Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
Розділ III Я ЗНАЙОМЛЮСЯ ЗІ СВОЇМ ДЯДЬКОМ
Незабаром почувся брязкіт ланцюгів і засувів, двері хтось обережно відчинив і зразу ж зачинив, як тільки я переступив поріг.
- Іди на кухню і нічого не чіпай, - сказав голос; і поки цей чоловік порався з засувами та ланцюгами, замикаючи за мною двері, я навпомацки дібрався до кухні.
Вогонь уже яскраво розгорівся і освітлював таку злиденну кімнату, якої мені ще ніколи не доводилося бачити. На полицях стояло з півдесятка тарілок і мисок, на столі була приготовлена вечеря: миска вівсяної каші, рогова ложка і кухоль світлого пива. Більш нічого не було в цій великій порожній кімнаті зі склепінчастою стелею, крім кількох замкнених скринь, що стояли попід стіною, та шафи для посуду в кутку з замком на ній.
Закріпивши останній ланцюг, чоловік зайшов у кухню і почав уважно мене розглядати. Він був середнього зросту, сутулуватий і вузькоплечий, з землистим обличчям. Що ж до віку, то йому могло бути від п'ятдесяти до сімдесяти років. На ньому був фланелевий нічний ковпак і нічний [178] халат з такої самої тканини, надітий поверх драної сорочки; цей халат замінював йому і камізельку, і каптан. Бритва, очевидно, вже давно не торкалася його обличчя. Та найбільше мене вразило і навіть налякало те, що він весь час не спускав з мене очей і водночас жодного разу не глянув мені прямо в обличчя. Я ніяк не міг здогадатися, хто такий цей чоловік; найдужче він скидався на старого, некорисливого слугу, якого за харч і житло залишили наглядати за цим великим будинком.
- Ти дуже голодний? - спитав він, дивлячись кудись у простір десь на рівні мого коліна. - Можеш з'їсти цю вівсянку.
Я зауважив, що це, очевидно, його власна вечеря.
- Пусте, - протяг він. - Я можу чудово обійтися й без неї. Однак я вип'ю елю: він трохи заспокоює кашель. - Чоловік відпив майже півкухля, все ще не зводячи з мене очей, а потім рантом простяг руку. - Покажи листа.
Я сказав, що лист адресований не йому, а містерові Балфорові.
- А я хто такий, по-твоєму? - спитав він. - Дай мені листа від Александера!
- Ви знаєте, як звали мого батька?
- Було б дивно, коли б не знав, - відказав він. - Твій батько був моїм рідним братом, і хоч тобі, здається, мало подобається і мій дім, і я сам, і моя чудова вівсянка, все-таки я твій рідний дядько, Деві, мій любий, а ти - мій рідний небіж. Тож давай сюди листа, а сам сідай і вечеряй.
Коли б я був менший на кілька років, то, напевно, розплакався б від сорому, втоми і розчарування. Тепер же я не міг знайти жодного слова у відповідь, ні доброго, ані злого, мовчки віддав йому листа, а сам сів до столу і почав їсти кашу так неохоче, як ніколи доти.
Тим часом мій дядько, нахилившись до вогню, крутив у руках листа.
- Ти знаєш, що в ньому? - раптом спитав він.
- Хіба ви самі не бачите, сер, - зауважив я, - що печатка не зламана?
- Бачу, - промимрив він. - Чого ж ти прийшов сюди?
- Віддати вам листа, - відповів я.
- О ні, - промовив він, хитро поглядаючи на мене. - Ти, безперечно, на щось сподівався?
- Признаюсь відверто, сер, - сказав я, - коли мені сказали, що я маю заможних родичів, то й справді я плекав надію, що вони допоможуть мені влаштуватись у житті. Але я не жебрак, не прошу у вас милостині і не візьму нічого такого, [179] що дається неохоче. Хоч я й здаюся бідним, але в мене є друзі, які радо допоможуть мені.
- Ет, ет, - запротестував дядько Ебінізер. - Нічого ображатися на мене. Ми ще встигнемо порозумітися. До речі, Деві, якщо ти вже не хочеш цієї каші, то я доїм її. А знаєш, -провадив він далі, витіснивши мене із стільця і забравши ложку, - вівсянка чудова, поживна їжа, благородна їжа. -Він пробубонів півголосом молитву і накинувся на кашу. -Твій батько дуже любив цю страву, я пам'ятаю; його можна було назвати якщо не обжерою, то принаймні добрим їдцем. Що ж до мене, то я завжди лише доторкався до їжі. - Дядько сьорбнув пива, яке, очевидно, нагадало йому про обов'язки гостинності, бо він одразу ж промовив: - Якщо в тебе пересохло в роті, то знайдеш воду за дверима.
На це я не відповів нічого, а вперто стояв далі й гнівно дивився на дядька. Зате він квапливо ковтав їжу, наче його хтось підганяв, і раз у раз зиркав то на мої черевики, то на мої панчохи домашнього виробу. І тільки один раз, коли він наважився глянути трохи вище, наші очі зустрілися, і навіть на обличчі злодія, якого щойно впіймали за руку в чужій кишені, не відбилося б стільки страху. Це примусило мене задуматись, чи не став він такий полохливий тому, що надто довго не був серед людей, і чи не стане мій дядько зовсім іншою людиною, коли трохи звикне до мене. Від цих роздумів мене відірвав його різкий голос.
- Давно помер батько?
- Три тижні тому, сер, - відповів я.
- Александер був потайний чоловік, потайний, мовчазний чоловік, - зауважив дядько. - І замолоду він був не з балакучих. Він нічого не розповідав про мене?
- Доки ви самі мені не сказали, я навіть не знав, що він мав брата.
- Невже? Отакої! - здивувався Ебінізер. - Він, мабуть, і про Шооз не казав нічого?
- Ніколи навіть не згадував його, - відповів я.
- Подумати лишень! - сказав він. - Дивний чоловік. -Однак він здавався надзвичайно задоволеним, але чи самим собою, чи мною, чи, може, поведінкою мого батька - я не міг здогадатися. У всякому разі дядько, очевидно, вже переборював ту відразу чи недоброзичливість, які спочатку відчув до мене, бо раптом схопився з місця, пройшов по кімнаті за моєю спиною і поплескав мене по плечу.
- Ми ще чудово поладнаємо! - вигукнув він. - Я дуже радий, що впустив тебе. А тепер ходімо спати.
На мій подив, він не засвітив ні лампи, ані свічки, а [180] просто пішов у темний прохід, навпомацки відшукуючи дорогу, важко дихаючи, піднявся сходами вгору, зупинився перед якимись дверима й відімкнув їх. Я, спотикаючись, поспішав, щоб не відстати від нього, і тепер стояв поруч; дядько наказав мені зайти всередину, оскільки це й була моя кімната. Я послухався, але, ступивши кілька кроків, зупинився і попросив дати хоч яке-небудь світло, щоб постелити постіль.
- Ет, ет, - пробурмотів дядько Ебінізер. - Сьогодні чудова місячна ніч.
- Сьогодні не видно ні місяця, ні зірок, сер, надворі така темрява, хоч в око стрель, - заперечив я. - Не бачу навіть, де тут ліжко.
- Ет, ет, - буркнув він, - я не люблю, щоб у домі було світло. Я страшенно боюся пожежі. На добраніч, Деві, мій любий. - І, перше ніж я встиг знов запротестувати, дядько грюкнув дверима, і я почув, як він замкнув їх з коридору.
Я не знав, плакати чи сміятися. В кімнаті було холодно, як у льоху, а коли я, нарешті, знайшов постіль, вона виявилася вогкою, мов торф'яне болото. На щастя, я захопив з собою свій клунок і плед. Загорнувшись у плед, я ліг долі біля величезного ліжка і зразу ж заснув.
Ледве почало світати, я розплющив очі і побачив, що лежу у великій кімнаті, оббитій тисненою шкірою, обставленій гарними різьбленими меблями і освітленій трьома широкими вікнами. Років десять, а можливо й двадцять тому не можна було б і бажати кращої кімнати для сну чи відпочинку, але відтоді вогкість, бруд, миші й пацюки, а також те, що ніхто тут не жив, зробили свою справу. Крім того, у вікнах бракувало багатьох шибок, але тут це, напевно, була звичайна річ. Очевидно, моєму дядькові колись довелося витримати облогу своїх обурених сусідів - можливо, навіть з Дженет Клавстон на чолі.
Тим часом піднялося сонце, а я так змерз у цій непривітній кімнаті, що почав стукати у двері і кричати, поки прийшов мій тюремник і випустив мене. Дядько повів мене за будинок, де був колодязь, і сказав, що я можу вмитися тут, якщо хочу.
Умившись, я заквапився до кухні, де дядько вже розпалив вогонь і варив вівсяну кашу. На столі стояли дві миски з двома роговими ложками, але тільки один кухоль з пивом. Мабуть, я глянув на кухоль з подивом, і дядько помітив це, бо, наче у відповідь на мою думку, спитав, чи не хочу я випити трохи елю - так він називав свій напій.
Я відповів, що звик до пива, але не хочу його обтяжувати. [181]
- Дурниця, - заперечив він. - Я не відмовлю тобі ні в чому розумному.
Він узяв з полиці ще один кухоль, а потім, на мій превеликий подив, замість налити ще пива, перелив рівно половину з одного кухля в другий. У цьому була свого роду шляхетність, від якої у мене перехопило дух; якщо мій дядько й був скупієм, то належав до тої найвищої породи скнар, які можуть примусити поважати свою ваду.
Коли ми поснідали, дядько Ебінізер відімкнув шухляду, видобув звідти череп'яну люльку й папушу тютюну, від якої відрізав рівно стільки, щоб натоптати одну люльку, а решту замкнув знову в шухляді. Сівши проти сонця біля одного з вікон, він мовчки закурив. Час від часу його очі обмацували мене з усіх боків, і він випалював яке-небудь запитання. Раз він спитав:
- А твоя мати? - І коли я сказав, що вона теж померла, промовив: - Померла. Гарна була дівчина!
Потім знову після довгої паузи:
- А хто такі ці твої друзі?
Я пояснив йому, що мої друзі - різні чоловіки з роду Кемблів, хоч насправді лише один з них, а саме священик, звертав на мене хоч якусь увагу. Але я починав думати, що дядько надто зневажливо ставиться до мого суспільного становища, і, залишаючись із ним наодинці, я не хотів, щоб він вважав мене беззахисним.
Він, здавалось, розмірковував над моїми словами.
- Деві, мій любий хлопче, - раптом обізвався він, - ти правильно зробив, що прийшов до свого дядька Ебінізера. Я високо ціную честь нашого роду і виконаю свій обов'язок перед тобою; але я зараз думаю над тим, куди б найкраще тебе влаштувати: зробити з тебе правника чи священика, чи, може, військового, що молодь найбільше любить; мені не хотілося б, щоб Балфор принижувався перед якимись Кемблами з Верховини, а тому прошу тебе держати язик за зубами. Ніяких листів, ніяких послань, нікому ні слова, а інакше - он мої двері.
- Дядьку Ебінізере, - сказав я у відповідь. - Я не маю ніяких підстав припускати, що ви бажаєте мені зла. І все ж я хотів би переконати вас, що в мене теж є гордість. Я не зі своєї волі йшов до вас, і якщо ви покажете мені на двері ще раз, то більше й ноги моєї тут не буде.
Напевно, мої слова дуже вразили його.
- Що ти! Не можна ж так, мій любий, не можна! -заквапився він. - Почекай день-два, я ж не чаклун, щоб знайти твоє щастя на дні миски з кашею. Але дай мені день чи [182] два, не кажи нікому ні слова, і я обіцяю, що зроблю все можливе для тебе.
- Гаразд, - погодився я. - Досить слів. Якщо ви й справді хочете допомогти мені, то я, звісно, буду дуже радий і дуже вдячний вам.
Мені почало здаватися (зарано, між іншим), що я потроху приборкував дядька, а тому я одразу ж заявив йому, що треба провітрити й просушити на осонні моє ліжко та постільну білизну, бо ніщо на світі не примусить мене спати в такому неприємному місці.
- Це мій будинок чи твій? - спитав він різким голосом, але одразу ж стримався. - Тобто... гм... - буркнув він, - я не це хотів сказати. Що моє, те й твоє, Деві, любий, а що твоє, те й моє. Адже кров не водиця, а на світі тільки ми двоє носимо ім'я Балфор. - І він знову незв'язно заговорив про наш рід, про його колишню велич, про свого батька, який почав був розширювати будинок, і про себе, як він припинив дальше будівництво, вважаючи його злочинним марнотратством. Дядькові слова навели мене на думку передати йому побажання Дженет Клавстон.
- Жебрачка! - вибухнув він гнівом. - Тисяча двісті дев'ятнадцять - це, значить, щодня відтоді, як я продав її майно! Божевільна! Та швидше я побачу її підсмаженою на жарівні, ніж це станеться! Відьма, справжня відьма! Я піду зараз і поговорю з секретарем суду.
З цими словами він відімкнув скриню й дістав звідти дуже старий, але добре збережений блакитний камзол, камізельку і ще майже новий касторовий капелюх, - те й друге без позументу. Абияк одягнувся, взяв з шафи ціпок, знову все позамикав і вже зібрався йти, як раптом нова думка зупинила його.
- Я не можу залишити тебе самого в будинку, - заявив він. - Доведеться замкнути його.
Кров ударила мені в обличчя.
- Якщо ви виженете мене з дому, то більше не побачите мене як друга, - скипів я.
Дядько страшенно зблід і закусив губу.
- Це поганий спосіб, - промовив він, злісно дивлячись у куток на підлогу. - Це поганий спосіб завоювати мою прихильність, Девіде.
- Сер, - відказав я. - Хоч я й віддаю належну пошану вашим літам і тому, що ви мій родич, але ваша прихильність для мене не варта й щербатого мідяка. Мене вчили поважати себе, і коли б ви навіть уособлювали всіх моїх дядьків [183] і весь рід, я все одно не став би купувати вашу прихильність такою ціною.
Дядько Ебінізер підійшов до вікна і виглянув на подвір'я. Я бачив, що він весь тіпається, наче паралітик. Та коли він обернувся, на обличчі в нього блукала посмішка.
- Ну що ж, - сказав він. - Треба вміти терпіти самому і щадити терпіння інших. Я нікуди не піду, і не будемо більше говорити про це.
- Дядьку Ебінізере, - здивувався я. - Я нічогісінько не розумію. Ви поводитеся зі мною, як із злодієм. Вам неприємно, що я в цьому домі, ви підкреслюєте це кожним своїм словом і щохвилини; неможливо, щоб ви могли полюбити мене, а щодо мене, то я розмовляв з вами так, як ніколи ні з ким навіть не думав розмовляти. Тоді чому ж ви намагаєтесь затримати мене тут? Відпустіть... дозвольте мені повернутись до моїх друзів, що люблять мене!
- Ет, ет! Що за дурниці, - заперечив він. - Ти мені дуже подобаєшся. Ми ще чудово поладнаємо, а заради честі дому я не можу дозволити тобі піти звідси. Поживи тут спокійно, ти ж розумний хлопець; побудь трохи зі мною, і побачиш, що ми порозуміємося.
- Гаразд, сер, - погодився я, подумавши. - Я залишусь на деякий час. Звичайно, справедливіше дістати допомогу від родичів, ніж від чужих людей, і якщо ми не поладнаємо, то сподіваюся, що це буде не з моєї вини.
Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
