Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жюль Верн Прорив блокади Переклад В.Шовкуна
IV ХИТРОЩІ КРОКСТОНА
Незабаром уся команда знала про історію Дженні Хеліберт. її розповів матросам Крокстон, анітрохи не бентежачись. За наказом капітана його відв'язали від кабестана, і дев'ятихвостий кіт повернувся до своєї криївки.
- Приємний звірюга,- сказав Крокстон.- Але краще, коли він ховає свої пазурі в лапи.
Діставши волю, він спустився до матроського кубрика, взяв там невеличку валізу й відніс її Дженні. Дівчина перевдяглась у своє жіноче вбрання, але залишилася в каюті й на палубу не виходила.
Тим часом «Дельфін» швидко перетинав Атлантичний океан, збурюючи його своїми двома гвинтами, і вахтові день і ніч пильно стежили за навколишніми водами. Наступного дня після подій, що розкрили інкогніто Дженні Хеліберт, Джеймс Плейфер швидкою ходою прогулювався на юті. Він не робив ніякої спроби зустрітися з дівчиною і продовжити з нею вчорашню розмову.
Тут-таки ходив і Крокстон, раз у раз розминаючись із Джеймсом та поглядаючи на нього із вдоволеною гримасою. Було очевидно, що американець хоче заговорити до капітана, і він вкладав у свій погляд таку наполегливість, яка зрештою увірвала Джеймсові терпець.
- Ну чого тобі від мене ще треба? - сердито озвався він.- Ти крутишся біля мене, як поплавець навкруг буя. Коли вже цьому настане кінець? [57]
- Пробачте, капітане,- відповів Крокстон, підморгнувши Джеймсові,- але я хотів сказати вам дещо.
- Кажи - і дай мені спокій!
- О, все дуже просто. Я просто хочу сказати вам від усього серця, що в глибині душі ви - чоловік славний.
- Чому в глибині душі?
- їв глибині, й на поверхні теж.
- Я не потребую твоїх похвал.
- Річ не в тому, що я хочу вас похвалити. Я почав цю розмову, щоб сказати: тепер ви повинні піти до кінця,
- До якого кінця?
- До кінця виконати свій обов'язок.
- Ого! То в мене є обов'язок?
- Звичайно. Ви взяли нас до себе на борт, дівчину і мене. Добре. Ви віддали міс Хеліберт свою каюту. Добре. Ви не дали канчукові погуляв по моїй спині. Кращого я й сподіватися не міг. Ви Доставите нас прямо в Чарлстон. Чудово. Але це ще не все.
- Як не все? - вигукнув Джеймс Плейфер, приголомшений зухвалістю Крокстона.
- Звичайно, не все,- відповів той з лукавою усмішкою.- Адже батько Дженні сидить там у в'язниці.
- Ну то й що?
- Ну й треба визволити його звідти.
- Визволити батька міс Хеліберт?
- Безперечно. То чудова людина і мужній громадянин! Заради такої людини варто чимось і ризикнути.
- Мій любий Крокстоне - вихователю юнг,- сказав Джеймс Плейфер, насупивши брови.- Ти як ніхто вмієш пожартувати. Але затям собі добре: я не маю настрою до жартів.
- Ви мене неправильно зрозуміли, капітане,- відповів американець.- Я й не думаю жартувати. Я говорю з вами цілком серйозно. Те, що я пропоную, здається вам безглуздим, але то тільки з першого погляду. А коли ви добре поміркуєте, то вам стане ясно: вчинити інакше ви просто не зможете!
- Та ти з глузду з'їхав! Себто я повинен визволити містера Хеліберта з полону?
- Звичайно, ви. Попросіть генерала Борегара, щоб він дав йому волю, і генерал не зможе відмовити вам.
- А якщо відмовить?
- Тоді,- незворушно відповів Крокстон,- ми вдамося до крайніх заходів і викрадемо в'язня з-під самого носа в конфедератів. [58]
- Отже,- вигукнув Джеймс Плейфер, якого почала розбирати лють,- отже, мало того, що я прорву кільце кораблів північноамериканського флоту, які тримають блокаду Чарлстона,- я ще й повинен буду виходити в море під гарматним обстрілом з форту? І все це заради звільнення з тюрми чоловіка, котрого я не знаю і знати не хочу, одного з тих аболіціоністів, яких я ненавиджу, одного з тих писак, що ллють чорнило, замість проливати свою кров!
- Ет, одним гарматним пострілом більше, одним менше! - відказав Крокстон.
- Вислухай мене уважно, Крокстоне - вихователю юнг,- мовив Джеймс Плейфер.- Якщо, на своє лихо, ти знову заговориш зі мною про цю справу, я засаджу тебе в трюм до кінця рейсу, щоб ти там навчився тримати язик за зубами.
Сказавши це, каштан звелів американцеві забиратися геть, і той пішов, бурмочучи:
- І все ж я задоволений з цієї розмови! Зерня кинуто в ґрунті Справа посунулася! Авжеж, посунулася!
Коли Джеймс Плейфер сказав: «Аболіціоніст, яких я ненавиджу»,- він, звичайно, трохи перебільшив. Він аж ніяк не був прихильником рабства, але він не хотів визнавати, що визволення чорних рабів стало головною причиною громадянської війни в Сполучених Штатах Америки, хоча президент Лінкольн неодноразово заявляв про це у своїх офіційних промовах. То може, він схилявся до тієї думки, що Південні штати - вісім з тридцяти шести - мали цілковите право утворити окрему державу, оскільки об'єдналися вони з Північними штатами добровільно? Навіть цього сказати було не можна. Джеймс Плейфер просто ненавидів північних американців - ото й усе. Він ненавидів їх, як ненавидять братів, що самохіть відокремилися від своєї родини, як колишніх англійців, що визнали за слушне робити те, чого Джеймс Плейфер не схвалював. Хоча до американців, які жили у Південних штатах, він чомусь таких претензій не висував. Ось такі були політичні переконання капітана «Дельфіна», та головне, що громадянська війна в Америці відбивалась на його особистих інтересах, і він почував відразу до тих, хто роздував цю війну. Тепер зрозуміло, як він мав поставитися до пропозиції Крокстона - звільнити з тюрми борця проти рабства і підставити спину під гарматний обстріл конфедератів, з якими він збирався торгувати.
Тим часом слова й натяки Крокстона не йшли йому з думки. Він відкидав їх, але вони знову й знову терзали його [60] свідомість, і коли наступного дня Дженні на хвилину піднялась на палубу, він не посмів глянути їй у вічі.
І дуже шкода, бо ця дівчина з білявим волоссям, з розумними й лагідними очима заслуговувала, щоб на неї подивився чоловік, якому було тільки тридцять років. Але Джеймс ніяковів, коли бачив Дженні. Він відчував - ця чарівна дівчина має добру і сильну вдачу, яка загартувалася в тяжких випробуваннях, що випали їй на долю. Він розумів, що мовчить у її присутності, бо не бажає признатися собі в почуттях, які були йому дуже дорогі.
А втім, міс Дженні не шукала зустрічі з Джеймсом Плейфером, хоч і не намагалась уникати його, і в перші дні обоє або зовсім не озивались одне до одного, або обмінювалися кількома незначущими словами. Міс Хеліберт майже не виходила зі своєї каюти, і, звичайно, вона ніколи не заговорила б до капітана, якби Крокстон не здійснив хитрість, завдяки якій він звів обидві сторони віч-на-віч.
Цей достойний американець був вірним слугою родини Хелібертів. Він виріс у домі свого хазяїна, і його відданість не мала меж. Його розважливість не поступалася його мужності й силі. Він також умів, як ми вже переконалися, більш або менш впливати на хід подій. На всі випадки життя він виробив свою філософію. Він ніколи не падав духом і вмів чудово виплутатися з найнеприємніших халеп.
Так-от, цей славний чоловік забрав собі в голову визволити містера Хеліберта з полону; для його, порятунку він хотів використати не тільки корабель капітана Джеймса Плейфера, а й капітана власною особою. Тоді як дівчина хотіла лише зустрітися з батьком і розділити його долю в'язня, Крокстон прагнув куди більшого: щоб вони усі втрьох повернулись до Англії. А для цього йому треба було підкорити своїй волі Джеймса Плейфера. Як ми бачили, він випустив по ньому цілий залп, але противник не капітулював. Навпаки.
«Так, так,- міркував Крокстон.- Конче треба, щоб Дженні й капітан порозумілися між собою. Якщо вони отак дутимуться одне на одного протягом усього рейсу, ми нічого не досягнемо. Треба, щоб вони розмовляли, сперечалися, хай навіть посваряться, та коли вони розмовлятимуть одне з одним, то хай мене чорти візьмуть, якщо кінець кінцем Джеймс Плейфер сам не запропонує Дженні те, в чому так рішуче відмовив мені».
Отож коли Крокстон побачив, що дівчина й молодий капітан уникають одне одного, це неабияк його стривожило.
«Треба втрутитися»,- сказав собі він. [61]
І на четвертий день уранці Крокстон увійшов до каюти міс Хеліберт, потираючи собі руки з виразом глибокої втіхи.
- А в мене чудова звістка! - вигукнув він.- Ви ніколи не здогадаєтеся, що запропонував мені капітан. О, який це благородний молодик, слово честі, благородний!
- Ой! - скрикнула Дженні, чиє серце шалено закалатало.- І що ж він тобі запропонував?
- Визволити містера Хеліберта з полону. Ми викрадемо його в конфедератів і привеземо до Англії.
- Це правда? - зойкнула Дженні.
- Щира правда, міс. Яке серце в цього Джеймса Плейфера! Такі вони і є, англійці: або наскрізь погані, або безмежно добрі. О, він може розраховувати на мою вдячність, і я дав би порубати себе на шматки, якщо це буде йому приємно!
Яка глибока радість опанувала Дженні, коли вона почула слова Крокстона! Визволити батька з полону! Та про таке вона і не мріяла! Отже, заради неї капітан «Дельфіна» готовий наразити на небезпеку і свій корабель, і його команду!
- Ось він який,- додав Крокстон наприкінці.- І таке благородство, міс Дженні, цілком заслуговує на вашу вдячність.
- Більше, аніж на вдячність! - вигукнула дівчина.- На вічну дружбу!
І вибігла з каюти, щоб висловити Джеймсові Плейферу всі почуття, які переповнювали їй серце.
- Наша справа посувається,- пробурмотів американець.- І навіть не посувається, а мчить до мети. Усе буде як треба.
Джеймс Плейфер прогулювався на юті і, звичайно ж, був страшенно здивований, щоб не сказати приголомшений, коли побачив дівчину, яка підійшла до нього із слізьми вдячності на очах, подала йому руку й сказала:
- Дякую, добродію, дякую за вашу самопожертву, що її я ніяк не могла сподіватися від людини нам незнайомої!
- Міс, я не розумію...- почав капітан з виглядом людини, яка й справді нічогісінько не розуміє.
- Адже заради мене ви, добродію, ладні самохіть наразитись на чимало небезпек, а може, й зрадити-свої інтереси. Ви вже й так стільки зробили для мене, виявивши на борту вашого корабля гостинність, на яку я не маю найменшого права...
- Даруйте мені, міс Дженні,- відповів Джеймс Плейфер,- але я справді не розумію, про що ви говорите. Я повівся [62] з вами, як повинен повестися з жінкою кожен добре вихований чоловік, і мої дії не заслуговують на якусь особливу вдячність, тим більше я не збагну, чому ви висловлюєте її так бурхливо...
- Містере Джеймсе, вам немає сенсу більше прикидатись. Крокстон усе мені розповів!
- А! - сказав капітан.- То вам розповів про все Крокстон. Тепер я починаю розуміти, чому ви раптом вибігли із своєї каюти й прийшли сказати мені саме ті слова, яких я...
Говорячи так, молодий капітан почував себе досить ніяково. Він пригадав, як грубо урвав Крокстона, коли той підійшов до нього із своєю пропозицією. Та, на його щастя, Дженні не дала йому часу для пояснень.
- Містере Джеймсе,- урвала вона капітана,- я прийшла на борт вашого корабля, не маючи іншої думки, як дістатися до Чарлстона і там розділити з батьком його полон. Хоч які вони жорстокі, ті оборонці рабства, вони не відмовили б нещасній дівчині в її проханні. Оце й усе, і я ніколи не сподівалася на неможливе. Та оскільки ваше благородне серце вселило вам бажання визволити мого батька з полону, оскільки ви хочете спробувати всі засоби, щоб урятувати його, будьте певні моєї найпалкішої вдячності й дозвольте потиснути вашу руку!
Джеймс не знав, ні що йому сказати, ні як повестися. Він кусав собі губи й не смів узяти руку, яку простягла йому дівчина. Він чудово зрозумів, що Крокстон налаштував на нього пастку, щоб відрізати йому шлях до відступу. І водночас капітан не міг погодитись устряти в халепу з визволенням містера Хеліберта і накликати на себе біду. Але як зруйнувати надію, що ожила в серці цієї бідолашної дівчини? Як відкинути руку, що її вона простягла йому в пориві такої палкої дружби? Невже він допустить, щоб сльози вдячності, які струмують з її очей, перетворилися на сльози невтішного горя?
Отож молодий капітан став підшукувати ухильну відповідь, щоб зберегти за собою свободу дій і не зв'язати себе обіцянкою на майбутнє.
- Міс Дженні,- почав Джеймс Плейфер,- повірте, я зроблю усе від мене залежне... І
І він узяв у свої долоні маленьку руку дівчини, та від цього ніжного потиску його серце розм'якло, а голова пішла обертом; йому забракло слів, щоб висловити свої думки, і він лише пробурмотів, хвилюючись і затинаючись:
- Міс... міс Дженні... заради вас... [63]
Крокстон, що не відривав від них обох погляду, потирав руки, корчив лукаві гримаси й повторював:
- Наша справа посувається. І добре посувається. Ох, і добре ж!
Чи зумів би Джеймс Плейфер якось виплутатися з цієї халепи?
Хтозна. Але на його щастя - і на біду «Дельфіна» - згори почувся крик вахтового матроса:
- Гей, хто там внизу на вахті?
- В чому річ? - крикнув з палуби містер Метью.
- Бачу вітрило!
Джеймс Плейфер, покинувши дівчину, негайно кинувся на ванти бізані.
Книга: Жюль Верн Прорив блокади Переклад В.Шовкуна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
