Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
Розділ VII Я ВИХОДЖУ В МОРЕ НА "ЗАВІТІ" З ДАЙСАРТА
Опритомнів я в темряві й відчув у всьому тілі страшний біль. Руки й ноги мої були зв'язані. Мене оглушували різні незвичні для мого слуху звуки: ревла вода, немов біля величезної млинової греблі, з гуркотом розбивались об борт важкі хвилі, ляскали вітрила, лунали крики матросів. Наче весь світ навколо мене то піднімався з запаморочливою швидкістю вгору, то з такою самою швидкістю падав униз, а я був такий кволий і почував себе так погано, що спочатку ніяк не міг усвідомити, де я. В голові безладно роїлися тисячі різних думок, від спалахів нестерпного болю мені паморочилося, і минуло багато часу, перше ніж я здогадався, що лежу зв'язаний десь усередині цього нещасного брига і що вітер, мабуть, посилився і перейшов у шторм. Я зрозумів [200] своє жалюгідне становище, мене огорнув жахливий розпач, каяття за власну нерозважливість, нестримний гнів на дядька, - і я ще раз знепритомнів.
Коли свідомість знову повернулася до мене, те саме ревіння, ті самі безладні й сильні поштовхи ще трясли й оглушували мене, а до страждань від болю й розпачу долучилася ще морська хвороба. В ті дні моєї юності, сповненої небезпечних пригод, я зазнав багато злигоднів, але жодні з них не були такі безнадійні, як перші години мого перебування на бригові.
Пролунав гарматний постріл; я подумав, що, очевидно, ми не можемо витримати шторму і подаємо сигнали про допомогу. Думка про звільнення, бодай навіть смерть на дні моря, потішила мене. Та я помилився: стріляли з гармати (як мені сказали потім), бо такий був звичай капітана; і я наводжу цей факт з метою показати, що навіть найгірша людина може мати добрі риси. Ми тоді саме проходили за кілька миль від Дайсарта, де був збудований бриг і де кілька років тому оселилася стара місіс Гозісен, капітанова мати. І хоч би куди прямував "Завіт", чи додому, чи в плавання, він ніколи не проходив удень повз те місце, не відсалютувавши з гармат і не вивісивши прапора.
Я втратив усякий лік часу, день нічим не відрізнявся від ночі в цій смердючій ямі в трюмі корабля, де я лежав, а від безнадії мені здавалося, що години тяглися вдвоє довше. Тому я зараз не можу сказати, скільки часу лежав, чекаючи, що з хвилини на хвилину корабель розіб'ється об яку-небудь скелю або потоне в морській безодні. Нарешті я заснув.
Прокинувся я від світла маленького ліхтарика, спрямованого мені в обличчя. Ліхтарик тримав низенький чоловік років тридцяти з зеленими очима і скуйовдженим білявим волоссям. Він стояв, мовчки дивлячись на мене.
- Ну, - обізвався він. - Як ся маєте?
Я відповів йому риданням. Чоловічок помацав мій пульс та скроні і заходився обмивати й перев'язувати рану на моїй голові.
- Гм, - протяг він. - Жорстокий удар. Та це дурниця, хлопче! Не розкисайте! Ще не настав кінець світу. Ви погано почали, але це минеться. їли ви що-небудь?
Я сказав, що не можу навіть дивитися на їжу, тоді незнайомець дав мені випити з бляшаного кухлика горілки з водою і знову залишив мене самого.
Коли він прийшов удруге, я лежав у якомусь напівзабутті, очі мої були широко розплющені; морська хвороба минула, [201] але після неї відчувалася страшенна кволість і запаморочення, ще нестерпніші, ніж сама хвороба. Крім того, все тіло в мене зболіло, мотузи, якими мене зв'язали, були наче з вогню, а сморід трюму, де я лежав, став ніби частиною мене самого. Після того, як чоловік пішов, я довго мучився страхом то від метушні пацюків, цю іноді шмигали просто по моєму обличчю, то від жахливих картин, які малювала моя гарячкова уява.
Коли над головою відчинився люк, світло ліхтаря здалося мені сонячним променем, що впав з неба; і хоч ліхтар освітив тільки міцні темні ребра корабля, який був мені за в'язницю, я мало не закричав з радощів. Першим спустився драбиною чоловік з зеленими очима, і я помітив, що він рухався якось нетвердо. За ним з'явився капітан. Обидва не промовили жодного слова, але перший зразу ж оглянув мене і знову перев'язав мою рану, а Гозісен кинув на мене дивний, похмурий погляд.
- Самі бачите, сер, - звернувся маленький чоловік до капітана. - Сильна гарячка, апетиту нема, ні світла, ні їжі. Самі розумієте, що це означає.
- Я не чарівник, містере Ріак, - буркнув капітан.
- Дозвольте, сер, - наполягав Ріак. - У вас розумна голова на в'язах, і за словом до батька ви не ходите. Та я не хочу слухати ваших виправдань, я хочу, щоб хлопця забрали з цієї діри й перенесли на бак.
- Чого ви хочете, сер, то ваше діло й більш нічиє, - зауважив капітан. - А я скажу вам, як має бути. Тут він лежить, тут і лежатиме!
- Припустімо, що вам заплатили певну суму, - невгавав містер Ріак, - та дозволю собі смиренно зауважити, що мені ніхто не платив. Я одержую платню, і не таку вже й велику, за те, що виконую обов'язки помічника капітана цієї старої посудини; і вам дуже добре відомо, що я їм свій хліб не задарма. Але ні за що інше мені не платили.
- Коли б ви не так часто заглядали в чарку, містере Ріак, я не мав би підстав нарікати на вас, - сказав у відповідь Гозісен. - А так я дозволю собі вам порадити: не стромляйте носа до чужого проса. Нас, мабуть, уже шукають на палубі, - додав він гострішим тоном і став однією ногою на східець.
Містер Ріак схопив його за рукав.
- Припустімо, вам заплатили за вбивство... - почав він. Скипівши гнівом, Гозісен рвучко обернувся.
- Що таке?! Це що за балачка? [202]
- Мені здається, таку балачку ви краще розумієте, -промовив містер Ріак, твердо дивлячись йому в обличчя.
- Містере Ріак, - відповів капітан, - я відбув з вами три рейси. За цей час вам можна було вже взнати мене. Я чоловік крутий і не жалісливий, але те, що ви оце сказали -соромтесь! - натякає на недобре серце і нечисте сумління. Якщо ви думаєте, що хлопець помре...
- Помре, аякже! - потвердив містер Ріак.
- Гаразд, сер, - здався Гозісен. - Переносьте його, куди вам завгодно. З вас досить цього?
І капітан рушив трапом угору. Я лежав мовчки під час цієї дивної розмови і тепер побачив, як містер Ріак повернувся обличчям до Гозісена і вклонився йому мало не до землі, очевидно, глузуючи з нього. Навіть тоді, попри всю свою кволість, я помітив, що помічник був уже трохи напідпитку (на це й натякав йому капітан) і що він (п'яний чи тверезий) міг стати неоціненним другом.
Через п'ять хвилин, перерізавши мотузи, мене підняли на чиюсь спину, віднесли на бак, поклали в ліжко на матроські укривала, і я відразу знепритомнів.
З яким блаженством я, розплющивши очі, вгледів денне світло й побачив, що перебуваю серед людей! Каюта на баку була досить простора, вздовж її стін тяглися койки, на яких курили або спали люди, вільні від вахти. День видався тихий, віяв теплий вітер, а тому люк був розчинений і в каюту проникало не тільки денне світло, а й час від часу (при поворотах корабля) пропилюжений сонячний промінь, що сліпив мене і воднораз невимовно тішив. До того ж, як тільки я поворухнувся, один з матросів приніс мені якийсь цілющий відвар, приготований містером Ріаком, і наказав лежати спокійно, тоді, мовляв, я швидко видужаю.
- У тебе не зламана жодна кістка, - пояснив він, - а що по голові дали -то дрібниці. Це я вдарив тебе, - додав матрос.
Там я пролежав під постійним наглядом багато днів і не тільки видужав, а й познайомився з товаришами по плаванню. Це була буйна ватага, як здебільшого на кораблях; відірвані від усього, що є доброго в житті, вони були приречені разом гасати бурхливими морями під командою брутальних зверхників. Дехто з них раніше плавав з тратами і бачив такі речі, про які навіть соромно й говорити, декотрі були дезертири з королівського флоту і їм загрожувала шибениця, з чим вони нітрохи не таїлися; і всі готові були при першій-ліпшій нагоді зчинити бійку зі своїми найкращими друзями. Але після того, як я прожив з ними кілька Днів, мені стало соромно, що я спершу був такої поганої [203]думки про них і тікав від цих людей на березі в Квінзфері, наче від якихось брудних тварин. Немає зовсім поганих людей, кожне має свої вади і гарні якості; і мої товариші по плаванню не були винятком. Правда, вони були брутальні, та, напевне, й зіпсуті, але теж мали свої чесноти. Інколи вони бували добрі, а інколи дуже наївні, наївніші навіть від такого селюка, як я. Часом вони вражали мене проблисками порядності.
Один з них, чоловік років сорока, годинами просиджував біля мого ліжка і розповідав про свою дружину та дітей. Він був рибалка, але втратив човна, і це змусило його найнятись у далеке плавання. Відтоді минуло багато років, але я й досі не забув цього моряка. Дружина (набагато молодша за нього) марно чекала, що він повернеться; він уже ніколи більше не буде розпалювати їй вогнище вранці. Багато цих бідолах (як показали дальші події) вирушили в своє останнє плавання; їх поглинула морська безодня або зжерли акули, а про мертвих не слід говорити погане.
Одним з їхніх добрих учинків було те, що вони повернули мені гроші, які спочатку поділили між собою; і хоч сума зменшилась майже на третину, я з радістю взяв їх, плекаючи надію, що вони мені стануть у великій пригоді в тій країні, куди мене везли. Корабель прямував до Каролінських островів*, і не думайте, що я їхав туди тільки як вигнанець. З торгівлею людьми вже тоді завзято боролись, а після повстання колоній і утворення Сполучених Штатів вона, певна річ, зовсім припинилася; але в ті дні моєї юності білих людей ще продавали в рабство на плантації, і саме на таку недолю прирік мене мій лихий дядько.
Юнга Рейсом (від нього я вперше довідався про ці страхіття) час від часу виходив з капітанської каюти, де він прислуговував і спав, то в безмовному стражданні показуючі синці на тілі, то клянучи жорстокість містера Шуена. Серце моє обливалося кров'ю, але матроси глибоко шанували старшого помічигаса, що був, як вони казали, "єдиним моряком у всій цій компанії і не такою вже й поганою людиною, коли тверезий". І справді, я помітив дивні риси в обох помічників капітана: містер Ріак у тверезому стані ходив завжди злий, сердитій і грубий, а містер Шуен не міг і муху скривдити, поки не нап'ється. Я спитав про капітана, але мені сказали, що на цього залізного чоловіка напої не впливають.
Я намагався якнайкраще використати свій вільний час, щоб зробити нещасного Ренсома хоч трохи схожим на людину або, краще сказати, на хлопця. Та його розум важко було назвати людським. Юнга нічого не пам'ятав про своє життя [204] до того, як потрапив на корабель, - хіба тільки, що його батько робив годинники і що в нього у вітальні сидів у клітці шпак, який умів висвистувати пісню "Північна країна". Все інше стерлося з його пам'яті за ці роки злигоднів і жорстокості. Хлопець мав дивні уявлення про суходіл, що склалися в нього під впливом моряцьких розповідей. На його думку, це було місце, де хлопчиків віддавали у своєрідне рабство, так зване ремесло, а там учнів безперервно шмагали і кидали в смердючі в'язниці. Кожного другого в місті він вважав за шахрая, який розставляє тенета, а кожен третій будинок - за кишло, де матросів отруюють і вбивають. Звичайно, я розповідав Ренсомові, як добре поводилися зі мною на тому суходолі, що його він так боявся, і рідні мої, й друзі, як добре мене там годували і дбайливо навчали. Коли траплялося, що його перед цим побили, хлопець гірко плакав і божився, що втече; проте коли він був у своєму звичайному хвальковито-задерикуватому настрої або (частіше) випивав чарку горілки в кормовій рубці, то глузував з моїх слів.
Пити його навчав містер Ріак (царство йому небесне!) і, безперечно, з добрими намірами; та, не кажучи вже нічого про те, що горілка підривала здоров'я хлопця, не можна було без болю в серці дивитися на цю нещасну безрідну істоту, як вона бреде по палубі, заплутуючись ногами, пританцьовуючи і верзучи якусь нісенітницю. Дехто з матросів сміявся, але не всі; інші ставали похмурішими від грозової хмари (згадуючи, можливо, своє власне дитинство і своїх власних дітей) і наказували йому схаменутися. Що ж до мене, то мені соромно було дивитись на нього. Мені й тепер часто з'являється вві сні ця нещасна дитина.
Треба сказати, що весь цей час віяв зустрічний літер і "Завіт" то злітав на хвилях угору, то стрімко падав униз, тому люк був майже завжди зачинений, і наша каюта освітлювалася тільки ліхтарем, що розгойдувався на бімсі*. Роботи знаходилося багато для всіх; щогодини доводилось то напинати, то згортати вітрила; повсякчасне напруження відбивалося на настрої матросів, цілий день, з ранку до вечора, точилися сварки, а що мені не дозволяли ступити на палубу, то можете собі уявити, як набридло мені таке життя і з яким нетерпінням я чекав хоч якоїсь переміни.
Ця переміна сталась, як ви зараз почуєте; та спершу я повинен розповісти про мою розмову з містером Ріаком, який трохи підбадьорив мене в нещасті. Підстерігши його в сприятливій стадії сп'яніння (містер Ріак тверезим ніколи не [205] заглядав до мене), я взяв з нього слово нікому не казати про нашу розмову і виклав йому свою історію.
Містер Ріак сказав, що моя розповідь схожа на баладу і що він зробить усе можливе, аби допомогти мені. Він обіцяв дати мені папір, ручку й чорнило, щоб я міг написати кілька слів містеру Кемблові й містеру Ренкейлорові, і запевнив, що, безперечно, з їхньою допомогою зможе вирятувати мене з біди і відновити в правах, якщо я розповів йому чисту правду.
- А тим часом, - підбадьорив він мене, - не журіться. Ви не перший у такому становищі, повірте мені. Багато хто з тих, що працюють на заморських тютюнових плантаціях, мали б сідати на коня біля дверей власного будинку, дуже багато! В житті всяк буває. Гляньте на мене. Я син лерда, майже склав іспити на доктора, і ось служу тут попихачем у Гозісена!
Я вирішив, що буде нечемно не спитати про його історію. Ріак голосно свиснув.
- Я її ніколи не мав. Люблю пожартувати, от і все! -З цими словами він вискочив з кубрика.
Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
