Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Льюїс Стівенсон Вечірні розмови на острові (Берег Фалеза. Сатанинська пляшка. Острів Голосів) Переклад Юрія Лісняка та Олександра Тереха
ЧОРТІВНЯ
Минув майже місяць без якихось великих пригод. Увечері після нашого шлюбу прийшов Калоша, поводився страшенно люб'язно, а потім заходив на смерканні майже щодня викурити люлечку в родинному колі. Він, звичайно, міг погомоніти з Амою, а мене почав учити тубільної говірки й французької мови відразу. Він був добросердий стариган, тільки бруднющий аж страх, і збаламутив мені голову чужими мовами гірше, ніж коли будували Вавилонську вежу*.
То була єдина наша розвага, і завдяки їй я почувався не таким самотнім, але ж вона не давала ніякої вигоди, бо хоча священик приходив, і сидів у нас, і балакав, та ніхто з його пастви не потикався до моєї крамниці, і якби я не придумав іншого способу, на складі в мене не було б і фунта копри. А придумав я ось що: Фаавао, Амина мати, мала десятків зо два родючих пальм. Звичайно, найняти робітників ми не могли через оте табу, і я з жінкою та з тещею заходився робити копру своїми руками. Копра виходила така, що аж слинка текла - я й гадки не мав, як дурили мене тубільці, поки не насушив тих чотирьох сотень фунтів власними руками, і така легесенька, що мені кортіло самому підмочити її.
Коли ми працювали, чимало юнаків цілі дні гаяли, аби подивитись на нас, а одного разу прийшов і той чорнюк. Він стояв віддалеки серед тубільців, і сміявся, і корчив із себе великого пана та бозна-якого дотепника, поки мене взяло за печінки. [96]
- Агов, ти, чорнюче! - гукнув я.
- Я не говорю до вас, сер, - відказав чорнюк. - Я розмовляю осьде з цими джентльменами.
- Я бачу, - сказав я, - але я, з ласки твоєї, говорю до тебе, містере Чорний Джеку. І я хочу спитати тільки одне: ти бачив Кейсову розмальовану пику десь із тиждень тому?
- Ні, сер, - відказав він.
- Ну гаразд, - сказав я, - тоді я десь так хвилини за дві покажу тобі її рідного брата, тільки чорного.
І рушив до нього - повільно-повільно, не піднімаючи рук, але в очах моїх, якби хто не полінувався до них заглянути, світило щось лихе.
- Ви ниций, хулігарний тип, сер, - каже він.
- Ще б пак! - відказую я.
Тим часом він подумав, що підпускати мене ближче вже небезпечно, і чкурнув геть так, що було просто любо дивитися. І більше я не бачив нікого з цієї пречудової банди, аж поки не сталося те, про що я збираюсь розповісти.
В ті дні одною з найперших моїх справ було полювання в лісі, де (як уже сказав мені Кейс) дичини аж роїлося. Я вже згадував про мис, що прикривав селище й мою факторію зі сходу. За той мис, у дальшу затоку, вела стежка понад берегом. Там щодня віяв дужий вітер, а що при кінці мису бар'єрний риф уривався, то на береги затоки накочувався потужний прибій. Скелястий пагорок біля самого берега розділяв долину надвоє, і під час припливу хвиля била прямо в скелю, так що там годі було пройти. Затоку обступали порослі лісом гори, зі східного боку дуже круті й густо залісені, а внизу понад морем голі й урвисті - чорні скелі, поцятковані червоним. Угорі змикались верхівки великих дерев: одні - ясно-зелені, інші - червоні, а пісок на березі був чорний, як ваші черевики. Понад затокою пурхало без ліку птахів, декотрі білі, як сніг, і серед дня там ширяла летюча лисиця, чи то вампір, із вищиреними зубами.
Довгенько я доходив тільки до цих скель, а далі не важився. Стежки далі не було й знаку, а кокосові пальми в пониззі долини були останні з цього боку. Бо все "око" острова - так тубільці називають навітряний кінець - було безлюдне. Від Фалези аж до Папа-Мамулу жодної оселі, жодної людини, жодного посадженого плодового дерева. Рифу там здебільшого не було, берег урвистий, море било прямо в скелі, й пристати човном, можна сказати, ніде.
Слід вам повісти, що відколи я почав ходити до лісу, хоча ніхто з тубільців і далі не підступав до моєї оселі, ходились люди, ладні побути разом зі мною там, де ніхто не міг їх побачити, а що я вже почав трохи белькотати по-тубільному, та й з них більшість знала бодай кілька англійських слів, то між нами потроху зав'язувались розмови, звичайно, не бозна-які змістовні, та все ж вони принаймні відгонили найтяжчу досаду, бо таки нелегко терпіти, коли з тебе роблять прокаженого.
І ось якогось дня, під кінець місяця, я сидів над тією затокою, зі східного боку, на краю джунглів, з одним канаком. Я щедро наділив його тютюном, і ми з ним так-сяк гомоніли. Він умів по-англійському краще за більшість із них.
Я спитав його, чи є яка дорога на схід.
- Колись був дорога, - відповів він. - Тепер він мертвий.
- Ніхто там не ходи? - допитувався я.
- Нема добре, - пояснив він. - Забагато чортяка зоставайся там.
- А! - сказав я. - Там багато чортяка, в той ліс?
- Чоловік чортяка, жінка чортяка, повно чортяка, - потвердив мій товариш. - Зоставайся там весь час. Людина він іди туди, він не вертай назад.
Я подумав: якщо цей хлопчина так добре обізнаний із чортами і так легко про них говорить, а це в канаків діло незвичайне, то треба спробувати, може, я щось випитаю в нього про себе й про Аму.
- Твій гадай мій чортяка? - спитав я.
- Не гадай чортяка, - заспокійливо мовив він. - Гадай однаково що дурень.
- А Ама, вона чортяка? - допитувався я.
- Ні, ні, нема чортяка. Чортяка зоставайся в ліс, - відповів юнак.
Я дивився просто себе на той берег затоки й раптом побачив, що завіса зелені раптом прогорнулась і на чорний пісок берега, під яскраве сонце виступив Кейс із рушницею в руках. Він був у світлій, майже білій піжамі, рушниця виблискувала, і весь він аж очі вбирав, а від його ніг розбігались у свої нори суходільні краби.
- Агов, друже, - сказав я, - твій однаково не кажи правда. Он Есі він іди туди, тепер він вертай назад.
- Есі не однаково, Есі тиявіл, - відказав мій приятель, попрощався зі мною й шаснув між дерева.
Я простежив, як Кейс іде берегом, там, де піску не затопив приплив, проходить повз мене, прямуючи додому до Фалези. Він ішов у глибокій задумі, і птахи неначе відчували це, бо бігали по піску мало не під ногами в нього або кружляли над головою й кричали йому у вуха. Коли він проходив повз мене, я помітив, що він ворушить губами, розмовляючи сам із [98] собою, а що збіса мене потішило, так це те, що в нього на лобі й досі видніла моя печатка. Щиру правду кажу: мені дуже кортіло всадити набій у його паскудну пику, але я все ж стримався.
Весь цей час - і всю дорогу додому - я товк собі в думках те тубільне слово: "ти-я-віл", а щоб не забути, придумав для пам'яті таку фразу: "Ти і я запрягли вола".
- Амо, - спитав я, коли прийшов, - що таке "тиявіл"?
- Чортяка, - відповіла вона.
- А я гадав, що чортяка буде "айту".
- Айту - то інакший чортяка, - сказала вона, - зоставайся ліс, їж канаки. Тиявіл великий ватаг чортяка, зоставайся вдома, однаково що християнський чортяка.
- Дякую, - сказав я, - нічого не втямив. Як може Есі бути тиявіл?
- Не однаково, - сказала вона. - Тиявіл він пан Есі. Тиявіл дуже-дуже такий самий, Есі однаково що син його. Коли Есі чогось хочеш, тиявіл давай він.
- Збіса вигідне діло для Есі, - зауважив я. - А які речі він давай він?
Далі Ама розповіла мені купу всяких байок без складу й без ладу; багато їх (як отой долар, що Кейс вийняв із Тарлтонової голови) були зрозумілі мені, але в інших я не міг добрати діла. І саме те, що вражало канаків найбільше, мене здивувало найменше: що Кейс ходив у пущу до всіх отих "айту" - чортів. Правда, декотрі, найвідважніші, супроводили його і чули, як він розмовляв з мерцями та давав їм накази, і під його захистом вернулися живі й здорові. Дехто казав, ніби там у нього є храм, де він ушановує тиявола, а тиявіл являється йому; інші запевняли, що це ніяке не чаклунство, бо Есі творить дива силою молитви, а храм - то не храм, а в'язниця, де він ув'язнив якогось небезпечного "айту". Наму одного разу теж ходив з ним у ліс і вернувся, славлячи Бога за такі дива. Взагалі до мене почало доходити, яке становище Здобув собі тут Кейс і якими способами він цього досяг, і хоча я бачив, що це твердий горішок, але аж ніяк не збирався здаватись.
- Гаразд, - сказав я, - треба самому піти подивитись на той храм пана Кейса, тоді побачимо, кого він там ушановує.
На ті слова Ама страх як затривожилась: коли я піду в ліс, то не вернуся звідти, бо туди можна дістатись тільки під захистом тиявола.
- А я понадіюсь на Бога, - відрубав я. - Я чоловік непоганий, Амо, не гірший ні за кого, то гадаю, що Бог мене оборонить. [99]
Вона якусь часину мовчала. Потім сказала:
- Я гадай... - а потім несподівано: - Вікторія* вона великий ватаг?
- Ще б пак! - відповів я.
- Вона люби твій дуже-дуже? - знову спитала вона.
Я відповів, осміхнувшись, що ця старенька дама справді досить прихильна до мене.
- Гаразд, - сказала вона. - Вікторія вона великий ватаг і люби твій дуже-дуже. А не можу допомагай твій тут у Фалезі - не можу нічого зроби, надто далеко. Маса він малий ватаг - зоставайся тут. Гадай, він люби твій - зроби твій добре. Однаково Бог і тиявіл. Бог він великий ватаг - дуже-дуже багато діл. Тиявіл він малий ватаг - він люби дуже-дуже похвалитись, працюй тяжко-тяжко.
- Доведеться вернути тебе до містера Тарлтона, - сказав я. - Твоє богослів'я збочило зі стежки, Амо.
Проте ми клопоталися цим ділом увесь вечір, і вона нарозказувала мені стільки всячини про безлюдну пущу та її небезпеки, що сама себе залякала мало не до істерики. Я, звичайно, не пам'ятаю й десятої частини того, бо не дуже слухав; але дві речі стали мені більш-менш ясні.
Миль так за шість далі берегом є захищена затока, яку тубільці називають Фанга-Анаана, тобто "гавань, повна печер". Я сам бачив її з моря - настільки зблизька, наскільки погоджувались підпливти мої веслярі. Там є вузенька смужка жовтого піску, над якою нависають чорні скелі, подірявлені чорними отворами печер, а нагорі ростуть високі дерева, і з них звисають ліани. А в одному місці, приблизно посередині, водоспадом рине чималий струмок. Якось там пропливав човен із шістьма юнаками з Фалези - всі "дуже гарні", як сказала Ама, і гарні собі на лихо. Віяв сильний вітер, великі хвилі котились на берег, і на той час, коли хлопці порівнялися з Фанга-Анааною та побачили білий водоспад і тінистий берег, вони були всі потомлені й спраглі, а вода в них скінчилась. Один запропонував пристати й напитись, і решта, великі одчайдухи, погодились, опріч одного, наймолодшого. Звали його Лоту; він був дуже славний юнак, ще й дуже розумний. Він сказав, що вони подуріли, бо те місце - володіння духів, чи демонів, та мерців, і миль на шість в один бік, а в другий і на всі дванадцять тут нема душі живої. Та інші посміялися з його слів, а що їх було п'ятеро проти одного, то вони запливли до затоки, пристали до берега й зійшли на нього. Місце було напрочуд гарне, казав потім Лоту, й вода чудова. Вони пройшлися берегом, але ніде не побачили такого місця, де б можна видертись на скелі, і це розвіяло їхні[100] побоювання. Врешті вони сіли підживитися тим, що мали з собою. Та ледве-но посідали, як із однієї чорної печери вийшло шість гарних-прегарних дівчат, що мали квітки в косах, і прегарні перса, і намиста з червоних зернят. Вони почали жартувати з юнаками, а ті з ними - всі, крім Лоту. Але той розумів, що в такому місці не може бути живих жінок, а тому втік, упав на дно човна, закрив обличчя й почав молитись. Увесь час, поки тривала пригода, Лоту безперестану молився і більш нічого не бачив і не чув, аж поки вернулись його друзі, підвели його і випливли в море із затоки, де вже не видно було й сліду від тих шістьох жінок. Але що налякало Лоту найдужче, так це те, що жоден із п'ятьох не пам'ятав нічого з того, що сталося, і всі вони були наче п'яні, співали й сміялись у човні й виробляли всілякі штуки. А вітер усе дужчав, зробився шквалистий, і хвилі котились височезні, одне слово, погода була така, що будь-хто з острів'ян повернув би до берега й заквапився додому, у Фалезу; але ті п'ятеро наче подуріли, розпустили всі вітрила й повели човна проти хвилі. Лоту заходився вихлюпувати з човна воду, але ніхто з решти й не подумав йому допомогти, вони тільки співали, та викаблучувались іще більше, і говорили дивні, незрозумілі для людини речі, й самі гучно сміялись на ті слова. Отож Лоту до самого вечора відчайдушно вихлюпував воду з човна, весь мокрий від поту та холодної морської води; а його ніхто наче й не бачив. Проти всякого сподівання, вони в таку жахливу бурю допливли цілі до Папа-Мамулу, де пальми аж гули під вітром, а кокосові горіхи падали в зелень круг селища, наче гарматні ядра. І того ж таки вечора п'ятеро юнаків захворіли й уже до самої смерті не сказали жодного розумного слова.
- І ти хочеш мені сказати, що можеш повірити в такі байки? - спитав я.
Вона відказала, що про цю пригоду знають усі, а з вродливими юнаками таке трапляється навіть часто, але щоб аж п'ятеро були вбиті в гурті й у той самий день коханням жінок-чортиць, такого більш не бувало, й це зчинило великий переполох на острові, а вона була б божевільна, якби не вірила.
- Ну, хай там як, а за мене можеш не боятися, - сказав я. - Навіщо мені здалися ті чортиці. Мені потрібна тільки одна жінка - ти. І тільки одна чортиця, жінусю.
На це вона відповіла, що є й інакші чортяки, і вона бачила їх на власні очі. Якось вона пішла сама до другої затоки і, можливо, підійшла надто близько до меж заклятого місця. Високі кущі прикривали її від узгір'я, але сама вона йшла по [101] пласкій місцині, дуже кам'янистій і поспіль порослій молодими кисличками футів чотири-п'ять заввишки. Був похмурий день дощової пори, час від часу налітав шквал, що зривав і ніс геть листя з кущів, тоді знов ставало тихо, як у хатині. І ось саме під час одного такого затишшя з хащ сипонули птахи та кажани, ніби чимось налякані. А за хвильку вона почула, як зовсім близько щось шарудить кущами, й побачила, що з-між дерев вийшов старий, худий вепр. Він ішов якось замислено, наче по-людському, і раптом вона, дивлячись, як він наближається, збагнула, що це не вепр, а якась істота з людськими думками, зовсім ніби людина. Вона кинулась навтіки, а вепр за нею, і, біжучи, він верещав так, що аж лящало кругом.
- От якби я був там із рушницею, - сказав я. - Мабуть, той вепр заверещав би так, що й сам би себе перелякав.
Та вона відповіла, що рушниця проти таких страхіть не поможе, бо то духи померлих.
Одне слово, пробалакали ми про такі речі цілий вечір, і то була непогана розвага, але я, звичайно, своєї думки не змінив, а другого дня, взявши рушницю та доброго ножа, вирушив на розвідини. Я попростував до того місця, де, як я бачив, вийшов із джунглів Кейс, бо коли правда, що в нього там щось наворожено, то там десь мала бути стежка. Межа пустельних місць була позначена муром, якщо можна так його назвати: власне, то був довгий насип із каміння. Тубільці кажуть, ніби той насип тягнеться через увесь острів, але мені незрозуміле, звідки вони можуть це знати: адже навряд чи хто з них за останню сотню років побував там. Тубільці здебільша держаться моря та своїх невеличких поселень на узбережжі, а та частина острова страх висока, крута й скеляста. На захід від валу земля розчищена, ростуть кокосові пальми, та кислички, та гуави, та цілі хащі мімози. А зразу за валом починається ліс, до того ж високий: дерева підносяться вгору, наче щогли, а ліани звисають із них, наче корабельний такелаж, а в розсохах гілок ростуть бридкі орхідеї, немов гриби. Там, де не було підліску, ґрунт був кам'янистий, мовби завалений великими каменюками. Літало багато зелених голубів, і я міг би настріляти їх досхочу, якби не мав на думці чогось зовсім іншого. На землі, мов сухе листя, лопотіло під вітром безліч метеликів, а чув я то пташині голоси, то шум вітру над головою, та ще весь час шумів прибій на березі.
Але хто не бував сам у високому лісі на островах, тому важко пояснити, яке дивне почуття тебе там поймає. В найясніший день там завжди присмерк. Власне, там не видно [102] нічого: хоч куди глянь, скрізь стіна лісу, і гілля переплітається, ніби пальці на руці, а дослухаючись, ти щораз чуєш щось нове: люди гомонять, діти сміються, далі попереду - стукіт сокири об дерево, а часом швидке потайне шарудіння зовсім близько, так що мимохіть скидаєшся й хапаєшся за зброю. Можеш скільки завгодно переконувати себе, що ти тут сам, що довкола тільки дерева та птахи; примусити себе повірити в це ти не можеш. Куди лишень обернешся, все довкола здається живим, воно наче стежить за тобою. Не думайте, що це Амині балачки так настроїли мене, бо я не вірю в тубільські забобони ані на щербатий мідяк; просто це природна річ у джунглях, і квит.
Коли я піднявся майже на вершок гори - а схил тут у лісі крутий, наче драбина, - вгорі загучав вітер, почав ворушити листя, і крізь нього стало пробиватися сонце. Так мені було вже краще: шум весь час рівний, і ніщо тебе не полохає. Ось я вибрався на місцину, де був підлісок із того, що вони називають диким кокосом - та й гарна ж рослина, вся в червоних плодах! - аж раптом у вітрі залунало щось таке, наче мелодія, і я подумав, що зроду ще не чув такого. Я, звісно, почав запевняти себе, що то гілля гуде на вітрі, але хіба себе одуриш? Далі запевняв, що це якийсь птах, але я ще ніколи не чув птаха, що так співав би. Звук наростав, спадав, завмирав і знову наростав, і я вже думав, що це звучить так, ніби хтось голосить, тільки гарніше, а потім подумав, що це схоже на арфу, і тільки за одне я був певен: коли в такому місці щось отак солодко співає, добра з цього не жди. Можете сміятися, коли хочете, але я признаюся, що подумав про тих шістьох панночок, котрі з червоним намистом на шиї вийшли з печери в Фанґа-Анаані: чи й вони співали отак? Ми сміялися з тубільців та їхніх забобонів, але якби ви знали, скільки торгівців перейняли оті забобони - люди з чудовою освітою, що в Англії були, бодай декотрі, бухгалтерами чи діловодами. Я гадаю, що забобон виростає в тому чи тому місці, як бур'ян; отож, стоячи там і слухаючи те голосіння, я весь трусився.
Можете назвати мене боягузом, бо я злякався; та я мав себе радше за сміливця, бо все-таки рушив далі. Але йшов дуже обережно, з рушницею напоготові, роззираючись круг себе, як мисливець, і цілком щиро сподіваючись побачити молоду вродливу жінку, що сидітиме десь у лісі, готовий (коли справді побачу її) всадити в неї ладунок качачого шроту. І, звичайно, пройшовши зовсім небагато, я наткнувся на одну дивну річ. Вітер раптом війнув дужче, прогорнувши листя переді мною, і я на мить побачив, що на одному дереві [103] щось висить. За мить вітер притих, і листя знов закрило ту річ. Кажу вам щиро: я вже готовий був побачити там "айту", і якби та річ була схожа на свиню чи жінку, я б так і подумав. Але та річ видалась мені неначе прямокутною, а уявити собі, що прямокутна річ живе й співає, я, хоч убийте, не міг. Я, мабуть, довгенько простояв там - поки цілком упевнився, що пісня долинає з корони того самого дерева. Потім почав трохи вертатися до тями.
"Що ж, - кажу я собі, - коли воно справді так, коли це таке місце, де співають прямокутні речі, то мені так чи так капець. Але як пропадати, то бодай з музикою".
А все ж я подумав, що спершу таки не завадить помолитись. Тому я гепнувся навколішки й почав молитись уголос. А поки я молився, дивні звуки все лунали з гілля того дерева, то гучніші, то тихіші, й мінились, ну достоту як музика, тільки ясно було, що це музика не людська - без такої мелодії, яку можна б насвистати.
А докінчивши молитву, як годиться, я зразу поклав рушницю, ножа взяв у зуби, підійшов до того дерева й поліз на нього. Повірте, серце в мене було як крижина. Та скоро, піднявшись вище, я ще раз загледів ту річ, і мені полегшало, бо я подумав, що вона схожа на ящик; а коли підліз аж до неї, то від сміху мало не впав із дерева.
Певне ж, то таки був звичайний ящик - із-під свічок, із фабричною маркою збоку, а в ньому натягнено струни для банджо так, щоб вони бриніли, коли повіє вітер. По-моєму, така річ називається яловою арфою*, хоча що воно означає, я не тямлю.
- Що ж, містере Кейс, - сказав я, - один раз ви мене налякали, але вдруге цього не діждете, - ковзнув з дерева вниз і подався далі шукати головний штаб мого ворога, що мав бути, як я гадав, десь недалеко.
Підлісок там був дуже густий, я нічого не бачив далі свого носа й мусив пропихатися крізь кущі силою, з допомогою ножа - розтинаючи ліани та зрубуючи цілі деревця. Я кажу "деревця", бо вони були чималенькі, але насправді то був просто такий буйний бур'ян із соковитими, наче морква, стеблами. Мені стало очевидно, що ці хащі вже хтось тут розчищав, бо я наткнувся на купу каміння й побачив зразу, що вона складена людськими руками. Господь знає, коли її складено й коли покинуто, бо до цієї частини острова тубільці перестали ходити задовго до прибуття білих. Ще кілька кроків, і я натрапив на стежку, яку шукав із самого початку. Стежка була вузенька, але добре втоптана, і я зрозумів, що в Кейса чимало учнів. Здається... - ба ні, це [104] справді потрібна була неабияка честолюбна відвага, щоб піднятися сюди, нагору, з агентом, і тубільний юнак навряд чи міг вважати себе дорослим, поки йому, по-перше, не роз-татуюють сідниці, а по-друге - поки він не побачить Кейсових чортяк. Така вже натура в канаків; а втім, як добре подумати, то й у нас, білих, вона така сама.
Пройшовши трохи тією стежкою, я опинився на розчищеній галявині й аж рота роззявив. Переді мною був мур, і стежка вела до проламу в ньому. Мур був пообвалюваний і явно дуже старий, але складений з великих каменів, добре припасованих, і на всьому острові не знайшлось би жодного тубільця такого, щоб міг бодай подумати про отаку споруду! Нагорі на мурі стояв цілий ряд химерних фігур - ідоли, чи страшидла, чи казна й що. Вони мали вирізьблені з дерева й розмальовані пики, страхітно бридкі, очі й зуби в них були зі скойок, волосся й барвиста одежа маяли на вітрі. Далі на захід є острови, де такі фігури виготовляють і досі; та на цьому острові якщо й робили їх колись, то вже давно розучились і геть забули про такий звичай. Але диво дивне: ці опудала були новісінькі, ніби цяцьки просто з крамниці.
Тоді мені згадалось, як Кейс хвалився першого дня, що він добре вміє підробляти острівні сувеніри - на цьому чимало торгівців добрий гріш збивають. І я розкусив увесь його задум, зрозумів, що ця виставка служить шахраєві подвійну службу: по-перше, наводить старовинний вигляд на його сувеніри, а по-друге - залякує тубільців, що приходять із ним сюди.
Але я ще мушу сказати вам (від цього все робилося ще химернішим), що весь той час довкола мене на деревах бриніли ялові арфи, а саме коли я дивився на ті фігури, якийсь жовто-зелений птах (він, гадаю, саме мостив гніздо) почав вискубувати волосся з голів у тих ідолів.
Трохи далі я знайшов найбільшу дивовижу цього музею. Насамперед я побачив довгастий земляний насип, і стежка звертала до нього. Розкопавши землю руками, я виявив під нею брезент, простелений на дошках: то, очевидно, було перекриття якогось льоху. Той льох був на самому вершечку гори, а вхід у нього - в другому кінці насипу, між двома каменюками, наче вхід до печери. Я спустився туди до повороту '-, зазирнувши за ріг, побачив якесь обличчя, що світилося. Воно було велике й бридке, як машкара з пантоміми, і то світилося дужче, то пригасало, а часом ніби курило.
- Ого! - сказав я. - Фосфорна фарба!
Мушу сказати, що мені навіть сподобалась Кейсова винахідливість. Зі скринькою інструментів та з кількома зовсім нехитрими пристроями спорудити отакий храм! Кожен [105] сердешний канак, приведений сюди в темряві, під голосіння арф довкола, побачивши оцю пику з димом з рота в такому підземеллі, ні на мить не засумнівається, що побачив і почув стількох чортяк - на все життя вистачить! Нема нічого легшого, як угадати, що думає канак. Просто згадайте самого себе десяти- чи дванадцятирічного, оце вам і буде пересічний канак. Декотрі з них побожні, як бувають і побожні хлопці; а більшість їх, знов же як хлопці, більш-менш чесні, але крадіжку мають за веселу витівку, їх легко налякати, і їм це дуже подобається. Я пам'ятаю одного хлопця в нашому класі, то він витівав отаке, як Кейс. Він, той хлопець, не знав нічого й не вмів нічого, він не мав ні фосфорної фарби, ні ялових арф, а просто зухвало запевняв, що він чаклун, і лякав нас до нестями, і нас це дуже тішило. А потім я пригадав, як учитель був відшмагав одного разу того хлопця і як ми всі тоді дивувалися, що чаклун це терпить і верещить незгірше за будь-кого з нас. Я тоді й подумав собі: "Треба вимудрувати щось таке й для містера Кейса". А за мить уже й зміркував.
Я рушив назад стежкою - коли вже знайти її, іти по ній було дуже легко; а коли вийшов на чорні піски, кого ж я побачив, як не самого містера Кейса! Я звів курок у рушниці й узяв її напоготові, і ми стрілися й розминулись без жодного слова, кожен кутиком ока стежачи за другим, а тільки-но розминувшися, зразу крутонулись на п'ятах, мов солдати під час вправ на плацу, й зупинились лице в лице. В обох зринула в голові та сама думка, розумієте, що другий може йому всадити набій у корму.
- Нічого не вполював, - каже Кейс.
- А я не полювати ходив, - відказую.
- Про мене, ходи хоч до дідька в зуби, - каже він.
- Ходи й ти туди, - відказую.
Але обидва ми стояли на місці, ані руш, будьте певні. Кейс засміявся:
- Не стояти ж нам тут цілий день!
- А я тебе й не тримаю, - відказав я. Він знову глянув на мене.
- Слухай, Вілтшире, ти що, маєш мене за дурня?
- Скорше за падлюку, коли хочеш знати, - відказую.
- То невже ти думаєш, що мені це щось дасть, коли я застрелю тебе тут, на цьому відкритому березі? - каже він. - Ба ні. Сюди щодня ходять тубільці ловити рибу. Може, їх і тепер є в цій долині десятків зо два, роблять копру. Та на горі позад тебе півдесятка ловлять голубів. Може, вони й сю хвилину стежать за нами, нічого дивного. Я даю [106] тобі слово, що не стрілятиму в тебе. Та й навіщо? Ти мені не заважаєш анітрохи. Ти не дістав ні фунта копри, крім тієї, що заготовив власними руками, як чорний раб. Ти нидієш - ось як я це назву, - і мені байдуже, де ти нидієш і як довго це триватиме. Дай мені слово, що не збираєшся стріляти в мене, і я тебе відпущу, та й сам піду.
- Ну що ж, - відказав я, - це мова відверта й чемна, так чи ні? То й я говоритиму так. Я не збираюся стріляти в тебе сьогодні. Навіщо? Справа ще тільки починається, вона не впорана, містере Кейс. Один тур я вже виграв. Я ще бачу в цю ясну годину сліди свого кулака на твоїй голові, а в мене є для тебе ще й інші почастунки. Я не паралітик, як Андергіл. Мене звуть не Адамс і не Вігорс, і я хочу тобі показати, що коса наскочила на камінь.
- Дурна балачка, - сказав він. - Такими балачками мене з місця не зрушиш.
- Ну й гаразд, - відказав я, - стій де стоїш. Мені квапитись нікуди, ти це знаєш. Я можу простояти тут на березі хоч цілий день, мені байдуже. Мені ж не треба клопотатися копрою. І фосфорною фарбою теж.
Я зразу пошкодував за цими словами, що сам не знаю як вихопились у мене. Я побачив, що він зразу скис, а він стояв і дивився на мене, й брови йому дерлись на лоба. Потім, гадаю, він вирішив розкопати це діло до дна.
- Ловлю тебе на слові, - сказав, повернувся до мене спиною й подався просто в той чортячий ліс.
Я, звичайно, відпустив його, бо вже дав слово. Але стежив за ним, поки він не зник з очей, а коли його не стало видно, я чкурнув до сховку скільки було духу, бо не довіряв йому й на щербатий мідяк. Одне я зрозумів: я здуру остеріг його, а тому те, що задумав, мушу зробити не гаючись.
Вам може здатися, що я вже мав хвилювання аж задосить для одного ранку; одначе мене чекала ще одна несподіванка. Тільки-но вийшовши з-за мису й глянувши на свій дім, я побачив, що там є хтось чужий. Біля дверей сиділи навпочіпки двоє озброєних вартових. Що я міг подумати, як не те, що ненависть до Ами вихлюпнулась через вінця і тубільці захопили факторію. На мить я подумав, що Аму вже кудись забрали, а ці озброєні люди тепер чекали на мене, щоб і зі мною зробити те саме.
Та коли я в поспіху підійшов ближче, то вгледів ще й третього тубільця, що сидів на веранді як гість, а Ама розмовляла з ним як господиня. А як підійшов іще ближче, то впізнав у ньому отого рославого молодого ватага, Маеа, і він сидів усміхнений і курив. І що ж він курив? Не якусь там [107] вашу європейську сигаретку, що годиться хіба для кота, і не оту здоровезну дрючину тубільного виробу,, що її справді незле курнути, коли в тебе розбилася люлька, - ні, він курив сигару, і то одну з моїх мексиканських сигар, я міг би в цьому заприсягтися. У мене аж серце забилося дужче, бо в голові зринула шалена надія, що всі прикрощі минулись і Маеа прийшов миритися.
Ама побачила, що я підходжу, показала на мене йому, і він зустрів мене на верхній сходинці моєї ж таки веранди - ну справжній тобі джентльмен!
- Вілівілі, - сказав він - вимовляти моє прізвище точніше тубільці не вміли, - я радий.
Нема що казати: коли тубільний ватаг хоче бути люб'язним, він це вміє. Я з першого слова зрозумів, як стоять справи. І Амі можна було й не казати: "Він уже не боїться Есі, він принеси копра". Можете мені повірити, я стиснув руку цьому канакові, немов найшляхетнішому білому в Європі.
А вся річ була в тому, що Кейс і він підбивали клинці до тієї самої дівчини, чи принаймні в Маеа була така підозра, і він вирішив з такої нагоди дозолити агентові. Він причепурився, наказав двом своїм прибічникам умитись і взяти зброю задля більшого параду і, все-таки діждавшись, поки Кейс піде з селища, прийшов до мене проситися в постійні клієнти. Він був не тільки могутній, а й багатий. Гадаю, що його прибуток був із півсотні тисяч горіхів на рік. Я дав йому на чверть цента більше від звичайної тамтешньої ціни, а щодо кредиту, то я б віддав йому все, що було в крамниці, ще й саму її на додачу, такий був радий бачити його. Мушу сказати, що закупи він робив по-панському: рису, консервів і сухарів на тиждень бенкетувати, а тканини цілими сувоями. Крім того, він був дуже приязний, тішився розмовою, і ми перекидалися жартами - здебільшого через тлумача, бо він знав дуже мало англійських слів, а моя тубільна мова була ще безбарвна. Одне я зрозумів: він насправді ніколи не думав дуже погано про Аму і ніколи по-справжньому не боявся, а тільки мусив прикидатися з упертості та ще тому, що, на його думку, Кейс мав велику силу в селищі й міг допомогти йому піднятись вище.
Це відкрило мені, що ми обидва в неабиякій притузі. Те, що він зробив, означало виклик усьому селищу і могло коштувати йому всієї влади. Навіть більше - після моєї розмови з Кейсом на березі це, подумав я, може коштувати мені життя. Кейс, власне, сказав, що вколошкає мене, коли я дістану хоч трохи копри; а вернувшись додому, він дізнається, що найкращий у селищі клієнт відкинувся від нього. [108]
Тому я подумав, що найрозумніше буде першим його впорати.
- Слухай, Амо, - почав я, - скажи йому: мені дуже шкода, що я примусив його чекати, але я був у лісі, ходив дивитись на Кейсову крамничку з отими тияволами.
- Він питає, чи ти бійся, - переклала мені Ама. Я засміявся.
- Не дуже! Скажи йому, що то дурна крамничка з цяцьками! Скажи йому, що в Англії ми даємо такі речі дітлахам як забавки.
- Він хоче знаєш, чи ти чув чортяка співай, - спитала вона далі.
- Бач, тепер я не можу, - відповів я, - бо в крамниці нема струн для банджо; але як знову прийде корабель, я поставлю таку штуку отут на веранді, хай сам побачить, чи багато там чортяки. Скажи йому, що як тільки дістану струни, змайструю йому одну для його малюків. Називається воно "ялова арфа", і можеш пояснити: по-англійському це слово означає, що за таку річ ніхто, крім послідущого дурня, й цента не дасть.
Цього разу Маеа був такий потішений, що знову спробував заговорити по-англійському.
- Ти правду кажи? - питає.
- Аякже! - відказую. - Однаково що Біблія. Принеси сюди Біблію, Амо, коли в тебе є, і я її поцілую. Або ще краще, - кажу я, йдучи зразу ва-банк, - спитай його, чи він побоїться сам сходити туди вдень.
Виявилося, що він не боїться: вдень, та ще й у чиємусь товаристві, може зважитись на таке.
- Ну, тоді порядок! - сказав я. - Розтлумач йому, що той Есі шахрай, а його страшидла - дурниці, і як Маеа сходить туди завтра, то побачить, чи багато там лишилося з усього. Тільки втовкмач йому ще одне, Амо: коли він усе розляпає і воно дійде до Кейса, тоді я пропащий! Я тягну руку за ним, за Маеа, скажи йому це, і як він хоч словом де прохопиться, моя кров упаде на його двері, а сам він буде проклятий на Цьому й на тому світі.
Ама переклала йому все, і він міцно стис мені руку й мовив: "Я не кажи. Йди на гору завтра. Ти моя друг?"
"Е ні, сер, - відказую, - це дурниця. Я прибув сюди торгувати, скажи йому, а не заводити друзів. Ну, а Кейса я виряджу на той світ!"
Маеа пішов додому, й видно було, що він задоволений. [109]
ЗМІСТ
На попередню
|
|
