Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Пер Вале Вбивство на 31-му поверсі Переклад Ольги Сенюк
20
Єнсен вимкнув мотор, але й далі сидів у машині, з розгорненим нотатником на кермі. Він якраз записав у ньому: «Номер 4. Художній директор, неодружена, 20 років, пішла за власним бажанням».
Отже, четвертий номер теж була жінка
Будинок стояв на другому боці вулиці. Він був не зовсім новий, але добре доглянутий. Виявилося, що потрібне йому [76] помешкання було на першому поверсі. Єнсен подзвонив. Ніхто не відповів. Він подзвонив іще кілька разів. Потім гучно постукав, ще раз і ще. Нарешті поторсав за дужку. Двері були замкнені. Зсередини не долинало жодного звуку. Єнсен ще трохи постояв. Тим часом у помешканні задзвонив телефон. Тоді Єнсен вернувся до машини, перегорнув п'ять чистих сторінок у нотатнику й написав: «Номер 5. 52 роки, журналіст, неодружений, термін служби скінчився згідно з контрактом».
Цього разу йому пощастило: потрібна вулиця була в тому самому районі, всього за п'ять кварталів.
Будинок також дуже скидався на той, у якому він побував десять хвилин тому,- довга жовта шестиповерхова будівля, що стояла навскіс до вулиці. Такими панельними спорудами забудований був весь район.
Прізвище на табличці було наліплене з літер, вирізаних із якоїсь газети. Декотрі з них стерлися, а декотрі повідпадали, і прочитати прізвище було важко. Дзвінок працював, але, хоч Єнсен чув, як хтось вовтузився в помешканні, минуло кілька хвилин, поки його впустили.
Чоловік, що відчинив двері, видавався старшим за свої роки. До того ж був дуже неохайний: розкошлані довгі патли на голові, густий сивий заріст на обличчі. Одягнений він був у брудну жовту сорочку і в штани, що спустилися нижче клубів, а взутий у стоптані черевики. Єнсен наморщив брови. В наші часи дивно було зустріти погано вдягнену людину.
- Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
Він вирішив не показувати свого знаку.
- Чим ви це можете посвідчити? - відразу спитав чоловік.
Єнсен показав йому емальований жетончик.
- Заходьте,- сказав чоловік. Він тримався дуже впевнено, майже гордовито.
Нелад у помешканні міг хоч кого вразити. На підлозі валявся папір, газети, книжки, гнилі помаранчі, напхані з горою торбинки на сміття, брудна білизна й немитий посуд. Із меблів там стояло кілька простих стільців, два обшарпані крісла, кривоногий стіл і канапа з неприбраною постіллю. На столі все було зсунене в один бік, мабуть, щоб звільнити місце на друкарську машинку і товстий рукопис. Усе вкривала товстим шаром сіра пилюка. Повітря було важке, просякнуте алкоголем. Господар згорнув газету і змів нею другий кінець столу. Папірці, якесь начиння й сміття попадали на підлогу. [77]
- Сідайте,- сказав він і підсунув одного стільця.
- Ви п'яні,- мовив Єнсен.
- Ні, я тільки напідпитку. Я ніколи не буваю п'яний, а напідпитку майже завжди. Але ж це зовсім інша річ.
Єнсен сів. Неголений господар нахилився до нього.
- Ви маєте пильне око, а то б не помітили,- сказав він.- Більшість цього не помічає.
- Коли ви пішли з роботи?
- Два місяці тому. А навіщо ви питаєте?
Єнсен поклав перед собою нотатника й почав гортати його. Коли він дійшов до сторінки з третім номером, господар за спиною в нього сказав:
- Бачу, що я потрапив у гарне товариство. Єнсен гортав далі.
- Мене дивує, що ви побували в тієї відьми й не здурі-ЛИ)- сказав господар і обійшов навколо столу.- Ви були в неї вдома? Я б нізащо не ризикнув.
- Ви її знаєте?
- Ще б пак! Я ж працював у журналі, як вона прийшла туди. Коли стала головним редактором. І я протримався майже цілий рік.
- Протримались?
- Я, звісно, тоді був молодший і дужчий.
Він сів на канапу, засунув праву руку під купу брудної постільної білизни й витяг пляшку.
- Коли ви однаково помітили, то далі вже байдуже,- мовив він.- До того ж, як ви вже чули, я не п'янію. Тільки стаю завзятіший.
Єнсен не зводив з нього погляду.
Господар кілька разів ковтнув з пляшки, відставив її і сказав:
- А що, власне, вам треба? ¦- Дещо з'ясувати.
- Що саме? Єнсен не відповів.
- Коли вам треба дізнатися щось про ту сатану, то вам пощастило. Мало хто знає її так добре, як я. Я міг би написати її біографію.
Він замовк, але, мабуть, не тому, що чекав на відповідь. Примружившись, він поглянув на відвідувача, тоді на вікно, майже непрозоре, таке брудне. Очі його не скаламутились від горілки, а були такі самі чуйні й пильні.
- Знаєте, як вийшло, що вона стала редактором найбільшого в країні журналу?
Єнсен нічого не сказав.
- Шкода,- промимрив господар задумливо.- Шкода, [78] що про це майже ніхто не знає. Адже її підвищення по службовій драбині - зламний момент в історії журналістики.
Хвилину в кімнаті панувала тиша Єнсен незворушно дивився на господаря й крутив у руках авторучку. В очах його не було навіть тіні зацікавлення.
- А знаєте, ким вона була, поки стала редактором? Господар масно захихотів.
- Прибиральницею. А знаєте, де вона прибирала? Єнсен намалював маленьку п'ятикутну зірочку на чистій
сторінці нотатника.
- У найсвятішому місці. На тому поверсі, де був кабінет шефа концерну. Як вона туди дісталася, я не знаю, але напевно не випадково.
Він нахилився й підняв пляшку.
- Вона могла б усього домогтися. Вона, бачите, була гарненька, таки справді гарненька, вража личина, всім так здавалося до першої розмови з нею.
Він ковтнув горілки.
- Тоді в кабінетах прибирали після роботи. Прибиральниці приходили о шостій. Усі, крім неї. Вона з'являлася на годину раніше, коли шеф здебільшого сидів у своєму кабінеті. Він звичайно відпускав секретарок о п'ятій, щоб йому ніхто не заважав, а тоді годину ще робив щось. Бозна-що. Але можна собі уявити,- додав він і подивився у вікно.
У кімнаті потемнішало. Єнсен глянув на годинника. Було чверть на сьому.
- Рівно чверть на шосту вона відчиняла двері до його кабінету, заглядала туди, казала: «Ох, перепрошую!» - і зачиняла знов. Коли він ішов додому, чи в туалет, чи ще кудись, то завжди встигав помітити, як вона зникає за рогом коридора.
Єнсен розтулив рота й хотів щось сказати, але стримався.
- Вона була особливо знадлива ззаду. Я добре пам'ятаю, який вона мала вигляд. Носила блакитну сукню, білі черевички на дерев'яній підошві й білу хустину на голові і завжди ходила без панчіх. Мабуть, щось почула, бо я пам'ятаю, як тоді гомоніли, ніби шеф не може байдуже дивитися на підколінні ямки в жінок.
Господар підвівся, почовгав до стіни й клацнув вимикачем.
- Відколи шеф почав скрізь натикатися на неї, справа пішла швидше. Він на таке дуже ласий. Кажуть, буцімто він завжди починає з того, що відрекомендовується,- от йолоп, га? А що було далі, ви знаєте? [79]
Лампочка під стелею була товсто вкрита пилюкою і світила тьмяно й непевно.
- Вона ніколи йому до пуття не відповідала. Тільки промимрить щось і витріщить на нього очі козулі. І так щоразу.
Єнсен домалював ще одну зірочку, шестикутну.
- А шефові вона не сходила з думки. Він уже до всього вдавався. Пробував дізнатися її адресу, та дарма. Хтозна, де вона тоді мешкала. Кажуть, він навіть посилав своїх людей за нею назирці, але їй щастило втекти від них. Далі вона почала приходити на чверть години пізніше й завжди його заставала. Приходила що день, то пізніше, а він усе сидів і вдавав, ніби щось робить. Аж нарешті...
Він замовк. Єнсен почекав півхвилини, тоді звів очі й без будь-якого виразу глянув на нього.
- Розумієте, шеф зовсім знавіснів. Одного вечора вона з'явилася аж о пів на дев'яту, коли решта прибиральниць уже скінчили роботу й пішли. В кабінеті не світилося, але вона знала, що шеф там, бо помітила на вішалці його пальто. І от вона почала ходити коридором, стукаючи своїми дерев'янками, а тоді взяла відро, зайшла до кабінету й зачинила двері.
Господар тихенько захихотів, ніби заквакав.
- Ну, що там було! - сказав він.- Шеф стояв за дверима в самій спідній сорочці. Він заревів, накинувся на неї, порвав сукню, перекинув відро і повалив її на підлогу. Вона пручалася, кричала і...
Господар замовк і переможно глянув на відвідувача
- І як ви гадаєте, що було далі?
Єнсен щось пильно роздивлявся на підлозі. Не видно було навіть, чи він слухає.
- Тієї хвилини нічній сторож, звичайно, у формі, з в'язкою ключів на животі, відчинив двері й посвітив ліхтариком. Побачивши, хто там, він перелякався на смерть, грюкнув дверима й кинувся навтіки, а шеф подався за ним. Сторож ускочив у ліфт, і шефові теж пощастило вскочити, поки зачинилися двері. Він гадав, що сторож зчинить галас, але той сердега тремтів з жаху, боячись, що його виженуть з роботи. Вона, звичайно, все вирахувала, знала до секунди, коли сторож обходить поверх і фіксує час на контрольних годинниках.
Господар забулькав, притлумлюючи сміх, і з надміру почуттів занурив руки в купу білизни.
- Уявіть собі: шеф концерну стоїть у ліфті в самій сорочці, а поруч із ним - спаралізований жахом сторож при повній формі, в кашкеті, з ліхтариком, палицею і великою [80] в'язкою ключів, причепленою до паска Так вони доїхали майже до паперового складу, аж котрийсь схаменувся, зупинив ліфт, натиснув іншу кнопку, і, вони знов почали підійматися. Та поки поїхали вгору, сторож устиг зробитися комендантом будинку, хоч навіть словом не озвався.
Оповідач замовк. Вогонь в його очах погас, і він сумно повів далі:
- Колишнього коменданта звільнили за те, що він не вмів добирати кадри. Ну, а тоді почалися переговори, і вона все розіграла як по нотах, бо через тиждень ми дізналися з наказу, що нашого головного редактора звільнено, а за чверть години вона вкотилася до редакції, і почалася така веремія...
Оповідач, мабуть, раптом згадав про пляшку і обережно ковтнув з неї.
- Бачите, журнал наш був непоганий, але розходився погано. Хоч ми писали тільки про самих принцес і про те, як найкраще пекти тістечка, а все ж він був надто складний для загалу, і навіть ішла мова про те, що його треба закрити. Але...
Він допитливо глянув на відвідувача, щоб налагодити з ним кращий контакт, але не зміг спіймати його погляду.
- Вона вчинила справжній погром. Практично порозганяла всіх працівників, а натомість набрала феноменальних ідіотів. Відповідальним секретарем вона призначила якусь перукарку, що ніколи не бачила крапки з комою. Коли їй потрапила на очі друкарська машинка, вона прийшла до мене й спитала, що то таке, а я так тремтів за свою посаду, що не насмілився й рота розтулити. Пригадую, я сказав, що то нова вигадка різних там інтелігентів.
Він урвав свою розповідь і хвилину сидів, мовчки рухаючи беззубими щелепами.
- Та відьма ненавиділа все причетне до інтелігентності, а з її погляду інтелігентністю було геть усе, і насамперед уміння гарно висловлювати свої думки на папері. Я не вилетів тільки тому, що «не робив так, як інші». І я зважував кожне своє слово. Пам'ятаю, як один новенький репортер з дурного розуму розповів їй- історію про іншого редактора, щоб доскочити її ласки. Історія була правдива й тому дуже смішна Йшлося про одного працівника з ідеологічного відділу, який прийшов до редактора відділу культури одного з найбільших журналів і сказав, що Август Стріндберг - чудовий письменник і його п'єсу «Панна Юлія» напевне можна буде надрукувати в ілюстраціях, якщо її трішки опрацювати й викинути з неї класову різницю та [81] інші незрозумілі місця. Редактор глибокодумно насупився, а далі й питає: «То як, ти кажеш, він зветься?» - «Август Стріндберг, наче сам не знаєш». А той йому каже: «Тьху, чорт, згадав. Ну гаразд, скажи йому, нехай загляне завтра в «Гранд-отель» десь о дванадцятій. Ми поснідаємо й заразом побалакаємо про гонорар». Репортер узяв та й розповів їй усе те. А вона зміряла його крижаним поглядом і каже: «Що тут смішного?» А через дві години він уже збирав свої манатки.
Оповідач знов захихотів. Комісар Єнсен -звів очі й так само без ніякого виразу подивився на нього.
- Ну, а зараз почнеться найцікавіше. Завдяки своїй несосвітенній дурості тій відьмі пощастило за півроку вдвічі збільшити наклад. Сторінки журналу заповнювали зображеннями собак, котів, вазонів, гороскопами й френологією, порадами, як ворожити на кавовій гущі, як поливати пеларгонію, жодна кома не стояла там, де треба, та люди однаково його купували. Ви розумієте чому? Та крихта, що звалася текстом, була така мізерна й наївна, що її можна хіба зрівняти з тим, що пишуть тепер. Мені, хай йому чорт, не дозволяли, наприклад, написати слово «локомотив», не пояснивши, що це така машина на колесах, яка їде по залізній колії і тягне за собою вагони. А для шефа концерну то була велика, блискуча перемога. Всі в одно вихваляли його за надзвичайну сміливість і передбачливість, запевняли, що його вчинок зробив революцію в пресі і заклав підвалини сучасної журналістики.
Він знов ковтнув з пляшки.
- Усе йшло чудово, тільки одна ложка дьогтю псувала бочку меду - сторож. Він так запишався своєю новою посадою, що не зміг приховати, як вона йому дісталася. Але довго на ній не втримався. Через півроку він загинув, вилазячи з кабіни безперервного ліфта. Кабіна застрягла між двома поверхами, а як він почав вилазити, рушила далі. Його просто перерізало навпіл. Знаючи, який він дурний, найпростіше було взяти на віру, що лихо сталося з його власної вини.
Господар притиснув долоні до вуст і закашлявся довгим, прикрим кашлем. Коли напад кашлю минув, він повів далі:
- А та відьма скаженіла з кожним роком дужче. Вона трохи обтерлася, і претензії п збільшилися. Журнал заповнили фасони якихось чудернацьких суконь. Ходила чутка, що вона бере хабарі у фабрикантів. Нарешті їм таки пощастило її спекатися, але за дуже велику ціну. Шефові довелося викласти чверть мільйона готівкою, щоб вона погодилась [82] кинути службу, не добувши до пенсії, і лишити їй повну платню.
- А ви чого пішли? - спитав Єнсен.
- Яке це має значення?
- Чого ви пішли?
Пляшка була порожня. Господар стенув плечима і збуджено пояснив:
- Мене звільнили. Без жодних церемоній. І не дали жодного єре винагороди за стільки років праці.
- На якій підставі?
- Хотіли мене спекатися. Мабуть, я був не вельми показний із себе. Не міг гідно репрезентувати видавництво. Крім того, я виписався, не здатен був вичавити з себе ні рядка, ні слова Так з усіма нами буває.
- І це була безпосередня причина?
- Ні. .
- А яка?
- Я пив просто на роботі.
- І вас відразу звільнили?
- Так. Формально вони мене не звільняли. Мій контракт був так складений, що давав їм право витурити мене коли їм заманеться.
- І ви не протестували?
- Ні.
- Чому?
- Не було сенсу. їм пощастило знайти такого директора кадрів, що раніше очолював профспілку журналістів і досі там порядкує. Він знає всі стежки - жоден простий смертний не може з ним змагатися. Захочете поскаржитися - знову ж таки до нього попадете. Як йому заманеться, так він і зробить. Хитро, правда? Але так воно всюди ведеться, їхні юрисконсульти по податках водночас працюють у міністерстві фінансів. І якщо раз на п'ять років з'явиться якась критика на їхні журнали, то будьте певні, що вони самі ж таки й написати її у своїх власних газетах. Але так усюди ведеться.
- І ви через це озлилися?
- Мабуть, ні. Минула вже та пора. Хто в наші дні здатен озлитися?
- Ви отримали диплом, як ішли з видавництва?
- Можливо. Зовні там усе делікатно робиться. Директор кадрів знає своє діло. Він усміхається, однією рукою простягає тобі сигару, а другою хапає за горло. А взагалі він схожий на жабу.
Господар уже не міг зосередитись.
- То ви отримали диплом чи ні? [83]
- А яке це має значення?
- Отримали чи ні?
- Може, й отримав.
- Він є у вас?
- Не знаю.
- Покажіть його.
- Не можу й не хочу.
- Він тут, у помешканні?
- Не знаю. А якби й тут був, то хіба його можна знайти. Ви б самі тут знайшли щось?
Єнсен озирнувся. Тоді згорнув нотатника й підвівся.
- До побачення.
- Але ви й досі не сказали, чого приходили.
Єнсен не відповів. Він узяв капелюха й вийшов з кімнати. Господар лишився сидіти серед брудних простирал, весь якийсь сірий, зіжмаканий, з сонним поглядом.
Єнсен увімкнув радіотелефон, викликав поліційиий автобус і дав адресу.
- Авжеж,- мовив він.- Зловживання алкоголем удома. Заберіть його до шістнадцятої дільниці. І негайно.
З другого боку вулиці Єнсен побачив телефон-автомат. Він зайшов до кабіни й подзвонив начальникові патруля додому.
- Домашній обшук. Негайно. Ви знаєте, що шукати.
- Слухаю, комісаре.
- Потім вертайтеся до дільниці й чекайте. Його не випускайте, поки не отримаєте від мене подальших вказівок.
- Під яким приводом?
- Під яким хочете.
- Зрозумів.
Єнсен вернувся до машини. Проїхавши п'ятдесят метрів, він зустрів поліційний автобус.
Книга: Пер Вале Вбивство на 31-му поверсі Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
