Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Льюїс Стівенсон Корабельна катастрофа Переклад Валерія Бойченка
РОЗДІЛ XXI ВІЧ-НА-ВІЧ
І ось, неждано-негадано, я - в Барбізоні. Було близько другої пополудні, коли вулиці зовсім безлюдні: всі художники-трударі, пишуть десь етюди, всі нероби подалися на прогулянку в ліс чи на луки. Криві бруковані вулички тонули в тиші, готель теж наче вимер. Тим приємніше було зустріти в їдальні одного з моїх давніх приятелів. Судячи з його міського костюма, він збирався виїздити з Барбізона. І справді: поряд із ним стояла валіза.
(1) В ЗО-60-ті роки минулого сторіччя в селі Барбізоні біля лісу Фонтенбло під Парижем працював гурт прогресивних художників, що утверджували естетичні цінності національного пейзажу. [272]
__ Невже Стенніс?! - зраділо вигукнув я.- Кого-кого, а тебе аж ніяк не сподівався тут зустріти!
__ Ще трохи, і ми не зустрілися б,- відповів він і заговорив віршами: - «Цар Пандіон помер, його прибічники __в могилі». Так-так, нам тут місця нема, ми - прибульці з античності...
__ «Були у мене друзі, товариші були»,- процитував я у відповідь. Ми обидва були схвильовані до глибини душі: адже після стількох років несподівано зустрілися там, де колись так весело минала наша юність, тепер давня і прекрасна.
- Ти вгадав мої думки! - мовив мій приятель.- «Все сплинуло, усі в минуле відійшли...» Я тут пробув тиждень, і єдиною живою істотою, що впізнала мене, був Фараон. Ну й, звісно, родина Сірон та вічно молодий Бодмер.
- І ніхто не вцілів?
- З нашої геологічної епохи? Жоден! Це просто якісь античні руїни, а не Барбізон!
- І що за кочівники розбивають свої шатра серед цих руїн?
- Молодь, Додде, молодь. Квітуча, самовпевнена молодь. Це хуліганські зграї! І подумати лишень - ми ж, самі були колись такими! Як тільки Сірон не вигнав нас геть зі свого закладу!
- То, мабуть, ми були не такі вже й погані,- спробував я заперечити.
- Либонь, і так,- відповів Стенніс.- Тепер тут є ще один англієць, що може порятувати тебе від нудьги.
Ці слова нагадали мені про мету, задля якої я сюди приїхав і про яку ця випадкова зустріч змусила мене забути.
- І хто ж він? - спитав я.- Розкажи.
- Рятівник від нудьги? Ну, він дуже симпатичний добродій. Досить неговіркий, нуднуватий і ввічливий, проте дуже й дуже приємний. До того ж, він - щирий британець, простодушний брит. Боюсь, це трохи лоскотатиме твої заокеанські нерви. Хоча, з другого боку, ви повинні зійтися відразу. Він великий прихильник однієї з (пробач мені) найнеприємніших рис вашої великої республіки: він виписує й уважно перечитує купу американських газет. Я вже казав, що він чоловік простодушний.
- А які саме газети?
- Ті, що виходять у Сан-Франціско. Двічі на тиждень він отримує чималу пачку й перечитує, як Біблію. Це [273] одне з його уподобань. Друга його вада - несусвітне багатство. Він найняв колишню майстерню Массона - пам'ятаєш, на розі? - розкішно умеблював її й живе там, утішаючись витонченими винами та мистецькими творами. Коли сучасні молодики вирушають у «Печеру розбійників» на пунш - адже ці огидні мавпи роблять усе те, що робили й ми (раніше я ніколи не помічав, наскільки по-рабському людина кориться традиціям),- так ось, коли вони рушають у «Печеру розбійників», Медден привозить їм туди кошик шампанського. Якось я сказав, що цього не варто робити, бо пунш - гарніший напій, але він відповів, що ці молодики віддають перевагу шампанському, і, мабуть, саме так воно і є. Він дуже добрий, дуже меланхолійний і досить безпорадний. О, мало не забув! Він малює. Він ніколи не вчився живопису, а йому вже давно минуло тридцять, і він малює картини.
- І як? - спитав я.
- Непогано, я б сказав,- відповів Стенніс.- Оце й дратує. Можеш пересвідчитись сам. Ось одна з них.
Я озирнувся. Я добре пам'ятав цю кімнату: столи, розставлені літерою «П», старий буфет, розбитий рояль, картини на стінах... Були тут відомі мені «Ромео і Джульєтта», «Вид Антверпена з річки», «Кораблі в замерзлій гавані», величезний мисливець, що сурмить у величезний ріг. Висіло й кілька невідомих мені картин - дарунки нових поколінь художників,- не гірших, але й не кращих. На одну з них і показав Стенніс. Картина була виконана дуже нерівно й грубо, переважно мастикіном, деякі місця привертали увагу вдалим колоритом, інші були виконані недбало й нецікаво. Однак мою увагу привернув сам пейзаж, а не його виконання. На першому плані тяглася смуга чагарників та піску, всіяного уламками дерева, а за нею вигравала кольорами широка лагуна, оточена білим кільцем прибою. Ще далі синів пруг океану. На небі не було ані хмаринки, і я ніби відчув гуркіт важких хвиль, що розбиваються на рифах,- переді мною був острів Мідуей, зображений з того самого місця, де я вперше ступив на нього з капітаном і де сідав у шлюпку в день нашого відплиття! Якусь хвилину я роздивлявся картину, аж раптом помітив щось невиразне на небокраї. Придивившись, я зрозумів, що то димок пароплава.
- Так,- мовив я, повертаючись до Стенніса,- тут щось є. А яка це місцевість?
- Так собі, фантазія,- відповів той.- Саме це мені й [274] подобається. У більшості сучасних молодих художників фантазії не більше, ніж у слимака.
- Ти кажеш, його прізвище Медден? - розпитував я далі.
- Так, Медден.
- А він багато подорожував?
- Цього я не знаю. Про себе він майже не розповідає, все більше мовчить, покурює, посміюється, коли хто жартує, часом жартує й сам... Але його не назвеш цікавим співрозмовником - він просто приємний чолов'яга... Ні,- докинув Стенніс,- він тобі все-таки не сподобається, Додде. За вином ти полюбляєш добру бесіду, а він - нестерпно нудний.
- У нього великі русяві баки, як моржові бивні? - спитав я, пригадуючи фото Годдедааля.
- Звичайно, ні! Звідки ти взяв?
- А він часто пише листи? - провадив я.
- Не знаю... Що це з тобою? Чому це ти так зацікавився ним?
- Річ у тому, що я, здається, знаю цього чоловіка. Здається, він саме той, кого я шукаю,- мій брат, з яким я давно втратив зв'язки...
- Але ви не близнюки, я гадаю? - засміявся Стенніс. Тут до готелю під'їхав екіпаж, замовлений Стеннісом, і ми попрощалися.
До обіду я бродив полями. Мені хотілось побути на самоті, наодинці з новими почуттями, що опанували мене. Незабаром я мав зустрітися з чоловіком, голос якого, я колись чув і який протягом стількох днів переповнював моє життя нетерпінням і тривогою, змушуючи і вночі думати про нього. Тепер я стукався в його двері, і ми мали ось-ось зустрітися віч-на-віч. Нарешті я дізнаюсь про таємницю підміни корабельної команди.
Сонце хилилося все нижче над полями, і з кожною хвилиною, що наближувала нашу зустріч, я все більше втрачав мужність. Мене почали випереджувати втомлені селяни, що поверталися з полів. Коли я ввійшов до обіднього залу, він був яскраво освітлений, всі постояльці сиділи за столами, вже подали суп, усі невимушено перемовлялись. Я зайняв єдине вільне місце і незабаром збагнув, що напроти мене сидить Медден. Це був високий, ставний чоловік, у його темному волоссі де-не-де поблискувала сивина. Карі очі світилися добротою, щира усмішка відкривала гарні зуби. Одяг, старанно доглянуті руки, голос та манери видавали в ньому справжнього [275] англійця, помітно вирізняючи з усього товариства, що зібралося за столом. Незважаючи на це, він, очевидно, почував себе тут як удома, і молодь, що гучно гомоніла довкола, явно симпатизувала йому. Його дивний сріблястий сміх звучав нервово навіть тоді, коли він сміявся щиро, і не в'язався з високою постаттю та мужнім, печальним обличчям. Протягом усього обіду цей неголосний сміх звучав постійно, мов дзвін трикутника в якомусь творі найсучаснішого французького композитора. Медден підтримував загальні веселощі не стільки власними жартами, скільки поведінкою. Видно було, що він приєднується до їхніх веселих бесід не тому, що в нього гарний настрій, а тому, що він людина доброї, чутливої душі і не звик заважати веселощам інших. Такий усміхнений смуток та вміння поводитись у товаристві ненав'язливо я помічав у старих відставних служак.
Я боявся поглянути на нього, щоб мій погляд не виказав мого невтримного хвилювання; та сталося так, що не встигли прибрати зі столу суп, як ми познайомилися дуже природно, безпосередньо. Я ковтнув «Шато Сірон» - вина, смак якого давно забув,- і, не втримавшись, вигукнув (звісно, по-англійському):
- Яка погань!
- Так-так, страхіття,- обізвався Медден і додав: - Дозвольте, я наллю вам свого. Його тут називають «шамбертен», хоча це зовсім не шамбертен, але пити його можна, чого не скажеш про всі інші вина, які тут подають.
Я не перечив - я був радий будь-якому приводові зав'язати з ним знайомство.
- Ваше прізвище, здається, Медден? - спитав я.- Мені розказав про вас мій давній приятель Стенніс, я ще встиг зустрітися з ним сьогодні вранці.
- Дуже прикро, що він поїхав,- зауважив Медден.- Серед цих парубійків я відчуваю себе справжнім дідом.
- Моє прізвище Додд,- відрекомендувався я.
- Я знаю,- відповів він.- Мені сказала мадам Сірон.
- Яз Сан-Франціско, колишній компаньйон фірми «Пінкертон і Додд».
- Квартал Монтана, якщо не помиляюсь?
- Саме так.
Ми не дивились один на одного, але я помітив, що він нервово качає кульки з хліба.
- Мені подобається оця ваша картина,- сказав я.- Передній план важкуватий, але лагуна виписана прегарно. [276]
- Кому ж це знати, як не вам,- погодився він.
- Так, я дещо розумію у... цій картині,- ухильно мовив я.
Запала довга мовчанка.
- Ви, здається, знаєте людину на прізвище Беллерс, чи не так? - озвався нарешті Медден.
- О! - вигукнув я.- То ви дістали листа від доктора Бркварта?
- Сьогодні вранці,- відповів він.
- Ну, з Беллерсом поспішати нікуди,- сказав я.- Це досить довга історія і досить безглузда, однак, гадаю я, нам є про що поговорити. Але чи не краще зачекати, поки ми залишимось на самоті?
- Я згоден,- відповів Медден.- Хоч і не всі молодики розуміють англійську, проте нам буде зручніше у мене в майстерні. За ваше здоров'я, Додде!
Отак незвично й несподівано познайомився я з Картью в товаристві тридцяти з лишком студентів-художників та напудрених панночок у халатах; велетень Сірон передавав тарілки над нашими головами, а його галасливі сини підносили нові страви.
- Ще одне запитання,- сказав я.- Ви впізнали мій голос?
- Ваш голос? - здивувався він.- А як я можу його впізнати? Я ніколи не чув його, адже ми з вами досі не зустрічались.
- І все ж до цієї нашої зустрічі ми з вами один раз розмовляли. Я поставив вам запитання, на яке ви не відповіли і яке з того часу я не раз ставив самому собі, маючи на це дуже вагомі причини.
Картью раптом зблід.
- О боже! То це ви тоді телефонували? - вигукнув він.
Я кивнув головою.
- Так-так...- суворо мовив він.- Тільки дуже великодушна людина здатна вибачити вам. Скільки ночей я не спав! Ті слова, почуті з трубки, відтоді свистять мені в вухах, як вітер в замковій шпарині. «Хто це був? Що це могло означати?» Мені здається, вони завдали мені більше страждань, ніж...- Він замовк і похмуро глянув на мене.- Хоча мене мало б непокоїти зовсім інше,- додав він і неквапливо допив вино.
- Очевидно, нас обох прирекла доля зводити з розуму один одного загадками,- відказав я.- Мені часом здавалося, що у мене ось-ось голова розколеться... [277]
Картью засміявся своїм дивним смішком.
- Однак є люди, для яких ця справа ще таємничіша,- зауважив він.- Вони взагалі нічого не зрозуміли.
- Це ви про кого? - здивованр спитав я.
- Про судновласників,- відповів він.
- Ай справді! - погодився я.- А я про це й не подумав. Як же вони це пояснили?
- А ніяк,- відповів Картью.- Все, що трапилось,- непоясненне. Судновласники були небагаті, й вони об'єдналися в невеликий синдикат. Один із них тепер їздить у кареті, і про нього кажуть, що йому пальця в рот не клади,- він іще стане фінансовим верховодою. Другий на отриманий прибуток купив невеличку віллу. Але вони обидва геть спантеличені, а зустрічаючись, бояться глянути один одному в очі, як авгури.
Коли ми пообідали, Картью повів мене через вулицю до себе. Колишню майстерню Массона не можна було впізнати. На стінах висіли гобелени, кілька гарних гравюр, а також пречудові полотна пензля Руссо, Уїстлера, розкішний Кром, і навіть, як поклявся господар (я вірю йому), оригінал Тіціана. В кімнаті стояли зручні англійські крісла, кілька американських гойдалок і вишуканий письмовий стіл. На підносі стояли пляшки спиртного та содова вода, а у кутку за ледь піднятою портьєрою, я помітив складане ліжко та чималу ванну. Така кімната в селі Барбізоні вражала приїжджого не менше, ніж дива печери графа Монте-Крісто.
- Ну,- мовив Картью,- тут нас "ніхто не потурбує. Сідайте і, коли ваша ласка, розкажіть вашу історію.
Я виконав його прохання, почавши з того дня, коли Джім показав мені повідомлення в газеті «Дейлі Оксіден-тал», а закінчив епізодами з моряками та поштовим штемпелем Шайї.
Оповідь моя тривала довго, а Картью ще й перепиняв мене, розпитуючи про подробиці. Тож коли я закінчив, великий старовинний годинник в кутку вибив північ.
- А тепер,- сказав Картью,- настала й моя черга розповісти вам свою історію, хоча це й нелегко, бо вона огидна. А надто - мені. Ви здивуєтесь, як я ще здатен спати. Я вже розповідав її якось, містере Додд.
- Пані Енн? - спитав я.
- Ви вгадали,- відповів він.- І, правду кажучи, поклявся більше нікому її не розказувати. Але вам відмовити не можна. Ви за неї заплатили дуже багато, і я гадаю, що вона вас не розчарує. [278]
По тій мові Картью почав свою оповідь, а коли він закінчив, за вікнами вже світало, в селі співали півні, і гурти лісорубів прямували до навколишніх дібров.
Книга: Роберт Льюїс Стівенсон Корабельна катастрофа Переклад Валерія Бойченка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
