Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Льюїс Стівенсон Вечірні розмови на острові (Берег Фалеза. Сатанинська пляшка. Острів Голосів) Переклад Юрія Лісняка та Олександра Тереха
ЗАКЛЯТТЯ
Уранці я вийшов на веранду перед самим сходом сонця. Мій дім був зі східного боку селища останній; далі здіймався високий скелястий мис, порослий лісом, і затуляв сонячний схід. На заході збігала з гори бистра холодна річка, а за нею лежало селище - розсип хатин серед зелені, кокосові пальми та хлібні дерева. На декотрих хатинах віконниці були ще спущені, на інших уже підняті; я бачив, що сітки від москітів ще натягнені, і всередині неясно видніли постаті людей, які щойно прокинулись і ще не вийшли, а інші безмовно тинялись серед зелені, повгортані в барвисті нічні халати й схожі на бедуїнів на малюнках із Біблії. Стояла мертва тиша, урочистий дух і прохолода, і світло світанку над лагуною скидалось на відблиск вогнища.
Але те, що мене стурбувало, було ближче. Кількадесят юнаків та дітлахів півколом оточували мій дім; річка розділяла їх, декотрі були на цьому березі, декотрі на тому, а один чипів на великій каменюці посеред течії; і всі вони сиділи безмовно, повгортані в простирадла, прикипівши очима до мого дому й до мене, наче лягаві собаки. "Диво якесь", - подумав я, виходячи з дому. А коли я скупався і, повертаючись додому, побачив їх усіх там-таки, а з ними ще двох чи трьох нових, то здивувався ще дужче. "І що вони добачили там такого цікавого!" - подумав я, входячи.
Але думка про цих роззяв застрягла у мене в голові, й невдовзі я вийшов знову. Сонце вже підбилось височенько, але з-за лісистого мису ще не вийшло. Минуло десь із чверть години. А людей насходилось іще більше, другий берег річки вони обсіли вряд, - може, з тридцятеро дорослих, а дітей двічі стільки, - ті стоять, ті сидять навпочіпки долі, і всі витріщаються на мій дім. Колись я вже бачив на одному острові, як один дім отак оточили, але там у домі крамар лупцював свою жінку, а вона репетувала. А тут не було нічого - в печі топилося, дим із комина йшов, як у всіх добрих людей, ні до чого й присікатися. Звісно, приїхав чужинець, але ж вони вже бачили того чужинця напередодні, і ніякого переполоху не було. Що ж їх тепер сколошкало? Я зіперся ліктями на поруччя та й сам у них утупився. А їм хоч би що! Діти час від часу про щось там джерготіли, але так тихо, що я навіть голосів не міг розчути, не те що слів. А решта стовбичили, мов кам'яні боввани: витріщаються на мене мовчки і якось так сумно своїми блискучими очима, і мені враз видалося, наче я стою на [70] помості під шибеницею, а ці добрі люди прийшли подивитись, як мене вішатимуть.
Я відчув, що мені стає кисло на серці, і злякався, що вони це помітять, а такого не можна допустити. Я випростався, вдав, ніби потягуюсь, спустився сходинками з веранди й неквапом поплентав до річки. По стовпиську перебіг короткий гомін, як ото в театрі, коли піднімається завіса, і декотрі з найближчих трохи розступились. Я побачив, як одна дівчина поклала руку на плече юнакові, а другою показала вгору і водночас промовила щось тубільною говіркою, здушеним голосом. Футів за три від стежки, якою я йшов, сиділо троє маленьких хлоп'ят. Угорнені в простирадла, з поголеними голівками, з чубчиками, залишеними на маківці, з зачудованими личками, вони скидались на оті фігурки, що їх ставлять на каміні. Поки що вони сиділи нерухомо, поважно, мов судді. Я підходив до них швидко, рішуче, ніби людина, що прямує до якогось діла, і мені здалося, що на трьох личках блимнув якийсь подив. Тоді один малюк (той, що сидів найдалі) схопився і прожогом кинувся до своєї матусі. Решта двоє хотіли бігти за ним, зашпортнулись, покотилися по землі, репетуючи, виборсались зі своїх простирадел. За мить усі троє уже прожогом утікали, голісінькі, й верещали, мов поросята. Тубільці, що ніколи, навіть на похороні, не проґавлять нагоди посміятись, коротенько реготнули, наче собаки гавкнули, і знов замовкли.
Кажуть, людині страшно зоставатись самій. Дурниця. У темряві чи в густих хащах їй страшно від того, що вона не знає, чи не чигає на неї отут поряд ціле військо. А найстрашніше бува їй, коли вона опиниться сама серед юрби, не відаючи, що в тієї юрби на думці. Коли той сміх урвався, я теж зупинився. Хлоп'ята ще не добігли до своєї якірної стоянки, вони ще мчали в один бік, а я вже завернув на шістнадцять румбів і гайнув у другий. Я вийшов з дому, мов дурень, і на всіх вітрилах попрямував до моря, а тепер знову, мов дурень, вертався назад. Напевне, картина була вкрай кумедна, і що мене найдужче приголомшило, так це те' Що тепер ніхто не засміявся. Тільки одна стара тубілка застогнала якось молитовно, як ото сектярі у своїй молільні після проповіді.
- Я ще ніколи не бачив таких дурних канаків, як оце тут, - сказав я вдома до Ами, дивлячись на тих роззяв у вікно.
- Нічого не знай, - відказала Ама зі зневажливою міною, як оте вона вміла. [71] Більш ми про це не говорили, бо я був вибитий з колії, а Ама сприйняла цю історію так байдуже, що мені аж соромно стало.
Весь день ті бевзі просиділи з західного боку мого будинку та за річкою, дожидаючи якоїсь потіхи, не знаю вже якої, - може, щоб вогонь упав з неба й спалив мене з усіма тельбухами. Але надвечір, як усі щирі остров'яни, вони знудились і забралися геть, а натомість влаштували танці у великому домі селища, звідки чути було їхні співи та плескання в долоні, мабуть, години до десятої вечора, а другого дня вони наче геть забули про моє існування. Якби впав з неба вогонь або земля розверзлась і поглинула мене, мабуть, ніхто б не прийшов подивитись на це чи то для розваги, чи то для науки, чи то ще для чогось. Але я мав іще пересвідчитися, що вони нічого не забули і знишка пильно стежили, що буде зі мною далі.
Обидва ті дні я не мав коли вгору глянути: давав лад крамниці та перевіряв ті запаси, що лишив тут Вігорс. Ця робота геть висилювала мене і не дуже давала думати про щось інше. У попередньому рейсі Бен уже ревізував запаси, і я знав, що Бенові можна вірити, але мені ясно було, що там ще хтось похазяйнував за цей час. Я побачив, що на покриття недостачі може піти піврічна платня й увесь прибуток і ладен був сам себе відшмагати за те, що був такий дурний - сидів чаркував із тим Кейсом, замість зробити ревізію при капітані.
Та чи варто лити сльози за торішнім снігом? Що з воза впало, то вже пропало. Я міг тільки дати лад тому, що лишилося, та моїм власним запасам (які сам вибрав), поганяти пацюків і тарганів та обладнати крамницю як слід, по-сіднейському. Все вийшло - любо глянути! А третього ранку я закурив люлечку, став на порозі й подивився всередину, тоді обернувся, глянув на високу гору й побачив, як тріпочуть кокосові мати над тоннами копри*, а тоді глянув на селище в зелені й там побачив острівних чепурунів та чепурух, а як полічив ті ярди барвистого ситцю, що вони накуплять на спіднички та сукенки, то відчув, що оце я нарешті попав у таке місце, де можна напхати капшук, тоді вернутись додому й відкрити свій шиночок. Сів я на веранді, а довкола така пишна природа, око вбирає, сонце золоте, і чистий, свіжий, здоровий пасат розганя тобі кров незгірш за купіль морську, і вся та історія відійшла в непам'ять, і я поринув у мрії про Англію, хоча то, кінець кінцем, бридка, холодна й мокра діра, де сонця не стає й на те, щоб книжку почитати, та про [72] свій майбутній шиночок десь над битим шляхом, наче над проспектом у місті, з вивіскою на зеленому дереві.
Так було вранці, але минув день, і ніякий дідько навіть не заглянув до мене, а що я добре знав тубільців на інших островах, це здалось мені дуже дивним. Люди трохи сміялися з нашої фірми та з її розкішних факторій, а особливо з оцієї, що на Фалезі: мовляв, уся копра в окрузі їх не оплатить (таке я чув) і за п'ятдесят років, але я гадав, що то перебільшення. Та коли минув полудень, а я не вторгував нічого, настрій у мене підупав. А о третій пополудні я вийшов прогулятися й трохи збадьоритись. Серед зелені я побачив білого чоловіка в довгих ризах і з такого вбрання та з обличчя збагнув, що це священик. На вигляд то був добродушний чолов'яга, вже трохи посивілий і такий брудний, що ним можна б писати на клапті паперу.
- Добридень, сер, - сказав я.
Він зраділо відповів мені по-тубільному.
- Ви не говорите по-англійському? - спитав я.
- Французька, - відповів він.
- Ну що ж, вибачте, але тут я пас, - сказав я.
Він усе-таки спробував щось розтлумачити мені по-французькому, потім тубільною говіркою - видно, думав, що так буде найлегше. Я втямив, що він хоче не тільки пробути зі мною день, а чогось більшого - про щось мене повідомити, - і почав прислухатись уважніше. Розчув імена Адам-са, і Кейса, і Рендола - Рендола найчастіше, - і слово "трута" чи щось подібне, і ще якесь тубільне слово, що його він уживав дуже часто. Я вернувся додому, твердячи подумки те слово.
- Що означає "фасіокі"? - спитав я в Ами, бо так звучало для мене те слово.
- Роби мертвий, - відповіла вона.
- Отуди к бісу! - вигукнув я. - А ти чула коли, ніби Кейс отруїв Адамса?
- Усі чоловік це знаю, - зневажливо відповіла Ама. - Давай він білий пісок - лихий пісок. Він ще маєш пляшка той пісок. Коли він давай твоя джин - твоя не пий.
Правда, я чув такі байки на багатьох островах, і завжди там виступав отой білий порошок, так що я не дуже повірив. Проте ще сходив до Рендолового дому глянути, чи не завважу чогось, і побачив, цю Кейс сидить на порозі і чистить рушницю.
- Добре тут полювання? - спитав я.
- Перший сорт, - відказав він. - У джунглях усякого [73] птаства повно. Якби стільки копри було, - каже він якось лукаво, - але з цим, здається, тут не густо.
Мені видно було Чорного Джека в крамниці - він когось обслуговував.
- А я бачу, торг іде, - сказав я.
- Та це перший покупець за три тижні, - відмахнувся Кейс.
- Та невже? - здивувався я. - Три тижні? Ну що ж.
- Коли не вірите, - вигукнув він уже трохи дратливо, -можете піти й глянути на склад копри. У цю благословенну годину він напівпорожній.
- Ну, це ще нічого не означає, - зауважив я. - Може, вчора він був зовсім порожній.
- Та це правда, - зі смішком погодився Кейс.
- До речі, - спитав я, - що воно за тип отой священик? Наче добра душа.
На ці слова Кейс зареготав.
- А, я вже бачу, що вам свербить. У вас Ґалюше побував. Здебільша його називали "отець Калоша", але Кейс завжди
вимовляв його ім'я на французький лад, і це була ще одна причина для нас уважати його за щось трохи помащене.
- Так, я його бачив, - сказав я. - По-моєму, він не дуже поважає вашого капітана Рендола.
- Ще б пак! - вигукнув Кейс. - Це через оту мороку з сердегою Адамсом. Останнього дня, коли він лежав і умирав, тут проїздив молодий Банком. Ви стрічались коли з Банкомом?
Я відповів, що не стрічався.
- О, то чудило, той Банком! - засміявся Кейс. - Ну, то він забрав собі в голову, що треба покликати до хворого отця Ґалюше, хай висповідає старого й причастить. Адже тут, крім пасторів-канаків, нема більше жодного священика. Мені, самі розумієте, було байдужісінько, але я сказав, що слід би спитати самого Адамса. А той усе белькотів про підмочену копру та про дурисвітство. "Слухай-но, - кажу я, - ти дуже хворий. Може, покликати Калошу?" Він звівся на лікті й каже: "Покличте священика, покличте! Я не хочу здихати тут, як собака!" Він говорив так гаряче, нетерпляче, але цілком розумно. Отже, заперечити було нічого, і ми пішли спитати в Ґалюше, чи не прийде він. Ну, він радий був прийти, аякже! Він почав натягати свою бруднющу білизну, тільки-но почув. Але ми це вирішили без Татуся. А наш Татусь запеклий баптист, і йому щоб ніякими папістами й не пахло. То він узяв та й замкнув двері. Банком сказав йому, що він фарисей, то я думав уже, що старого грець поб'є. [74]
"Фарисей! - каже. - Я - фарисей? Оце я на те життя прожив, щоб це почути від такого фертика, як ти?" І кинувся на Банкома, так що мені довелось їх розбороняти, а посеред того всього Адамс, у нього знов клепка випала, і він знову плете щось про копру, наче зроду придурок. Ну театр, та й годі, і я мало не луснув зо сміху, коли це враз Адамс підвівся, сів, ухопився руками за груди, і його почало тіпати. Тяжко вій помирав, той Джон Адамс, - сказав Кейс, раптово спохмурнівши.
- А як же зі священиком? - спитав я.
- Зі священиком? - перепитав Кейс. - Той гамселив у двері знадвору та гукав тубільців, щоб бігли виламувати їх, та репетував, що він прийшов душу спасти і так далі. Його теж до живця пройняло. Але що ж ви хочете? Джоні зірвався в нього з гачка, другого Джоні не передбачалось, і зі сповіді та причастя вийшла мильна булька. Далі Рендолові внесли у вуха, що той священик молиться над Джоніною могилою. А Татусь був надудлений по зав'язку, то вхопив дрюка й гайда до тої могили, аж там стоїть навколішки Ґалюше, а на нього дивиться ціла юрба тубільців. Здавалось би, Татуся ніщо в світі не цікавить, крім пляшки, коли ж вони зі священиком дві години там гарикались, батькували один одного по-тубільному, і щоразу, як Ґалюше хотів упасти навколішки, Татусь кидався на нього з дрюком. Такої вистави на Фалезі ще звіку не було. Скінчилося тим, що капітан Рендол беркицьнувся й забився в якихось ніби корчах, а священик таки доп'яв свого. Але такого сердитого священика я ще не бачив: він подав тубільним ватагам скаргу, що йому завдано образи - так він це назвав. Нічого він не добився, бо наші тутешні ватаги протестанти, а крім того, він іще морочив їм голови барабаном для ранкової школи, і вони раді були піднести йому дулю. А тепер він присягається, що старий Рендол отруїв Адамса чи цю, і коли вони де здибаються, то вишкіряються один на одного, як два коти.
Він розповів що історію щонайприроднішим тоном, ще й так, ніби вона його страшенно бавила; хоча тепер, по довшому часі, я згадую її як щось страх яке жорстоке. А втім, Кейс ніколи не намагався показати себе лагідним - тільки прямим і щирим, і взагалі справжнім чоловіком. І, сказати правду, заморочив мене далі нікуди.
Вернувшись додому, я спитав у Ами, чи вона "попі" -наскільки я збагнув, так у тубільців називають католиків.
- Е ле аї! - відказала вона. Коли треба було щось рішуче заперечити, вона завжди переходила на тубільну говірку, і справді воно звучало рішуче. - Нема добре попі! - ще додала. [75]
Потім я розпитав її за Адамса й священика, і вона розповіла майже те саме, тільки на свій лад. Так що я багато вперед не просунувся, але загалом схильний був думати, що все там сколотилося справді через причастя, а отрута - то самі плітки.
Другого дня була неділя, тож ніяка робота мене не чекала. Ама спитала мене вранці, чи піду я "на молитву", і я відповів, що нікуди не піду, і вона теж зосталась удома без жодного слова. Я подумав, що це якось не схоже на тубільців, та ще на жінку-тубілку, та ще на жінку, що має обнови, якими можна похизуватись; а втім, мене таке ще й як улаштовувало, і я не став доскіпуватись. Дивне було те, що я врешті таки мало не зібрався піти до церкви, хоча звичайно не дуже кваплюсь туди. Я вийшов пройтися й почув, як співають духовний гімн. Ви знаєте, як воно бува. Коли почуєш, що люди співають, то воно наче притягує тебе; і дуже скоро я опинився коло самої церкви. То була невелика, низенька довгаста будівля з коралового каменю, загострена з обох кінців, наче вельбот, із високою покрівлею на тубільний лад, вікна без віконних рам, дверні прорізи без дверей. Я встромив голову в одне з вікон і побачив щось таке нове для мене (бо на тих островах, де я бував, звичаї інакші), що не відійшов, а дивився далі. Паства сиділа долі на матах, жінки з одного боку, чоловіки - з другого, всі вичепурені, мов на парад - жінки в сукнях і купованих капелюшках, чоловіки в білих куртках та сорочках. Гімн уже доспівали, пастор, високий канак, теж вичепурений, стояв коло амвона й на повному ходу промовляв казання, і з того, як він помахував рукою, та виспівував слова, та підносив і стишував голос, та неначе щось вичитував своїй пастві, я зрозумів, що він неабиякий мастак у своєму ділі. Та ось він раптом підвів голову й зустрів мій погляд, їй же Богу, він поточився назад, очі йому полізли на лоба, рука піднялась і тицьнула на мене ніби мимовільно, і казання вмить урвалося.
Не дуже приємно казати про себе таку річ, але я кинувся тікати, і якби мене оце сьогодні щось так ошелешило, я б кинувся тікати й сьогодні. Коли я побачив, як того пащекуватого канака мов громом уразило від самого вигляду мого, мені здалося, наче піді мною земля западається. Я попростував додому і мовчки сидів там. Може, ви подумаєте, що я розповів усе Амі, але то була б не моя система. Може, ви подумаєте, що я побіг радитися з Кейсом, але, як хочете знати, мені було соромно говорити про таку річ. Я думав, що будь-хто тільки зареготав би мені у вічі. [76]
Отож я мовчав і думав, і що довше я думав, то менш мені подобалась ця історія.
До вечора в понеділок я вже остаточно збагнув, що на мене накладено табу. В селищі вже два дні як відкрито нову крамницю, а жодна жива душа не прийшла подивитись на крам, у таке годі повірити.
- Амо, - сказав я, - гадаю, на мене наклали табу.
- Я гадаю, так, - відказала вона.
Я хвильку подумав, чи не розпитати її ще, та це погане діло, коли тубільці подумають, ніби ти з ними радишся, і пішов до Кейса. Було вже темно, він сидів на сходинці сам, як здебільше, й курив.
- Кейсе, - сказав я, - якась чудасія. На мене наклали табу.
- Ет, дурниця, - відказав він. - На цих островах таке не заведене.
- Може, так, а може, й не так, - сказав я. - Там, де я бував досі, заведене. І я, будьте певні, знаю, що воно таке, тож я вам кажу точно: на мене наклали табу.
- Ну, і що ж ви такого зробили? - спитав він.
- Оце ж я й хочу з'ясувати, - сказав я.
- Та ні, не може цього бути, - запевнив він. - Це неможлива річ. Але я скажу вам, що робити. Вам треба заспокоїтись, а я піду й усе з'ясую. Зайдіть тільки до нас, погомонимо з Татусем.
- Дякую, - відказав я. - Я краще посиджу тут на веранді. У вас у домі так тісно.
- Ну, то я викличу Татуся сюди, - пропонує він.
- Дорогенький мій, - кажу я. - Краще не треба. Правду кажучи, я не дуже закоханий у містера Рендола.
Кейс засміявся, взяв у крамниці ліхтар і подався до селища. Вернувся хвилин через п'ятнадцять із дуже заклопотаним виглядом.
- Правда ваша, - сказав, поставивши ліхтар на сходинки до веранди. - Зроду б не повірив. Не знаю, до чого ще дійде нахабство цих канаків: здається, вони втратили будь-яку пошану до білих. Треба б сюди військового корабля - найкраще німецького: німці вміють давати раду канакам.
- То на мені табу? - вигукнув я.
- Та щось схоже, - відповів Кейс. - Ще й найгірше з усіх, про які я будь-коли чув. Але я вас не покину, Вілтшире, я буду з вами попліч. Приходьте завтра вранці о дев'ятій, ми з'ясуємо все це з ватагами. Вони мене бояться - принаймні досі боялись, але тепер чогось дуже розпаношились, не знаю, що й думати. Зрозумійте мене, Вілтшире: я дивлюсь [77] на це не як на ваш особистий клопіт, - провадив він вельми рішучим тоном, - а як на клопіт для всіх нас, Клопіт Білої Людини, і я боротимусь до останку, і ось вам моя рука.
- А ви з'ясували, в чому причина? - спитав я.
- Ще ні, - відповів Кейс. - Але завтра ми їх притиснемо. Загалом його поведінка мені сподобалась, а другого дня,
коли ми зустрілися, щоб іти вдвох до ватагів, ще дужче сподобавсь його суворий та рішучий вигляд. Ватаги чекали нас в одному з їхніх великих овальних будинків, і ми ще здалеку розпізнали, в котрому саме, бо перед ним зібралась ціла юрба - душ зо сто чоловіків, жінок і дітлахів. Декотрі з чоловіків затримались там дорогою до роботи й були в зелених вінках, і це нагадало мені Перше травня в нас удома. Цей натовп розступився, пропускаючи нас, і загомонів з якимось раптовим гнівним запалом. У будинку було п'ятеро ватагів: четверо дужих показних чоловіків, а п'ятий - зморщений дідуган. Вони сиділи на матах, убрані в білі спіднички та куртки, а в руках тримали віяла, мов якісь витончені панії; двоє мали на грудях католицькі образки, що змусило мене задуматись. Нам було вже визначено місце, для нас покладено мати навпроти тих достойників, ближче до входу: середина лишалась вільна. Юрба впритул за нашими спинами щось мурмотіла, штовхалась, витягувала шиї, аби краще нас бачити, а тіні тих людей танцювали перед нами на чистих камінцях долівки. Мене трошечки вибило з колії збудження натовпу, але спокійний, люб'язний вигляд ватагів додав мені духу, тим більше, що їхній речник почав і виголосив до кінця довгу промову негучним голосом, часом показуючи рукою то на Кейса, то на мене, а часом постукуючи щиколотками по маті. Одне було ясне: у ватагах не відчувалося й знаку якоїсь злості.
- Що він сказав? - спитав я, коли він докінчив.
- Та нічого такого, тільки що вони раді бачити вас і розуміють з моїх слів, що ви хочете на щось поскаржитись. Мовляв, викладайте цю скаргу, і вони вчинять справедливо.
- Та й довго ж він це казав, - подивувався я.
- Ну, решта були всякі солодкі слова, "бонжури" тощо, - сказав Кейс. - Самі знаєте, які вони, ці канаки.
- Ну, від мене багато "бонжурів" вони не діждуться, -відказав я. - Скажіть їм, хто я такий. Я білий чоловік, британський підданий і в себе вдома страх який великий ватаг, а сюди приїхав робити їм добре, приніс їм культуру. А вони, ще не встиг я й розпакувати свій крам, наклали на мене табу, і ніхто не сміє підійти до мого дому! Скажіть їм, що я не збираюся ламати якісь закони, а коли вони [78] хочуть подарунка, то не поскуплюся. Я не ганю нікого, хто дбає про себе, так і скажіть їм, бо така вже природа в людини. Та коли вони думають, що сядуть мені на шию зі своїми тубільними штучками, то скоро побачать, що помилилися. І скажіть їм у вічі, що я, як білий чоловік і британський підданий, вимагаю пояснити, чому до мене так поставилися. Така була моя мова. Я знаю, як треба поводитися з канаками - розтлумачити їм усе просто і ясно й учинити по правді, і тоді, мушу визнати, вони завжди поступляться тобі. Вони не мають ніякого справжнього врядування й справжнього закону, оце те, що треба вдовбти їм у голову, та коли б і мали, то це було б курям на сміх, якби вони прикладали все те до білої людини. Дивно було б, якби ми на це погодились і не могли тут робити що нам хочеться. Сама думка про це завжди доводила мене до сказу, і я відтарабанив свою промову досить гучно. А тоді Кейс переклав її - чи, може, прикинувся, ніби перекладає, - і перший ватаг відповів йому, потім другий, ШУТІМ третій - усі на один манір, спокійно і лагідно, але водночас урочисто. Один раз запитали Кейса про щось, і він відповів, і всі (ватаги й юрба) зареготали й глянули на мене. Нарешті зморщений дідуган і рославий молодий ватаг, що говорив першим, улаштували Кейсові справжній перехресний допит. Часом я бачив, що Кейс пробує огризатись, і вони насідали на нього, мов гончаки, аж у нього піт по обличчю котився, і для мене то була не дуже приємна картина, а при деяких його відповідях юрба скрикувала й щось мурмотіла, і слухати це було не приємніше. То була просто ганьба, що я не тямив по-тубільному, бо (як я тепер гадаю) вони випитували Кейса про мре одруження, і йому довелося добряче попокрутитись, аби відвести підозру від себе. Та даймо спокій Кейсові: йому вистачило б мозку, щоб цілим парламентом порядкувати.
- Що, оце й усе? - спитав я, коли настала мовчанка.
- Ходімо, - сказав він, утираючи обличчя, - розповім надворі.
- Ви хочете сказати, що вони не знімуть табу? - вигукнув я,
- Це якесь дивне діло, - сказав він. - Надворі розповім. Краще ходімо геть.
- Ну, я цього їм не попущу. Не така я людина! - вигукнув я. - Ви не діждетесь, щоб я показав спину жменьці канаків.
- Краще не заводьтеся, - сказав Кейс.
Він дивився на мене й наче підморгував, а п'ятеро ватагів дивилися на мене досить чемно, але трішечки й гостро; а [79] люди повтуплювались у мене, витягували шиї й штовхались. Я згадав про тих, що були обсіли мій дім, і як пастор сахнувся, тільки-но побачивши мене, і вся ця історія видалась мені такою чудною, що я встав і пішов за Кейсом. Натовп ізнову розступився, пропускаючи нас, але вже ширше, а діти, котрі позаду, з криком кинулися бігти, і так ми, двоє білих, ішли геть, а вони всі стояли й стежили за нами очима.
- Ну, кажіть, що це все означає, - спитав я.
- Правду кажучи, я й сам до пуття не розібрав. Вони за щось сердиті на вас, - каже Кейс.
- Накласти табу на людину, бо вони сердиті на неї! -вигукнув я. - Зроду не чув про таке.
- Та ні, бачте, тут щось гірше, - відказав Кейс. - На вас нема табу - я ж вам казав, що цього не може бути. Вони просто не хочуть підходити до вас, Вілтшире, ось у чім річ.
- Не хочуть підходити? Цебто як? Чому вони не хочуть до мене підходити? - кричу я.
Кейс завагався. Тоді тихо промовив:
- Здається, вони налякані. Я застиг на місці.
- Налякані? - перепитав. - Ви що, здуріли, Кейсе? Чим же це вони налякані?
- Якби ж то я міг розшолопати, - похитав головою Кейс. - Мабуть, якимось із їхніх безглуздих забобонів. Оце ж то мені й не подобається, - додав він. - Та сама історія, що з Вігорсом.
- Я хочу знати, що ви маєте на увазі, і не відчеплюсь, поки не поясните, - сказав я.
- Ну, ви ж знаєте, що Вігорс накивав п'ятами, покинувши все як стояло, - відказав він. - Теж щось таке з забобонами - я так і не добрав діла. Але під кінець усе виглядало кепсько.
- А я чув щось інакше про цю справу, - сказав я. -1 краще скажу вам, що саме. Я чув, ніби він утік через вас.
- Що ж, мабуть, йому соромно було сказати правду, - відказав Кейс. - Мабуть, боявся, що дурним назвуть. Та й правда, я сам випровадив його. "А що б ти зробив, старий?" - питає він. "Ушився б, - кажу, - і більш про це не думав." Я, звісно, радісінький був бачити, як він дає драпака. Не моя звичка повертатися спиною до товариша, коли він у скруті, але в селищі такий переполох був, що я просто не годен був передбачити, чим воно все скінчиться. Я, звісно, дурень був, що так панькався з тим Вігорсом. І сьогодні вони мені це закидали. Ви чули, як Маса - отой молодий[80] ватаг, здоровило отой - весь час одно товк: "Віка"? Бо вони в'їлись на нього. І не схоже на те, щоб уже забули.
- Усе це дуже добре, - сказав я, - але воно не пояснює, в чому клопіт, не пояснює, чого вони бояться, що вони думають.
- Якби ж то я знав, - відказав Кейс. - Нічого певнішого я не можу сказати.
- По-моєму, можна було спитати, - сказав я.
- А я й спитав, - каже він. - Але ви ж, певне, самі бачили, якщо ви не сліпий, що з того запитання вийшло. Я зроблю для іншого білого все, на що стане духу, але як побачу, що сам попав у халепу, то думаю насамперед про свою шкуру. Лихо моє в тому, що я надто добродушний. І дозволю собі сказати, що я не такої сподівався вдячності за те, що вліз у цю вашу тарапату.
- А я про одне діло думаю, - сказав я. - Ви, звісно, дурень були, що так панькалися з тим Вігорсом. Одна втіха, що зі мною ви небагато панькалися. Я завважив, що ви ні разу ще не були у мене в домі. Зайдіть-но тепер: ви ж колись обіцяли?
- Так, справді, не був, - погодився він. - Це я не встиг зробити, і мені дуже шкода, Вілтшире. Але щоб зайти до вас зараз... не буду вас морочити.
- Тобто ви не зайдете? - спитав я.
- Дуже шкодую, друзяко, але я саме це й хотів сказати, - відповів Кейс.
- Одне слово, ви боїтесь? - кажу я.
- Одне слово, я боюсь, - каже він.
- І на мені так і лишається табу казна через віщо? - спитав я.
- Та я ж кажу, що нема на вас ніякого табу, - запевнив він. - Канаки просто не хочуть підходити до вас, оце й усе. І хто може їх примусити? Ми, торгівці, великі нахаби, мушу сказати: ми силуємо цих сердешних канаків відступатися від власних законів, знімати власні табу, і то коли нам лишень заманеться цього. Але ж ви не хочете сказати, що сподіваєтесь на закон, який зобов'язував би людей купувати крам у вашій крамниці, хочуть вони того чи ні? Невже ви хочете сказати мені, що у вас аж стільки нахабства? А навіть коли так, то дивне діло, що ви це пропонуєте мені. Я б хотів нагадати вам, Вілтшире, що я сюди приїхав теж як торгівець.
- Бувши вами, я б не став говорити про нахабство, - сказав я. - Наскільки я можу зрозуміти, все воно ось на чому сходиться: ніхто тут не буде торгувати зі мною, зате всі торгуватимуть із вами. Вам дістанеться вся копра, а я [81] маю піти до дідька. І я не знаю тут жодного тубільця, а ви тут єдина людина, варта згадки, що вміє по-англійському, і в вас іще стає нахабства натякати, що моє життя в небезпеці, а ви більш нічого не маєте сказати мені, як тільки те, що ви нібито не знаєте чому.
- Що ж, це справді все, що я маю вам сказати, - відповів він. - Я не знаю, хоч би й хотів знати.
-1 тому ви відвертаєтесь і полишаєте мене на самого себе! Це по-людському? - спитав я.
- Ну, коли ви хочете гострих слів... - відказав він. - Я так не кажу. Я кажу тільки: "Я збираюся сторонитись вас, бо інакше сам опинюся в небезпеці".
- І оце називається білий чоловік! - обурився я.
- О, я розумію, ви роздратовані, - сказав він. - Я й сам би роздратувався. Можу вас перепросити.
- Не треба, - сказав я, - йдіть перепрошуйте когось іншого. Мені ось сюди, вам он туди.
З цими словами ми розійшлись, і я подався просто додому досить-таки розгарячений, а там побачив, що Ама приміряє на себе цілу купу краму, наче дитина.
- Облиш ці дурниці, чуєш? - сказав я. - Наробила тут розгардіяшу, а мені складай тепер, наче в мене іншого клопоту мало! А я тобі, здається, загадав, щоб приготувала обід!
І таки добряче налаяв її, бо й заробила. А вона зразу виструнчилась, наче вартовий перед офіцером: мушу визнати, що вона була справді добре вихована, та й білих людей дуже шанувала.
- А тепер, - кажу, - поясни мені: ти ж тутешня, то мусиш розуміти все. Принаймні, за що на мене табу наклали. А як не табу, то чому люди бояться мене?
Вона втупила в мене великі з подиву очі.
- Ти не знаєш? - видихнула нарешті.
- Ні, - сказав я. - А звідки ж я маю знати? Там, звідки я приїхав, такого сказу не бувало.
- Есі не скажи тобі? - знов спитала вона.
(Есі - це було ім'я, яке тубільці дали Кейсові; воно могло означати "чужинець", або "дивак", або, можливо, "сушене яблуко". Але найскорше це було просто його власне прізвище, не розчуте як слід і вимовлене на канацький лад.)
- Майже нічого, - відповів я.
- Чорт бери Есі! - вигукнула вона.
Вам може здатися кумедним, що в цієї канацької дівчини вихопилась така брутальна лайка. Зовсім ні. То була ніяка не лайка, не вияв гніву, Ама стояла вище від гніву і розуміла власні слова цілком поважно й буквально. Вона стояла [82] випростана, і навряд чи я бачив доти або потім, щоб у жінки був такий вигляд. Мені аж мову відібрало. Потім вона ніби вклонилась мені, але вклонилась гордо-прегордо і простягла руки долонями вперед.
- Я соромно, - сказала. - Я думала, ти знаєш. Есі він кажи мені, що ти знаєш, кажи мені, що тобі дарма, кажи мені, що ти любиш мене так дуже-дуже. Табу на мені, - додала вона, приклавши руку до грудей, як тоді, в нашу шлюбну ніч. - Тепер я йди геть, і табу він іди зі мною. Тоді ти дістанеш дуже багато копра. Гадаю, ти хочеш більше копра. Тофа, алії, - додала вона по-тубільному. - Прощай, ватаже!
- Стривай! - гукнув я. - Не квапся так. Вона скоса глянула на мене з усмішкою.
- Тямиш, ти дістанеш багато копра, - сказала вона так, як ото влещують дитину цукерками.
- Амо, - сказав я, - не дурій. Я не знав, і це правда, і Кейс, видно, втнув нам обом паскудну штуку. Але тепер я знаю, і мені дарма: я люблю тебе дуже-дуже. Ти не йди, ти не кидай мене, бо мені дуже шкода.
- Ти не любий мене! - вигукнула вона. - Ти казав мені лихі слова. - Тоді кинулась додолу в кутку й заридала.
Я, звісно, не вчений, але й не вчорашній, і я зрозумів, що найгірший клопіт із нею вже позаду. Та все-таки вона лежала - спиною до мене, а обличчям до стіни - і вся аж тіпалась від ридання, наче мала дитина, так що й ступні в неї теж здригалися. Просто диво, як це вражає чоловіка в саме серце, коли він закоханий. Бо ніде правди діти: каначка чи не каначка, а я в неї закохався - або ж однаково що закохався. Я спробував узяти її за руку, але вона випручалась.
- Амо, - сказав я, - не будь дурненька, нема чого тобі ревти. Перестань. Я хочу маленьку жінусю. Я тобі правду кажу.
- Ні, ти неправду кажи, - ридала вона.
- Ну, гаразд, - сказав я. - Почекаю, поки ти виплачешся.
Я сів долі поруч неї й почав рукою гладити її коси. Спочатку вона стиналась, відсовувалась, коли я торкався її; потім наче перестала мене помічати, далі ридання помалу стихло і врешті зовсім урвалось, а кінець кінцем вона підвела до мене обличчя.
- Ти кажи мені правду? Ти хочеш я зоставайся? - спитала вона.
- Амо, - сказав я, - я волію мати тебе, ніж усю копру на всіх островах.
То були дуже гучні слова, і що найдивніше - цілком щирі. [83] Вона зірвалась, обхопила мене руками й притисла своє обличчя до мого - так вони на островах цілуються, - аж я геть змокрів від її сліз, і серце моє прикипіло до неї. Ніщо ніколи не було мені таке близьке, як це брунатне дівчисько. Все збігалося докупи й геть закрутило мені голову. Вона була така гарна, хоч у рамця заводь; видно було з усього, що це мій єдиний друг на острові, і мені стало соромно, що я говорив з нею брутально, і вона була жінка, й моя дружина, а ще немовби дитина, про яку я маю дбати, і сіль її сліз була у мене в роті. І я забув Кейса, забув тубільців, забув, що не знаю нічого про всю цю історію, чи згадував її, тільки аби прогнати спогад; забув, що я не могтиму скуповувати копру, а отже, нічого не зароблятиму, забув своїх хазяїнів і ту дивну послугу, яку роблю їм, віддаючи перевагу своїй примсі перед їхнім ділом, забув, що Ама не законна дружина мені, а тільки обманом узята дівчина, і то обманом дуже гидким. Але не забігаймо так далеко вперед. До цього боку справи я вернуся далі.
Дуже пізно ми згадали, що треба ж пообідати. У печі погасло, вона геть захолола; але ми трохи перегодя все-таки розпалили її, й зготували кожне по страві, допомагаючи й заважаючи одне одному й роблячи з цього якусь дитячу гру. Я так жадав її близькості, що, сівши їсти, посадив свою любусю на коліна собі й притримував її однією рукою, а другою їв. І навіть більше. По-моєму, вона була найгірша куховарка з усіх створених Господом; від тієї страви, що вийшла з її рук, занудило б, мабуть, путящу коняку, а проте того дня я споживав Амину кулінарію і не можу пригадати, щоб їжа колись тішила мене більше.
Я не ховався перед собою, не ховався й перед нею. Я бачив, що мене пошито в дурні, і це зроблено з її допомогою, і вона не могла повестись інакше. І я гадаю, що саме це розв'язало їй язик тепер, коли вона вже знала, що ми вірні друзі. Та й багато ж розповіла вона мені, сидячи в мене на колінах і споживаючи моє куховарство, як я споживав її куховарство - для забавки. І про себе, і про свою матір, і про Кейса, та все це було б дуже нудне й зайняло б багато сторінок, якби я виклав його південноморською говіркою, тому я перекажу його нормальною англійською мовою - а ще одну річ про мене самого, що дуже відбилась на моїй поведінці, як ви скоро дізнаєтесь.
Ама нібито народилася на котромусь із екваторіальних островів, і в цих краях жила всього два чи три роки, а приїхала сюди з якимсь білим, одруженим з її матір'ю. Потім той білий помер, а у Фалезі воші з матір'ю живуть усього рік. [84]
А перед тим вони довго мандрували по різних місцях із тим білим, що був, видно, з отих непосидющих натур, котрі все життя шукають легшої роботи. Про таких кажуть, що вони шукають золота на другому кінці веселки. А коли чоловік хоче мати роботу, яка забезпечить його, поки й віку, хай забуде про гонитву за легкою роботою. Вона дає людині хліб і м'ясо, ба навіть досить солодке життя, бо ви ніколи не побачите когось такого голодним і не часто побачите його тверезим, але місця собі він не нагріє ніде. Одне слово, той волоцюга тягав жінку та її дочку за собою повсюди, але більше по глухіших островах, де не було поліції і де, як він сподівався, легка робота на вулиці валяється. У мене на таких свій погляд, але я радий, що він не завіз Аму та її матір до Апіа, чи Папеете*, чи ще до котрого з отих умить вирослих міст. Нарешті він зачепився у Фале-Алії на цьому острові, відкрив сяку-таку торгівлю - Господь знає, як! - перебивавсь у ній звичним для нього маніром і помер, не зоставивши по собі майже нічого: клаптик землі у Фалезі, одержаний на сплату безнадійного боргу, і це заронило в голови матері та дочки думку перебратися сюди й тут жити. Здається, Кейс по змозі підтримував їх і допоміг збудувати хатину. Він був дуже ласкавий у ті дні, й давав Амі роботу, і нема сумніву, що він накинув на неї оком із самого початку. Проте, як тільки вони тут більш-менш устаткувалися, з'явивсь один молодик, тубілець, що захотів одружитися з нею. Він був із дрібніших ватагів, мав у родині якісь тонкі мати та якісь старовинні пісні і був, як сказала Ама, "дуже гарний". І взагалі то була просто чудова партія для вбогої дівчини, не тутешньої острів'янки.
Тільки-но я це почув, мені аж недобре стало з ревнощів.
- І ти хочеш сказати, що ладна була вийти за нього?! -вигукнув я.
- Айое, так, - відповіла вона. - Я дуже люби він!
- Отакої! - сказав я. - А якби зразу потім приїхав я?
- Тепер я люби твій куди більше, - запевнила вона. - Але якби я пішла за Айоані, я була б добра дружина. Я не звичайний каначка. Добрий дівчина! - додала вона.
Що ж, довелось мені вдовольнитися цим; але запевняю вас, що мені ця історія і геть-то не сподобалась. А кінець її сподобався ще менше, ніж початок. Бо, як видно, весь клопіт почався з цього сватання. Як видно, доти на Аму та її матір дивилися, звичайно, звисока, як на людей безрідних і на чужинців, але не кривдили їх; і навіть коли на сцену виступив Айоані, спочатку це не викликало такого невдоволення, як можна було чекати. А потім, десь за півроку до мого прибуття, [85] Айоані несподівано відкинувся від Ами й перебрався на іншу частину острова, й відтоді Ама з матір'ю лишилися самотні. Ніхто не заходив до їхньої хатини, ніхто не озивався до них на вулиці. Якщо вони йшли до церкви, інші жінки відсовувалися зі своїми матами далі й лишали їх самих посеред вільної місцини. То було справжнісіньке відлучення, як ото описують у книжках про середньовіччя, і причину чи сенс цього годі було розгадати. Напевне, якась тало пепело, казала Ама, - якась брехня, якийсь наклеп, і все, що вона про це знала, внесли їй у вуха дівчата, які були заздрили її щастю з Айоані, а тепер дражнили її тим, що він її покинув, і коли зустрічали її наодинці в лісі, то гукали їй навздогін, що вона ніколи не одружиться.
- Вони кажуть, що мене жоден чоловік не візьме, - казала вона мені. - Побоїться, мовляв.
Єдиний, хто ще заходив до них після цього, був дядечко Кейс. Навіть він остерігався робити це відверто, а приходив здебільшого вночі. І дуже скоро висвітив свої карти й почав упадати коло Ами. Мені ще допікав Айоані, і коли я почув, що й Кейс там підбивав клинці, мене за печінки взяло.
- Ну, і як же ти? - спитав я в'їдливо. - Мабуть, тобі й Кейс видався "дуже гарний", і ти дуже люби він"?
- Тепер твій кажи дурне, - мовила вона. - Білий чоловік, він іди сюди, я одружуся з ним однаково що з канаком. Гаразд, а він тоді одружиться однаково що з білою жінкою. А якщо не одружиться, іди геть, а жінка лишайся. Однаково що злодій, порожня рука, серце з Тонга* - ніхто не може люби! Тепер ти прийди, одружися зі мною. Твій велике серце - ти не соромишся дівчина з острів. Тому я люби тебе дуже-дуже. Я пишайся.
Не знаю, чи млоїло мені так серце ще коли в житті. Я поклав виделку, я зсадив з колін "дівчину з острів", бо відчув, що ні те, ні те в цю мить мені ні до чого, і почав ходити по кімнаті сюди й туди, а Ама водила за мною очима, бо стривожилась, та й не диво! Та для мене слово "тривога" було б надто слабеньке. Я так прагнув і так боявся вихаркати з себе весь бруд, усю свою підлоту!
І саме тоді з моря долинув спів. Він раптом забринів дзвінко й близько, бо човен виплив із-за мису, і Ама, підбігши до вікна, гукнула, що це "місі" знову приплив до нас.
Мені самому видалося дивним, що я зрадів прибуттю місіонера. Та дивним чи не дивним, а я таки зрадів.
- Амо, - сказав я, - ти зоставайся тут у кімнаті й не вистромляй носа, поки я не вернусь. [86]
ЗМІСТ
На попередню
|
|
