Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Пер Вале Вбивство на 31-му поверсі Переклад Ольги Сенюк
24
Єнсен так і не зміг заснути. З третьої години до двадцяти хвилин на шосту він лежав у такому стані, що не здатен був ані чітко міркувати, ані відігнати від себе рій думок. Коли задзвонив будильник, він почував себе не відпочилим, а змученим і був геть спітнілий. Через сорок хвилин він уже сидів У машині. [91] Місце, яке він мав відвідати, лежало за двісті кілометрів на північ. Оскільки була неділя, він розраховував добратися туди за три години.
Скрізь було тихо й безлюдно - порожні вулиці, порожні гаражі, порожні стоянки. Але система регулювання працювала, як завжди, і поки Єнсен виїхав з центру, довелося десять разів спинятися на червоне світло.
Дорога була рівна, зручна, а краєвид обабіч нецікавий. Подекуди звіддалік видніли приміські виселки або тяглися до неба «самооздоровчі» райони. Між обрієм і автострадою стриміли якісь сухі, занедбані, криві дерева й низькі колючі чагарі.
О восьмій годині Єнсен повернув до бензоколонки заправити машину. Там він випив склянку теплуватого чаю і зателефонував у два місця.
Начальник патруля озвався стомленим, хрипким голосом - певне, Єнсен підняв його з ліжка
- Це сталося дев'ятнадцять років тому,- сказав він.- Комендант застряг у ліфті, і його перерізало навпіл.
- А слідство велося?
- Є тільки стандартний запис у журналі. Мабуть, випадок був дуже ясний - його класифікували як нещасливий: кілька хвилин не було струму, бо урвався провід, тому ліфт спинився, а тоді сам рушив далі. Отже, той чоловік загинув через власну необережність.
- А як родина?
- Він не мав родини й мешкав у готелі для неодружених.
- Він залишив якийсь спадок?
- Так. Чималу суму грошей.
- Хто її успадкував?
- Ніхто з родичів не зголосився у визначений термін, і її передано якомусь державному фондові.
- Є ще якісь дані?
- Самі дрібниці. Він був схимник, мешкав сам і не мав приятелів.
- До побачення.
Поліцая, що був відряджений до архіву періодичних видань, Єнсен теж застав дома
- Це Єнсен.
- Слухаю, комісаре.
- Є якісь наслідки?
- А ви не бачили мого рапорту?
- Ні.
- Я вчора лишив його вам. Ще вранці.
- Доповідайте усно. [92]
- Гаразд. Тільки зачекайте хвилинку, я спробую все пригадати.
- Чекаю.
- Літери в листі вирізано з тієї самої газети, але не за один день. їх узято з двох номерів - за п'ятницю й за суботу минулого тижня. Шрифт той має назву «добоні».
Єнсен витяг нотатника й записав усе те зсередини на обкладинці.
- Ще щось?
Поліцай хвильку помовчав, тоді додав:
- Ще одне: таке сполучення літер і тексту з другого боку сторінки трапляється не в усіх примірниках газети, а тільки в так званому накладі А.
- Що це за наклад?
- Той, що його друкують наостанці. Це ті примірники, що їх розсилають у тутешні кіоски й тутешнім передплатникам.
- Вважайте, що ви завдання виконали,- сказав Єнсен.- Можете вернутися до своїх звичайних справ. До побачення.
Він повісив трубку, сів у машину й поїхав далі.
О дев'ятій годині він минув по-недільному безлюдне робітниче селище, де сотні однаковісіньких, притулених один до одного будиночків величезним чотирикутником обступили фабрику. З фабричних димарів шугав стріпатими стовпами густий дим. Піднявшись на кількасот метрів, він зливався в суцільну хмару, що повільно осідаїа додолу.
Ще за п'ятнадцять хвилин Єнсен був на місці.
Виявилося, що розрахував він добре, бо затримався біля бензоколонки десь із чверть години.
Перед ним був цілком сучасний літній будиночок зі скляними стінами й дахом з карбованого пластику. Він стояв за три кілометри від автостради і був з усіх боків оточений деревами. Внизу під кручею видніло озеро з каламутною водою. Повітря було просякнуте смородом з фабрики.
На забетонованому майданчику перед будинком стояв гладкий чоловік у хатній куртці й пантофлях. Він здавався заспаним, байдужим і не дуже приязно зустрів Єнсена Той показав свій службовий знак.
- Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
- Чого вам треба?
- З'ясувати кілька питань.
- То заходьте,- мовив господар.
Умеблювання обох кімнат - столики й стільці з крицевих [93] трубок, килими, попільнички - було таке, ніби його позичено у видавництві.
Єнсен вийняв иотатника й ручку.
- Коли ви пішли з роботи?
Господар удав, ніби ледь утримується, щоб не позіхнути, й повів навколо очима, немов хотів уникнути чогось.
- Три місяці тому,- врешті сказав він.
- Чому ви пішли?
Господар глянув на Єнсена, і в його бляклих сірих очах майнув роздум. Він ніби зважував, відповідати йому чи ні. Потім ледь розвів руками й сказав:
- Якщо ви хочете поглянути на мій диплом, то його тут нема.
Єнсен промовчав.
- Він лишився в моєї... в моєї дружини в місті.
- Чому ви пішли?
Господар наморщив чоло, наче хотів зосередитись. І аж за хвилю сказав:
- Слухайте, все, що ви чули й що собі уявили, неправда. Я вам нічим не можу допомогти.
- Чому ви пішли з роботи?
На кілька секунд запала мовчанка. Господар сумно чухав носа.
- Я, властиво, не пішов з роботи. Щоправда, мій контракт скінчився, але я й далі зв'язаний з концерном.
- Що ж ви робите?
Єисен озирнувся по кімнаті. Господар стежив за його поглядом. Після мовчанки, ще довшої за попередню, він нарешті сказав:
- Слухайте, навіщо ці розмови? Я не знаю нічого такого, що могло б вас потішити. Диплом лишився в місті, присягаюся вам.
- Навіщо я маю дивитися на ваш диплом?
- Не знаю навіщо. І взаг&чі дивно, що ви задля такої дурниці їхали двісті кілометрів.- Він похитав головою.- До речі, скільки ви сюди їхали?- Господар спитав зацікавлено, а що Єнсен не відповів, то бій додав уже байдуже й понуро:- Мій найкращий результат - година й п'ятдесят вісім хвилин.
- Ви маєте телефон?
- Ні, не маю.
- Будинок належить вам?
- Ні.
- А кому?
- Концернові. Я його винайняв. Хочу відпочити, перше ніж візьмуся до своїх нових завдань. [94]
- Яких завдань?
Відповіді ставали дедалі нерішучіші. Цього разу Єнсе-нові здалося, що не буде ніякої відповіді.
- Вам тут зручно?
Господар благально глянув на нього.
- Слухайте, я ж вам кажу, що ви все сплутали. Я не маю чим вас потішити. Всі ті історії слова доброго не варті, повірте мені.
- Які історії?
- Та ті, що ви, мабуть, наслухались.
Єнесен пильно дивився на нього. В кімнаті було зовсім тихо. Дим із фабрики тут так само дошкуляв, як і надворі.
- Ким ви працювали в концерні?
- Ох, краще спитайте, ким я не працював. Спочатку спортивним репортером, тоді головним редактором кількох різних журналів. Потім перейшов на рекламу. Багато подорожував і здебільшого писав спортивні репортажі з цілого світу. Далі працював у закордонній філії концерну, ну й... їздив скрізь і вчився.
- Чого вчилися?
- Всього потроху. Вивчав громадські стосунки тощо.
- А що це таке - громадські стосунки?
- Це нелегко пояснити.
- Отже, ви багато їздили?
- Авжеж, був майже скрізь.
- Чужі мови знаєте?
- Я до них не маю хисту.
Тепер замовк Єнсен. Він і далі не зводив очей з чоловіка в хатній куртці. Нарешті він спитав:
- А журнали часто друкують спортивні репортажі?
- Ні.
Господар став іще сумніший.
- Тепер спортом не цікавляться. Хіба що дивляться по телевізору.
- І все-таки ви їздили по світу й писали спортивні репортажі?
- Бо я не вмію писати більше ні про що. Пробував, але не виходило.
- Чому ви пішли з роботи?
- Мабуть, тому, що це їм задорого коштувало.- Він кілька секунд подумав.- А взагалі вони добрі хлопці,- додав він і понуро глянув на меблі з крицевих трубок.
- Яке у вас поштове відділення?
Господар розгублено подивився на Єнсена, тоді показав у вікно. За лісом потойбіч озера висіла над фабрикою жовта хмара диму. [95]
- Те саме, що й у них... принаймні листоноша приходить звідти.
- Пошту розносять щодня?
- Крім неділі.
І знов запала тиша, чути було тільки нерівний віддих і далеке гудіння машин на автостраді.
- Вам неодмінно треба мучити мене? Це ж однаково нічого не дасть.
- Ви знаєте, чого я приїхав?
- Навіть не здогадуюся.
Господар неспокійно засовався. Тиша його, мабуть, гнітила.
- Я собі звичайнісінька людина. Просто мені не пощастило.
- Не пощастило?
- Так, не пощастило. Всі кажуть навпаки, що пощастило. Але ж ви самі бачите, яке це щастя. Сидиш отак сам-самісінький і скнієш.
- Чого ж ви хочете?
- Нічого. Просто не бажаю нікого обтяжувати. Мовчанка була довга, гнітюча. Двічі господар благально позирав на Єнсена, але відразу ж відводив очі.
- Зробіть мені ласку, йдіть собі,- глухо попросив він.- Присягаюся вам, що диплом у місті. В помешканні моєї дружини.
- Вам, певне, важко тут сидіти?
- Я такого не казав.
- А на роботі вам не було важко?
- Ні, анітрохи. Чого б це? Я ж мав там усе, що хотів. Здавалося, він поринув у безнадійну задуму. Потім сказав:
- Ви все не так зрозуміли. Ви наслухалися різних історій і бозна-що собі уявили. Хіба можна вірити всьому, що теревенять люди? Вони не скажуть правди. Принаймні всієї правди.
- Отже, все, що про вас кажуть,- неправда?
- Ну гаразд, хай йому дідько. Звісно, шеф злякався й майнув за борт. Але я не винен.
- Коли це було?
- На минулому змаганні, ви й самі знаєте не гірше за мене. Власне, що тут цікавого? Мене взяли, бо гадали, що я вмію стернувати вітрильником. Він хотів, звісно, дістати приз. А як налетів шквал і я скочив на планшир вичерпати воду, він подумав, що нам край, зойкнув і стрибнув в озеро. Що я мав робити? Поплив далі, та й годі.
Він понуро глянув на Єнсена. [96]
- Якби я тримав язика на припоні, все було б гаразд. Але мені здалося, що то дуже смішна пригода. Та й гірко стало, коли я збагнув, що вони дають мені всіляку гарну робот}', аби тримати якнайдалі від дому. От я й не змовчав, хоч...
Він стрепенувся й потер носа.
- Навіщо вам ці історії? Просто порожні балачки. То моя дружина постаралася і врешті домоглася чого хотіла. Авжеж. До того ж ми потім розлучилися. Але я не нарікаю, повірте мені, я ні на кого не нарікаю.- Він замовк, а тоді знову сказав: - Ні, я не нарікаю.
- Покажіть мені телеграму. Господар наполохано глянув на Єнсена.
- Яку телеграму? Я не маю ніякої телеграми...
- Не брешіть.
Господар схопився з місця, підбіг до вікна й почав бити кулаком об кулак.
- Ні, ви мене не спіймаєте. Більше я нічого не скажу.
- Покажіть телеграму.
Господар обернувся. Руки в нього й далі були стиснені в кулаки.
- Дарма питаєте. Я не маю телеграми.
- Ви її порвали?
- Не пригадую.
- Що в ній було?
- Не пригадую.
- Хто її підписав?
- Не пригадую.
- Чому ви пішли з роботи?
- Не пригадую.
- Де мешкає ваша колишня дружина?
- Не. пригадую.
- Де ви були в цей час минулої неділі?
- Не пригадую.
- Тут чи де?
- Не пригадую.
Господар і далі стояв спиною до вікна, так само стискаючи кулаки. Обличчя в нього спітніло, погляд був зляканий і по-дитячому впертий. Єнсен незворушно дивився на нього. Почекавши з хвилину, він сховав нотатника до кишені, взяв капелюха й рушив до дверей. З порога він ще запитав:
- Що таке тридцять перший відділ?
- Не пригадую.
Коли він їхав робітничим селищем, годинник показував чверть на дванадцяту. Він спинився коло поліційної дільниці й зателефонував звідти начальникові патруля.
- Так, вони розлучені. Дістаньте її адресу, поїдьте до неї й подивіться на диплом. А якщо він розірваний, то заберіть із собою.
- Розумію.
- І покваптесь. Я чекатиму на вас тут.
- Розумію.
- Ще одне.
- Слухаю.
- Він дістав телеграму вчора або сьогодні вранці. Пошліть когось на пошту по копію.
- Розумію.
Вартівня була велика й понура, з жовтими цегляними стінами й синтетичними завісами на вікнах. У глибині її стояв стіл, а позаду - кабіни для арештованих із блискучими ґратками на дверях. У кількох із них були вже люди. Коло столу сидів поліцай у зеленій формі й гортав рапорти.
Єнсен сів коло вікна й позирнув на тихий, порожній майданчик. Жовтий дим, здавалося, вбирав у себе з сонячного проміння все тепло, бо світило воно якось блякло й мертво. А сморід стояв нестерпний.
- Тут завжди так смердить?
- У будень ще гірше,- сказав поліцай. Єнсен кивнув.
- Можна звикнути. Газ нешкідливий для здоров'я. Та мені здається, що він усе-таки пригнічує людей. Дехто навіть накладає на себе руки.
- Он як.
За п'ятдесят хвилин задзвонив телефон.
- Вона була дуже привітна,- доповів начальник патруля.- Відразу показала диплом.
- Ну?
- Цілий-цілісінький. Тобто є обидві половинки.
- А нема підстав підозрювати, що його підмінили чи підновили?
- Підписи принаймні не нові. Чорнило не свіже.
- Ви були в помешканні?
- Ні, вона винесла диплом. І зустріла нас привітно, як я вже сказав, ніби чекала, що ми приїдемо. До речі, вона дуже елегантна молодичка
- А телеграма?
- Я послав чоловіка на телеграф.
- Верніть його.
- Вам уже не треба копії?
- Ні.
Комісар Єнсен помовчав, тоді додав:
- Мабуть, вона до справи не стосується. [98]
- Комісаре!
- Прошу?
- Мене здивувала така детаїь: один із моїх хлопців стояв на посту якраз перед її будинком.
- Так. А ще що?
- Про вас питав начальник поліції.
- Просив щось переказати?
- Ні.
Рух на автостраді трохи збільшився. Подекуди на узбіччі стояли машини. Переважно власники чистили їх і натирали до блиску, проте були й такі, що попримощувалися коло розкладних столиків на сидіннях, вийнятих з машини. На столиках стояли портативні телевізори й лежала їжа в целофанових торбинках, та, що продається в усіх автоматах. Що ближче до міста, то машин було більше, і Єнсен дістався до центру аж за десять хвилин до шостої.
Місто й далі було порожнє. Саме передавали футбольний матч, і ті, хто не вовтузився коло машини, сиділи вдома. Футбольні матчі влаштовували тепер тільки задля передач. Вони відбувалися без глядачів у просторих опалювальних залах телестудії. Команди складалися з платних гравців, серед них було багато чужоземців. Та незважаючи на високий, як казали, рівень гри, цікавість до таких матчів зменшувалася. Єнсен рідко дивився їх, хоч завжди вмикав телевізор, як сидів дома. Він був певний, що й інші люди робили так само.
На нього дедалі дужче налягала втома, кілька разів темніло в очах, наче він мав зомліти. Єнсен знав, що то з голоду, тому спинився коло кав'ярні-автомата й купив кухлик окропу, пакуночок бульйонового порошку і плитку сиру.
Очікуючи, поки порошок розчиниться в окропі, він вийняв нотатника й вивів на чистій сторінці: «Номер, 7, журналіст, неодружений, 58 років, пішов за власним бажанням».
Хоч Єнсен навіть не дочекався, поки бульйон прочахне, було вже пів на шосту, як він вернувся до машини, а поки дістався до західного району, почало смеркати.
До терміну лишилося рівно шість годин.
Книга: Пер Вале Вбивство на 31-му поверсі Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
