Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
- Я не знаю. Ніхто не знає. Може, вона просто вигадувала. Батько розповідав, що в неї було щось від акторки... Він казав, що це є у всіх жінок у нашому роду... Але батько, по-моєму, вірить у те, що казала прабабуся. Всі вірять у це...
То он чому вони мешкають у цьому великому химерному будинку. Не нарікають на нього. Всі вірять у слова прабабусі Лунде. Вірять, що настане такий день, коли нікому з них не доведеться бідувати. Що колись вони дуже розбагатіють. Чисто як діти, подумав я.
- Ти згадувала про якісь примари, Вікторіє. То це прабабуся Лунде ходить по горищі?
- О ні. Невже ти ніколи нічого не чув, Мартіне? Адже твоя кімната поряд зі сходами на горище! Ще колись почуєш уночі. Хтось там ходить по горищі.
Правда чи ні те, що сказала Вікторія?
Але ж я прожив тут уже два місяці і вночі нічого не чув, просто спав мов убитий.
Вікторія поклала цьому край. Я почав погано спати. [280]
Поклала край не тільки моєму нічному спокоєві, а якимось дивом порушила бездіяльну гармонію, в якій я жив. Я почав здогадуватися, що та бездіяльна гармонія притупила мою пильність. Якщо пса-охоронця годують надто добре, він гладшає і ледачіє, цілими днями вилежується під дубом на подвір'ї.
Але Вікторія поклала цьому край.
Я почав прокидатися від найменшого звуку. Здебільшого від стуку гілляки кошлатої ялини за моїм вікном. Я вирішив попросити полковника Лунде, щоб він дозволив мені відпиляти її.
Мені почали снитися страхіття.
У домі панував мир і спокій, дні спливали один за одним майже непомітно, всі тихо робили своє діло, ніде нічого не ставалося. Це почало нервувати мене - цей цілковитий спокій, цілковита гармонія в будинку, де жив убивця. Що казав Крістіан про душу вбивці?
І серед того спокою мене дедалі дужче охоплювала тривога. Я вже почав замислюватись, чи не вживати мені на ніч якогось снодійного. Але я не міг собі цього дозволити. Я ж був пес-охоронець. А пес-охоронець не повинен спати спокійно. І я не спав спокійно. Я прокидався, і мені снилися страхіття.
Якось мені приснилося, що по горищі хтось ходить.
Тут враз я почув м'який стукіт гілляки об стіну за моїм незатуленим вікном і збагнув, що не сплю.
Я глянув на свій годинник зі світляним циферблатом. Була майже третя година ночі. Я не ввімкнув світла, а тихенько лежав і слухав.
Помилки не могло бути.
Хтось ходив по горищі похмурого будинку полковника Лунде на схилі Голменколена.
Карл Юрген сидів на старовинному стільці в моїй кімнаті. Він умостився на нього охляп, спершись підборіддям на руки, покладені на спинку стільця. Видно, обмірковував Щось важливе. Так завжди сидів шериф в одному з вестернів. Мабуть, шериф у вестерні завжди обмірковував щось важливе.
Мені це не подобалося. Карл Юрген завжди був взірцем коректності, сидів на стільці рівно й так, щоб бачити всіх присутніх. А коли він сідав на нього охляп, то це означало, що в нього були якісь важливі міркування, і він прийшов не для того, щоб повідомити про них зі службового обов'язку, а Щоб обговорити їх зі своїми помічниками. [281]
Крістіан сидів у своєму улюбленому плюшевому кріслі. Він не здавався таким неуважним, як протягом цих двох місяців.
Я вмостився на краю ліжка, тримаючись рукою за мідяну кулю на спинці.
- Отже, ти прокинувся під того, що почув ходу, - мовив Карл Юрген. - І нічого не зробив, тобто не піднявся на горище поглянути, хто там ходить. Навіть не вийшов у коридор і не побачив, хто злазив з горища?
- Ні, - відповів я.
- В тебе була якась підстава лишитися в ліжку й удавати, ніби ти нічого не чуєш?
- Була, - відповів я.
- Яка?
Довелося викласти Карлові Юргену свої міркування, які я сам іще не продумав до кінця.
- Я ж казав тобі, що мені розповіла Вікторія. Що на горищі щось сховано й що там ходять примари, як вона їх назвала.
- Не думаю, щоб Вікторія вірила в примари, - озвався Крістіан.
Це були його перші слова, відколи він прийшов, не рахуючи вступних фраз про вітер і негоду. Я обернувся до нього.
- Що ти цим хочеш сказати?
- По-моєму, Вікторія знає, що по горищі ходить жива-живісінька істота. Вона лише два місяці не давала про себе чути, поки Мартін не став тут своєю людиною.
Карл Юрген глянув на нього. Тоді перевів погляд на мене.
- Ти не відповів на моє запитання, Мартіне. То чого ж ти не встав? Ти ж тут за пса-охоронця, правда? І мав би підвестися й вийти в коридор... Що то стукає об стіну?
Ми мовчки прислухалися. Я не спустив завіси на вікні. Я її ніколи не спускав.
- Це гілляка кошлатої ялини, що росте в мене під вікном, - пояснив я. - Я вже звик до цього стукоту, хоч він мені не подобається. Від цієї ночі.
- Тому, що по горищі хтось ходив?
- Так. Ти питаєш, чому я нічого не зробив, коли почув кроки. Я лежав тихо, вдавав, що нічого не чую, і навіть нікому нічого не сказав. Я принишк навмисне. Коли Вікторія сказала правду, то по горищі завжди хтось ходить, а я дуже хотів би з'ясувати, що це означає. А я б усе зіпсував, якби після першого ж випадку вискочив у коридор у піжамі і з ліхтариком у руці. [282]
- Цілком слушно, - сказав Крістіан.
Я був вражений - не так часто мій елегантний, самовпевнений брат визнавав мою слушність. Але й Карл Юрген був здивований, я бачив по ньому.
- Якщо дозволиш, я запропонував би тобі й далі нічим не виявляти, що ти помітив щось, - сказав Крістіан. - У тебе чуйний сон?
- Раніше не був чуйний, - відповів я. - Досі я спав як убитий. А тепер, навпаки, я прокидаюся від найменшого звуку...
- Ну й чудово. Ти помітив, що в кожної людини своя хода?
- Ну певне. Я ж не сліпий.
- Це можна визначити й на слух, Мартіне. Ти повинен навчитися розрізняти їхню ходу. Бо навряд чи по горищі ходить уночі одна й та сама людина. Коли Вікторія сказала правду, - а я думаю, що вона не збрехала, - то там ходить уся родина. Але кожне окремо від інших. Мабуть, кожне найдужче боїться, щоб інші не довідалися, що він чи вона ходить туди. Але, думаю, однаково всі вони знають про це. І надзвичайно тактовно прикидаються, що нічого не знають. І водночас усі чекають своєї черги піти на горище. Вони вдень і вночі стежать одне за одним, кожне чекає нагоди побувати на горищі самому. І коли хтось один там є, то, думаю, інші мовчать, не говорять про це, прикидаються, що нічого не знають. Нічогенька родина!
Звичайно розплутував нитки справи й ділився з нами своїми висновками Карл Юрген. А тепер було видно, що цю роль перебрав на себе мій брат. І так само було видно, що Карл Юрген нічого не мав против цього.
- Я приглядався до нічних сестер у лікарні... ні, зовсім не з тією метою, що ти думаєш, Мартіне. Принаймні цього разу. У них зовсім різна хода. Чимале значення тут має вага людини. Люсі велика жінка, і хоч би як скрадалась, а ступатиме багато важче за панну Лунде й за Вікторію. А полковник, навпаки, хоч і чоловік, але має добру військову школу й може ходити практично майже нечутно.
- Але ж Вікторія сама розповіла мені це, - мовив я. - Вона... адже це вона... невже ти думаєш, що Вікторія також...
- Я нічого не думаю, - мовив Крістіан. Він навіть перебрав у Карла Юргена манеру говорити. - Отже, нічим не виявляй, що ти помітив щось, тільки дослухайся до ходи. І, думаю, ти сам переконаєшся, що по горищі ходять усі.
- Чого ходять? - запитав я. Крістіан усміхнувся.
- Найзвичайніше в світі запитання: «Чого ходять?» І [283] найважливіше. А може виявитися, що й найпростіше. Принаймні на нього найлегше відповісти. Всі ходять по горищі й шукають того, що сховала прабабуся Лунде.
На хвилину запала тиша. Ми сиділи й курили. Гілляка перестала стукатись об стіну. Знов почав іти сніг.
- Проклятий сніг, - озвався Карл Юрген. - Він усе ховає.
- «Трава нічого не ховає», - проказав Крістіан.
Я вжахнувся від думки, що раптом сяйнула мені в голові.
- Карле Юргене, - сказав я, - а що як могила пані Лунде порожня?
Він знов поклав руки на спинку стільця і сперся на них підборіддям.
- Я вже давно чекаю цього запитання. Аж дивно, що досі ніхто його не поставив. Ні, Мартіне. В мене й самого була з'явилась така блюзнірська підозра, адже я зобов'язаний усе перевіряти... і це також... через той напис на надгробку. Я отримав дозвіл від полковника Лунде. В могилі Вікторії Лунде похована урна з її попелом...
Я не спитав, як він це перевірив. Справа, як на мене, починала набувати надто моторошного відтінку.
- Ти сказав «проклятий сніг» тому, що він не дає тобі пошукати ту річ, яку я назвав різцем?
- Так. Його стільки, що доводиться й на кладовищі прокидати стежки. Так багато, що він геть засипав найнижчі надгробки.
Ми сиділи й дивилися, як іде сніг. Він уже вкрив підвіконня.
- Скидається на те, що перед нами дві різні справи, - мовив я. - Дві справи, які не мають між собою нічогісінько спільного. Перша: замах на життя панни Лунде. Виникає запитання: навіщо? Друга - скарб, який прабабуся Лунде сховала на горищі. І знову ж таки запитання: навіщо? І який між ними зв'язок?..
Карл Юрген на хвилину задумався.
- Має бути якийсь зв'язок, але хоч ти вбий, я його не бачу.
- Зв'язок між ними є,- сказав Крістіан. - Я здогадуюсь, який саме. Але поки що вам не казатиму. Можливо, я помиляюся... хоч навряд. Я робитиму те саме, що й Мартін, - чекатиму.
- І дослухатимешся до ходи?
- Це Мартінова справа. А я робитиму щось інше. Я аналізуватиму.
Карл Юрген глянув на нього зі свого старовинного стільця. [284]
- Що ти аналізуватимеш, Крістіане? Душу вбивці?..
Сніг на підвіконні почав підтавати, по стіні потекли краплі води.
- Душу вбивці?.. Так, і її теж...
- А я? - запитав Карл Юрген. - Мені визначене в усьому цьому якесь завдання?
- Так, - відповів Крістіан. - Найперше ти мусиш знайти різець і торбу на шитво. Може, спустимося до господарів? Я маю до них одне запитання.
На мене знов війнуло старомодним гармонійним затишком.
Старомодна вітальня, піаніно з двома свічками в мідяних свічниках обабіч пюпітра, темно-червоний плюш, стіл посередині з плетеною серветкою, на якій стоїть лампа. Маленька панна Лунде з білим шрамом на лобі, під пасмом волосся кольору рудої миші, щось вишиває. Люсі з білявими кучерями, в короткій сукні сидить на найкращому стільці і з нудьги гортає журнал. Вікторія з навислою на лоб чорною гривкою читає про громадянську війну в Америці, а полковник Лунде, рівний, як тичка, тримає у своїх міцних невеликих руках «Норвезький військовий журнал».
Карл Юрген, Крістіан і я з'явилися в дверях, мов троє гангстерів, троє лиходіїв, що скаламутили тихе родинне життя.
Та ми не були гангстери. Ми були звичайні собі громадяни: інспектор Карл Юрген Галл із кримінальної поліції міста Осло, завідувач терапевтичним відділенням Улеволської лікарні доктор медицини Крістіан Бакке і викладач школи в Бріскебю доцент Мартін Бакке.
А серед тих, що сиділи перед нами, була одна людина, яку пробували вбити, і друга, що вчинила цю спробу.
Полковник Лунде підвівся.
- Сідайте, будь ласка. Є щось нове?
Він щоразу питав, чи є щось нове. Бідолашний полковник Лунде: він раптом виявив, що життя не вкладається в рамки військового статуту.
- Ні, немає, - відповів Карл Юрген.
Ми посідали. Біля того самого круглого столу. Правосуддя, Медицина і Пес-охоронець. А разом з нами сиділи четверо людей, і хтось із них був убивцею. Правда, йому не пощастило, та однаково в нього була душа вбивці.
«На що ти здатен у думках своїх, на те ти здатен і насправді», - подумав я. - Звичайно, не дослівно процитував [285] Біблію, бо ніколи не був її знавцем. Але зміст тієї сентенції був десь такий.
- Я хотів би поставити вам одне запитання, - мовив Крістіан.
Четверо облич лишилися цілком незворушні. Я був радий, що запитання поставив Крістіан, - це давало мені нагоду стежити за тими обличчями. Я не зміг нічого прочитати на них, і мені спало на думку, що всі Лунде були б чудовими гравцями в покер. Чи пощастить Крістіанові зірвати з них маски незворушних гравців у покер?
- Від чого померла ваша перша дружина, полковнику Лунде?
Крістіанові пощастило домогтися того, чого він хотів. Я відчув, що й з мого обличчя спала маска байдужості. Але я був готовий до будь-якої несподіванки й не перевів погляду на Крістіана. Я дивився на обличчя господарів.
Запитання приголомшило їх, так само, як і мене. Наче Крістіан кинув бомбу на круглий сіл із червоного дерева з лампою, під яку підстелено плетену серветку.
Що ж проступило на тих обличчях?
Найлегше було витлумачити вираз обличчя Люсі. На ньому була написана тільки щира цікавість. Я перевів погляд на обличчя панни Лунде.
Воно виражало дивний спокій. Але й ще щось. На ньому проступала також рішучість. Я нічого не розумів.
Далі я глянув на Вікторію. І побачив сльози, що затуманили її ясні зелені очі.
На обличчі полковника Лунде з'явився відвертий страх. Та ось він глянув на Вікторію.
- Невже конче потрібно, щоб Вікторія...
- Так, - мовив Крістіан, і я подумав, що голос його прозвучав занадто суворо. Він теж глянув на Вікторію і додав уже лагідніше: - Я знаю, Вікторіс, що ти любила свою матір. Усі люблять своїх матерів. Але ти вже доросла її повинна почути все, що тут буде сказано. Тобі доведеться посидіти з нами.
Вона не ворухнулася.
- Я ще раз питаю вас, полковнику Лунде: від чого померла ваша дружина?
Полковник Лунде вже опанував себе. Кашлянувши, він відповів:
- Моя дружина померла від запалення легень.
- Ні, - заперечила панна Лунде. [286]
Цього разу вона кинула бомбу на стіл із плетеною серветкою, підстеленою під лампу. Бомбу, що мала на всіх подвійну дію: адже панна Лунде рідко висловлювала свою власну думку.
- А від чого? Ви не могли б сказати, панно Лунде?
- Можу.
Вона випросталася на стільці й глянула на полковника Лунде, ніби просила в нього пробачення. Але той не дивився на неї. Він не підводив очей від столу. Тоді панна Лунде глянула на Крістіана. Адже це він звернувся до неї з запитанням.
- Вікторія Лунде померла від туберкульозу, - сказала вона. - І це ніяка не ганьба.
Вона знов подивилася на полковника Лунде, але той опустив голову ще нижче. Мені не видно було його обличчя. А панна Лунде мовила, звертаючись до його похиленої голови:
- Я й раніше тобі казала, що це ніяка не ганьба. Ти відстав на два покоління. Живеш іще в часи невігластва...
Отже, маленька панна Лунде кинула другу бомбу. Всіх приголомшило не стільки те, що вона сказала, скільки її незаперечна логіка. А я навіть не уявляв собі, що вона здатна висловити самостійну думку. Та ще й таку, що суперечила думці її брата.
Вікторія знов заплакала.
- Нема тобі чого плакати, Вікторіє. Всі ми колись помремо. Твоя мати померла від туберкульозу. її погано доглядали. Вона ставала все кволіша і врешті померла. Тихо й спокійно згасла, Вікторіє.
Я не міг відірвати очей від панни Лунде.
Вона раптом замовкла - адже все було сказане. Вона опустила одну за одною на стіл з червоного дерева маленькі, спрацьовані руки.
Люсі також дивилася на неї, наче не могла повірити своїм вухам.
Голова полковника Лунде похилилася ще нижче. Вікторія плакала, затуливши обличчя руками.
Ми чекали. На що? Я глянув на Карла Юргена. Він був цілком спокійний. Отже, ми чекали, що ще скаже Крістіан. Адже режисером цієї сцени був він.
Крістіан підвівся. Ми також устали і всі троє рушили До дверей. І тоді Крістіан обернувся.
- Ваша правда, панно Лунде. Пані Лунде померла від туберкульозу. Вона померла в Улеволській лікарні, в моєму відділенні. Але не згасла тихо й спокійно, як ви сказали. Мені шкода, проте... [287]
Я нічого не розумів. Крістіан замовк, наче зважував свої слова. Тоді повів далі:
- Мені шкода, як я вже сказав. Але Вікторія Лунде померла від сильної легеневої кровотечі, а це страшна смерть.
Ми зупинилися у вестибюлі. Я хотів щось сказати, таї Крістіан відразу рушив до виходу.
- Крістіане... - разом почали я і Карл Юрген.
Він зміряв нас по черзі поглядом.
- Ідіть ви обидва під три чорти! - сказав він і захряснув за собою двері.
Нарешті я заснув, але мені приснився страшний сон.
Приснився червоний плюш - наче я сидів на червоному плюшевому стільці, та коли доторкнувся до нього, він виявився мокрим від крові. Зі стільця скапувала кров, вона текла із маленького мармурового голуба, цебеніла з білого залізного ліжка, худеньке бліде личко Вікторії теж було в крові, тільки її зелені очі дивилися просто на мене. Тоді кров потекла з її волосся, по скронях, розпливаючись наді очима...
Я прокинувся весь у холодному поту. Я ввімкнув світло і взяв сигарету.
Знявся вітер, і ялинова гілляка знов почала стукати об ; стіну за моїм вікном.
Проклята гілляка! Хай би її чорти забрали!
Треба її відпиляти. Негайно відпиляти!
Я погасив сигарету, накинув халат і вийшов з кімнати. Ішов я не дуже обережно, мені було на все начхати. Я думав тільки про гілляку. Про ту прокляту гілляку.
Я швидко подався в підвал. Дорогою я вмикав усі лампочки, починаючи з коридора й до самого підвалу.
Має ж десь бути порядна пилка в цьому проклятому старому будинку, заселеному примарами, де всі приміщення опалюють дровами. Де ж тут комірчина з інструментом?
Я натрапив у підвалі на комірчину. А де ж у біса пилка?
Знайшлася й пилка. Довга, порядна пилка, не якась тоненька бляшка. Трохи заважка, хай їй біс. То нічого, зате я відпиляю ту прокляту гілляку, що стукається в моє вікно.
Я побрався сходами назад, не вимикаючи за собою світла зайшов до своєї кімнати, відразу підступив до вікна й відчинив його. [288]
Чорна лютнева ніч огорнула мене хвилею крижаного холоду.
Нічого, коли я вже вирішив, що відріжу гілляку, то не відступлюся. Але спершу треба роздивитися, як до неї дістатись. Я приніс ліхтарика. Мені зовсім не хотілося полетіти вниз з проклятої ялини полковника Лунде, такої заввишки, як триповерховий будинок, і скрутити собі в'язи.
Поступово я заспокоївся.
На гілляку, що стукала в моє вікно, не можна було вилізти. Адже це самий її кінець заповзявся не давати мені спати, він був спрямований просто у вікно. Я не міг на неї стати. А крім того, згадав одну мудру пораду: ке рубай гілляку, на якій сидиш.
Нижче була ще одна гілляка, товста й спрямована в інший бік, уздовж будинку. Якби я міг добратися до неї, то легко відпиляв би верхню гілляку, що була моїм заклятим ворогом.
Досягти її з вікна було неможливо. Я скинув халат і змів сніг із підвіконня, бо таки не хотів упасти в сад полковника Лунде.
Потім виліз на підвіконня. В кімнаті горіла лампа, світло падало якраз на ялину. І місяць уже зійшов. Отже, з освітленням було все гаразд.
Тепер усе залежало від того, чи мені пощастить стрибнути на гілляку. Відстань була невелика, а стрибати я вмів. Трохи заважала пилка, яку треба було тримати в руці, але я сподівався на другу руку.
Я стрибнув.
Велика гілка, що росла вздовж будинку, була вкрита снігом і слизька, на мить мені здалося, що я зараз зірвусь. Але я втримався.
Я почав висвистувати якусь мелодію. І думав про те, що в горах тепер багато снігу й завтра туди напевне наїде повно лижників, що зима все-таки чудова пора. А як забагато сонця, то погано. На сонці людина розімліває. Норвегія - країна, де влітку тепло, а взимку холодію. І багато снігу. Аби тільки не ця клята гілляка Як гарно й біло навкруги, покрили пагорби сніги... На одну нікчемну гілляку буде менше серед покритих снігом пагорбів... Байдуже... Як гарно й біло навкруги...
Я обхопив стовбур лівою рукою і підняв праву з пилкою. Я хотів відпиляти гілляку біля самого стовбура. Добридень, зелене, духмяне дерево...
Ха-ха-ха... Я хотів сказати: на добраніч, зелене духмяне дерево... Чи, краще, прощай...
Я підняв пилку, приклав до гілляки і раптом випустив [289] її. Наче вві сні я почув, як вона, ледь дзенькнувши, впала на сніг піді мною.
Я витріщив очі на гілляку перед самим своїм обличчям, так близько, що мені легко було досягти її. До неї, біля самого стовбура, було щось прив'язане. Щось брунатно-зелено-сіре.
Я наче був п'яний і раптом протверезів. Або прокинувся зі сну. Наче знов став нормальною людиною після божевілля.
Я знав, що то за річ. Я вже її бачив і тепер відразу впізнав.
То була торба на шитво панни Лунде. її порожню хтось обмотав навколо гілляки при самому стовбурі, зверху обперезав у кілька разів стрічками від неї, а потім стрічки зав'язав у чималий вузол. Мені довелося добре наморочитися з ним. Я тримався за стовбур лівою рукою, а правою розплутував вузол.
То була не така легка робота. Торба мокла під дощем, тоді замерзла, на неї падав сніг, потім танув, тоді знов падав сніг. Цілих два місяці.
Але мені пощастило відв'язати торбу. Вона була лубка від морозу. Я на мить відпустив стовбур, уперся в нього спиною й заходився обома руками розрівнювати торбу. Але не зміг до кінця розрівняти, крига не дуже танула, та й руки в мене були закоцюблі.
Я сховав торбу за пазуху під піжаму. її треба було берегти. А я ще мав злізти з ялини, і для цього потрібні були обидві руки.
Я аж тепер усвідомив, що сиджу босий на дереві метрів за вісім від землі й що гілля того дерева обмерзле й вкрите снігом.
Холоду від торби в себе на грудях я не відчував, узагалі нічого не відчував. Я думав тільки про те, щоб злізти з ялини, та ще й якомога обережніше, а для цього потрібна була велика вправність.
Найнижча гілляка, обмерзла і слизька, була десь за два метри від землі. Я просто повис на ній і відпустив руки. Сніг був м'який, хвилину поборсавшись у ньому, я підвівся.
Я не змерз, тільки думки, що снувалися в моїй голові, були холодні й чіткі. Хоч би хто прив'язав торбу панни Лунде до гілляки, він добирався до ялини звідти, звідки й я, що знайшов її. Хоч би хто він був, а зробив те саме. Став на підвіконня в моїй кімнаті і стрибнув на гілляку. А обмотавши [290] торбу навколо гілляки й прив'язавши її, знов зробив те саме, що я. Зліз з ялини, а коли донизу лишалося метрів зо два, стрибнув додолу.
Я підняв пилку, обійшов будинок і подзвонив у вхідні двері. Вони відчинилися майже зразу. їх відчинила Люсі. її досить довге біляве волосся було розсипане по плечах.
- Ти не спиш, Люсі?
- Я?.. Ні, Мартіне, ти ж схопиш запалення легень! Ти що, з глузду з'їхав? Що ти робив надворі? Швидше заходь!
Думаючи про своє, я й справді зайшов не відразу, а зупинився перед дверима й запитав, чого Люсі не спить. Вона замкнула за мною двері.
- Мені захотілося погуляти, - сказав я.
- У піжамі? І босоніж... У лютому, коли надворі чотири градуси морозу! Так і померти можна, Мартіне. Ти таки справді збожеволів. Чи, може, ти сновида? Якби в цьому домі була горілка... Ключі від льоху в чоловіка, коли там щось є... Може, зварити тобі кави, Мартіне? Я миттю...
Вона була щиро стурбована. І ні на мить не засумнівалася, що я вийшов погуляти в піжамі. Навіть не поставила звичайнісінького запитання: «Чого було йти в піжамі?»
- Усе гаразд, - мовив я. - Іди лягай, Люсі. Дякую, що ти мені відчинила. Мені треба було б узяти з собою ключа.
- Я...
- Іди лягай, Люсі.
Якусь хвилю вона дивилася на мене, і я, мабуть, уперше помітив у її погляді щире почуття - справжню тривогу, що я можу дістати запалення легень. Потім вона обернулася, перейшла вестибюль і піднялася сходами на другий поверх, постукуючи високими підборами черевичків.
Вона виконала наказ. Я цього аж ніяк не сподівався.
Що ж, вона дружина полковника. Мабуть, звикла виконувати накази.
Я зайшов до вестибюля й почекав, поки стихли її кроки на сходах і зачинилися двері до її спальні.
Тоді кинувся до телефону.
- Карле Юргене, це Мартін. Негайно пришли сюди свого Ев'єна. А сам їдь до Крістіана. До нього ближче. Я прийду, як тільки зможу... як тільки сюди прибуде Ев'єн...
Карл Юрген ні про що не спитався. Ну й робота в людини! Тебе будять серед ночі, і ти маєш бути готовий братися До діла.
Я стояв у вестибюлі, чекаючи ка Ев'єка. Час від часу я несамохіть мацав торбу в пазусі. Я відчув її під пальцями, але ще дужче відчував, що піжама мокра, адже криги на торбі вже розтанула.
Не знаю, скільки я отак простояв. Мені здавалося, що цілу вічність. Але тепер я думаю, що, мабуть, не більше як хвилин десять. Ев'єн напевне гнав машину, багато перевищуючи дозволену швидкість - вісімдесят кілометрів на годину.
Йому не довелося дзвонити: я стояв у відчинених дверях,
- Ви в піжамі, доценте Бакке?
- Тепер же ніч, - відповів я. - Слухайте, Ев'єне, побудьте тут у вестибюлі, але поки я повернуся. Але тихо. Я візьму пашу машину, бо моя стоїть у гаражі.
- Ви ж у піжамі, доценте Бакке.
А й справді. Схопивши з гачка своє зимове пальто, я вискочив надвір. Я покладався на сержанта Ев'єна. І аж натиснувши на педаль зчеплення, я помітив, що я босий. Ет, поїду так!
Карл Юрген не тільки звик до найнесподіваніших телефонних дзвінків серед ночі - він, мабуть, і спав одягнений. Бо коли я влетів у відчинені двері помешкання свого брата, які добре зачинив за собою, вони вже обидва чекали на мене.
І обидва були одягнені як на парад.
Я зупинився біля порога, мружачи очі на світло й на саму кімнату.
В ній було щось знайоме і водночас щось нереальне. Господи, яка та кімната після полковникової була сучасна, яка зручна й розкішна!
Я не знав, який у мене був вигляд, але міг уявити собі, хоч обличчя Правосуддя та Медицини були цілком незворушні.
- Сідай, - мовив Крістіан. - Я принесу тобі чогось випити.
Я сів. Карл Юрген узяв плед і накинув мені на плечі.
Крістіан приніс питво - чарку нерозведеного віскі. Я випив її одним духом. Я два місяці не пив нічого міцного, і віскі обпекло мені нутро вогнем.
Крістіан і Карл Юрген дивилися на мене й чекали. На мить я забув, чого приїхав сюди. 292
- Мартіне, - почув я по-лікарському діловитий голос Крістіана, - ти що, в істериці?
- Може, воно так і здається, - відповів я, - але істерики в мене немає. Вже немає. Проте була. Так, була. Через нікчемну гілляку кошлатої ялини. А тепер вже минулася. Але я не мав часу одягтися. Я приніс тобі щось, Карле Юргене.
Я розстебнув піжаму, витяг торбу й поклав п на стіл.
- Торба на шитво панни Лунде, - мовив я.
Мушу визнати, що я почував себе, як Архімед тієї миті, коли він вигукнув своє «Еврика!».
Карл Юрген якусь мить дивився на торбу, тоді простяг руку, підняв її і підніс до світла. Крістіан також дивився на торбу. Крига на ній розтанула, і тепер вона скидалася на мокру ганчірку.
- Відбитки пальців... - мовив я.
- їх тут немає. На матерії рідко залишаються відбитки пальців. А ця ще й довго мокла. Як ти її знайшов, Мартіне?
Я розповів як.
- Ти молодець, Мартіне.
У мене було таке почуття, як у того собаки, що приносить своєму господареві газету. Якби я мав хвоста, то помахав би ним. Карл Юрген був скупий на похвалу.
- І вона була порожня?
- Зовсім порожня. Обмотана навколо гілляки. А книжки... - мовив я.
- Книжки?.. - підхопив Карл Юрген. - Книжки стоять на полиці в домі полковника Лунде. Той, хто забрав торбу, поскладав їх на місце. Вони стоять на полиці зі збірками поезії.
- А відбитки пальців?.. - знов сказав я. Карл Юрген хвилину подумав.
- На книжках полковника Лунде є відбитки пальців усіх членів родини, - мовив він.
- Крім Люсі, вона не читає поезії.
- Але витирає з них порох, правда? І вибиває книжки. Ги сам розповідав, яка там усюди чистота й лад.
Так, - відповів я. - У тебе немає сигарети, Крістіане? Я... я свої забув... Він глянув на мене.
- Тебе морозить, Мартіне?
- Трохи, - відповів я.
Іди до моєї спальні, знайди собі якесь убрання й одягнися. А сигарету отримаєш, коли повернешся. Але спершу стань під гарячий душ. [293]
Під гарячий душ? Тепер, серед ночі?.. Ага, правда. Я ж не в домі полковника, а в помешканні Крістіана. Вода була як окріп.
Я зайшов до Крістіанової спальні. До спальні з шафою уздовж цілої стіни, з телефоном на нічному столику біля широкого низького ліжка, з килимом на цілу підлогу.
Я витяг кілька шухляд, відчинив кілька дверцят шафи й одягнувся. Навіть зав'язав краватку. Від вбрання ледь тхнуло лікарнею. Я повернувся до вітальні.
Мені дали сигарету й ще чарку нерозведеного віскі. Крістіан і Карл Юрген не випили нічого. Не з принципу, а з професійних міркувань.
- Чому...
Карл Юрген усміхнувся. Але я не здався.
- Чому вбивця різець викинув, якщо то був різець, а торбу ні?
Карл Юрген хвилину подумав.
- Ми не знаємо, чи знайдемо знаряддя злочину. Думаю, що знайдемо. Досвід показує, що, як правило, ми його знаходимо. Буває, що злочинець мусить поспішати, тому кидає свою зброю. Але буває й так, як пояснював Крістіан: зброя стає символом злочину. Кидаючи зброю, символ злочину, злочинець наче перекреслює свій вчинок...
- А як же торба на шитво? - запитав я. - Чому її не викинули або не сховали? Чому вона така важлива? Різець... і торба на шитво. Наче такі різні речі. Одна з них, різець, має в цій справі цілком конкретне, моторошне призначення. А торба, навпаки, - начебто невинна річ... Чого її забрано? Чого вона така важлива для когось?..
- Не знаю, - відповів Карл Юрген. - Не знаю, чого вона така важлива. Та видно, що важлива, коли хтось не поледачився піти по неї на цвинтар, а потім так хитро сховати її. Якби вона була в домі полковника Лунде, ми б її знайшли. Ми його ретельно перетрусили.
Я згадав, як Ев'єн і Стен за чотири години перевернули в домі все догори дном.
- А горище? - запитав я. - Воно, мабуть, величезне. Двоє людей не могли б за чотири години перешукати його. Чому торбу не сховали на горищі?
Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
