Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Льюїс Стівенсон Корабельна катастрофа Переклад Валерія Бойченка
РОЗДІЛ VI, У ЯКОМУ Я ВИРУШАЮ НА ДАЛЕКИЙ ЗАХІД
Наступного ранку я приїхав до свого дядька саме вчасно - вся сім'я сиділа за сніданком. Майже ніяких змін не відбулося в цьому домі за три роки, що проминули відтоді, як я вперше сів за цей стіл юним студентом, котрий геть розгубився, споглядаючи невідомі страви - копчену тріску, копчену лососину, шинку з баранини,- і марне сушив голову, але так і не вгадав, що стьобаний чохольчик накриває звичайнісінького чайника. Єдина новина - те, що до мене поставилися з більшою повагою. Пригадавши смерть мого батька, сумно, як і належить шотландцям, похитавши головами, вся сім'я відразу звернула розмову на веселішу тему (о господи!) - на мої успіхи. їм було так приємно дізнатися про мене стільки втішного; я став справжньою знаменитістю; а де нині знаходиться ця прекрасна статуя?.. Ну, Генія якогось там [71] міста?.. «Ви її справді не прихопили з собою? Та невже?»- потріпуючи кучерями, спитала найграйливіша з моїх двоюрідних сестер, наче я привіз своє творіння в кабріолеті або ховаю його в кишені, як подарунок до дня народження. Це сімейство, необізнане із методом та стилем газетярів Далекого Заходу, свято вірило «Санді Геральд», коли читало безглузду писанину Пінкертона. Годі придумати іншу обставину, що подіяла б на мене так гнітюче; до кінця сніданку я почував себе як покараний школяр.
Коли й сніданок, і сімейні молитви скінчилися, я попросив дозволу поговорити з дядечком про «стан моїх справ». Обличчя мого доброчинного родича підозріло видовжилось; а коли це прохання нарешті розчув мій дідусь (він був тугуватий на вухо) і виявив бажання бути присутнім при нашій розмові, я спостеріг, що осмута дядька Адама змінилась роздратуванням, хоч він і був дуже стриманий. Ми втрьох перейшли до сусідньої бібліотеки - досить похмурого приміщення для такої неприємної розмови.
Дід натоптав тютюном глиняну люльку і прилаштувався біля згаслого каміна; вікна позад нього були напіввідчинені, а штори напівопущені, хоча ранок був хмарний і прохолодний. Відразу впадало в око, що дід був як чужий у цій кімнаті; здавалося, що ця людина щойно потрапила в корабельну катастрофу.
Дядько Адам сів на своє місце за письмовим столом посеред кімнати.
Ряди цінних книжок зловісно дивилися на мене, і я чув, як у саду цвірінчать горобці, а одна з моїх двоюрідних сестер вже барабанить у вітальні на роялі і співає пісеньку деренчливим голосом.
Похмуро і по-хлоп'ячому втупившись очима в підлогу, намагаючись говорити якомога стисліше, я сповістив родичам про те, що заборгував Пінкертонові значну суму грошей, про те, що втратив будь-яку надію заробляти на прожиток ліпленням. Насамкінець я сказав, що перш ніж просити грошей в сторонньої людини, я вирішив розповісти про свою скруту родичам.
- Дуже шкода, що ти не звернувся до мене раніше,- сказав дядечко Адам.- Насмілюсь запевнити, що це було б куди пристойніше.
- Яз вами згоден, дядечку Адам,- відповів я,- але зважте: я не знав, як ви сприймете моє прохання.
- Я не можу повернутися спиною до свого власного [72] племінника! - вигукнув він гаряче, але я вловив у його тоні скоріше роздратування, аніж родинне почуття.- Адже ти син моєї сестри! Як же мені не зрозуміти твоєї безвиході? Ввважаю, що допомогти своєму племінникові - мій обов'язок. Я промимрив:
- Дякую вам...
- Так-так...- перепинив дядечко Адам.- І я гадаю - це рука провидіння привела тебе сюди саме зараз. У фірмі, в якій я колись служив, відкрилась вакансія; т^пер її власники величають себе «Італійськими оптовиками». Тобі поталанило,- додав він, ледь усміхнувшись,- за моїх часів це були звичайнісінькі бакалійники. Я відрекомендую тебе завтра ж.
- Зачекайте хвилину, дядечку Адам,- сказав я.- Я ж прошу вас зовсім про інше. Я прошу вас повернути Пінкертонові, людині небагатій, мої борги. Я прошу допомогти мені розплутатися з цими боргами, а не влаштовувати за мене моє життя. :
- Якби я говорив різко, я нагадав би тобі, що прохачам вибирати не вільно,- заперечив дядько Адам.- Крім того, ти вже побачив, щоб виходить, коли ти сам влаштовуєш своє життя. Тепер ти повинен покластися на поради старших і - хоч би яка була твоя про них думка! - розумніших людей. Усі ті плани твого приятеля, про котрого я, до речі, нічого не знаю, і всю балаканину про перспективи, які відкриваються перед тобою на Далекому Заході, я не беру до уваги. Рушати через весь континент на полювання за дикими гусьми - навряд чи розумна річ. Зайнявши місце, яке я, на щастя, можу тобі запропонувати і яке не один забезпечений юнак посів би з великою радістю, ти будеш отримувати напочатку вісімнадцять шилінгів щотижня.
- Вісімнадцять шилінгів?! - вихопилось у мене.- Але ж мій бідний друг давав мені більше, нічого не отримуючи навзамін!
- Якщо не помиляюсь, саме цьому другові ти хотів би тепер повернути борг,- зауважив дядько з міною людини, що висуває невідпорний аргумент.
- А-адаме! - озвався раптом мій дідусь.
- Мені дуже прикро, що ви змушені слухати нашу розмову,- улесливо мовив дядечко Адам, повертаючись до муляра,- але ж ви самі цього забажали.
- А-адаме! - повторив дідусь.
- Я вас слухаю, сер. [73]
Дідусь кілька разів мовчки пихнув люлькою, а потім сказав:
- На тебе дивитися гидко, Адаме! Дядько вочевидь образився.
- Дуже прикро, що ви так вважаєте,- відповів він.- І ще прикріше тому, що ви визнали за можливе висловитись так у присутності третьої особи.
- Воно-то так, Адаме,- сухо сказав старий Лауден,- але мене це не турбує. Ось що, хлопче,- повів він далі, звертаючись до мене.- Я твій дід - так чи ні? А цього А-а-адама ти не слухай. Я простежу, аби тебе не образили. Адже я багатий.
- Батьку,- сказав дядечко Адам,- я хотів би поговорити з тобою сам на сам.
Я підвівся.
- Сиди крячкою, де. сидів! - сердито вигукнув дід.- Якщо Адамові хочеться потеревенити, хай теревенить. Тут лише я маю капітал, і я примушу слухатись мене, хай йому біс!
Після такої грубуватої передмови у дядька Адама зникло бажання говорити. Дід двічі пропонував йому «вилити все, що у нього на душі», але дядько похмуро мовчав; як по правді, мені в ці хвилини було щиро його жаль.
- Ну, то слухай, синку моєї Дженні,- повернувся дід до мене.- Я маю намір поставити тебе на ноги. Твоя мама завжди була моєю улюбленицею, а з Адамом я ніколи не мирився. Та ти й сам гарний хлопець і маєш лій у голові. Ти ж природжений муляр, ще й у Франції побував, а там, чув я, знаються на тиньку. Справжній тиньк - грандіозна річ, особливо для стелі! А як він прикрашає весь дім! Либонь, в усій Шотландії нема будівельника, котрий пускав би його в хід частіше, ніж я. Тож ось що хочу я тобі сказати: якщо з моїм капіталом ти продовжиш моє ремесло, то станеш багатшим за мене. Адже ти успадкуєш свою частку після моєї смерті. Ну, а якщо ця частка потрібна тобі зараз, тоді ти по справедливості отримаєш трохи менше.
Дядько Адам відкашлявся.
- Це дуже щедро, батьку,- сказав він,- і Лауден, звісно, це розуміє. Дуже щедро і, як ви сказали, по справедливості; проте, з вашого дозволу, чи не краще було б оформити це документально?
І тут старого муляра прорвало. Він повернувся до свого нащадка, його нижня губа по-мавпячому відвисла. Кілька [74] хвилин він вороже дивився на сина, а потім вигукнув:
- Поклич Грегга!
Ці слова явно вплинули на дядька.
- Він, мабуть, пішов до контори,- пробурмотів він, затинаючись.
- Поклич Грегга! - знову мовив дід.
- Я ж вам кажу, що він пішов до контори.
- А я тобі кажу, що він, як завжди, курить у саду! - відрубав старий. ч
- Ну гаразд! - вигукнув дядько і швидко підвівся з крісла, мовби щось зміркувавши.- Тоді я сам піду по нього.
- Ні, ти не підеш! Сиди отам, де сидиш!
- Та як же, в біса, я його покличу? - спитав дядько роздратовано.
Дід (йому нічим було заперечити) зиркнув на свого сина зі зловтішною хлоп'ячою усмішкою і подзвонив у дзвіночок.
- Візьми ключа від садової хвіртки,- наказав дядько Адам служниці,- піди до саду і, якщо містер Грегг, нотар, там (він завжди сидить під глодом), передай, що містер Лауден-старший просить його зайти до нього.
Містер Грегг - нотар! О, тепер я збагнув прихований зміст того, що казав мій дід, і причину тривоги бідолашного дядечка Адама: виявляється, йшлося про духівницю старого муляра.
- Слухайте, дідусю,- обізвався я,- цього мені не треба. Я хотів би лише попросити в борг фунтів, скажімо, двісті. Я можу й сам дати собі раду, я маю добрі надії і вірних друзів у Штатах...
Старий відмахнувся від мене.
- Говорити буду я! - різко сказав він.
В напруженій мовчанці очікували ми нотаря. Нарешті з'явився чоловік в окулярах, суворий, але досить приємний.
- А, Грегг! - вигукнув дід.- Поставлю вам одне питаннячко: яке відношення має А-адам до мого капіталу?
- Боюсь, я не зовсім вас зрозумів,- спантеличено відповів нотар.
- Яке він має до нього відношення? - повторив старий муляр, ударивши кулаком в поруччя крісла.- Кому належить мій капітал - мені чи А-а-адаму? Чи має він право втручатися?
- Ага, тепер розумію,- відповів містер Грегг.- Звичайно, [75] ні. Одружившись, і ваш син, і ваша дочка дістали певну суму, дістали за всіма правилами закону. Ви, звісно, пам'ятаєте про це, містере Лауден?
- Отже, якщо мені забажається,- провадив дід, карбуючи кожне слово,- я можу залишити всі мої гроші хоч і Великому Мор'ялу?
Мабуть, він мав на увазі Великого Могола(1).
- Безперечно,- відповів Грегг, ледь помітно всміхнувшись.
- Ти чуєш, А-адаме? - мовив дід до сина.
- Дозвольте зауважити, що все це ні до чого,- відповів той.
- От і гаразд! Ви з сином Дженні підіть погуляйте, а нам із Греггом треба вирішити одну справу.
Знову лишившись у залі наодинці з дядечком Адамом, я повернувся до нього, прикро вражений розмовою, і сказав:
- Дядьку Адам, гадаю, ви й так розумієте, як мені боляче.
- Мені теж дуже неприємно,- відповів цей незвичайний чоловік.- Втім, нехай твій дід тебе не дивує. У нього є чимало достойних рис, він людина досить оригінальна. Я не маю сумніву, що він щедро обдарує тебе.
Розмова в такому незворушному тоні була мені нестерпна. Я не міг далі залишатися в цьому домі чи навіть обіцяти, що я сюди ще повернусь. Врешті ми домовилися, що через годину я зайду в контору нотаря, котрого (коли він вийде з бібліотеки) дядько Адам попередить про це. Мабуть, годі придумати химернішу ситуацію : непосвяченій у суть справи людині могло б видатись, що це мені завдано тяжкого удару, а вдягнений у броню Адам - великодушний переможець, котрий не побажав скористатись із своїх переваг.
Я не мав сумніву, що дістану частку дідової спадщини, але скільки і на яких умовах - про це я міг дізнатися щонайменше через годину; доти мені лишалося тільки гадати, прогулюючись широкими безлюдними вулицями нового міста, радячись із статуями Георга IV та Вільяма Пітта, споглядаючи вітрини крамниці нот і відновлюючи знайомство з едінбурзьким східним вітром.
Наприкінці тієї години я попрямував до контори містера Грегга, де мені, після належного вступу, вручили жаданий чек на дві тисячі фунтів і кілька книжок з архітектури.
(1) Великі Моголи - династія т. з. імперії моголів в Індії (заснована в XVI ст., знищена в XIX ст.). [76]
- Містер Лауден просив також сказати вам,- додав нотар, зазирнувши в свої записи,- що, хоча ці книжки дуже цінні для будівельника-практика, вам не варто надто захоплюватись ними, аби не втратити оригінальності. Він іще радить вам не «піддаватися спокусі» (це його власний вираз) теорії деформації, а також пам'ятати, Що портландський цемент, змішаний з потрібною, кількістю піску, дуже міцний.
Я усміхнувся і зауважив, що так воно, мабуть, і є.
- Якось мені довелось мешкати в будинку, зведеному моїм шановним клієнтом,- сказав нотар,- і в мене склалося враження, що кращого будинку й бути не може.
- В такому разі, сер, вас утішить моє признання: я не збираюся ставати будівельником...- відповів я.
Нотар засміявся. Крига скресла, і я тепер міг порадитись із ним, як поводитися далі в цьому сімействі.
На думку Грегга, варто повернутися до дядька - хоча б для того, щоб пообідати,- і піти на прогулянку з дідом.
- На вечір, якщо бажаєте, я можу вас вирятувати,- додав він,- запросивши повечеряти зі мною по-холостяцьки. Але обід і прогулянку нехтувати не варто. Вашому дідові чимало літ, і він, я певен, дуже любить вас. Він буде прикро вражений, якщо ви уникнете його товариства. Що ж до містера Адама - ваша делікатність, гадаю, зайва... Ну, містере Додд, а як ви плануєте розпорядитись своїми грішми?
Як - саме в цьому питання! Маючи дві тисячі фунтів - тобто п'ятдесят тисяч франків,- я міг би повернутися до Парижа, до занять скульптурою, і в Латинському кварталі я жив би, як король чи мільйонер. Здається, в мене вистачило совісті відчути десь у куточку душі вдоволення від того, що я відіслав того лондонського листа,- але ясно пам'ятається мені й те, як усе найгірше в мені змушувало гірко каятись: і навіщо було так поспішати з листом?! Проте, незважаючи на суперечливість моїх почуттів, єдине було певне: коли вже листа відіслано, я маю будь-що їхати до Америки. І я поділив свої кошти на дві нерівні частини: під першу містер Грегг видав мені акредитив на ім'я Діжона, щоб той міг виплатити мої борги в Парижі, а на другу, оскільки я мав деяку готівку на подорожні витрати, він вручив мені чек у банк Сан-Франціско.
Решту часу, якщо не брати до уваги жахливого сімейного [77] обіду та дуже приємної вечері з нотарем, я витратив на прогулянку з дідом, котрий цього разу не повів мене милуватися творіннями його працьовитих рук, а, підкоряючись досить природному й зворушливому пориву, вирішив показати мені вічне житло, яке він обрав місцем свого останнього спочинку. Воно було на цвинтарі, що завдяки дивному випадку опинився між тюремними валами, та ще й над самим урвищем. Довкола вищилися старі кам'яні надгробки, порослі травою та плющем; східний вітер (він видався мені дуже рвучким та холодним) гнув гілля дерев, і бліде сонце шотландського літа креслило на землі їхні танцюючі тіні.
- Я хотів, щоб ти побував тут,- сказав дід.- Поглянь на цей камінь. «Евфімія Росе» - це була моя хазяйка, твоя бабуся... А бодай тобі! Переплутав - вона була моєю першою дружиною, дітей у нас не було. А ось і твоя бабуся: «Мері Маррей, народилася в 1819 році, померла в 1850». Так, це вона - гарна, спокійна, лагідна була, що там не кажи. «Александер Лауден, народився в 1792 році, помер...» - тут вільне місце, це вже про мене. Це ж мене звуть Александером. Коли я був хлопцем, мене називали Екі. Гай-гай, Екі, яким же ти став старезним дідуганом!
Незабаром я ще раз відвідав цвинтар - в рідному Мас-кегоні, над яким уже височіла баня нового капітолію, вдягненого в риштування. Я приїхав під вечір, коли саме мрячив дощ. Прямуючи широкими вулицями, назви яких були мені незнайомі, вулицями, де повз мене з дзвоном проїздили конки, де над головою перепліталися десятки телеграфних і телефонних дротів, а обабіч здіймалось громаддя потворних, то яскравих, то похмурих будівель,- я з тугою згадував вулицю Расіна, і навіть думка про візницький шинок викликала на очах сльози. За час моєї відсутності цей одноманітно-нудний Вавілон так швидко розрісся (сказати б - роздувся), що я не раз питав у перехожих дорогу. Навіть цвинтар був новий. Проте смерть, як і скрізь, не дрімала, могил було вже багато, і я петляв під дощем поміж розкішних склепів мільйонерів та скромних чорних хрестів робітників-емігрантів з Угорщини, аж поки випадково - а може, інстинктивно - натрапив на місце останнього спочинку мого батька. Надгробок був поставлений, як я вже знав, «відданими друзями». Тепер я мав уявлення про їхній художній смак, і, здогадуючись, якими можуть бути їхні літературні уподобання, остерігся підійти ближче й прочитати напис. [78]
Але ім'я було викарбуване великими літерами: «Деймс К. Додд». «Дивна річ - ім'я,- подумав я,- воно супроводить людину все її життя, а потім її переживає». І тут з гіркою усмішкою пригадав я раптом, що ніколи не знав - і вже ніколи не узнаю,- яке ім'я ховається за оцим «К». Кінг, Штлер, Кей, Кайзер...- перебирав я різні імена і врешті, переінакшивши Дональда в безглуздого Кональда, ледве не засміявся вголос. Ніколи ще я так пустотливо не дитинився - бо, мабуть, ніколи ще не був так глибоко зворушений (хоча всі мої почуття, здавалось, омертвіли).
Але після того, як мої нерви підкинули мені такий недоречний жарт, я відчув щире каяття і поквапився піти з кладовища.
Не менш сумними були й усі інші мої враження від Маскегону, де я пробув, проте, ще кілька днів, навідуючи батькових друзів і знайомих. Саме з шанобливості до нього я й затримався в місті і міг би позбавити себе цього випробування, бо батька тут уже всі забули. Щоправда, заради нього мене приймали привітно, а заради мене деякий час підтримували вимушену розмову про чесноти небіжчика. Знайомі згадували його ділові здібності, його щедрі внески на громадські потреби, та варто було мені відійти, як вони миттю про нього забували. Мій батько любив мене, а я покинув його в самотині, і він жив і помер серед байдужих до нього людей; повернувшись, я знайшов лише його могилу; він помер, і його поховали й забули.
Моє безплідне каяття привело мене до висновку: є лише одна людина, яка ще любить мене,- Пінкертон. І не треба мені робити двічі одну й ту ж помилку.
В Маскегоні я затримався десь на тиждень, не сповістивши про це мбто друга. І ось, коли я пересів в Каунсіл-Блаффсі на інший поїзд, до вагона увійшов посильний з телеграмою в руці й запитав, чи нема серед пасажирів «Лондона Додда». Вирішивши, що імена майже збігаються, я пред'явив своє право на телеграму. Вона була під Пінкертона: «Якого числа ти прибуваєш? Надзвичайно важливо». Я надіслав йому відповідь, вказавши день і час, і в Огдені отримав нову телеграму: «Прекрасно. Відчуваю невимовну полегкість. Зустріну тебе в Сакраменто». В Парижі я придумав Пінкертонові прізвисько - в гіркі хвилини я називав його «Непогамовним», і саме це слово й прошепотіли тепер мої губи. Яку авантюру затіяв він цього разу? Яку нову чашу випробувань піднесе [80] добрий монстр своєму Франкенштейнові? В який новий лабіринт подій потраплю я, опинившись на тихоокеанському узбережжі? Я безмежно довіряв Пінкертонові і водночас - не довіряв йому. Я знав, що його заміри завжди доброчесні, але я був певен, що він вчинить (з моєї точки зору) обов'язково не те, що треба.
Гадаю, саме ці передчуття додали похмурих тонів і без того понурим краєвидам за вікном вагона. Непривітні простори Небраски, Вайомінгу, Юти, Невади ніби хотіли відштовхнути мене назад, на мою другу батьківщину, в Латинський квартал. Та коли скелясті гори залишилися позаду і поїзд, що так довго чахкав на крутих підйомах, покотився вниз по схилу; коли я побачив квітучі землі, що привільно розляглися від лісів та блакитних гір до самого океану, побачив неозорі хвилі кукурудзяних полів, гаїв, що ледь колихались під літнім вітерцем, сільських хлопчаків, які на станціях заносили до вагонів інжир і персики; коли й самі чорношкірі офіціанти та провідники помітно пожвавішали,- на душі в мене відразу стало легко. Турботи спали з моїх пліч, і коли в натовпі зустрічаючих на пероні в Сакраменто я розгледів свого Пінкертона, я забув про все, я кричав і махав йому, аж поки вхопив обіруч його руку - правицю свого найвірнішого друга.
- Лаудене! - вигукнув Пінкертон.- Як я скучив за тобою, старий! Ти прибув саме в пору. Тебе тут знають і ждуть. Я вже влаштував тобі рекламу, і завтра ввечері ти читатимеш лекцію «Життя паризького студента: заняття і розваги». Тисяча двісті квитків продано! Еге, таж ти зовсім схуд! Ану ковтни,- і він видобув пляшку з вельми дивною етикеткою: «Пінкертонівський коньяк Золотого Штату, тринадцять зірочок, ліцензійний».
- О боже! - вигукнув я, кліпаючими кашляючи після першого ж ковтка тієї вогненної рідини.- А що означає «ліцензійний» ?
- Лаудене, невже ти не знаєш? - вигукнув Пінкертон.- Це ж відомий і прегарний вислів, його можна бачити на будь-якому старовинному шинку при дорогах в Англії.
- Але ж там слово це означає зовсім інше, воно стосується того закладу, а не напоїв, що в ньому продаються.
(1) Франкенштейн - штучно створена людська істота - го-мункулюс, прообраз робота, зображений у романі англійської письменниці Мері Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» (1818). Виконував волю свого господаря-творця. [81]
- Дуже можливо,- погодився Джім, аніскільки не знітившись.- Але це слово дуже ефектне й дало хід напою: він тепер розходиться ящиками. До речі, ти, гадаю, не будеш гніватися: до лекції я розклеїв по всьому Сан-Франціско твої портрети, збільшені з візитної картки, з підписом: «Лауден Додд, американо-паризький скульптор». Ось зразок афішки, яку роздавали на вулицях; на стінах такі самі, лише великим шрифтом, червоною й синьою фарбами.
Я поглянув на афішку, і в мене потемніло в очах. Слова були зайві. Як розтлумачити Пінкертонові, наскільки жахливе це словосполучення: «американо-паризький»? Тим паче, що він не забарився похвалитися саме ним:
- Дуже вдалий вислів - відразу прояснює питання з двох боків. Я хотів, щоб лекція була побудована саме так.
Навіть коли ми дісталися Сан-Франціско і я, шокований видовищем розклеєних повсюдно зображень власної фізіономії, вибухнув зливою обурливих слів, Пінкертон так і не зрозумів, чому я обурююсь.
- Якби ж я знав, що тобі не подобаються червоні літери! - це був єдиний висновок, на який він спромігся після моїх нарікань.- Ти маєш слушність: чіткий чорний друк значно кращий, він ураз привертає до себе увагу. А щодо портрета - ти завдав мені прикрості. Я вважав, що він дуже вдався. Слово честі, мені дуже неприємно, що так трапилось, друже. Тепер я розумію, що ти мав право чекати кращого, але я намагався все влаштувати якнайліпше, Лаудене, і всі репортери в захваті!
Вирвавшись із твані його розумувань, я рішуче перейшов до найголовнішого:
- Послухай, Пінкертоне, з усіх твоїх божевільних витівок ця лекція - найбожевільніша! Як я встигну підготуватися за тридцять годин?
- Все влаштовано, Лаудене! - радісно вигукнув він.- Лекція вже готова. Адже я теж повинен вносити свою частку в діло. Вона лежить, уже віддрукована, в шухляді мого письмового стола. Я замовив текст Гаррі Міллерові, кращому репортерові Сан-Франціско.
Пінкертон, незважаючи на мої мляві заперечення, знай торочив про свої складні ділові операції, згадуючи нових знайомих, раз у раз жалкуючи, що не може відразу познайомити мене з якимсь «душевним хлопцем гострого, як бритва, розуму»,- а мене на саму думку про це знайомство били дрижаки. [82]
Врешті я змушений був змиритися з Пінкертоном, отже - із репортером, з уже віддрукованою лекцією. Проте одну обіцянку я у нього вирвав - він поклявся більше не діяти від мого імені, не сповістивши перед тим мене. Але, помітивши, як це ошелешило і засмутило Непогамовного, я незабаром розкаявся і покірно, не скаржачись, поплентав за його тріумфальною колісницею. Я назвав його Непогамовним. Та точніше було б назвати його Невідпорним.
Але ще більше несподіванок сипонуло на мене, коли я прочитав свою лекцію, написану Гаррі Міллером. Нічого не скажеш - веселий дотепник цей Гаррі Міллер! Його жарти викликали у мене нудоту; водночас, змальовуючи гризеток та голодуючих геніїв, він удавався до солодкого і навіть мелодраматичного тону. Я зрозумів, що він читав мої листи до Пінкертона, бо часом натрапляв на описи власних пригод, спотворених до невпізнання, а також своїх думок і почуттів, але таких вихолощених чи перебільшених, що я червонів. Треба віддати Гаррі Міллерові належне - він таки володів своєрідним талантом, щоб не сказати - генієм! Я намагався притишити його тон, та все було марно: гаррі-міллеризм виявився незнищенним. Навіть більше: у цього чудовиська був певний стиль - чи відсутність стилю,- тож кожна моя вставка дисгармонувала з текстом і збіднювала (якщо це взагалі можливо) загальний ефект.
За годину до початку лекції я пішов до ресторану «Пудель». Тут я пообідав у товаристві мого агента, як Пінкертонові забаглося іменувати себе. Звідти він повів мене, мов бика на різницю, до величезної зали, де я опинився сам на сам з усім Сан-Франціско, один-однісінький посеред сцени, якщо не рахувати стола, склянки з водою, а також віддрукованої на машинці лекції, творцем якої був Гаррі Міллер і частково я. Я почав читати - у мене не було ані часу, ані бажання вчити всю ту нісенітницю напам'ять. Читав я квапливо й несміливо, бо не міг угамувати почуття сорому. Час від часу, коли я зустрічався поглядом з парою розумних очей або натрапляв на винятково соковитий міллерівський дотеп, серце моє обривалося і я починав белькотіти щось незрозуміле. Слухачі позіхали, совались у кріслах, перешіптувались, бурчали і врешті почали вигукувати: «Голосніше! Нічого не чути!» Я взявся пропускати сторінки і, не знаючи тексту, майже щоразу натрапляв на середину фрази, зовсім не пов'язаної з попередньою. Мені видалося вельми зловісним знаком, що ніхто не сміявся, слухаючи мене. Правду кажучи, я очікував найгіршого, навіть образ на свою адресу,- аж коли відчув, наскільки все це кумедно. Я ледь не засміявся, і коли мені знову крикнули, щоб я читав голосніше, я вперше усміхнувся до своїх слухачів.[83]
- Гаразд,- відповів я.- Спробую читати голосніше, хоча, на мою думку, нікому не хочеться слухати мене, що воно й не дивно.
І слухачі, й лектор дружно зареготали. Мій імпровізований дотеп викликав гучні й тривалі оплески, що довго не вщухали. Невдовзі, перегорнувши відразу три сторінки, я весело зауважив:
- Ось бачите, я пропускаю все, що можливо.
Цим я ще дужче прихилив до себе слухачів. Коли я врешті зійшов зі сцени, мені вслід сміялись, тупотіли ногами, кричали й вимахували капелюхами.
Пінкертон сидів за лаштунками і щось гарячково нотував у своєму записнику. Побачивши мене, він скочив на ноги, і я з подивом помітив у нього на очах сльози.
- Любий мій! - вигукнув він.- Я цього ніколи собі не прощу, й ти мені ніколи не подаруєш! Та я ж хотів як краще... А як шляхетно ти скінчив лекцію! Я боявся, що нам доведеться на виході вертати гроші...
- Так було б чесніше,- відповів я.
До нас підійшли репортери на чолі з Гаррі Міллером, і я не без подиву виявив, що вони - дуже приємні люди, що на них значно більше намовляють, ніж вони того заслуговують, і навіть сам Гаррі Міллер - досить порядний джентльмен. Я замовив устриць та шампанського (лекція дала нам значний прибуток) і, відчувши потребу розрядити своє напруження, почав жартувати. За столом не вщухав регіт. Вельми натхненно розповів я про безсонну ніч над літературним твором Гаррі Міллера, змалював усю гаму почуттів, які пережив, стоячи перед публікою. Веселі репортери присягалися, що я - душа товариства, що я - король лекторів, і - о чарівна сила преси! - якби ви прочитали в газетах дописи про мою лекцію, надруковані наступного дня, то подумали б, що вона мала величезний успіх...
Повертаючись додому того вечора, я був у прегарному настрої, але Пінкертон журився за нас обох.
- Лаудене, я цього ніколи собі не прощу! - повторював він раз у раз.- Зміркувавши, що ідея цієї лекції тобі не до вподоби, я мав би прочитати її сам!.. [84]
Книга: Роберт Льюїс Стівенсон Корабельна катастрофа Переклад Валерія Бойченка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
