Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
- її не сховали на горищі чи десь-інде в будинку з однієї причини. Треба було поспішати. Комусь спала блискуча думка обмотати її навколо гілляки за вікном.
- А чому її не спалили?
Я невиразно відчував, що мої запитання наївні. Принаймні починалося з наївного «чому».
- Ми б дізналися про це. Ми взяли на аналіз попіл з [294] кожної груби. Попіл з тканини легко визначити. Крім того, якщо тканина горить, то довго чути дим з неї, а той, хто забрав торбу, знав, що ми наступаємо йому на п'яти.
- Або їй, - сказав Крістіан.
Це були перші слова, які він сказав за цей вечір, не рахуючи, звичайно, його лікарських зауважень про мій стан.
- Одне мені не зрозуміло, - сказав я. - У домі... в домі всюди мир і злагода. Просто гармонія, та й годі. Ніхто нікому не скаже поганого слова. Кожне робить своє діло, скрізь панує взірцевий лад, а щоб підтримувати його, потрібен час. Полковник Лунде ходить на службу, а ми решта залишаємось удома. Я навчаю Вікторію, вечори ми просиджуємо у вітальні. Перед полуднем, коли ми з Вікторією кінчаємо свою науку, я вибираюся на прогулянку в товаристві двох дам. Тобто або з панною Лунде й Люсі, або з Вікторією і Люсі, або... є й інші комбінації. Я хочу сказати, що ніколи не залишаю двох дам разом. Бо ж я повинен наглядати за...
- Отже, коли ти вибираєшся на прогулянку з двома, третя залишається вдома?
- Інколи вони йдуть зі мною всі три.
- Добре, але з однією ти не гуляєш ніколи?
- Ні.
- І часом котрась із них залишається вдома сама? Я ковтнув віскі.
- Ну так, три мінус дві буде одна.
- Отже, та одна, що залишається вдома, може без жодних перешкод податися на горище?
Я сягнув по нову сигарету. Який ще висновок можна було зробити з моїх слів?
- І що з цього виходить, Мартіне?
Я не мав наміру робити кар'єри в поліції. А проте Карл Юрген явно випробовував мене - наче хотів пересвідчитись, чи я вмію самостійно думати. Я витримав випробування.
Полковник Лунде, - відповів я, - єдиний ніколи не буває вдома сам.
- Ну й що?
Отже, це він ходить уночі по горищі. Ти це маєш на думці, Карле Юргене?
Я нічого не маю на думці. Я тільки роблю висновки з твоїх слів.
А проте не все тут сходиться, - повів я далі. - Адже полковник Лунде й раніше, поки я прийшов туди, першу половину дня був на службі. Тож навіть якщо я тягну двох Дам Лунде гуляти перед полуднем, однаково всім їм найкраще [295] вирушати на горище вночі. Так усе заплуталось... Я...
Від міцного Крістіанового віскі я захмелів. У голові в мене ледь паморочилось.
- Може б, ви випили разом зі мною? Я...
- Ні. Тобі краще, Мартіне, вернутись і лягти в ліжко. Я відвезу тебе. Не можу я ризикувати, щоб під час перевірки поліційної машини виявилося, що за кермом сидить п'яний водій. А звідти я заберу сержанта Ев'єна.
- Дякую, Карле Юргене, - мовив я.
Собаці наказано лягати на місце. Господар уже взяв від нього газету.
- А торба?.. - спитав к.
- Я сьогодні ж таки передам її в лабораторію. Не хвилюйся, її дослідять до останньої ниточки. Хоч навряд чи я в ній щось знайду.
- Щось знайдеш, - мовив Крістіан.
Карл Юрген і я вже рушали до дверей, але зупинились, мов на команду, й глянули на Крістіана. Він сидів на стільці й незворушно палив.
- Що я в ній знайду, Крістіане?
- Знайдеш землю.
Карл Юрген сидів за кермом. Ми їхали мовчки. Я був стомлений і трохи п'яний. Я не хотів дзвонити в двері, тільки легенько постукав. Сержант Ев'єн відразу відчинив нам.
- Усе гаразд? - запитав Карл Юрген.
- Так, тихо, як у могилі, пане інспектор. Сержант Ев'сн міг би трохи тактовніше вибирати слова. «Тихо, як у могилі».
Сон не приходив. Я лежав і слухав, як гілляка стукала об стіну за моїм вікном. Гілляка, яку я так люто ненавидів. Тепер лють моя вляглася. Гілляка була наче моїм приятелем. Мені навіть подобалося слухати її стукіт.
Крістіанове віскі подіяло на мене. Я був стомлений, але спокійний.
Усе якось владнається. Карл Юрген забрав торбу. Крістіан сказав, що він знайде в ній землю. Дивні речі каже той Крістіан... Про землю... про кров... Усе якось владнається. А Крістіан нехай собі снує свої химерні думки.
Я лежав, приємно сп'янілий, у тому стані, коли людина [296] почуває себе так, наче весь світ його приятель, і навіть гадки не мав, що саме Крістіанові химерні думки й необережно сказана колись фраза неабияк стривожили вбивцю. Адже тільки вбивця здатен був зрозуміти хід Крістіанових думок і те, що він сказав.
Не міг я також знати, що саме через це вбивця спробує завдати нового удару.
Я знаю, як корисно зганяти свого лють. Мій приятель психіатр навіть каже, що подружжя, яке не б'є час бід часу посуду, - нездорове подружжя.
У мене ніколи не було дружини, отже, свою лють я зігнав на ялиновій гілляці.
І мені полегшало. Ненависть, страх, лють - усе це вилилось на нещасну ялинову гілляку. Так, мені справді полегшало.
А крім того, я знайшов торбу на шитво.
Мені здається, наче в цьому домі навіть повітря стало чистіше. Я без жодних труднощів знов занурився в гармонійний життєвий плин родини Лунде, який міг сколихнути лише Карл Юрген зі своїми логічними висновками та Крістіан зі своїми химерними міркуваннями.
Тепер я вже не був певний, що Люсі справді така незадоволена своїм життям, як вона казала. Коли вона забувала про свою роль небезпечної спокусниці, то ставала просто милою господинею. Інколи я чув, як вона співала. А співала вона справді гарно, хоч так і не змогла переконати в цьому Норвезьку оперу.
Панна Лунде дедалі більше нагадувала мені класичну тітку в домі своїх родичів.
Вікторія долала науку під моїм керівництвом, час від часу скоса позираючи на мене. В її зелених очах під чорною гривкою з'явився новий Еираз. Видно було, що вона снує якісь думки, - я здогадувався, які саме. Поцілувавши її, я сказав, що не мав з того ніякого задоволення. Я добре знав дівчаток такого віку. В мене було сотні таких учениць. І я пам'ятав їхні записочки - зворушливі освідчення в коханні, які я інколи знаходив у зошитах з контрольними. Пам'ятав, як авторки тих записочок червоніли й скоса позирали на мене, коли я другого дня приходив до класу. Що ж, невеличке захоплення Вікторії не зашкодить. Воно трохи розважить її.
Полковник Лунде йшов із дому й повертався в той самий час, хвилина в хвилину. Я міг по ньому наставляти годинник.
Я завжди був байдужий до військової справи. Я знав [297]лише, що вона потрібна. А тепер раптом зацікавився нею Тільки як чистого наукою. Часом увечері я заглядав у його фахові журнали чи книжки або він сам починав пояснювати мені те, що читав. Це був для мене цілком незнайомий світ - і, виявляється, він не обмежувався самою муштрою та зміною варти о десятій нуль-нуль вечора, як я собі уявляв. Ллє мої уявлення ґрунтувалися па власному досвіді військової служби, - а я ніколи не був добрим солдатом. Часом ми ввечері грали в бридж. Як я й сподівався, найкращим гравцем виявився полковник Лунде.
Бувши в гарному настрої, я вирішив навчити їх грати в покер. Ніхто не був прикро вражений моїм наміром. Найкраще в покер грала Люсі. Цього я вже ніяк не сподівався. Я полюбив свою незатишку кімнату з ялиновою гіллякою за вікном, що стала моєю приятелькою, з краєвидом на зимове Осло.
Ввечері місто скидалося на шмат чорного оксамиту, на якому, щоб потішити око, хтось розстелив разки перлин і самоцвіти.
Удень воно лежало внизу, мов якесь іграшкове місто, розкинувшись на всі боки, навіть забравшись на пагорби навколо Екеберга.
- Я зроду не бачив такого гарного краєвиду, - якось сказав я Вікторії.
- А якби ти побачив краєвид з башти над горищем! - відповіла вона.
Над горищем?
Я ніби прокинувся зі сну.
Адже це був чудовий привід. Чудовий і цілком природний.
- А можна поглянути звідти на місто, Вікторіє? Вона згорнула книжки.
- Ходімо.
З горища ми з Вікторією вузькими крученими сходами відразу піднялися на башту. На східцях висіла павутина із заплутаними в ній здохлими мухами. Зі східців низенькі двері вели просто на невеличкий помісток із флагштоком.
Ми трохи постояли там, милуючись краєвидом. Він і справді був чудовий. Варто було вибратися на ту чудернацьку башту. Але мене раптом перестав цікавити краєвид.
- Навіщо ця башта, Вікторіє?
- Не маю уявлення. Мабуть, для флагштока... Хоч ми маємо флагшток у саду. Може, щоб будинок був показніший? [298]
Здається, тоді, на зламі сторіч, усі так будували. Правда ж? Башти, різні оздоби, високі фундаменти, щоб усе здавалося показним.
- Правда, - погодився я.
Ми знову злізли на горище.
То була мрія, а не горище. Мрія для режисерів, що знімають фільми жахів. Для таких, як Гічкок. Той, хто ходив по ньому вночі, аж ніяк не боявся темряви. Я б навіть не повірив, що таке горище десь є, - хіба що, як я вже сказав, у фільмах Гічкока.
Кутки й закамарки, односхилий дах із двома віконцями, скрині, полиці, павутина, старий дитячий возик, валізки, порох, навіть стоячий вішак, швацький манекен на тринозі та іржава клітка для папуг.
- Боже, Вікторіє, тут, видно, протягом двох поколінь ніхто не прибирав! Хіба таке дозволяє пожежна охорона?
- Проти тітки Марти безсила й пожежна охорона, - відповіла Вікторія.
- Отже, це тут, на цьому горищі, прабабуся Лунде щось заховала?
- Так.
- Важко його буде знайти, коли воно й справді тут є.
- Авжеж. А надто як не знаєш, чого шукати.
В обидвох кінцях горища висіли електричні лампочки під скляними абажурами. Крім того, світло пробивалося лише крізь маленькі віконця. Це ще дужче підсилювало враження нереальності. Ціле горище здавалось велетенською театральною декорацією. Я згадав «Дику качку». Якби Ібсен показав нам горище, воно б мало такий вигляд, як це. Згадав я і Гедвіг. Я глянув на неї - тобто глянув на Вікторію.
Вона стояла просто переді мною, зовсім близько. І знов скоса дивилася на мене, наче щось задумала і воно її розважило.
«Чому вона не одягнеться як слід? - подумав я. - Чому Люсі не приділить їй трохи уваги? Не так уже й багато треба. Кілька гарних суконь... добру перукарку...»
Вікторія немов прочитала мої думки.
- Тобі й далі здається, що мене неприємно цілувати? - запитала вона.
Вона стояла біля самого мене. Вона ще дитина, ще підліток, а я її вчитель. Я кашлянув. [299]
- Цікаво було глянути на краєвид, Вікторіє. Може, підемо вже вниз?
Вона почала спускатися сходами.
Ми знов розташувалися в дивній кімнаті з гучною назвою «оранжереям. Тут стояв чотирикутний стіл, закладений підручниками, два віденські стільці й чотири горщики із калачиками, через які приміщення й отримало таку гучну назву.
Вікторія розгорнула книжку.
- Щодо громадянської війни, - мовила вона, - то я не цілком розумію, чому генерал Брег...
Я її майже не слухав. У мене ще не розвіялося враження від горища.
- А прабабуся Лунде була дуже стара? - запитав я.
- Дуже, вона мала більше як дев'яносто років.
Я задумався. Не про щось конкретне, але цієї хвилини генерал Брег не вельми цікавив мене.
- Я знаю, що твоєму батькові шістдесят два роки. А скільки років його сестрі?
- Якій сестрі? - запитала Вікторія.
Я здивовано глянув на неї, не розуміючи, чого вона перепитує мене.
- Ну, тітці Марті.
- А, тітці Марті... Вона не батькова сестра.
- Не батькова сестра?..
- Ні. Вона його кузина. їй п'ятдесят вісім років. П'ятдесят вісім років! Я знав багатьох жінок такого віку.
Одні стали спокійні, статечні, а інші й далі були сповнені життя і запалу, кожна по-своєму. Що ж, панна Лунде, яка, виходить, не сестра, а кузина полковника Лунде, живе з іншому світі. У світі, що цілком відповідає атмосфері цього населеного примарами старого будинку, спорудженого на зламі сторіч. Та однаково, хоч я й не довідався нічого особливого, а почував себе так, немов наткнувся на гранату на нейтральній території.
- Вікторіє, я не люблю випитувати людей.
- Аякже, прикидаєшся байдужим! А в самого аж очі горять. Як це шляхетно звучить: «Не люблю випитувати людей».
Я знов здивовано глянув на неї.
- Ну гаразд, Вікторіє, хай буде так. Може, ти й маєш слушність. Але всі думають, що панна Лунде - сестра твого батька.
- Від того, що люди думають, вона не стане його сестрою.
- Не стане. [300]
Прабабуся Лунде раптом набула для мене реальних рис. Я вперше подумав про неї як про людину, що справді колись жила.
- Твоя правда, Вікторіє, мене це дуже цікавить. А тепер, коли я признався в цьому, може, ти мені розкажеш усе?
Вона взяла кулькову ручку й почала клацати нею, висовуючи й засовуючи стрижень. Зумисна пауза. Я чекав.
- Властиво, я вже все й розказала. Тітка Марта - батькова кузина. Вона весь час тут мешкала. Іншого житла в неї немає. Ти, мабуть, вважаєш, що в неї трохи старомодний вигляд... але й у мене такий самий. Усі ми старомодні. Крім Люсі...
- Але якщо прабабуся Лунде справді щось заховала на горищі, щось скажено... тобто страшенно коштовне, то твій батько й тітка Марта за законом мають однакове право на спадок.
- Так.
- Ти знаєш про це, Вікторіє?
- Звичайно. Я читала «Юридичний порадник».
- Слухай-но...
- А після батька спадкоємиця - я. Разом з Люсі.
Кому, як не мені, знати сучасних підлітків!
Я протягом багатьох років щодня спілкувався з ними в школі Бріскебю. Люди кажуть, що вони всі однакові. Люди взагалі кажуть багато дурниць. Кожний підліток - це особистість, так само, як і кожне немовля. Яскравіше виявлена особистість, ніж доросла людина
Мабуть, тому, що Вікторія жила так відлюдно, була так негарно вбрана, що вона не мала товаришок і мешкала з багато старшими за себе людьми, які свій невеличкий світ зробили її світом, що вона була така зворушливо недосвідчена, я не міг повірити, що вона здатна так тверезо міркувати про юридичні питання. Я завжди забуваю рахуватися з фактом, що в кожній жінці ховаються найнесподіваніші таємниці. І в тоненькій, негарно вбраній Вікторії з чорною гривкою і ясними зеленими очима також.
- То що тобі незрозуміле в поведінці генерала Брега? - запитав я.
- Битва під Чатунгою, - відповіла вона. - Я розумію генерала Гранта. А Брега не розумію. Він стягнув свої загони з флангів. Якби він напав з боків і затис генерала Гранта в кільце, тому довелося б відступати...
Що ж, недарма вона була дочкою полковника.
- Я також не розумію його, - мовив я, цілком вибитий з колії. - Треба сприймати це просто як історичний факт. [301]
Вікторія весь час знаходила спосіб збити мене з пантелику. В її присутності я не почував себе безпечно і з різних причин остерігався її. Під час навчання я пильнував, щоб між нами за столом була достатня відстань. І взагалі я мав оберігати її невідомо від чого. «Я боюся за Вікторію», - сказав мені її батько.
Ми провчилися ще тиждень, і лютий перейшов у березень.
Одного вечора ми грали в карти. Вікторія була якась на диво тиха. Це мені не подобалося.
Потім ми прослухали останні вісті.
Полковник Лунде вмикав радіо у вітальні тільки для того, щоб послухати останні вісті й повідомлення про погоду.
- Буде відлига, - сказав він. - Та вже й пора. Цієї зими нападало забагато снігу. Ну що ж, на добраніч.
Усі підвелися. Тут усе робили за командою полковника Лунде. А команду йти спати він давав після останніх вістей. Завжди.
- Я вимкну світло, - сказав я.
- Дякую, доценте Бакке.
Вони всі вийшли, і я почув, як на другому поверсі застукали двері. Я знав, що той, хто останній піде до ванної, митиметься під найхолоднішим душем. Звичайно це був полковник Лунде або я. Сьогодні останнім мав бути я.
Я відчинив вікно й випалив дві сигарети. Полковник Лунде не любив запаху тютюнового диму. Я погасив останній недопалок, зачинив вікно, вимкнув світло й піднявся нагору, щоб помитися під холодним душем і лягти спати.
Як звичайно, в коридорі на другому поверсі було темно. Полковник Лунде ощадив електрику. І, як звичайно, там було зовсім тихо.
Чи, може, не зовсім?
До мене долинув ледь чутний звук, який я спершу навіть не зміг визначити. Я завмер і почав прислухатися.
Звук долинав з кімнати Вікторії.
Я підійшов до її дверей і знов прислухався. І збагнув, що то був за звук.
Вікторія плакала.
Не ридала, не хлипала, і саме це було найстрашніше.
Я постукав у двері. Вона не озвалася. За дверима стало тихо.
Я постукав ще раз.
- Вікторіє, це я.
Я говорив пошепки, але був певен, що вона мене почула. Аби тільки не почув ще хтось. [302]
- Можна мені зайти, Вікторіє?
Вона й цього разу не відповіла. Я відчинив двері й зайшов.
Вікторія ще не лягла. Вона сиділа біля нефарбованого письмового столика, поклавши голову на руки, й не підвела її, коли я зайшов.
Я взяв стільця, що стояв біля залізного ліжка, й присунув до столика. Я не знав, що мені робити.
- Вікторіє, - почав я, - може, ти скажеш мені, чого ти плачеш?
Вона шморгнула носом. Я взяв хусточку з кишені на грудях і подав їй.
Вона підвела голову й обернулася до мене разом зі стільцем. Вигляд у неї був такий нещасний, що в мене стислося серце. Може, це звучить банально, але в мене справді стислося серце.
- Я плачу не того, що ти думаєш, - відповіла вона Мені стало страшно.
Вона всміхнулася.
- Нема чого лякатися, Мартіне...
Мабуть, я помилявся, вважаючи, що в мене таке незворушне обличчя, як у гравця в покер. Або, може, Вікторія, з її дивовижним чуттям уміла читати думки людей з їхніх облич.
- Не такий це страх, як ти думаєш. Я нічого не думав.
- Чого ти плачеш, Вікторіє? Вона зім'яла в руці хусточку.
- Сьогодні мій день народження.
Бідолашна дівчина. Сьогодні її день народження, і ніхто про це не згадав, не привітав її.
- Вітаю тебе, - мовив я.
Вона всміхнулася. Мені здалося, що після дощу виглянуло сонце. Але я розумів: коли я вже почав думати про сонце після дощу, то треба бути насторожі.
- Дякую.
- І... і скільки ж тобі сьогодні минуло років, Вікторіє?
- Двадцять один, - відповіла вона.
Я почував себе справжнім йолопом, і, мабуть, це було видно по мені. Вона знов повернулася до столика, витягла шухляду, дістала з неї папірець і подала мені. [303]
- Ось, Мартіне, моя метрика. Ніхто не вірить, що мені стільки років...
Я витріщив очі на метрику.
А я, дурень, гадав, що їй років шістнадцять або сімнадцять! А все тому, що допомагав їй готуватися до екзамену за гімназію. Мені й на думку ніколи не спадало запитати про її вік. Я був поцілував її, та ще й зарозуміло заявив, ніби відчув те саме, що поцілував би тичку.
- Виходить, ти... ти вже доросла, Вікторіє...
Не вельми дотепне зауваження.
- Виходить, що так.
- Вікторіє, - мовив я. - Знаєш що? Сиди тут. Замкни за мною двері. Нікого не впускай і сиди. Я повернуся за півгодини. Тільки не плач.
- Я вже не плачу.
- Сиди... тобто...
- Сиди, - мовила Вікторія.
Я поїхав до себе додому на Гавсфіордсгате, мчав, перевищуючи дозволену швидкість.
Коли я зайшов до помешкання, мені здалося, наче я опинився в чужому домі. Я тут не був більше як два місяці. І якийсь дурень захотів мешкати в цій модерній розкішній квартирі? Тим дурнем був я.
Я кинувся до кутової шафи, де тримав питво. Чи там ще є шампанське? Звичайно я одну пляшку тримав на непередбачений випадок. Хвалити бога, шампанське там справді було. Я взяв пляшку і задля певності прихопив ще й дві склянки.
Потім, так само перевищуючи дозволену швидкість, поїхав назад.
Вікторія сиділа і чекала на мене.
Я поставив склянки на столик і витяг пляшку. Корок вистрілив аж до стелі і впав на підлогу. Вікторія нахилилася й підняла його, поки я наливав склянки.
- Це шампанське, Мартіне? Я ніколи...
- Коли в тебе день народження і тобі двадцять один рік, годиться пити шампанське, - сказав я якомога впевненіше. - Будь ласка, Вікторіє...
Вона ледь пригубила склянку, тоді одним духом випила її всю. [304]
- Воно міцніше, ніж тобі здається, Вікторіє... ти... я... Я встав і кашлянув, як належить в урочистих випадках.
- Вікторіє, - почав я, - в день твоїх іменин і повноліття дозволь привітати тебе й побажати тобі всього найкращого - тепер і в майбутньому.
Слова були незграбні, але сказані від щирого серця. Вікторія зрозуміла, що вони сказані від щирого серця, а це було найважливіше.
Я знову сів, не знаючи, про що з нею говорити. Навіть згадав про генерала Гранта.
- Можна сигарету, Мартіне?
Я дав їй сигарету й закурив сам. Вона знов почала пускати рівні кільця диму.
- А скільки тобі років, Мартіне?
- Мені?.. Мені., гм... тридцять п'ять.
- Он як, - усміхнулася вона.
Я знов відчув себе справжнім йолопом.
Я ще раз налив їй шампанського, вже тільки півсклянки. А собі налив повну. Ми мовчки сиділи й курили. Я ще ніколи не бачив, щоб так святкували повноліття.
Я глянув на годинник.
- Скоро північ, - мовив я. - І твої іменини скінчаться. Не затикай пляшки... решту доп'єш завтра ввечері. Шампанське видихається... тобто з нього вийде газ, та однаково воно буде смачне. А корок сховай... на щастя...
Я підвівся.
- На добраніч, Вікторіє.
Вона теж підвелася й стала біля мене. Я весь напружився.
- На добраніч, Мартіне. І дякую тобі. Я ніколи не забуду цих своїх іменин.
Рідко випадав такий березень, щоб Товариство лижників не хвилювалося, чи долежить сніг до змагань на Голменколені.
Під час своїх ранкових прогулянок з двома або трьома дамами Лунде ми часто підіймалися на його вершину.
Температура трималася на кілька градусів нижче від нуля, але щодня світило сонце. І всюди на горі - на трибунах, на риштуванні - було повно людей із Товариства лижників.
Ми сідали на осонні на котрійсь із трибун і стежили за тим, що діялося навколо. [305]
Мирно стукали молотки, вищали пилки й рубанки. Приємно пахло живицею і чатинням. Розпорядників змагань можна було побачити щокроку.
- Ви не тривожитесь за стан трампліна? - запитав я одного з них.
- Анітрохи. Снігу багато. І мороз тримається
Він радів і снігові, і морозові.
Не радів їм лише Карл Юрген. Він чекав, щоб поменшало снігу на цвинтарі Вестре. Поменшало настільки, щоб можна було почати пошуки, в успіх яких вірив тільки він.
Мені довелося подзвонити йому. Прохання моє було досить банальне, просто дитиняче, - але й ішлося про одну з моїх до смішного дитинячих звичок.
Я подзвонив йому ввечері, як родина Лунде грала в. бридж.
Я вибрав хвилину, коли гра була в найбільшому розпалі. Коли полковник Лунде об'явив чотири винові карти, продублював і опинився в небезпечному становищі. Я вирішив, що тепер ніхто не відірветься від карт. Полковник Лунде не допустить неладу у своїх лавах.
Я через їдальню пройшов у вестибюль до телефону.
- Карл Юрген? Це я, Мартін. У мене до тебе невеличке прохання. Можна сказати, дитиняче. Йдеться про змагання на Голменколені, тобто про неділю... про стрибки з трампліна. Ми з Крістіаном з дитячих років ходили туди разом. Власне, це в нас ніби єдине на цілий рік родинне свято. Крістіан тоді залишає навіть свою кохану, хоч хто б вона була. Ми завжди розташовуємося на тому самому місці - біля найвищої ялини ліворуч від схилу. Можна мені буде піти... тобто можна мені буде в неділю залишити родину Лунде?
- А що вони думають робити цього дня?
- Я питав. Дуже обережно. Вони також ходять у цей день на Голменколен. Адже вони, можна сказати, мешкають біля самої гори, принаймні навпроти неї... Я розповів їм про Крістіана, про те, що ми за родинною традицією зустрічаємося біля найвищої ялини...
- А ви б не могли піти туди разом з родиною Лунде?
- Бачиш, ми з Крістіаном... На мить телефон замовк.
- А коли родина Лунде не піде на Голменколен, Мартіне... або хтось із них залишиться вдома, що тоді?
- Не думаю, що хтось із них залишиться... але все може бути... [306]
Карл Юрген помовчав. Він не любив казати зайвого.
- Наче в цей день немає небезпеки. Буде повно людей...
- Тисяч із вісімдесят, - мовив я.
- Задля певності я пошлю туди Ев'єна. Хай погуляє в саду на той випадок, якби хтось із них залишився вдома.
- Ев'єн не дуже вписується в місцевість, - сказав я. - Надто він помітний.
- Це правда. Я пошлю когось іншого. Цілком непомітного. А крім того... цього дня багато хто йтиме на гору через полковників сад.
- Безперечно, - погодився я.
- Ну, то гаразд, ти можеш бути вільний, Мартіне. Приємної розваги.
- Дякую, - відповів я.
Коли я повернувся до вітальні, полковник Лунде уже встиг вивести з небезпечної зони свої чотири дублі.
Я не знав, що саме цього дня, коли в Осло відбувалося найвеселіше річне свято, Карл Юрген почав свої сумні пошуки на цвинтарі Вестре.
Не знав, поки він сам пізніше не розповів мені про це.
Звичайно, він добре вибрав день.
Не знав я також, що на цвинтар ходила Люсі. Мабуть, їй щось підказало шосте чуття. Вона сховалася неподалік за якийсь високий надгробок і бачила все. Майже все.
Сержант Ев'єн помітив її і сказав Карлові Юргену, що вона там стоїть. Обидва вони прикинулись, нібито не бачать її.
- А чого ви прикинулися, нібито не бачите її, Карле Юргене?
- Я хотів глянути, що вона робитиме.
- А хіба це чесно?.. Адже вона не знала, що ви її помітили.
- Я не такий делікатний у засобах, коли йдеться про розслідування замаху на життя.
Певна річ, він мав слушність. Він почав свої пошуки о шостій ранку.
- А коли прийшла Люсі?
Сержант Ев'єн помітив її десь о дев'ятій. Карл Юрген узяв із собою сім помічників і два вогнемети, щоб розтопити метровий шар снігу навколо надгробка з дивним написом. Вони працювали на ділянці радіусом метрів з тридцять навколо надгробка. П'ятеро поліцаїв були з лопатами, а двоє орудували вогнеметами. [307]
Карл Юрген шукав того, що не вельми сподівався знайти. Шукав тільки тому, що пам'ятав слова Крістіана про зброю як символ самого злочину, про зброю, яку злочинець кидає, немов перекреслюючи цим свій вчинок.
- Я не сподівався знайти її на цвинтарі, Мартіне. Досвід підказує, що зброю кидають далеко від місця злочину. Часто за багато миль. Але я не міг забути Крістіанових слів про символічний акт і вирішив спробувати - ану ж знайду її. І знайшов.
Вона лежала за низеньким надгробком, увігнавшись у стовбур карликової ялини.
То була важка викрутка з двосантиметровим лезом, гострим, мов бритва.
Її взяв сам Карл Юрген. Узяв, обгорнувши спершу шматком ганчірки, яку йому подав один із поліцаїв.
На цвинтарі панувала тиша.
Потім Карл Юрген сховав викрутку в течку, поліцаї зібрали лопати й вогнемети, а одного з них залишили, щоб він знов розрівняв сніг на місці злочину.
«На місці злочину».
Коли Карл Юрген підвів очі, Люсі вже не було. Він глянув на годинник. Десять хвилин на дванадцяту.
- А відбитки пальців... на викрутці?
- Викрутка пролежала в снігу понад два місяці. Та ми знайдемо відбитки. Знайдемо й сліди крові. Сліди крові панни Лунде й відбитки пальців того, хто тримав викрутку. Та, на жаль, на це потрібно багато часу. Не менше, як два або й три тижні.
Карл Юрген не помилився. Він знайшов сліди крові з рани панни Лунде. І знайшов відбитки пальців того, хто орудував викруткою.
Але про все це я не знав того недільного ранку, коли, радісний, мов хлопчак, підіймався на Голменколен разом зі своїм братом Крістіаном.
Цього дня ми завжди приколювали до нагрудної кишені блакитної куртки значок Товариства лижників, клали в рюкзаки бутерброди, термос із кавою, пиво й пляшку горілки і вирушали на місце змагань. Так самісінько, як у дитинстві, тільки що тоді в рюкзаках у нас не було горілки. Хлопчаками ми брали лимонад.
Ми підіймалися вгору за натовпом, за тією незрівнянною отарою норвежців, у якій, принаймні цього дня, єдиного дня в році, панує цілковитий мир і злагода. [308]
Цього дня навіть поліцаї ставали добрими дядьками. Цього дня машини дипломатів зупинялися на приступній відстані, і всі представники дипломатичного корпусу, і європейських, і екзотичних країн, у найдивовижніших уборах поспішали до своїх місць на трибунах біля трампліна.
Світило сонце, й дорога ставала дедалі слизькіша від ходи вісімдесятитисячоголового Оли Норвежця, сповненого добрих почуттів до себе самого й всього світу.
Ми з Крістіаном пливли вгору разом із натовпом, який нітрохи не рідшав, лише заповнював кожен квадратний сантиметр трибун, замерзлого озерця й пагорба, де не треба було платити за видовище.
Ми знайшли своє давнє місце біля найвищої ялини.
Може, воно було не найкраще, але ми завжди там стояли. Єдиного дня на рік, коли ми знов ставали хлопчаками, разом з усіма дітьми і всіма дорослими. На сніг під ногами, взутими в лижні черевики, ми попідстеляли газети.
Легенький вітерець колихав прапори, - прапори всіх країн, які брали участь у змаганні.
Ми прийшли за годину до початку, як завжди. Можна й почекати. Всі чекали. Нічого страшного.
Це був день всенародного братерства. Сонце, пакунки з бутербродами, термоси, діти, що десь губилися, а потім знаходились, чоловіки, які щось діловито зазначали в програмках, тоді жували ковбасу, пили з паперових кухликів бульйон і час від часу прикладалися до пляшки.
Перша година.
Прибув король.
Чотири гвардійці па трампліні засурмили в сурми, потім пролунав гімн.
Ми з Крістіаном стояли, тримаючи в руках блакитні лижні шапки. Трибуни наче виросли, тому що всі повставали.
Груди мені гарячою хвилею залило врочисте почуття.
Шовінізм, на мить подумав я.
Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
