Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
© G. Nyquist, Stille som i graven, 1981.
© О. Сенюк (переклад з норвезької), 1988.
Джерело: Трава нічого не ховає (Скандінавський детектив). К.: Молодь, 1988. 400 с. - С.: 238-398.
Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Лист від Люсі Лунде прийшов із вранішньою поштою. Я прочитав його на великій перерві, сидячи в учительській.
Письмо було розгонисте, нахилене в лівий бік, позбавлене індивідуальності. В листі було багато граматичних помилок, а ще більше гучних слів.
Люсі з приємністю згадувала нашу останню зустріч, шкодувала, що давно мене не бачила, дозволила собі запитати, як мені живеться, і мала велику втіху запросити мене на обід у понеділок 8 січня. Вона була мені щиро віддана т. ін.
Люсі Лунде...
Коли ми вчилися разом у реальній школі, вона завжди нагадувала мені дівчинку з примулою з дешевого малюнка: білява, рожевощока й пухкенька. Різниця була тільки в тому, що дівчинка з малюнка дивилася віддано синіми, мов проліски, очима, а очі Люсі ніколи не були віддані, ні схожі на проліски. Хлопці з нашого класу тоді цього не розуміли - всі ми були безтямно закохані в неї. Проте Люсі цілилась вище, однокласники її не цікавили.
Але її претензії ніколи не відповідали здоровому глуздові - якщо в Люсі взагалі був здоровий глузд. її мов магнітом вабило до себе все блискуче. А відомо ж, воно не завжди золото. До того ж Люсі мала незвичайний хист прораховуватись.
Потім вона пішла своїм шляхом, здавши сяк-так екзамен за реальну школу, і я її бачив рідко. її взяли в хор Норвезької опери. А з роками почали давати й невеличкі ролі.
Вона належала до того типу жінок, що навівали молодим солодкі мрії, а старим - хтиві фантазії.
Буваючи в опері, я завжди стежив за поглядом Люсі, вона зі сцени жваво нишпорила ним по залі, оцінюючи публіку в перших рядах. Так дивляться діти, прикидаючи, котрий із пакуночків під ялинкою найкращий.
Нарешті вона знайшла свій найкращий пакуночок. Виявилося, що в нього був загорнений полковник Лунде, голова Товариства аматорів поезії, власник неосяжних лісів у Естфолі, найбільшої колекції срібних келихів і великого, похмурого будинку на схилі Голменколена. [238]
Чого полковник Лунде з'їхав з глузду, не важко було здогадатись: у шістдесят років він ще сподівався поласувати марципановою булочкою з кремом і вишнями. Він був одружений, проте розлучатись не довелося. Його дружина, що завжди була справжньою дамою, саме вчасно віддала богові душу.
І ось нова дружина полковника Лунде прислала мені пишномовного листа з запрошенням на обід.
Але під своїм підписом вона додала двоє речень звичайною мовою. Видно, якась раптова навала почуттів спонукала Люсі написати їх уже тоді, як вона вкладала листа в конверт:
«Прийди неодмінно. Я боюся».
Похмурий будинок полковника Лунде здіймався сіруватою примарою в січневому присмерку. Я хвилину постояв, дивлячись на нього.
Я його добре пам'ятав ще з дитячих років. Тоді він здавався мені розкішним - фронтони, напуски, надбудови, вікна різної величини, башта над горищем.
Сад, навпаки, виявився обернено пропорційним тодішньому моєму уявленню про нього. Коли я був хлопцем, він здавався мені просто великим садом навколо розкішного полковникового будинку. Тепер я побачив, що це дуже великий сад навколо похмурого полковникового будинку. Велетенський, з високими, кошлатими ялинами. В їхніх верховіттях легенько шелестів вітер.
Була рівно п'ята година. Я подзвонив у вхідні двері. Мені відчинили, і я глянув просто у великі зелені очі. В зелені очі на вузькому дівочому обличчі. Чорна гривка нависала на брови, а решта кіс розсипалася по плечах. Дівчина була тоненька й висока. Моя мати назвала б її довготелесою.
- Доцент Бакке? - запитала вона.
- Так.
- Я дочка полковника Лунде. Заходьте. Дайте мені ваше пальто.
«Дочка полковника Лунде». В неї є якесь ім'я! А однаково вона сказала «дочка полковника Лунде». Я почав здогадуватися, хто господар у цьому великому, похмурому будинку.
Дівчина повела мене через просторий холодний вестибюль. Я помітив лише випхану лосячу голову на одній із стін. Ми зайшли до вітальні.
Вона була чудова.
Я блискавично зіставив покоління та стилі й дійшов висновку, що вітальню опоряджали дід і баба полковника [239] Лунде. Оббиті плюшем меблі вражали надміром округлих ліній. Гармонію порушувало тільки їхнє розташування: жодна річ не стояла боком. Видно, військовий педантизм полковника Лунде виявився сильнішим за пошану до предків.
Посеред вітальні навколо круглого столу з червоного дерева сиділи три особи, кожна на плюшевому стільці. Вони підвелися, і я, огинаючи стіл, почав вітатися з ними.
Найперше я поклонився Люсі. Вона зовсім не вписувалась в інтер'єр полковникового дому. На ній було щось блискуче, надто вузьке й надто коротке. Волосся було підняте вгору й кучерявилось на маківці відбіленими кінцями. На одній панчосі спустилося вічко.
Я подякував їй за запрошення на обід.
Тоді я вклонився старій дивакуватій сестрі полковника Лунде. Вона була така самісінька, якою я пам'ятав її з дитинства. Маленька, худа, сіра. В усій її постаті було щось невизначене й безглузде.
Я подякував їй за запрошення на обід.
Нарешті я привітався з полковником Лунде.
Він теж виявився таким, як я пам'ятав його з дитинства. Рівний, мов кілок, але невисокий, сухорлявий і дужий. Обличчя худе, смагляве, з гострими рисами. Змінилося лише одне: його буйний чорний чуб посивів, проте був такий самий густий.
Я подякував йому за запрошення на обід.
Нам подали юшку зі шпинатом і яєчними галушками, печеню з телячого м'яса і пудинг, посиланий паленим цукром. Традиційний обід, як у давнину. Я сидів за столом, і мені здавалося, наче я знов малий і прийшов у неділю на обід до своєї бабусі.
Але тут я мушу зробити важливе застереження.
Обіди в бабусі були приємні, затишні, вони навівали сон і були оповиті лінощами святкового дня. А цей обід був цілком інакший. Я пробував визначити, звідки йде нервозність, що відчувалася в цій вітальні.
Можливо, вона йшла від самого мене, бо я дивувався, чого мене після стількох років раптом - як єдиного гостя - запрошено на цей обід. А можливо, нервозність струмувала від господині. Вона вже дуже зблякла, як часто блякнуть русяві жінки. Проте її очі так само нишпорили навколо столу, як колись по залі, прискіпливо оцінюючи тих, хто там сидів.
Сухий голос полковника Лунде тріщав, мов добре змащений кулемет. Але час від часу полковник утрачав нитку розмови.
Його дивакувата сестра не брала в ній участі. Певніше, [240] майже не брала - вона тільки інколи стиха казала коротеньке «так» або «ні», завжди погоджуючись із тим, хто до неї звертався.
Я з великою цікавістю спостерігав за дочкою полковника Лунде. Вона прислуговувала нам, тихо і вправно. А подавши якусь страву, сідала сама й мовчки їла. Я згадав її матір. Та завжди була дамою. І про тоненьку гінку дівчину можна було сказати те саме - риса, яка в наші дні зустрічається рідко.
Ми не розмовляли, ми провадили бесіду. Про погоду, про вибори і знов про погоду. Вже минув тиждень січня, а ще й досі немає снігу. Може, це й добре для Служби доріг? Ми погодилися, що для Служби доріг без снігу добре.
І весь цей час блакитні очі дівчинки з примулою нишпорили навколо столу.
Я полегшено відітхнув, коли обід скінчився й нам подали каву в бібліотеці.
Бібліотека пасувала до лосячої голови у вестибюлі й до плюшевих меблів у вітальні. Це була оббита шкірою копія англійської бібліотеки на зламі сторіч.
- З цукром і з вершками?
- Дякую, чорної, - відповів я.
- Надворі потеплішало... і захмарилося... мабуть, таки піде сніг...
- Так...
Я пив каву, якої мені налила тоненька дочка полковника Лунде. Побрязкували чашки, ми знову завели мову про Службу доріг.
- Вікторіє! - сказав полковник Лунде.
- Що, тату?..
Вікторія. Отже, її назвали по матері.
- Можеш іти мити посуд. Чемно присядь і скажи доцентові Бакке «на добраніч».
Господи! Дівчині вже років сімнадцять, а їй загадують чемно присісти й сказати «на добраніч». Я чекав, що вона вибухне. Аж ні.
Дівчина підійшла до дверей і обернулась до нас обличчям. Вона була безбожно тоненька, в негарній надто довгій плісованій спідниці й бахматому светрі сірого кольору. На худенькому личку ясніли зелені очі. Вона присіла.
- На Добраніч, доценте Бакке.
Вона вже взялася за клямку дверей. Якби не взялася, я б підвівся й відчинив їй двері - з дитинячого бунту проти проклятої військової дисципліни полковника Лунде. Але не встиг. Я встав, уклонився їй і сказав:
- На добраніч, Вікторіє. Дівчина вражено підвела брови, тоді всміхнулася. Тільки мені. Вона тихо зачинила за собою двері, і я знову сів.
Ми мовчки випили по другій чашці кави.
Раптом без будь-якого попередження полковник Лунде підвівся.
- Ми з панною Лунде повинні йти на засідання правління Товариства аматорів поезії, - сказав він. - Думаю, ви ще посидите з моєю дружиною, доценте Бакке. На добраніч.
Панна Лунде заметушилася.
- Мені... мені треба лише взяти книжки... хвилиночку... я зараз вернуся... вибачте... тільки візьму книжки...
Ми з полковником Лунде чекали стоячи. Люсі сиділа на стільці й мерехтіла своїми блискітками. Вузька сукня зсунулася надто високо над коліньми.
Маленька панна Лунде повернулася з книжками в старомодній квітчастій торбі для шитва.
- На добраніч, - мовила вона.
- На добраніч, панно Лунде.
- На добраніч, - сказала й Люсі, поблискуючи сукнею зі свого старовинного честерфілдського крісла. - До речі, хвилиночку...
Полковник Лунде і його дивакувата сестра обернулися. Я глянув на Люсі - вона всміхалася і була навдивовижу схожа на кішку, що готувалася до стрибка.
- Дзвонив каменяр, - мовила вона. - Просив заплатити йому решту грошей.
Я нічого не зрозумів. її слова прозвучали наче повідомлення з поля битви. «Дзвонив каменяр». Але те повідомлення дивно подіяло на полковника Лунде та його стару сестру.
На обличчі в нього з'явився такий вираз, ніби він скомандував «кроком руш», а солдати натомість стали струнко. Його сестра забігала очима.
Потім він повернувся і вийшов з кімнати. Його дивакувата сестра нечутно вилетіла за ним, мов якийсь химерний сірий кажан.
Люсі сиділа мовчки й тепер скидалася на кішку, яка поїла цілу миску вершків.
- Мені хотілося б знати, чого ти боїшся, Люсі, - сказав я. - Вже на кого там, а на страхопудку ти аж ніяк не скидаєшся. І чого ти запросила мене на цей обід?
Вона всміхнулася. Потім млосно повела плечима і вмостилася зручніше в глибокому кріслі. Мені були знайомі ті жіночі рухи, вони не віщували нічого доброго. Тобто віщували якраз добре, тільки все залежало від того, чиї то були рухи. [242] А Люсі давно вже перестала мені подобатись.
- Ти був колись причетний до вбивства, Мартіне. Я відчув, як у мені підіймається лють.
- Я не був причетний до жодного вбивства, - відповів я. - Убили двох моїх товаришів, це так, але моя «причетність», як ти кажеш, обмежилась тим, що я обидва рази був свідком злочину.
- Якщо я не помиляюся, саме ти викрив убивць?.. Я не мав настрою говорити про це з Люсі.
- Коли ти хочеш, щоб я викрив якесь убивство, то з цього й починай, - мовив я. - Але тобі краще звернутися в поліцію.
Люсі зіщулилася в кріслі.
- Убивство, яке треба викрити, ще не сталося. Поки що. Але воно скоро станеться.
Наче не скидалося на те, щоб Люсі збожеволіла. Я дивився на неї і чув, як шелестить вітер у верховіттях дерев.
- Люсі, якщо це жарт, то дуже невдалий. Я не розумію, про що ти говориш. Може, поясниш мені? І що означали твої слова: «Дзвонив каменяр»?
- Те, що я й сказала, що дзвонив каменяр і просив заплатити йому решту грошей. Він не назвав свого прізвища.
Вона почала м'яти в руці хусточку.
- Я хотіла, щоб ти побачив нас, Мартіне. Роздивився на всю родину в цьому старому будинку, заповненому примарами. Ти знаєш, із ким ми спілкуємось. Із членами правління Товариства аматорів поезії...
- Ти говорила про вбивство, Люсі. Хіба члени правління Товариства аматорів поезії схожі на вбивць?
- Товариство аматорів поезії... ті схибнуті... Ні, вони не схожі на вбивць. Я згадала про них тільки для того, щоб ти зрозумів, яке в мене тут життя. Нудне, одноманітне, зовсім...
- Зовсім не таке, як ти сподівалася, Люсі?
- Певне ж... Дай мені сигарету, Мартіне.
Я дав їй сигарету й підніс запальничку. Уперше за вечір мені стало її шкода. Вона явно вибрала під ялинкою не найкращий пакуночок.
Люсі тримала сигарету в одній руці, а другою й далі м'яла хусточку.
- Мабуть, я б звикла до цього. Звикла б навіть до аматорів поезії. Але тепер... Тепер тут діється щось недобре. І розум, і чуття підказує мені, що тут визріває якийсь лихий задум...
- І що ж саме тут діється? - запитав я. Вона глянула мені просто у вічі. [243]
- Мій чоловік щовечора йде з дому.
- Ну й що? - сказав я. - Чого б йому ввечері не пройтися?
- Пройтися?.. - Люсі засміялась. - Знаєш, куди він ходить?
- Куди?
- На цвинтар Вестре. Я знаю, бо одного вечора пішла за ним назирці. Він ходить на могилу своєї дружини.
- Ти його дружина, Люсі.
Якусь мить вона дивилася на мене так, немов забула, про що ми розмовляли.
- На її надгробку немає ніякого напису, - сказала вона. Я знав про це. Про такі речі в місті люблять побалакати.
Як і про все, що не вкладається в узвичаєні рамки.
- Вірніше, на ньому не було ніякого напису, - поправила себе Люсі.
Мені здалося, наче я раптом прокинувся зі сну.
- Прізвища й імені на ньому й далі немає. Але напис є. Як я вже сказала, дзвонив каменяр... він не назвав свого прізвища... й попросив заплатити решту грошей. Мене це зацікавило, і я пішла на цвинтар глянути на надгробок. Знаєш, що там написано?
- Ні, - відповів я.
- «Трава нічого не ховає».
- Не може бути! - вигукнув я. Вона промовчала.
- Не може бути! - ще раз мовив я. - Якесь безглуздя. Це перекручений рядок з вірша Карла Сендберга «Трава», і кінець його звучить так: «Трава ховає все».
Вона здвигнула плечима.
- А там написано так, як я кажу. Та й байдуже, що там написано, «нічого» чи «все». Але мені здається, що до цього доклав рук хтось божевільний... і я боюся. - Вона перестала м'яти хусточку. - Тому я й запросила тебе сюди, Мартіне. Щоб ти побачив нас, відчув настрій у цьому будинку й запам'ятав усе, що я тобі розповіла, на той випадок, коли б зі мною щось сталося.
Я поїхав додому на Гавсфіордсгате й поставив машину в гараж. Потім піднявся ліфтом на п'ятий поверх і зайшов до свого помешкання.
Я приготував собі чарку міцного напою. Але не випив. Я просто сидів і курив сигарету за сигаретою. Наскільки мене зацікавила ця історія? Чи аж настільки, щоб їхати з дому в таку гидотну погоду? [244]
Я почав вимикати світло, лаштуючись спати. Але так і не випив своєї чарки. Надто мене діймала цікавість. Я збагнув, що зараз вийду надвір і поїду на цвинтар. Я спустився в гараж і вивів машину. Тоді рушив у напрямку Фрогнер-парку.
Я залишив машину біля входу в парк.
Місяць уже зійшов, але вітер, що тим часом подужчав, гнав по небу низькі хмари. Я машинально подумав, що, мабуть, скоро піде сніг.
Люсі сказала, що вона боїться. Це мало б справити на мене якесь враження. Але не справило ніякого. Я лише подумав, що вона істеричка. До того ж був цілком певний, що Люсі Лунде не дасть себе скривдити.
Мене вразило інше - напис на надгробку.
Він був цікавий і сам собою. Але щоб полковник Лунде, голова Товариства аматорів поезії, помилився, цитуючи Карла Сендберга, - це вже було занадто.
Я рушив парком у напрямку скульптур Вігелана.
Кам'яні фігури на мості були наче живі.
Я не схильний уявляти собі бозна-що й не боюся темряви. А однаково мені було якось тривожно. Щось моторошне було в тих мертвих кам'яних постатях, які жили своїм дивним нічним життям під зимовим небом. Я мимоволі пішов швидше.
Я поминув «Фонтан» і підійшов до «Моноліту». Він здіймався вгору, немов велетенський стовбур дерева, посадженого для того, щоб воно підтримувало небо.
Виявилося, що цвинтарна брама замкнена. Та мене це не спинило, я переліз через огорожу. Зіскочивши на землю по той бік огорожі, я пішов цвинтарем.
Я знав, де могила пані Лунде. Я був на похороні два роки тому й запам'ятав високий білий надгробок і перед ним мармурового голуба в траві.
Здавалося, білий камінь убирав у себе мерехтливе місячне проміння - він сам полискував блідо-жовтим світлом. Але біля його підніжжя щось лежало. Спершу мені здалося, Що то кілька порожніх паперових мішків, які вітер часом здимає з вантажних машин. Я підійшов ближче.
І побачив, що то була людина.
Коли я був хлопцем, я б нізащо не повірив, що в старої Дивакуватої сестри полковника Лунде є кров. Але я помилився. [245]
У неї була кров - білий мармуровий голуб був так густо залитий нею, що в темряві здавалося, наче він зроблений з чорного мармуру.
Почав іти сніг. Великі сніжинки посипались мов із мішка.
Сніжинки відразу танули на дрібній постаті панни Лунде. Вона лежала скоцюрблена біля самого надгробка - видно, хтось з усієї сили штовхнув її на камінь.
Сніжинки відразу танули й на залитому кров'ю голубові, проте землю вони вже вкрили тонким завоєм.
І тоді, тієї коротенької миті, коли я побачив дрібну постать панни Лунде, кров і густий сніг, мої очі помітили ще щось.
На землі перед надгробком чітко видніли сліди. їх засипало мокрим лапатим снігом, а проте вони ще добре були помітні. Виразні відбитки маленьких і трохи більших черевиків. Сліди кружляли на місці то ближче, то далі одні від одних і свідчили тільки про одне. Свідчили про боротьбу.
Тієї самої короткої миті, коли я стояв у січневій темряві біля високого надгробка на цвинтарі Вестре, мій погляд помітив напис на камені:
«Трава нічого не ховає».
Я обережно перевернув панну Лунде, щоб глянути на її обличчя.
Кров текла з рани на голові - лоб її був розбитий від брови аж до волосся. Кров текла й далі, але, мабуть, зовсім недавно вона ще просто цебеніла.
Я взяв панну Лунде за зап'ясток і почав намацувати пульс. Рука її була холодна, мов крига, і в серце мені закрався страх. Знайшовши нарешті пальцями жилу, я відчув легенький стукіт.
Я обережно підняв її. Вона була така легенька, що здавалось, наче я несу не людину. Маленька дивакувата панна Лунде. Я знав, що треба поспішати.
Раптом я помітив квітчасту торбу з книжками - вона лежала так, що її наполовину затіняв надгробок. Помітив, коли вже тримав на руках панну Лунде. І залишив її там, де вона лежала. Треба було поспішати.
Щоб знов перебратися через замкнену браму, мені довелось перекинути панну Лунде через плече. Не вельми галантно, але не було ради. Потім я знову взяв її на руки.
В обличчя мені сипало мокрим снігом, а я чимдуж поспішав повз статуї Вігелана на Кіркеваєн. Дорогою я не зустрів жодної живої душі. [246] Кіркеваєн теж була безлюдна в таку негоду. Дах мого блакитного «фольксвагена» вкрило снігом. Він був уже не такий мокрий і м'який. Вітер стих, місяць сховався за хмари, а з неба тепер сипала холодна тверда біла крупа.
Мені дуже не хотілося відмикати свою власну машину й укладати панну Лунде на заднє сидіння. Знов наче не галантно. Я повинен був тримати її, нести.
Мені пощастило.
З боку Майорстюен над'їхало порожнє таксі. Я вийшов на середину вулиці, й таксі відразу зупинилося.
Водій був зовсім молодий - мабуть, студент, що надумав заробити під час різдвяних канікул. Він вийшов з машини й відчинив мені задні дверці. Я схилився й сів у машину з панною Лунде на руках. Вона не ворушилася, і я не чув її віддиху. В мене було таке враження, що я тримаю на колінах дитину.
Водій сів за кермо.
- На пункт швидкої допомоги? - запитав він, дивлячись на мене в дзеркальце.
- До Улеволської лікарні, - відповів я.
- Звичайно таких везуть на пункт швидкої допомоги...
- До Улеволської лікарні, - ще раз сказав я.
- Гаразд. Вона померла?
- Ні. Але треба поспішати.
Він рушив з такою швидкістю, що задні колеса забуксували на слизькому, як мило, асфальті. Він зменшив газ. Тоді, порушивши правила, перетнув трамвайну колію на Кіркеваєн і поїхав у напрямку Майорстюен.
- У тебе є радіо?
- Є.
- Ти можеш зв'язатися з поліцією?
- З поліцією?..
Роби те, що я прошу, якщо можна.
- Можна. Я зв'яжуся з нашою центральною. А вона повідомить поліцію. Що передати?
Він знову глянув на мене в дзеркальце. Ми досягли перехрестя біля Майорстюен, і він зупинився, чекаючи на зелене світло.
Попроси поліцію зв'язатися з інспектором Карлом Юргеном Галлом і доктором Крістіаном Бакке. Нехай негайно прибудуть до третього терапевтичного відділення Улеволської лікарні. Скажи, що справа невідкладна. І що їх викликає доцент Бакке.
Водій рушив. Тоді покрутив якусь кнопку.
- Таксі номер п'ятдесят двадцять два їде до Улеволської [247] лікарні, третє терапевтичне відділення. Попросіть інспектора поліції Карла Юргена й доктора Крістіана Бакке негайно з'явитися туди. їх викликає доцент Бакке.
Він мав дивовижну пам'ять на слова. Видно, філолог, подумав я.
- Як ти гадаєш, через скільки часу вони там будуть? - запитав я.
- Усе залежить від їхньої спритності. Звичайно, він мав слушність.
Я стояв і сперечався з нічною сестрою третього терапевтичного відділення - вона вимагала направлення із пункту швидкої допомоги. Я весь час тримав панну Лунде на руках.
Та ось з'явився мій брат Крістіан.
- Пропустіть його, сестро, - сказав він.
Він рушив коридором, а я за ним. Ми підійшли до дверей із табличкою, на якій було написано: «Завідуючий відділенням». Зайшовши за Крістіаном до його кабінету, я обережно поклав панну Лунде на тапчан.
Крістіан дістав з письмового столу стетоскоп, розстебнув старомодне пальто й чудернацького крою блузку на панні Лунде і почав слухати її серце.
Тієї хвилини з'явився Карл Юрген.
- Мене не пускала нічна сестра, - сказав він. - Довелося показувати документ. Що сталося?
- Я ще не знаю, - відповів Крістіан. - Поклич сюди сестру.
Карл Юрген вийшов.
- Вона помре, Крістіане?
- Не думаю. Але вона дуже ослабла.
У дверях з'явилася нічна сестра разом з Карлом Юргеном.
- Допоможіть мені, сестро.
Сестра, нічого не питаючи, ледь підняла панну Лунде й стягла з неї блузку. Крістіан стояв напоготові з ватою і шприцом. Він протер шкіру на худому передпліччі панни Лунде й зробив укол. Обличчя в обох них були цілком незворушні. А я стояв і думав: господи боже, вони до цього звикли. Звикли до хвороб, до наглої смерті, до вбивства. Вбивства?
- Що ти їй уколов, Крістіане?
- Адреналін, він стимулює серце. Треба було чекати. [248]
У кабінеті було зовсім тихо, тільки годинник цокав над дверима. Я глянув на нього. Минула одинадцята. Хвилинна стрілка, цокнувши, пересувалася щоразу, коли секундна оббігала навколо циферблата.
Крістіан не відпускав тоненького зап'ястка панни Лунде. Потім знову приклав до її грудей стетоскоп. Нічна сестра відхилила узголів'я тапчана, і голова панни Лунде опустилася нижче.
- Сестро, подайте ноші.
Я здригнувся. Ноші? Але не зважився нічого питати. Сестра миттю повернулася з ношами, і Крістіан обережно переклав на них панну Лунде.
- Почекайте мене тут. Я мушу запровадити її до хірургічного відділення. Оглянути, що там з її лобом.
Я й тепер не зважився нічого питати. Та й Карл Юрген не озвався жодним словом. За Крістіаном, сестрою і ношами, на яких лежала панна Лунде, зачинилися двері. Аж тоді Карл Юрген ожив.
- Що сталося, Мартіне? Навіщо ти мене покликав? І хто ця маленька дама?
Я сів на стілець біля братового письмового столу. А Карл Юрген опустився на порожній тапчан. "У голові в мене була якась дивна порожнеча. А проте я спробував докладно розповісти йому про дивний обід, на який мене запросили.
- І ти потім поїхав на цвинтар Вестре?
Я розповів про напис на плиті. Це не справило на Карла Юргена ніякого враження. Він ніколи не відчував поезії.
- Отже, ти тому подався на цвинтар, Мартіне? Глянути на напис? Так пізно?
- Саме напис і був важливий.
- Такий важливий, що треба було негайно поглянути на нього?
Я не мав ані часу, ані сили змальовувати йому дивний настрій, що панував під час обіду в тому похмурому будинку на схилі Голменколена.
- Так, Карле Юргене, треба. Тепер ти сам бачиш, як важливо було поглянути на нього.
- Як ти туди попав?
Переліз через огорожу з боку статуй Вігелана.
- Брама була замкнена?
- Так.
І ти їх там знайшов... Вона спіткнулася і вдарилася об камінь?
Слухай, Карле Юргене. Вона не спіткнулася. Мені нема коли тепер розповідати тобі всі подробиці. її хтось Ударив ззаду або з усієї сили штовхнув на камінь. Вона [249] лежала зігнута майже дугою. Люди не падають скорчені.
Карл Юрген глянув на мене ясними очима. Очима, що завжди пронизували людину наскрізь, завжди бачили, скільки в її словах правди і чи вона щось важить. Я відповів йому таким самим, як і в нього, поглядом.
І його очі, як звичайно, оцінили, чого варті мої слова.
Він підвівся з тапчана, підійшов до Крістіанового письмового столу і зняв телефонну трубку. Я бачив, як він набирав номер: 42-06-15. Кримінальна поліція міста Осло.
- Ти знаєш, у якому місці могила Вікторії Лунде? - запитав я.
- Так. Я був на її похороні два роки тому. Він передав по телефону свої накази.
І я знав, що не мине й десяти хвилин, як його люди оточать весь простір навколо високого надгробка й залитого кров'ю мармурового голуба. Навколо високого надгробка з дивним написом: «Трава нічого не ховає».
Я сидів і дивився на годинник, що висів над дверима.
Мені здавалося, що минала ціла вічність, поки секундна стрілка оббігала навколо циферблата і хвилинна, різко цокнувши, пересувалася на поділку далі. Принаймні так легше було чекати. Карл Юрген також стежив за годинником.
Він більше нічого не питав мене.
Але я не вводив себе в оману. Я знав, що він витягне з мене всі подробиці цього страшного вечора. І я ладен був допомагати йому всім, чим зможу. Бо людина, що здатна була штовхнути кволу панну Лунде на надгробок, не викликала в мене співчуття.
Я, властиво, був трохи здивований, що Карл Юрген чекає. Мені здавалося, що він мав би помчати на цвинтар Вестре. Видно, він покладався на своїх людей. А однаково... Я добре знав Карла Юргена. Так добре, що був певен: якби він вважав, що йому тепер треба бути на цвинтарі, його б не втримала тут ніяка сила. Отже, він вважав важливішим щось інше. І я, здається, здогадувався, що саме.
Карл Юрген знов сів на тапчан, а я й далі сидів на стільці. Так ми сиділи й дивилися на годинник. Ми вже чекали шістнадцять хвилин і одинадцять секунд.
Повернувся Крістіан.
Він був у білому халаті і приніс із собою прикро солодкавий запах операційної. Він сів до письмового столу. Не було потреби питати його про щось. Він достатньо знав Карла Юргена, щоб самому повідомити те, що нас цікавило. [250]
- Усе гаразд. Вона оклигає. Не треба навіть переливання крові. Я зашив їй розбитий лоб. Рана досить велика, і вона втратила чимало крові. Але вже опритомніла.
Карл Юрген запитав те, що я й сподівався:
- Можна мені поговорити з нею? Крістіан глянув на нього.
- Може, почекаєш до ранку?
- Мартін вважає, що її хтось ударив ззаду.
- Ззаду на голові немає ніяких слідів...
- Тоді хтось з усієї сили штовхнув її на надгробок. Таке Мартін теж допускає. Ти ж, мабуть, сам розумієш, як важливо почути, що вона скаже.
- Так, розумію, що важливо, - сказав Крістіан. - Але не хотів би її стомлювати. Вона ще надто квола. А втім, вона питала про тебе, Мартіне. Хоче будь-що поговорити з тобою. Каже, що це важливо. Що їй треба поговорити. Але не стомлюй її.
Я схопився зі стільця.
- Ходімо разом, - мовив Карл Юрген.
- Добре, - сказав Крістіан. - Я сам простежу, щоб ви довго не сиділи в неї. А порядкую тут я.
Вона лежала в палаті, вкрита старанно підтиканою ковдрою, з забинтованою головою, і її було майже не видно. На мить я подумав, що ліжко порожнє.
І враз побачив її обличчя, на диво гладеньке, молоде, без зморщок. Я подумав, що не знаю, скільки їй, власне, років. Потім помітив її очі.
Вони дивилися просто на мене. її погляд кликав, благав мене... Я забув про своїх супутників і підійшов до самої неї.
- Доценте Бакке...
Мені довелося нахилитися, щоб почути її.
- Я... Я повинна подякувати вам за... за... повинна подякувати за вашу люб'язність...
За люб'язність? Що ж, панна Лунде належала до давньої школи.
- Ваш брат сказав, що ви допомогли мені... я впала... вибачте, що я завдала вам такого клопоту...
Я досі ніколи не чув, щоб панна Лунде сказала поспіль стільки слів. І слова були такі старомодні, що я мало не бовкнув: «Це я повинен дякувати за приємність». Але вчасно похопився.
- А це хто? - раптом запитала вона.
- Це Карл Юрген Галл, - відповів я. - Наш із братом Давній приятель. [251]
Вона ледь підвелася на ліжку.
- Він із поліції?
І, наче збагнувши, що пробалакалась, вона ледь почервоніла.
- Чому ви подумали, що я з поліції, панно Лунде? - запитав Карл Юрген.
Вона не відповіла. Тільки знов благально, безпорадно поглянула на мене.
- Я прийшов сюди, щоб допомогти вам, панно Лунде, - мовив Карл Юрген. - І поставлю вам тільки одне запитання.
Крістіан неспокійно поворухнувся. Нічна сестра підступила трохи ближче до ліжка.
- Панно Лунде, ви не помітили, чи за вами ніхто не йшов, коли ви ввечері вибиралися на цвинтар Вестре?
На обличчі, замотаному бинтами, проступив страх. Хвора зовсім сіла. Нічна сестра поклала їй на плече руку.
- Ні, не йшов ніхто, - відповіла панна Лунде. Голос був наче не її. Це вперше, відколи я її знав, вона висловила свою власну думку.
- Ніхто... я була сама... я спіткнулася і впала. Слово честі... я спіткнулася і впа...
Сестра поклала її назад на подушку. В тім дитячім «слово честі» було щось безмежно зворушливе. І чомусь панна Лунде зверталася до мене, хоч відповідала на запитання інших.
- Я хочу додому, доценте Бакке. Зараз-таки, негайно... Крістіан узяв її за руку.
- Може, завтра, панно Лунде. А може, за кілька днів. Це залежить від того, чи ви спокійно лежатимете. Вони зараз підуть. Сестру на чергуванні замінить інша, а вона пробуде цілу ніч біля вас. Хай вас ніщо не хвилює. Ми дамо вам снодійне.
- Ні... ні... я не хочу снодійного... я й так засну. Принесіть тільки мої книжки... щоб я могла трохи почитати... Мої книжки... торбу з моїми книжками... Доценте Бакке, будь ласка...
Вона була майже в істерії. Навіть спробувала злізти з ліжка. Проте була така легенька, що її легко втримали.
- Сестро, - сказав Крістіан.
І наче телепатичним чуттям чи, може, тому, що довгі роки працювала з ним, сестра-інквізиторка миттю вгадала його бажання. Вона подала йому шприц. Цього разу я знав, що в ньому не адреналін. І знав, що укол необхідний, а однаково мені було неприємно. Мені завжди неприємно, коли [252] людина так втрачає владу над собою, що її доводиться вгамовувати, як божевільну. Мені не хотілося дивитися на це, я відвернувся і глянув на Карла Юргена. Зате він не відвернувся. Він стояв і весь час стежив за панною Лунде.
- Тепер ви заснете, - мовив Крістіан. - За хвилину заснете. І вам буде добре.
Знов цокнула хвилинна стрілка.
- Я впала... - прошепотіла панна Лунде. - Спіткнулася... будь ласка, принесіть... мої... книжки...
Коли ми вийшли в коридор, то побачили біля дверей високого, дужого, рум'яного чоловіка середнього віку в сірому костюмі. Він був страшенно обурений.
- Мені довелося показувати документ, - сказав він.
- Мені також, - засміявся Карл Юрген.
- Отакої! - здивувався той.
- Це сержант поліції Ев'єн, - мовив Карл Юрген. - Він сидітиме біля цих дверей цілу ніч.
- А це що таке? - вигукнув Крістіан.
- Цілу ніч, Ев'єне. І нікого не пускайте в палату. Нікого, крім доктора Бакке - це й є доктор Бакке - і мене.
Сержант присунув стільця до дверей і сів. Я був певен, що тепер ніхто не зайде до панни Лунде, хіба що через труп сержанта Ев'єна. А дивлячись на нього, важко було повірити, що він може стати трупом.
Аж тепер я справді стривожився. Досі все це здавалося мені нереальним, позбавленим сенсу, цілком безглуздим. Але сержант поліції був очевидною реальністю - і його поява навіяла мені страх. Наче я раптом усвідомив усе, що мені довелось пережити того вечора.
- Ти гадаєш, їй загрожує якась небезпека? - спитав я.
- Я нічого не гадаю, - відповів Карл Юрген. - Я тільки виконую свій обов'язок, а тепер він полягає саме в тому, щоб стерегти її. Мартіне, будь такий ласкавий, заїдь у поліцію і склади свої свідчення. На добраніч, Крістіане, на добраніч, Мартіне. Я поспішаю - їду на цвинтар Вестре.
Крістіан почекав, коли я складав свідчення. Тоді відвіз мене додому на Гавсфіордсгате.
Сніг не переставав. Ми не перемовилися жодним словом, наче не мали більше про що говорити. Нам обом було не до балачок, ми думали про те саме, хоч і не розуміли того, що сталося, не могли дати йому пояснення.
Я піднявся ліфтом, зайшов до свого помешкання й відразу [253] ліг у ліжко. Але не заснув. Я лежав і дивився на сніг, що падав за моїм вікном у темряві січневої ночі.
У вухах у мене бриніли уривки тих фраз, які я сьогодні почув.
«...Він ходить на могилу своєї дружини... я тільки візьму свої книжки... чемно присядь і йди... за мною ніхто не йшов... я спіткнулася і впала...»
Я заплющував очі, але й далі бачив перед себе то Люсі, що м'яла хусточку, то чорну гривку Вікторії, то суворе обличчя полковника Лунде, то квітчасту торбу панни Лунде.
Квітчаста торба.
Аби я був зрозумів, яка вона важлива, ще зразу, а не згодом, коли мені довелося збагнути це, то міг би відвернути наступний замах. Але я тоді ще нічого не розумів. Серед образів, що зринали перед моїми заплющеними очима, не даючи мені спокою, торба з книжками панни Лунде здавалася чимось буденним, однією з речей, які я бачив протягом вечора.
На нічному столику задзвонив телефон.
У мене тьохнуло серце. Я ніяк не міг звикнути до того, що телефон дзвонить і вночі. На щастя, таке буває рідко, але буває. І завжди він дзвонить з якогось незвичайного приводу. Не конче той дзвінок означає небезпеку, але щоразу ніби попередження про небезпеку. Щось таке, що виходить за рамки звичайного.
- Це Карл Юрген. Я тебе збудив, Мартіне?
- Ні, я не можу заснути.
- Слухай мене уважно. Ти казав, що панна Лунде взяла з собою торбу для шитва, коли йшла на засідання Товариства аматорів поезії?
- Так, - відповів я, водночас глянувши на годинник. Було пів на другу, і за вікном у нічній темряві й далі йшов сніг. - Хоч то була не зовсім торба для шитва, я її лише так назвав. Така крамняна торба, що зав'язується двома стрічками. В моєї бабусі...
- Знаю, що ти маєш на увазі, - перебив мене Карл Юрген. - У мене теж були бабусі
- Панна Лунде не тримала там ніякого шитва, - сказав я. - В торбі були книжки. Я вже розповідав тобі. І торба лежала біля надгробка. Але я так квапився, що не взяв її...
Запала коротка мовчанка. Потім Карл Юрген сказав:
- Я її там не знайшов.
- Як не знайшов? - здивувався я. - Вона лежала біля надгробка...
- її там не було. На добраніч, Мартіне.
- На добраніч, - відповів я. [254]
Виходить, для когось торба панни Лунде була така важлива, що той невідомий «хтось» подався на цвинтар Вестре й забрав її після того, як я поніс панну Лунде, й до того ж, як десь за півгодини туди прибула кримінальна поліція.
Я складав свої книжки в учительській, коли з'явилася секретарка директора і сказала, що мене кличуть до телефону. Мене завжди дратувало, як хтось дзвонив до кабінету директора, в учительській теж був телефон, і кожен, хто хотів поговорити з учителем, міг подзвонити сюди.
Тим «кожним» виявився полковник Лунде.
- Я хочу поговорити з вами, доценте Бакке. Негайно приїздіть.
«Рота, кроком руш!»
- Не можу. Не маю часу, - відповів я.
Мій роздратований голос цілком відповідав моїм почуттям. Я ж бо не підлеглий йому солдат.
- Це що за... - почав він, але зразу замовк. Видно, теж утямив, що я не підлеглий йому солдат. - Вибачте, але справа дуже важлива. Будь ласка, приїдьте до мене.
- А ви б не могли приїхати сюди, полковнику Лунде?
- Ні... я... хотів би поговорити з вами наодинці. Справа дуже важлива, я вже сказав. Мені... мені страшно.
Менше як за добу я вже почув від другого члена родини Лунде, що йому страшно. А я, йолоп, ніколи не міг лишатися байдужим, коли бачив, що комусь страшно. І, мабуть, не так зі співчуття, як з цікавості. Не вельми шляхетна спонука. І через ту свою цікавість я вічно потрапляв у халепу. Тепер, звичайно, мене також чекало те саме, і, як завжди, я не міг нічого передбачити.
Я згаяв десь півгодини, поки доїхав зі школи в Бріскебю до похмурого будинку полковника Лунде на схилі Голменколена.
У центрі міста на вулицях лежав розквашений сніг. Але від Сместада й далі вгору я їхав твердою, по-зимовому білою дорогою.
Полковник Лунде сам відчинив мені двері. І повів до бібліотеки.
- Сідайте, - сказав він. «Вільно!» Я сів. [255]
Він стояв і дивився на мене. Я сидів і дивився на нього. І вражено помітив, що в сухій, рівній, як тичка, постаті вояка з'явилась непевність. А втім, воно й не дивно.
У бібліотеці тхнуло пилом. Я люблю цей запах. У бібліотеці й має тхнути пилом. Це свідчить, що книжками користуються - що їх беруть з полиць і ставлять назад.
- Уночі тут була поліція. Вона забрала наші черевики, - мовив полковник. - Дружині й дочці довелося давати свідчення. Мені самому також довелося давати свідчення.
Видно було, що він обурений.
- Так заведено, полковнику Лунде, а особливо якщо йдеться про замах на життя.
- Замах на життя?..
Він розгубився. Рота вже не виконувала його наказів з належною чіткістю. А тут іще й рапорт, не передбачений статутом.
- Може, вип'єте чарку портвейну, доценте Бакке?
- Ні, дякую. Я не п'ю зранку.
- Так, але...
Він, видно, ще дужче розгубився і став ще більше схожий на цивільного. Нарешті він сів.
- Доценте Бакке, ви сказали про замах на життя. Я не можу в це повірити. Не можу повірити, що хтось хотів би вбити Марту Лунде.
Марта. Я досі не знав її імені. Але воно їй личило. Марта.
Полковник підійшов до шафи і дістав із неї карафку з портвейном. То була кришталева карафка, і я згадав свого діда. Аж дивно, скільки разів протягом цієї доби я згадував своїх діда й бабу.
- Сподіваюся, ви не матимете нічого проти, як я,.. Він справді питав у мене дозволу.
- Звичайно, ні, - мовив я.
Полковник налив чарку і трішки надпив із неї. Маленький ковток, який він потім довго смакував.
- Ви, мабуть, здивовані, що я попросив вас прийти, доценте Бакке?
- Ні, - відповів я. - Адже це я знайшов панну Лунде. Але ви сказали, що вам страшно. Щиро казати, за звичайних умов я б не повірив, що вам може бути страшно, але тепер справді бачу, що ви боїтеся.
- Я боюся не того, що ви думаєте, - відповів він. Я зацікавився. Я не знав, що на його погляд, я мав думати.
- Йдеться про мою дочку... - сказав він.
Його слова були такі несподівані, що я мимоволі зробив те, що роблять усі курці: почав шукати сигарети. Вони були в кишені піджака. [256]
- Можна закурити?
- Будь ласка.
Я закурив сигарету. Полковник підсунув мені олов'яну попільничку з трояндами, витисненими по краях.
- Моя дочка була дуже прихильна до своєї тітки... дуже її любила...
- Була? Може, вночі з панною Лунде щось сталося? На мить він згубив нитку розмови, але відразу знайшов її.
- Ні. Я хотів сказати... що моя дочка дуже прихильна до своєї тітки. Вона, як то кажуть, важка дитина. Дочка дуже любила свою матір... і тяжко пережила її смерть... це можна зрозуміти. Вона... вона дуже не хотіла, щоб я брав... свою теперішню дружину...
- Це ж, мабуть, теж можна зрозуміти, пане Лунде?
- Так.
- Чого ж вам страшно?
Він знов надпив із чарки маленький ковток. І глянув на мене. Він явно прикидав, наскільки може покластися на свого новобранця.
- Вікторія поставилася до моєї теперішньої дружини так вороже, що я послав її до школи в Англію. Вона дуже здібна дівчина. Але вона не хотіла вчитися. Зовсім не хотіла. Склала тільки екзамен за реальну школу, але цього замало. Принаймні в наші дні. В мене є до вас прохання, доценте Бакке. Чи не могли б ви оселитися в нас і вчити Вікторію... щоб вона змогла скласти екзамен за гімназію?
За гімназію? Що ж, думка непогана. Вікторії це не завадило б. Навпаки. А проте я дуже добре розумів, що коли навіть полковник Лунде й не брехав мені, то був іще лише на далеких підступах до правди. До справжньої причини, що спонукала його зробити мені цю пропозицію.
- Я не беруся за таку роботу, - відповів я. - А крім того, тримати в домі доцента в ролі гувернера вийде надто дорого.
Я торгувався, як гендляр кіньми. Негарно, я розумів це. Але мені не подобався полковник Лунде. Я, звичайно, співчував йому, як поспівчував би кожному, якби побачив, що він втрачає під ногами ґрунт.
- Я платитиму скільки ви захочете. Я згоден платити великі гроші.
- Скільки? - запитав я.
Мушу визнати, що мені стало трохи соромно.
- П'ятсот крон на місяць, - відповів він. - Плюс харч і житло. Так... Бо дуже важливо, щоб ви жили тут. [257]
П'ятсот крон. Я раптом уперше щиро пожалів полковника Лунде. Він був безмежно далекий від дійсності, цілком належав поколінню, яке вже відходило.
- Я буду з вами відвертий, доценте Бакке...
Я збагнув, що мене зразу підвищено в сержанти.
- Ви колись були причетні до вбивства. Правда? Знов у мені ворухнулося роздратування, як і ввечері, коли
Люсі питала про це саме. Я нічого не відповів йому. Він же сам знав, як усе було.
- Я буду з вами цілком відвертий, доценте Бакке. І сподіваюся, що все сказане тут залишиться між нами. Я більше не хочу мати справи з поліцією. Ви вчитимете Вікторію, це... це офіційна причина того, що ви оселитесь тут. А справжня ось яка: я прошу вас, щоб ви наглядали за нею. Я боюся за Вікторію.
Навряд чи полковник Лунде розумівся на людях.
А проте він кинув мені таку принаду, що я не міг не вхопити її. Принаду, від якої прокинулася моя непогамована цікавість. Мені треба було б народитися в добу рицарства, я б їздив на білому коні й оберігав панночок від невідомої небезпеки.
Але тут була не лише цікавість. Я на власні очі бачив минулого вечора панну Лунде і знав, що їй хотіли заподіяти. І мені подобалася Вікторія з чорною гривкою над тонким розумним личком - тендітна, негарно вбрана Вікторія, яка не любила свою мачуху Люсі і якій можна було наказати, щоб вона чемно присіла і йшла мити посуд.
Та була й ще одна причина, вагоміша, ніж моя проклятуща цікавість. Я раптом чомусь повірив, що полковник Лунде каже правду. А мені дуже не хотілося, щоб Вікторії загрожувала небезпека. Страх як не хотілося.
- Я згоден, - мовив я. - Однаково у школі мені належить піврічна відпустка. Я ще тільки мушу владнати одну справу і тоді буду до ваших послуг. Коли мені прийти?
Темні очі на сухому смаглявому обличчі дивилися просто на мене. Я намагався прочитати, що в них було написане. 1 не побачив нічого, крім полегкості.
- Приходьте ввечері, доценте Бакке. Мене підвищено в ад'ютанти.
Було не пізніше, як десята година ранку.
А сніг усе йшов. Уже скоро півдоби. І підлеглі Службі доріг, яким досі добре жилося, працювали, не покладаючи рук. Двірники чистили тротуари, дорожні робітники прокидали вулиці, острівці безпеки й переходи. [258]
Я сидів у своїй кімнаті. На письмовому столі переді мною лежав телефонний довідник.
Мені треба було знайти каменяра. Того каменяра, що зробив напис на надгробку Вікторії Лунде.
Я розгорнув довідник на перелікові фахових послуг і знайшов заголовок: «Каменярі - шліфування і експорт каменю». В підзаголовку стояло: «Див. також: Надгробки». В кожному разі я почав з того, що треба. Люсі сказала, що дзвонив каменяр. А коли так, то його прізвище повинне бути в довіднику.
Я мав обмаль часу. Бо знав, що робитиме кримінальна поліція міста Осло. Вона робитиме те самісіньке, що й я, - шукатиме того каменяра. Але поліція діятиме систематично, а я не можу собі цього дозволити.
Я не знав, скільки людей у Карла Юргена Галла засяде за цю роботу, міг тільки приблизно уявити собі. Двоє або й троє. Я сподівався, що їх буде двоє. Вони розділять список у довіднику надвоє, рівно пополовині, і кожен почне опрацьовувати свою частину.
Я не сумнівався в ретельності кримінальної поліції міста Осло, а просто мав дитяче бажання випередити її. І знав, що коли перший знайду таємничого каменяра, то витягну з нього більше, ніж поліція. В того таємничого каменяра може бути не зовсім чисте сумління, тож навряд чи вийде краще, як хтось з'явиться й помахає в нього перед носом поліційним посвідченням. Я мав більше шансів - аби тільки швидко знайти його.
Я взяв кулькову ручку й вирішив працювати за методом вилучення. Найперше почав викреслювати одну за одною великі фірми. Той, кого я шукав, навряд чи працював у великій фірмі. Я викреслив «Акціонерне товариство видобутку мармуру і сланцю», тоді «Ательє кам'яних скульптур при Спілці норвезьких скульпторів». Бідолашні телефоністки, як вони язика не звихнуть, вимовляючи таке.
Поліцаї працюватимуть методично, мабуть, один почне з першої літери алфавіту. З тієї самої фірми «Акціонерне товариство видобутку мармуру й сланцю», Акерсгатен, 20, а другий, певне, - з «Мармурових і гранітових надгробків», Єрнбанетомта, Грефсен.
Я вибрав три прізвища з адресами, які здалися мені ймовірними. Тобто ймовірними з мого погляду. Я взяв другу кулькову ручку і всі три прізвища підкреслив червоною рискою. Тоді спустився вниз із телефонним довідником, сів У Машину, а довідник розгорнув і поклав на сидіння біля себе. [259]
Треба було б замінити покриття коліс на зимове. Була вже майже середина січня, а я все ще їздив на літньому. Досі ще не було нагальної потреби, а тепер, у такий сніг, з'явилася. Але сьогодні я не мав часу.
З першими двома адресами мені не пощастило. Я питав їх обох те саме, вдаючись до способу, відомого з гри в покер, - прикинувся, ніби мені відомо те, чого я насправді не знав. Два перші каменярі подивились на мене, як на божевільного. Я не мав часу щось пояснювати їм, хай вірять, що я справді збожеволів.
Я глянув на третє і останнє прізвище в моєму списку. Т. Серенсен, каменяр, Серкедалсваєн. Якщо й це не він, доведеться знов вивчати телефонний довідник. Мене вже опанував відчай.
Т. Серенсен мав невеличку майстерню поблизу Майорстюен, затиснену між авторемонтною майстернею, крамницею садівництва і бензоколонкою. На тісному подвір'ї перед майстернею стояли взірці надгробків. Я раптом подумав, що останнім часом починаю звикати до прогулянок між надгробками. Не сказав би, щоб це мені подобалося.
Я постукав у двері й зайшов.
Майстерня була тісна й темна. Світло єдиної лампи було спрямоване на камінь, над яким працював майстер.
- Слухаю вас, - мовив він, підвівши очі.
Він був зовсім молодий, з короткозорими очима та з товстими скельцями окулярів. На молодому обличчі проступала глибока втома. Видної не легко було конкурувати з «Ательє кам'яних скульптур при Спілці норвезьких скульпторів».
Я втретє протягом півгодини запитав те саме, вдаючись до способу, відомого з гри в покер:
- Скільки ви отримали за напис на надгробку Вікторії Лунде на цвинтарі Вестре?
Я знайшов того каменяра, якого шукав.
Він став ще блідіший, ніж був, скинув окуляри й провів кісточками пальців по очах. Тоді надяг окуляри і глянув на мене з невдаваним страхом.
- Я не зробив нічого поганого...
- Ні, - відповів я. - Я й не кажу, що ви зробили погане. Я лише питаю, скільки ви отримали за роботу.
- Ви з поліції?
- Ні. Але поліція от-от з'явиться до вас. Може, поліція вважає, що ви в чомусь завинили, я цього не знаю. Але тепер [260] принаймні вам відомо, що поліція прийде, тож ви зможете заздалегідь обміркувати, що їй відповісти.
Майстер сидів, опустивши очі на різець у руках. А я стояв і дивився на його руки. Вони були дужі, тонкі й гарні і не пасували до того ремесла, яке він собі вибрав.
- Може, сядете?
Я озирнувся, шукаючи стільця. Але там були самі камені. Я сів на найближчий із них.
- Що ж мені сказати поліції? - запитав він.
Я витяг сигарети й запропонував йому закурити. Він узяв одну своїми гарними пальцями. Я теж узяв одну, подав йому запальничку, потім прикурив сам.
- Кажіть, що хочете. їхнє діло дізнатися у вас правду. Хочу вам лише нагадати одне: не обов'язково казати те, що може бути використане проти вас.
Видно було, що йому відлягло від серця.
- А ви... який ви маєте до цього стосунок?
- Я й сам не знаю, - мовив я. - Але вчора ввечері хтось пробував убити стару сухеньку даму. Я знайшов її долі біля надгробка Вікторії Лунде.
Сигарета в нього в руці затремтіла.
- Я до цього не...
- Звичайно, - перебив я його. - Я такого і в голові собі не покладав. Та хіба вам подобається, коли хтось робить замах на життя старої жінки?
Він промовчав.
- Скільки ви отримали за роботу?
Він знов не відповів. Сигарета й далі ледь тремтіла в його руці.
- Я вам не ворог, - сказав я. - Гляньте, ось мої права водія. Бачите, Мартін Бакке, кандидат філології. Я до поліції не маю ніякого стосунку.
Він глянув на мою фотокартку, тоді на мене, наче хотів порівняти її з моїм обличчям.
- Мені обіцяли тисячу крон.
- А це не забагато?
- Забагато. Навіть дуже. Тому й я погодився на це замовлення. В мене до нього не лежало серце, а однаково я погодився. В нас така робота, що отримати вигідне замовлення важко. Мені потрібні були гроші...
Тисячу крон. Тепер я знав суму. Але не це було для мене найважливіше. Я спитав про плату, користуючись способом, відомим із гри в покер, способом, який мав пробити панцер каменяра. Це був тільки вступ. Тепер я чекав нагоди, щоб поставити йому друге, справді важливе запитання.
Хвилину ми курили мовчки, нічим не порушуючи цілковитої [261] тиші. Світло лампи падало просто на камінь, ямі він обробляв. Там уже були вибиті три літери: «К р і».
- Що це буде - «Крістіан»? - запитав я.
- Ні, «Крістофер».
Мені треба було поквапитись, поки помічник Карла Юргена не дійшов у списку до прізвища Т. Серенсен. Поквапитись із найважливішим запитанням. Я сподівався, що не злякаю ним майстра.
- Хто вам замовив напис?
Майстер дибився на синювагі клубочки диму, що здіймалися до яскравого світла лампи.
- «Трава нічого не ховає», - проказав він. - Мені здалося, що напис дивний. Але гарний... по-своєму.
Він був цілком спокійний.
- Хто його замовив?
Він глянув мені просто в очі.
- Не знаю.
Я не повірив своїм власний вухам.
- Не знаєте?
- Не знаю. Мені подзвонили по телефону. Чийсь голос запитав, чи не взявся б я вибити напис на надгробку. Я отримав п'ятсот крон. Гроші надійшли поштою... самі гроші, п'ять асигнацій по сотні... просто вкладені в конверт. А ще п'ятсот я мав отримати, коли скінчу роботу. Але я їх не отримав.
Я нічого не розумів.
- Як же ви могли погодитись вибити напис, не знаючи до пуття, чи його справді замовляє родина небіжчиці? - спитав я. А що якби то виявився кепський жарт?
- Мені теж це спало на думку. Відразу спало. А особливо тому, що напис був такий, - такий незвичайний. Тому запитав, з ким маю приємність розмовляти.
Я боявся повірити у своє щастя. З хвилювання в мене зашпигало в потилиці.
- Із ким же ви розмовляли?
- Голос відповів: «Я пані Лунде, мій номер телефону - тридцять два, сімдесят, нуль дев'ять. Можете подзвонити мені, коли перевірите його в довіднику». Я глянув у довідник і знайшов там прізвище полковника Лунде. І номер телефону був тридцять два сімдесят нуль дев'ять. Тому я подзвонив і почув той самий голос.
- Голос пані Лунде? - запитав я. Він замовк. Я втратив відчуття часу.
- Дивно, - мовив нарешті він. - Дуже дивно. Я не певен, що саме сказав голос: «Я пані Лунде» чи «Я пан Лунде».
- А це важливо, - сказав я. [262]
Я не міг йому пояснити, як це важливо. Але був переконаний що той, хто замовив напис на надгробок, потім з усієї сили штовхнув на той надгробок панну Лунде. І весь час поки тривала наша розмова, я відчував у ній щось дивне.
Наче в тій розмові було присутнє щось невідоме. Раптом я збагнув, що то було.
- Ви весь час кажете «голос», - мовив я. - Що це означає?
- Я й сам думав про це. Краще б я був не брався за ту роботу... але мені були дуже потрібні гроші... Чого я кажу «голос»?.. Можна ще одну сигарету?
Я віддав йому цілу пачку. Мені здавалося, що якби тієї хвилини з'явився хтось від Карла Юргена Галла, я б витурив його надвір і замкнув би за ним двері.
- Я кажу «голос», бо не знаю, чи то говорив чоловік, чи жінка. Голос був дивний... дуже цікавий. То міг бути або високий чоловічий голос, або низький жіночий. Я нездатен побачити за ним людини. Тому й кажу просто «голос».
Голос. У потилиці в мене ще дужче зашпигало.
- Ви маєте якийсь стосунок до музики? - запитав я. Його худорляве молоде обличчя проясніло. Він весь змінився.
- Так, - відповів він. - Я, власне, співаю... тобто над усе хотів би співати. Коли в мене є гроші, я беру в консерваторії уроки співу. І мій учитель каже, що я маю хист. Але в мене мало грошей. Я успадкував цю майстерню... Але не маю ніякої освіти. Всі мої заощадження йдуть на уроки в консерваторії...
І тоді я поставив йому третє важливе запитання, якого в мене й на думці не було, коли я виїхав машиною на пошуки цього худого, втомленого юнака з різцем у руках. Двоє важливих запитань я вже йому поставив: «Скільки ви отримали?» і «Хто вам замовив напис?».
Мені треба було зовсім заспокоїти його і аж тоді поставити третє, найважливіше запитання.
- Ви не зробили нічого незаконного, - мовив я. - Що ви скажете поліції, це ваша справа, але найкраще казати правду. Вам за це нічого не буде. Якщо я можу чимось допомогти вам, то залюбки допоможу. Але тепер найважливіше, щоб ви погодились допомогти мені. Мені й поліції. Отож я маю до вас іще тільки одне запитання: ви могли б упізнати той голос?
Юнак глянув мені в очі.
- Якщо вам буде треба, то міг би. Коли і де ви захочете, я його впізнаю. [263]
І знов, коли я приїхав, мені відкрив двері сам полковник Лунде.
В одній руці я ніс валізку, а в другій - течку. Скриньку з книжками я поки що залишив у машині. Полковник Лунде повів мене через вестибюль, де на стіні висіла голова лося, і вгору сходами на другий поверх. Сходи були дуже широкі, на помістку півповерху стояло два плюшеві стільці і столик з якимось вазоном. Здається, він зветься «аспедістра». Звідти сходи вели просто на другий поверх, у довгий темний коридор з багатьма дверима. Я почав їх рахувати. Семеро. Семеро дверей. Одні з них ховалися в невеликій заглибині.
- Це двері на горище, - пояснив полковник. - А ваші зразу за ними, отже, другі ліворуч.
Він відчинив їх і зайшов до кімнати. Я рушив за ним.
- Отут ви житимете, - мовив полковник.
Широке залізне ліжко з бронзовими кулями на стояках в узголів'ї та в ногах застелене білим покривалом. Страхітливий письмовий стіл із цілою горою полиць та шухляд над стільницею і вишуканий старовинний стілець, який, здавалося, потрапив туди випадково. Плюшеве крісло. Підставка з мийницею і дзбан на воду.
- Ванна проти вашої кімнати, - сказав полковник Лунде. - Там можна митися чи приймати душ. Вода не завжди... не цілий день... однаково тепла.
- Я люблю холодну, - сказав я. Я підійшов до вікна.
Принаймні краєвид чудовий. На мить я навіть забув, де я.
Сніг товсто вкривав сад піді мною. Той сад лежав далеко внизу, бо поверхи були дуже високі, та й фундамент будинку напевне сягав метрів на два.
Далі за садом розлягалося місто. В присмерку воно здавалось блакитнявим. Я навіть бачив вежі ратуші, вежі, що колись здавалися такими великими, а тепер, між високими будинками, скидалися на два вперті червоні кубики.
Полковник Лунде стояв позад мене.
- Сподіваюся, вам тут сподобається, доценте Бакке. Мабуть, вам не треба давати ніяких інструкцій ні щодо роботи... навчання Вікторії... ні... ні...
- Я наглядатиму за нею, - сказав я.
- Це дуже важливо. Особливо тепер, перші дні після того, як її тітку...
Він наче не вмів доказувати речення до кінця.
- Доценте Бакке... все це залишиться між нами?
- На це питання я вже вам відповів. Це залишиться між нами й поліцією. Люди в поліції знають свою справу. Можете [264] покластись на інспектора Карла Юргена Галла. Він зробить усе, що тільки можна зробити.
- А. ваш брат... - мовив полковник Лунде, - він теж утаємничений?..
- Мій брат лікар, - відповів я. - Те, що я сказав про Карла Юргена Галла, поширюється й на мого брата. Зберігати таємницю - його професійний обов'язок. Крім того... ми з ним звикли разом обмірковувати кожну справу. Властиво, ми доповнюємо один одного.
- Я розумію. - Полковник на хвилину задумався. - Ви будете тут ці перші дні, доценте Бакке? Я маю на увазі вдень і вночі?
- Вдень і вночі, - проказав я за ним. - Коли хтось захоче побачити мене, нехай приходить сюди. Інспектор Галл і мій брат дзвонили мені, і я сказав їм, щоб вони приїхали сюди, ми поговоримо тут. Вони приїдуть сьогодні увечері.
В очах полковника майнув страх.
- Хіба є... щось нове?
- Не знаю. Я не розмовляв з жодним із них від учорашньої ночі. Але ми ще не зіставляли своїх спостережень. Якраз сьогодні увечері ми зробимо це.
- Вітальня до ваших... - почав полковник.
- Ми посидимо тут, - мовив я.
- Я не знаю, де забарилися моя дружина й дочка... Вони не повернулися з міста. Але ми обідаємо о восьмій. Рівно о восьмій...
Останнього речення він міг і не додавати. Хотів би я побачити живого полковника, який не обідав би «рівно» у визначений час.
- Якби інспектор Галл і ваш брат захотіли...
- Ні, дякую, полковнику Лунде. Ми не будемо обідати. Тільки трохи поговоримо втрьох. Тут, у кімнаті.
Він здавався дедалі розгубленішим. Я не бачив людини, яка б протягом доби втратила майже всю свою самовпевненість. Він скидався на полковника, якого не покликали на засідання генерального штабу, де мали обговорювати його власний проект військового статуту.
- Я... я буду в бібліотеці. Спро... я там посиджу й почитаю...
- Дякую, полковнику Лунде. Він вийшов.
Я стояв біля вікна й дивився на місто внизу. Темнішало, і на вулицях спалахувало світло, один разок перлин за одним. З відстані не можна було ні прочитати рекламні написи, [265] ні навіть розрізнити їхню форму - вони скидалися на невеличкі мерехтливі самоцвіти, червоні, зелені, жовті. Я намагався визначити, де саме світилися разки перлин і самоцвіти, але й це нелегко було зробити. Видно, для цього треба було довше тут пожити.
Цікаво, скільки мені доведеться тут бути?
Кілька діб? Тиждень? Місяць? Чи, може й довше?
У саду тихо шелестіли ялини. Одна волохата гіллячка м'яко билася об стіну за моїм вікном.
Скільки?
Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
