Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
Розділ XVIII РОЗМОВА З АЛАНОМ У ЛЕТЕРМОРСЬКОМУ ЛІСІ
Алан отямився перший. Він устав, вийшов з-поза дерев на узлісся, пильно оглянув усе навколо і знову сів на землю.
- А знаєте, Девіде, - звернувся він до мене, - вам загрожувала поважна небезпека.
Я промовчав і навіть не підвів голови. Мені довелося бути свідком убивства, бачити, як здоровий життєрадісний джентльмен в одну мить був позбавлений життя. На згадку про його наглу смерть у мене болісно щеміло серце; та не одне це турбувало мене. Вбили чоловіка, якого Алан ненавидів, а сам Алан ховається тут, поміж деревами, і втікає від солдатів. Хто стріляв - чи він сам, чи, може, він тільки віддав наказ, - тепер це не мало значення. Виходило, що мій єдиний друг у цій дикій країні найперший винуватець кривавого злочину. Я з жахом відчував його присутність, не міг навіть глянути йому в очі й охоче погодився 6 краще лежати самотнім під дощем на своєму холодному острівці, ніж у цьому теплому лісі поруч з убивцею.
- Ви ще не відпочили? - знову порушив мовчанку Алан.
- Ні, - відповів я, не підводячи голови з папороті, - ні, я зараз не почуваю втоми і можу говорити. Нам слід розлучитись, Алане. Ви мені дуже припали до серця, але ваш шлях - не мій і не Божий. Одне слово, ми повинні розійтися своїми дорогами.
- Мені важко буде розлучатися з вами, Девіде, без жодних на те причин, - сказав Алан дуже поважно. - Коли ви знаєте щось таке, що плямує мою честь, то бодай в ім'я нашого знайомства скажіть, у чому річ. А якщо вам просто перестало подобатись моє товариство, то мені слід вважати себе ображеним.
- Алане, до чого ви все це кажете? Адже ви дуже добре знаєте он того Кембла, що лежить у крові на дорозі!
Він деякий час мовчав, а потім запитав: [264]
- Ви чули коли-небудь приповість про "Чоловіка й Добрий Нарід"? - очевидно, він мав на увазі казку.
- Ні, не чув, - відповів я, - і не бажаю слухати.
- З вашого дозволу, містере Балфор, я все-таки розповім її вам. Море викинуло одного чоловіка на скелястий острівець, де, як виявилось, зупинявся дорогою в Шотландію і відпочивав Добрий Нарід. Острівець той називається Скерривор і лежить недалеко від того місця, де розбився наш корабель. Чоловік гірко ридав, нарікаючи на долю, що він не зможе побачити перед смертю своє мале дитя. Урешті король Деброро Народу зглянувся на нього і послав по дитину гінця; той приніс її в мішку й поклав поруч чоловіка, поки той спав. Чоловік прокинувся й побачив коло себе мішок, у якому щось ворушилося. Він, очевидно, належав до тих людей, які завжди і в усьому чекають найгіршого. Тож, перше ніж розв'язати мішок, він для більшої безпеки простромив його кинджалом, а розв'язавши, побачив там свою дитину вже мертвою. Мені здається, містере Балфор, що ви дуже схожі на того чоловіка.
- Ви хочете сказати, що ви непричетні до вбивства! -вигукнув я, сідаючи.
- Насамперед скажу вам, містере Балфор з Шооза, як друг другові, що коли б я навіть і хотів убити когось, то не зробив би цього на своїй батьківщині, щоб не завдати клопоту моєму кланові. І ви не зустріли б мене без шпаги й рушниці, з самою лише вудкою за спиною.
- Що правда, то правда* - погодився я.
- А тепер, - сказав Алан, витягаючи кинджал і кладучи на нього руку, - я присягаюся священною крицею, що не вчинив цього вбивства й не замишляв його.
- Слава Богу! - вигукнув я, простягаючи йому руку. Та він наче не помітив її.
- І надто вже багато в нас розмови про якогось Кембла, - вів далі Алан. - Кембли не такі вже й рідкісні, скільки мені відомо!
- У всякому разі, - зауважив я, - ви не можете дуже докоряти мені, Алане, бо повинні пам'ятати, що говорили мені на кораблі. Однак спокуса й дія - не те саме, і я ще раз дякую за це Богові. Нами всіма може оволодіти спокуса, але холоднокровно вбити людину, Алане... - В ту мить я більше нічого не міг сказати. - Ви знаєте, хто це зробив? - спитав я, трохи заспокоївшись. - Ви знайомі з тим чоловіком у чорному камзолі?
- Я не звернув уваги на колір камзола, - схитрував Алан, - мені чогось здається, що він був синій. [265]
- Мені байдуже, синій він чи чорний. Знаєте ви цього чоловіка? - наполягав я.
- Кажучи по щирості, я не міг би заприсягтися в цьому, - відказав Алан. - Правда, він пройшов дуже близько від мене, але сталося так, що саме в цей час я зав'язував поворозки на своїх черевиках.
- Ви можете заприсягтися, що не знаєте його, Алане?! -вигукнув я, ладний гніватись і водночас сміятися з того, як він викручується.
- Наразі ні, - відповів він. - Але мене часто зраджує пам'ять.
- Однак я досить ясно бачив, що ви навмисно показались, аби відвернути увагу солдатів на себе й на мене.
- Дуже можливо, - погодився Алан. - Так зробив би кожен джентльмен. Адже ми обидва непричетні до цієї справи.
- Тим більше причин нам виправдовуватись, якщо нас помилково запідозрили в злочині! - вигукнув я. - У всякому разі, про невинних слід подумати раніше, ніж про винних.
- О ні, - заперечив Алан. - Невинні ще мають надію, що їх виправдають на суді, а для того, хто випустив кулю, найкраще місце, по-моєму, у вересі. Люди, не вплутані ні в які неприємності, не повинні забувати про тих, хто вплутався. Це й є справжнє християнство. А коли б усе обернулось навпаки і чоловік, якого я не зміг добре розгледіти, був на нашому, а ми на його місці (що легко могло статися), то ми теж, безперечно, були б дуже вдячні йому за те, що він відвернув на себе увагу солдатів.
Коли справа дійшла до цього, я втратив будь-яку надію переконати Алана. Мій товариш здавався таким наївним, так щиро вірив у свої слова і висловлював таку готовість пожертвувати собою заради того, що він вважав своїм обов'язком, що я вирішив мовчати. Мені згадалися слова містера Гендерленда про те, що ми самі могли б повчитися в диких верховинців. І я взяв до уваги цю свою першу науку. Алан мав дуже перекручені уявлення про моральність і все-таки ладен був накласти за них життям.
- Алане, - звернувся я до нього, - я не можу погодитися з тим, що це справжнє християнство, але й у вашому розумінні воно досить шляхетне. І я вдруге даю вам руку.
У відповідь він простяг мені обидві руки й сказав, що я, напевно, причарував його, бо він може прощати мені все. Потім Алан дуже поважно додав, що нам не можна баритися, а треба обом негайно ж тікати з цієї місцевості: йому через те, що він дезертир, а тепер весь Аппін буде обнишпорений, [266] і кожному доведеться дати повний звіт про себе, мені ж тому, що мене, безперечно, вважають причетним до вбивства.
- Я не боюся суду своєї батьківщини, - заявив я, бажаючи дати йому маленьку науку.
- Наче це ваша батьківщина, - кинув Алан, - і вас будуть судити тут, у володіннях Стюартів.
- Але ж тут теж Шотландія!
- Ви мене дивуєте, юначе. Вбитий Кембл, отже, і справа розбиратиметься в Інверарі, головному осідку Кемблів; п'ятнадцять Кемблів сидітимуть у суді на лаві присяжних, а найголовніший Кембл - сам герцог - буде набундючено головувати. Правосуддя, Девіде? Запевняю вас, це буде таке ж правосуддя, як те, що Ґленур знайшов недавно на дорозі.
Признаюся, що Аланові слова мене трохи налякали і налякали б ще дужче, якби я знав, наскільки слушні були його передбачення; насправді він перебільшив лише одне: серед присяжних сиділо тільки одинадцять Кемблів. Але четверо інших присяжних теж залежали від герцога, тому це майже не впливало на перебіг справи. І все-таки я обурився, вважаючи, що Алан несправедливий до герцога Аргайлського, який (хоч і віг) був мудрим і чесним дворянином.
- Він, звичайно, віг, - сказав Алан. - Однак я ніколи не стану заперечувати того, що це добрий вождь свого клану. Вбитий один з Кемблів, і що скаже клан, коли суд під головуванням їхнього вождя не присудить кого-небудь до смертної кари через повішення? Між іншим, я часто помічав, - додав Алан, - що ви, жителі низинної Шотландії, не маєте ясного уявлення про справедливість.
Почувши це, я голосно зареготав, і, на мій подив, Алан підхопив мій сміх, зареготавши так само весело, як і я.
- Облишмо суперечки, Девіде, - мовив він. - Адже ми на Верховині, і коли я раджу вам тікати, то слухайтесь мене й тікайте. Звичайно, тяжко ховатися і голодувати у вересі, та ще тяжче лежати забитим у кайдани у в'язниці червоних мундирів.
Я спитав, куди ж нам слід тікати, і, почувши відповідь: "На південь Шотландії", з більшою охотою погодився йти разом з ним, бо горів нетерплячкою швидше потрапити додому і порахуватися з дядьком. Крім того, Алан був такий певний, що в справі з убивством і мови не може бути про справедливість; і я побоювався суду Кемблів. З усіх видів смерті мені найменше подобалася смерть на шибениці. Ця жахлива споруда раптом надзвичайно чітко постала перед моїми очима (одного разу я бачив її зображення на [267] обкладинці дешевої брошурки з баладою) і відбила будь-яку охоту попадати в суд.
- Хай буде, що буде, Алане, - вирішив я. - Піду з вами.
- Але запам'ятайте, - попередив Алан. - Це нелегкий шлях. Може статися, що вам буде дуже важко, доведеться терпіти голод і холод. Постіль у вас буде наче в куріпки, життя ваше буде подібне до життя зацькованого оленя, а спатимете ви зі зброєю в руках. Вам доведеться перетерпіти багато знегод, Девіде, перше ніж ми будемо в безпеці. Я кажу вам усе це наперед, бо добре знаю таке життя. Та коли ви запитаєте, який же інший вихід вам залишається, я відповім: ніякого. Або тікайте зі мною, у верес, або йдіть на шибеницю.
- Що ж, вибір тут може бути лише один, - сказав я, і ми потиснули один одному руки.
- А тепер гляньмо ще раз на червоні мундири, - запропонував Алан і повів мене на північно-східне узлісся.
Визираючи з-поміж дерев, ми могли бачити широкий схил гори, що круто спадав до морської затоки. Схил тут був дуже нерівний і кам'янистий, з-поміж кущів вересу й стрімких скель виглядали поодинокі берізки, а ген далі на другому кінці схилу, в напрямку Балахуліша, рухались малесенькі червоні солдатики, то піднімаючись на пагорби, то зникаючи у видолинках і меншаючи з кожною хвилиною. Вони, очевидно, дуже стомилися, бо вже не чути було веселих вигуків, хоч солдати ще йшли нашим слідом і, мабуть, були певні, що наздоганяють нас.
Алан стежив за ними посміхаючись.
- От і гаразд, - промовив він. - Вони добре-таки стомляться, перше ніж скінчать це діло. А тому, Девіде, ми можемо попоїсти, випити ковток з моєї баклажки і трохи відпочити. Потім підемо в Охарн до мого родича, Джеймса Ґленського, - мені треба забрати свій одяг, зброю і попросити грошей на дорогу. Тоді ми вигукнемо: "Вперед, на щастя!" і пошукаємо долі в кущах вересу.
Ми пили й їли, сидячи в такому місці, звідки було видно, як сонце закочується за безкраї дикі й пустельні гори, по яких я був приречений блукати з моїм товаришем. У час перепочинку й пізніше, дорогою в Охарн, кожен з нас розповів про свої пригоди після загибелі брига. З Аланових пригод я розповім лише про ті, які мені здаються найцікавішими чи важливими.
Виявляється, що Алан підбіг до фальшборту, як тільки перекотилася хвиля, помітив мене у воді раз, потім удруге, як мене захопила течія, і, нарешті, востаннє бачив якусь [268] мить, коли я вчепився в рею. Це вселило в нього деяку надію, що я, можливо, доберусь до суходолу, і спонукало зробити ті розпорядження, завдяки яким я потрапив (за свої гріхи) в цю нещасливу країну Аппінів.
Тим часом на кораблі встигли спустити шлюпку, і двоє чи троє матросів уже сиділи в ній, коли налетіла друга, ще більша хвиля, підняла бриг і, напевно, потопила б його, якби він не засів на рифі. Коли корабель уперше наскочив на риф, прова його була вище, ніж корма. Але тепер корму підкинуло вгору, прова занурилася в море. А вода ринула в передній люк з такою силою, наче прорвалася гребля.
На саму згадку про те, що сталося потім, обличчя Аланове зблідло. В каюті ще залишались два матроси, які безпомічно лежали на койках. Бачачи, як вода заливає каюту, вони подумали, що корабель іде на дно, і почали голосно кричати; їхні крики були такі жахливі, що всі, хто був на палубі, кинулись у човен і налягли на весла. Не встигли вони відплисти й двісті ярдів, як налетіла третя велика хвиля й зняла бриг з рифу. Вітрила його на якусь мить напнулися, і корабель, здавалось, рухався, поступово осідаючи: потім він почав занурюватись усе глибше й глибше, і незабаром море зімкнуло хвилі над "Завітом" з Дайсарта.
Поки човен плив до берега, ніхто не промовив жодного слова; всі мовчали, приголомшені жахливими криками матросів, що лишились на кораблі. Та ледве ступили вони на берег, як Гозісен опам'ятався й наказав схопити Алана. Матроси спочатку задкували, не маючи великої охоти ризикувати життям, але в Гозісена наче вселився диявол. Він кричав, що тепер Алан один, що в нього багато грошей, що він винний у загибелі корабля і смерті їхніх товаришів і що вони зараз мають змогу помститись йому і водночас розбагатіти. їх було семеро проти одного, поблизу - жодної скелі, яка могла § стати захистом для Алана, а матроси почали обступати його з усіх боків.
- І тоді, - розповідав Алан, - маленький рудоволосий чоловічок... не пам'ятаю, як його звали...
- Ріак, - підказав я.
- Атож! - підтвердив Алан. - Ріак! Це він став на мій бік, дорікнув матросам, що вони не бояться суду, і додав: "Гаразд, я сам буду боронити цього верховинця". Він не такий уже й поганий, той чоловічок з рудим волоссям, - додав Алан. -У нього є хоч крихта порядності.
- Правда, - зауважив я. - Він по-своєму був добрий зі мною.
- Зі мною теж, - сказав Алан. - О, слово честі, його [269] поведінка мені дуже подобається. Але розумієте, Девіде, загибель корабля і крики тих нещасних дуже вразили його, і я гадаю, що він роздобрився саме через це.
- Ваша правда, - погодився я, - бо спершу Ріак був такий, як і решта. І як сприйняв це Гозісен?
- Наскільки я пам'ятаю, дуже погано, - відповів Алан. -Але маленький чоловічок крикнув мені, щоб я тікав. Послухавшись поради, я кинувся бігти і, озирнувшись востаннє, побачив, що матроси стоять, збившись купкою на березі, очевидно, сваряться.
- Чому ви так думаєте? - спитав я.
- Ну, там уже працювали кулаки... - пояснив Алан. -Я бачив, як один з матросів упав на землю. Та я не став чекати, чим воно скінчиться. Розумієте, в цій частині Мулу є невеличка смужка землі, що належить Кемблам, а вони - погане товариство для такого джентльмена, як я. Коли б не це, я б залишився і спробував розшукати вас сам, не кажучи вже про те, щоб допомогти маленькому чоловічкові. - Було смішно слухати, як Алан весь час підкреслював маленький зріст містера Ріака, хоч сам був не набагато вищий за нього. - Отож я наліг на ноги і скільки духу побіг уперед. Зустрічаючи подорожніх, я кричав їм, що біля берега затонув корабель. Але запевняю вас, вони не зупинялися й не турбували мене! Ви б тільки бачили, як вони один за одним мчали до берега! А прибігши на берег, пересвідчилися, що тільки пробіглись, та й усе. Не зовсім погано для Кемблів. Мені здається, що Бог покарав їхній клан, тому корабель не розбився, а цілим пішов на дно. Та це було великим нещастям і для вас, бо коли б море викинуло на берег хоч один уламок корабля, вони почали б шукати у всіх напрямках і швидко знайшли б вас.
Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
