Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
Розділ XIII ЗАГИБЕЛЬ БРИГА
Була вже пізня година, стемніло настільки, наскільки взагалі тут темніло в цю пору року (тобто було ще досить видно), коли Гозісен просунув голову в двері рубки.
- Послухайте, - звернувся він до Алана, - вийдіть і гляньте, чи ви не зможете визначити, де ми тепер?
- Знову якісь хитрощі? - спитав Алан.
- Мені зараз не до хитрощів! - вигукнув капітан. - Є інші речі, про які я маю подумати: мій бриг загрожений!
Із стривоженого виразу його обличчя, а найбільше з гострого тону, яким він говорив про бриг, ми зрозуміли, що [234] капітан не хитрує, а тому, не дуже побоюючися зради, вийшли на палубу.
Небо було безхмарне, віяв сильний холодний вітер, що пронизував до кісток. Ще не зовсім згасло денне світло, і водночас яскраво світив майже повний місяць. Бриг тримався круто до вітру, щоб обминути південно-західний мис острова Мулу, гори якого виднілися з лівого борту судна (найвище здіймалася Бен Мор з оповитою туманом вершиною). Хоч цей напрямок і не зовсім відповідав меті нашого плавання, "Завіт" із шаленою швидкістю розтинав бурхливе море, то провалюючись униз, то злітаючи на гребенях хвиль, які переслідували нас із заходу.
Ніч видалась не така вже й погана для плавби в чистому морі, і я почав дивуватися, що саме так непокоїло капітана, як раптом бриг піднявся на гребені високої хвилі й Гозісен показав нам на щось рукою. Ми глянули туди. Недалеко від нас із освітленого місяцем моря вгору фонтаном била вода, а через якусь мить сюди долинув віддалений гуркіт.
- Що це, по-вашому? - похмуро спитав капітан.
- Хвилі розбиваються об риф, - відказав Алан. - Тепер ви знаєте, де він; чого ж вам ще треба?
- Та юно то так, - буркнув Гозісен. - Якби ж цей риф був єдиний.
І справді, поки він говорив, трохи далі на південь з'явився ще один фонтан.
- Он! - вигукнув капітан. - Ви самі бачите. Коли б я знав про ці рифи і мав мапу або коли б був живий Шуен, не тільки шістдесят гіней, а навіть шістсот не примусили б мене ризикувати бригом серед цих скель. Адже ви, сер, знаєте тут берег і мали б бути нам за лоцмана. Чого ж ви мовчите?
- Я думаю, - відповів Алан, - що це так звані Торенські скелі.
- І багато їх? - спитав капітан.
- Правду кажучи, сер, з мене ніякий лоцман, - відказав Алан, - але, наскільки я пригадую, вони тягнуться на десять миль.
Містер Ріак і капітан перезирнулися.
- Мусить же бути якийсь прохід між ними! - зауважив капітан.
- Безперечно, - погодився Алан, - але де? Мені пригадується, що ближче до берега рифів майже немає.
- Справді? - перепитав Гозісен. - У такому разі нам доведеться триматися круто до вітру, містере Ріак, і підійти якомога ближче до берега Мулу, сер. Хоч навіть і тоді земля закриватиме нас од вітру, а ці скелі залишаться з завітряного [235] боку. Що ж, ми не маємо іншої ради, і так чи так нам загрожує небезпека розбитися.
З цими словами він віддав стерничому наказ і послав Ріака на фор-марс*. На палубі було всього п'ять чоловік, рахуючи й капітана та помічника: придатних (або принаймні придатних і згодних) виконувати свою роботу більше не було. Як я вже сказав, на долю містера Ріака випало лізти нагору, і він сидів там, ведучи спостереження і повідомляючи на палубу про все, що бачив.
- Море на південь захаращене скелями! - закричав він; а потім трохи перегодя: - Здається, воно таки вільніше біля берега!
- Ну, сер, - звернувся Гозісен до Алана, - спробуємо йти вашим шляхом. Хоч, гадаю, ми з таким самим успіхом могли б звіритися на сліпого скрипаля. Дай Боже, щоб ви не помилилися.
- Дай Боже, щоб я не помилився! - мовив Алан до мене. - Де ж я чув про цей прохід? Ат, що буде, те й буде.
Коли ми підійшли ближче до повороту берега, рифи стали траплятися там і сям безпосередньо на нашому шляху, і містер Ріак час від часу кричав нам, щоб ми змінили курс. Іноді він запізнювався з попередженням: один риф був так близько від брига, що коли на нього налетіла хвиля, бризки води потрапили на палубу, і ми змокли, наче під дощем.
Тієї місячної ночі ми бачили небезпеку так виразно, як удень, і це, мабуть, було страшніше за все. Я бачив також обличчя капітана, що стояв біля стерничого. Він переступав з ноги на ногу, хукав собі на руки і весь час прислухався й придивлявся, цілком володіючи собою. Ні він, ні містер Ріак не відзначились хоробрістю в недавній сутичці, але тепер я бачив, що у своїй справі вони мужні, й все більше захоплювався ними, особливо коли помітив, що Алан дуже зблід.
- О Девіде, - промовив він, - це зовсім не та смерть, про яку я мріяв.
- Як, Алане? - вигукнув я. - Невже ви боїтесь?
- Ні, - відповів він, облизуючи пересохлі губи, - не боюсь. Однак погодьтеся, що це неприємний кінець.
На цей час ми, лавіруючи то в один, то в другий бік, щоб обійти риф, але все-таки тримаючись вітру й берега, обминули Айону й прямували вздовж берега острова Мулу. Прибій поблизу мису був дуже сильний і кидав бриг у всі боки. До стерна поставили двох чоловік, а іноді їм допомагав ще й сам Гозісен; і дивно було бачити, як троє дужих чоловіків навалювались усім тілом на румпель, а він, мов жива істота, [236] чинив опір і відкидав їх назад. Це було б вельми небезпечно, якби море в цьому місці не стало вільнішим від скель. Крім того, містер Ріак повідомив з фор-марса, що він бачить попереду зовсім чисте море.
- Ви мали рацію, - звернувся Гозісен до Алана. - Ви врятували бриг, сер, і я пригадаю це, коли ми зводитимемо наші рахунки.
Я вірю, що він не тільки говорив щиро, а й додержав би свого слова: таке велике місце в його житті займав "Завіт".
Та це лишається тільки моїм припущенням, бо сталося інакше, ніж передбачалося.
- Тримайте трохи вбік, - раптом закричав містер Ріак. -Риф з навітряного боку.
В ту ж хвилину приплив підхопив бриг і повернув його за вітром. Вітрила обвисли, корабель крутнувся на вітрі, наче дзиґа, і вдарився об риф з такою силою, що всі ми попадали на палубу, а містер Ріак мало не зірвався з щогли.
В одну мить я вже був на ногах. Риф, об який ми вдарились, був недалеко від південно-західного кінця Мулу, біля маленького острівця, що називався Іррайд. Острівець цей чорнів низько над водою з лівого борту судна. Іноді хвиля розбивалась на самій палубі, іноді вона тільки підіймала нещасний бриг на риф, і ми чули, як бриг розколюється на тріски.
Від оглушливого ляскання вітрил, завивання вітру, блиску водяних бризок у місячному світлі й свідомості небезпеки в мене, очевидно, трохи запаморочилось у голові, бо я майже не розумів, що діється навколо.
Незабаром я побачив, що містер Ріак з матросами пораються біля човна, і все в тому ж напівсвідомому стані побіг допомагати їм; а коли я взявся до роботи, в моїй голові знову прояснилось. Справа наша була нелегка, бо човен лежав посеред палуби і був наповнений паками з товаром, а величезні хвилі, що перекочувались через палубу, примушували раз У раз кидати роботу і за що-небудь хапатися. Та однаково ми всі працювали, як воли, поки вистачало сил.
Тим часом ті з поранених, котрі могли рухатись, повилазили з переднього люка і почали допомагати, тоді як решта, що безпорадно лежали на койках, краяли моє серце своїми зойками і благаннями врятувати їх.
Капітан не брався до роботи. Здавалось, він утратив розум: стояв, тримаючись за ванти, розмовляв сам із собою і голосно стогнав, коли корабель ударявся об скелю. Бриг був для нього дружиною і дітьми; капітан міг щодня байдуже дивитись на жорстоке поводження з бідолашним Ренсомом, та [237] коли йшлося про бриг, він, здавалося, страждав разом з кораблем.
За весь час нашої роботи біля човна я не промовив жодного слова і тільки раз, глянувши на берег, спитав Алана, що це за місце. Він відповів, що гіршого місця для нього й бути не може, бо ці землі належать Кемблам.
Ми поставили одного з поранених матросів стежити за хвилями і попереджувати нас про небезпеку. Човен був майже готовий до спуску на воду, коли цей матрос раптом пронизливо закричав: "Тримайтесь, ради Бога!" З його голосу ми зрозуміли, що сталося щось надзвичайне; і справді, ту ж мить перед нами виросла величезна хвиля, підняла бриг і дуже накренила його. Не знаю, чи я надто пізно почув попередження, чи, може, надто слабко тримався, але від різкого крену корабля мене перекинуло через фальшборт просто в море.
Я пірнув і наковтався води, потім виринув на поверхню, побачив відблиски місячного світла й знову поринув у воду. Кажуть, що за третім разом людина вже більше не виринає. Значить, я не такий, як інші люди, бо й захотівши, не зміг би підрахувати, скільки разів поринав чи виринав знову. Весь час хвилі то шпурляли мене з боку в бік, то били й душили, іноді зовсім поглинаючи. Все це так відвертало мої думки, що я не почував ні страху, ні відчаю.
Незабаром я помітив, що тримаюсь за дерев'яний брус, який трохи допомагав мені. Раптом я опинився в спокійній воді й помалу почав вертатись до тями.
Виявилось, що я вхопився за запасну рею. Я з подивом побачив, як далеко мене віднесло від брига. І все-таки спробував окликати його, хоча швидко зрозумів, що мій голос не долинає до корабля. Бриг ще тримався на воді, та за хвилями я не міг побачити, спустили вони човен чи ні.
Окликаючи бриг, я помітив, що між ним і мною пролягла смуга води, куди не докочувались великі хвилі; але вся вона мовби кипіла в місячному сяйві, вкриваючись кільцями й бульбашками. Час від часу вся смуга поверталася в один бік, немов хвіст живої змії, іноді на якусь мить усе зникало, а потім вода закипала знову. Я не міг розгадати, що воно таке, це незнане явище жахало мене чимраз дужче. Але тепер я знаю, що то, очевидно, була морська течія, яка віднесла мене так швидко від брига, жорстоко шпурляючи на всі боки, і нарешті, ніби втомившись від цієї гри, кинула разом із запасною реєю ближче до берега.
Я лежав тепер на воді цілком спокійно й почав думати, що людина може не тільки втопитись, а й померти від холоду. [238]
Неподалік виднів берег Іррайду, при світлі місяця я міг розгледіти кущі вересу і зблиски лосняку на скелях.
"Хм, - снувалося в голові. - Невже я не зможу дістатись до берега?"
Я не вмів добре плавати, бо річка Ессен Вотер у наших краях була неглибока, однак, міцно вхопившись обіруч за рею і б'ючи ногами по воді, я скоро відчув, що рухаюсь. Важка це була робота й страшенно повільна, але приблизно через годину я дістався до оточеної низькими пагорбами піщаної затоки, що лежала між двома мисами.
Море тут було зовсім спокійне, не відчувалося ніякого прибою, ясно світив місяць, і я подумав, що ніколи ще не бачив пустельнішого й безлюднішого місця. Та все-таки це був суходіл. Нарешті стало так мілко, що вже можна було покинути рею і дійти вбрід до берега. Не можу навіть сказати, що я відчував сильніше - втому чи радість порятунку. У всякому разі був і стомлений, і щасливий. Я ніколи ще так не стомлювався і ніколи не був такий вдячний Богові, як тієї ночі.
Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
