі: «Читайте», - Як називається вірш, любий?
- «Берег Дувра».
Язик у Монтега прилип до піднебіння.
- А тепер читай - виразно і не поспішаючи.
В кімнаті стало гаряче; Монтега кидало то в жар, то в холод; вони наче опинилися посеред спекотної пустелі - три жінки сиділи на стільцях, а він стояв перед ними, похитуючись, чекаючи, поки місіс Фелпс перестане [272] обсмикувати свою сукню, а місіс Бауелс забере руки від зачіски. Нарешті він почав читати - тихо, затинаючись, а тоді з кожним рядком усе голосніше і впевненіше. Голос його линув над пустелею, злітав у біле небо, кружляв у розпеченій порожнечі над трьома жінками:
- Довіри океан
Колись безмежний був і землю звідусіль
Він обіймав, як пас барвистий, залюбки.
Але тепер мені
Чутні лише плачі й протяглий стогін хвиль,
Що ринуть крізь туман
Під вітру свист назад, назад, сумні,
Розбившись об життєві стрімчаки.
Стільці рипіли. Монтег читав далі:
- Прошу, любове, я
Нам вірність зберегти. Бо цей примарний світ,
Що, як здається нам, цвіте, мов первоцвіт,
Прекрасний і новий, веселками сія -
Насправді це сумна, печальна круговерть,
Нема любові в ній, ні втіх, ні співчуття;
Він - темне поле битв, поразок сум'яття,
Це бродять втікачі, що пережили смерть,
Де ми - як решта військ, в бою розбитих геть (1).
Місіс Фелпс ридала.
її приятельки дивилися на її сльози, на спотворене гримасою обличчя. Вони сиділи, не насмілюючись доторкнутися до неї, вражені таким незвичайним проявом почуттів. Місіс Фелпс ридала нестямно. Монтег сам був зворушений і приголомшений.
- Тихше, тихше, Кларо,- обізвалася Мілдред,- заспокойся, все гаразд, Кларо! Перестань! Кларо, що з тобою?
- Я... я...- схлипнула та,- не знаю...
Місіс Бауелс підвелась і грізно подивилась на Монтега.
- Бачите? Я ж знала наперед, що так буде! І вийшло на моє! Я завжди казала, що поезія - це сльози, поезія - це самогубства, істерики, погане самопочуття; поезія - це хвороба. Ви злий, містере Монтег, злий, злий!
«Ну, а тепер...» - прошепотів Фабер.
(1) Автор вірша - англійський поет XIX ст. Метью Арнольд. [273]
Монтег слухняно повернувся, підійшов до каміна і просунув книжку крізь мідну решітку назустріч нетерплячому ВОГНЮ.
- Дурні слова, дурні слова, дурні слова, вони тільки ранять душу,- вела далі місіс Бауелс.- Чому люди прагнуть завдавати біль одне одному? Хіба й без того мало болю в світі? Таж ні, ще треба мучити людей такими нісенітницями!
- Кларо, заспокойся, Кларо! - благала Мілдред, смикаючи місіс Фелпс за руку.- Перестань! Ми зараз ввімкнемо «родичів», заспокойся. Візьми себе в руки! Ми сміятимемось і розважатимемось, нам буде добре! Та перестань же плакати, ми зараз влаштуємо бенкет.
- Ні,- відказала місіс Бауелс.- Я йду додому. Захочете відвідати мене й моїх «родичів» - ласкаво прошу. Але в цьому домі, в цього божевільного пожежника ноги моєї більше не буде!
- Ідіть геть! - спокійно сказав Монтег, дивлячись їй просто в вічі.- Ідіть додому й подумайте про свого першого чоловіка, якого ви покинули, про другого чоловіка, який розбився в реактивному автомобілі, про третього чоловіка, який теж незабаром розтрощить собі голову! Йдіть і подумайте про десятки зроблених вами абортів, про ваші кляті кесареві розтини, про ваших дітей, які вас глибоко ненавидять! Ідіть і подумайте, як це трапилось і чи ви намагалися зробити що-небудь, аби цього не було! Йдіть додому, йдіть! - Він уже кричав.- Ідіть, поки я вас не вдарив і не викинув геть!
Двері грюкнули - гості пішли. Монтег самотньо стояв у холодній тиші вітальні, де стіни нагадували брудний сніг.
У ванній кімнаті хлюпотіла вода. Він чув, як Мілдред торохтіла пляшечками з ліками, витрушуючи на долоню снодійні таблетки.
«Який ви дурень, Монтег, який ви несосвітенний дурень!..»
- Замовкніть! - Монтег висмикнув з вуха зеленаву кульку й кинув її в кишеню.
Монтег обшукав весь будинок і знайшов нарешті книжки за холодильником, куди їх засунула Мілдред. Кількох книжок бракувало, і Монтег збагнув, що Мілдред сама вже почала потроху викидати вибухівку зі свого [274] дому. Але гнів його вже пересівся, нагадували про себе лише втома й подив: навіщо він усе це зробив?
Він виніс книжки на подвір'я і сховав у кущах біля паркану. Тільки на одну ніч, подумав, якщо Мілдред знов надумає їх палити.
Повернувшись назад, він пройшов через порожні кімнати й зупинився біля дверей темної спальні.
- Мілдред! - покликав.
Ніхто не відповів.
Монтег вийшов надвір, перетнув лужок і, намагаючись не помічати, яким темним і покинутим був тепер дім Кларіс Маклелен, рушив до станції метро.
Ідучи на роботу, він, опинившись наодинці зі своєю страшною помилкою, почував себе так жахливо, що йому нестерпно захотілося почути в нічній тиші слабкий, але сповнений дивовижного душевного тепла й сердечності Фаберів голос. Лише кілька годин минуло після розмови з Фабером, а здавалось, ніби він знав цього чоловіка все життя. Монтег відчував, що тепер у ньому живуть дві людини. Перша - він сам, Монтег, який нічого не знав, навіть не розумів усієї глибини свого неуцтва, хіба що здогадувався про це. Друга - цей старий, що розмовляв з ним, розмовляв весь час, поки пневматичний поїзд мчав його з одного кінця міста в інший. І протягом наступних днів, і протягом наступних безмісячних і осяяних яскравим світлом місяця ночей старий розмовлятиме з ним, ронитиме в його душу краплю за краплею, камінь за каменем, іскру за іскрою. І душа його нарешті переплавиться, і він перестане бути просто Монтегом,- так казав йому старий, запевняв, обіцяв. Він стане Монтегом і Фабером, вогнем і водою, а згодом, коли все перемішається, перекипить і заспокоїться,- не буде ні вогню, ні води, а буде вино. З двох окремих, протилежних речовин створюється нова, третя! І настане день, коли він, оглянувшись назад, зрозуміє, яким був дурнем. Навіть зараз він уже відчував, що цей довгий шлях почався, що він прощається зі своїм колишнім «я» і йде від нього.
Приємно було слухати гудіння джмеля, сонне комарине дзижчання, тонке філігранне бриніння старечого голосу! Спочатку він сварив Монтега, потім розраджував цієї глупої ночі, коли Монтег, вийшовши з душного тунелю метро, знову опинився в світі пожежників. [275]
- Будьте поблажливі, Монтег, будьте поблажливі. Не беріть їх на кпини, не прискіпуйтесь,- адже донедавна й ви були таким самим. Вони ж бо певні, що так буде завжди. Але так не буде. Вони не знають, що їхнє життя - це велетенський метеор, який, згоряючи, мчить у космосі. Гарне видовище, однак він неодмінно має упасти. А вони, як і ви донедавна, не бачать нічого, крім цього красивого полум'я. Зрозумійте мене правильно: переляканий дід, що ховається вдома, гріючи свої старі кістки, не має права критикувати. І все-таки я скажу: ви мало не погубили все у самісінькому зародку. Будьте обережні! Пам'ятайте, я завжди з вами. Я розумію, як у вас це трапилось. Мушу сказати, ваш сліпий гнів підбадьорив мене. Боже, я відчув себе таким молодим! Але тепер - тепер я хочу, щоб ви відчули себе старим, щоб у вас сьогодні влилося трохи моєї легкодухості. Протягом кількох наступних годин, які ви пробудете з Бітті, ходіть круг нього навшпиньки, дайте мені послухати його, дайте мені змогу оцінити становище. Вижити - ось наша мета. Забудьте про цих бідолашних жінок...»
- Я їх так засмутив, як вони, певне, ні разу не засмучувалися за своє життя,- сказав Монтег.- Я сам був приголомшений, побачивши сльози місіс Фелпс. Може, їхня правда, може, краще сприймати речі такими, як вони є, ні на що не зважати й веселитися. Не знаю. Я відчуваю себе винним.
- Не треба! Якби не було війни, якби на землі був мир, я сказав би: добре, розважайтесь! Але, Монтег, ви не маєте права залишатися просто пожежником, як досі! Не все гаразд у цьому світі.
Монтегове чоло' вкрилося потом.
- Монтег, ви чуєте мене?
- Ноги...- пробурмотів Монтег.- Не можу ними поворушити. Дивне відчуття, хай йому грець! Мої ноги не рухаються!
- Слухайте, Монтег. Не хвилюйтеся,- лагідно заспокоював його старий.- Я розумію, розумію. Ви боїтеся знову наробити помилок. Не бійтеся. Помилки іноді корисні. О, замолоду я тицяв своє неуцтво просто в обличчя людям! І мене за це били. Десь років під сорок я вже вигострив зброю моїх знань. А якщо ви приховуватимете своє неуцтво, вас не битимуть і ви не порозумнішаєте. Ну а тепер Ідіть уперед, до пожежної станції! Я з вами. Ми тепер близнюки, ми тепер не самотні, не сидимо кожен [276] у своїй вітальні, відгороджені стіною. Якщо вам потрібна буде поміч, коли Бітті натисне на вас, я поруч із вами, у вашій барабанній перетинці, слухатиму і все завважуватиму! Монтег відчув, що його ноги знову можуть рухатись.
- Мій друже,- промовив він,- не залишайте мене.
Механічного пса в буді не було. Білу тиньковану будівлю пожежної станції оповивала тиша, а жовтогаряча «саламандра» дрімала з гасом у череві і вогнеметами на боках. Монтег пройшов крізь цю тишу і, вхопившись за мідну жердину, ковзнув угору, в темряву, не зводячи очей з порожньої буди. Серце його то завмирало, то починало шалено калатати. Фабер на якийсь час затих у вусі, немов сірий нічний метелик.
Бітті стояв спиною до люку, наче нічого не чекав.
- Ось,- звернувся він до пожежників, що грали в карти,- іде вельми цікавий звір: він на всіх мовах світу називається дурнем.
Бітті відвів руку вбік, долонею догори, вимагаючи від Монтега данини. Той поклав йому книжку на долоню. Навіть не подивившись на назву, Бітті жбурнув книжку в кошик для сміття і запалив сигарету.
- «Найбільший дурень той, хто має трохи розуму». Ласкаво просимо, Монтег. Сподіваюсь, ви тепер почергуєте з нами, якщо ваша лихоманка минула й ви одужали. Зіграємо в покер?
Вони сіли за стіл. Роздали карти. В присутності Бітті/ Монтег гостро відчував провину своїх рук. Пальці, наче тхори, що наробили шкоди, не знали й хвилини спокою. Вони весь час рухалися, то щось шарпали й м'яли, то ховалися в кишені від бляклого, мов полум'я спиртівки, погляду Бітті. Монтег думав, що варто брандмейстерові дихнути на його руки - і вони висохнуть, зсудомляться і ніколи вже не стануть живими; вони назавжди будуть поховані в рукавах його куртки, поховані й забуті. Бо ці руки надумали жити й діяти з власної волі, незалежно від нього, в них уперше виявилася його свідомість та бажання схопити книжку, втекти, забравши з собою Иова, Руф чи Шекспіра. Тут, на пожежній станції, вони здавалися закривавленими руками злочинця.
Двічі протягом півгодини Монтег підводився і йшов До вбиральні мити руки. Повернувшись, він ховав їх під стіл. [277]
Бітті засміявся:
- Тримайте-но свої руки на очах у всіх, Монтег. Не те щоб ми вам не довіряли, але, знаєте...
Тепер уже всі зареготали.
- Добре,- вів далі Бітті,- криза минула, тепер усе гаразд; заблудна вівця повернулася до отари. Ми всі свого часу блудили. Хай там що, а правда є правда, кричали ми. Ті, хто носить у собі благородні думки, не самотні, переконували ми самих себе. «О мудрість, схована в живих співзвуччях»,- як сказав сер Філіп Сідні (1). Але, з другого боку: «Слова мов лист: якщо рясний - дарма шукають під ним плодів, бо їх нема»,- сказав Александр Поп (2). Що ви про це думаєте, Монтег?
- Не знаю.
«Обережно»,- прошепотів Фабер з іншого, далекого світу.
- Або ще: «Сп'яніти можна від краплини знань. Коли ж наповниш келих без вагань і вип'єш до останку все, до дна,- протверезієш ти від знань вина». Александр Поп. Ті самі «Досліди». Це, здається, і вас стосується?
Монтег прикусив губу.
- Я вам скажу так,- мовив Бітті, дивлячись у карти й посміхаючись.- Ви саме і сп'яніли від однієї краплини. Прочитали кілька рядків - і полізли на стінку. Бах-трах! Ви вже ладні висадити всесвіт, стинати голови, топтати ногами жінок і дітей, повалити владу. Я знаю, я через це пройшов.
- Зі мною все гаразд,- нервово сказав Монтег.
- Не червонійте. Я не глузую з вас, справді, ні. Знаєте, годину тому я бачив сон. Я ліг подрімати, й мені наснилося, що ми з вами гаряче сперечаємося про книжки. Ви аж кипіли з люті, сипали цитатами, а я спокійнісінько відбивав ваші наскоки. «Влада»,- казав я. А ви, цитуючи доктора Джонсона, відповідали: «Знання сильніші за владу». Я вам: «Гаразд, той самий Джонсон, любий мій хлопчику, казав: «Божевільний той, хто прагне проміняти певність на невизначеність». Тримайтеся пожежників, Монтег. Решта - похмурий хаос!
«Не слухайте його,- шепотів Фабер.- Він намагається заплутати вас. Він дуже слизький. Стережіться!»
(1) Сідні Філіп (1554-1586)-англійський письменник.
(2) Поп Александр (1688-1744)-англійський поет. Тут ідеться про його поему «Дослід про людину». [278]
Бітті хихикнув.
- Ви відповіли мені цитатою: «Правда рано чи пізно виясниться; вбивства довго не можна приховувати!» Я ж доброзичливо вигукнув: «О боже, він і далі про свого коня! - Потім додав: - І диявол може іноді послатися на святе письмо». Ви кричали: «Ми краще думаєм про дурня в пишних шатах, аніж про мудреця, якщо він не з багатих!» А я лагідно шепотів: «Не терпить правда, коли кричать про неї». Ви ж волали: «В присутності убивці трупи кровоточать!» А я відповідав, поплескавши вас по плечу: «Невже я в вас збудив таку жадобу?» Ви надсаджувалися: «Знання - велика сила! Карлик на плечах велетня бачить далі за нього!» А я спокійнісінько завершив суперечку, промовивши: «Вважати метафору доказом, потік марнослів'я джерелом істини, а себе оракулом - ця помилка властива всім нам»,- як сказав колись містер Поль Валері (1).
Голова в Монтега запаморочилась. Йому здавалося, ніби його нещадно б'ють по голові, очах, обличчю, плечах, по руках, безпорадно підведених угору. Йому хотілося кричати: «Ні! Замовкніть, ви намагаєтеся все заплутати! Досить!»
Тонкі пальці Бітті схопили Монтегове зап'ястя.
- Господи, який пульс! Добре я вас підкрутив, Монтег? Серце калатає, наче на другий день після війни. Не чути лише сурм і дзвонів! Поговорімо ще? Мені подобається ваш збентежений вигляд. Я можу з вами балакати мовою суахілі, хінді, англійською літературною! Але це схоже на розмову з німим, чи не так, містере Віллі Шекспір?
«Монтег, тримайтеся! - прошепотіла в вусі комашка.- Він каламутить воду».
(1) Валері Поль (1871-1945)-французький поет.
- Ач, як ви перелякалися! - сказав Бітті.- Я таки був жорстокий - використовував проти вас ті самі книжки, за які ви так чіплялися, використовував для того, щоб спростовувати вас на кожному кроці, на кожному слові! Книжки страшенно зрадливі! Ви думаєте, вони вас підтримають, а вони, навпаки, виступають проти вас. Інші теж можуть пустити в хід книжку - і ви вже вгрузли в трясовину, в страхітливу плутанину іменників, прикметників, дієслів. А закінчився мій сон тим, що я під'їхав до вас на «саламандрі» і запитав: «Нам [279] по дорозі?» Ви сіли в машину, і ми помчали назад на пожежну станцію, тихо й мирно.
Бітті випустив Монтегову руку, й вона, мов нежива, впала на стіл.
- Усе добре, що на добре виходить.
Запала тиша. Монтег сидів, наче біла кам'яна статуя. Луна останніх ударів повільно затихала десь у темних глибинах мозку; Фабер чекав, поки вона зовсім стихне. І коли, нарешті, вихор пилу, що здійнявся в свідомості Монтега, влігся, Фабер неголосно почав:
«Гаразд, він сказав усе, що хотів. Ви вислухали. А тепер, протягом кількох наступних годин, говоритиму я. Вам доведеться вислухати й це. Потім спробуйте розібратися і вирішити, з ким ви. Я хочу, щоб це було саме ваше рішення, а не моє, і не брандмейстера Бітті. Тільки не забувайте, що брандмейстер - один із найнебезпеч-ніших ворогів істини і свободи, він один із тупого, байдужого стада нашої більшості. О, ця жахлива тиранія більшості! Ми співаємо різні пісні. І від вас самого залежить, кого ви слухатимете».
Монтег хотів був відповісти Фаберові, але тут пролунали звуки пожежного дзвона і це врятувало його від непоправної помилки. Під стелею задзеленчав сигнал тривоги. В іншому кутку кімнати цокотів телетайп, записуючи адресу. Брандмейстер Бітті, тримаючи карти в рожевій руці, навмисно повільно підійшов До телетайпа і, коли той перестав цокотіти, відірвав стрічку. Побіжно глянув на адресу, поклав стрічку в кишеню і, повернувшись до столу, сів. Усі дивилися на нього.
- Це діло зажде ще рівно сорок секунд, бо саме стільки мені треба, щоб обіграти вас,- весело сказав Бітті.
Монтег поклав карти.
- Втомилися, Монтег? Виходите з гри?
- Так.
- Веселіше, Монтег! А втім, цю партію можна дограти, коли повернемося. Покладіть карти на стіл сорочкою догори. А тепер - ворушіться! Хутко беріть інстру-мент! - Бітті підвівся.
- Монтег, у вас поганий вигляд. Чи не надумали знову захворіти?
- Та ні, я здоровий, поїду,
- Отак і мусить бути. Це особливий випадок. Ну, вперед! [280]
Вони стрибнули у прірву люка, міцно вхопившись за мідну жердину, наче то був єдиний порятунок од хвиль, що здіймалися внизу. Але жердина вкинула їх просто у вир, де вже пирхав, гарчав і кашляв, прокидаючись, бензиновий дракон.
- Ге-е-й!
Вони завернули за ріг - сирена ревіла, все гуркотіло, скреготали гальма, вищали шини, хлюпав гас у блискучому мідному череві «саламандри». Монтегові пальці підскакували на сяючих поручнях, раз у раз зриваючись у холодну порожнечу; вітер рвав волосся, свистів у зубах, а Монтег весь час думав про трьох жінок у його вітальні, про пустих жінок, з яких неоновий вітер давно вже вимів останні крихти розуму, і про свою дурну затію - читати їм книжки. Це те саме, що намагатися загасити пожежу з водяного пістолета. Безглуздя, божевілля. Просто напад люті. Коли він нарешті візьме гору над цим безумством і стане спокійним, по-справжньому спокійним?
- Вперед!
Монтег відвів очі від поручнів. Звичайно Бітті не сідав за кермо, але сьогодні він правив «саламандрою», різко завертаючи на поворотах, нахилившись уперед на високому водійському троні; поли його важкого чорного плаща лопотіли й маяли; він був схожий на велетенського кажана, що мчав над машиною, над мідними й латунними частинами, назустріч вітру.
- Вперед, вперед, щоб зробити світ щасливим, Монтег!
Рожеві щоки Бітті наче світилися в пітьмі. Він жорстоко посміхався.
- Ось ми й приїхали!
«Саламандра» різко зупинилася. З неї, квапливо й незграбно зіскакуючи, посипалися люди. Монтег стояв, не відриваючи запалених очей від холодних блискучих поручнів, у які судомно вчепилися його пальці.
«Я не можу зробити цього,- думав він.- Я не можу ввійти в цей дім».
Бітті (від нього ще пахло вітром, крізь який вони Щойно мчали) стояв поруч.
- Ну, Монтег.
Пожежники, схожі у своїх незграбних чоботях на калік, розбігалися безшумно, мов павуки. Бітті стежив за виразом обличчя Монтега. [281]
- Що з вами, Монтег?
- Послухайте,- повільно промовив той,- ми ж зупинилися біля мого дому.
Частина третя ВОГОНЬ ГОРИТЬ ЯСНО
У будинках по всій вулиці засвітилися вікна, загрюкали двері - люди вибігали побачити виставу. Бітті й Монтег дивились, один зі стриманим задоволенням, -другий - не вірячи власним очам, на будинок - головну арену дійства, де жонглюватимуть смолоскипами й ковтатимуть вогонь.
- Ну,- сказав Бітті,- ось ви й маєте те, що хотіли. Друзяка Монтег хотів долетіти до сонця, а тепер, коли обпалив крильця, дивується, як це могло трапитися. Хіба вам не досить було того натяку, коли я прислав механічного пса до ваших дверей?
На застиглому обличчі Монтега не проступало нічого, голова його важко й повільно, ніби кам'яна, обернулася до сусіднього будинку - темного й похмурого в обрамленні яскравих квітників.
Бітті зневажливо пирхнув.
- Ет, облиште! Невже вас обдурила та маленька зайдиголова зі своїм заяложеним репертуаром? Га, Монтег? Квіточки, метелики, листячко, заходи сонця, хай їм чорт! Усе це занотовано в її картці. Хай мене дідько вхопить, коли я не вцілив у самісіньку точку! Досить подивитися на ваше розгублене обличчя. Кілька травинок і місяць-молодик! Яка нісенітниця! І що доброго вона цим зробила?
Монтег сів на холодне крило «саламандри», кілька разів крутнув головою праворуч-ліворуч, праворуч-лі-воруч...
- Вона все бачила. Вона нічого нікому не зробила. Вона нікого не чіпала...
- Не чіпала! Авжеж! А коло вас не крутилася? Ох, ці вже мені благодійники з їхніми витягнутими, святен-ними пиками, з їхнім пісним мовчанням і з єдиним талантом - примушувати людину відчувати себе в чомусь винною. Хай би їх усіх чорти взяли! Наче ото сонце зійшло опівночі, аби і в ліжку не дати людині супокою! [282]
Двері відчинилися; по сходах збігла Мілдред, наче в кошмарному сні, тримаючи в закляклій руці валізу. Біля тротуару тієї ж миті з шурхотом зупинилося таксі.
- Мілдред!
Вона пробігла повз нього, вся напружена, обличчя біле від пудри, рота не видно - забула підфарбувати губи.
- Мілдред, невже це ти подала сигнал тривоги? Вона засунула валізу в машину і, сама опустившись на сидіння, пробурмотіла:
- Бідолашні мої «родичі», бідолашні! Все загинуло, все, все тепер загинуло...
Бітті вчепився Монтегові в плече. Таксі рвонулося з місця і зі швидкістю сімдесят миль на годину зникло в кінці вулиці.
Почувся дзвін, ніби на скалки розбилася мрія, створена з фігурного скла, дзеркал і кришталевих призм. Монтег зненацька озирнувся - його мов підштовхнув порив вітру, що налетів не знати звідки. І він побачив, що Стоунмен і Блек, махаючи сокирами, трощать віконні рами, щоб був протяг.
Почувся шерех крилець метелика, що б'ється в холодну чорну перепону.
«Монтег, це я, Фабер. Ви чуєте мене? Що там скоїлось?»
- Тепер це вже скоїлося зі мною,- відповів Монтег.
- Яка прикрість! - вигукнув Бітті.- В наш час кожен чомусь вважає, навіть цілком певен, що з ним не може статися ніякого лиха. Інші вмирають, а я живу. Для мене не існує ані наслідків, ані відповідальності. Але ж вони є! Та годі про це. Коли вже дійшло до наслідків, то не до балачок, чи не так, Монтег?
«Монтег, ви можете врятуватися? Втекти?» - запитав Фабер.
Монтег повільно йшов до будинку, але не відчував, як ноги ступали спершу по цементній доріжці, потім по росяній нічній траві. Десь поруч клацнув запальничкою Бітті, і Монтег зачаровано втупився в жовтогарячий язичок полум'я.
- Чому вогонь сповнений для нас таких чарів? Чому, байдуже про вік, нас завжди тягне до нього? - Бітті загасив маленьке полум'я і знову видобув його.- Вогонь - це вічний рух; це те, що людина завжди прагнула [283] знайти, але так і не знайшла. Або майже вічний рух. Якщо його не гасити, він горів би протягом усього на-шого життя. Що таке вогонь? Це таїна. Вчені щось белькочуть про тертя й молекули. Але вони й самі нічого дої ладу не знають. Справжня принадність вогню в томуг: що він знищує відповідальність і наслідки. Якщо певнаі проблема надто обтяжлива - в піч її. Зараз, Монтег,; такий тягар - ви. Вогонь зніме цей тягар з моїх плечей швидко, чисто й певно. Гігієнічно, естетично, практично.
Монтег дивився на свій дім, який здавався йому тепер чужим і дивним: пізня нічна година, шепіт сусідів, скалки скла, там, на підлозі,- книжки з подертими палітурками й розірваними сторінками, що розліталися, мов лебединий пух; небезпечні книжки, які набули зараз такого безглуздого вигляду, мабуть, не заслуговують, щоб заради них хвилюватися, бо це всього-на-всього пожовклий папір, чорні букви й пошарпані обкладинки.
Звичайно, Мілдред. Вона, певно, бачила, як він ховав ; книжки в саду, і знову внесла їх у дім. Мілдред, Мілдред.
- Я хочу, щоб ви особисто виконали цю роботу. Але не з гасом і сірником, а з вогнеметом. Ваш дім - вам і прибирати.
«Монтег, хіба ви не можете втекти, сховатися?»
- Ні! - розпачливо вигукнув Монтег.- Механічний пес! Через нього не можна!
Фабер почув, але почув і брандмейстер; він подумав, що ці слова стосуються до нього.
- Авжеж, пес тут поблизу, тож не наробіть дурниць. Готові?
- Так.- Монтег клацнув запобіжником вогнемета.
- Вогонь.
Довгий язик полум'я вирвався з вогнемета, вдарив у книжки, відкинув їх до стіни. Монтег увійшов до спальні й двічі вистрілив по широких ліжках; вони, голосно засичавши, запалали так люто, аж Монтег здивувався: хто б міг подумати, що в них стільки вогню й пристрасті! Він попалив стіни спальні й туалетний столик дружини, бо жадав усе це змінити; попалив стільці, столи, а в їдальні - столові прибори й пластмасовий. посуд, усе, що нагадувало про його життя в цьому порожньому домі поруч із чужою жінкою, яка забуде його завтра, врешті, вона вже забула його і мчить зараз самотньо по місту, чуючи лише те, що нашіптує їй у вуха [284] радіо-«черепашка». Так як і раніше, палити було насолодою - приємно було дати волю своєму гніву, палити, рвати, руйнувати, дерти на шматки, нищити безглузду проблему. Нема виходу - то не буде й проблеми!
- Книжки, Монтег!
Книжки підстрибували й танцювали, наче обпалені птахи, їхні крила пломеніли червоним і жовтим пір'ям.
Нарешті він увійшов до вітальні, де в стінах спали велетенські безмовні чудовиська, занурившись у порожні білі думки й холодні сніжні сни. Він вистрілив у кожну з трьох голих стін, і вакуумні колби, засичавши, вибухнули. Порожнеча відгукнулася ще дужчим сичанням, безглуздим криком. Він намагався уявити порожнечу, яка народжувала такі самі порожні образи - і не міг. Він затамував подих, щоб та порожнеча не всоталася в його легені. Він розтяв її, відступивши назад і пославши в подарунок вітальні ще одну велетенську яскраво-жовту квітку. Вогнетривкий шар на стінах тріснув, і полум'я струсонуло будинок.
- Коли закінчите, знайте, що ви заарештовані,- пролунав позаду голос Бітті.
Будинок завалився купою чорного жару й чорної золи. Він лежав, укритий ковдрою сонного рожево-сірого попелу, і султан диму хитався над ним, здіймаючись високо в небо. Було пів на четверту ранку. Люди порозходились по домівках; від циркового балагану залишилася тільки купа головешок і щебінки. Вистава закінчилась.
Монтег завмер, тримаючи вогнемет у безживних руках; великі плями поту розповзлися під пахвами, обличчя було вимазане сажею. Пожежники мовчки стояли позаду нього; тьмяний відблиск тліючих жарин освітлював їхні лиця.
Монтег двічі пробував заговорити і, нарешті зосередившись, він спитав:
- Це моя дружина подала сигнал тривоги? Бітті кивнув.
Книга: Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича
ЗМІСТ
На попередню
|
|
