Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
Я лежав і дивився на блакитну куртку зі значком Товариства лижників, що висіла на спинці стільця поряд із ліжком.
Свято на Голмекколені. Здавалося, що це було сто років тому.
Я відразу заснув.
Коли я вранці зійшов униз, сержанта Ев'єна вже змінив інший поліцай. Але я не зразу помітив його. Він мав ідеальну зовнішність для працівника кримінальної поліції. Його ніхто б не зміг запам'ятати. [324]
- Сержант Вік, - відрекомендувався він, підводячись.
Тоді знову сів.
Я й тепер нізащо не впізнав би його. Він міг би втертися в будь-яке середовище. Тепер він утерся в родину Лунде.
Я поїхав в Управління кримінальної поліції і зайшов просто до кабінету Карла Юргена.
- Сержант Вік уже на місці, - сказав я. - А сам я їду на кілька днів до матері, щоб трохи оговтатись, як ти мені радив.
Я почував себе, як хлопчак у літньому таборі, що звалився у водоспад і мало не потонув, а тепер його відсилають до матері, щоб він очуняв. І, як хлопчак, я радів, що опинюся вдома, в матері.
- Але я пробуду там кілька днів, - мовив я. - Як ти гадаєш, за цей час нічого не станеться?
Карл Юрген підвів на мене ясні очі.
- Я більше ні в чому не впевнений, Мартіне. Не знаю, що й думати. Крістіан почуває себе добре, але я звелів йому триматися осторонь принаймні з місяць. Працювати йому не дозволять. Коли він випишеться з лікарні, то відразу поїде додому, причаїться там і ніде не з'являтиметься.
- Так він обросте мохом, - сказав я.
- Я знаю. Але краще обрости мохом на два тижні, ніж зарости травою назавжди.
Зарости травою.
- Авжеж, - погодився я.
- Більше тебе ніщо не цікавить? - запитав Карл Юрген.
- Мене? Завжди все цікавить. А хіба є щось таке, що мене сьогодні має особливо цікавити?
- Револьвер, - сказав Карл Юрген. - Куля. Відбитки пальців.
- Ти вже дослідив їх?
- Звичайно. Це ж найлегша частина нашої роботи. Він погортав папери на письмовому столі.
- Лабораторія зробила балістичне дослідження револьвера й кулі. Стріляли з револьвера полковника Лунде. Відбитки пальців також було дуже легко визначити.
Я затамував подих.
- Вони належать пані Люсі, - сказав Карл Юрген. [325]
Люсі з синіми, як проліски, очима. Люсі, яку завжди вабило все блискуче. Люсі зі своїми прорахунками й розчаруваннями. Важко було повірити, що стріляла вона.
- Я не можу повірити в це, - мовив я. - Люсі... вона... вона не така людина...
- Не яка?
- Не така, щоб стріляти комусь у спину.
- А ти вважаєш, що панна Лунде чи Вікторія такі люди, щоб стріляти комусь у спину?
- Отже, ми можемо однаково підозрювати кожного з них.
- Виходить, що так. Ти її заарештуєш?
- Ні. Почекаю кілька днів. Якщо ми її заарештуємо вже сьогодні, то не посунемося далі.
- Я не розумію.
- Заарештувати когось завжди можна. Найлегше заарештувати людину, що залишила відбитки пальців на револьвері. Але важливіше дізнатися, навіщо вона взяла в руки той револьвер. Чому вона стріляла? Я цілком певен, що вона нічого більше не зробить, знаючи, що Крістіан принаймні на місяць вийшов з гри. І я б хотів дізнатися ще одне: що сховане на горищі?
- І ти гадаєш, що Люсі його знайде?
- Не знаю. Але я хочу дати їй шанс.
- Хочеш дати їй шанс знайти те, що шукають усі й не знаходять, а потім заарештуєш її за спробу вбити Крістіана?
- Так.
Я дивився на Карла Юргена. На свого давнього приятеля.
- Погана в тебе робота, Карле Юрген. Доводиться робити неприємні речі.
- Так. І будь певен, що мені не завжди хочеться їх робити.
Я купив великий флакон парфумів «Жолі Мадам» і поїхав через Берум у Бакке, де мешкала моя мати.
Садиба мирно купалася в березневому сонці - воно віддзеркалювалось у вікнах теплиць, сніг на подвір'ї під його промінням уже розтанув. Мати зустріла мене з материнським захватом.
- Мартіне, синку, яка несподіванка! Ти побудеш у мене кілька днів?
- Так, - відповів я.
- Невже згадав про мої іменини? [326]
Я витріщив на неї очі. Іменини? Який же сьогодні день? Авжеж, п'яте березня.
- Так, - збрехав я, простягаючи їй коробку «Жолі Мадам». ...
- Це мої найулюбленіші парфуми, - мовила моя елегантна мати. - Звідки ти знаєш, синку?
- Просто вони мені подобаються, - відповів я. - І личать вам. Ви будете святкувати іменини, мамо?
- У шістдесят років? Ти здурів, Мартіне. Думаєш, це така радість? Але мені приємно, що ти згадав про них. Як там живе Крістіан?
- Крістіан застудився, - мовив я. З великою бідою це можна було назвати правдою. - Він просив передати вам щире вітання.
Удруге за досить короткий час я відзначав іменини пляшкою шампанського.
Цього разу все відбулося так, як належить. Пляшка стояла не в буфеті, а в льоху, і була як слід заморожена.
- Вітаю вас, мамо, з днем народження!
З днем народження... Я не хотів ні про що думати. Ні про ідо! Я приїхав сюди трохи відпочити. А моя мати знов збудила в моїй душі тривогу тільки тим, що в неї був день народження. Я не хотів думати про Вікторію.
- У вас гарний вигляд, мамо. Я б не сказав, що вам більше ніж п'ятдесят.
- Дякую, синку.
- Від чого це залежить, мамо? Тобто як ви примудряєтесь так гарно триматися? У вас же повно роботи!
- Товариство здоров'я... - почала мати.
Я не мав наміру заводити мову про Товариство здоров'я, Товариство допомоги дітям чи Товариство сприяння добробутові Берума. Вона могла годинами говорити про них.
- Я знаю, - сказав я, - Товариство здоров'я процвітає. Ви збудували притулок для сиріт і плануєте збудувати пологовий будинок...
- Притулок для старих, - поправила мене мати.
- Тим краще. Але мене цікавить, чому ви так добре збереглися. Це не комплімент... хоч і комплімент також... але я хочу знати, чому люди так по-різному старіються?
Я дивився на материну струнку ногу в нейлоновій панчосі, мальовниче закинену на другу, й на нігті, вкриті лаком коралового кольору. [327]
- Не знаю, синку. Ти краще запитай Крістіана.
- Крістіан прочитає мені довжелезну лекцію, - відповів я. - А самі ви не можете пояснити цього? Візьмімо хоча б Марту Лунде. Вона вашого віку, навіть на два роки молодша.
- Марту Лунде? Я її пам'ятаю. І Віктора Лунде також.
- Ви маєте на думці Вікторію?
- Вікторію і Віктора. Звучить так зворушливо.
- То що ви скажете про Марту?
- Я її бачила дуже давно. Вона завжди була однакова на вигляд. Взірець самовідданої жінки.
- Який же Марта Лунде взірець, мамо, коли вона всім своїм виглядом ніби засвідчує, що жінка може бути позбавлена будь-якої привабливості?
- Це правда. Але є люди, що завжди носять на собі якісь наліпки.
- Наліпки?..
- То їхня родинна риса. Пам'ятаю малу Вікторію. Я бачила її багато років тому, тепер вона, мабуть, уже доросла. Вона тоді з усієї сили вдавала з себе легковажну. І пам'ятаю Люсі. Я певна, що вона й досі носить задовгі коси і вся в блискітках...
- Наліпки... - проказав я.
Мати лякала мене. Звідки вона знала, що Люсі носить задовгі коси?
- Вона, здається, була співачкою. І поводилась дуже самовпевнено.
- Але до чого тут наліпки, мамо?
Мати взяла сигарету й прикурила її запальничкою. Я дивився на її гарні пальці з лакованими нігтями.
- Дехто носить наліпки, щоб переконати інших, а надто самих себе, що вони такі, якими хотіли б бути.
Я почав здогадуватися, у кого з батьків удався мій брат Крістіан.
- А ви самі, мамо?
- Мені не треба наліпки. Я подобаюся собі такою, яка я насправді.
- А вам не сумно без батька?
- Сумно. Він був дуже спокійний чоловік. Навіть як захворів. Ніколи не говорив про хворобу і спокійно ковтав свої таблетки, я навіть забувала, що він хворий. І він, мабуть, теж забував. Мені без нього сумно. Може, тому я й... ну... пішла в Товариство здоров'я і...
- Я розумію, мамо.
Вона викинула сигарету в камін.
- Звідки ти так добре знаєш родину Лунде, Мартше? [328]
Пора було міняти тему розмови. Я надто багато розпитував про тих Лунде. Але матір не легко було відвернути від того, що її цікавило. Довелося відповісти їй.
- Я давав приватні уроки Вікторії, - мовив я.
Це, власне, була правда. В кожному разі моя відповідь задовольнила матір. Вона почала знов говорити про Товариство здоров'я. Я дав їй вибалакатися. Це була нейтральна тема.
Я ходив на лижах у лісі навколо Бакке. Там не було лижні, але мені подобалося йти неторканим снігом, як я колись ходив хлопцем. Сніг підтанув, став дірчастий, і я часто провалювався в нього. Лижі доводилося змащувати щодня.
Решту часу я тинявся по садибі, розмовляв з матір'ю або просто відпочивав. А головне, намагався ні про що не думати. Це було найважливіше. Ні про що не думати. Десь у майбутньому, вже недалекому, мріла відгадка двох замахів на життя. І. для мене важливо було так заспокоїтися, щоб мати змогу допомогти Карлові Юргену знайти ту відгадку. Карлові Юргену і Крістіанові, який був головною особою в цій грі, бо здогадувався про щось, але не розповідав нам про свої здогади, тому що сам не був цілком упевнений у них, а крім того, не хотів наражати мене на небезпеку. Не треба ні про що думати. Я весь віддавався дрібній роботі в садибі або слухав материні розповіді про Товариство здоров'я, Товариство допомоги дітям і про новий притулок для старих.
На щастя, втекти від думок виявилося легше, ніж я гадав.
Третього вечора під час нашої розмови з матір'ю я погодився переглянути креслення нового притулку для старих.
Був приємний, тихий вечір. У каміні потріскував вогонь. Мати розіклала на столі в бібліотеці креслення. Вона не вмовкала ні на хвилину, своєю балачкою цілком забиваючи диктора, що передавав погоду й останні вісті.
Архітектор Ікс заправив підозріло низьку ціну, але напевне перевитратить кошти. Архітектор Ігрек, навпаки, заправив надто дорого, але він уже збудував у Моргедалі новий готель і закінчив його раніше, ніж домовлялись. Архітектор Дурний, не розуміє, що в будинку для старих не можна планувати так багато сходів, але він каже, що чим більша площа будівництва, тим воно дорожче, а чим більше сходів і чим воно вище, тим воно обійдеться дешевше. Товариство здоров'я планує провести добродійницьку компанію з ярмарком і концертами, щоб притулок для старих був побудований у ширину, а не у висоту. [329]
«Передаємо повідомлення кримінальної поліції». Мати замовкла. В каміні тихо потріскував вогонь. «Кримінальна поліція міста Осло розшукує пані Люсі Лунде. Пані Люсі Лунде тридцять п'ять років. Вона середи: на зріст, має блакитні очі, біляві коси, правильні риси обличчя й гарні зуби. На ній було сіре зимове пальто, сіра сукня переткана срібною ниткою, і брунатні черевики з крокодилячої шкіри. Головного убору на ній, можливо, не було. Пан Люсі Лунде вийшла зі свого дому на схилі Голменколена вчора годині о дев'ятнадцятій і не повернулась. її родина хвилюється, чи з нею чогось не сталося. Усіх, хто б щось знав пре неї просимо дзвонити в кримінальну поліцію міста Осло, телефон сорок два нуль шість п'ятнадцять, або в найближчу поліційну дільницю.
А зараз передамо концерт Ставангерсьхого ансамблю...»
Я немов почув, як легенько клацнуло, - уявив собі, як полковник Лунде вимкнув приймач.
Люсі з синіми, мов проліски, очима. Люсі, яка ганялася за матеріальним добром, Люсі, в якої був гарний голос, але не вистачило мужності йти тернистою дорогою мистецтва. Вона вибрала коротшу дорогу - вийшла заміж за полковника Лунде й носила наліпку: «Самовпевненість».
І та коротша дорога завела її в глухий кут.
Хто скривдив Люсі? Xоч яка вона легковажна й слабка духом, а однаково не заслужила, щоб її кривдили.
- Ти не слухаєш, що я кажу, Мартіне.
Я підвів очі. І побачив матір. Звідки вона тут?
Ага, правда. Я ж удома в Блакке.
- Я не виконав свого обов'язку, - сказав я.
Мати нічого не відповіла. Вона швидко зібрала аркуші з кресленням притулку для старих. Кілька з них вона кинула в камін, тоді поклала на них двоє березових полін, і вони зразу зайнялися
Мати нічого не питала. Що я сказав? Що не виконав свого обов'язку? Мати мовчки дивилася на мене.
- Бачу, ти нічого не хочеш мені розповісти, Мартіне, - мовила нарешті вона. - Ну що ж, я не знаю, які в тебе труднощі. Не розповідай про них, якщо вважаєш, що так треба. Але... чи не можу я тобі чимось допомогти?
- Що ви думаєте про Люсі, мамо?
- Мені її шкода.
- Через... через те? - я кивнув на приймач.
- Ні... не зовсім через те. Я ще не думала про те. Але мені її завжди було шкода. Я пам'ятаю її ще дівчинкою. Коли ви з Крістіаном запрошували її до нас у гості...
Мати мала добру пам'ять. Але мала й ще дещо. Я й раніше [330] знав про це. Вона вміла розпізнавати, що сховане за зовнішнім виглядом людини.
- Якою вона була тоді, мамо? Звичайно, я пам'ятаю, якою вона мені здавалася, але ми з Крістіаном були ще дуже молоді... а крім того, закохані в неї. Всі були закохані в неї. Та якою вона була насправді?.. Якою здавалася дорослим?
Мати взяла сірника й почала ламати його на шматочки.
- Люсі завжди викликала жаль до себе.
- Жаль до себе? Таж усі хлопці ладні були стелитись їй під ноги!
- Вона скрізь почувала себе чужою, Мартіне. Ви, хлопчаки, не могли цього помітити, ви були надто молоді. Інші дівчата були простіші, старосвітськіші, вихованіші, вони чемно присідали переді мною, були в простеньких сукенках, із разком намиста на шиї... Завжди переказували вітання від матері й батька. А Люсі...
- Що?
- Люсі ні від кого не переказувала вітання. Я не знаю, звідки вона. Вона вирізнялася серед інших. Була краще вбрана за них, завжди чіпляла всілякі оздоби. Так звані оздоби. І це робило її дуже жалюгідною. А ще той її погляд. Вічно він чогось шукав.
- Так, я теж помітив це. Правда, аж як став дорослий.
- Я лише можу здогадуватися, чого вона шукала тим поглядом. Хоч здогадатися й не важко. Думаю, що вона шукала опори в житті. А тоді вийшла заміж за полковника Лунде...
- Мені треба вертатися до міста, мамо. Спробую допомогти Люсі.
- Уже пізно.
- Ви вважаєте... вважаєте, що хтось її скривдив, мамо?
- Не розумію, за що б її мав хтось кривдити? Мартіне, ти аж позеленів на виду. Іди лягай, синку. Прокинешся рано і зможеш відразу поїхати. Приготувати тобі сніданок?
- Ні, дякую. Але мамо... як мені її шукати?
Не знаю. Не знаю... та думаю, що, мабуть, почати треба з того, хто хоче її скривдити... На добраніч, синку.
- На добраніч, мамо.
Цікаво, коли Карл Юрген з'являється на службу? О пів на дев'яту? О дев'ятій? Чи раніше?
Але я не мав терпцю чекати. О сьомій я вже виїхав з Бакке. Я не відчував навколо березневого ранку, тільки бачив [331] його ознаки. Бачив, що дорога слизька після нічного при морозку, що поля вже чисті, осяяні сонцем, а в темному ліс ще лежить товстий шар снігу.
Я поїхав через Гріні, і, як завжди, мене вразила Pea зі своїми забудовами, бо вони раптово вигулькують перед очима, тільки-но переїдеш через пагорба. Тієї ж миті я побачив і трамплін на Голменколені.
Крістіан. ї маленька панна Лунде. А тепер Люсі.
Я машинально зменшив швидкість і далі вже слухняно їхав як належало, п'ятдесят кілометрів на годину. Я не глянув праворуч, коли проїздив повз цвинтар Вестре. Але подумав про пані Вікторію Лунде.
Виїхавши на Майорстюенвай, я побачив будинок Філіпса, що яснів, наче велетенський зелений смарагд, а поряд - баню кінотеатру «Колізей», наче білясту шапку гриба.
Раптом мені спала одна думка.
Я згадав про свого приятеля каменяра.
Він сидів так, як і минулого разу, але тепер у майстерні було ясно. В єдине вікно падало скісне проміння сонця.
Він хвилину дивився на мене короткозорими очима за товстими скельцями окулярів, тоді впізнав і всміхнувся.
- Доброго ранку, доценте Бакке.
- Доброго ранку, - відповів я, сідаючи на найближчий камінь. - Я прийшов тільки нагадати вам, що я є на світі.
Він відклав свій різець.
- Я завжди про вас згадував, доценте Бакке... а надто тепер. Я думав... тобто... сподівався, що ви прийдете.
Я запропонував йому сигарету й закурив сам. Он як, він сподівався, що я прийду!
- Отже, ви теж чули повідомлення? - запитав я.
- Так.
Він знов узяв різець і почав обертати його у міцних гарних руках. А я знову втупив очі в той різець.
- Останнього разу я забув запитати вас про одне. Ви знайомі з пані Люсі Лунде?
На мить він відвів погляд.
- Не можу сказати, що знайомий. Але мене раз відрекомендовували їй. Я співав у хорі Норвезької опери, а вона там мала невеличку партію.
- Невеличку партію?
- Так. На більше її не вистачало.
Я похопився, що сиджу перед знавцем, який може оцінити [332] вокальні можливості Люсі. Ми посиділи, покурили. Я глянув на напис, вибитий на камені: «Спочивай у міфі».
- А тепер вона десь зникла, - сказав я.
Каменяр опустив очі. Тоді зняв окуляри й заходився протирати їх. А протираючи, дивився на мене, і я вперше чітко побачив його очі - ясні, сірі очі, з дивним, спрямованим на мене поглядом, як у всіх короткозорих людей, коли вони знімуть окуляри й дивляться на тебе, не усвідомлюючи цього. В жінок той погляд здається просто вимогливим.
Каменяр знов надяг окуляри, і погляд його став звичайним.
- Ви її бачили? - запитав я. - Тобто чи бачили після того, як зустрічалися в опері?
- Так.
- Коли?
Він знов узяв у руки різець. Це був його рятівний пояс, неусвідомлений привід зробити паузу.
- Позавчора ввечері, - відповів він.
Дивина. Така дивина, що майже неможливо було повірити в неї.
Він прочитав мої думки.
- Мені також дивно, - мовив він. - Я замкнув майстерню й пішов додому. Перетнув перехрестя біля Майорстюена, бо мені треба було на Кіркензаєн. А пані Люсі саме поминула мене...
- Вона вас бачила? Впізнала?
- Не думаю. Вона дивилася просто поперед себе.
- Який у неї був вигляд?
- Такий, як описано в повідомленні.
- Я маю на думці обличчя... вираз її обличчя?..
- Не знаю. Все сталося так швидко... Я дуже короткозорий.
- І ви повідомили про це поліцію?
- Так. Відразу повідомив кримінальну поліцію міста Осло, тільки-но почув оголошення. В мене вдома немає телефону. Довелося дзвонити з кіоску.
Каменяр зробив усе, що належало. Повівся як порядний громадянин. Зрештою, нічого іншого я й не сподівався від нього.
Мені треба їхати далі, - сказав я. - Хочу вам тільки ще одне нагадати. Ви пам'ятаєте, що обіцяли мені? Що приїдете, коли я почую «голос» і покличу вас.
- Так.
Тоді я не знав, що скоро пошлю по нього й що саме цей худорлявий каменяр з різцем у міцних гарних руках, який відкладав гроші, щоб навчатися співу, остаточно допоможе нам відгадати загадку.
Карл Юрген сидів за столом і диктував.
Біля нього, тримаючи в руці записник, стояв поліцай у формі. Олівець швидко бігав по аркуші. Я не знав, що поліцаї вміють стенографувати. Видно, я ніколи не зрозумію до кінця, які, власне, обмежені мої знання.
- Я покличу вас потім, - сказав Карл Юрген. Поліцай згорнув записник, сховав його разом з олівцем до кишені на грудях, старанно застебнув її і, докірливо глянувши на мене, вийшов.
Я сів. Не почекав, поки мене запросять сісти.
На стомленому обличчі Карла Юргена проступали зморшки.
- У тебе такий вигляд, паче ти не спав, - сказав я.
- Кляті репортери... Видно, хтось із них пронюхав, що ми були на могилі Вікторії Лунде. А тепер ще й пропала Люсі Лунде. Я з жахом чекаю вечірніх газет. Мені вже ввижаються заголовки...
- «Полковник Лунде - Синя борода»? - мовив я.
- Щось таке.
- А як решта членів родини?
Карл Юрген креслив рисочки і кружальця.
- То дуже дивні люди... Я сам був у них, тобто сам поїхав туди, коли надійшла заява, що пані Люсі Лунде звикла. Тільки взяв із собою ще одного поліцая, що мав записувати все. Ми відразу передали прикмети: я подзвонив в управління з дому полковника... Про це повідомлено всі патрульні машини, всі поліційні дільниці в країні. А також радіо і телебачення...
- Ти говорив про родину Лунде, Карле Юрген. Що означають твої слова: «То дуже дивні люди»?
Карл Юрген визирнув у вікно.
- Вони дуже витримані, - мовив він. - Хоч би що сталося, а по них цього не видно. Завжди коли говориш із ними - а я вже мав нагоду не раз говорити з ними, - жодне не міняє виразу обличчя. Всі холодні й байдужі.
- Хіба вони не стурбовані?
- Якщо й стурбовані, то принаймні мені цього не показали.
- А хто з них повідомив прикмети? Тобто хто з них знав, як Люсі була вдягнена і коли пішла з дому?
- Панна Лунде. Але аж після того, як полковник Лунде і Вікторія цілу хвилину мовчки дивилися в простір. Нарешті панна Лунде, видно, вирішила, що треба щось сказати. Вона спостережливий свідок. Добре запам'ятала, як пані Люсі Лунде була вбрана, і знала, коли вона вийшла. [334]
- І ця подія ніяк на них не вплинула?
- Зовні не вплинула. Вони належать до давньої школи.
А давня школа вимагає від людини, щоб вона вміла володіти собою. По-моєму, всі Лунде, вся родина вважає, що негарно, коли в їхньому колі стається якесь неподобство.
- Нічого собі неподобство! - сказав я. - Два замахи на життя і одне зникнення.
На письмовому столі задзвонив телефон. Я дивився на Карла Юргена, поки він слухав, що йому казали. І знов мене вразило, яке в нього втомлене обличчя.
- Я зараз буду, - сказав він.
- Це... це щось... - почав я.
- Ні. Нічого. Тобто мене викликають у справі. Треба негайно йти. Ти вже вибач мені, Мартіне.
- Ну що ти, - сказав я. - Я теж іду. Мені кортить самому пошукати Люсі.
Я не знав жодної душі, з ким би Люсі була знайома. «Вона ні від кого не переказувала вітання», - сказала моя мати.
Я поїхав у Норвезьку оперу. Там дехто ніколи й не чув про Люсі Лунде, дехто тільки чув, що така є, а кілька людей навіть пам'ятали її. Тих кілька, що пам'ятали, не бачили її майже два роки, відколи вона вийшла заміж. А крім того, поліція вже побувала в Норвезькій опері.
Я навідався до двох меланхолійних поетів і до автора детективних романів, що були членами правління Товариства аматорів поезії. Поетів я знайшов у редакціях їхніх газет. Один писав статтю про труднощі збуту яєць перед велико-днем, а другий - готував звіт про засідання стортінгу. Обидва на вигляд були пригнічені. Люсі Лунде вони не бачили. Автор детективних романів ще спав. Рідкий чуб звисав йому на лоба, він насилу продер очі. Потім надяг халат і поплентався до кухні по пиво. Він також не бачив Люсі Лунде.
Я пообідав у Театральній кав'ярні. Мені здавалося, що сьогодні мені випадає попоїсти саме в ній.
Потім поволі поїхав містом, приглядаючись до людей на вулицях, чи не побачу де русявої голови Люсі, - я знав, що так само тепер їздять усі приватні й службові машини працівників поліції.
Та, може, я перший знайду її.
Час від часу я помічав на вулиці русяву голову й щоразу здригався. Здригався двічі: спершу, коли думав, що то Люсі, а потім, коли мало не наїздив на передню машину. Поліція ні на кого не наїздила. В їхніх машинах один сидів за кермом, [335] а другий шукав поглядом русявої голови серед перехожих.
Проте я не знайшов.
Стемніло, на вулицях засвітилися ліхтарі, замигтіли світляні реклами.
У Студентському парку стало людно, спалахнули прожектори, які освітлювали фасад Національного театру. Що вони сьогодні можуть ставити? Я вже не був у театрі багато місяців. Ага, згадав, я читав у газеті. «Будівничий Сольнес». До речі, будівничий Сольнес упав з башти.
Якщо я знайду Люсі, то... То що я зроблю? Я не знав. «Якщо я напишу контрольну з математики, доценте Бакке, то після зимових канікул не запускатиму уроків. Даю слово...»
Та Люсі - не математика. Я не знав, що мені робити. Не міг же я їздити вулицями цілу ніч і шукати її русявої голови. Крім того, вона могла накинути на голову хустку.
Ця остання думка приголомшила мене.
Дарма шукати, можна їхати додому й переодягтися в тонший костюм. Надворі вже по-весняному тепло.
Я не сів у ліфт.
Не було чого поспішати.
Я поволі підіймався сходами на п'ятий поверх. Чим довше я йтиму, тим далі відтягну неприємну хвилину. В мене було таке почуття, що я не матиму сили вернутися в дім полковника Лунде на схилі Голменколена, не знайшовши Люсі.
Я вийняв з кишені маленьку в'язочку ключів. їх було тільки три: один від школи в Бріскебю - далекої, мирної школи, другий від дому полковника Лунде, а третій від мого помешкання на Гавсфіордсгате.
Я вткнув ключа в замок і відімкнув двері. Тоді зайшов до передпокою, зачинив за собою двері і ввімкнув світло. Я ще трохи відтягну повернення, коли піду до кухні й вип'ю пива, а вже потім переодягнуся.
Я пройшов передпокоєм до кухні, вмикаючи дорогою світло.
Ось вона - моя взірцева, аж занадто практична кухня. Скрізь цілковитий лад, як і два місяці тому, коли я залишив її. Я любив лад - мабуть, почав набувати звичок старого парубка.
Під вікном, за яким уже було темно, стояв стіл, а обабіч нього - два стільці. Мені здавалося, що я завжди присував [336] їх до самого столу. А виходить, що ні: один стілець стояв боком.
«Хто їв із моєї мисочки?» - запитав найменший ведмідь.
Я зайшов до вітальні і ввімкнув світло.
Освітлена однією лампою, що висіла під стелею, вона здалася мені великою і холодною. Я заходився вмикати й інше освітлення: лампу на письмовому столі, потім біля полиці з книжками і торшер за своїм персональним кріслом біля каміна. В це крісло я сідав увечері почитати.
Виявилося, що його надто близько присунено до каміна.
«Хто сидів у моєму кріслі?»- запитав більший ведмідь.
У мене зашпигало в потилиці. Я геть забув, що там було далі в казці. А в дитинстві це була моя улюблена казка. Що в біса сказав найбільший ведмідь?
Я перейшов їдальню й відчинив двері до спальні. І тієї миті загадав слова найбільшого ведмедя.
«Хто спав на моєму ліжку?»- запитав він.
На моєму ліжку спала Люсі.
На моєму ліжку!
Я ввімкнув світло. Вона була вкрита ковдрою по саму шию, видніла тільки русява голова, та голова, яку я шукав цілий день.
Тієї миті я збагнув, скільки правди є в дивному вислові: «Кров захолола в жилах». Я відчув, що чуб у мене на голові став сторч. Не знаю, скільки я так стояв біля дверей і дивився на русяву голову, що непорушно лежала на моїй подушці.
Та нарешті я підійшов ближче.
Люсі спала.
Спокійнісінько спала собі!
Хвилину я дивився на неї. Вві сні обличчя в неї було оголене й беззахисне, наче в дитини, навіть спала вона по-дитячому, розтуливши губи.
Я ввімкнув світло на нічному столику. Люсі не ворухнулась.
- Люсі! - покликав я. Вона ледь засовалась.
- Люсі!
Вона розплющила сині очі, обвела кімнату сонним поглядом, тоді спрямувала його на мене і зразу ж рвучко сіла и натягла ковдру до самої шиї.
- Мартіне!... Ти налякав мене до смерті! Отакої! Я налякав її до смерті!
Це ти налякала мене до смерті, Люсі. Налякала до смерті цілу свою родину й підняла на ноги всю поліцію. [337]
- Поліцію?.. Мартіне... ти мусиш допомогти мені. Я... поліцію...
І зненацька, без будь-якого переходу, вона заплакала. Занурила голову в подушку й нестримно заридала.
Я сів і почав чекати. Вирішив дати їй виплакатися. Сподівався, що колись же вона має перестати. Поспішати мені було нікуди.
За якийсь час Люсі й справді перестала плакати, тільки схлипувала. Потім повернулась і глянула на мене.
- Ти не дозволиш їм забрати мене, Мартіне? В її синіх заплаканих очах прозирав страх.
- Накинь па себе халат і ходімо до вітальні, Люсі. Там нам буде зручніше говорити.
- Мій халат...
Вона відгорнула ковдру, і на мить я подумав про її давні хитрощі. Згадав мережива, викот і прозорий нейлон.
Та ось вона встала з ліжка, і я отетерів: на ній була моя піжама!
- Дай мені свій, Мартіне. В тебе є якийсь пристойний халат?
- Мій халат у полковника Лунде, - відповів я. - Візьми купальний.
- Він надто великий, - мовила вона.
Аякже, мій купальний халат для неї надто великий! Я відчув, що починаю лютувати на неї. Але був не такий засліплений цим почуттям, щоб не зрозуміти: я лютую тому, що в мене відлягло від серця. Люсі ніхто не вчинив ніякої кривди.
- Ходімо до вітальні.
Вона подріботіла поперед мене. Дивно було бачити її без високих підборів. Вона відразу стала маленька. Маленька й трохи розпатлана, мов дитина. Вона безцеремонно сіла в моє персональне недоторканне крісло, навіть простягла руку по сірники й розпалила в каміні. Але я помітив, що дрова в ньому вона розіклала як слід.
Мені довелося сісти на канапу.
- Дай мені випити чогось міцного, Мартіне.
- Не дам. Посидь, я зараз зварю кави.
Я запалив газову машинку. Так буде найшвидше. Тоді налив у кавник води і зварив каву. Поки вода закипіла, я приніс чашки.
- Пий, Люсі.
Вона почала мовчки пити, мов слухняна дитина. Я також випив свою чашку.
- Я ще не цілком отямилась, Мартіне... я спала... мені снився жах, снилося, що хтось прийшов забрати мене... а [338] виявилося, що це ти. Ох, Мартіне, коли б ти знав, як я зраділа, побачивши тебе...
Люсі поставила чашку на стіл. Чашка забряжчала об блюдце, коли вона ставила її. І, неначе хто натиснув на важілець або відкрутив кран, з очей у Люсі знов полилися рясні сльози.
Я знав жіночий плач, мені було неважко визначити, що Люсі не прикидалася.
І знов мені довелося сягнути по хусточку. Я витяг її з кишені на грудях і дав Люсі?
- На тебе можна покластися, Мартіне?
- Можна.
- Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тут опинилася.
Я більше дивувався, як вона тут опинилася, а не чого.
- Як ти зайшла сюди, Люсі?
Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
