Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
Та коли це був шовінізм, то я поділяв його з феноменальною вісімдесятитисячною отарою норвежців, рівної якій немає в цілому світі, отарою, що саме цього дня любила весь світ.
Зроблено пробні стрибки.
З'явилися дві бригади обслуги посадкового поля в червоних светрах і синіх лижних, штанах, тягнучи кожна за свій кінець довгий канат. Вони вирівняли ним сніг на полі й знов відійшли.
Почалися змагання.
Меланхолійний голос сурми лунав перед кожним новим [309] стрибком, на всіх п'яти таблицях засвічувалися бали, глядачі щось занотовували в програмках і напружено чекали на виступ відомих стрибунів.
Над нашими головами кружляв блакитний вертоліт преси, і фотограф знімав із пташиного лету стару славетну гору, яка біліла, наче велетенська пінява хвиля, що раптом застигла серед моря голів, схожих на різнобарвні льодяники. Ті голови зливалися в червонясту пляму, наче на трибуни, на дороги й пагорки навколо білої хвилі накинуто велетенський оксамитовий килим. А на тлі самої хвилі вирізнялися стрибуни, мов темні, чітко окреслені птахи, що шугали вниз.
Після першого туру стало ясно, що найнебезпечніший супротивник норвежців був Канконен.
Енганові не пощастило, та ми ще мали Вірколу. Я притупував ногами, щоб нагрітися, й разом із різнобарвною юрмою чекав стрибка Вірколи.
- Він повинен виграти, - сказав Крістіан. - Ох, я хвилююся так, як тоді, коли виступали брати Рюди. Невже ми ніколи не будемо дорослі, Мартіне?
- Маю надію, що ні, - відповів я. - Принаймні не під час змагань на Голменколені.
Знов пролунав меланхолійний голос сурми.
- Щоб перемогти, Вірколі треба стрибнути хоча б на дев'яносто метрів, і стрибок має бути бездоганний...
З того місця, де ми стояли, Б'єрн Віркола на трампліні скидався на темний тугий м'яч.
Та ось він стрибнув.
Вісімдесят тисяч глядачів судомно хапнули повітря. Почулося немов глибоке одностайне зітхання, тоді всі затамували подих.
Віркола випростався і на мить розгорнув руки, мов крила, потім згорнув їх, витягнув тіло паралельно до лиж і застиг у леті, якому, здавалося, не буде кінця.
Дев'яносто два метри!
Знялася буря захвату, тоді всі знов завмерли, бо на таблицях засвітилися бали за стиль стрибка 19-19,5-19,5-19,5-20!
Мені здавалося, що я лусну з надміру щастя. Я, що був лише часткою велетенського людського зборища, яке вибухнуло радісним криком. [310]
Той переможний крик, схожий на рев реактивного літака під час старту, знявся в блакитне, безхмарне небо.
- Ми виграли! - крикнув я, - Виграли!
Себто Віркола, і я, і всі чужоземці, й дипломати, і п'яниці, всі праведні й грішні, всі люди, що були присутні тут цього дивовижного дня.
- Я ще такого не бачив, - сказав я Крістіанові, обертаючись до нього.
Але Крістіана не було поряд зі мною.
Біля мене стояв якийсь чоловік, а в нього на рюкзаку сидів хлопчик.
- Крістіане! - гукнув я.
Тієї миті я відчув біля своїх ніг щось важке. Мабуть, Крістіан посковзнувся й тепер лежав зіщулений на снігу між мною та чоловіком із хлопчиком на рюкзаку.
- Крістіане!
Він не відповів. І не ворухнувся.
Я нахилився і глянув на його спину.
Я вже нічого не чув і нічого не усвідомлював - наче опинився в безповітряному просторі на самоті з братом, що лежав біля моїх ніг. На блакитній куртці в нього на спині видніла маленька обпалена по краях дірочка.
Я скинув рюкзак, скинув свою куртку й накрив нею Крістіанові спину, ту обпалену по краях дірочку. Не знаю, чому я так зробив. Я нічого не відчував, нічого не думав, діяв несвідомо.
- Гукніть санітарів, - мовив я чоловікові поряд. - Мін брат зомлів.
Зомлів? Крістіане... Крістіане...
Я машинально відзначив, як бездоганно працювала швидка допомога. Санітари з'явилися за кілька хвилин, із ношами.
Знов пролунав меланхолійний голос сурми. На нас ніхто не звертав уваги. Ні на санітарів, які поспішали з ношами, ні на мене, що йшов поряд.
Найближча машина стояла на Голменколенваєні.
І добрі дядьки поліцаї були знов просто поліцаї - вони вправно порядкували на вулицях.
Я сів у машину коло полі.
Завила сирена, і машина зразу набрала швидкості.
Все в цій країні роблять як слід, подумав я. Навіть такого дня, як цей. А що ж це за день?.. Ага, неділя, день змагань на Голменколені... Навіть сьогодні, коли дороги забиті [311] десятками тисяч людей... навіть сьогодні поліцаї забезпечують зелену лінію машині «швидкої допомоги»...
Машина «швидкої допомоги»... і в ній Крістіан. Крістіан?..
І цього разу ми їхали не до Улеволської лікарні.
Не до тієї лікарні, що завжди була моїм пристановищем, бо я знав, що знайду там Крістіана і він зробить для мене все.
Я не знав, куди ми їдемо. Може, на пункт швидкої допомоги?
- Крістіане... - мовив я.
Брат не ворухнувся. Я його не впізнавав. Його чисте, вольове обличчя було спокійне, наче він спав.
Я обережно відгорнув з його грудей сіру вовняну ковдру, якою його накрили санітари. І побачив, де вийшла куля: якраз під кишенею зі значком Товариства лижників. Побачив обпалену по краях дірочку, більшу, ніж на спині.
Крістіане... Крістіане...
Я борсався, вибираючись із сірих хмар. Десь же мас бути чисте небо, світло, повітря!
Але хмари погустішали і обернулися в сніг. Той сніг душив мене, я тонув у ньому. Від снігу відділився темний птах і полинув угору. Тим птахом виявився я. Я летів кудись дуже довго.
- Дев'яносто два метри... - сказав я.
Хтось розмовляв, а може, радів, що я так довго лечу. Я не дослухався, мене душив сніг.
Та я знов почав виборсуватися із хмар. Десь же має бути чисте небо, якийсь просвіток.
Треба розплющити очі. Бо тепер я виразно чув розмову, хтось говорив високо в небі, і мені кортіло глянути, хто то. Але мені було так важко їх розплющити.
Знов почулася розмова. Що ті голоси кажуть?.. Чи, може, то лише один голос? Ні, два.
- Мартіне, - сказав один голос.
Хто такий Мартін? Ага, це я Мартін, я, що лечу вище за інших і далі за інших. Чи я нікуди ке летів? Може, я просто лежав? І що це таке біле наді мною?
Ага, стеля. Звичайнісінька біла стеля. А де голоси?
- Мартіне, - знов почувся голос- Ти вже отямився? Я відірвав погляд еід стелі, й перед! мною з'явився Карл
Юрген. Обриси його були не зовсім чіткі, він ніби погойдувався десь близько вгорі і мав двоє облич, які ніяк не хотіли злитися в одно. [312]
Я вдивлявся в ті обличчя, з усієї сили напружував зір, щоб вони злилися в одне. Адже ні в кого не буває двоє облич.
Ні, буває.
- Янус... - промовив я.
- Та ні, це я! - сказав Карл Юрген. - Ти тільки не хвилюйся.
Я не хвилювався. Мені було добре. Я трохи сердився на Карла Юргена, що він збудив мене з такого гарного сну: я ж був птахом і пролетів багато далі за інших птахів. Я знов заплющив очі.
Але тієї миті почув ще один голос.
І одночасно чиясь рука взяли мене за зап'ясток. Голос був ледь хрипкуватий. М'який, лагідний, ледь хрипкуватий голос. Мені було цікаво, хто це так приємно говорить.
Наді мною схилилося ласкаве жіноче обличчя - з сивими косами, розділеними посередині й прикритими білим чепчиком.
- Як ви себе почуваєте, доценте Бакке? - запитав лагідний голос жінки з ласкавим обличчям.
Я уважно оглянув її. До її комірця була пришпилена емблема: червоний хрест на білому полі. Сьогодні все було біле.
- Дуже добре, - відповів я.
- Ви тільки не хвилюйтеся, - повів далі лагідний голос.
Голова в мене стала ясна й легка. І раптом я похопився, що непристойно отак лежати в присутності жінки. Я до кінця розплющив очі й відчув, що остаточно отямився. Може, я просто спав?
Та враз я згадав усе.
- Крістіан!.. - мовив я і спробував підвестися. Ласкаве обличчя з сивими косами, розділеними посередині, знов схилилося наді мною.
- Ви можете сісти, якщо не будете хвилюватися.
- Крістіан...
Наді мною схилився Карл Юрген.
- Усе гаразд, Мартіне. Крістіан почуває себе добре, справді добре.
Аж тепер я цілком отямився.
Я лежав на тапчані під сірою вовняною ковдрою в кімнаті з білими стінами, і біля мене були тільки Карл Юрген і старенька медсестра.
- Де я?..
На пункті швидкої допомоги, - відповів Карл Юрген.
А чому не в Улеволській лікарні?..
Оскільки ти зомлів на пункті швидкої допомоги, тебе тут триматимуть, поки ти не оклигаєш, - пояснив Карл Юрген. [313]
- Скільки я вже лежу?
Карл Юрген глянув на годинник.
- Трохи більше як годину.
- Можна мені чогось напитися? Сестра в білому халаті підвела мене.
- Пийте, - мовила вона, прикладаючи мені щось до губ.
Це було не зовсім те, що я мав на думці, а велика чашка міцної чорної кави. Я випив її одним духом. Тоді потрусив головою, і всі клепки в ній стали на місце. Я сів, ні на що не спираючись.
- Як себе почуває Крістіан? Він... він...
- Крістіан почуває себе дуже добре. Краще й бути не може.
- Так, але... ти його бачив?..
- Авжеж. Його прострілено наскрізь, але він почуває себе добре. Він питав про тебе.
- Де він?
- Його щойно перевезли до Улеволської лікарні. Коли лікар на швидкій довідався, хто він, то відправив Крістіана в його власне відділення до Улеволської лікарні. Разом з купою щойно зроблених рентгенівських знімків.
- Можна мені поїхати до нього? - запитав я, скидаючи з себе сіру ковдру.
Я був у блакитних штанях-гольфах і білих спортивних шкарпетках. Мої лижні черевики стояли на підлозі, а на спинці стільця висіла куртка зі значком Товариства лижників на кишені.
- Спробуйте стати на ноги, - мовила медсестра.
Я став і не похитнувся. В голові в мене вже не паморочилось.
- Ти не вдарився? - запитав Карл Юрген.
- Ви ж, інспекторе, мабуть, знаєте, що коли людина непритомніє, вона падає дуже м'яко, - мовила сестра.
- Так, звичайно.
У вікно лилося навскісне проміння сонця. Я глянув на годинник. Була майже четверта.
Крістіан лежав у ліжку в палаті свого власного відділення в Улеволській лікарні.
Я завмер, втупивши в нього погляд. Карл Юрген також.
- Привіт! - мовив Крістіан. - Ви начебто недуже раді бачити мене?
- Господи боже! - мовив я. - Ти просто як Фантомас... [314]
- Майже, - мовив Крістіан. - Сідайте. Зараз прийде професор. Він вивчає рентгенівські знімки.
Ми сіли - кожен на свій стілець. Просиділи ми так досить довго. Крістіан мовчки лежав на ліжку. Але він не скидався на тяжкохворого. Може, був тільки трохи блідий. Та якби я не знав, що сталося, то не повірив би, що він упав біля високої ялини на вершині Голменколена, прострілений наскрізь револьверною кулею.
Зайшов професор.
То був низенький, натоптаний чоловік із білим, коротко підстриженим чубом і синіми очима. З-під білого халата видніла краватка, що цілком гармоніювала з кольором його очей.
Карл Юрген і я підвелися. Я не був певний, чи професор узагалі помітив нашу присутність. Хоч, мабуть, помітив, бо зласкавився кивнути нам головою.
- Інспектор поліції Галл? Доцент Бакке? Ми знову вклонилися.
Він ощасливив нас коротким порухом голови, не міняючи виразу обличчя.
- Я хотів би знати, в якому стані перебуває доктор Бакке, - сказав Карл Юрген. Його не так легко було збити з пантелику.
Професор зласкавився знов помітити нас.
- Гаразд, я скажу в якому.
Він поправив краватку. Кожен по-своєму витримує штучну паузу.
- Доктор Бакке поранений у спину з близької відстані. Вхідний отвір дуже маленький, якраз між ребрами. Куля пройшла над діафрагмою, потім над гепаром. Ідучи латеральним шляхом, вона ледь зачепила основу легені. Вихідний отвір міститься на грудях, праворуч. Результат: обмежений пневмоторакс і непрацезнатність протягом двох тижнів.
Професор кашлянув і знов поправив краватку. На обличчі в нього була знуджена міна.
Ми з Карлом Юргеном втупили в нього очі. Крістіан усміхався.
Мене обурив той недорослий павич.
- А можна сказати це людською мовою? - запитав я.
- Я завжди говорю людською мовою, доценте Бакке.
Хоч якою він мовою говорив, а ясно було одне: спеціальна термінологія не для звичайних людей. [315]
- Я вам усе поясню, - мовив Крістіан. - Ви не заперечуєте, професоре?
Той усім своїм виглядом показував, що заперечує. Видно, взагалі заперечував проти розмови з такими невігласами, як ми з Карлом Юргеном. Він здвигнув плечима.
- Усе так і є, як сказав професор, - мовив Крістіан. - Просто нікому в житті так не пощастило, як мені. Я легко поранений у легеню, і в плевру попало трохи повітря. Це означає, що мені доведеться полежати два тижні в постелі.
- Це означає, що не тільки вам, докторе Бакке, але й трьом або чотирьом іншим людям надзвичайно... гм... пощастило, як ви висловились. Кулю щось затримало. Може, у вас було щось у нагрудній кишені. А то вона могла б легко вбити ще кількох чоловік, які стояли перед вами.
- Кулю... - почав я.
- її знайдуть, - перебив мене Карл Юрген. - Мої люди вже більше як годину обшукують Голменколен. Ти ж мені сказав, де ви стоятимете, а Крістіан, що опритомнів раніше за тебе, докладно змалював те місце.
- А вбивцю? - мовив я.
- Це зовсім інше питання, - крижаним голосом сказав Карл Юрген.
- Я не можу зрозуміти, навіщо комусь було вбивати доктора Бакке, - мовив професор,
- Мене хотіли вбити тому, що я Наймудріша Голова Прерій, - відповів він.
- Що? Кажіть по-людському! - розсердився професор.
- А він і каже по-людському, - відповів я, відчуваючи, що поводжусь як хлопчак. - Наймудріша Голова Прерій - той, кому надто багато відомо.
Професор навіть не вшанував мене поглядом.
- Одужуйте докторе Бакке, - сказав він. - Я загляну до вас завтра. Сьогодні вночі, здається, чергує сестра Карін.
За мить сестра Карін, усміхаючись, уже з'явилася в дверях.
Я мало знав не зомлів. Але цього разу з іншої, куди приємнішої причини. Бо сестра Карін була схожа на Софію Лорен, така схожа, наче це сама акторка стояла перед нами в білому халатику з червоним хрестом, що дуже їй личив.
Навіть Крістіан на мить збаранів. Тоді всміхнувся до мене.
- Бачиш, Мартіне, на кожному кроці мене чекають приємні несподіванки. [316]
- Мене також, - відповів я. - Лише не такі приємні.
Тому вони мене не вельми тішать.
Я сидів перед Карлом Юргеном у його кабінеті. На ратуші вибило шосту.
У палаці тепер починається церемонія вручення нагород. Годин за дві Віркола отримає свій кубок.
- Наймудріша Голова Прерій... - мовив Карл Юрген. - Той, кому надто багато відомо...
- Атож, - погодився я. - Крістіанові щось відомо, і його обов'язок розповісти нам про це.
Карл Юрген виводив олівцем риски й кружечки.
- Я не зовсім певен, що йому щось відомо, - але він, мабуть, про щось здогадується. І це злякало вбивцю, Мартіне. Ану встань...
Нічого не розуміючи, я підвівся.
- Повернися!
Я повернувся. Кілька секунд, що здавалися мені вічністю, я стояв до Карла Юргена спиною. Тоді знов повернувся до нього обличчям.
- Що це має означати? - запитав я.
- Мартіне, я не зовсім певен, що куля була призначена Крістіанові. Можливо. Але так само можливо, що вона була призначена тобі. Я раніше не звертав уваги на те, які ви з Крістіаном подібні... Слухай мене, Мартіне. Це вже робота не для тебе. Мені потрібно, щоб у будинку полковника Лун-де був хтось із моїх людей. І був там цілу добу...
Отже, пес-охоронець уже не годиться для своєї ролі. Його хочуть замінити натренованою вівчаркою.
- Про це не може бути й мови, - заперечив я. - Я пообіцяв полковникові Лунде наглядати за Вікторією і дотримаю своєї обіцянки.
- Це наказ, Мартіне. Перші дні тримайся осторонь від того будинку. Скажи їм що завгодно. Що мусиш вернутися в школу, що тобі треба навідатись до матері... щось вигадай. Зрозумів, Мартіне? Це наказ.
Здається, в кримінальному кодексі є стаття, яка передбачає кару за «опір поліції»?
- Слухаюся, - сказав я.
У двері постукали, й до кабінету зайшов чоловік у сірому костюмі.
- Ось куля, інспекторе. Ми її знайшли.
Він поклав її на стіл перед Карлом Юргеном. Маленьку, невинну на вигляд металеву кульку. Але вона мала відібрати [317] життя в мого брата Крістіана. Я не міг відірвати від неї погляду.
- Якого калібру? - запитав Карл Юрген.
- Дев'ять міліметрів, - відповів чоловік у сірому костюмі.
- Дякую.
Чоловік у сірому костюмі вийшов.
Карл Юрген підвівся, знайшов у шафі велику папку, витяг з неї стосик аркушів і заходився гортати їх.
- Що ти шукаєш, Карле Юргене?
- Хочу глянути, який револьвер у полковника Лунде,
- Хіба ти знаєш, що в нього є револьвер?
- Він військовий. Тож напевне має револьвер. І дозвіл носити його.
Він далі гортав аркуші.
- Ось він. Полковник Лунде має револьвер системи «Люгер». До нього саме й підходять кулі дев'ятиміліметрового калібру.
- Але ж, мабуть, у багатьох є такі револьвери?
- Звичайно. Та мені важливо знати, що такий револьвер є в полковника Лунде. А з допомогою балістичного тесту дуже легко визначити, чи ця куля вилетіла з його револьвера. Ходімо туди, Мартіне, я маю кілька запитань до родини Лунде.
День тонув у золотаво-блакитному присмерку.
На вулицях, що йшли в напрямку Голменколена, зовсім не було снігу - його витоптали тисячі черевиків.
Тепер ті вулиці були порожні, тільки зрідка якийсь гульвіса, що забагато хильнув, невпевненою ходою чвалав униз до центру міста.
На Голменколені працівники Товариства лижників прибирали сміття. Газети, програмки, порожні пляшки, папір з-під ковбаси й картонні кухлики.
Свято закінчилося. Ще дві-три години, і темрява сховає трибуни, дерева й озерце. Тільки трамплін спалахне світло» і стоятиме, мов біла дуга над темним лісом.
Полковник Лунде і його три дами сиділи, як завжди ввечері. З книжками, картами й шитвом.
Я раптом відчув, що ненавиджу їх, усіх чотирьох.
Карл Юрген зупинився в дверях. Я зачинив їх за ним і теж зупинився. Не знаю, які в нас були обличчя.
- Сьогодні вранці хтось стріляв у доктора Бакке, - [318] сказав Карл Юрген. - Стріляв у спину, коли він стояв біля трампліна.
Тиша в кімнаті ніби загусла. Я стежив за чотирма обличчями. Але в усіх реакція була природна. На всіх чотирьох обличчях малювався жах. Так, певне, й мало бути.
- Де ви тримаєте свій револьвер, полковнику Лунде?
- Я? До чого тут я?
- Я питаю, полковнику Лунде, де ваш револьвер?
Полковник Лунде підвівся, рівний, як кілок. Він зрозумів, що перед ним стоїть старший рангом і відповідати треба чітко.
- У верхній шухляді мого письмового столу.
- Хто знає, що ви його там тримаєте?
- Хто?.. Всі знають. Тобто... всі домашні.
- А чому?
- Бо я часто його чищу.
- Ви замикаєте шухляду?
- Ні.
- Отже, будь-хто, тобто будь-хто в цьому будинку може його взяти?
Полковник неспокійно забігав очима.
- Так.
- Ми його всі й брали, - озвалася панна Лунде. Я глянув на неї.
- Навіщо, панно Лунде?
- Бо полковник Лунде часто залишав його на столі. І хто витирав там куряву, той брав його і ховав до шухляди.
- А хто останній клав його до шухляди? Я маю на увазі, хто останній витирав куряву?
- Я, - мовила панна Лунде. Вона скидалася на малого тер'єра, що завзято захищає свого господаря.
- Мартіне... - озвалася Вікторія так тихо, що я її ледве почув. - Мартіне... а що... що з твоїм братом?
- Він житиме, - випередив мене з відповіддю Карл Юрген, хоч не мав звички перебивати людей. Він дивився на Вікторію. - Але йому доведеться довго лежати в лікарні.
Скільки? - запитала Люсі. її обличчя під русявими кучерями було біле, мов крейда.
- Важко сказати. Мабуть, кілька місяців.
Тепер я зрозумів, чому Карл Юрген не дав мені відповісти. Він хотів, щоб родина Лунде вважала, що Крістіан надовго вибув з гри. Видно, мав на те свої підстави.
- Я заберу ваш револьвер, полковнику Лунде. Очі в полковника звузилися.
- Це мій службовий револьвер, і в мене є дозвіл на нього. Ніхто не має права забирати його. [319]
- То я конфіскую його на підставі двісті дванадцятого параграфа карного кодексу.
- Полковник Лунде не має до цього ніякого стосунку, - мовила панка Лупде. Тер'єр гавкав з усієї сили.
У полковника Лунде опустилися плечі.
Вікторія й Люсі дивилися на нього, і я не знав, хто з них був блідіший. Тільки панна Лунде не втрачала спокою.
Полковник Лунде підійшов до письмового столу й висунув шухляду. Він простяг руку по револьвер, але Карл Юрген уже опинився позад нього.
- Не чіпайте його, полковнику Лунде!
Карл Юрген рідко коли підвищував голос. А тепер підвищив.
Полковник Лунде ніби постарішав на десять років. Він відступив і опустився на стілець. Запала тиша. Ніхто не торкався до книжок і незакінченого пасьянсу.
Карл Юрген витяг хусточку з нагрудної кишені піджака. Потім, похапцем перевіривши, чи наставлений запобіжник, накинув на револьвер хусточку, взяв його і сховав до кишені.
- На добраніч, - сказав він. Ніхто не пішов його провести.
Полковник Лунде підвівся, дивлячись на двері, які зачинилися за Карлом Юргеном. Тоді обернувся до трьох жінок, що сиділи навколо круглого столу з червоного дерева, з плетеною серветкою, підстеленою під лампу, і вп'явся з них поглядом. Уся його невисока жилава постать напружилась, потерпілі очі стали пронизливі, мов колючки. Тигр, готовий стрибнути, подумав я.
- Хто з вас торкався мого револьвера? - запитав він. Голос у нього був цілком спокійний - мабуть, тому він так мене вразив. Мене, але не його дам.
Маленька панна Лунде лагідно дивилася на нього карими очима, енні, як проліски, очі Люсі були незворушні, а очі Вікторії сяяли, як дві зелені зірки.
- Я, - відповіли вони в один голос.
Полковник Лунде підійшов до столу й на мить сперся на нього. Тоді одним порухом змів із нього пасьянс. Карти розсипались по підлозі. Декотрі впали лицем догори, і я побачив, що червова дама лежала поряд із виновим валетом, ніби їх так поклала чиясь невидима рука.
Полковник Лунде вдарив кулаком по столі.
- Бісові душі! - крикнув він. [320]
Жінки не поворухнулись. Я завмер там, де стояв, на півдорозі між дверима й столом.
Втягнувши голову в плечі, полковник Лунде обвів їх по черзі поглядом. Вони сиділи й незворушно дибилися на нього.
- Ідіть спати! - гримнув він. - Бачити вас не можу... Вони підвелися.
Панна Лунде склала шитво, Люсі згорнула книжку, а Вікторія нахилилася, щоб позбирати з підлоги карти.
- Облиш!
Вікторія нічого не сказала. Люсі й панна Лунде теж не озвалися. Вони мовчки вийшли з вітальні.
- Бабня! - сказав полковник Лунде.
Він сів на найближчий стілець, вперся ліктями в стіл і схилив голову на руки.
Я хвилю постояв, дивлячись на його смагляву потилицю під сивуватим, коротко підстриженим чубом. Тоді зібрав розкидані карти. Полковник мовчав. Я сів з другого боку столу, склав карти в купку, потім сховав їх у скриньку. На стіні за спиною в полковника цокав годинник.
Я витяг із пачки сигарету.
- У вас немає сірників? - запитав я.
Полковник наче аж тепер помітив мене. Він глянув на мене, тоді потер очі маленькими міцними кулаками.
- Сірників немає...
- Нічого. Я згадав, що вони, здається, є в мене самого. Я закурив.
Полковник Лунде дивився кудись понад моїм плечем. Обличчя в нього було порожнє й зажурене.
- Я солдат, доценте Бакке... солдат. Був солдатом майже ціле своє життя. Я звик до порядку. До порядку, спокою і дисципліни. Мені... мені подобається таке життя. Спокій. Спокій і лад. Так я й жив з... з Вікторією. Вона була добра дружина. Така, як і належить солдатській дружині... А після її смерті...
Я очікував.
Раптом він глянув мені просто у вічі.
- Що діється в цьому домі, доценте Бакке?
- Не знаю, - відповів я. - Тобто знаю дуже мало. Скажіть, полковнику... у вас немає пляшки віскі?
Я згадав карафку з портвейном. Але, може, в нього є й віскі?
- У мене... так... є одна пляшка. Я мало п'ю. В солдата повинна бути свіжа голова Солдатові треба...
- Я принесу її, коли ви скажете, де її знайти.
- В буфеті... поряд із портвейном у карафці. [321]
Я підійшов до буфета, відчинив дверці і знайшов пляшку. Вона була повна, навіть не відкоркована. Я приніс із кухні дві чарки.
Полковник Лунде сидів у тій самій позі.
Я відкоркував пляшку, налив чарки і одну поставив перед полковником.
- Випийте, полковнику.
- Мені треба йти на службу... я...
- На службу вам треба йти аж уранці. Випийте. Полковник Лунде хвилину дивився на чарку, тоді трішки надпив її. Так само, як він був надпив чарку з портвейном.
- Випийте все одним духом, полковнику.
Він наче сидів перед генералом. І зробив так, як я звелів, - одним духом випив чарку до дна. Найбільше мене вразило те, що вії! так слухняно виконав мій наказ. Він був солдат.
його худі смагляві щоки ледь порожевіли.
- Ви питали, що діється в цьому домі? - почав я. - Цього я не знаю. Та одне мені відомо. Те саме, що й вам. Що хтось пробував убити панну Лунде. І хтось пробував убити мого брата Крістіана. І що ви, та вся ваша родина, щось шукаєте на горищі.
Мої слова не справили на нього такого враження, як я сподівався. Вони взагалі не справили на нього враження. Він просто погодився з ними.
- Так, ми щось шукаємо.
Він був цілком спокійний. На мить він замислився, тоді знов пильно глянув на мене й несподівано запитав:
- Вам ніколи не спадало на думку, доценте Бакке, що ви дуже схожі на свого брата? Що вас важко розрізнити ззаду? А надто, коли ви однаково вдягнені. В блакитний лижний костюм. Ви ще й досі в ньому.
Я вражено витріщив на нього очі.
Те саме сказав Карл Юрген. Але це був його обов'язок - усе помічати й робити висновки зі своїх спостережень.
Потім я подумав: а звідки полковник Лунде знає, що мій брат Крістіан був одягнений у такий самий блакитний лижний костюм?
- Ви вважаєте, що хтось пробував убити мене?.. - запитав я.
- Не знаю, але мені так здається. Після сьогоднішнього дня. Адже я вас запросив наглядати за Вікторією. Мабуть, вони всі розуміють це, але мовчать. Вони звикли коритися наказам... звикли до дисципліни...
- Дисципліна - небезпечна річ, полковнику Лунде. Не [322] для вас. Ви людина військова Але для тих, хто до неї не звик, вона може бути небезпечною. Уявіть собі, що хтось живе поряд із вами і плекає в собі ненависть, помсту... це велика небезпека.
Полковник Лунде всміхнувся, чого я ніяк не сподівався від нього.
- Той «хтось» уже знайшов, як вилити свою ненависть і помсту.
- Знайшов, - погодився я. - Але нічого тим не домігся. Йому не пощастило. А це ще небезпечніше. Полковнику Лунде, послухайте мене.
Він насторожився.
- Інспектор Галл забув сказати вам одну важливу річ.
Він завжди дуже уважний, а це просто забув. А може, вирішив, щоб я вам сказав... хоч навряд... Одне слово, інспектор Галл вважас, що ваш дім повинна цілодобово охороняти поліція. Тож я можу... гм... можу кілька днів бути вільний. Бо дім, я вже сказав, хтось буде охороняти цілодобово.
Ледь порожевіле обличчя полковника густо почервоніло. Він був щиро обурений.
- Охороняти... охороняти мене! Я сам себе можу охоронити, себе і всю свою родину!
- Не можете, полковнику Лунде. Ви ж бо знаєте... Полковник опустив плечі.
- Знаєте, що сталося. Тепер стало ще небезпечніше. Небезпечніше, ніж будь-коли. Скажіть, будь ласка, в домі є ще якась зброя, крім того револьвера, що забрав інспектор Галл?
- Є ще, звичайно, моя гвинтівка. Аж дивно, що той холодний, як крига, поліцай, не запитав про неї.
- Галл не холодний, він просто виконує свій обов'язок.
- Виконує свій обов'язок. Якби всі його виконували...
- Вам, мабуть, краще піти спати, полковнику Лунде. Лише скажіть мені, де ваша гвинтівка.
Він здавався втомленим і старим.
- Вона стоїть коло мого письмового столу, в кутку біля вікна.
Я приніс гвинтівку.
- Ви її також чистите?
Полковник Лунде вперше по-справжньому всміхнувся. Теплою, щирою усмішкою.
- Скажіть мені, доценте Бакке, ви ніколи не служили У війську?
- Я служив. І ще й як чистив гвинтівку. Раз мені навіть не дали звільнення за те, що я її не почистив... [323]
Я потримав гвинтівку в руках. Тоді поклав її на плече. Це був маузер з оптичним прицілом.
- Не дуже зручна річ, - сказав полковник Лунде. - Не та зброя, з якою можна непомітно ходити й пробувати когось убити. Надто велика й важка. Але з двухсот метрів я влучаю з неї в середину червового туза... Можу вам показати...
Він простиг руку по пляшку, але я встиг забрати її.
- Іншим разом, полковнику Лунде. Мабуть, нам обом краще піти спати. Я вимкну світло. На добраніч.
Він підвівся. Послухався наказу, мов автомат. Навіть якщо той наказ давав йому я.
- На добраніч.
У вестибюлі сидів сержант Ев'єн.
- Полковник Лунде вдав, ніби не помітив мене, - сказав він.
- Він трохи схвильований, - відповів я. - Довідався, що в будинку буде цілодобова охорона. І незадоволений цим. Вважає, що його ніби взяли під нагляд. Та й кому б це сподобалося...
- Нікому, - погодився сержант Ев'єн. - Нас не дуже люблять...
- Вас хтось змінить?
- Так, завтра о восьмій ранку.
В будинку запанувала тиша.
Я роздягнувся і прийняв крижаний душ. Він здався мені ще холоднішим, ніж звичайно. Потім я вернувся до кімнати.
Я взяв полковникову гвинтівку, переконався, що вона без патронів, тоді сховав її до шафи, замкнув двері й поклав ключик у шухлядку письмового столу.
Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
