Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Льюїс Стівенсон Вечірні розмови на острові (Берег Фалеза. Сатанинська пляшка. Острів Голосів) Переклад Юрія Лісняка та Олександра Тереха
НІЧ У ЛІСІ
Тепер мені не було куди дітися: до завтра треба поламати всю оту блудню з тияволом, і я мав клопоту по вуха не тільки з готуванням до цього, а й з умовляннями Ами. Мій дім обернувся в якийсь дискусійний клуб. Ама нізащо не хотіла, щоб я йшов до лісу вночі: вона була певна, що я не вернуся звідти. Ви вже знаєте, які в неї бували докази, я вам наводив зразочок із королевою Вікторією та з чортом, то можете собі уявити, як воно мені остобісіло ще до смерку.
Нарешті я набрів на добру думку. "На 'кий біс метати перли перед нею?" - подумав я. Краще підкинути їй ще трохи тієї січки, що у неї в голові.
- Ну, тоді слухай мене, - кажу я. - Розшукай свою Біблію, і я візьму її з собою. Тоді все буде гаразд.
Вона знов почала запевняти, що ніяка Біблія тут не поможе.
- Це все ваша канацька темнота! - відрубав я. - Принеси Біблію, кажу.
Вона принесла книжку, я розгорнув її на титульній сторінці, де, як я гадав, мало бути щось по-англійському, і воно справді там було.
- Ось! - сказав я. - Поглянь! "Лондон. Надруковано для Британського й закордонного Біблійного товариства, Блек-фраєз", - і рік, якого я не міг прочитати через оті "М", "С" та "X"*. - Туди, де є щось від Біблійного товариства, Блекфраєз, жоден чортяка не поткнеться. Ти що ж собі гадаєш, дурненька: як ми даємо раду всім "айту" у себе в Англії? Тільки через Біблійне товариство.
- Я гадай, у вас ніякий чортяка нема, - відказала вона. - Білий чоловік, він так моя кажи, що нема.
- І ти ото повірила? - відказую. - Як же це може бути, що тут на всіх островах їх повно, а в Європі нема?
- Так у вас же хлібне дерево не рости, - пояснила вона. Я ладен був рвати на собі волосся.
- Слухай, старенька, - сказав їй, - припни вже язика, бо мені набридло. Я беру Біблію й рушаю прямо, як по рейках, у ліс. Це моє останнє слово.
Ніч випала незвичайно темна, на заході сонця насунули хмари й затягли все небо; не блимала жодна зірочка, тільки показався серпик місяця на ущербі, та й то аж далеко після півночі. По всьому селищу світились вікна й розчинені двері в хатинах, а на рифі рухалися смолоскипи численних рибалок, і то була наче святкова ілюмінація, але море, гори й ліси геть потонули в темряві. Я вийшов із дому годину о [ПО] восьмій, нав'ючений, як віслюк. Насамперед ота Біблія, здоровезна книжка, що я сам собі здуру накинув. Потім рушниця, і ніж, і ліхтар, і сірники - усе конче потрібне. А далі головне, від чого залежав успіх усієї справи: добряча торба пороху, кілька брусків динаміту - тих, що ними рибу глушать, - і два чи три шматки бікфордового шнура, які я витяг з бляшанки й по змозі ретельніше поз'єднував, бо вони були з тих, котрі виробляють для торгівлі на південних морях, і треба бути зовсім дурнем, щоб на них покладатися. Одне слово, я мав чим наробити неабиякого гуркоту! Мені було байдуже, скільки воно коштуватиме, я хотів направити все діло.
Поки я йшов по відкритому місцю й мав за орієнтир світло у своїй оселі, все було гаразд. Та коли я дістався до стежки, то опинився в такій темряві, що не міг іти далі, бо натикався раз у раз на дерева й кляв усе, ніби людина, що шукає сірників у себе в спальні. Я знав, що світити ліхтар небезпечно, бо вогника буде видно аж до кінця мису, а що туди, коли стемніє, ніхто не ходить, то про це почнуть балакати і врешті внесуть усе в вуха Кейсові. Але що я міг удіяти? Треба було або відмовитись від свого заміру й осоромитись перед Маса, або засвітити ліхтар, ризикнути й упорати все діло якомога швидше.
Вийшовши на стежку, я наддав ходи, скільки міг, а як дістався до чорного піску, то пустився бігом. Бо приплив був уже досить високо, і щоб пронести свій порох сухим між прибоєм і урвищем, треба було поспішати якомога. Навіть так мене захлюпувало до колін, а одного разу я мало не впав, перечепившись через камінь. Увесь цей час мене підганяли нагальна потреба, і свіже повітря, і запах моря, та коли я дістався до лісу й побрався стежкою вгору, то вже не так поспішав. Панові Кейсові струни від банджо та різьблені ідоли вже добряче стерли в моїх очах моторошний чар того лісу, і все ж я думав, що ця дорога таки жаска, й здогадувався, як мали боятись Кейсові учні, проходячи тут. У світлі ліхтаря, що пробивалося поміж усіма отими стовбурами, та розсохами, та гіллям, та звислими поплутаними ліанами, уся місцина, чи бодай те, що було видне, здавалась якимсь лабіринтом з Рухливих тіней. Вони сунули тобі назустріч, рухливі й масивні, ніби велетні, а потім, крутнувшися, зникали; вони підносились над головою в тебе, наче бойові киї, й відлітали в темряву, немов птахи. На землі світилося трухле дерево, як ото світиться сірникова коробка, коли об неї тернеш сірником, гілля вгорі падали на мене, ніби піт, великі холодні краплі. [111]
Вітер майже стих, ледь помітний крижаний подих суходільного бризу не міг зворухнути нічого, і арфи мовчали. Вперше я побачив свою мету, коли вийшов із заростей дикого кокосу й загледів страшидел на стіні. Ох же й химерний вигляд вони мали у світлі ліхтаря - оті розмальовані пики, очі зі скойок, їхній одяг, їхні патли. Одне за одним я познімав їх зі стіни і склав купою на покрівлі погреба, щоб вони полетіли на той світ разом з усім іншим. Потім вибрав місцину за одним із великих каменів біля входу, закопав там порох і два бруски динаміту, а бікфордів шнур вивів у вхід. А потім на прощання ще глянув на ту намальовану світною фарбою пику, що пускала з рота дим. На серці в мене було гарно.
- Ну, держися, - сказав я. - Вистава починається!
Я спершу думав був підпалити шнур та й рушити додому, бо серед темряви, та світіння гнилого дерева, та тіней від ліхтаря почував себе якось надто самотньо. Але я знав, де висить одна з арф, і шкода було б, якби вона не попала до купи. Та водночас я не міг збутись почуття, що весь цей замір смертельно втомив мене, тож найкраще було б вернутись додому й зачинити за собою двері. Я вийшов із льоху й задумався про все. Далеко внизу коло берега шуміло море, а тут, нагорі, не ворушився й листочок, наче я був єдина жива істота по цей бік мису Горн. Та поки я стояв там і думав, ліс неначе прокинувся й сповнився тихими шерехами. Справді тихими й зовсім не страшними: щось затріщить, щось зашарудить; але мені ті шерехи перехоплювали дух, а в горлі враз зовсім пересохло. Я не Кейса боявся, хоч то була б річ зрозуміла, я й не подумав про Кейса; ні, мене враз мов у серце шпигнула згадка про оті бабські балачки за чортиць та людей-вепрів. Ще крапелька, і я б кинувся тікати; але я зціпив зуби, ступнув уперед, підняв угору ліхтаря (от дурень) і став розглядатись навколо.
В напрямі селища й стежки не було видно нічого, та коли я повернувся в другий бік, то сам не знаю, як не зомлів. Бо виразно побачив, що просто з пущі, з заклятого лісу виходить чортиця, достеменно така, як я собі про неї думав. У світлі ліхтаря лисніли голі руки, зірочками блищали очі, і я раптом скрикнув так голосно, що й сам подумав: це моя смерть.
- Ой! Не треба співай! - гучним шепотом промовила чортиця. - Нащо говориш великий голос? Погаси світло! Есі вона йди!
- Господи праведний, Амо, це ти? - вигукнув я. [112]
- Айое, так, - відказала Ама. - Я йди швидко. Есі вона скоро тут.
- Ти прийшла сама? - спитав я. - І не "боюсь"?
- Ох, дуже-дуже боюсь! - прошепотіла вона, припавши до мене всім тілом. - Я гадай помирай.
- Ну що ж, - відказав я, кволо всміхаючись, - не мені з вас сміятися, місіс Вілтшир, бо я сам так боявся, як, мабуть, ніхто на всіх південних морях.
Вона хутенько пояснила, що погнало її сюди. Тільки-но я пішов, як прийшла Фаавао. Дорогою стара спіткала Чорного Джека: той біг прожогом від нашої оселі до Кейсової. Ама не стала розбалакувати й гаятись, а зразу побігла мене остерегти. Вона майже наздогнала мене, і світло мого ліхтаря вело її по всьому берегу, а потім, блимаючи між деревами, на гору. Аж коли я вибрався на самий верх, а може, тоді, коли спустився в льох, вона заблукала бозна-куди й згаяла багато дорогоцінного часу, бо гукнути мене боялась: може, Кейс десь зовсім близько позад неї. Спотикалась, падала, вся була в синцях і дряпинах. Це, певно, було, коли вона звернула далеченько на південь, але врешті вийшла на мене збоку і перелякала мене так, що я не годен і сказати.
Що ж, слава Богу, що прийшла не чортиця, але те, що вона розказала, таки стривожило мене. Що в дідька робив Чорний Джек коло мого дому, як не наглядав за мною? Все скидалося на те, що мої дурні слова про фосфорну фарбу та ще й якась хвальба з уст Маеа загнали нас у велику халепу. Одна річ була ясна: нам з Амою доведеться залишатись тут цілу ніч. Нам не можна потикатись додому, поки не розвидниться, і навіть тоді безпечніше буде обійти кругом і ввійти в селище з другого кінця, а то можна напоротись на засідку. А ще ясно було, що мою міну треба підривати негайно, а то Кейс може нагодитись і знешкодити її.
Я ввійшов у льох, - Ама весь час тулилась до мене, - відкрив ліхтар і підпалив шнур. Перший шматок його спалахнув зразу весь, як смужка паперу, а я стояв отетеріло, дивився, як він горить, і думав, що зараз ми злетимо в повітря разом з тияволом, а мені цього анітрошечки не кортіло. Другий шматок горів повільніше, хоча й швидше, ніж мені хотілось би, а я врешті отямився, потяг Аму за собою геть із льоху, загасив і кинув додолу ліхтар, а тоді ми вдвох кинулися в ліс і помацки пробирались далі, поки я вирішив, що тут уже безпечно, і ми лягли вдвох за деревом.
- Жінусю моя, - сказав я, - цієї ночі я ніколи не забуду. Ти в мене козирна, оце ж бо й лихо моє.
Ама гупнулась на землю тут-таки коло мене. Вона [113] вибігла з дому в чім була - в куценькій спідничці, й уся вимокла в росі та в воді припливу на чорному березі, а тепер уся трусилась від холоду та зі страху перед темрявою й чортяками.
- Дуже-дуже боюся, - тільки й промовила вона.
Другий бік Кейсової гори спускався мало не прямовисним урвищем у дальшу долину. Ми були на самому краю того урвища, і я бачив, як світиться трухле дерево, й чув, як шумить море внизу. Мені було байдуже, що з такого місця нема куди втікати далі, я боявся пересуватись на інше місце. Потім я збагнув, що допустився ще гіршої помилки, погасивши ліхтар: якби я лишив його засвіченим, то міг би пальнути в Кейса, коли він уступить в освіт ліхтаря. А що мені не стало кебети зробити це, то видавалося безглуздям покинути добрий ліхтар, щоб він злетів у повітря разом з ідолами. Кінець кінцем, ліхтар був мій, і вартий грошей, і міг ще придатися. Якби я міг покластись на шнур, то збігав би потихеньку й забрав би його. Та хто це може покладатись на такий шнур? Ви ж знаєте, які товари йдуть у ті краї. Шнур був досить добрий для канаків, глушити рибу, бо вони так чи так мусять там повертатися швидко, та й більшість із них ризикують тільки тим, що їм відірве руку. Але для того, хто надумав улаштувати такий вибух, як ото я, той шнур - мотлох.
Отож я міг тільки лежати тихо, тримаючи рушницю напоготові, й чекати вибуху. Але то було жаске чекання. Чорнота неба здавалась аж твердою, і єдине, що можна було бачити, - це моторошне примарне світіння трухлого дерева, що не освітлювало нічого, крім самого себе, а почути я не міг і зовсім нічого: напружував слух так, що здавалось, ніби я чую, як сичить, згоряючи в льоху, бікфордів шнур, але в лісі було тихо, як у домовині. Час від часу щось тихо потріскувало, та чи близько, а чи далеко - чи то, може, Кейс ступав уже за кілька кроків від мене, а чи десь за три милі ламалося дерево - я знав не краще, ніж немовля.
І ось раптом вибухнув справжній Везувій. Чекати довелося довго; та коли я його дочекався (хоча вже не вірив у те), то кращого було годі й сподіватись. Спочатку гримнуло так, що куди твій грім, і вогонь бурхнув, і ліс так освітило, що читати можна б. А тоді почалася халепа. Нас із Амою напівзасипало цілою фурою землі, та ми раділи, що обійшлися цим, бо одна з каменюк, що стояли біля війстя до льоху, злетіла в повітря й гупнулась на землю чи й за десяток кроків від нас, перевалилася через край урвища й покотилась, гуркочучи, в дальшу долину. Я побачив, що дуже переоцінив [114] ту відстань, на яку ми відбігли, або ж недооцінив силу динаміту й пороху - вибирайте, що хочете.
І тоді я збагнув ще одну свою помилку. Гуркіт вибуху, струснувши весь острів, почав уже завмирати, сліпуче світло сяйнуло й згасло, проте ніч стала така, як я сподівався. Бо весь ліс засипало червоним жаром та головешками від вибуху; вони валялись круг мене на землі, а інші полетіли в долину, а декотрі застрягли й палахкотіли в гіллі дерев. Я не боявся пожежі: ці ліси такі вологі, що їх не підпалиш. Клопіт був у тому, що все довкола освітилось - не дуже ясно, але доволі для того, щоб підстрелити людину, і жар розлетівся так, що в небезпеці опинились однаково і Кейс, і я. Будьте певні, що я очі видивив, чи не побачу його блідої пики, але його не було й знаку. Ну, а моїй Амі гуркіт і спалах, мабуть, зовсім забили памороки: вона лежала, мов нежива.
У моєму становищі була ще одна вада. Котрийсь із тих проклятих ідолів упав кроків за п'ять від мене, весь охоплений вогнем: і одежа, й волосся, все на ньому горіло. Я пильно озирнувся кругом. Кейса ще не було видно, і я наважився відкинути геть ту охоплену вогнем дровиняку, поки він іще не з'явився, бо так він підстрелить мене, як собаку.
Спершу я хотів був поповзти, але потім вирішив, що головне - швидкість, і підхопився на ноги, щоб рвонутись бігом. І в ту ж мить звідкись із боку моря блиснуло, ляснув постріл, і повз моє вухо просвистіла куля з Гвинтівки. Я крутонувся в той бік, піднімаючи рушницю, але в того падлюки був вінчестер, і не встиг я й побачити його, як друга куля звалила мене, мов кеглю. Я неначе злетів у повітря, потім гепнувся на землю й з півхвилини лежав без тями; а потім відчув, що руки в мене порожні, а рушниця моя перелетіла через голову, коли я падав. Коли опинишся в такій скруті, як ото я, то це тебе ого як розбуркує! Я ще не втямив, куди мене поранено і чи поранено взагалі, а вже перевернувся ницьма, щоб повзти до рушниці. Якщо ви не пробували пересуватись із перебитою ногою, то ви не знаєте, що таке біль; отож я заревів, мов бугай.
Зроду я ще не подавав голосу так недоречно. Бо доти Ама лежала за своїм деревом, як жінка з головою, бо знала, що рятунок тільки в цьому, та коли почула, як я закричав, то кинулась до мене. Вінчестер ляснув знову, і вона впала.
Я теж звівся, забувши за свою ногу, бо хотів зупинити її, та коли побачив, як вона впала, то й сам притисся до землі, ДО лежав, і не ворушився, тільки намацав колодочку ножа. Один раз мене пошито в дурні. Та більш цього не буде. Він підстрелив мою жіночку і я маю за це пришити його. [115]
Отож я лежав, скреготів зубами й зважував свої шанси. Нога перебита, рушниці нема. А в Кейса у вінчестері ще десять набоїв. Діло наче безнадійне. Але я не запав у відчай, навіть думка така не зринула, бо я мусив його впорати.
Довгенько жоден з нас не ворушився. Потім я почув, як Кейс посувається крізь хащі ближче, але дуже обережно. Ідол уже догорів, лишилось кілька червоних жаринок то там, то там, і в лісі було майже темно, тільки якийсь тьмавий посвіт, наче від вогнища, що вже догоряє. В тому посвіті я розгледів Кейсове обличчя, що дивилось на мене понад великим кущем папороті. В ту ж мить падлюка побачив мене й підняв до плеча свого вінчестера. Я лежав і не ворушився, хоча дивився, можна сказати, просто в дуло рушниці: то був останній мій шанс, і мені здавалося, що моє серце ось-ось вискочить з грудей. І ось він вистрелив. На моє щастя, в нього був не дробовик, бо куля вдарила в землю пальців на два від моєї голови, аж мені в очі сипнуло землею.
Спробуйте-но влежати спокійно, коли хтось стріляє у вас так зблизька й не влучає на якусь волосинку. А я влежав - і добився свого. Якусь часину Кейс стояв з вінчестером напоготові, потім тихенько засміявся сам до себе й вийшов із-за папороті.
"Смійся! - подумав я. - Мав би ти розуму бодай за вошу, то не сміявся б, а молився!"
Я був такий нап'ятий, як корабельний швартов або пружина в годиннику, і тільки-но він підступив на досяг руки, я вхопив його за ногу над кісточкою, шарпонув щосили, повалив додолу й сам навалився на нього, не дбаючи про перебиту ногу, ще поки він не встиг і духу звести. Його вінчестер полетів услід за моїм дробовиком; та мені було байдуже, я вже запопав його в руки. Сили мені не бракувало ніколи, але, поки не схопив Кейса, я й сам не знав, що воно таке - сила. Гепнувшись додолу, він на мить розгубився і зціпив руки долонями, як ото налякана жінка, отож я лівою вхопив його ще й за обидві руки. Це його отямило, і він угородив мені зуби нижче ліктя, як тхір. Та я й уваги не звернув. Моя нога боліла так, що іншого болю я вже й не відчував. Я вихопив ножа і всадив його куди треба.
- Ну, ось я тебе й запопав, - сказав я. - Добру роботу роблю, виряджаю тебе геть із цього світу. Відчуваєш? Це за Андергіла! А це за Адамса! А оце за Аму, оце вже випустить із тебе твою паскудну душу!
За кожним словом я вгороджував у нього холодну крицю, вкладаючи в удари всю свою силу. Його тіло прогиналось [116] піді мною, як пружинна канапа. Нарешті він протягло, пронизливо застогнав і застиг.
"Що, врізав дуба? Сподіваюся!" - подумав я. В голові у мене наморочилось. Але я не хотів ризикувати: занадто свіжий був його приклад. Тому я ще раз висмикнув ножа, щоб угородити його знову. Кров, що ринула мені на руки, пригадую, була гаряча, як чай. А тоді я зомлів і впав головою на його обличчя.
Коли я опритомнів, було темно, як у домовині; жар догорів, не було видно нічого, крім світіння трухлого дерева, і я не міг пригадати, де я й чого мені так болить, і чим я геть наскрізь промок. Потім усе вернулось, і перше, що я зробив, - знов угородив у нього ніж по саму колодочку разів з півдесятка. Він, звісно, був уже мертвий, і йому це не додало нічого, але мені стало легше на серці.
- Ну, закладаюся, що тепер ти мертвий, - сказав я, а тоді покликав Аму.
Відповіді не було, я ворухнувся, щоб помацки знайти її, порушив перебиту ногу й знову зомлів.
Коли я очутився вдруге, хмари розійшлися, лише кілька білих, як вата, пливло по небі. Зійшов місяць - тропічний місяць, У нас в Англії ліс при місяці чорний, а тут навіть від отого серпика на ущербі він здавався зеленим, як удень. Нічні птахи - чи, може, краще сказати дуже ранні птахи - вже виспівували протягло й млосно, ніби солов'ї. І я міг бачити, як мертвяк, що на ньому я ще лежав половиною тіла, дивиться просто в небо розплющеними очима, не блідіший, ніж був за життя; а трохи віддалік лежала на боці Ама. Я насилу-насилу переповз туди, а коли схилився над нею, вона вже була при тямі, й плакала тихенько-тихенько, наче пищав якийсь комарик. Здається, вона боялася плакати вголос через отих "айту". Поранило її не дуже тяжко, але перелякалась вона так, що дужче вже нікуди: опритомніла вона вже давно, гукнула мене, відповіді не почула, вирішила, що ми обидва мертві, й відтоді лежала, боячись пальцем поворухнути. Куля проорала їй плече, і крові вона втратила багато, але я зразу перев'язав її як слід відірваною пеленою своєї сорочки та нашийною хусткою, що мав при собі, поклав її голову на своє здорове коліно, а спиною зіперся на стовбур дерева і, вмостившись так, почав дожидати ранку. З Ами не могло бути ніякої помочі, бо вона тільки трусилась та плакала, вчепившись у мене. Навряд чи ви бачили когось дужче наляканого, та й, правду кажучи, нічка їй випала хіба ж така. Мені самому теж добре дошкуляли біль та гарячка, але терпіти можна було, коли сидіти тихо, а щоразу, як я поглядав на Кейса, [117] мені хотілося співати й свистати. От і балакайте про їжу та питво! Я був ситий і п'яний уже тим, що бачив його мертвого, як колода.
Я думав, що Маса з'явиться ще не скоро, а можливо навіть, що він взагалі передумав і не прийде. І тим більше зрадів, коли десь за годину після того, як розвиднілось, почув, як тріщить гілля, а ціла тичба канаків сміється й співає, аби піддати собі духу. Ама, тільки-но почувши це, досить бадьоро звелася й сіла, і невдовзі ми побачили, як гурт людей вервечкою звертає зі стежки до нас - попереду Маса, а позад усіх білий чоловік у корковому шоломі. То був містер Тарлтон, що напередодні завітав пізно ввечері до Фалези, лишивши човна позаду й останній відтинок дороги пройшовши пішки з ліхтарем.
Вони поховали Кейса прямо на полі його слави, поклавши в ту яму, де він тримав ідолову голову з сигарою в роті. Я діждався, поки вони це закінчать, а містер Тарлтон молився, хоч я думав, що то дурниця, але мушу сказати, що він говорив про покійникові шанси на тім світі не дуже мудро, і про пекло в нього, здається, свої власні уявлення. Згодом я все це йому виповів, сказав, що він знехтував свій обов'язок, а треба було повестись, як годиться чоловікові, й сказати канакам без околясів, що Кейс проклятий Богом, та й по всьому, але я так і не спромігся нахилити його до своєї думки. Потім вони зробили з жердин ноші й знесли мене вниз до факторії. Містер Тарлтон заходився коло моєї ноги й направив її по-місіонерському, так що я накульгую й досі. Потім він вислухав моє свідчення, і Амине, і ватаги Маеа, гарненько записав ті свідчення і сказав, щоб ми підписали їх. А потім скликав ватагів і з ними пішов до татуся Рендела, аби офіційно вилучити Кейсові папери.
Знайшли вони тільки щоденника, провадженого багато років, записи щодо цін на копру, щодо вкрадених курей тощо, і бухгалтерські книги по крамниці, і той заповіт, що про нього я вже згадував: і за книгами, і за тим заповітом усе до ниточки діставалося його жінці-самоанці. А я все те в неї відкупив за дуже помірну ціну, бо вона поспішала вернутись додому на Самоа. Що ж до Рендола та чорнюка, то їм довелось забиратися геть; вони знайшли для себе якусь факторійку на березі Папа-Мамулу, по другий бік острова. Торгувалось їм дуже погано, бо, правду кажучи, обидва не мали кебети до цього; тому жили переважно рибою, і на риболовлі-таки Рендол знайшов свою смерть. Якогось дня вони натрапили на добрий косяк риби, і Татусь хотів був глушити її динамітом, та чи то шнур горів зашвидке, а чи Татусь випив забагато, [118] а чи те й те разом, але динаміт вибухнув перше, ніж Татусь його кинув (як то буває часто), і старий позбувся руки. Воно, власне, ще й невелике лихо, там на островах далі на північ повно одноруких людей, як у котрійсь казці з "Тисячі й однієї ночі", але чи то Рендол був надто старий, чи то він пив забагато, - одне слово, він із того помер. Невдовзі по тому чорнюка прогнали з острова, бо він почав красти в білих, і він подався кудись на захід, а там знайшов людей своєї масті, не знаю вже, на радість собі чи ні, і ті люди його масті взяли та й з'їли його гарненько на якомусь там своєму бенкеті, і я щиро сподіваюся, що він був їм до смаку!
Отож я зостався на Фалезі сам у сяйві своєї слави, і коли прибула шхуна, я набив її трюми копрою, ще й на палубі наклав скирту з півхати заввишки. Мушу сказати, що містер Тарлтон уладнав усе для нас якнайкраще, але, хитрюга, стяг із мене плату за це без пощади.
- Що ж, містере Вілтшир, - сказав він, - я замирив вас тут з усіма. Це не було дуже складне діло, відколи не стало Кейса, та хай там як, а я це діло впорав і, між іншим, поручився перед тубільцями, що ви торгуватимете з ними чесно. Мушу просити вас, щоб ви моєї обіцянки перед ними дотримали.
Ну, я так і зробив. До мене, звичайно, прискіпувались за мої ваги, але я собі зміркував ось так. Ваги в нас у всіх із фокусами, і тубільці всі знають це, а тому відповідно підмочують свою копру, і виходить так на так. Та мене воно, правду кажучи, муляло, і хоча у Фалезі я заробляв непогано, проте не був незадоволений, коли фірма перевела мене на іншу факторію, де я ніяких обіцянок не давав і тому міг дивитися своїм вагам у вічі.
Ну, а щодо моєї старої, то ви її знаєте не гірше, ніж я. В неї є тільки одна вада. Якби не наглядати за нею весь час, вона б останню сорочку з себе скинула та комусь віддала. Ну що ж, у канаків це природна річ. Із неї вийшло здоровезне бабисько, вона могла б лондонського полісмена через плече кинути. Але й це в канаків природна річ, і будьте певні, Що з неї не дружина, а щире золото.
Містер Тарлтон скінчив свій термін і поїхав до Англії. З усіх місіонерів, котрих я знав, він був найкращий. А тепер, здається, має парафію десь у Сомерсетширі*. Ну що ж, так Для нього краще, бо там не буде канаків, щоб дуріти через них,
Мій ресторанчик? Де там! І не пахне. Мабуть, я вже приріс тут. Бачте, жалко дітей кидати. Та й що там балакати, тут із них щось краще виросте, ніж могло б у країні білих; [119] хоча Бен забрав старшого до Окленда, хай там повчиться в щонайкращій школі. От дівчата - ті мене таки турбують. Звісно, вони тільки метиски, я це розумію не гірше за вас, а ніхто не зневажає метисів дужче за мене. Але вони мої, і це, власне, все, що я маю на цьому світі. Я ніяк не можу змиритися з тим, що вони одружаться з канаками, а де я їм тут візьму білих, хотів би я знати?
ЗМІСТ
На попередню
|
|
