Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Пер Вале Вбивство на 31-му поверсі Переклад Ольги Сенюк
25
Вулиця була вузька й погано освітлена Обабіч росли дерева, а за ними видніли дво- й триповерхові будинки. Звідси було недалеко до центру. Цю частину міста забудовували приблизно сорок років тому, й селилися тут здебільшого [99] державні службовці, що, мабуть, і врятувало її від суцільних стандартних забудов, яких з'явилося чимало у зв'язку ; ліквідацією житлової кризи.
Єнсен поставив машину, виліз із неї, перейшов вулицю й подзвонив. У вікнах не світилося, і на дзвінок ніхто не відчинив.
Тоді Єнсен вернувся назад, сів у машину й узявся вивчати список та свої нотатки. Потім сховав папери, глянув на годинника, вимкнув світло й почав терпляче чекати.
Хвилин за п'ятнадцять з протилежного боку надійшов невисокий чоловік у велюровому капелюсі й сірому пальті. Він відімкнув двері й зайшов до будинку. Єнсен почекав, поки за жалюзі з'явиться світло. Тоді знов подався до дверей і подзвонив.
Господар відчинив зразу. Він був скромно, чисто вбраний і на вигляд здавався молодшим за свої роки. Обличчя в нього було худорляве, очі за скельцями окулярів дивилися запитливо, але привітно.
Єнсен показав свій службовий знак.
- Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
- Прошу, заходьте,- сказав господар і відступив убік. Кімната була простора Дві її стіни займали полиці з j
книжками, журналами й газетами. Біля вікна стояв письмовий стіл з телефоном і друкарською машинкою, а посеред кімнати - круглий низенький столик і коло нього три крісла. Освітлювали кімнату пересувна лампа над столом і великий плафон над столиком.
Тієї миті, коли Єнсен переступив поріг кімнати, господар ніби перемінився, рухи і погляд його стали якісь інші. Здавалося, що він виконує якусь давно завчену роль.
- Прошу, сідайте.
Єнсен сів і вийняв нотатника й ручку.
- Чим я можу стати вам у пригоді?
- Мені треба дещо з'ясувати.
- Я, звичайно, до ваших послуг. Якщо тільки зможу відповісти на ваші запитання.
- Коли ви пішли з роботи?
- Торік. Приблизно в кінці жовтня.
- Ви довго працювали в концерні?
- Порівняно довго. Докладніше - п'ятнадцять років і чотири місяці.
- Чому ви пішли?
- Скажімо інакше: чому я вернувся до приватного [100] життя. Я залишив видавництво з власного бажання, попередивши про це узвичаєним способом.
Господар тримався очікувально, голос у нього був негучний і мелодійний.
- Може, ви щось випили б? Наприклад, склянку чаю, абощо?
Єнсен похитав головою.
- Де ви тепер працюєте?
- Я людина забезпечена, отже мені не обов'язково працювати на прожиток.
- А що ви робите?
- Майже весь час читаю.
Єнсен озирнувся навколо. Кімната просто вражала своїм ладом. Хоч у ній було багато книжок, журналів і різних паперів, усе, здавалося, мало своє, добре продумане й педантично визначене місце.
- Коли ви йшли звідти, вам вручили диплом чи, інакше сказати, прощального листа?
- Аякже, вручили.
- Він у вас?
- Мабуть. Хочете поглянути?
Єнсен не відповів. Кілька хвилин він нерухомо сидів, не дивлячись на господаря. А тоді спитав:
- Ви признаєтеся, що анонімно послали погрозливого листа керівникам концерну?
- І коли це мало статися9
- Приблизно такої самої пори тиждень тому. Господар підсунув штани і переплів ноги. Він сперся лівим ліктем на бильце крісла, вказівним пальцем злегенька провів по спідній губі і спокійно відповів:
- Ні, не признаюсь.
Комісар Єнсен розтулив був рота й хотів щось сказати, але передумав. Натомість глянув на годинника. 19.11.
- Гадаю, що я не перший, з ким ви про це розмовляєте. Скількох ви вже... вже допитали?
Господар нараз пожвавішав.
- З десяток,- відповів Єнсен.
- І всі - працівники видавництва?
- Так.
- Ох, уявляю собі, скільки ви наслухалися анекдотів і всіляких пікантних побрехеньок. Може, розповісте? На-піввизнань, давніх порахунків, натяків. І перекручень.
Єнсен нічого не сказав.
Весь Дім аж клекотить усім тим, так мені здавалося,- сказав господар і задумливо додав: - Але, певне, скрізь таке робиться. [101]
- Які ви завдання виконували в концерні?
- Я працював у відділі культури. Весь час виконував ті самі завдання, як ви висловилися.
- Ви мали змогу пізнати загальну структуру й діяльність видавництва?
- До певної міри так. Чи ви маєте на гадці щось особливе?
- Ви чули щось про тридцять перший відділ?
- Чув.
- Знаєте, що він робить?
- Ще б пак. Я працював там п'ятнадцять років і чотири місяці.
На хвилю запала мовчанка Тоді Єнсен спитав, наче мимохідь:
- Ви признаєтеся, що анонімно послали погрозливого листа керівникам концерну?
Господар пропустив питання повз вуха.
- Тридцять перший відділ, або, як вони ще його називають, спеціальний відділ,- найважливіший у цілому видавництві.
- Я вже чув про це. А що він робить?
- Нічого,- відповів господар.- Анічогісінько.
- Поясніть.
Господар підвівся і взяв зі столу аркуш паперу та кулькову ручку, не порушивши ладу на ньому. Потім знов сів, прилаштував аркуш так, що його край збігся з рискою візерунка на скатертині, а зверху, вздовж коротшого боку, поклав ручку. Тоді пильно подивився на відвідувача.
- Гаразд, я поясню.
Єнсен глянув на годинника 19.29. У нього лишилося всього чотири з половиною години.
- Ви поспішаєте?
- Так. Дуже поспішаю.
- Я спробую пояснити якнайкоротше. Отже, вас цікавить, що робить спеціальний відділ.
- Так.
- Я вже вам дав вичерпну відповідь: нічого. І що більше я розвиватиму її, то вона ставатиме, на жаль, не така вичерпна. Розумієте?
- Ні.
- Певне, що ні. Але сподіваюся, що зрозумієте. Бо якщо не зрозумієте, то ризикуєте зайти в безвихідь.
Господар з півхвилини помовчав і за той час знов якось перемінився. Коли він озвався, то видався Єнсенові кволим, невпевненим, хоч був ще жвавіший, ніж перше.
- Найпростіше, мабуть, буде розповісти, вам про самодовіри. [102]
їхні висновки часто здавалися мені бездоказовими, як із чисто людського, так і з наукового погляду.
Комісар Єнсен легенько затарабанив пальцями по краєчку столу.
- Розумію, ви хочете, щоб я не відбігав від теми,- сумно мовив господар.- Ну от. Так само не викликали в мене довіри тижневики - і тут я був послідовніший і впевненіший. На мою думку, вони вже давно не давали нічого, крім шкоди. Тобто вони, звичайно, виконували своє завдання - таке, як на них покладено,- і мали право на існування, але з цього аж ніяк не випливало, що то було право на існування мирне й спокійне. Я згаяв чимало часу, щоб добре вдарити по тому, що вони звали своєю ідеологією, щоб викрити й розбити її. Я присвятив цьому чимало статей і одну дискусійну книжку.
Він ледь усміхнувся.
- Тією книжкою я не здобув слави в тих, хто підтримував тижневики. Пам'ятаю, вони називали мене ворогом номер один. Відтоді минуло багато часу.
Господар замовк і провів на папері кілька ліній, схожих на діаграму. Лінії були тоненькі й рівні - видно, він мав дуже вправну руку.
- А тепер, маючи на оці вимоги часу, спробуймо довгу й заплутану історію викласти коротко й просто. Структура суспільства почала мінятися, спершу повільно й непомітно, а далі шаленими темпами. Все частіше чути було слова «добробут» і «гармонійне суспільство», аж поки почало здаватися, що вони невіддільні одне від одного і з усіх поглядів грунтуються одне на одному. Спочатку тривожні ознаки не впадали в око - житлову кризу ліквідовано, злочинність зменшувалася, молодіжні проблеми теж були майже розв'язані. Водночас - так само неминуче, як за літом приходить зима,- настала довгоочікувана духовна реакція. Як я вже сказав, не видно було чогось аж надто тривожного. Тільки дехто з нас тримався недовірливо. Мабуть, ви незгірше за мене знаєте, що сталося потім.
Єнсен не відповів. Його почало змагати якесь нове, дивне почуття. Почуття самоти, ізоляції, ніби він і цей тендітний чоловік в окулярах опинилися під пластмасовим ковпаком чи у вітрині якогось музею.
- Для нас найважливіше, звичайно, було те, що вся преса почала зливатися докупи, що власники продавали концернові видавництво за видавництвом, газету за газетою, щоразу виправдуючись економічною вигодою. Все йшло чудово, так чудово, що кожен, хто пробував щось критикувати, почував себе як той пес, що гавкає на місяць. І навіть 104
люди, яких вважали передбачливими, почали казати, що безглуздо зчиняти дискусію навколо тих питань, про які, властиво, вже існує одна думка. Я сам міркував інакше, хай навіть з упертості й фанатизму. Невеличка групка діячів культури - цей термін був тоді модний,- думали так само, як і я.
У кімнаті знов запала тиша. Навіть лопотіння дощу вже не порушувало її.
- Концерн, певна річ, поглинув і ту газету, в якій працював я. Не пам'ятаю докладно, коли саме. Адже то було тільки одне кільце в нескінченному ланцюзі всіляких з'єднань і перепродажів через підставних осіб. Про це не дуже писали і майже не говорили. Мій відділ і так уже ненастанно зменшувався, а тоді його й зовсім лікувідували як непотрібний. Практично це означало, що я і мої колеги з інших газет, та й деякі автори лишилися без засобів на прожиток. Якось так вийшло, що праці не знайшлося для найупертіших і найзапекліших. Причину я збагнув аж набагато пізніше. Перепрошую, я принесу води. Може, й ви хочете?
Єнсен похитав голевою. Господар підвівся і зник у дверях, що, мабуть, вели до кухні. Повернувся він із склянкою мінеральної води, трохи надпшз із неї і поставив на столик перед собою.
- Зрештою, їм так і не пощастило зробити з мене спортивного репортера чи телевізійного референта,- промурмотів він.
Тоді ледь підняв склянку - глабуть, щоб перевірити, чи не лишилося на стільниці мокрого сліду.
- Минуло кілька місяців, а в мене практично не було ніякого просвітку. Коли це, на мій превеликий подив, мене викликали до видавництва - обговорити можливості нашого співробітництва.
Він знову замовк. Єнсен зазначив час: 20.05. Хвилинку повагавшись, він спитав:
- Ви признаєтеся, що анонімно послали погрозливого листа керівникам концерну?
- Ні, певне, що не признаюсь! - роздратовано мовив господар і козтнув води.- Пішов я туди якнайскептичні-ше настроєний і зустрівся з тодішніми керівниками концерну. А втім, вони й досі там порядкують ті самі. Мене зустріли дуже привітно й запропонували таке, що я не міг вийти з Дива. Я й досі ще дослівно пам'ятаю окремі формулювання.
Господар засміявся.
- Не тому, що маю добру пам'ять, а тому, що записав [105] їх. Мені сказали, що дух вільної дискусії не повинен загинути, що його носії не повинні без діла сидіти. Навіть, мовляв, коли суспільство наближається до свого ідеалу, однаково можуть існувати явища, про які варто дискутувати. Що вільна дискусія, навіть якщо в ній немає потреби, є наріжний камінь ідеальної держави. Що вся культура, хоч би в якій формі вона виявлялася, має бути виплекана й збережена для нащадків. Нарешті сказали, що коли вже концерн перебрав на свої плечі більшу частину життєво необхідних країні публікацій, він ладен узяти на себе й відповідальність за дискусії з питань культури. Що вони наміряються створити перший у країні всебічний і цілком незалежний журнал з питань культури й хочуть залучити до праці найкращих і, так би мовити, найзавзятіших журналістів.
Господар, здавалося, дедалі дужче хвилювався. Він спробував спіймати Єнсенів погляд і затримати його.
- Вони обійшлися зі мною дуже коректно. Вельми шанобливо згадали про мої погляди на тижневики, які я так часто висловлював, потиснули руку, ніби після партії в пінг-понг, і заявили, що їх тішить можливість переконати мене. А наприкінці запропонували працювати в них.
Він трохи помовчав, заглибившись у свої думки, тоді повів далі:
- Цензура. Якщо я не помиляюся, в нашій країні нема офіційної цензури, правда?
Єнсен кивнув головою.
- А все ж мені здається, що в нас жорстокіша й прискіпливіша цензура, ніж у будь-якій поліційній державі. Чому? А тому, що вона діє приватно, зовсім не обмежена законом, використовує такі методи, що юридично до неї не підступишся. Тому що не саме право на цензуру,- добре запам'ятайте різницю! - а практична можливість її здійснювати залежить від людей, чи то службовців, чи окремих видавців, які переконані, що їхні вчинки справедливі й служать загальному добру. І тому, що більшість людей фактично теж вірять у цю безглузду доктрину, а отже й самі виступають у ролі цензорів, як тільки їм випадає така нагода.
Він швидко глянув на Єнсена, ніби хотів переконатися, що той устигає за плином його думок.
- Усе підлягає цензурі: їжа, яку ми споживаємо, газети, які ми читаємо, телевізійні програми, які ми дивимось, і радіопередачі, які ми слухаємо. Навіть футбольні матчі - з них вилучають ті випадки, коли гравці дістають травми або брутально порушують правила гри. І все це задля [106] загального добра Такий напрямок у нашому розвитку можна було зауважити на дуже ранній стадії.
Він накреслив на аркуші кілька геометричних фігур.
_ Ми, себто ті, хто дискутував про питання культури, давно почали звертати увагу на цю тенденцію, хоч спершу вона далася взнаки у царині, що не мала до нас ніякого стосунку. Найвідчутніше ті симптоми виявилися в судочинстві. Почалося з вимоги суворої секретності, що далі, то частішої і настійливішої. Військові зуміли переконати прав-ників і політиків, що всі ці дрібниці надзвичайно важливі для безпеки країни. Потім ми помітили, що й інші процеси все частіше відбуваються при зачинених дверях,- метод, що завжди видавався мені сумнівним і неприйнятним, навіть коли йшлося про сексуальні злочини. Скінчилося тим, що майже кожний дріб'язковий процес став цілком або частково неприступний широкій громадськості. І завжди ті самі мотиви: вберегти людину від неприємних, дражливих чи страшних фактів, що могли б порушити її душевний спокій. Водночас виявилося,- пам'ятаю, як я здивувався, коли вперше про це довідався,- що різні високі й не такі високі державні діячі та службовці дістали можливість ставити гриф «цілком секретно» на слідства й судові процеси, коли йшлося про установи, які вони очолювали. Найбезглуздіші дрібниці, як от: чи муніципалітети повинні самі дбати за вивіз сміття, та інші такі самі «проблеми», почали засекречувати, і ніхто й слова не сказав. А в тих галузях, що перебували під контролем приватного капіталу, найперше в газетній справі, цензура стала ще невблаганніша. Часто навіть не з неприхильності чи зі зла, а на підставі того, що вони звуть моральною відповідальністю.
Він допив воду.
- Ну, а про моральні критерії людей, що посідають таку владу, звичайно говорити можна тільки пошепки.
Єнсен подивився на годинника: 20.17.
- Тієї хвилини, коли профспілковий рух і приватні працедавці досягли цілковитої єдності, виникла концентрація сил, що не мала протидії. Організована опозиція зникла сама собою.
Єнсен кивнув.
- Бо що ж та опозиція мала б робити? Всі проблеми розв'язані, навіть житлове питання й нестача стоянок на машини. Добробут невпинно зростає, кількість нешлюбних дітей зменшується, злочинність падає. Тільки жменька недовірливих людей, дискутантів за фахом, одне слово, таких, як я, могла ставати в опозицію чи критикувати політичне штукарство, що викликало те економічне й моральне диво. [107]
Таких, що були здатні публічно поставити низку безглуздих питань: яким коштом ми досягли матеріального розквіту? Чому нараджується менше нешлюбних дітей? Чому зникають злочини? І так далі.
- Ближче до справи,- попросив Єнсен.
- Авжеж, ближче до справи,- сухо погодився господар.- Вони мені зробили конкретну, дуже знадливу пропозицію. Концерн, мовляв, наміряється видавати серед інших і той бісів журнал. Писати й редагувати його будуть найпотужніші культурні сили в країні. Цей вислів я пам'ятаю дуже добре. Мене теж зараховано до тієї категорії, і не критимуся, що це мені лестило. Мені показали список майбутніх працівників редакції. Він мене вразив, бо до нього входили люди - їх десь було всіх чоловік двадцять п'ять,- що складали, на мою думку, культурну й інтелектуальну еліту країни. До наших послуг віддавали всі можливі засоби. Тож розумієте, що я був просто приголомшений.
Єнсен байдуже дивився на нього.
- Звичайно, вони поставили певні умови. Журнал мав бути прибутковий, принаймні не завдавати збитків. То була одна з головних вимог. Інша - людей належало боронити від усякого зла Ну, щоб журнал був прибутковий, його треба якомога краще спланувати, він мусить знайти свою остаточну форму. А поки він її шукатиме, треба докладно вивчити ринкову кон'юнктуру, тож належало рахуватися з перспективою, що нам доведеться випустити цілу низку викінчених пробних чисел. Не можна ж бо покладатися на випадковість. Щодо змісту й тематики, то нам давали цілковиту волю - і на час пробних випусків, і надалі, коли журнал піде в продаж.
Він гірко посміхнувся.
- Сказали також, ніби одна з їхніх головних професійних засад полягає в тому, що в період створення й проектування нового журналу працювати потрібно в суворій таємниці. А то ще, бува, хтось - бог його знає, кого вони мали на увазі,- вкраде їхню ідею. Далі мені навели приклади, як такі от і такі друковані органи цілими роками шукали відповідної форми, аж поки посіли своє місце в плановій продукції видавництва Все це мовилося на підтвердження того, що надто поспішати не варто й що повільність у спілці з найсуворішою секретністю дає чудові наслідки. Наостанці мені запропонували підписати контракт. Складений він був навдивовижу звабливо. Я мав сам собі визначити платню в прийнятних межах. Сума, на якій ми зупинилися, враховувала всі гонорари, просто-таки за кожний написаний рядок. Та якщо навіть гонорару не буде, її однаково [108] виплачуватимуть повністю. Звичайно, за таких умов баланс часом порушуватиметься, і я можу виявитися боржником видавництва або навпаки. В таких випадках відновлення рівноваги залежатиме тільки від мене. Коли я стану боржником, то якийсь час муситиму писати трохи більше, а як мені не доплатить видавництво, то можу скористатися нагодою і відпочити. Далі в контракті були вже стандартні умови: мене можуть звільнити через очевидну фахову непридатність або збитки, навмисне завдані концернові, а я не маю права сам залишити видавництво, не сплативши борги, і таке інше.
Він помацав ручку, але не зрушив її з місця.
- Ну, і я підписав його. Контракт забезпечував мені багато більший заробіток, ніж я мав будь-коли досі. Потім виявилося, що й інші підписували такі самі контракти. А через тиждень я почав працювати в спеціальному відділі.
Єнсен хотів щось сказати, але втримався.
- Офіційно він звався спеціальним. Тридцять першим його прозвали вже потім. Річ у тім, що нас розташували на тридцять першому поверсі, найвище за всіх. Спершу там, певне, мала бути якась комора чи горище, тому багато хто навіть не знав, що він існує. Ліфт туди не досягає, і дістатися до нього можна лише вузенькими крученими сходами. Вікон там теж немає, тільки є два люки в стелі, щоб падало трохи світла. Розташували нас там, як вони заявили, з подвійною метою. По-перше, щоб забезпечити нам цілковитий спокій, а по-друге, щоб легше було зберегти таємницю під час організаційного періоду. Ми навіть працювали не в ті години, що решта службовців концерну,- до речі, робочий день у нас був багато коротший. Тоді все те здавачося нам цілком імовірним. Вам дивно?
Єнсен не відповів.
- Отже, ми почали працювати і спершу не дуже мирилися один з одним: уявіть собі зібраних докупи два десятки індивідуалістів, два десятки непокірних натур, не зведених заздалегідь до спільного знаменника Головним редактором у нас був цілковитий нездара, що потім посів у концерні високе становище. Я можу поповнити ваш запис анекдотів, розповівши, чого йому вдалося зробити таку блискучу кар'єру в журнаіістиці: того, що він так само, як шеф концерну й видавець, хворіє на словесну сліпоту. А втім, тоді він ще високо не заносився. Перше пробне число підписано до друку аж за вісім місяців, головним чином, через затримку у виробничому відділі. То був чудовий, сміливий номер, і, на превеликий наш подив, керівництво зустріло його якнайприхильніше. [109]
Хоч більшість статей були різко критичні й зачіпали все, навіть тижневики самого концерну, з приводу змісту нам нічого не закинули. Вказали тільки на деякі технічні похибки, а насамперед запропонували збільшити темпи. Поки ми не зможемо гарантувати випуску двох чисел на місяць, годі й думати про якесь періодичне видання. І це теж здавалося нам цілком логічним. Він приязно подивився на Єнсена.
- Минуло два роки, перше ніж ми з нашими ресурсами, повільними друкарями й недосконалою технікою домоглися двох чисел на місяць. Тепер журнал виходив регулярно. Ми робили десять пробних примірників кожного числа. їх оправляли в палітурки для архіву: через сувору секретність нам не дозволяли виносити з видавництва жодного примірника. Ну, і коли ми домоглися такої періодичності, керівництво концерну виявило своє схвалення, навіть задоволення. Нам сказали, що тепер лишається тільки одне: виробити новий макет, тобто надати йому сучасної форми, щоб він зміг витримати жорстоку конкуренцію на вільному ринку. Хоч вірте, хоч ні, та аж після того, як група якихось таємничих експертів вісім місяців надаремне шукала тієї сучасної форми, ми почали...
¦- Що ви почали? - спитав Єнсен.
- Почали нарешті розуміти весь сенс їхнього задуму. Коли ми почали обурюватися, вони нас швидко втихомирили обіцянкою збільшити наклад пробного випуску приблизно до п'ятисот примірників,- мовляв, на те, щоб розсилати їх до редакцій газет і до вищих інстанцій. Згодом ми збагнули, що нас обдурили, але то було не скоро. Аж тоді, коли ми твердо переконалися, що назва нашого журналу нікому не відома, що його змісту ніхто не коментував, то здогадалися, що його нікуди не розсилають. Що його використовують просто як корелат, тобто як зразок, як і про що не слід писати. Ми й далі діставали свої десять примірників. Ну, а далі...
- Що далі?
- Далі відбувалося те саме. Щодня, місяць у місяць, рік у рік культурна еліта країни, останні з могікан, сиділи в тих примарних клітках і з чимраз меншим запалом видушувати з себе журнал, який, незважаючи на все, однаково був єдиним журналом у країні, гідним своєї назви. І єдиним, що так ніколи й не побачив світу! За той час ми наслухалися безліч різних пояснень, чому все має бути так, а не інакше. То остаточна форма їх не вдовольняла, то темпи випуску були надто повільні, то завантажені друкарські машини, то ще щось. Тільки зміст не викликав заперечень.
Він постукав середнім пальцем правої руки по краю столу.
- А зміст той багато що міг би змінити. Міг би, поки не пізно, збудити свідомість народу, міг би навіть не одне врятувати. Я певен цього.
Він підняв руку, наче боявся, що Єнсен йому заперечить.
- Я знаю, ви хочете запитати, чому ми не пішли з роботи. Дуже просто: не могли.
- Поясніть чому?
- Залюбки. Контракти наші так складено, що ми зробилися довічними боржниками концерну. Уже за перший рік я завинив більше як половину того, що одержав. За п'ять років та сума відповідно зросла вп'ятеро, а за п'ятнадцать досягла астрономічної цифри, принаймні для людей, що мають звичайні заробітки. То був так званий технічний борг. Ми регулярно діставали повідомлення, наскільки він збільшився. Але ніхто не вимагав, щоб ми його повернули. Доти, поки хтось із нас захотів би залишити тридцять перший відділ.
- Але ж ви залишили?
- Так, бо мені пощастило. Я цілком несподівано одержав спадок. І хоч він був чималий, половина його пішла на сплату боргу. Боргу, що через усякі хитромудрі махінації ріс до тієї самої миті, коли я поставив суму на чекові. Але я таки вирвався. Я б вирвався, коли б навіть довелося віддати цілий спадок. Якби я вмів, то пішов би красти чи грабувати, аби тільки добути на це грошей.
Він засміявся.
- Крадіжка, грабунок - нині це не вельми популярне ремесло, правда?
- Ви признаєтеся, що... Господар не дав йому докінчити.
- Чи ви збагнули все значення того, що я вам розповів? То було вбивство, духовне вбивство, куди жахливіше й підліше за фізичне. Вбивство багатьох ідей, вбивство здатності думати, вбивство свободи слова. Умисне, майстерно вчинене вбивство цілої галузі культури. А причина його - наймерзенніша, яка тільки може бути: створення народові гарантований душевний спокій, щоб привчити його покірно ковтати все, чим його напихають. Розумієте: без перепон сіяти байдужість, вводити в організм отруту, переконавшись перед тим, що вже не лишилося ані лікарів, ані засобів проти отрути.
Усе це він сказав схвильовано, швидко, а тоді, майже не переводячи духу, відразу додав:
- Звичайно, ви можете заперечити, ідо нам усім велося непогано, за винятком тих дев'яти, які збожеволіли, померли своєю смертю чи відібрали собі життя. І що концернові недешево коштувало задоволення фінансувати журнал, який ніколи не побачив світу. Але гроші для них - однаково, що полова, адже вони мають спритних адвокатів, які складають їм фінансові декларації і водночас працюють у податковому управлінні...
Він замовк і якось дивно пригас.
- Перепрошую, що я вдався до таких аргументів. Ну певне ж, я признаюся. Врешті, ви знали від самого початку, що я признаюся. Але, по-перше, я хотів перед тим розважити душу, а по-друге, зробити невеличкий експеримент: скільки я зумію викручуватися, не признаючись.
Він знов засміявся і мимохідь зауважив:
- Я не маю хисту брехати.
- Поясніть, навіщо ви так зробили.
- Коли мені пощастило вирватися звідти, я поклав собі за мету принаймні хоч привернути до цієї справи чиюсь увагу. Але скоро збагнув, що годі й сподіватися написати й опублікувати десь бодай рядок. Тоді я вирішив, що в нас ще могла зберегтися здатність якось реагувати на прояви жорстокості і сенсаційні події. Тому й послав листа. Я, звичайно, помилився. Того самого дня мені пощастило одержати дозвіл на відвідини одного мого колишнього співробітника, що сидить у божевільні якраз навпроти концерну. Я стояв і дивився, як поліція перепинила рух на вулиці, як прибули пожежні машини і як із будинку виходили люди. Але про подію ніде не надруковано жодного слова, вже не кажучи про якесь пояснення.
- Ви готові підтвердити свої слова при свідках? І підписати протокол?
- Авжеж,- неуважно сказав господар.- До речі, якщо вам потрібні речові докази, то їх легко дістати. Вони тут, у мене.
Єнсен кивнув головою. Господар підвівся і підійшов до однієї полиці.
- Ось вам доказ. Це число журналу, що ніколи не побачило світу. Останнє з приготованих за мене.
Журнал був чудово оформлений. Єнсен заходився його гортати.
- Хоч усе те зломило нас, але ми не були ще такі беззубі, щоб вони зважилися нас відпустити. Ми зачіпали геть усі питання. Не рахувалися з жодним табу.
Зміст журналу приголомшив Єнсена, хоч обличчя його так само нічого не промовляло. Він натрапив на розгортку, [112] присвячену фізіологічному аспектові питання: чому спадає дітонароджуваність і росте імпотенція. Обабіч тексту вміщені були дві великі фотографії голих жінок, що уособлювали два різні типи. Одна нагадувала знімок з заклеєного конверта, що його Єнсен знайшов у столі головного редактора. Вона була струнка, але не худа, з вузькими клубами й поголеним лоном. У другій він упізнав свою знайому номер чотири - дівчину, в помешканні якої добу тому прихилився був до одвірка і навіть випив склянку води. Вона стояла рівно, просто опустивши руки й трохи розвівши ноги. В неї були широкі клуби й опуклий живіт. Буйний заріст покривав увесь низ.
- Це зовсім недавній знімок,- пояснив господар.- Ми довго шукали, поки знайшли те, що треба. Такий тип тепер трапляється ще рідше, ніж колись.
Єнсен ще трохи погортав журнал, тоді відклав його і поглянув на годинник: 21.06.
- Приготуйте свої туалетні речі й ходімо зі мною,- сказав він.
Чоловік в окулярах мовчки кивнув головою.
У машині вони знов почали розмову.
- Я мушу вам сказати ще про одне.
- Про що?
- Завтра вранці в той самий час вони мають отримати такого самого листа Я оце якраз ходив його вкидати, як ви приїхали.
- Навіщо?
•- Так легко я не піддамся. Боюся тільки, що цього разу вони взагалі не звернуть на нього уваги.
- Що ви знаєте про підривну справу?
- Менше, як головний директор видавництва про Ге-геля.
- Тобто?
- Тобто зовсім нічого. Я навіть не служив у війську. Вже тоді був пацифіст. Якби я мав під рукою цілий військовий склад, то й тоді не зумів би зробити чогось такого, що могло б вибухнути. Ви мені вірите?
- Так.
На півдорозі до шістнадцятої дільниці Єнсен запитав:
- А вам ніколи не спадало на думку справді висадити в повітря будівлю?
Арештований відповів, аж як вони звернули на подвір'я дільниці.
- Так, спадало. Якби я вмів змайструвати бомбу і якби був певний, що жодна людина не постраждає, то, може б, і висадив її в повітря. А тепер це, так би мовити, чисто символічна бомба.
Коли машина зупинилася, чоловік промимрив, мабуть сам до себе.
- У кожному разі я все виклав. І кому? Поліцаєві. Він обернувся до свого супутника й спитав:
- Суд, певне, буде закритий?
- Цього я не знаю,-- відповів Є не єн.
Він натиснув кнопку на щитку, вимикаючи магнітофон, виліз з машини, обійшов її навколо й відчинив дверці з другого боку. Тоді повів арештованого на реєстрацію, а сам піднявся до свого кабінету й зателефонував начальникові патруля.
- Адресу записали?
- Так.
- Візьміть іще двох людей і їдьте туди. Зберіть усі речові докази, які тільки зможете знайти. Справа негайна.
- Ясно.
- І ще одне.
- Слухаю.
- Пошліть слідчого в ізолятор. Нехай запише свідчення.
- Ясно.
Єнсен глянув на годинника Було тридцять п'ять на десяту. До півночі лишалося ще дві години й двадцять п'ять хвилин.
Книга: Пер Вале Вбивство на 31-му поверсі Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
