Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
Розділ IX ЧОЛОВІК З ЧЕРЕСОМ, ПОВНИМ ЗОЛОТА
Минуло більше тижня, і невдачі, які досі переслідували "Завіт" у цьому плаванні, стали позначатися ще дужче. Іноді корабель просувався трохи вперед, а в інші дні його насправді відносило назад. Кінець кінцем нас занесло далеко на південь, і весь дев'ятий день ми тільки те й робили, що повертали з одного галсу на другий поблизу мису Рес і дикого скелястого берега по обидва боки від нього. Тоді капітан з помічниками порадились і вирішили щось не зовсім зрозуміле для мене: ми змінили курс і з ходовим вітром швидко рушили на південь.
На десятий день після обіду хвилі почали спадати, і бриг огорнув густий, вогкий сивий туман, так що з одного кінця корабля не видно було другого. Спускаючись на палубу, я бачив, що матроси й командири уважно прислухалися, стоячи біля фальшбортів, "чи немає бурунів", і хоч не розумів [210] цих слів, але теж відчував у повітрі небезпеку й хвилювався.
Десь близько десятої години вечора я подавав вечерю містерові Ріакові й капітанові, як раптом корабель об щось ударився з величезною силою і ми почули, що хтось кричить за бортом. Мої обидва зверхники рвучко схопилися на ноги.
- Бриг на щось наскочив! - вигукнув містер Ріак.
- Ні, сер, - заперечив капітан. - Ми всього-на-всього перекинули човна.
І вони вибігли з каюти.
Капітан мав рацію. Ми в тумані наскочили на човен, він розколовся навпіл і пішов на дно з усім екіпажем. Живим лишився один чоловік. Він (про це я дізнався потім) сидів на кормі як пасажир, а решта людей веслували. Руки в цього чоловіка були вільні, йому не заважало ніщо, крім довгого -нижче колін - плаща з грубого ворсистого сукна, і коли від удару корму човна підкинуло в повітря, він підскочив і вхопився за бушприт корабля. Те, що він зміг таким чином урятуватися від смерті, свідчило про його щастя, неабияку спритність і незвичайну силу. Проте, коли капітан увів цього чоловіка в каюту і я вперше побачив його, то не помітив на його обличчі хвилювання.
Це був невеликий на зріст, але гарної статури чоловік, спритний, як кізка; у нього було приємне відверте обличчя, дуже засмагле від сонця, густо вкрите ластовинням і подзьобане віспою. В його незвичайно ясних очах було щось божевільне, вони одночасно приваблювали і викликали тривогу. Скинувши плаща, врятований поклав на стіл два майстерно оздоблені сріблом пістолі; на поясі в нього висіла довга шпага. Манери незнайомця були елегантні, він дуже чемно поводився з капітаном. З першого ж погляду на нього я подумав, що переді мною стоїть чоловік, якого я волів би назвати своїм другом, а не ворогом.
Капітан теж вивчав незнайомця, але звертав більше уваги на його одяг, ніж на нього самого. І справді, як тільки той скинув плаща, його зовнішній вигляд виявився надто пишним для кормової рубки купецького корабля: на ньому був капелюх з плюмажем, червона камізелька, штани з чорного плющу й блакитній камзол зі срібними ґудзиками й гарним срібним позументом. Це був дорогий одяг, хоч трохи й попсований у дорозі, бо незнайомцеві, очевидно, доводилося в ньому спати.
- Мені дуже прикро, що загинув човен, сер, - сказав капітан. [211]
- З ним пішли на дно кілька славних людей, - зауважив незнайомець, - яких я волів би бачити знов на суходолі більше, ніж десяток човнів.
- Ваші друзі? - поцікавився Гозісен.
- У вашій країні не знайдеш таких друзів, - почув він у відповідь. - Вони віддали б за мене життя, як вірні пси.
- Пусте, сер, - кинув капітан, все ще пильно придивляючись до нього. - На світі людей більше, ніж човнів для них.
- Теж слушно! - вигукнув незнайомець. - Ви, здається, дуже проникливі.
- Я жив у Франції, сер, - зауважив капітан. Було ясно, що він хотів сказати цими словами більше, ніж вони означали.
- Ну й що ж, - осміхнувся незнайомець. - Там бувало й багато інших славних людей, мабуть, з тою ж метою, що й ви.
- Безперечно, сер, - погодився капітан. - І заради гарних мундирів.
- Ого! - вигукнув незнайомець. - Так он звідки вітер віє! - І він швидко поклав руку на пістолі.
- Не кваптеся, сер, - сказав капітан. - Не починайте сварки, доки немає в цьому потреби. На вас мундир французького солдата, а розмовляєте ви по-шотландському, та в наші дні багато чесних людей роблять те саме, і я сказав би, що від цього вони аж ніяк не стали гіршими.
- Невже? - здивувався чоловік у гарному мундирі. - Ви належите до чесної партії? (Він мав на увазі партію якобітів*, бо кожна партія в таких політичних чварах вважала, що епітет "чесна" належить саме їй.)
- О ні, сер, - відповів капітан. - Я щирий протестант і дякую за це Богові. (Я доти ніколи не чув, щоб він узагалі говорив про будь-яку релігію, хоч пізніше дізнався, що він неодмінно відвідував церкву, коли сходив на берег.) -Однак, - вів далі капітан, - я вмію жаліти людину, коли бачу її в скрутному становищі.
- Справді? - спитав якобіт. - Що ж, сер, відверто кажучи, я один з тих чесних джентльменів, які брали участь у повстанні в сорок п'ятому і сорок шостому роках; і коли б я потрапив до рук кого-небудь із дворян у червоних мундирах, мені б не минути біди. А зараз я мав їхати у Францію, тут крейсував французький корабель, щоб підібрати мене, але в тумані він пройшов повз нас - як би я хотів, щоб це пройшли саме ви, і ось що я скажу вам на закінчення: якщо ви [212] висадите мене там, куди я прямую, то я маю чим щедро винагородити вас за ваші турботи.
- У Франції? - спитав капітан. - Ні, сер, цього я не можу зробити. Але висадити вас там, звідки ви пливли, - про це ми можемо говорити.
Тут, на нещастя, капітан помітив, що я стою у своєму кутку, і випровадив мене на камбуз принести вечерю врятованому. Я не барився, запевняю вас, а коли повернувся до рубки, то побачив, що незнайомець зняв із себе черес із грошима й висипав на стіл кілька гіней. Капітан переводив погляд з гіней на черес, а потім на обличчя незнайомця і помітно хвилювався.
- Половину цього, - вигукнув він, - і я ваш покірний слуга!
Той згорнув гінеї назад у черес і знову надів його під камізсльку.
- Я вже сказав вам, сер, - відповів незнайомець, - що жодне пенні з них не належить мені. Це гроші вождя мого клану. Було б безглуздо з мого боку пошкодувати частину грошей з тим, щоб урятувати решту; але я був би поганим собакою, коли б купив свою власну шкуру надто дорогою цілою. Тридцять гіней, якщо висадите мене на березі моря, або шістдесят, коли приставите в Лінні-Лох. Беріть, якщо хочете, а коли ні, то чиніть, як вам завгодно.
- Гм... - гмукнув Гозісен. - А якщо я видам вас солдатам?
- В« пошиєтеся в дурні, - відповів незнайомець. - У мого вождя, дозвольте вам сказати, сер, усе майно конфісковане, як і в кожної чесної людини в Шотландії. Його маєток у руках чоловіка, якого називають королем Ґеоргом*; урядовці короля збирають або, радше, намагаються збирати подать. Та Швтландії робить честь те, шо бідні орендарі не забувають свого вождя, який перебуває на вигнанні, і ці гроші є частиною тієї самої орендної плати, якої чекає король Ґеорг. Сер, мені здається, цю ви кмітливий чоловік і розумієтесь на цих справах: коли вв віддасте ці гроші урядові, скільки з них потраплять у вашу кишеню?
- Дуже мало, звичайно, - відповів Гозісен і сухо додав: -Якщо тільки уряд дізнається про це. Але я думаю, що при бажай» зміг би тримати язик за зубами.
- Он як! - вигукнув незнайомець. - Але я зможу вивести вас на чисту воду. Коли ви будете нечесним у грі, я перехитрую вас. Якщо мене схоплять, то дізнаються, що це за гроші.
- Гаразд, - сказав капітан. - Хай буде по-вашому. Шістдесят гіней, та й по всій справі. Ось вам моя рука в цьому.
- А ось моя, - простяг руку врятований. [213]
Після цього капітан вийшов (щось надто квапливо, подумав я) і залишив мене в рубці з незнайомцем.
У той час - невдовзі після сорок п'ятого року - багато вигнанців, ризикуючи своїм життям, поверталися на батьківщину, щоб побачитися з друзями або щоб зібрати трохи грошей. Що ж до ватажків гірських кланів, то часто доводилось чути, як обмежували себе їхні орендарі, щоб посилати їм гроші, а люди з їхніх кланів, не боячись солдатів, збирали гроші, щоб потім під носом у нашого великого військово-морського флоту приставити їх через протоку у Францію. Все це, звичайно, я чув з чужих уст, і ось тепер переді мною сидів чоловік, якого засудили за такі провини на вигнання. Але він був не тільки бунтарем і одним з тих, що перепачковували орендні гроші, а ще й найнявся на службу до французького короля Людовіка*. До того ж він носив черес, набитий золотими гінеями. Хоч би якими були мої переконання, я не міг не дивитися на цю людину з великим інтересом.
- Значить, ви якобіт? - поцікавився я, ставлячи перед ним вечерю.
- Авжеж, - відповів незнайомець, сідаючи за стіл. - А ви, судячи з вашого довгобразого обличчя, напевно, віг?(1)
(1) Вігами, або вігаморами, називали всіх тих, хто був вірний королю Ґеоргу (прим, автора).
- Ні те ні се, - відказав я, щоб не дратувати його, бо й справді я був вігом, наскільки містерові Кемблові вдалося з мене його зробити.
- Та це пусте, - промовив він, а потім додав: - Але гляньте, містере Нітенісе, ця пляшка порожня. Було б несправедливо брати з мене шістдесят гіней і не дати хоч трохи вина.
- Піду візьму в капітана ключ, - сказав я і спустився на палубу.
Густий туман ще не розвіявся, але хвиля на морі майже спала. Бриг ліг у дрейф, бо ми не знали точно, де саме перебуваємо, а вітер, хоч і дуже слабкий, не був ходовий. Кілька матросів ще прислухалися, чи не чути поблизу бурунів, але капітан і обидва помічники стояли на шкафуті* й про щось радилися між собою. Не знаю, чому мені спало на думку, що вони намислили щось лихе, але перші слова, які я почув, підійшовши потихеньку ближче до них, підтвердили мої підозри.
То був вигук містера Ріака, якого наче осяяла раптова думка:
- А чи не змогли б ми виманити його з рубки?[214]
- Краще хай лишається там, - заперечив Гозісен. - У рубці надто мало місця, щоб скористатися шпагою.
- Що так, то так - погодився помічник. - Але там до нього важко дібратися.
- Дурниця! - кинув Гозісен. - Ми можемо втягти його в розмову, підійти з обох боків і схопити за руки; або, якщо це не підходить, сер, можна вдертися обома дверима й схопити його, перше ніж він устигне витягти шпагу.
При цих словах мене пойняв страх і гнів проти підступних, пожадливих, кровожерних людей, з якими я плавав. Спершу в мене промайнула думка негайно ж утекти звідси, але гору взяла сміливість.
- Капітане, - мовив я, - той джентльмен просить горілки, а пляшка порожня. Дайте, будь ласка, ключа.
Вони всі здригнулись і повернулися до мене.
- Це ж просто чудово! Ось нам нагода дістати зброю! -вигукнув Ріак, а потім звернувся до мене: - Послухай, Девіде, ти знаєш, де лежать пістолі?
- Так, так, - докинув Гозісен. - Девід знає, Девід гарний хлопчина. Розумієш, Девіде, той дикий горянин небезпечний для корабля, не кажучи вже про те, що це запеклий ворог короля Ґеорга, хай боронить його Бог!
До мене ще ні разу не підлещувались так, відколи я потрапив на бриг, але я відповів ствердно, наче все, що вони казали, було цілком природне.
- Лихо в тому, - закінчив капітан, - що вся наша вогнепальна зброя, велика й мала, в кормовій рубці під носом у цього чоловіка, і порох теж. Коли б зараз я або один з моїх помічників зайшов туди і взяв зброю, це викликало б у нього підозру. Але такий хлопчина, як ти, Девіде, міг би непомітно потягти в нього з-під носа ріг пороху і один чи два пістолі. Якщо ти зумієш так зробити, я пригадаю все там, де тобі будуть потрібні друзі, а це станеться, коли ми прибудемо в Кароліну.
Тут містер Ріак щось шепнув йому на вухо.
- Чиста правда, сер, - промовив капітан і знову звернувся до мене: - А потім, Девіде, у того чоловіка повний черес золота, і, даю слово, ти одержиш свою частку.
Я відповів, що зроблю все, як він бажає, хоч насправді в мене ледве вистачало духу говорити з ним. Після того капітан дав мені ключа від шафи, де зберігалися напої, і я поплентав до рубки. Що я мав робити? Ці собаки й злодії викрали мене з батьківщини, вбили бідолашного Ренсома. Невже я мав допомагати їм учинити ще одне вбивство? Та, з [215] другого боку, я боявся неминучої смерті: що могли зробити дорослий чоловік і хлопчак проти всієї команди корабля, навіть коли б вони й були хоробрі, як леви?
Все ще розмірковуючи і так нічого й не вирішивши, я ввійшов у рубку, побачив, що якобіт вечеряє при світлі лампи, і в ту ж мить моя постанова склалася. В цьому немає ніякої моєї заслуги. Не зі свого вибору, а наче під впливом якоїсь невидимої сили я підійшов до столу й поклав руку незнайомцеві на плече.
- Ви не хочете, щоб вас убили?
Він схопився на ноги і глянув на мене, запитуючи поглядом красномовніше від будь-яких слів.
- О-о! - вигукнув я. - Всі вони тут убивці! Цей корабель повен убивць. Вони вже вбили одного хлопця. Тепер хочуть убити вас.
- Так, так, - промовив незнайомець. - Але ж я ще не в руках у них. - Потім, допитливо глянувши на мене, спитав: -Ви будете за мене?
- Атож! - сказав я. - Я не злодій і не вбивця. Я буду з вами.
- Гаразд, - сказав він. - Як вас звати?
- Девід Балфор, - відповів я, а потім, подумавши, що чоловікові в такому пишному вбранні повинні подобатись родовиті люди, вперше додав: - 3 Шооза.
Йому навіть на думку не спало сумніватися в моїх словах, бо горяни вже звикли бачити родовитих дворян у великій бідності; та оскільки він не мав власного маєтку, слова мої зачепили його дитинячу пиху.
- Моє прізвище Стюарт, - відрекомендувався він, набираючи поважного вигляду. - Звуть Алан Брек. Мене цілком улаштовує королівське прізвище, і мені не треба чіпляти до нього назву якоїсь ферми.
Дорікнувши мені отак, наче це було тепер найважливіше, він заходився оглядати місце, де нам доведеться захищатись від нападу.
Кормова рубка була збудована так міцно, щоб витримати удари морських хвиль. З її п'яти отворів лише скляний люк і обоє дверей були настільки широкі, що могли пропустити людину. Крім того, ковзні двері можна було наглухо зачинити. Вони були збиті з товстих дубових дощок і мали защіпки щоб тримати їх відчиненими або зачиненими, залежно від потреби. На одні двері, вже зачинені, я накинув защіпки, та коли зібрався підкрастися до других, Алан зупинив мене. [216]
- Девіде, - сказав він. - Я зараз не можу пригадати назву вашого маєтку, а тому наважусь називати вас просто Девідом. Відчинені двері будуть моїм найкращим захистом.
- Було б краще їх зачинити, - заперечив я.
- Ні, Девіде, - відповів він. - Розумієте, у мене тільки одне обличчя, а поки ці двері будуть відчинені і я стоятиму до них обличчям, то більша частина моїх ворогів буде переді мною. А я й хотів би їх саме там бачити.
Говорячи це, він дістав мені зі стояка тесак (крім вогнепальної зброї, там було кілька тесаків), який вибирав дуже уважно, похитуючи головою і примовляючи, що за все своє життя не бачив гіршої зброї. Потім посадив мене до столу, дав ріг з порохом, торбину з кулями і всі пістолі, які й велів набити.
- Це буде краща робота, запевняю вас, - сказав він, - для джентльмена шляхетного походження, ніж мити тарілки й подавати горілку банді вимащених смолою матросів.
Алан став посеред рубки обличчям до дверей і, видобувши з піхов довгу шпагу, спробував орудувати нею в цьому тісному приміщенні.
- На превеликий жаль, доведеться тільки колоти вістрям, - мовив він, прикро похитавши головою, - я не зможу виявити своєї майстерності у верхній обороні шпагою. А тепер, - додав він, - набивайте пістолі й слухайте мене.
Я сказав, що буду уважно слухати. Груди мені стискало, в роті пересохло, в очах потемніло; а на згадку про кількість людей, які незабаром мали накинутися на нас, серце моє завмирало зі страху. З голови не виходила настирлива думка про море, що хвилювалося навколо брига; туди, як я подумав, кинуть мій труп ще до ранку.
- Передусім, - поцікавився Алан, - скільки в нас супротивників?
Я став лічити, але в голові було таке сум'яття, що довелося лічити двічі.
- П'ятнадцять, - сказав я. Алан свиснув.
- Чимало! Але тут нічого не зміниш. Тепер слухайте уважно. Моя справа - захищати двері, звідки я чекаю головного нападу. В це ви не встрявайте. І запам'ятайте, не стріляйте в мій бік, доки вони не звалять мене з ніг, бо мені приємніше мати десяток ворогів перед собою, ніж одного такого друга, як ви, що стріляє мені в спину.
Я зізнався, що й справді з мене кепський стрілець.
- Дуже сміливо сказано, - захоплено вигукнув Алан у [217] захваті від моєї відвертості. - Багато джентльменів не наважилось би зізнатися в цьому.
- Дозвольте, сер, - зазначив я. - Адже позад вас теж є двері, які вони можуть зламати.
- Слушно, - відповів Алан, - і це вже частина ваших обов'язків. Як тільки пістолі будуть набиті, ви повинні залізти он на ту койку, що ближче до вікна, і коли вони хоч доторкнуться до дверей, стріляйте. Та це ще не все. Будьте хоч трохи солдатом, Девіде. Що вам ще треба охороняти?
- Засклений люк, - відповів я. - Але ж, даруйте, містере Стюарт, мені слід було б мати очі й на потилиці, щоб охороняти і двері, і люк, бо коли я стоятиму обличчям до дверей, то повертатимусь спиною до люка.
- Авжеж, - погодився Алан. - Та хіба ви не маєте вух?
- А-а, зрозумів! - вигукнув я. - Я почую, як розіб'ється скло!
- У вас іще трошки клею в голові є! - мовив похмуро Алан.
Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
