Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Пер Вале Вбивство на 31-му поверсі Переклад Ольги Сенюк
16
Коли задзвонив телефон, Єнсен ще навіть не одягнувся. Було п'ять хвилин до сьомої, і він голився у ванній перед дзеркалом. Уночі його мучила колька, тепер біль трохи вшух, але в боці й досі шпигало і муляло.
Єнсен знав, що дзвінок службовий, бо ніколи сам не дзвонив у приватних справах і не дозволяв дзвонити іншим.
- Єнсен,- сказав начальник поліції,- де ви в біса ділися?
- Нам ще лишилося три дні.
- Та я не про те.
- Я тільки-но почав допитувати підозрілих.
- Я не про ваші темпи, Єнсене.
На таке важко було щось відповісти. Начальник хрипко кашлянув.
- На наше з вами щастя, справа вже з'ясувалася.
- З'ясувалася?
- Так, їм самим пощастило знайти винуватця.
- Хто ж він?
- Один із працівників концерну. Як ми й гадали від самого початку, то був просто кепський жарт. Його втнув один з їхніх працівників, журналіст. Певне, молодик з богемними звичками, з різними шаленими ідеями, але непоганий хлопець. Вони, здається, підозрювали його від першої ж хвилини, хоч і не поквапилися сказати нам про це.
- Розумію.
- Мабуть, тому, що не хотіли висловлювати необгрунтованої підозри.
- Розумію.
- Та хоч там як, а справа з'ясована. Вони вирішили не позивати його, змирилися зі збитками, повелися дуже великодушно. Вам треба тільки одне: записати його зізнання. А тоді можете поставити крапку.
- Розумію.
- Я маю його адресу й прізвище, запишете?
Єнсен записав усе те на звороті маленької білої картки.
- Для всіх буде краще, коли ви якнайшвидше спекаєтеся цієї халепи. Матимем спокій.
- Так.
- Оформте справу, як звичайно, і закрийте її. Не забудьте, що вони хотіли б ознайомитися з матеріалами слідства.
- Розумію.
- Єнсене!
- Слухаю. [54]
- Вам нема чого журитися. Нема нічого дивного, що так вийшло. Адже керівники концерну мали більше можливостей розплутати справу. Вони ж бо знають своїх людей, стосунки між ними, і це давало їм велику перевагу.
Єнсен нічого не сказав. Начальник дихав важко й уривано.
- І ще одне.
- Слухаю.
- Я від самого початку наголошував, що ваше завдання - з'ясувати справу з анонімним листом, правда ж?
- Так, наголошували.
- Це означає, що вам не треба звертати уваги на інші побічні обставини, що можуть виплисти під час слідства. Отже, як тільки ви допитаєте того молодика, вважайте справу закритою. І забудьте про все, що до неї стосується. Зрозуміли?
- Так.
- Я вважаю, що це для всіх найкращий кінець... і для нас із вами також...
- Розумію.
- Ну, то й добре. До побачення.
Єнсен вернувся до ванної і доголився. Потім неквапом одягнувся, випив кухлик окропу з медом і прочитав вранішню газету.
Хоч машин на автостраді було менше, ніж звичайно, комісар Єнсен їхав на середній швидкості, і як він поставив свою машину на майданчику біля дільниці, було вже пів на десяту.
Він довго сидів коло столу, не заглядаючи ні в рапорти, ні в список адрес. Тоді зателефонував начальникові патруля, дав йому білу картку і сказав:
- Зберіть відомості про цього чоловіка. Всі, які лише зможете. І якнайшвидше.
Єнсен стояв коло вікна й дивився на санітарів. Не встигли вони ще впоратися з дезинфекцією камер, як двоє поліцаїв у зеленій формі привели першу партію п'яних. За якийсь час зателефонував поліцай, відряджений на пошту.
- Де ви тепер?
- У центральному газетному архіві.
- Вже дійшли якихось висновків?
- Ще ні. Шукати далі?
- Так,- сказав Єнсен.
Начальник патруля повернувся за добру годину.
- Ну що?
- Двадцять шість років. Син відомого підприємця. Родина заможна. Час від часу влаштовується на роботу [55] журналістом у якийсь тижневик. Дістав добру освіту. Неодружений. Начебто йому протегують самі шефи, мабуть, через родинні зв'язки. На вдачу...- начальник патруля наморщив лоба, вдивляючись у нотатки, ніби не міг прочитати свого власного письма, потім повів далі: - Неврівнова-жений, запальний, симпатичний і дотепний. Схильний до зухвалих жартів. Нервовий, ненадійний, швидко втомлюється. Сім разів його затримували за пияцтво, двічі силоміць лікували. Одне слово, невдаха,- докінчив він.
- Цього досить,- сказав Єисен.
О пів на першу він велів принести з буфету другий сніданок: двоє не круто зварених яєць, склянку чаю і три пшеничні сухарі.
Попоївши, він підвівся, одягнув плащ і капелюх, зійшов наниз, сів у машину й поїхав у південному напрямку.
Вказане помешкання він знайшов на третьому поверсі звичайного найманого будинку, але ніхто не вийшов на його дзвінок. Він прислухався й ніби почув за дверима негучну музику. Почекавши кілька хвилин, він узявся за дужку. Виявилося, що двері не замкнені, і він зайшов досередини.
То було стандартне помешкання, що складалося з передпокою, кухні та двох кімнат. Стіни в першій кімнаті були голі, вікно без фіранок. Посеред підлоги стояв стілець, а коло нього - порожня пляшка з-під коньяку. На стільці сидів голий молодик і бренькав на гітарі.
Він трохи схилив голову набік і глянув на відвідувача, але не перестав бренькати й не озвався.
Єнсен пройшов до другої кімнати. Там теж не було меблів, килимів чи фіранок, зате на підлозі валялося кілька порожніх пляшок і купа одягу. В кутку на матраці, уткнувшись головою в подушку, спала жінка, вкрита простирадлом і ковдрою. Одну руку вона відкинула на підлогу, і саме на такій відстані, щоб можна було дістати, лежали цигарки, брунатна торбинка і стояла попільничка.
Повітря було важке, затхле, просякнуте спиртом, тютюновим димом і духом людського тіла. Єнсен відчинив вікно.
Жінка підвела голову з подушки і, нічого не розуміючи, витріщила на нього очі.
- Хто ви такий? - спитала вона.- Якого дідька вам тут треба?
- Це, рибонько, детектив, якого ми цілий день чекали! - гукнув гітарист із першої кімнати.- Відомий детектив, що прийшов спіймати нас.
- Ідіть до біса,- сказала жінка й знов опустила голову на подушку.
Єнсен підступив до матраца. [56]
- Покажіть своє посвідчення,- сказав він.
- Ідіть до біса,- сонно мовила жінка в подушку. Єнсен нахилився, відкрив торбинку і, пошукавши в ній,
знайшов посвідчення. Він перебіг його очима: дев'ятнадцять років. У верхньому правому кутку стояли дві червоні позначки, добре помітні, хоч їх намагалися витерти. Вони означали дві затримки за пиятику. За третім разом примусово відсилають до лікарні.
Єнсен рушив до виходу. У дверях він спинився й сказав гітаристові:
- Я вернуся за п'ять хвилин. Будьте ласкаві вбратися до того часу.
Він зійшов униз, до своєї машини, й викликав по радіотелефону поліційний автобус. За три хвилини той прибув, і Єнсен з двома поліцаями вернулися до помешкання. Гітарист, що вже встиг одягнути сорочку й штани, сидів на підвіконні й курив. Жінка й далі спала.
Один поліцай узяв тестер, підвів жінці голову і всунув трубку їй між губи.
- Дихніть.
Кришталик у гумовій кульці геть позеленів.
- Одягайтеся,- наказав поліцай.
Жінка відразу прокинулась. Вона схопилася з постелі і тремтячими руками натягла простирадло на груди.
- Ні,- мовила вона.- Ні, ви не маєте права. Я нічим не завинила Я тут мешкаю. Ви не маєте права, не треба, на бога, не треба
- Одягайтеся,- знову сказав поліцай із тестером і носаком черевика підсунув до неї вбрання.
- Ні, я не хочу! - крикнула вона й відштовхнула вбрання в другий куток.
- Загорніть її в ковдру,- сказав Єнсен,- і швидше. Жінка мовчки витріщила очі, розпачливо й перелякано.
На її правій щочі видніла червона смуга від подушки, темні, коротко підстрижені коси збилися куделею.
Єисен вийшов до першої кімнати. Молодик і далі сидів на підвіконні. Жінка плакала, пронизливо, істерично, і, мабуть, опиралася, але все те довго не тривало. Не минуло й двох хвилин, як поліцаї вже впоралися з нею й вивели з помешкання. Єнсен зазначив час по годинникові.
- Невже аж так необхідно було її брати? - спитав молодик.
Голос у нього був приємний, але невпевнений, і руки тремтіли.
- Отже, це ви послали листа? - запитав Єнсен.
- Так, і признаюся. Уже признався, хай йому біс. [57]
- Коли ви його послали?
- У неділю.
- В яку пору?
- Увечері. Не пам'ятаю, коли саме.
- До дев'ятої чи після?
- Здається, після. Я ж вам сказав, що не пам'ятаю.
- Де ви його складали?
- Дома
- Тут?
- Ні, в батьків.
- На якому папері?
- На звичайному, білому.
Він уже опанував себе й холодно дивився на Єнсена
- На папері для друкарської машинки?
- Ні, кращої марки. На уривку від якогось диплома.
- Де ви його дістали?
- У видавництві, їх там повно валяється. Коли хто сам іде з роботи або йому дають штурхана під зад, то нагороджують таким дипломом. Змалювати, який він?
- Не треба Де ви його знайшли?
- Я ж сказав, у видавництві.
- А докладніше?
- Ну, валявся там. Мабуть, його брали на якусь пробу, абощо.
- Ви його знайшли на столі?
- Може, й на столі.- Він трохи подумав: - Чи на якійсь полиці.
- Коли це було?
- О, вже кілька місяців тому. Хоч вірте, хоч ні, але я не пам'ятаю. їй-богу, забув, у кожному разі не цього року.
- І ви його взяли з собою?
- Так.
- Для сміху?
- Радше, щоб потім використати на якусь капость.
- На що?
- Ну, на жарт. Є такий вислів.
- А на який саме жарт?
- На який завгодно. Підписатися вигаданим прізвищем, приліпити на чистій сторінці голу дівку й послати якомусь ідіотові.
- А коли вам спало на думку скласти листа?
- У неділю. Не було чим розважитись, хоч ти вбий. От я й надумав їх трохи наполохати. Задля жарту. Я не знав, що вони приймуть це за щиру правду.
Голос його ставав дедалі твердіший і впевненіший. Та враз він жалібно додав: [58]
- Де ж я знав, що зчиниться такий шарварок! І гадки не мав.
- Яким клеєм ви користувалися?
- Власним. Звичайним клеєм. Комісар Єнсен кивнув головою.
- Покажіть своє посвідчення.
Молодик відразу подав його. На ньому було шість червоних позначок, усі перекреслені синім.
- Дарма відсилати мене лікуватися. Я вже тричі там був.
Єнсен віддав йому посвідчення.
- А от вона ні,- молодик кивнув на другу кімнату.- Властиво, ви самі й винні. Ми чекали на вас від минулої ночі, а що ж бо ще можна робити з нудьги? Я не вмію сидіти без діла Бідна дівчина
- То ваша наречена?
- Можна сказати й так.
- Вона тут мешкає?
- Здебільшого тут. Дівка на всі сто, тільки клопоту з нею багато. Трохи, бачте, старомодна Зате вже темперамент - просто вогонь, якщо ви розумієте, про що я кажу.
Єнсен кивнув головою.
- А скажіть, якби дядько... якби вони не були такі великодушні й не відкликали позов, яка б на мене чекала кара?
- Це вирішує суд,- сказав Єнсен і згорнув нотатника Молодик узяв цигарку й закурив. Тоді зліз із підвіконня і безсило прихилився до стіни.
- Інколи встряєш у чортзна-що,- сказав він.- Добре, що мені щастить у житті.
Єнсен сховав нотатника в кишеню й позирнув на двері.
- А перше ніж наклеїти літери, ви їх повидирали з газет чи звідки?
- Звісно, з газет.
- Повидирали?
- Так.
- Не повирізували ножицями?
Молодик швидко потер перенісся, провів рукою по бровах і наморщив лоба Тоді подивився на Єнсена
- Я добре не пригадую,- врешті сказав він.
- А ви спробуйте. Пауза
- Ні, не пригадую.
- Де ви вкинули листа?
- Тут, у місті.
- А докладніше? [59]
- До якоїсь скриньки.
- Де саме та скринька міститься?
- Не уявляю собі.
- Не уявляєте, де вкинули листа?
- Я ж сказав, що десь у місті. А до якої саме скриньки,
не пригадую.
- Не пригадуєте?
- Ні. Смішно було б запам'ятовувати такі дурниці. В місті повно поштових скриньок. Правда ж?
Єнсен нічого не відповів.
- Правда ж? - роздратовано перепитав молодик.
- Правда
- Отож-бо.
- Але хоч пригадуєте, в якій частині міста ви його вкинули?
Молодик спробував піймати комісарів погляд, але той байдуже дивився у вікно. Коли йому не пощастило, він схилив набік голову й сказав:
- Ні, не пригадую. Хіба не однаково?
- Де живуть ваші батьки?
- У східній частині міста.
- Може, ви вкинули листа поблизу їхнього будинку?
- Я ж кажу, що не знаю. Яке це, в біса, має значення?
- А може, в південній частині?
- Так, хай йому грець. Тобто ні. Не знаю.
- Де ви вкинули листа?
- Не знаю, кажу, якого ви ірода присікались! - істерично крикнув молодик. Тоді затнувся й голосно відітхнув. Трохи помовчавши, він додав: - Я гасав того вечора по цілому місті.
- Сам?
- Так.
- І ви не знаєте, де вкинули листа?
- Ні! Скільки вам товкти, га?
Молодик почав ходити по кімнаті, швидко, дрібно ступаючи.
- Отже, не пригадуєте?
- Ні.
- Не знаєте, де вкинули листа?
- Ні! - закричав той, уже не володіючи собою.
- Одягайтесь і ходімо,- наказав комісар Єнсен.
- Куди ходімо?
- У поліцію, до шістнадцятої дільниці.
- А хіба вам мало, як я завтра все це запишу на папері? Я мав... інші плани на сьогоднішній вечір.
- Мало. [60]
- А як я відмовлюсь іти з вами?
- Не маєте права Ви арештовані.
- Арештований? Та як ви смієте, махоре клишоногий? Вони ж відкликали свій позов! Арештований! За що?
- За неправдиве свідчення.
Дорогою вони не перемовилися жодним словом. Арештований сидів ззаду, і Єнсен міг стежити за ним у дзеркало, майже не повертаючи голови. Молодик нервувався. Він ненастанно моргав очима під окулярами й кусав нігті, коли вважав, що на нього ніхто не дивиться.
Єнсен заїхав на подвір'я й поставив машину коло дверей підвалу. Потім провів арештованого повз реєстраційний стіл, поминув камери, де за блискучими ґратками видно було п'яниць, що або плакали, або тупо сиділи, обвиснувши всім тілом. Єнсен відчинив останні двері й опинився з арештованим у ясно освітленій камері. Стеля, стіни й підлога були білі, а посередині стояв ослінчик з білого бакеліту.
Арештований уперто, але й водночас розгублено озирнувся і сів на ослінчик. Єнсен вийшов і замкнув за собою двері.
У своєму кабінеті він зняв трубку, набрав три цифри і сказав:
- Пошліть в ізолятор слідчого. Ідеться про неправдиве свідчення. Арештований повинен признатися. Справа негайна
Потім він дістав з нагрудної кишені білу картку, поклав її перед собою на столі і в лівому верхньому кутку намалював маленьку п'ятикутну зірку. Він старанно, повільно заповнив такими зірками цілий рядок. Тоді почав другий, уже шестикутних зірок, таких самих дрібненьких. Заповнивши всю картку, він підбив підсумок. Разом він намаіював тисячу двісті сорок дві зірки, з них шістсот тридцять три п'ятикутних і шістсот дев'ять шестикутних.
Його пекла згага, і почалися корчі в шлунку, тож він випив склянку води з содою. З подвір'я долинав крик і ще якийсь гамір - напевне, щось трапилось, але Єнсен не звертав на те уваги й не підійшов до вікна
Через чотири години й двадцять хвилин задзвонив телефон.
- Усе ясно,- сказав слідчий.- Листа посилав не він, але я з ним довго наморочився.
- А як протокол?
- Готовий і підписаний.
- Мотиви?
- Мабуть, гроші. Хоч це він і досі відмовляється визнати. [61]
- Відпустіть його.
- Передати справу до суду?
- Ні.
- Може, витрясти з нього, хто йому давав гроші/
- Ні.
- Тепер уже було б не важко.
- Ні, -сказав комісар Єнсен.- Немає потреби.
Він відклав трубку, порвав картку з зірочками й викинув клапті в кошик. Тоді взяв список із дев'ятьма пронумерованими прізвищами, розгорнув нову сторінку в нотатнику й написав: «Номер 2. 42 роки, репортер, розлучений, пішов за власним бажанням».
Потім Єнсен поїхав додому, роздягнувся й ліг, нічого не з'ївши й не випивши. Згага вже його не пекла, він дуже стомився, та все одно довго не міг заснути.
Минув уже п'ятий день, і минув марно-марнісшько.
Книга: Пер Вале Вбивство на 31-му поверсі Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
