Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Аґата Крісті Свідок обвинувачення Переклад ? (Збірка оповідань)
Аґата Крісті Свідок обвинувачення Переклад ? (Збірка оповідань)
© Agatha Christie. The Hound of the Death, 1933.
© ? (переклад з англійської)
Електронний текст: В. Стопчанський (відновлено з резервної копії е-бібліотеки «Чарівний жираф»), 2007
1. Пес смерті (The Hound of Death)2. Червоний сигнал (The Red Signal)
3. Подорожній (The Fourth Man)
4. Циганка (The Gipsy)
5. Лампа (The Lamp)
6. Коли боги сміються (Wireless)
7. Свідок обвинувачення (The Witness for the Prosecution)
8. Таємниця блакитної вази (The Mystery of the Blue Jar)
9. Дивовижна пригода сера Артура Кармайкла (The Strange Case of Sir Arthur Carmichael)
10. Поклик крил (The Call of Wings)
11. Останній сеанс (The Last Seance)
12. SOS (SOS)
Червоний сигнал
— Як цікаво! — вигукнула вродлива місіс Еверслі, широко розплющивши свої гарні, але трохи бездумні сині очі. — Кажуть, ніби жінки мають шосте чуття. Як ви гадаєте, сер Ейлінгтон, це правда?
Знаменитий психіатр саркастично посміхнувся.
— Яких тільки дурниць люди не кажуть, місіс Еверслі. А що цей термін означає — «шосте чуття»?
Сер Ейлінггон Уест, повний, трохи гоноровитий чоловік, був видатним фахівцем у галузі психічних захворювань і цілком усвідомлював, яке авторитетне становище він посідає. Він глибоко зневажав цей тип гарненьких, але вбогих на розум жінок, до якого належала його сусідка за столом.
— Ви, вчені, завжди такі суворі. А хіба ж воно справді не дивно, коли іноді хтось безпомилково вгадує те, що тільки має статися? Тобто передбачає події, відчуває їх. Як на мене, це справжнє чудо. Клер розуміє, що я маю на увазі. Правда ж, Клер? — І місіс Еверслі виразно поглянула на господиню дому, ледь закопиливши губки та стенувши плечима.
Клер Трент промовчала. На невеликому званому обіді, крім неї, були присутні: Вайолет Еверслі, сер Ейлінгтон Уест, його племінник Дермот Уест — давній товариш Джека Трента, і, нарешті, сам Джек Трент, чоловік Клер, статечна людина з добродушним обличчям і приємною лінькуватою манерою сміятись. Він і підхопив нитку розмови.
— Дурниці, Вайолет! Якщо, наприклад, близька вам людина гине в автомобільній катастрофі, ви неодмінно згадуєте, що минулого вівторка бачили уві сні чорного кота і тоді ж таки відчули: щось має статися.
— О ні, Джеку, ви змішуєте передчуття з інтуїцією. А ви, сер Ейлінгтон, якої думки: існує передчуття чи ні?
— Можливо, в якійсь мірі, — обережно погодився лікар. — Але багато залежить від збігу обставин і, крім того, завжди слід пам'ятати, що про більшість подібних випадків, як правило, розповідають уже згодом.
— Я не вірю в передчуття, — досить рішуче сказала Клер Трент, — чи в інтуїцію, чи в шосте чуття, чи взагалі в щось із того, про що ми так жваво сперечаємося. Ми йдемо крізь життя, як поїзд крізь темряву, до невідомого місця призначення.
— Це навряд чи вдале порівняння, місіс Трент, — уперше підвів голову і приєднався до розмови Дермот Уест. Його ясні карі очі якось дивно сяяли на засмаглому обличчі. — Річ у тім, що ви забули про сигнали.
— Сигнали?
— Атож. Зелений — усе гаразд, червоний — небезпека!
— Червоний — небезпека! Як цікаво! — вигукнула місіс Еверслі.
Дермот Уест досить безцеремонне відвернувся від неї.
— Звичайно, це лише спосіб якось позначити таке явище. Увага — попереду небезпека! Червоний сигнал! Стережіться!
Трент глянув на нього зацікавлено.
— Ти говориш так, наче маєш досвід, друже.
— Так, маю, тобто мав.
— Розкажи нам.
— Можу навести один приклад. Це сталося зі мною в Месопотамії. Якось увечері, невдовзі після замирення, заходжу я до свого намету, і мене опановує відчуття: небезпека! Стережись! Не маючи найменшого уявлення, що б то могло бути, я обійшов табір, прискіпуючись до всього без причини, вжив усіх необхідних заходів остороги проти нападу вороже настроєних арабів, та коли повернувся до намету, відчуття небезпеки виникло знову, ще сильніше, ніж доти. Небезпека! Тоді я виніс ковдру, закутався в неї і переночував надворі.
— І що було потім?
— Перше, що я побачив наступного ранку, коли зайшов до намету, був пристрій із ножем майже у пів-ярда завдовжки — той ножака пробив ліжко якраз у тому місці, де я мав лежати. Незабаром мені стало відомо, що це налаштував один служник араб, чийого сина розстріляли як шпигуна. Що ви можете сказати про це, дядечку Ейлінггоне? Хіба не яскравий приклад того, що я називаю червоним сигналом?
— Дуже цікава пригода, мій любий Дсрмоте, — ухилився від відповіді фахівець.
— Але для вас не досить переконлива?
— Справді, не досить. Я не маю сумніву, що тебе, як ти твердиш, охопило передчуття небезпеки. Проте я ставлю під сумнів причину появи цього передчуття. З твоїх слів виходить, ніби воно виникло ззовні, тобто було викликане впливом на твою свідомість якогось зовнішнього джерела. Але сьогодні ми знаємо, що першопричиною майже всіх таких явищ є наша підсвідомість.
— Завжди і скрізь — підсвідомість, — вигукнув Джек Трент. — У наші дні нею можна пояснити що завгодно.
Мов і не помітивши, що його перебили, сер Ейлінгтон провадив:
— Я гадаю, що своєю поведінкою чи поглядом цей араб якось викрив себе, хоча свідомо ти нічого не помітив і не запам'ятав. Але підсвідомість — та, навпаки, ніколи й нічого не забуває. Ми припускаємо також, що людина підсвідоме міркує і робить висновки цілком незалежно від вищого, тобто свідомого бажання. Отже, твоя підсвідомість запідозрила можливість замаху на твоє життя і зуміла пробудити у свідомості захисну реакцію.
— Визнаю: звучить переконливо, — усміхнувся Дермот.
— Але не так цікаво, — закопилила губки місіс Еверслі.
— Можливо також, що підсвідоме ти відчув ненависть до себе з боку того араба, — провадив сер Ейлінгтон. — Те, що раніше називали телепатією, певна річ, існує, хоча умови, за яких вона включається, досі нез'ясовані.
— А ще якісь випадки з вами траплялися? — запитала в Дермота Клер.
— О так! Але більше нічого надзвичайного, і, гадаю, всі вони можуть бути пояснені простим збігом обставин. Одного разу я відмовився від запрошення на дачу лише тому, що засвітився «червоний сигнал». На тому ж таки тижні дача згоріла. До речі, дядечку, а як спрацювала підсвідомість тут?
— Боюсь, що ніяк, — усміхнувся у відповідь сер Ейлінгтон.
— Але ви, звичайно, знайдете цьому пояснення. Говоріть же. Не обов'язково бути надміру делікатним і надто берегти самолюбство близького родича.
— В такому разі, племіннику, я дозволю собі припустити, що ти відмовився від запрошення, бо не мав великої охоти туди їхати, а після пожежі переконав себе, що передчув небезпеку, і тепер беззастережно цьому віриш.
— З вами годі сперечатися, — засміявся Дермот. — Ваше завжди буде зверху.
— Не беріть до серця, містере Уест! — вигукнула Вайолет Еверслі. — Я вірю у ваш червоний сигнал. А після Месопотамії ви його більше не бачили?
— Ні, аж до...
— Що ви сказали?
— Та ні, нічого.
Дермот замовк. Слова, що мало не злетіли з його уст, були: «Ні, аж до сьогоднішнього дня». З'явившись непрохано, вони виражали ще не до кінця усвідомлену думку, але, — він це відчув відразу — так воно було насправді. У темряві мерехтів червоний сигнал. Небезпека! Небезпека поруч!
Але звідки? Яка мислима небезпека може бути тут, у домі його друзів?
Ну, зрештою, своєрідна небезпека існувала. Він поглянув на Клер Трент — на її бліде й ніжне личко, на її золоту голівку на граціозно вигнутій шиї. Але ця небезпека виникла не сьогодні і ніяк не могла бути такою гострою.
Джек Трент — його найближчий товариш. І навіть більше, ніж просто товариш. Джек врятував йому життя у Фландрії і був за це представлений до Хреста Вікторії. Джек — славний хлопець, один з найкращих людей, які є на світі. На свою біду, він покохав Джекову дружину. Він сподівався, що з часом знайде в собі сили здолати це почуття. Боліти так, як тепер, без кінця не могло. Він повинен перестраждати» Саме так — перестраждати. Навряд щоб Клер здогадалася, а якби й здогадалася, у його коханні до неї небезпеки не було. Статуя, прекрасна статуетка із золота, слонової кістки й світло-рожевого коралу... Втіха для королів, а не жива жінка...
Клер... Сама згадка про неї завдавала йому болю. Він повинен із цим зладнати. Жінки подобались йому й раніше. Але зовсім не так. Зовсім не так — і в цьому вся суть. Отже, небезпека не тут. Сердечний біль — так, але не небезпека. Принаймні не та небезпека, про яку остерігає червоний сигнал. То щось зовсім інше.
Він подивився на всіх гостей за столом, і тільки тепер його вразило те, що тут зібралося досить-таки незвичайне товариство. Його дядько, наприклад, рідко обідав не вдома в такому вузькому дружньому колі. Не схоже було також, що Тренти — його близькі знайомі. До сьогоднішнього вечора Дермот і гадки не мав, що він їх узагалі знає.
Звичайно, привід був. Після обіду мала прийти досить відома жінка-медіум й провести сеанс. Сер Ейлінгтон начебто цікавився спіритизмом.
Отже, спіритичний сеанс — тільки привід? Якщо так, то в чому справжня причина? Дермотові пригадалося безліч подробиць — дрібниць, раніше не помічених, або, як сказав би дядько, не помічених свідомістю.
Великий психіатр кілька разів дивно, дуже дивно, подивився на Клер. Так ніби стежив за нею. Під його пильним поглядом вона бентежилась і не знала, куди подіти руки, що тремтіли від хвилювання. Так, вона хвилювалась, дуже хвилювалась і начебто чогось боялася. Чого саме?
Зусиллям волі він примусив себе прислухатися до розмови за столом. Місіс Еверслі . умовила великого лікаря дещо розповісти про свій фах.
— Мої любі дами, — говорив той, — що таке божевілля? Повірте мені, чим більше ми це явище вивчаємо, тим важче нам його так називати. Всі ми певною мірою схильні до самозвеличення. Та коли хтось із нас починає думати, ніби він російський цар, його саджають до божевільні. Але перш ніж дійти до такого, треба подолати довгий шлях. І чи можливо поставити на ньому десь стовпа і сказати: «По цей бік — здоровий глузд, по той — божевілля». Звичайно ж, ні. І якби той, хто страждає на таку манію, тримав язика за зубами, ми, можливо, ніколи б не змогли відрізнити його від нормальної людини. Надзвичайна розсудливість душевнохворого — дуже цікавий феномен.
Сер Ейлінгтон, смакуючи, ковтнув вина і променисте усміхнувся до товариства.
— Я чула, вони дуже хитрі, — озвалася місіс Еверслі. — Це я про божевільних.
— Так воно і є. А бажання приховати свою манію часто призводить до згубних наслідків. Виходячи із засад психоаналізу, ми знаємо: будь-яке пригнічення волі таїть у собі небезпеку. Людина, схильна до нешкідливої ексцентричності, рідко переходить межу. Але чоловік... — він зробив паузу, — або жінка, що здаються цілком нормальними, насправді можуть бути джерелом великої небезпеки для суспільства.
Лікар непомітно глянув через стіл на Клер і знову ковтнув вина.
Дермота опанував моторошний страх. Невже те, про що він подумав, правда? Неможливо, але...
— І все через пригнічення власного «я», — зітхнула місіс Еверслі. — Тепер я бачу, що завжди слід цілком проявляти свою індивідуальність. Інакше — страшна небезпека.
— Люба місіс Еверслі, — заперечив лікар, — ви неправильно мене зрозуміли. — Причина хвороби у фізичному стані мозку і часто залежить від якогось зовнішнього фактору — від удару долі, наприклад. А іноді, на жаль, така хвороба переходить у спадок.
— Спадковість — це просто жах, — зітхнула жінка. — Сухоти і таке інше.
— Сухоти — хвороба не спадкова, — відказав сер Ейлінггон.
— Ні? А я завжди думала, що спадкова. А божевілля? Як жахливо! А ще що?
— Подагра, — відповів сер Ейлінггон, усміхнувшись. — І дальтонізм. Тут ми зустрічаємося з вельми цікавим явищем. Дальтонізм передається від чоловіка до чоловіка, але в жінок він прихований. Якщо серед чоловіків дальтоніків багато, то жінка може стати дальтоніком лише тоді, коли був прихований дальтонізм у матері і батько її був дальтоніком — досить незвичайне явище. Це те, що називають обмеженою статевою спадковістю.
— Як цікаво! Але з божевіллям зовсім не так, правда ж?
— Божевілля передається однаково, як чоловікам, так і жінкам, — серйозно сказав лікар.
Клер раптом підвелася, відштовхнувши стілець так різко, що він перекинувся й упав на підлогу. Вона була дуже бліда, пальці її помітно тремтіли.
— Може... може, пора кінчати цю розмову? Через кілька хвилин прийде місіс Томпсон.
— Ще келих портвейну — і я до ваших послуг, — уклонився сер Ейлінггон. — Адже я прийшов сюди тільки заради того, щоб подивитися виставу чарівної місіс Томпсон.
Клер подякувала млявою усмішкою і, поклавши руку на плече місіс Еверслі, вийшла з кімнати.
— Боюся, що я забалакався на суто професійні теми, — знову озвався лікар, сідаючи на своє місце. — Вибачте, любий друже.
— Ет, пусте, — неуважно відповів Трент.
Він здавався стомленим і заклопотаним. Уперше Дермот відчув себе чужим у товаристві свого друга. «Між ними існує таємниця, якої не має права знати навіть найближчий товариш», — подумав він. І все-таки це неймовірно. Які в нього підстави так думати? Ніяких, крім кількох поглядів та хвилювання жінки.
Вони посиділи ще деякий час, попиваючи вино, потім перейшли до вітальні. Не встигли вони туди увійти, як лакей доповів, що прибула місіс Томпсон.
То була повна, середнього віку жінка з гучним, досить грубим голосом, без смаку вдягнена в темно-червоний оксамит.
— Здається, я не запізнилася, місіс Трент? — сказала вона жваво. — Ви запрошували мене на дев'яту, правда ж?
— Ви саме вчасно, місіс Томпсон, — відповіла
Клер своїм приємним, трохи глухуватим голосом. — А це наше невелике товариство.
Всупереч звичаю на цьому знайомство закінчилося. Медіум обвела всіх гострим, пронизливим поглядом.
— Сподіваюся, все буде добре. Не можу висловити, як мені не по собі, коли я, так би мовити, виявляюся нездатна задовольнити публіку. Це мене просто доводить до божевілля. Гадаю, Шіромако, мій дух із Японії, зможе дістатися сюди сьогодні без перешкод. Я почуваю себе не зовсім гаразд і навіть відмовилася від грінок із сиром, хоча й люблю їх до нестями.
Слухаючи її, Дермот відчув напівцікавість, напівогиду. Все так банально! А чи не поквапне він судить? Зрештою, все має природне пояснення. Сили, що їх викликають медіуми, — природні, хоч і не до кінця зрозумілі. Якщо хірург може мати розлад шлунка перед складною операцією, то чому не може місіс Томпсон?
Стільці поставили колом, лампи — так, щоб їх зручно було підняти чи опустити. Дермот звернув увагу на те, що не було ніякої попередньої підготовки, а також ніхто не запитував, чи задоволений сер Ейлінггон умовами сеансу. Ні, вся ця витівка із сеансом місіс Томпсон — тільки ширма. Сер Ейлінггон прийшов сюди зовсім з іншою метою. Дермот згадав, що мати Клер померла за кордоном. З її смертю була пов'язана якась таємниця... Щось там згадували про спадковість...
Зусиллям волі він примусив себе повернутися до дійсності.
Коли присутні посідали, було погашено всі лампи, крім однієї, маленької, що стояла на окремому столику, затінена червоним абажуром. Спочатку чути було лише тихе рівне дихання медіума. Поступово воно ставало виразнішим і гучнішим. Раптом десь у кінці кімнати пролунав звук удару. Від несподіванки Дермот підхопився з місця. Звук повторився у протилежному кінці кімнати, а потім пролунало справжнє крещендо таких звуків. Коли вони стихли, в кімнаті вибухнув нещирий сміх, а тоді в тиші заговорив високий, гучний голос, зовсім не схожий на голос місіс Томпсон.
— Я тут, дами й панове, — сказав голос. — Та-а-к, я тут. Маєте до мене запитання?
— Ви хто? Шіромако?
— Та-а-к, я Шіромако. Я давно тут. Я працюю. Я дуже щасливий.
Далі йшли подробиці з життя Шіромако. Все було надто заяложене й нецікаве. Дермот чув таке уже не вперше. Усі, мовляв, задоволені й дуже щасливі. Звістки надходили від родичів, описаних настільки невиразно, що могли бути чиїми завгодно родичами. Літня дама, мати одного з присутніх, деякий час висловлювала прописні істини таким тоном, ніби вони щойно народилися внаслідок її роздумів.
— А зараз ще одна звістка, — оголосив Шіромако, — дуже важлива для одного із джентльменів.
Настала пауза, після якої озвався новий голос, попередивши свої слова демонічним сміхом.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Краще не йдіть додому! Послухайте моєї поради!
— До кого ви звертаєтеся? — запитав Трент.
— До одного з вас трьох. На його місці я не пішов би додому. Небезпека! Кров! Не дуже багато, але цілком досить. Не йдіть додому! — Голос став затихати. — Не йді-і-і-ть до-до-о-му!
Голос замовк. Дермот відчував, як стугонить його кров. Він був певний, що пересторога стосується його. У всякому разі, якась небезпека існує.
Почулося тяжке зітхання, потім стогін. Медіум поверталася в себе. Увімкнули світло. Вона сиділа випростана, очі в неї трохи блищали.
— Сподіваюся, з вами все гаразд?
— Усе було дуже добре, спасибі вам, місіс Томпсон.
— Тобто, спасибі Шіромако?
— Авжеж, і вам іншим. Місіс Томпсон позіхнула.
— Я смертельно втомилася і геть виснажена, але чесно заслужила вашу похвалу і задоволена, що все минуло добре. Я трохи боялася, щоб, бува, не сталося чогось непередбаченого. В цій кімнаті якась тривожна атмосфера. — Вона глянула через своє плече, через друге, занепокоєно знизала ними і повела далі: — Мені це не подобається. Серед вас не було недавно раптової смерті?
— Серед нас? Кого ви маєте на увазі?
— Ну, серед ваших близьких родичів або друзів. Ні? От і гаразд. Якби я не боялася видатись мелодраматичною, то сказала б, що сьогодні тут витає смерть. Ну, та це лише моя фантазія. До побачення, місіс Трент. Я рада, що ви задоволені.
Місіс Томпсон, у своєму темно-червоному оксамиті, вийшла.
— Сподіваюся, вам було цікаво, сер Ейлінгтон? — тихо спитала Клер.
— Надзвичайно цікавий вечір, люба господине. Щиро дякую за цю виставу. Дозвольте побажати вам на добраніч. А ви всі, здається, їдете на танцювальний вечір?
— Може, й ви поїдете з нами?
— Ні, ні. Я взяв собі за правило вкладатися в ліжко до пів на дванадцяту. До побачення. До побачення, місіс Еверслі. Ага, Дермоте! Я дуже хотів би поговорити з тобою. Може, поїдемо разом7 А потім ти приєднаєшся до інших у «Графтоні».
— Звичайно, дядечку. Отже, зустрінемося там, Джеку. Під час недовгої дороги до Харлі-стріт дядько й племінник майже не розмовляли. Сер Ейлінгтон лише вибачався за те, що потяг Дермота з собою і запевнив, що забере в нього лише кілька хвилин, а коли вони приїхали, запитав:
— Хай машина почекає на тебе, хлопче?
— О, не турбуйтеся, дядечку, я візьму таксі.
— Дуже добре. Я не люблю затримувати Чарлсона надовше, ніж це конче потрібно. До побачення, Чарлсоне. Куди, в біса, я подів свій ключ?
Машина від'їхала, а сер Ейлінгтон усе ще стояв на ґанку, марно обмацуючи свої кишені.
— Мабуть, залишив у другому пальті, — сказав він нарешті. — Подзвони, будь ласка. Я певен, Джонсон ще не спить.
Незворушний Джонсон справді відчинив двері менш як за хвилину.
— Я десь загубив свого ключа, Джонсоне, — сказав сер Ейлінггон. — Принеси, будь ласка, до бібліотеки дві склянки віскі з содовою.
— Слухаюся, сер Ейлінггон.
Увімкнувши в бібліотеці світло, лікар жестом запросив Дермота ввійти і зачинити двері.
— Не стану довго затримувати тебе, тільки хочу про дещо запитати. Чи це моя фантазія, чи ти справді почуваєш, так би мовити, ніжність до місіс Трент?
— Джек Трент — мій найближчий товариш.
— Пробач, але це не відповідь на моє запитання. Ти, мабуть, вважаєш мої погляди на розлучення аж надто пуританськими, але мушу нагадати тобі: ти мій єдиний близький родич і спадкоємець.
— Про розлучення тут не йдеться, — сердито відказав Дермот.
— Звісно, не йдеться. З причини, яка мені відома краще, ніж тобі. Саму причину я зараз відкрити тобі не можу, але мушу застерегти: Клер Трент — не для тебе.
Молодий чоловік стійко витримав погляд дядька.
— Мені вона теж відома і, мабуть, краще, ніж вам здається. Я знаю, чому ви були сьогодні на обіді.
— Знаєш? — здивувався лікар. — Звідки?
— Вважайте, що здогадався, сер. Мабуть, я не помилюся, коли скажу, що ви були там як фахівець, хіба не так?
Сер Ейлінггон заходив по кімнаті.
— Ти не помиляєшся, Дермоте. Я, звичайно, не міг тобі відкритись, хоча боюся, що скоро це перестане бути таємницею.
Серце Дермота стислося.
— Ви хочете сказати, що дійшли певного висновку?
— Так, у сім'ї божевілля з боку матері. Сумний, дуже сумний випадок.
— Я не можу в це повірити, сер.
— Природно. Не для фахівця ознак мало, по суті, взагалі немає.
— А для фахівця?
— Незаперечний факт. Такого хворого слід ізолювати — і якомога швидше.
— Боже мій! — видихнув Дермот. — Ви ж не можете посадити людину під замок ні за що ні про що?
— Мій любий Дермоте, хворих ізолюють лише тоді, коли на волі вони становлять небезпеку для суспільства. В даному разі небезпека дуже серйозна.
Цілком імовірно, що це особлива форма манії вбивства. Так було у випадку з матір'ю.
Затуливши руками обличчя, Дермот відвернувся і аж застогнав. О Клер, о біло-золотава Клер!..
— За таких обставин, — спокійно провадив лікар, — я вважаю за свій обов'язок остерегти тебе.
— Клер, — прошепотів Дермот. — Бідолашна Клер!
— Так, усім нам, певна річ, шкода її. Раптом Дермот підвів голову.
— Я не вірю в це.
— Що ти сказав?
— Сказав, що я не вірю в це. Лікарі іноді помиляються. Це всім відомо. Вони аж надто закохані в свою професію.
— Мій любий Дермоте!.. — сердито вигукнув сер Ейлінггон.
— Не вірю я в це, та й годі! А якщо це й так, мені байдуже. Я кохаю Клер. Якщо вона поїде зі мною, я заберу її звідси. Далеко. Туди, де її не дістануть настирні лікарі. Я оберігатиму її, турбуватимуся про неї, захищаючи її своїм коханням.
— Нічого подібного не зробиш, ти що, збожеволів? Дермот зневажливо посміхнувся.
— Це у вас фахове — вважати усіх людей божевільними.
— Зрозумій мене, Дермоте... — Обличчя сера Ейлінгтона почервоніло від гніву. — Якщо ти зганьбиш себе таким вчинком, це буде кінець. Я позбавлю тебе утримання, яке ти одержуєш від мене тепер, складу новий заповіт, і все, що маю, залишу різним лікарням.
— Робіть з вашими клятими грішми що хочете, — тихо промовив Дермот. — Зате в мене буде кохана жінка,
— Жінка, яка...
— Скажіть про неї погане слово і, їй-Богу, я вб'ю вас! — вигукнув Дермот.
Почувши тихий дзенькіт склянок, вони озирнулися. В розпалі суперечки до кімнати нечутно увійшов Джонсон з тацею в руках. У нього було незворушне обличчя вихованого слуги, але Дермотові хотілося б знати, що він устиг підслухати. — Гаразд, Джонсоне, — різко сказав сер Ейлінггон, — можете йти відпочивати.
— Дякую, сер. На добраніч, сер. Джонсон вийшов. Сер Ейлінггон і Дермот перезирнулися. Раптова поява Джонсона втихомирила бурю.
— Дядечку, — заговорив Дермот, — я не повинен був так розмовляти з вами. Я добре розумію, що з вашого погляду ви маєте цілковиту рацію. Але я давно вже кохаю Клер. Те, що Джек Трент — мій найближчий товариш, досі не дозволяло мені навіть натякнути їй про своє кохання. Але за теперішніх обставин це вже не має ваги. Дарма й сподіватися, щоб я відмовився від неї заради грошей. Гадаю, ми обидва сказали все, що вважали за потрібне сказати. До побачення!
— Дермоте...
— Сперечатися далі ні до чого. Мені шкода, але це так. На добраніч, дядечку Ейлінгтоне!
Дермот швидко вийшов із кімнати, перетнув темний передпокій і грюкнув за собою дверима. Трохи далі по вулиці, біля сусіднього будинку, якраз звільнилося таксі, і, взявши його, Дермот доїхав до «Графтона». У дверях танцювальної зали він на якусь мить нерішуче став і розглянувся навколо. Гучна музика, усміхнені жінки — здавалося, він потрапив у інший світ. Може, йому все наснилося? Неймовірно, щоб ота прикра розмова з дядьком справді відбулася. Усміхнувшись йому, повз нього пропливла Клер, схожа на лілею у своїй білій із сріблястими блискітками сукні, що облягала її струнку і граційну постать. Обличчя її було спокійне. Певне, та неймовірна розмова таки наснилась йому.
Танець скінчився. Незабаром Клер, усміхаючись, підійшла до нього. Немов уві сні, він запросив її до танцю. Знову заграла музика. Та ось Дермот відчув, що Клер ніби обм'якла в його руках.
— Ви втомилися? Хочете відпочити?
— Якщо не заперечуєте. Ходімо куди-небудь, де можна поговорити без свідків. Мені треба вам дещо сказати.
Ні, то таки був не сон. Наче боляче вдарившись, Дермот повернувся у світ реальності. Як він міг подумати, що обличчя в неї спокійне? На ньому відбивалися тривога й страх. Невже їй щось відомо?
Він знайшов тихий куточок, і вони сіли.
— То я вас слухаю, — сказав він безтурботним тоном, хоч насправді на душі йому було тяжко. — Ви, здається, хотіли мені щось сказати?
— Так. — Опустивши очі, вона нервово смикала за китицю пояска своєї сукні. Я не знаю, як мені краще висловитись...
— Говоріть, Клер.
— Розумієте.. Я хотіла б, щоб ви... щоб ви на якийсь час виїхали.
Його подиву не було меж. Він сподівався чого завгодно, тільки не цього.
— Ви хочете, щоб я виїхав? Чому?
— Краще бути відвертою, правда ж? Я... я знаю, ви джентльмен і мій друг. Я хочу, щоб ви виїхали, бо я... я дозволила собі... покохати вас.
— Клер!..
Почувши її слова, він утратив дар мови.
— Не осуджуйте мене, будь ласка, я не така самовпевнена, щоб мати надію на вашу взаємність. Просто я... не дуже щаслива і... О! Я прошу вас виїхати.
— Клер, невже ви не знаєте, що я кохаю вас, кохаю палко, ще відтоді як ми вперше зустрілися?
Вона злякано заглянула йому в обличчя. — Ви мене кохаєте? Давно?
— З першого погляду.
— О Боже! — скрикнула вона. — Чому ви не призналися мені раніше, коли я могла бути з вами? Чому сказали про це тільки тепер — занадто пізно? Ні, я просто збожеволіла... Я не знаю, що кажу... Я ніколи не могла бути з вами...
— Клер, що ви мали на увазі, коли сказали: «тепер — занадто пізно»? Це... Це через мого дядька? Через те, що він про вас знає? Через те, що він думає?
Вона мовчки кивнула. По щоках у неї текли сльози.
— Слухайте, Клер, ви не повинні всьому цьому вірити. Ви не повинні думати про це. Ви поїдете зі мною. Ми поїдемо у південні моря — на острови, що схожі на зелені смарагди. Ви будете там щасливі. Я піклуватимуся про вас, я завжди вас оберігатиму.
Дермот пригорнув її до себе й відчув, що вона вся тремтить. Раптом вона випручалася з його обіймів.
— О ні, будь ласка, не треба! Хіба ви не розумієте? Тепер я не змогла б... Це було б жахливо!.. Жахливо!.. Жахливо!.. Я завжди намагалася бути порядною... А тепер... Це було б жахливо, просто жахливо!
Приголомшений ЇЇ словами, він не знав як йому бути. А вона дивилася на нього благальним поглядом.
— Прошу вас, не треба... Я хочу бути порядною... її слова розчулили Дермота і в той же час завдали йому пекельної муки. Він пішов по пальто й капелюх і там зіткнувся з Трентом.
— А, Дермоте, чогось ти сьогодні рано зібрався додому.
— Атож, нема настрою танцювати.
— Поганий вечір, — погодився Трент. — А якби тобі ще мої турботи...
Дермот злякався, що Трент наміряється звіряти йому свої таємниці. Тільки не це! Що завгодно, тільки не це.
— Ну, бувай, — кинув він квапливо. — Я додому.
— Гм, додому? А як щодо погрози духів під час сеансу?
— Я ризикую. На добраніч, Джеку.
Дермот мешкав недалеко і, відчуваючи потребу подихати прохолодним нічним повітрям, щоб остудити збуджений мозок, пішов пішки. Відімкнувши двері, він зайшов до квартири, ввімкнув у спальні світло й відразу ж, удруге за цей вечір, відчув, що перед ним спалахнув червоний сигнал. Небезпека! Відчуття загрози було таке сильне, що витіснило з його свідомості навіть Клер.
Небезпека! Він у небезпеці! Саме в цю хвилину й у цій кімнаті.
Марно Дермот намагався посміятися з себе і забути про страх. Можливо, його намагання були не досить рішучі. Адже червоний сигнал остеріг його своєчасно, і це давало йому змогу уникнути лиха. Все ж таки трохи підсміюючись над своєю забобонністю, він обережно обійшов квартиру, — чи не сховався де якийсь зловмисник, — але нічого не виявив. Його слуга, Мілсон, уже пішов, і в квартирі нікого не було.
Повернувшись до спальні, Дермот повільно роздягся. Відчуття небезпеки залишалося таким же гострим, як і раніше. Він підійшов до комода взяти носовичок і раптом став як укопаний. Посеред шухляди здіймався незнайомий горбок — видимо щось тверде. Тремтячими пальцями Дермот відкинув носовички і дістав те, що було під ними, — револьвер якогось невідомого йому зразка. Вкрай здивований, Дермот уважно оглянув револьвер і зрозумів лише, що з нього недавно було зроблено постріл і покладено його до шухляди тільки сьогодні ввечері.
Вія був певен, що коли вдягався до обіду, револьвера там не було.
Тільки-но Дермот хотів покласти зброю назад до шухляди, як пролунав дзвінок у двері, що все дзеленчав і дзеленчав — дуже гучно в тиші порожньої квартири. Хто міг прийти в такий час? На це запитання була лише одна — підсвідома — відповідь: «Небезпека!.. Небезпека!.. Небезпека!..»
Скоряючись цілком підсвідомому інстинкту, Дермот вимкнув світло, накинув пальто, що лежало на стільці, й відчинив двері. На ґанку стояли двоє чоловіків, а позаду них Дермот помітив третього в голубій уніформі. Полісмен!
— Містер Уест? — запитав старший із двох. Дермотові здалося, що минула вічність, перш ніж він відповів. Насправді ж збігло лише кілька секунд, і він досконало наслідуючи безвиразний голос свого слуги, промовив:
— Містер Уест ще не прийшов. Навіщо він вам потрібен о такій порі?
— Він ще не прийшов? Ну що ж, тоді, я гадаю, нам краще увійти й зачекати на нього.
— Ні, ви не увійдете.
— Слухайте, чоловіче, я інспектор Веролл із Скотленд-Ярду і маю ордер на арешт вашого хазяїна. Можете подивитись, якщо бажаєте.
Дермот, уважно читаючи чи вдаючи, ніби читає, — поданий йому папірець, приголомшено запитав:
— За що? Що він такого вчинив?
— Убивство сера Ейлінгтона Уеста на Харлі-стріт. В голові у Дермота запаморочилось. Він відступив перед грізними гістьми, зайшов до вітальні й увімкнув світло. Слідом за ним до кімнати увійшов інспектор.
— Все обшукати! — дав він розпорядження молодшому і повернувся до Дермота. — Ви залишитесь тут. І не спробуйте вислизнути, щоб його попередити. До речі, як вас звати?
— Мілсон, сер.
— О котрій годині, на вашу думку, ваш хазяїн повернеться?
— Не знаю, сер. Він, здається, збирався на танці до «Графтона».
— Він пішов звідти майже годину тому. Ви певні, що він сюди не приходив?
— Не думаю, сер. Якби приходив, я, мабуть, почув би. В цю хвилину із сусідньої кімнати з'явився молодший і, помітно збуджений, подав старшому револьвер. На юсгтекторовому обличчі промайнув вираз задоволення.
— Усе зрозуміло, — мовив інспектор. — Певне, увійшов і вийшов так, що ви не почули. Отже, він ушився. Я краще піду, Каулі, а ви залишайтеся тут, на той випадок, якщо він повернеться. І наглядайте за цим хлопцем. Він, може знати про свого хазяїна більше, ніж удає.
Інспектор швидко вийшов. Дермот зробив спробу випитати в Каулі подробиці. Той виявився балакучим.
— Справа яснісінька, — сказав він поблажливо. — Ми розкрили вбивство майже негайно. Джонсон, слуга, тільки-но вклався спати, як йому здалося, ніби пролунав постріл. Зійшовши вниз, він знайшов сера Ейлінгтона мертвого. Куля влучила в серце. Джонсон 'одразу ж подзвонив нам, а коли ми приїхали, все розповів.
— І ніяких сумнівів? — наважився запитати Дермот.
— Абсолютно ніяких. Той молодий Уест приїхав зі своїм дядьком, і Джонсон, коли приніс віскі, чув, як вони сварилися. Старий погрожував скласти новий заповіт, а ваш хазяїн пригрозив, що вб'є його. Не минуло й п'яти хвилин, як гримнув постріл. Ось так! Ніяких сумнівів. Йолоп, та й годі!..
Авжеж, справа яснісінька. Серце в Дермота обірвалося, коли він збагнув незаперечну силу доказів, що були проти нього. Небезпека! Жахлива небезпека! Єдиний вихід — втеча. Він напружено обміркував становище і згодом запропонував приготувати чай. Каулі охоче погодився. Він робив у квартирі обшук і знав, що чорного ходу немає. Діставши дозвіл, Дермот вийшов до кухні, поставив на вогонь чайник і почав навмисне бряжчати посудом, а тоді швидко прокрався до вікна й підняв раму. Квартира була на третьому поверсі і звідти спускався трос із маленьким підйомником, яким користувались розвізники товарів. Дермот, миттю опинившись за вікном, почав спускатися вниз. Трос урізався в руки до крові, але йому було не до того. Через кілька хвилин, обережно вийшовши з-за рогу, Дермот наскочив на людину, що стояла на тротуарі, і, на свій превеликий подив, упізнав Джека Трента. Трент уже знав про небезпеку, яка нависла над другом.
— О Боже! Ти, Дермоте? Швидше! Не гаймо часу! Схопивши приятеля за руку, Джек повів його одним провулком, потім другим, а коли вони зупинили таксі
й ускочили в нього, назвав свою адресу.
— Це тепер найнебезпечніше місце. Там ми поміркуємо, що робити далі і як збити цих дурнів зі сліду. Я прийшов у надії остерегти тебе, перш ніж з'явиться поліція, але спізнився.
— Але звідки тобі відомо, Джеку?.. Ти ж не віриш...
— Звичайно, ні, друже. Я надто добре знаю тебе. І все ж таки твої справи кепські. .Вони приїхали й почали розпитувати, коли ти прийшов до «Графтона», коли пішов звідти, і таке інше. Дермоте, хто ж міг убити старого?
— Не можу собі уявити. Мабуть, той, хто поклав револьвер у шухляду мого комода. Нема сумніву, він досить пильно стежив за нами.
— Ця витівка із спіритичним сеансом була дуже підозрілою. «Не йдіть додому!» Застереження, виходить, стосувалося бідолахи старого Уеста. Він пішов додому й дістав кулю в серце.
— Мене воно теж стосувалося, — відказав Дер-мот. — Я пішов додому і знайшов підкинутий револьвер, а потім і поліція з'явилась.
— Ну, сподіваюся, мене воно не стосувалося, — мовив Трент.
Він заплатив шоферові, відімкнув двері, провів Дермота темними сходами, тоді поштовхом відчинив двері і впустив його до свого кабінету — маленької кімнатки на другому поверсі. Потім увімкнув світло й увійшов слідом за ним.
— Поки що тут цілком безпечно. А згодом ми в дві голови вирішимо, як бути далі.
— Я поставив себе в безглузде становище, — раптом сказав Дермот. — Мені не було чого боятися. Тепер я це зрозумів. Тут очевидно змова. Якого біса ти смієшся?
Трент відкинувся на стільці, трусячись від невтримного сміху. В його сміхові було щось недобре. Щось недобре було й у ньому самому. В очах з'явився дивний блиск.
— Надзвичайно хитра змова, — підтвердив він, задихаючись від сміху. — Дермоте, друже, тобі кінець. Він підсунув до себе телефон.
— Що збираєшся робити? — запитав Дермот.
— Дзвонити до Скотленд-Ярду. Сказати їм, що пташка тут, у надійному місці й під замком. Так, я замкнув двері, коли увійшов, а ключ поклав до кишені. Ти марно дивишся на ті двері, що в мене за спиною. Вони ведуть до кімнати Клер, а вона завжди замикає їх ізсередини. Розумієш, вона боїться мене. Давно боїться і завжди знає, коли я починаю думати про ніж — про довгий і гострий ніж. Облиш, нічого в тебе не вийде...
Дермот уже хотів стрибнути на нього, але Джек дістав з кишені страхітливий на вигляд револьвер.
— Це другий, — задоволене засміявся він. — Першого я поклав у шухляду твого комода, зразу ж як застрелив із нього старого Уеста. На що ти там дивишся через мою голову? На ті двері? Даремно. Навіть якби Клер і відчинила їх, — а для тебе вона могла б це зробити, — я підстрелив би тебе, перш ніж ти до них добіг би. Не в серце. Щоб не вбити, а тільки поранити, аби ти не зміг утекти. Я стріляю влучно, ти знаєш. Колись я врятував тобі життя. Дурень був. Ні, ні, я хочу, щоб тебе повісили, саме повісили. А ніж мені потрібен не для тебе. Він для Клер, чарівної Клер, такої білої і пухкенької. Старий Уест про це знав. Він для того сюди й приходив сьогодні, щоб переконатися: божевільний я чи ні. Він хотів заховати мене за грати, щоб я не накинувся на Клер із ножем.
Я був дуже обережний. Я взяв його ключ і твій теж, вислизнув із танцювальної зали, тільки-но ми увійшли туди, поїхав до його будинку, зайшов туди відразу після тебе, вистрелив і негайно ж вийшов... Потім поїхав до тебе, залишив револьвер, повернувся до «Графтона» майже одночасно з тобою, а коли ми прощалися, поклав ключ назад до кишені твого пальта. Я не боюся тобі в цьому признатися. Більше ніхто не чує, а коли тебе вішатимуть, я хотів би, щоб ти знав: це зробив я... Боже, як мені смішно! Про що ти думаєш? Що ти, хай тобі чорт, там бачиш?
— Я думаю про те, що краще б тобі, Тренте, було не повертатись додому.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Оглянься.
Трент швидко оглянувся. У дверях до сусідньої кімнати стояли Клер і... інспектор Веролл.
Трент відреагував блискавично. Пролунав постріл — і влучив у ціль. Він упав поперек столу. Інспектор підскочив до нього, а Дермот, мов уві сні, дивився на Клер. Цілий рій думок, без видимого зв'язку, промайнув у його голові: дядько, їхня сварка, страшенне непорозуміння, — англійський закон про розлучення ніколи б не звільнив Клер від божевільного чоловіка, — «усім нам, певна річ, шкода її», домовленість між нею й сером Ейлінгтоном, яку хитрий Трент розгадав, її слова:
«Жахливо! Жахливо! Жахливо!» Так, але тепер...
Інспектор випростався.
— Мертвий, — сказав він з досадою.
— Авжеж, — почув свій голос Дермот. — Він завжди влучно стріляв...
Свідок обсинувачення
Містер Мейгерн надів пенсне і, за своїм звичаєм, прочистив горло, сухо покашлявши. А тоді знову глянув на чоловіка, що сидів проти нього — чоловіка, обвинуваченого в умисному вбивстві.
Містер Мейгерн був невисокий на зріст, педантичний у своїх манерах, мав сірі очі, що вміли дивитись проникливим поглядом. Одягався він охайно, навіть вишукано. Його репутація як адвоката була досить висока. Зі своїм підзахисним він розмовляв офіційним тоном, але з нотками співчуття в голосі.
— Я повинен ще раз підкреслити: вам загрожує серйозна небезпека, і тому мені потрібна ваша повна відвертість.
Леопард Воул, що сидів, втупивши очі в стіну перед собою, перевів погляд на адвоката.
— Так, я розумію, — мовив він з безнадією в голосі. — Ви мені про це вже казали. Але я досі не можу як слід усвідомити, що мене звинувачують в убивстві. Та ще в такому підлому.
Містер Мейгерн був чоловік практичний, не схильний до зайвих емоцій. Він знову прокашлявся, зняв пенсне, старанно протер його і надів.
— Так, так, так. Нам доведеться, шановний містере Воул, докласти чимало зусиль, щоб урятувати вас. І ми це зробимо, обов'язково зробимо. Але мені потрібні всі факти. Я повинен знати, наскільки ця справа може обернутися проти вас. Лише тоді ми зможемо обрати найкращу лінію захисту.
Молодий чоловік дивився на адвоката тим самим приголомшеним і безнадійним поглядом. Досі справа здавалася містеру Мейгернові досить темною, провина обвинуваченого не викликала ніякого сумніву. Але зараз він уперше завагався.
— Ви вважаєте мене винним... — тихо мовив Леопард Воул. — Але Богом присягаюся, це не так! Я розумію, що всі факти проти мене. Мене мовби загнали у вершу, звідки немає виходу. Але я не вбивав, містере Мейгерн, я не вбивав!
У такому становищі кожен би обстоював свою невинність. Містер Мейгерн добре це розумів. Але слова обвинуваченого зворушили його. Зрештою, може бути, що Леонард Воул і справді ні в чому не винний.
— Ви маєте рацію, містере Воул, — похмуро сказав він. — Усі обставини проти вас. Та незважаючи на це, я вам вірю. А зараз розгляньмо факти. Я хочу, щоб ви самі розповіли мені про те, як ви познайомилися з міс Емілі Френч.
— Це сталося на Оксфорд-стріт. Я побачив літню жінку, яка переходила вулицю. Вона несла багато пакунків. Посередині вулиці вона впустила їх і хотіла була підібрати, та, помітивши, що автобус мчить просто на неї, ледь устигла добігти до тротуару. Перехожі щось їй кричали, і через це вона геть розгубилася. Я підняв її пакунки, обтер їх, як міг, від грязюки, один перев'язав наново шворкою і віддав їй.
— Чи можна вважати, що ви їй врятували життя?
— Та ні, що ви! Я просто повівся чемно. Вона була дуже зворушена, щиро дякувала мені, казала щось там про мої манери, нібито вони не такі, як у більшості молодих людей, точно її слів я не запам'ятав. Потім я відкланявся й пішов. Мені й на думку не могло спасти, що ми знову зустрінемось. Але життя наше часто залежить від випадкового збігу обставин. Того самого дня ми зустрілися на вечірці в одного мого приятеля. Вона відразу впізнала мене і попросила, щоб мене їй відрекомендували. Тоді я й дізнався, що звати її міс Емілі Френч і живе вона в передмісті Кріклвуд. Ми трохи поговорили з нею про те, про се. На мою думку, вона була з тих літніх жінок, які несподівано й палко закохуються. Ось так, завдяки звичайному вчинку, який міг зробити кожен, вона й захопилася мною. Йдучи з вечірки, вона значуще потиснула мені руку і просила, щоб я зробив їй візит. Я відповів, що матиму це за велику честь, і тоді вона попросила мене назвати день. Я не мав великого бажання йти, але відмовитись було незручно, і тоді я пообіцяв прийти в суботу. Коли міс Емілі Френч пішла, мої приятелі розповіли, що вона багатійка і досить ексцентрична особа, що живе вона сама, має служницю і не менше як вісім котів.
— Он як, — сказав містер Мейгерн. — То вже тоді ви довідалися, що вона багата?
— Якщо ви підозрюєте, ніби я цікавився... — схвильовано вигукнув Леонард Воул, та містер Мейгерн зупинив його жестом.
— Я мушу дивитися на справу під тим кутом зору, під яким її розгляне протилежна сторона. Звичайний спостерігач ніколи б не припустив, що міс Френч — багата дама. Жила вона скромно, навіть убого. Якби вам не сказали протилежного, ви майже напевне подумали б, принаймні спочатку, що вона терпить нестатки. А хто саме сказав вам, що вона багатійка?
— Мій приятель, Джорж Харві, в його домі й відбулася та вечірка.
— Чи зможе він пригадати, що казав про це?
— Я не знаю. Звичайно, минуло багато часу...
— Авжеж, багато, містере Воул. Розумієте, головною метою судового слідства буде з'ясувати, чи були ви на мілині з фінансами, — а ви таки були, хіба ні?
Леонард Воул зашарівся.
— Так, — тихо відповів він. — Саме тоді мене спіткала ціла низка прикрих невдач.
— Отож то й є, — сказав Мейгерн. — Ви потрапили в дуже скрутне становище з грішми, і якраз тоді зустріли цю багату літню даму, яка наполегливо домагалася вашого знайомства.
Якби ми могли довести, що ви не мали уявлення про її багатство і навідували її тільки з щирого почуття...
— Саме так і було.
— Сподіваюся. Я ж не заперечую вашого твердження. Я тільки дивлюся на нього з погляду протилежної сторони. Дуже багато залежить від пам'яті містера Харві. Пригадує він ту розмову чи ні? Чи не зможе адвокат навіяти йому думку, що вона відбулася пізніше?
Леонард Воул на кілька хвилин замислився. Потім, збліднувши, він відповів досить твердо:
— Не думаю, щоб ця лінія мала успіх, містере Мейгерн. Дехто з гостей чув слова Харві, а один чи двоє навіть пожартували з моєї перемоги над багатою підстаркуватою дамою.
Адвокат, насилу приховуючи розчарування, тільки рукою махнув.
— Шкода, — сказав він. — Але мені подобається ваша щирість, містере Воул. Ви зараз дали мені дуже добру пораду. Розвивати ту лінію, про яку я казав, було б надто ризиковане. Доведеться нам відмовитися від неї. Отже, ви познайомилися з міс Френч, стали відвідувати її, ваша дружба міцніла. Тепер нам треба знайти пояснення цього. Чому ви, молодий і гарний чоловік тридцяти трьох років, який захоплюється спортом, має успіх у друзів, чому ви упадаєте за цією літньою дамою? Адже навряд щоб у вас могло бути з нею щось спільне.
Леопард Воул нервово змахнув руками.
— Я не можу цього пояснити. Після мого першого візиту вона взяла з мене обіцянку прийти ще. Я просто не міг відмовитись. Вона так щиро виявляла свою приязнь до мене, що я губився. Розумієте, містере Мейгерн, я слабохарактерний, я пливу за течією, я з тих людей, що не вміють казати «ні». І ви можете мені не повірити, але, прийшовши до неї десь утретє чи вчетверте, я відчув щиру симпатію до цієї старенької. Знаєте, моя мати померла, коли я був ще дитиною, виховувала мене тітка, але вона теж померла, коли мені не сповнилося й п'ятнадцяти. Якби я сказав вам, що мені справді було приємно відчути материнську турботу й ніжність, ви, певно, тільки засміялися б.
Містер Мейгерн не засміявся. Він лише знову зняв пенсне і протер скельця — це означало, що він напружено міркує.
— Я приймаю ваше пояснення, містере Воул, — нарешті сказав він. — Гадаю, що з погляду психології воно вірогідне. Інша річ — як подивиться на це суд присяжних. Розповідайте, будь ласка, далі. Коли вперше міс Френч попросила вас зайнятися її фінансовими справами?
— Після третьої, а може, четвертої зустрічі. Вона погано розумілася на грошових справах, а її турбували якісь цінні папери.
Містер Мейгерн гостро глянув на нього.
— Будьте обережні, містере Воул! її служниця — Джанет Маккензі — посвідчила, що господиня була жінка ділова і вміла дати лад своїм справам. Цс підтверджують і свідчення її банкірів.
— Нічого не вдієш, — щиро відповів Воул. — Вона мені сказала саме так.
Хвилину-другу містер Мейгерн мовчки спостерігав за своїм підзахисним. Хоч він і не збирався казати про це, але в останню мить його віра в невинність Леонарда Воула зміцніла. Він дещо знав про склад розуму підстаркуватих жінок. Звичайно, міс Френч, захоплена вродливим чоловіком, шукала привід, щоб прихилити його до себе. А чи може бути переконливіший привід, ніж нарікання на те, що вона погано розуміється на грошових справах і тому просить допомогти їй. Як жінка з великим життєвим досвідом, вона добре знала, що будь-якому чоловікові приємно відчути свою перевагу. А може, навіть хотіла, щоб молодий чоловік дізнався про її достатки. Емілі Френч була жінка рішуча й, отже, готова платити за свої забаганки.
В одну мить усе це промайнуло в голові містера Мейгерна, але він не дав нічого взнаки й поставив наступне запитання.
— І ви виконали її прохання — взялися вести її справи?
— Саме так.
— Містере Воул, — почав адвокат, — зараз я поставлю одне делікатне запитання, на яке мені дуже важливо одержати правдиву відповідь. Ви були на мілині з грішми. І ви стали розпоряджатися справами літньої жінки — літньої жінки, яка, згідно з вашими словами, погано розумілася на фінансах. То чи не спало вам на думку якось використати цінні папери, що були у вашому розпорядженні, в корисливих цілях? Чи проводили ви заради власної вигоди якісь операції, що могли б виявитись незаконними при пильному аналізі? — Віч не дав Воулу розтулити рота. — Зачекайте хвилинку, перше ніж відповісти. Перед нами два шляхи. В одному випадку ми можемо робити наголос на вашій непідкупності й чесності: мовляв, ви не йшли навіть на дрібний обман, щоб заволодіти грішми міс Френч, тож і зовсім малоймовірно, що ви вчинили заради цього вбивство. З другого боку, якщо у ваших діях було щось таке, за що може зачепитися слідство, тобто буде доведено, що ви в той або інший спосіб дурили стару даму, тоді нам треба дотримуватися другої лінії: мовляв, у вас не було мотиву для вбивства, бо міс Френч і так була для вас вигідним джерелом прибутку. Гадаю, ви розумієте, в чім тут різниця. А зараз, прошу вас, добре подумайте перш ніж відповідати.
Та Леонард Воул не став думати і відповів одразу.
— Я вів справи міс Френч безкорисливо й чесно. Я робив усе в її інтересах, наскільки дозволяли мої здібності. Кожний, хто захоче перевірити, переконається в цьому.
— Дякую, — сказав містер Мейгерн. — Ви мене заспокоїли. Я думаю, ви досить розумна людина, щоб не сказати мені неправду в такому важливому ділі.
— Звичайно, найістотнішим доказом на мою користь є відсутність мотиву, — з надією в голосі мовив Воул. — Припустімо, я поглиблював дружбу з багатою літньою дамою, сподіваючись одержувати від неї гроші, — адже в цьому суть ваших припущень? Але ж у такому разі її смерть начисто перекреслює всі мої плани.
Адвокат подивився на нього пильним поглядом. Повільно, майже несвідомо, він повторив процедуру з пенсне. І тільки закріпивши його на переніссі, сказав:
— Невже вам невідомо, містере Воул, що міс Френч залишила заповіт, згідно з яким ви головний спадкоємець?
— Що? — Обвинувачений підхопився на ноги. Його розгубленість була очевидною і невдавано щирою. — Боже мій! Що ви сказали? Вона залишила мені свої гроші?
Містер Мейгерн ствердно кивнув головою. Воул знов опустився на стілець, обхопивши голову руками. .
— Ви вдаєте, ніби нічого не знаєте про цей заповіт?
— Я вдаю? Нічого я не вдаю. Я справді не знав про це.
— Так от, знайте, що служниця міс Френч, Джанет Маккензі, хреститься й присягається, що ви добре знали про це. ЇЇ господиня сказала, ніби радилася з вами на цю тему і повідомила вас про свій намір.
— Та вона бреше! Ні, пробачте, я поквапився. Джанет — стара жінка, вона була вірним цербером своєї хазяйки й зненавиділа мене. Мабуть, із ревнощів. Можливо, міс Френч поділилася своїми намірами з Джанет, а Джанет або щось не так зрозуміла, або сама домислила, ніби я умовив міс Френч написати заповіт на мою користь. Думаю, вона й себе переконала в тому, що хазяйка справді казала мені про це.
— Чи не допускаєте ви, що Джанет Маккензі з неприязні до вас може свідомо дати фальшиві свідчення?
Приголомшений Леонард Воул не зовсім упевнено відповів:
— Звичайно, ні! Навіщо їй це?
— Не знаю, — задумливо відповів містер Мейгерн. — Але вона дуже озлоблена на вас. Бідолаха важко зітхнув.
— Я починаю розуміти, — промимрив він. — Це — жахливо. Вони скажуть, я умисне упадав за нею, поки не примусив її написати заповіт, а потім, того вечора, коли вдома нікого не було, я пішов туди, а наступного дня її було знайдено... О Боже! Це жахливо!
— Ви помиляєтесь, думаючи, що вдома нікого не було, — заперечив містер Мейгерн. — Джанет, як ви пам'ятаєте, мала ввечері кудись піти. Вона й пішла, але десь о пів на десяту повернулася, щоб узяти викройку рукава блузки для своєї подруги. Вона увійшла через чорний хід, піднялася нагору, взяла викройку і знову пішла. Вона чула якісь голоси у вітальні і, хоч не могла розібрати, про що говорили, ладна заприсягтися, що один з голосів належав міс Френч, а другий — якомусь чоловікові.
— О пів на десяту, — сказав Леонард Воул. — О пів на десяту... — Він підхопився на ноги й вигукнув: — Але в такому разі я врятований! Врятований!
— Врятований? Що ви маєте на увазі? — здивовано запитав містер Мейгерн.
— О пів на десяту я вже був дома! Моя дружина може підтвердити це. Я пішов від міс Френч десь за п'ять хвилин до дев'ятої. О дев'ятій двадцять я був уже вдома. Моя дружина чекала на мене. О! Слава Богу! Спасибі викройці рукава, спасибі Джанет Маккензі!
Від надміру почуттів він зовсім не помітив, що похмурий вираз не зійшов з обличчя адвоката. Та ось запитання містера Мейгерна примусило Леопарда спуститися з хмар на землю.
— Хто ж тоді, по-вашому, вбив міс Френч?
— Ну, звичайно ж, якийсь грабіжник, адже спершу так були й подумали. Як ви пам'ятаєте, вікно було розчинене навстіж, її вбито ударом ломика, і ломик той знайшли на підлозі поруч з її тілом. Тоді ж із дому зникли деякі речі. Якби ото не безглузда підозріливість Джанет та її неприязнь до мене, поліція не збилася б із правильного сліду.
— Навряд чи це пояснення когось переконає, містере Воул, — сказав адвокат. — Речі, що зникли з дому — то нічого не варті дрібниці, взяті, певно, для маскування. А сліди на підвіконні теж непереконливі. Крім того, самі подумайте: ви кажете, що о пів на десяту вас уже не було в міс Френч. Чий же тоді голос чула Джанет у вітальні? Хіба стала б міс Френч розмовляти з грабіжником?
— Hi, — відповів Воул. — Ні... — Вигляд у нього був дещо розгублений і знічений. — Але хай там як, — додав він, знову повеселівши, — я поза підозрою. У мене є алібі. Ви повинні зараз же поговорити з Роменою — моєю дружиною.
— Звичайно, — погодився адвокат. — Досі я не мав нагоди поговорити з місіс Воул тільки тому, що вона була відсутня під час вашого арешту. Я відразу ж телеграфував у Шотландію, і, наскільки мені відомо, вона приїде вже сьогодні ввечері. Я збираюся відвідати її, щойно закінчу розмову з вами.
Воул кивнув головою, його обличчя випромінювало радість.
— Ромена, звичайно, підтвердить вам мої слова. Боже мій! Який щасливий випадок, яке везіння!
— Пробачте мені, містере Воул, ви дуже любите свою дружину?
— Звичайно!
— А вона вас?
— Ромена — віддана дружина. Заради мене вона зробить усе на світі.
У голосі його бринів щирий захват, але в адвоката настрій упав. Свідчення відданої дружини — чи викличе воно довіру?
— А ще хто-небудь бачив, як ви повертались о двадцятій на десяту? Служниця, наприклад?
— У нас немає служниці.
— Може, ви зустріли когось на вулиці, коли йшли додому?
— Знайомих не зустрів нікого. Частину шляху я проїхав автобусом. Може, кондуктор запам'ятав. Містер Мейгерн похитав головою.
— Отже, нема нікого, хто міг би підтвердити свідчення вашої дружини?
— Ні, але ж у цьому нема потреби.
— Боюся, потреба все ж таки є, — сказав містер Мейгерн. — А тепер ще одне запитання. Чи знала міс Френч, що ви одружені?
— Звичайно, знала.
— А проте ви ніколи не були в неї з дружиною. Чому?
Уперше в голосі Леонардо Воула прозвучала нерішучість:
— Ну... я навіть не знаю.
— А чи знаєте ви, що Джанет Маккензі твердить, ніби ЇЇ господиня вважала, що ви нежонатий і мала намір у майбутньому одружитися з вами?
Воул засміявся:
— Абсурд! Я на сорок років молодший за неї!
— Але факт залишається фактом, — сухо буркнув адвокат. — Отже, ваша дружина ніколи не зустрічалася з міс Френч?
— Ні... — знову затнувся Воул.
— Дозвольте мені зауважити, — сказав адвокат, — що я не зовсім розумію вашу позицію в цьому питанні.
Воул почервонів і якийсь час мовчав.
— Я щиро зізнаюся вам у всьому, — нарешті заговорив він. — Я був, як ви знаєте, у скрутному матеріальному становищі і сподівався, що міс Френч позичить мені грошей. Вона захопилася мною, проте її зовсім не цікавили деталі мого життя. З самого початку я зрозумів, що вона вважає, ніби ми з дружиною не ладнаємо і живемо не разом. Містере Мейгерн, мені потрібні були гроші, і я хотів добути їх для Ромени. Отож я нічого не пояснював, нічого не заперечував і дозволяв старій дамі думати все, що вона хоче. Вона згадувала про те, що має намір усиновити мене, але про одруження мови не виникало. То, мабуть, лише здогади Джанет.
— Оце все, що ви мені хотіли сказати?
— Оце й усе.
Чи була в словах обвинуваченого якась непевність? Адвокатові здалося, що була. Він підвівся й подав Леопардові руку.
— До побачення, містере Воул. — Він глянув на стражденне обличчя молодого чоловіка і заговорив бадьоро й піднесено. — Я вірю у вашу невинність, незважаючи на безліч фактів проти вас. Сподіваюся довести це і повністю вас виправдати.
Воул усміхнувся йому.
— Ви переконаєтеся, що з алібі все гаразд, — сказав він весело. І знову навряд чи помітив, що адвокат пустив його слова повз вуха.
— Ваша доля великою мірою залежить від свідчень Джанет Маккензі, — сказав містер Мейгерн. — А вона вас ненавидить. Принаймні в цьому сумніватися не доводиться.
— І чого б то їй ненавидіти мене? — спробував заперечити обвинувачений.
Адвокат скрушно похитав головою і вийшов з кімнати.
«Негайно до міс Воул», — подумав він. Містер Мейгерн був серйозно стурбований тим поворотом, якого набирала ця справа.
Подружжя Воулів мешкало у невеликому ветхому будиночку поблизу району Паддінгтон-Грін. Саме туди й поїхав містер Мейгерн.
Він подзвонив. Двері відчинила дебела, неохайна жінка, мабуть, поденна прибиральниця.
— Місіс Воул дома? Вона вже приїхала?
— Годину тому. Але не знаю, чи схоче вона вас прийняти.
— Якщо ви передасте їй мою візитну картку, — спокійно сказав містер Мейгерн, — я певен, вона мене прийме.
Жінка, ще з недовірою, подивилась на нього, втерла руки фартухом і взяла візитну картку. Гримнувши дверима перед самісіньким його носом, вона залишила його на ґанку.
Повернувшись через кілька хвилин, вона поглянула на гостя вже привітніше.
— Заходьте, будь ласка.
Вона провела його в невелику вітальню. Містер Мейгерн розглядав картину на стіні і здригнувся, раптом опинившись віч-на-віч із високою блідою жінкою, яка нечутно з'явилась перед ним.
— Містер Мейгерн? Ви адвокат мого чоловіка, так? Ви зараз від нього? Сідайте, будь ласка.
Тільки вона заговорила, він зрозумів, що місіс Воул — не англійка. Він уважно подивився на її вилицювате обличчя, на густе синювато-чорне волосся. Іноді вона робила якісь незвичні рухи руками. Не було сумніву, вона — іноземка. Дивна жінка — аж занадто спокійна. Настільки спокійна, що почуваєш себе перед нею якось ніяково. З першої миті містер Мейгерн зрозумів, що зустрів жінку непересічну.
— Шановна місіс Воул, — почав він, — зараз головне для вас — не занепасти духом...
Він замовк. Йому стало ясно, що Ромена Воул і не збирається занепадати духом. Вона була цілком спокійна, добре володіла собою.
— Розкажіть мені, будь ласка, все про цю справу, — повторила вона. — Я хочу знати навіть найстрашніше. — Вона помовчала, потім повторила трохи тихше, надавши своїм словам якогось особливого відтінку, якого адвокат не міг зрозуміти: — Я хочу знати найстрашніше.
Містер Мейгерн детально розповів про свою розмову з Леонардом Воулом. Вона слухала уважно, час від часу кивала головою.
— Розумію, — сказала вона, коли адвокат закінчив. — Він хоче, щоб я сказала, що того вечора він повернувся о двадцятій на десяту?
— Але ж він справді прийшов у цей час? — різко запитав містер Мейгерн.
— Річ не в цьому, — холодно відповіла вона. — Чи виправдають його, якщо я підтверджу це? Мені повірять?
Містер Мейгерн розгубився. Вона відразу докопалася до самої суті.
— Я хочу знати, чи досить буде моїх слів, — запитала вона. — Чи хто-небудь підтвердить мої свідчення?
В її поведінці відчувалось притлумлене хвилювання, яке викликало в Мейгерна неясне відчуття тривоги.
— Поки що інших свідків нема, — неохоче відповів він.
— Розумію, — сказала Ромена Воул. Хвилину-дві вона сиділа нерухомо. Ледь помітна посмішка торкнула її уста.
Передчуття тривоги в душі адвоката наростало.
— Місіс Воул... — почав він. — Я добре знаю, що відчуває людина за таких обставин...
— Невже? — здивувалася жінка. — Цікаво.
— За таких обставин...
— За таких обставин я збираюся зіграти свою гру. Він збентежено глянув на неї.
— Але, шановна місіс Воул, ви дуже збуджені. Як любляча, вірна дружина...
— Як ви сказали? Він нерішуче повторив:
— Як любляча, вірна дружина... Ромена Воул ледь кивнула головою. Та сама дивна посмішка грала на її устах.
— Це він сказав вам, що я вірна й любляча дружина? — лагідно спитала вона. — О, звичайно, це сказав він! Які ж чоловіки дурні! Дурні, дурні, дурні...
Раптом вона встала. Уся напруженість атмосфери, яка від самого початку розмови гнітила адвоката, мовби сконцентрувалася в її словах.
— Я ненавиджу його, щоб ви знали! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Я мрію побачити, як його повісять, а я дивитимусь на нього, аж поки він випустить дух!
Адвокат відсахнувся від неї — така ненависть палахкотіла в її очах.
Вона підступила до нього на крок і збуджено провадила:
— Може, я це й побачу. Припустімо, я скажу вам, що він повернувся того вечора не о двадцятій на десяту, а о двадцятій на одинадцяту? Ви кажете, він твердить, ніби нічого не знав про те, що гроші дістануться йому? А якщо я вам скажу, що він добре знав про це і вчинив убивство з єдиною метою одержати їх? Якщо я вам скажу, що того вечора він у всьому мені признався? Що на його піджаку була кров? Що тоді' Припустімо, я встану на суді й усе це скажу?
Гі очі, здавалося, кидали йому виклик. Через силу приховуючи дедалі більшу розгубленість, адвокат спробував повернути розмову на рейки здорового глузду:
— Від вас ніхто не стане вимагати, щоб ви свідчили проти свого чоловіка...
— Він мені зовсім не чоловік! Ці слова так несподівано зірвалися з її уст, аж він подумав, що йому просто почулося.
— Пробачте, я...
— Він мені не чоловік!
Запала така тиша, що можна було почути, як муха пролетить.
— Я була актрисою у Відні. Мій чоловік живий, але він у божевільні. Через це ми не могли з Воулом одружитися. І дуже добре — тепер у мене руки розв'язані. — І вона гордо скинула голову.
— Я хочу дізнатись від вас лиш одне, — сказав містер Мейгерн. Йому вдалося зберегти, як завжди спокій і незворушний вираз. — Чому ви так озлоблені на Леонарда Воула?
Вона похитала головою, ледь посміхнувшись.
— Звичайно, вам хотілося б це знати. Але я не скажу. Я збережу свою таємницю.
Містер Мейгерн сухо кахикнув і підвівся.
— Очевидно, нема сенсу продовжувати цю розмову. Я зустрінуся з вами знову після того, як переговорю зі своїм підзахисним.
Вона підійшла до нього впритул і подивилась йому в обличчя своїми прегарними карими очима.
— Скажіть мені, — спитала вона, — тільки чесно: ви вірили в невинність Воула, коли йшли до мене?
— Вірив, — відповів містер Мейгерн.
— Бідолаха, — засміялася вона.
— Я вірю в це й тепер, — відрубав адвокат. — До побачення, мадам.
І він пішов, несучи із собою спогад про її дивно стривожене обличчя. «Сам чорт заплутається в цій справі!» — подумав містер Мейгерн, ідучи вулицею.
Авжеж, нелегка справа. І жінка якась незвичайна. Дуже небезпечна жінка. Коли жінка переходить у напад, вона обертається на чортицю.
Що робити? У того бідолахи не лишається навіть соломинки, за яку можна вхопитися. Зрештою, може, й він учинив злочин.
«Ні, — заперечив сам собі містер Мейгерн. Ні — бо надто вже багато доказів проти нього. До того ж я не вірю цій жінці. Вона все вигадала. І ніколи не повторить своїх слів на суді».
Йому хотілося більше вірити в це, ніж він насправді вірив.
Судове слідство тривало недовго — усе було надто ясно. Головними свідками обвинувачення виступали Джанет Маккензі, служниця вбитої, та Ромена Хейлгер, австрійська піддана, коханка підсудного.
Містер Мейгерн був присутній, коли Ромена давала свої свідчення. Вона сказала майже те саме, що й у розмові з ним.
Слідство закінчилось, і було призначено дату судового розгляду.
Містер Мейгерн не знав, за що йому вхопитись. Справа Леопарда Воула здавалася цілком безнадійною. Навіть відомий королівський адвокат, якого залучили до захисту, мало на що сподівався.
— Якби ми могли взяти під сумнів свідчення цієї австріячки, тоді був би якийсь шанс, — із сумнівом у голосі сказав він. — Але не бачу, як це зробити.
Містер Мейгерн зосередив усі свої зусилля на одній деталі. Якщо Леонард Воул каже правду і він пішов з дому вбитої о дев'ятій годині, то хто ж був той чоловік, чию розмову з міс Френч чула Джанет о пів на десяту?
Єдиним промінчиком у цьому питанні був шалапутний племінник міс Френч, який у минулому не раз вимагав і таки видурював у неї гроші. Адвокат з'ясував, що Джанет Маккензі завжди була прихильна до цього молодика і наполегливо радила своїй господині задовольняти його забаганки. Цілком імовірно, що саме з ним розмовляла міс Френч, після того як пішов Леонард Воул, тим більше, що молодого вітрогона не знайшли в жодному з кишел, де він звик бавити час.
Пошуки адвоката в усіх інших напрямках не дали наслідків. Ніхто не бачив, коли Леонард Воул прийшов додому або коли він виходив від міс Френч. Ніхто не бачив, щоб якийсь інший чоловік заходив у її дім або виходив звідти. Всі зусилля адвоката у пошуках доказів виявилися марними.
І ось напередодні суду містер Мейгерн одержав листа, який повернув його в зовсім новому напрямку.
Лист надійшов вечірньою поштою. Це була безграмотна, похапцем написана на клапті паперу цидулка, в брудному конверті з криво наклеєною маркою.
Містер Мейгерн мусив прочитати листа двічі, поки збагнув його зміст.
«Шановний містере!
Ви, приятелю, той адвокат, що захищатиме молодого хлопця. Коли хочете знати, то все базікання отієї наквацьованої шльондри-австріячки — чистісінька брехня. Приходьте сьогодні в Степні*, вулиця Шоу, 16. Це вам обійдеться в дві сотні соверенів**. Запитайте місіс Могсон».
Адвокат читав і перечитував це несподіване послання. Хтось вирішив його розіграти? Але, добре поміркувавши, він дійшов висновку, що тут таїться та остання соломинка, яка так необхідна обвинуваченому. Свідчення Ромени Хейлгер повністю знищували його, а лінія захисту, згідно з якою не можна вірити словам особи аморальної поведінки, в кращому разі була малонадійною.
Містер Мейгерн прийняв остаточне рішення. Його обов'язок врятувати клієнта за будь-яку ціну. Він повинен піти на вулицю Шоу.
Він довго шукав той напівзруйнований будинок у смердючому брудному завулку. Але нарешті знайшов і спитав, де проживає місіс Могсон. Його провели в кімнату на четвертому поверсі. На його стук ніхто не відповів. Він постукав сильніше.
Почулося човгання, і через хвилину за обережно прочиненими дверима з'явилася згорблена постать.
Раптом жінка (бо це таки була жінка) засміялась і відчинила двері ширше.
— То це ви, приятелю! — хрипко звернулася вона до адвоката. — 3 вами нікого нема? Ви мене не дурите? Заходьте, заходьте.
Адвокат неохоче переступив через поріг і увійшов у маленьку брудну кімнатку, освітлювану газовим пальником. У кутку було брудно, ліжко незастелене. Стіл із соснових дощок та два розхитані стільці — усе вмеблювання комірчини. Тільки тепер містер Мейгерн роздивився господиню жалюгідної нори.
То була згорблена літня жінка з копицею скуйовдженого волосся, її обличчя було запнуте шарфом. Вона зустріла погляд адвоката і якось дивно посміхнулася.
— Що, голубе, дивуєшся, навіщо я ховаю свою красу? Ха-ха-ха! Боїшся спокуси, так? Зараз я тобі відкриюсь.
Вона смикнула шарф, і адвокат мимохіть відсахнувся, побачивши якесь криваво-червоне місиво. Стара знову закрилася шарфом.
— Ну що, голубе, не хочеш поцілувати мене? Ха-ха! Я не дивуюсь. Але колись і я була гарна, і не так давно, як ти думаєш. Сірчана кислота, голубе, сірчана кислота — це вона зробила мене такою. Але тепер я поквитаюся з ними! — З її уст зірвався потік брудної лайки.
Містер Мейгерн марно намагався зупинити її. Нарешті вона замовкла, нервово зціплюючи кулаки.
— Годі про це, — суворо звелів адвокат. — Ідучи сюди, я сподівався дістати свідчення, які б допомогли моєму підзахисному Леопардові Воулу. Ось моя мета.
Вона лукаво глянула на нього.
— А гроші, голубе? — прохрипіла. — Двісті соверенів, пам'ятаєш?
— Давати свідчення ваш обов'язок.
— Так діла не буде, голубе. Я — літня жінка, я нічого не знаю. Але, якщо ти даси мені двісті соверенів, може, я й натякну тобі дещо для розуму. Вловлюєш?
— Що значить натякнете?
— Ну, скажімо, я показала б тобі листа. Листа від неї. То байдуже, як він мені дістався. Це моя особиста справа. Я все одно доб'юся свого. Але я хочу двісті соверенів.
Містер Мейгерн холодно подивився на неї і прийняв рішення.
— Я дам вам десять фунтів, ані пенса більше. І тільки за умови, що це справді лист, про який ви казали.
— Десять фунтів? — люто прохрипіла вона.
— Двадцять, — сказав містер Мейгерн. — Але це моє останнє слово.
Він підвівся, даючи зрозуміти, що зараз піде. Потім, уважно спостерігаючи за нею, дістав гаманця й відлічив двадцять одну банкноту.
— Самі бачите, — сказав він. — Це все, що я маю при собі. Хочете беріть, хочете — ні.
Але він уже зрозумів, що бачити стільки грошей було занадто для неї. Вона й далі сердито бурчала, але здалася. Підійшла до ліжка й витягла щось із-під подертого матраца.
— Дивися, хай тобі чорт, дивись! — прогарчала вона. — Це якраз те, чого тобі треба.
Вона шпурнула йому пачку листів. Містер Мейгерн, як завжди спокійний, розв'язав їх і став передивлятись. Жінка пильно стежила за ним, але нічого не могла збагнути з його байдужого обличчя.
Він переглянув усі листи, потім знову взяв першого й перечитав ще раз. Після чого дбайливо перев'язав усю паку.
То були любовні листи від Ромени Хейлгер, але адресовані не Воулу. Першого листа вона написала якраз у день арешту Леопарда.
— То правду я казала чи ні? — урочисто запитала жінка. — Цей лист розчавить її?
Містер Мейгерн запхав листи в кишеню і спитав:
— Як вам дісталася ця кореспонденція?
— О, це ціла історія, — сказала вона зловтішно. — Але я знаю навіть більше. Мені відомо, що казала ця шльондра на слідстві. З'ясуйте, де вона була о двадцятій хвилині на одинадцяту; вона запевняла, ніби в цей час була вдома. Сходіть до кінотеатру на Лайєн-Роуд. Вони згадають ту вродливу і струнку дівчину — будь вона проклята!
— Кому адресовані листи? — запитав містер Мейгерн. — Тут зазначено тільки ім'я.
її голос став ще хрипкішим, вона весь час зціплювала й розціплювала кулаки. Потім піднесла одну руку до свого обличчя.
— Тому, хто зробив мене ось такою. Багато років тому. Вона відбила його в мене, коли була ще дівчиськом. Але я не відступала, і, коли влаштувала йому сцену, він хлюпнув мені в лице отією поганню. А вона, негідниця, ще сміялась. Всі ці роки я ждала, щоб поквитатися з нею. І ось настав мій час. Вона поплатиться за це чи ні, містере адвокат? Поплатиться?
— Думаю, що дістане якийсь термін за неправдиві свідчення під присягою, — спокійно відповів містер Мейгерн.
— Запроторять усе-таки? О, як я хочу цього! Ви вже йдете? А гроші? Де мої грошики?
Містер Мейгерн мовчки поклав банкноти на стіл. Тоді підвівся, важко зітхнув і вийшов з тієї вбогої оселі.
Він не гаяв часу. Досить легко знайшов кінотеатр на Лайєн-Роуд. Глянувши на фотографію Ромени Хейлгер, білетер одразу впізнав її. Вона приїхала того вечора до кінотеатру з якимсь чоловіком одразу після десятої. Він точно не пам'ятав, хто саме супроводжував її, але цю даму пригадує добре, бо вона розпитувала його про фільм. Вони були в кінотеатрі з годину, до самого закінчення сеансу.
Містер Мейгерн був задоволений. Свідчення Ромени Хейлгер — суцільна брехня. На такий вчинок штовхнула її люта ненависть. Цікаво, чи дізнається він, що ховається за цією ненавистю? Чим їй так дозолив Ле-онард Воул? Бідолаха, здавалося, був геть приголомшений, коли адвокат розповів йому про те, як ставиться до нього Ромена Хейлгер. Леопард Воул рішуче заявив, що не може в таке повірити. Однак містер Мейгерн після першого шоку Леопарда відчув якусь нещирість у його словах.
Адвокат був певен, що Воул усе знає. Знас, але не збирається розкривати цієї загадки. Таємниця того подружжя лишається нерозгаданою. Цікаво, чи коли-небудь він щось дізнається про неї?
Містер Мейгерн глянув на годинник. Було пізно, і він не міг гаяти часу. Отож швидко зупинив таксі і назвав адресу.
— Треба, щоб сер Чарльз знав про це вже тепер, — пробурмотів він, сідаючи в машину.
Суд над Леонардом Воулом у справі вбивства Емілі Френч викликав великий інтерес. По-перше, підсудний був молодий і вродливий, по-друге — звинувачувався він у особливо тяжкому злочині. Привертала до себе увагу й поведінка Ромени Хейлгер, головного свідка обвинувачення. В багатьох газетах було вміщено її фотографію і чимало домислів про її життя.
Процес почався досить спокійно. Спочатку оголосили деякі дані медичної експертизи. Потім викликали Джанет Маккензі. Вона повторила майже все, що посвідчила раніше. Під час перехресного допиту захисникові підсудного пощастило раз чи двічі вивудити суперечливі свідчення щодо взаємин Воула з міс Френч. Адвокат звернув особливу увагу на той факт, що хоч того вечора служниця й чула чоловічин голос у вітальні, але немає жодних доказів, що той голос належав Леопардові Воулу; йому вдалося переконливо довести, що в основі більшості її свідчень були ревнощі і неприязнь до обвинуваченого. Викликали наступного свідка.
— Ваше ім'я — Ромена Хейлгер?
— Так.
— Ви австрійська піддана?
— Так.
— Останні три роки ви проживали з підсудним і видавали себе за дружину?
На якусь мить очі Ромени Хейлгер зустрілися з поглядом чоловіка, що сидів на лаві підсудних. У виразі її обличчя промайнуло щось дивне, незрозуміле.
— Так.
Запитання посипались одне за одним. Слово за словом з'ясувалися викривальні факти. Того самого вечора підсудний узяв з дому ломик. Повернувся він о двадцятій на одинадцяту і сам зізнався, що вбив стару даму. На його сорочці були плями крові, він спалив її в грубці. Він погрожував Ромені і примусив її мовчати.
Поступово навіть ті, хто спершу прихильно ставився до підсудного, настроїлися рішуче проти нього. Воул сидів похнюпивши голову, розуміючи, що він приречений.
Правда, дехто помітив, що адвокат Ромени намагався стримати її емоції. Він хотів, щоб вона говорила спокійно й неупереджено.
Та ось підвівся захисник Воула. Вигляд у нього був поважний і грізний.
Він заявив, що свідчення Ромени Хейлгер — злісна вигадка, що її тоді навіть не було вдома, що вона кохає іншого і задалася метою послати Воула на смерть за злочин, якого він не вчинив.
Ромена зухвало відкинула звинувачення адвоката.
І тоді настала несподівана розв'язка — було пред'явлено лист. У цілковитій тиші прозвучали такі слова:
«Любий Максе!
Сама доля віддала його в наші руки. Його заарештували за вбивство. Так, так, за вбивство однієї старої дами! Леопарда, який і мухи не скривдить! Нарешті я помщуся йому. Бідолашне пташеня! Я скажу, що того вечора, коли він повернувся, на його одязі були плями крові, що він у всьому мені зізнався. Я пошлю його на шибеницю, і, коли його вішатимуть, він зрозуміє, що це я, Ромен а, послала його на смерть. А тоді, коханий, — щастя! Нарешті — повне й цілковите щастя!»
Викликані в суд експерти були готові під присягою ствердити, що почерк належить Ромені Хейлгер, але цього не знадобилося.
Загнана в безвихідь, Ромена втратила самовладання і сама в усьому зізналася. Насправді Леонард повернувся додому тоді, коли він каже, — о двадцятій на десяту. А всю цю історію вона вигадала, щоб знищити його.
З провалом Ромени Хейлгер усі звинувачення полетіли шкереберть. Сер Чарльз викликав ще кількох свідків, потім слово дали підсудному. Він підтвердив все сказане ним раніше. Перехресний допит не збив його з пуття.
Обвинувачення спробувало відновити боротьбу, але успіху це не принесло. Висновок судді був не цілком сприятливий для підсудного, але присяжні радилися недовго і винесли одностайний вирок:
— Ми вважаємо, що підсудний не винен.
Леонардо Воула було виправдано!
Містер Мейгерн підхопився зі свого місця, щоб привітати підзахисного.
Він спіймав себе на тому, що ретельно протирає пенсне. Тільки вчора дружина сказала, що це стає в нього звичкою. Дивна річ — звичка. Людина навіть не помічає, коли набуває котрусь із них.
Цікава справа. Дуже цікава. Хто вона, ця жінка, Ромена Хейлгер?
Така бліда й спокійна у себе вдома, на суді вона раптом спалахнула, мов яскрава тропічна квітка на сірому тлі. Він заплющив очі, і тут-таки побачив її перед собою. Висока і струнка, вона стояла, трохи нахилившись вперед, і несвідомо зціплювала й розціплювала правий кулак.
Дивна річ — звичка. А цей жест явно став для неї звичкою. І зовсім недавно він помітив у когось точно такий жест. Хто ж це був? Зовсім недавно...
Коли він згадав, у нього аж дух перехопило. Жінка з вулиці Шоу...
Він стояв нерухомо, голова в нього йшла обертом. Ні, це неможливо, неможливо... Але ж Ромена Хейлгер — актриса...
До нього підійшов королівський адвокат і поплескав його по плечу.
— Вже привітали вашого клієнта? Він, як ви розумієте, був на краю загибелі. Ходімо, поздоровимо його.
Але містер Мейгери у відповідь тільки знизав плечем.
Зараз у нього було одне бажання — поговорити віч-на-віч із Роменою Хейлгер.
Проте побачився він з нею тільки згодом, не має значення — де.
— Отже, ви здогадалися, — сказала Ромена, коли він виклав їй свої підозри. — Обличчя? Та це ж було зовсім просто, адже при світлі того газового пальника вам було важко розгледіти грим.
— Але навіщо ви це зробили? Чому?
— Навіщо я зіграла свою гру? — Вона ледь усміхнулася, згадавши, коли востаннє вимовила цю фразу.
— Таку складну комедію!
— Друже мій! Я повинна була врятувати його. Свідчення коханої жінки — це замало. Ви ж самі натякнули мені на це. Як бачите, я теж трохи розуміюся на людській психології. Якщо мої свідчення обернуться проти мене, — подумала я, — відразу ж реакція буде на користь підсудного.
— А ота пака листів?
— Лише один з них можна розцінювати, як ви говорите в подібних випадках, підтасуванням фактів.
— А хто ж тоді Макс?
— Макса, мій друже, ніколи не існувало.
— І все ж мені здається, — спантеличено промимрив містер Мейгерн, — що ми й так могли б виправдати його... ну... в процесі звичайного судочинства.
— Я не могла ризикувати. Бачте, ви ж думали, що він не винен...
— Так, так... А ви це напевне знали? Здається, я починаю вас розуміти, — сказав адвокат.
— Любий мій містере Мейгерн, — мовила Ромена, — нічого ви не розумієте. Я напевне знала, що він винен.
Книга: Аґата Крісті Свідок обвинувачення Переклад ? (Збірка оповідань)
ЗМІСТ
| 1. | Аґата Крісті Свідок обвинувачення Переклад ? (Збірка оповідань) |
| 2. | © В. Стопчанський, 2007 |
На попередню
|
|
