Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ерік Амдруп У чиїх руках був ніж Переклад Ольги Сенюк
Ерік Амдруп У чиїх руках був ніж Переклад Ольги Сенюк
© Amdrup, Erik. Hvem førte kniven? 1983
© О.Сенюк (переклад з датської), 1988
Джерело: Трава нічого не ховає... (Скандінавський детектив). К.: Молодь, 1988. 400 с. - С.: 128-237.
Сканування і коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Зміст1
Локомотив засвистів, поїзд сповільнив хід і зупинився вдруге чи втретє. Шибки запітніли, доводилося витирати їх рукавом, щоб можна було виглянути надвір. Там і далі залягала темрява
Вони сиділи один проти одного біля вікна. У Тюге Свенсена очі були заплющені. Звичайно, спить. Брант опустив на коліна газету й сердито глянув на нього. Все тіло в нього заклякло, ноги теж закоцюбли. Міжміськими поїздами було досить добре їздити, але цей, приміський, повз нестерпно поволі, як слимак. Вони були в купе самі. Вагони смикнулися, і поїзд знову рушив. Тюге прокинувся, розгублено покрутив головою, витяг хусточку й витер носа. Брант напав на нього, мов шуліка.
- Ти вже не спиш?
Тюге кивнув головою і мляво всміхнувся. Брант почав читати йому газету. Його нудний голос не дуже в'язався з тим, що він читав:
- «Трагедія перед заходом сонця. Зима триває безнадійно довго. Алькюбін уже кілька тижнів чекає провесни, зітхаючи, шукає бодай найменшої ознаки того, що колись знов настане літо. Учора проглянув промінь сонця. Тільки на мить, але цього було досить, щоб усе змінити, щоб виманити нас надвір із темних жител і дати нам змогу відчути пробудження природи, переконатися, що світ живий. Ми знаємо, що кожної секунди гине хтось із пташиної чи людської громади. Такий уже закон природи. Але вчора перестало битися одне серце без причини, всупереч законові природи. Еллі Гансен не судилось дочекатися провесни, хоч учорашній проблиск сонця провістив її близькість.
Елла поралась у своєму помешканні, накриваючи стіл на двох, і, певне, мугикала пісеньку, радіючи, як усі ми, чудовому надвечір'ю. Але вечері вже не попоїла. Елла Гансен [128] більше не побачить сонця. її вбито вчора в той час, коли ми всі сідали вечеряти. Страхітливо, огидно, незбагненно.
Алькюбін клекотить від страху й різних чуток. «Ми не звикли до насильства й заколоту у своїй невеличкій громаді,- гомоніли люди.- Тут ми всі знаємо і шануємо одне одного».
Поліція затримала одного чоловіка. Але будьмо шляхетні в цьому випадку, не судімо його, поки суддя не ухвалить вироку, не базікаймо, поки справа не буде з'ясована до кінця. Натомість згадаймо Еллу Гансен, її невтомну працю, ласкаву усмішку, згадаймо всіх тих, хто за довгі роки пройшов через операційну нашої лікарні, чия пригасла надія наново оживала, зігріта теплом її душі, її невичерпним оптимізмом.
К. Я».
Брант пирхнув і опустив газету.
- Що ти скажеш на це? Виходить, у тій норі є навіть поет.
Він позіхнув і затягся недопалком сигари, яку завжди докурював до того, що обпікав губи.
Тюге взяв у нього газету, ще раз перебіг очима повідомлення, тоді сховав її до своєї течки.
- Ото понаписували,- зітхнув він.
Поїзд плазував далі. За вікном починало сіріти. Світло в поодиноких вікнах удалині свідчило, що не тільки вони не спали. Тюге дрижав. Було холодно. Двері прилягали нещільно, а опалення не працювало. Вони виїхали близько півночі й не змогли купити квитків у спальний вагон. Погляд його байдуже стежив за рухом самітної машини на дорозі. Мабуть, сільський лікар поспішає до хворого чи акушерка до поліжниці. Або в когось дуже рано починається робота.
- Краще б вони не квапились ув'язнювати його. Легше все з'ясувати, коли злочинець на волі.
- А що їм, у біса, було робити? - сердито буркнув Брант.- Його бачили на місці злочину. Він спершу заперечував, що був там, а тоді вигадав неймовірну історію. Справа цілком ясна Не розумію, навіщо вони турбують ще й нас. Коли вони не можуть упоратись з такою дрібною, локальною справою, то, чесно казати, я не знаю, за що вони отримують платню.
Брант був сердитий. У його дружини був саме день народження. Не кругла дата, а все ж таки...
- Підозрюваний рішуче заперечує все. Начальник поліції Гальм добре його знає, тому почуває себе неправоздатним. У цьому випадку найрозважніше покликати когось стороннього.
Тюге відкинувся назад і знов заплющив очі. Йому дедалі важче було витримувати безсонні ночі. Не те, що в молодості... Він куняв, подвійне підборіддя ще дужче обвисло, коли він розпружився.
Нільс Брант вийшов у коридор і запалив нову сигару. За годину в нього вдома почнуть уже вставати, діти збудять матір, привітають її і віддадуть свої подарунки. Повз нього пройшов провідник. Брант притиснувся до вікна, щоб дати йому дорогу. Локомотив знов засвистів. Тюге стрепенувсь і оглянувся довкола Проти ясного чотирикутника вікна чітко вимальовувалась висока струнка постать його багаторічного помічника. Почався ранок. Комісар карного розшуку Свенсен ніколи ще не був у цих краях.
Алькюбін. У довіднику сказано, що в ньому п'ятнадцять тисяч мешканців. Нічого вартого особливої уваги немає. Свенсен провів рукою по голові.'повіки його знов опустилися й затулили карі очі. Важка голова опала на груди. А Брант витер рукою шибку і притулив до неї обличчя. Тепер він побачив будинки, вікна здебільшого були темні, але дехто вже встав. Він ловив поглядом миттєві картини чужого життя, до якого йому було байдуже. Хтось саме ставив кавник на плиту, в іншому вікні жінка намащувала маслом хліб. Якийсь чоловік голився перед дзеркалом. Мешканці цих будинків давно звикли до поїздів, не звертали на них уваги, робили своє діло, не турбуючись тим, що хтось чужий на мить загляне в їхні будні.
З'явилося ціле плетиво колій, будинки трохи віддалилися, поступившись місцем одноманітним рядам темних вагонів, які чекали, коли з них сформують поїзд. Залізнична стрілка. Світлофор. Довга сіра будівля, мабуть, товарний склад. Замигтіли фари, до закритого переїзду наближалося кілька машин. Можна було заглянути в одні з освітлених дверей складу. Якийсь чоловік у блакитній куртці й залізничному кашкеті котив перед собою вантажний візок. Картина змінилася, рейки підійшли до перону, швидкість зменшилась, і врешті поїзд зупинився. Рідкий туман над вокзалом майже поглинав ранкове світло. Таблиця посеред будівлі [130] свідчила, що вони нарешті приїхали куди треба. Великий круглий годинник показував тридцять хвилин на сьому.
Тюге, лаючись, намагався відчинити двері, поки практичніший Брант порадив йому лишити їх. У ресторані не світилося, а в залі для пасажирів блимало тільки дві тьмяні лампочки. Вони рушили пероном, де розклади поїздів чергувалися з яскравими плакатами, які закликали до подорожей в екзотичні країни. Кіоск також був замкнений, у ньому видніли купи неспроданого вчора газетного харчу. Вони поставили валізки на бруківку перед вокзалом. Сіяла холодна мжичка. Зима ніяк не хотіла кінчатися. Хоч був квітень, а й далі .лежав брудний сніг. Нічна температура усе ще не могла відірватися від мінусових поділок. Крім них, не з'явилося ніяких пасажирів, а на стоянці не було жодного таксі. Видно, місто ще спало. На невеличкій привокзальній площі стояла статуя, яка з суворою гідністю стежила за тими, хто порушив спокій у її місті. Один із давніх капіталістів, подумав Тюге. Тепер це був би хтось із нового панівного класу, хтось із обранців народу.
Брант уперто стукав по апарату, марно пробуючи подзвонити з телефону біля стоянки.
- Може б, по нас прислали машину,- без ніякої надії промурмотів він.
Тієї миті з боку перону надійшов якийсь чорнявий, стрункий чоловік, ледь нижчий за Бранта. Він уже хотів був пройти мимо, але зненацька зупинився, пильно оглянув їх, витяг з рота люльку й запитав низьким, хрипкуватим голосом:
- Вибачте, ви не з карного розшуку?
Чоловікові було років сорок. Він кашлянув, усміхнувся, знов кашлянув, устромив люльку в рот і пустив цілу хмару диму. У нього було довгобразе, виголене обличчя, гострий ніс, прикрашений з одного боку чималою бородавкою, і густі брови. А коли він зняв м'якого темно-рудого капелюха з вузенькими крисами, виявилося, що голова в нього притрушена сивиною.
- Карл Якобсен, редактор «Алькюбінських вістей». Тюге відрекомендував Бранта й себе. Якобсен знов усміхнувся.
- Я так безцеремонно звернувся до вас, бо не помітив [131] вашого колеги. О цій порі машини не знайдеш. Ми тут до цього звикли. Мені буде приємно підвезти вас до готелю. Брант, якому вже набрид вокзал, крадькома глянув на Тюге, чи той не думає відмовлятися, подякував і взяв у руки валізки. Вони пішли за редактором і вмостили свої речі в багажник. «Вольво», безперечно, бачило кращі часи, але рушило на диво плавко.
Тюге, який сів поряд із редактором, почав пояснювати, що вони навіть не знають, у якому готелі їм замовлені місця, але Якобсена це не збентежило.
- Звичайно, в «Принці», всі там зупиняються,- сказав він.- Вибір у нас невеликий.
Тюге замовк. Брант сидів ззаду і розглядав вулиці, що вже починали оживати.
- Номери там справді гарні,- знов озвався Якобсен. Його слова не дуже переконали їх, бо вони не знали, як
він оцінює машину, в якій вони їхали. А її давно вже треба було як слід почистити.
Вони проїхали через шляхопровід під залізничною колією. Тоді, коли його споруджували й будували вокзал, думали, що місто ростиме в цьому напрямку. Але сталося інакше. Станція опинилася тепер на околиці, куди незручно було добиратися. Далі вони поминули квартал, забудований віллами в стилі тридцятих років, підкреслено простими,- ті вілли були мовчазним протестом проти витонченої розкоші марнотратних забудівель шістдесятих років.
- Тут мешкає Ельмо Поульсен,- редактор кивнув головою на досить великий жовтий будинок, але тієї ж миті машина завернула за ріг, і будинок зник у них з-перед очей.- «Принц», звичайно, міститься на Ринковому майдані, поряд із ратушею та поліційною дільницею,- пояснив далі він.- Доведеться об'їздити, бо в цій справі ми зробили поступ: уже кілька років скрізь у центрі переважають вулиці з однобічним рухом або призначені тільки для пішоходів. Так ухвалив муніципалітет, і це його найбільше досягнення, відколи ми п'ятнадцять років тому збудували лікарню. Тобто нову лікарню, а в колишній тепер міститься пологовий будинок.
Довга рівна вулиця з три- і чотириповерховими будинками, на перших поверхах яких подекуди ще доживають віку скромні маленькі крамнички. Саме відчинили великий магазин самообслуговування. Він роззявив свої двері, як пащу, навіть не приховуючи страшних зубів, що рік у рік трощили одну по одній дрібні сусідні крамнички. Всі [132] погоджувалися, що це неподобство, що такого не повинно бути, але ж у великому магазині товари дешевші.
Тюге і Брант дивилися на все це холодно й неприязно.
- Ось ми й приїхали? - сказав Якобсен, зупиняючись перед чотириповерховим будинком з помпезними сходами.
Він завів їх до приймальні.
- Це люди з карного розшуку Єнсене. Де їхні номери? Невисокий рудий адміністратор розгорнув книжку.
- Ми забронювали їм сімнадцятий і дев'ятнадцятий,- сказав він.
- Вікнами на подвір'я, над баром! Не годиться, старий. Адміністратор знов заходився гортати книжку, і врешті вони з Якобсеном зійшлися на тому, що з вільних номерів найкращі будуть двадцять перший і двадцять третій, хоч інші теж непогані.
Цілу дорогу Якобсен намагався підтримувати в люльці жар. Тепер він витяг її з рота і сказав:
- Не моє діло було зустрічати вас. Ми однаково побачилися б зі службового обов'язку. Але підвозив я вас не тому. Сподіваюся, вам буде зручно в цих кімнатах.
Він так швидко залишив їх, що вони не встигли подякувати йому.
- Люб'язний чоловік,-зауважив Тюге.
Брант мовчав. Пресу він недолюблював, хоч би до яких викрутасів вона вдавалася. Ліфт мав двійчасті куті двері й' підіймався з незворушним спокоєм. Ключі з величезними бирками треба було обертати двічі.
- Зустрінемось, скажімо, за півгодини,- запропонував Тюге.
Вони вивчали меню. Вибір був не дуже великий, але їм подали свіжі булочки. Тюге їв усмак. Це була одна з небагатьох його радостей - опинитися поза контролем Герди. Брант длубався в тарілці, зате пив чашку за чашкою чорну каву. Офіціантка позирала на них зацікавлено й неприязно. Вони взяли вже третій кавник! Просто неподобство, але нічого не вдієш, сніданок входить у платню за номер.
Брант почував себе більш-менш у формі після душу. Тюге обмився тільки до пояса в умивальнику, зате довго чистив зуби. Це був його коник. Він завжди докладав величезних зусиль, щоб зберегти зуби, яким нічого не допомагало. Він глянув збоку на Бранта, ладному вже дати волю своєму роздратуванню. Тюге цінував цього буркуна. Працюючи зі своїми молодшими колегами, він завжди ставився до них [133] поблажливо, коли вони були невдоволені і виявляли це, тільки що тепер вони виявляли своє невдоволення постійно. Нічого їм не треба було, ні до чого вони не хотіли доскіпуватись. Тюге Свенсенові не властиве було шанолюбство, і його скромність не розходилася з ділом. До своїх молодших колег він не мав ніякого упередження, не ставав їм на заваді, коли вони хотіли самостійно провадити слідство. А все-таки він міг багато чого навчити їх, виловити зі свого записника щось корисне для їхньої роботи, якісь випадки з давніх часів, варті, щоб їх зіставити з тим, що вони розплутували тепер. Після такої довгої, втомливої їзди, як цієї ночі, він подумував, чи не піти йому на пенсію, не чекаючи, поки вийде термін. У садку вже з'явилися крокуси, проліски, тендітна парость троянд, ще тільки перша брость, провісник весни. Але ж у них пізні діти, а з теперішньою дорожнечею спробуй прожити без платні.
- Ти готовий, Нільсе? Вже скоро восьма. Мабуть, можна йти до наших колег.
- Ми не чекали вас так рано, а то, звичайно, були б... Вони машинально подали один одному руку. Начальник поліції Гольм виявився середнім на зріст чоловіком років шістдесяти, ледь гладкуватим, з рум'яним обличчям і рідким білим чубом. Йому було трохи ніяково, що прибиральниця ще не скінчила замітати й совала шваброю у них біля ніг. Тюге замахав руками - мовляв, нічого страшного.
- Нас підвіз журналіст,- пояснив Брант,- а то б ми й досі чекали, поки ви приїдете.
Гольм запитально глянув на них.
- Редактор Карл Якобсен. Тутешній поет,- сердито пояснив Брант.
Тюге здвигнув плечима. Гольм сів.
- Я не думав... тобто ми не думали, що ви приїдете раніше, ніж.опівдні.
Він був занепокоєний, почав шукати щось у кишенях, потім витяг руки, так нічого й не знайшовши. А Брант нещадно вів далі:
- Ми виїхали, коли ви нас покликали. Звідки нам було знати, що можна не квапитись.
Обличчя в Гольма почервоніло ще дужче. Початок не віщував нічого доброго. І звалилася ж на його голову ця проклята справа! Прибиральниця скінчила підмітати. Вони посідали навколо столу. Тюге глянув на годинника. [134]
- Уже майже тридцять годин, як знайдено тіло. Може, послухаємо, що ви за цей час устигли зробити?
Гольм переставив попільничку і здмухнув з паперів-невидимий порох.
- Бачите, ми трохи розгубилися. Таке містечко, як наше! Ми всі тут знаємо одні одних. Я почуваю себе неправоздатним.
У приміщенні було надто тепло. Вікна виходили на майдан. Шибки були добре вимиті, але рами старі, фарба на них облупилася, стеля взагалі посіріла, а на шпалерах проступали плями. Видно, міська влада не вельми полюбляла начальника поліції, коли не могла йому навіть зробити необхідний ремонт1.
- Мені потрібен час, щоб обміркувати все,- повів далі Гольм.- Тут вважають, що я сам повинен розплутати цю справу.- Він провів рукою по очах, бо вночі спав не більше за своїх гостей.- По-свосму це справа проста. Якби він признався, звичайно. Але він заперечує свою вину. Тому... Ну так, саме тому я й наполіг, щоб покликали вас.
Тюге кивнув головою. І поглядом спинив Бранта, щоб той більше не заводив про це мови.
- Ми познайомилися зі справою в поїзді з тих відомостей, що ви їх нам дали.
З усіх форм звертання Тюге вибрав офіційне «ви». Не тому, що хотів поставити себе вище від Гольма,- просто в деяких випадках легше працювати, коли дотримуєшся дистанції, уникаєш панібратства, якого насправді немає.
- Ми б хотіли прочитати рапорт. А тоді поговорити з підозрюваним. У вас немає якогось іншого приміщення?
Гольм діловито підвівся, радий, що може щось робити, що початок він уже витримав.
- Ми тут поряд приготували кабінет, один на двох, подумали, що ви захочете працювати разом.
Тюге кивнув йому, щоб він не хвилювався,- мовляв, його задовольняє їхнє нове місце праці. Він підійшов до вікна і виглянув на майдан. Просто перед ним була біла, чотирикутна церковна вежа. Годинник на ній показував 8.30. Священик, мабуть, як і підозрюваний, не раз гостював у Домі начальника поліції. Може, його дочка теж працювала в лікарні, була колегою вбитої. Адже в цій невеличкій громаді всі знають одні одних, на їхніх очах виростали сусідські діти, вони посилали їм квітки й подарунки на конфірмацію і на весілля. А тут хтось чужий має бабратися в їхньому бруді, витягати на світ те, що вони знали одне про одного, ділити його на добре й погане. Зважувати, що з цього пригодиться для слідства. Замовчувані скандали, темні угоди [135] на межі дозволеного законом. Усе те, що буває і в малому містечку, і у великому місті. Гольм був знервований, хапливо курив сигарету за сигаретою, тоді гасив їх так, ніби хотів задушити. Брант незворушно дивився на нього, і в погляді його світилася ворожість. Він не знаходив у ньому нічого симпатичного. Колега за фахом із більшою, ніж у нього, платнею, що був героєм, поки йшлося про всілякі дрібниці, але відразу вкляк, коли нарешті справді щось сталося. Добре оплачувана підпора громадянства, якій відразу стала потрібна допомога, коли випало щось складніше. Він сердитим тоном виповів усе це Тюге, як Гольм повернувся до свого кабінету.
- Господи, таж він почуває себе зв'язаним! - Тюге примирливо всміхнувся. Він був поблажливіший до Голь-ма.- Хто може бути всемогутнім у такому місті, де всі залежать одні від одних. Я вважаю, що Гольм добре вчинив, покликавши нас на допомогу, бо сам зрозумів, що може бути упереджений.
У рапорті не було нічого нового, нічого такого, чого вони ще не знали.
- Отже, краще покличмо його,- сказав Тюге.- Подзвониш, Нільсе?
Чужих телефонів він не любив.
Ранкове сонце заглянуло у вікно, вималювавши на столі чіткий чотирикутник. Брант запалив нову сигару. Тюге позіхнув. Він почував себе незатишно від того, що не роздягався цілу ніч. Краще б вони були почекали ранкового поїзда, як і сподівалися в цьому містечку.
Підозрюваний зупинився перед письмовим столом. Він був високий і тонкий, з довгастим худим обличчям, рівним гострим носом і блакитними очима в окулярах без оправи. Тонкий русявий чуб був зачесаний назад. Костюм, куплений у крамниці готового одягу, трохи висів на ньому, зате краватка була зав'язана дуже старанно. Навколо нервових губ залягали зморшки. Він скидався більше на домашнього вчителя, на гуманітарія, ніж на людину практичного фаху.
Слідчі підвелися. Тюге подав йому руку.
- Я комісар карного розшуку Свенсен, а це мій колега, помічник комісара Брант. Цю справу вирішили передати нам. Сідайте, докторе Поульсене. Ми, звичайно, познайомилися з рапортом і поговорили з начальником поліції Гольмом. Тепер хочемо послухати, що скажете ви.
Ельмо Поульсен сів. Хвилину він пильно розглядав поліцаїв, [136] тоді опустив очі. В нього були незвичайно довгі, темні вії. Він сплів тонкі пальці й зігнув їх так, що кісточки затріщали. Той тріск злякав його самого, він розчепив руки й опустив їх на худі коліна. За мить пальці його знову сплелися.
Тюге підбадьорливо кивнув йому головою.
- Нас покликали, бо такі справи, як ця,- наш фах.
Я вважаю, що бажання начальника поліції, щоб необхідне слідство провели сторонні особи, цілком виправдане. Сподіваюся, що й ви задоволені цим, докторе Поульсене.
Ельмо Поульсен ледь помітно кивнув головою, але не підвів очей. Слідчі почекали, проте він нічого не сказав, тільки нервово всміхнувся і знов заломив пальці.
- Ви курите? - запитав Брант.
- Ні,- відповів Поульсен.
Голос у нього був тихий, видно, від природи, а не через прикре становище, в якому він опинився. Такий голос дуже личив йому.
- Може, вип'єте кави? - запитав Тюге. Поульсен вдячно кивнув головою.
Брантові довелося витримати досить бурхливу розмову по телефону, поки він домігся того, що їм було потрібне.
- Вас ув'язнили як підозрюваного у вбивстві медсестри Елли Гансен.- Тюге сидів на стільці рівно й говорив офіційним тоном.- Як я зрозумів, звинувачення вам зачитали і всіх формальностей дотримали.
Поульсен кивнув головою і боязко глянув на нього. Тюге відхилився назад і розпружився.
- Наше завдання - якомога швидше дошукатися правди. Бо чим довше триває слідство, тим важче її знайти. Людська пам'ять дуже коротка, вам не здається? Я б хотів, щоб ви зрозуміли одне: поки ви говоритимете правду, ми будемо на вашому боці. Ми не маємо до вас ніякого упередження. Але ми в першу чергу представники Елли Гансен. Ми ведемо її справу, і всі інші міркування відступають на другий план. Я хочу запропонувати вам відразу перейти до справи й попросити вас розповісти своїми словами, що сталося позавчора ввечері.
Ельмо Поульсен наморщив чоло.
- Я вже один раз розповідав. З чого мені починати? Приємна на вигляд жінка принесла каву. Тюге налив
три чашки. Брант завзято курив свою сигару. Поульсен відкашлявся.
- Елла... Елла Гансен була першою асистенткою в операційній. Працювала на цій посаді, коли я півтора року тому приїхав сюди. І ще кілька років до мого приїзду. Тепер [137] панна Мадсен, старша сестра, йде з роботи. Елла, звичайно, хотіла перейти на її місце.
Голос у нього був тихий, доводилось нахилятися, щоб почути, що він каже. Тюге час від часу навіть просив його говорити голосніше. Поульсен пробував підвищити голос, але скоро знову стишував його.
- Елла хотіла поговорити зі мною про це місце. В лікарні цього ніяк не можна було зробити. Там повно цікавих. От ми й домовилися, що я загляну до неї після вечірнього обходу. Вона працювала в нічну зміну і в цей час іще була вдома. Я прийшов і застав її... Ну, та ви про все це читали.
Тюге дивився на нього прихильним оком. Підозрюваний справляв гарне враження. Наче робив усе для того, щоб допомогти їм.
- Ми радо послухали б вашу розповідь про справу. Це зовсім не те, що читати про неї в рапорті. І коли я сказав, що ми поспішаємо, то вас це не стосувалось. Вас ми слухатимемо скільки завгодно. Стільки, скільки вам треба буде, щоб усе розповісти.
Ельмо Поульсен кивнув головою, поволі надпив кави і так і лишився сидіти з чашкою в руці. Рука ледь тремтіла, але, видно, кава трохи підбадьорила його, він став спокійніший, а розповідь його жвавіша.
- Отож я пішов до неї і подзвонив. Ніхто не відповів, а ми ж домовилися, що я прийду. Я поторсав двері. Вони були не замкнені. Я зайшов до кімнати й погукав Еллу. Вона не відповіла, але на програвачі крутилася платівка. Я подумав, що Елла вийшла кудись на хвилину, сів і почав чекати. Платівка дограла до кінця, я зумів якось вимкнути програвач, хоч не вельми на цьому розуміюся. І знов погукав її. Потім заглянув до суміжної кімнати. То була спальня, і двері до неї стояли прочинені. Там її не було. Але в кухні... Ви, певне, бачили знімки. Таке ж, мабуть, належить фотографувати, правда?
Чашка в його руці почала деренчати. Він поставив її на стіл і притулив руку до підборіддя, та однаково рука тремтіла. Брант швидко й непомітно занотовував усе. Такі речі він робив дуже вправно.
- Я не зважився підійти до неї. Хто ж би сподівався побачити таке...
Ельмо Поульсен замовк. І заплющив очі, в яких світився страх.
Тюге підбадьорливо кивнув головою. Поульсен допив каву, витер руки об холошу й повів далі:
- Не було сумніву, що її вбито, і вбито перед самим моїм приходом. Підозра могла впасти на мене. Перша моя думка була втекти, щоб не бути ні в що вплутаним. Ніхто не знав, що ми домовлялися зустрітись. Але вона накрила стіл на двох, мабуть, думала, що ми разом повечеряємо, поки розмовлятимем. Я прийняв зі столу одне накриття - тарілку, ніж, виделку, чарку. Знайти, де вона їх тримала, було не важко. Потім кухонними дверима тихо вийшов на чорний хід. Я пішов садком, гадав, що мене ніхто не побачив. Звичайно, зробив велику дурницю. Але я думав тільки про те, щоб швидше втекти звідти.
Він замовк, зняв окуляри й протер їх краваткою. На щоках у нього виступив ледь помітний рум'янець, чоло спітніло.
Тюге сумно похитав головою.
-. Так, ви зробили неймовірну дурницю, докторе Поуль-сене. Самі поставили себе в таку ситуацію. Поліція не мала іншої ради, як арештувати вас. Ви, певне, й самі згодні з цим?
Поульсен кивнув головою і знов надяг окуляри. Скельця трохи збільшували йому очі. Щелепа в нього тремтіла, і рука, якою він підпирав її, також.
- То не я її вбив. Усе було так, як я вам розповів, точнісінько так. Переді мною там побував хтось інший, якраз переді мною.
- Ми раді повірити вам,- заспокійливо мовив Тюге,- але важко зрозуміти, як ви, людина, що звикла брати на себе відповідальність і діяти розважно, повелися так безглуздо. Ви самі можете це пояснити? Мабуть, була якась причина, що ви так розгубилися?
Поульсен похитав головою. Пальці в нього почали сплітатися й розплітатися, мов гадюки в сачку.
- Я сам не знаю.- Відповідь була така тиха, що вони швидше вгадали її, ніж почули. Поульсен відкашлявся.- Я також не розумію, чому так повівся, мабуть, зі страху... Я отямився, аж як опинився вдома. Але тоді вже, мабуть, було запізно щось робити, правда?
Брант спостерігав за ним дедалі скептичніше.
- Ні, я так не вважаю,- відповів Тюге.- Ніколи не пізно. Хіба ви самі цього не бачите? Ви ще маєте щось додати?
Поульсен похитав головою. Брант нахилився вперед.
- Ви посварилися з панною Гансен? Так? Поульсен похитав головою, поправив краватку й розчесав пальцями чуба.
- Ні, я з нею не сварився.
- Хіба не дивно, що ви зайшли до помешкання, хоч на дзвінок ніхто не відповів? - питав далі Брант.- Більшість [139] людей пішли б собі або принаймні почекали б перед дверима, якби їм не відчинили. Мабуть, ви з нею були близькі знайомі?
Брантове перо готове було кожної миті опуститися на папір і робити на ньому таємничі позначки, які тільки сам Брант умів відчитати.
- Ми ж щодня разом працювали,- відповів Поульсен.- Вона дуже хотіла отримати те місце. Мала засідати комісія... так, якраз, сьогодні.
Поульсен глянув на годинника і безнадійно здвигнув плечима.
- Хіба був сумнів, що вона його отримає? - запитав Тюге.- Вона ж була першою кандидаткою, правда?.. Це ж само собою зрозуміло.
Тепер, коли Поульсенові не треба було говорити про себе, він здавався не таким скутим, навіть голос у нього став трохи гучніший.
- На те місце були ще претендентки. Елла була з них найкваліфікованіша, але не кінчала курсів старших медсестер, а ті всі кінчали. Крім того, попередня старша сестра не хотіла її рекомендувати. Елла була в керівництві профспілки і не завжди з усім погоджувалась. Багато було таких, що не любили її. Вона хотіла поговорити зі мною, чи можна їй було сподіватись на те місце, і попросити, щоб я замовив за неї слово.
Сонце, що підіймалося за вікном, почало сліпити Поульсенові очі. Майдан ожив, там тепер гули машини й чути було людський гомін. Брант затягнув на вікнах завіси і знов налив кави.
- Ви мали намір підтримати її? - запитав Тюге.
- У мене й досі не скінчився іспитовий термін, я ще не попрацював тут двох років. Тому невідомо, чи моя думка багато важила б. Я вирішив підтримати її, наскільки вистачить моїх доказів, але здатися, коли більшість буде проти.
Він похилив голову, щелепа в нього знов затремтіла. Тюге і Брант перезирнулися. Поульсен здавався втомленим до краю, треба було його відпустити.
- Ви сказали, що дехто не любив її,- мовив Тюге.- В неї були вороги? Хтось такий, що справді мав зло на неї?
Поульсен похитав головою.
- Цього я не знаю.
- А вам вона подобалася? - Брант розрізав сигару й пильно глянув на підозрюваного.
- Вона була старанна,- поволі відповів той,- і мала дуже веселу вдачу. Так, мені вона подобалася.- Він кивнув головою на підтвердження своїх слів. [140]
- Вона була вашою коханкою?
Тон у Бранта був неприємний. Поульсена аж пересмикнуло.
- Ні, ні,- пошепки заперечив він,- про таке и мови не було.
Він знову притулив руку до щелепи. Вигляд у нього був змучений і нещасний.
- Для вас це були важкі дні,- лагідно сказав Тюге. Поульсен вдячно глянув на нього.
- Страхітливі. До того ж я був уже й перед тим дуже перевтомлений. Мої молоді співробітники отримали нову трудову угоду. Ви напевне читали про це в газетах. Вони зовсім молоді, прийшли сюди зразу після екзаменів і тепер мають таку волю, що їх не можна ані навчити чогось, ані примусити хоча б виконувати свої обов'язки. Я працював майже цілими добами.
Тюге підвівся. Розмова була закінчена. Поульсен нерішуче постояв, поки по нього прийшли, глянув по черзі на слідчих, несміливо ступив крок до них, зупинився, тоді повернувсь і залишив кабінет, ледь похиливши голову й зіщулившись.
- Ганчірка,- пирхнув Брант.- Нервовий тип, уявляю собі, що він може накоїти, коли опиниться в скруті. Бог його знає, як він дає собі раду на роботі.
Тюге задумливо дивився на двері, що зачинились за Поульсен ом.
- Слухняний виконавець, але ніяких тобі засад, страхується з усіх боків,- бурчав далі Брант.- Хоче підтримати дівчину, але відступиться, коли хтось буде іншої думки. І на що це схоже - зустрічатися з однією з претенденток до засідання комісії, коли він сам член комісії. Не пішов би я до нього лікуватися, якби захворів.
Тюге під час розмови з Поульсеном крутив ґудзика на піджаку, аж поки відкрутив його. Тепер він підняв ґудзика й сховав до кишені.
- Яка твоя думка, Нільсе?
- Не знаю. Може, й справді було так, як він каже, але якого біса він так безглуздо повівся? Треба нам зібрати про нього більше відомостей... і про ту Еллу теж.
Тюге потер підборіддя й кивнув головою.
- З тією платівкою вийшло трохи дивно. Вона крутилася, коли він зайшов, дограла до кінця, і він вимкнув програвач. Кращого й не вигадаєш. Якщо то був не Поульсен, то, певне, хтось перед самим ним. Але може також бути, що він спритніший, ніж нам здається. Я не знаю. І ти також не знаєш. [141]
Книга: Ерік Амдруп У чиїх руках був ніж Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
