Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
- Я давно полювала на твої ключі і якось удома побачила їх на твоєму нічному столику. Я зробила з них відбиток і поклала їх на місце. Це ж так просто.
Вона вже заспокоїлася.
- Ти щось їла, Люсі?
- Рибні фрикадельки. В тебе сила-силенна банок із рибними фрикадельками, Мартіне.
- Я їх люблю, - відповів я.
- Але більше нічого не їла. Боялася виходити. Можна ще трішки кави?
Я налив їй ще одну чашку.
- Ти питаєш, чи на мене можна покластися, Люсі. Я відповів, що можна. Але й сам мушу тебе одне запитати. Чого ти тут ховаєшся?
Вона глянула на мене поверх чашки. Рукави моєї піжами були для неї надто довгі. Без начорнених вій і нафарбованих губ, з розсипаними по плечах, непричесаними косами вона була краща, ніж будь-коли раніше.
- Я ховаюся, бо не хочу, щоб мене арештували за вбивство, - відповіла вона.
В її голосі не було ніякої гри, вона говорила цілком щиро, просто стверджувала факт.
- Чого б тебе мали арештувати за вбивство, Люсі? Вона всміхнулася.
- Я не така дурна, як тобі здається, Мартіне. Не така дурна, як усі думають. Я певна, що Карл Юрген знайшов на револьвері відбитки пальців. Цілком певна, що моїх. Я завжди розуміла, що все це спрямоване проти мене.
- Так, відбитки твоїх пальців, Люсі. В її погляді знов прозирнув страх. [339]
- І на тому, чим ударили панну Лунде, напевне теж відбитки моїх пальців?..
- Я подзвоню Карлові Юргену й запитаю...
- Ні, Мартіне!.. Не треба... Ти мені приятель... не дай їм забрати мене...
Чашка випала в неї з руки. Я нахилився й підняв її. Кава розлилася по килимі.
- Я мушу подзвонити Карлові Юргену, поліція не може гаяти часу на пошуки. В неї є інші, такі самі важливі справи.
- А тобі конче казати, що я тут, Мартіне? - запитала вона тихим жалібним голосом.
- Не знаю.
Я підійшов до письмового столу й подзвонив Карлові Юргену додому.
- Це Мартін. Я знайшов Люсі Лунде.
- Де?
Я помовчав.
- А я обов'язково повинен казати тобі про це?
- Залежно від обставин. Хіба вона вважає, що їй загрожує небезпека?
- Авжеж, саме так вона вважає.
На другому кінці проводу на хвилю запала мовчанка.
- Згідно з Кримінальним кодексом людина, яка вважає, що їй загрожує небезпека, і ховається, не робить ніякого злочину, навіть якщо її шукає поліція. Тобто та людина не зобов'язана виявляти свого сховку й віддавати себе в руки поліції.
Оцей мені Карл Юрген! Такий педант, що аж гидко.
- А по-твоєму, їй загрожує якась небезпека?
- Певною мірою так. їй загрожує арешт за замах на життя.
- Я знаю. Відбитки пальців на револьвері...
- Мартіне, не давай знаку, якщо вона біля тебе. Я тобі щось скажу.
З непроникним обличчям я перевів погляд на картину, що висіла над каміном.
- Ну?
- Викрутку, якою хотіли вбити панну Лунде, повернули з лабораторії. На ній ті самі відбитки пальців. Пальців Люсі Лунде.
Я роздивлявся на картину Тюгесена. Тонкі барви - відтінки золотаво-сірих. Пейзаж з бляклими дерезами, рожевою стіною і дорогою, на якій осіла біла курява. [340]
- Їй можна залишитися тут, Карле Юргене? - Думаю... думаю, що так. Ти сказав «тут». Отже, вона в твоєму помешканні?
От йолоп, знов пробалакався!
- Нехай залишається там, де вона є. Це навіть краще. Я боюся за неї. Надто очевидні докази проти неї. Настирливо очевидні. Нехай вона дасть тобі слово, що не буде нічого робити... Мені навіть краще, що вона буде там. Я пошлю свою людину наглядати за твоїм будинком.
- Дякую, Карле Юргене.
- На добраніч.
Я на хвилину зупинився перед похмурим домом полковника Лунде.
Вже було темно, і він бовванів наче велетенська скриня на потворному підмурку, з баштою, зробленою тільки на те, щоб із неї можна було милуватися краєвидом.
Кошлаті ялини, які легенько погойдував вітер, здавалися живими примарами, охляле гілля, мов зарослі лапи, простягалося до будинку, наче хотіло задушити його. В садку лежав мокрий почорнілий сніг.
Далеко внизу вздовж фіорда мерехтіло освітлене місто. Але будинок полковника Лунде огортала темрява. Бо тільки Люсі забувала вимикати після себе світло, а її тепер не було. Світилося лише у вітальні. Я насилу змусив себе зайти туди.
У вітальні сидів полковник Лунде й розкладав пасьянс. Він страшенно постарів.
Я передав йому вітання від своєї матері.
- Від вашої матері?.. Ага, правда. У неї все гаразд?
- Так. А як поліція?.. Вона ж, певне, була тут? Полковник Лунде поклав винову вісімку на винову десятку.
- Винову вісімку кладуть на винову дев'ятку, полковнику Лунде, - мовив я.
- На дев'ятку?.. Ну так... звичайно...
Він забрав вісімку назад до колоди. На мене він зовсім не дивився і, розмовляючи, не відводив погляду від карт.
- Так, поліція була тут. Приїздив сам інспектор Галл. Вони перевернули все в кімнаті моєї дружини...
Я вперше почув, що він назвав Люсі своєю дружиною.
- Вибачте за нескромне запитання, полковнику... Чого ви більше боїтеся? Тобто... більше лякаєтесь убивці чи боїтеся за свою дружину?
Він відповів відразу, не задумуючись:
- За свою дружину... Боюсь, що з нею може статися якесь лихо. [341]
- А де панна Лунде й Вікторія?
- Не знаю.
Здавалося, наче, відколи зникла Люсі, в домі завалилася одна стіна.
- Я піду побалакаю з ними, - мовив я.
Полковник Лунде й далі не підводив очей.
- Поліція вже розпитала їх про все, про що тільки можна було розпитати.
- Розумію. Я лише хочу привітатися з ними, сказати, що я повернувся.
Панну Лунде я застав у кухні. Вона чистила срібло. Дивно. Пізно ввечері.
- Добрий вечір, панно Лунде. Моя мати просила передати вам вітання.
- Дякую. Я багато років не бачила її.
Вона відклала вичищену ложку, вмочила ганчірку в порошок і заходилась чистити другу ложку.
Вона довго натирала її. Нарешті підвела на мене очі.
- Ви не сумуєте за дружиною полковника Лунде?
- За його дружиною? Ви маєте на увазі Люсі?
- Так.
- Ні. Не скажу, щоб я сумувала за нею. Але мені не подобається настрій у цьому домі.
- Чому?
Вона зібрала всі ложки й поскладала їх рівно одну повз одну. Тоді взялася до виделок. Працюючи, вона дивилася просто на мене. її карі очі на вузькому характерному лиці не мали ніякого виразу.
- Тут живе вбивця, доценте Бакке.
Я й сам так вважав, а однаково дивно було почути це з уст маленької панни Лунде. Вона весь час вражала мене, коли так сухо стверджувала якийсь факт. Адже вона завжди здавалася тінню полковника Лунде, тінню і відлунням його поглядів на життя. Видно, я дуже недооцінював панну Лунде.
- А вам неприємно думати, що тут живе вбивця, панно Лунде.
Вона піднесла виделку до світла й оглянула її.
- Дурне запитання, доценте Бакке. Кому може бути приємно, що в домі живе вбивця. Нікому це не потрібне.
Нікому не потрібне? Що ж, видно, на це можна подивитися ще й так.
- А де Вікторія? - запитав я. [342]
- Готується до екзамену. З нею все гаразд. Цікаво, чого вона так сказала?
- Я піду й сам гляну, як із нею, - мовив я.
Вікторія справді готувалася до екзамену. Вона сиділа в оранжереї, тримаючи перед собою атлас. Громадянська війна в Америці, подумав я.
Проте панна Лунде помилилася. З Вікторією було не все гаразд. Вона плакала.
Я сів до столу.
- Моя мати просила передати тобі вітання, - почав я.
Мені вже набрид такий вступ, але принаймні він був безпечний.
- Вона справді пам'ятає мене?
- Моя мати пам'ятає все. Чого ти плакала, Вікторіє?
Вона згорнула атлас.
- Не питай дурного, Мартіне.
їхні відповіді були такі самі дурні, як мої запитання.
- А все-таки ти могла б мені відповісти, Вікторіє. З кутика зеленого ока скотилася сльоза. Я вже не міг бачити сліз. Жіночі сльози доводять мене до розпачу.
- Не починай знов плакати, Вікторіє. Мені важко дивитися на твої сльози. Скажи мені лише, чого ти плачеш.
- Через Люсі.
- Чого?
Вона стрілила в мій бік зеленими очима.
- Ти дурний, Мартіне. Нічого не розумієш.
- Нехай буде дурний. Але, може, трохи порозумнішаю, коли ти мені дещо розповіси.
- Що? Мене мучить думка про...
- Про що?
- Дай мені спокій, - мовила вона. - Я вже бачити тебе не можу...
Мене розсердили ці балачки. Я витяг сигарету й закурив, але їй не запропонував.
- Можеш ти мене бачити чи ні, мені байдуже, - мовив я. - Мені самому не хочеться дивитися на всіх вас. Але я не встану з цього місця, поки ти не скажеш, чого ти плакала через Люсі.
Вона всміхнулася. Мені стало аж моторошно від її раптової усмішки. І відповіла вона рівним, спокійним голосом:
- Я плакала через неї, бо мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дороги.
Я підвівся, погасив сигарету об горщик із проклятим калачиком і вийшов, хряснувши дверима. [343]
Вночі я прокинувся від того, що хтось знов ходив по горищі.
Я принишк, прислухаючись. Я чув тихі кроки, чув, як хтось відсував скрині й присував їх на місце. Навіть зрідка щось падало, глухо стукнувши.
Нехай шукають. Нехай собі там товчеться хто хоче. Мені чхати на них.
Мені чомусь здавалося, що як котресь із них, будь-хто, знайде те, що сховала на горищі прабабуся Лунде, то цьому страхіттю настане край. Я був певен, що той, хто знайде сховане, викриє себе.
Та, лежачи в темряві й дослухаючись до тихих кроків, я не знав, що хтось і справді знайде те, що сховала прабабуся Лунде, й цією знахідкою викриє себе.
Я рахував дні, коли Крістіан вийде з лікарні.
Два тижні - заявив зарозумілий сивоголовий павич у краватці, колір якої цілком гармоніював з його блакитними очима.
Я весь цей час не покидав дому полковника Лунде.
Проте Карл Юрген двічі дзвонив мені туди. А в будинку полковника Лунде не було таких новомодних винаходів, як телефон із парними апаратами, які дозволяють служникові, сповідникові чи гувернерові підслуховувати телефонні розмови.
Я знав: те, що мені розповів Карл Юрген, лишиться між нами. А сам я не мав наміру переповідати почуте нікому з членів родини Лунде.
Я довідався, що Люсі дотримала слова. Вона сиділа в моєму помешканні й нікуди не виходила. Той, хто вартував біля мого будинку на Гавсфіордсгате, часом приносив їй харчі. Не могла ж вона вічно їсти риб'ячі фрикадельки.
Крістіан одужував неймовірно швидко. Я сподівався, що він спростує діагноз того зарозумілого павича щодо двох тижнів лежання в лікарні.
І Крістіан спростував його.
Десятого дня після свята на Голменколені Карл Юрген подзвонив мені й розповів, що Крістіана виписано з лікарні й потай перевезено - він так і сказав: «потай перевезено»- до його помешкання. Офіційно він і далі перебував у лікарні.
Того дня, коли Крістіана «потай перевезли» додому, я насилу дочекався вечора. Я враховував ще й те, що Карл Юрген також пізно закінчує роботу. [344]
Та нарешті настав вечір.
- Я піду погуляю, - сказав я сержантові Віку, тобто сказав ці слова в простір, бо самого його не побачив.
- Добре, - відповів той. Виявляється, він сидів не на тому місці, що завжди.
Крістіан грунтовно приготувався до наших відвідин. На великому столі біля каміна красувалися пляшки різної величини і форми.
- На роботу я завтра не йду, - сказав він, - і ніхто мені не дзвонитиме. Я хворий, властиво, смертельно хворий, - адже мене прострілено наскрізь. Отож я хочу відсвяткувати цю подію.
- На смертельно хворого ти аж ніяк не скидаєшся, - сказав я.
- А ні. Я зроду не почував себе таким здоровим. У мене був чудовий тиждень. Я й гадки не мав, що роль пацієнта може виявитися такою приємною. Сестра Карін... гм... я її запросив у ресторан... Звичайно, коли я офіційно одужаю і зможу виходити. Сестра Карін...
- Можеш не казати, я її бачив, - мовив я.
Отже, мій брат Крістіан, живий і здоровий, стояв перед нами й відкорковував пляшки. Карл Юрген сів.
- Я не можу пити стільки, як ти, - сказав він. - Мені завтра треба йти на службу. Але залюбки відзначу однією чаркою твоє повернення. Зате он по Мартінові видно, що йому неодмінно треба випити більше.
Крістіан зміряв мене по-лікарському пильним поглядом.
- Ти справді якийсь виснажений.
- Так. Дай мені чистого віскі. І без криги. Крістіан подав мені чарку.
- Мартінові з нас трьох найважче, - сказав Карл Юрген.
Я не сподівався, що він здатен думати, кому як доводиться.
- То як у нас тепер стоять справи? - запитав Крістіан. Карл Юрген сидів сьогодні як усі люди - але тільки сьогодні. Він тримав у руці чарку і, здавалося, нікуди не поспішав - також тільки сьогодні.
- Докази проти Люсі Лунде кричущі. Я хоч зараз можу Ув'язнити її за два замахи на життя. Відбитки її пальців знайдено на викрутці й на револьвері, її черевики залишили найбільше слідів навколо могили Вікторії Лунде. Та все це мені не подобається. [345]
- Чому? Хіба такі очевидні докази не полегшують справи?
- Саме ця очевидність мені й не подобається, - відповів Карл Юрген.
Крістіан майже допив свою першу чарку. Він невимушено сидів у кріслі, простягши до каміна довгі ноги.
- Я розумію, що ти маєш на думці, - мовив він. - Ц докази надто кричущі, щоб не викликати підозри.
- Люсі ніколи не була особливо... особливо... спритною, - сказав я.
- По-моєму, ти помиляєшся, - заявив мій брат. - Ми всі її недооцінюємо. Я зовсім не хочу цим сказати, ніби це означає, що вона вбивця. Може, й ні, всупереч доказам. Але вона не дурна. Тільки з тієї чи іншої причини начепила на себе наліпку.
«Наліпку». Отож-бо. Крістіан - викапана мати.
- Наскільки я знаю жінок... - почав він.
Ми з Карлом Юргеном пересміхнулися. Про його досвід у цій галузі було відомо всім.
- Навіть найрозумніші з них вважають, що хлопцям подобаються простодушні дівчата. Вони знають, що тішать наше чоловіче самолюбство, коли дивляться на пас блакитними очима й кажуть: «Ох, який ти розумний!» Я навіть допускаю, що в Люсі вистачило глузду залишити ті докази проти себе. Вона могла передбачити, що ми сидітимем отак, як тепер, і міркуватимем: «Ні, саме тому це не могла бути Люсі». Допускаю, що вона просто шиє нас у дурні. - Він звів очі на стелю. - А я не можу повірити, що це Люсі.
Якийсь час ми мовчки курили й дивилися на вогонь, що потріскував у каміні.
- Мене найбільше цікавить, чи хтось із них сказав щось особливе, - знов озвався Крістіан. - Сказав, не думаючи, за звичайних обставин, а не тоді, як складав свідчення поліції. Будь ласка, Мартіне, це твоя справа. Ти маєш добру пам'ять на слова, адже ти філолог. І вмієш зазирнути в душу людині. Ти чув якісь слова, що здалися тобі незвичайними?
Я справді мав добру пам'ять на слова. А от щодо вміння зазирнути в душу людині, то це був просто комплімент. Я замислився.
- Більшість того, що мені здалося незвичайним, було не обов'язково особливим, - мовив нарешті я. - Наприклад, те, що сказала мати.
- А що вона сказала?
- Що полковника звати Віктор. Віктор і Вікторія. Це напевне не має ніякого значення. Але... [346]
- Ну, кажи!
- Перше, що мені здалося дивним, були слова Люсі того коли маленьку панну Лунде мало не вбили: «Не В дівалася, що це станеться з нею». Вікторія сказала недавно: «Мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дорогі» д панна Лунде заявила: «В будинку живе вбивця».
- І це правда.
- Так, але мені здається, що панна Лунде знає більше, ніж вона каже. А мати сказала...
Карл Юрген і Крістіан пересміхнулися.
- Нема чого сміятися. Вам смішно, що я посилаюся на матір. А вона дуже розумна. Вона сказала, що в будинку полковника Лунде всі носять наліпки.
- Наліпки?
- Атож, - відповів я. - Ти, Крістіане, сам щойно так сказав.
- Які наліпки?
Я відчув, що в Крістіана міцне віскі. Але водночас воно трохи розв'язало мені язика.
- На наліпці Люсі написано: «Самовпевненість», на наліпці панни Лунде: «Добропорядність», а на наліпці Вікторії - «Легковажність».
- І який висновок робить мати з цих наліпок?
- Що тими наліпками вони хочуть переконати інших, а надто самих себе, ніби вони такі і є насправді.
Крістіан глянув на мене.
- Я не сподівався, що мати...
- Вона цілком схожа на тебе, - відповів я. - Чи, краще сказати, ти цілком схожий на неї.
- А полковник Лунде? - запитав Карл Юрген. - Яку наліпку твоя мати дала йому?
Поки він не запитав мене, я про це не думав.
- Ніяку, - відповів я. - Полковник Лунде - солдат. Для нього існують тільки наказ і дисципліна. Він сам колись казав мені про це.
Задзвонив телефон.
- Не бери трубки, - мовив Крістіан. - Мене тут немає. Я лежу в лікарні смертельно хворий і одужаю не раніше, як за два тижні... через місяць після того, як хтось вистрілив у мене.
Ми мовчали, слухаючи дзвінок. Нарешті телефон замовк.
- Це напевне сестра Карін, - мовив Крістіан з радісною надією в голосі.
- Якби я міг знайти причину... - мовив Карл Юрген. - Певніше, зрозуміти мотив. Але не можу. Не бачу, задля чого все це робиться. Хіба лише задля того, що прабабуся [347] Лунде сховала на горищі. Але щоб уся родина надавала такої ваги словам старої жінки, яка, мабуть, уже здитиніла.
Крістіан глянув на нього.
- Не думаю, щоб прабабуся Лунде здитиніла, як ти висловився. Склероз і стареча недоумкуватість - спадкові хвороби. Але ні в панни Лунде, ні в полковника Лунде не видно жодних ознак склерозу. Я б навіть сказав, що навпаки: вони, як на свої роки, мають дуже ясний розум. До речі, склероз починається після тридцяти років. Я цілком певен, що прабабуся Лунде казала правду.
- То хіба не краще зібратися всією родиною і податись на горище шукати того, чого вони шукають кожне окремо? •- мовив я. - Воно ж залишиться в родині.
- Так, у родині. Але вони бідні, хоч воліють не думати про це. І горді, нічого не показують. Полковник Лунде з усієї сили прикидається, наче в його родині не сталося ніякого замаху на життя. Розкладає свої пасьянси...
- Вбивці страшенно не пощастило, - мовив я.
Карл Юрген налив собі другу чарку. Я не повірив своїм очам.
- Чого панну Лунде хотіли прибрати з дороги? І чого хотіли прибрати з дороги тебе, Крістіане?
- Чого панну Лунде хотіли прибрати з дороги, я здогадуюсь. А чого мене - знаю напевне.
Карл Юрген добре хильнув із чарки.
- Знаєш і не кажеш мені?
- Ні, не кажу. Бо ти зробиш із цього свої висновки й відразу когось ув'язниш. А твої висновки в цьому випадку були б хибні.
На обличчі в Крістіана раптом проступив знуджений вираз. Такий самісінький, як у того маленького професора в блакитній краватці. Фахівці завжди мають таку міну, наче звичайні люди не здатні їх зрозуміти.
- Ті наліпки - важлива річ, - сказав він. - За однією з них схована відгадка злочину.
- У полковника Лунде немає наліпки, - заперечив я.
- Багато людей саме такі, яких вони з себе вдають, - мовив він. - От тільки хтозна, яких вони з себе вдають.
Я спробував збагнути це загадкове твердження, але не зміг.
Принаймні було ясно, що мій брат Крістіан узяв справу у свої руки, а ми з Карлом Юргеном, мов два студенти, слухали його теревені.
- Чого ж нам тепер треба боятися? - запитав Карл Юрген. [348]
- Тепер немає ніякої небезпеки. Тимчасово. Немає, Люсі поки ховається і поки я змагаюся зі смертю в Улеолській лікарні. Але потім...
- Що потім?
- Потім ми опинимося там, звідки почали. Коли Люсі знайдеться і я одужаю, над нами знов нависне небезпека. І вбивця втретє вже не дасть маху.
Я налив четверту чарку нерозведеного віскі.
- Але ж ти не можеш ховатися до судного дня, Крістіане.
- Не можу.
Я випив чарку і силою волі спрямував увесь алкоголь у сірі клітини мозку.
- Знаю, що треба зробити! - вигукнув я. - Знаю!.. І чого я раніше не подумав про це! Я сам знайду те, що прабабуся Лунде сховала на своєму проклятому горищі. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті. Я розтрощу те прокляте горище, розтрощу там усе в друзки... Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті, повідриваю все до останньої дощечки... я...
- Ти починаєш знов те саме, Мартіне, - мовив Крістіан. - Ти забагато випив.
- Знаю, - відповів я. - Я забагато випив. Але це принаймні навело мене на думку розтрощити там усе в...
- А як ти його розтрощиш? - запитав Карл Юрген. Мені спало на думку щось інше.
- А ти не міг би цього зробити, Карле Юргене. Взяти цілий загін своїх людей у сірих мундирах...
- Я підлягаю букві загону, - відповів Карл Юрген, - а він не надає поліції права перевернути чиєсь горище догори дном на підставі самих лише чуток, що чиясь прабабуся Щось заховала там.
- А я переверну, - сказав я. - Розтрощу там усе в Друзки. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті... я...
- Мартіне!
Я опанував себе. І враз мені сяйнула ще одна думка. Просто дивно, як швидко під впливом алкоголю в людини з являються різні ідеї. Я не знав, на краще це чи на гірше.
В цьому випадку виявилося, що на краще, хоч ніхто з нас не знав про це тоді, коли ми сиділи біля Крістіанового каміна, випивши забагато віскі.
Я знов сягнув по пляшку. Ніхто з них навіть не спробував стримати мене.
- Мені треба бути самому на тому проклятому горищі. Щоб ніхто не заважав. Треба бути самому в будинку. Отож [349] коли Люсі повернеться й коли ти вже будеш офіційно здоровий, Крістіане, ви відсвяткуєте те її повернення і твоє одужання. Карл Юрген не може брати в цьому участі. Він сам сказав, що не має права обшукувати те загадкове горище. А я маю право...
- А до чого тут святкування?
- До того, що мені треба побути самому, - відповів я. - Невже ви не розумієте? Мені треба побути самому, й не одну годину. А знаєш, де тоді будеш ти, Крістіане?
- Ні.
- Ти святкуватимеш своє одужання. Ти не повинен думати про те, що хтось хотів убити тебе з револьвера полковника Лунде. Дивись на це як на звичайний випадок у лікарській практиці. Навіть трохи з гумором. Та й Люсі нікуди не тікала, а просто на короткий час їздила розвіятись. Удавай, що все тут - ідилія. А щодо святкування... Запроси всю родину Лунде до театру, а після вистави - до «Брістоля» або «Спайлена», байдуже куди, аби тільки жодне з них не залишило ресторану, поки офіціанти не почнуть позіхати в дверях, чекаючи, коли нарешті ви, останні гості, звільните столик... Це потриває довго... відтоді, як ти їх забереш годині о сьомій вечора, і до другої ночі, коли ти їх привезеш назад. А як ти ще запросиш їх після ресторану до себе, то буде третя ночі. Отже, я матиму... що я матиму?.. Тобто, скільки годин я матиму?..
- Вісім, - сказав Карл Юрген.
- Вісім! Чудово! Я встигну. Я розтрощу те горище в друзки...
- Мартіне!
Та мене вже не можна було зупинити.
- І, поки ви повернетесь, знайду те, що прабабуся Лунде заховала на ньому.
Я сказав усе. Зліз із високої трибуни геніальних ідей. І був страшенно задоволений собою. Крістіан пильно глянув на мене.
- І коли я повернуся з усіма Лунде, ти чекатимеш на нас у вестибюлі і скажеш: «Будь ласка! Ось я знайшов його... Тепер ви всі розбагатіли, а я молодець, ось і казці кінець».
Я раптом протверезішав. Принаймні мені здалося, що я протверезішав.
- Ні, - відповів я. - Цього я не зроблю, бо тоді ми ніколи не знайдемо вбивці. Я зроблю щось зовсім інше. Але тепер моя черга не зраджувати своїх секретів. Бо знайти те, що заховала прабабуся Лунде, - ще не все. Найважливіше побачити, як вони поведуться, і зрозуміти зв'язок між скарбом прабабусі Лунде й двома замахами на життя. [350]
- Це ти добре кажеш, - мовив Карл Юрген.
Ти ба, спромігся похвалити мене. Я вдав, що не помітив цього.
Я зназ тільки дві речі. Що знайду скаро, який усі шукають. І що після цього в Крістіановій голові складеться відгадка тієї загадки, над якою ми б'ємося. Карл Юрген був тільки поліцаєм. Я раптом помітив, що наша розмова йому страшенно нудна.
- Ти теж будеш потрібен там, Карле Юргене.
- Де, в театрі?
- Ні.
- На горищі?
- Ні.
Карл Юрген мав такий вигляд, наче перед ним стояло жваве цуценя, яке він навчав. Але йому було цікаво, що те цуценя вже вміє. Кому з тих, хто любить собак, не було б цікаво дослідити це.
- Ти будеш потрібен потім.
- Того самого вечора?
- Ні. Тоді ще рано. Думаю, що через кілька вечорів. Але важливе одне, Карле Юргене. Тих кілька вечорів, після того, як Крістіан поведе всю родину Лунде до театру, а я...
- Розтрощу те прокляте горище...
- Отож... дуже важливо, щоб за будинком добре стежили. Цілодобово. Чи на Ев'єна й Віка можна цілком покластися? Вони, по-моєму, наче якісь напівмертві...
- Усе гаразд. Я й сподівався, що мої помічники справлять таке враження. Та можу запевнити тебе, що вони такі «напівмертві», як чистокровні коні перед стартом на змаганнях. Вони кидаються вперед, ще навіть не встигне відлунати стартовий постріл.
Потім я мав змогу переконатися, на що здатен Ев'єн, хоч тепер, коли я викладав свій геніальний, на мій погляд, план, я Ще цього не знав,
- Коли ти одужаєш, Крістіане? Коли Люсі можна буде повернутися додому?
Крістіан глянув на Карла Юргена. Той хвилину подумав.
- Мабуть, немає іншої ради. Нехай Мартін спробує здійснити свій план. Отже... зараз прикину... через два дні ти, Крістіане, зможеш відсвяткувати своє одужання... Люсі повинна повернутися додому завтра... а Вік і Ев'єн мають бути особливо пильні. Я сам їх проінструктую. Але скажи мені одне - ти певен, що родина Лунде захоче піти до театру?
- З Крістіаном? - вигукнув я. - Крістіан здатен переконати панну Лунде, що вона єдина справжня жінка на світі, [351] здатен переконати Вікторію, що вона єдина справжня дівчина на світі, і так далі...
- А полковник Лунде? Він же не єдина справжня жінка на світі? Навіть Крістіан не зможе його переконати в цьому.
- Крістіан зможе все, - сказав я. - Він упорається і з полковником Лунде. Прибере оту свою лікарську міну й почне витлумачувати йому силу-силенну всіляких речей, яких полковник Лунде не зможе втямити, але все зведеться до єдиної поради: родина повинна дозволити собі невелику розвагу. Правда, Крістіане?
- Що мені сказати? Мабуть, я маю радіти такому компліментові.
- Ну й добре, - мовив я.
- А я не радію, - повів далі Крістіан. - Якщо тобі пощастить здійснити свій план, то добре, ми відгадаємо загадку. Але мене це не тішить.
- Чому?
Крістіан відчужено дивився поперед себе. Він снував якісь свої лікарські думки, і ми з Карлом Юргеном не встигали за ними.
- Чому? - ще раз запитав я.
- Бо завжди страшно дивитися, як людина скидає маску й перестає бути людиною.
Другого ранку мені довелось похмелитися пивом, а то б я не зміг працювати з Вікторією.
Того дня з мене вчитель був не найкращий, але ми сяк-так відпрацювали належні години.
Потім я повернувся до своєї кімнати, став біля вікна і, дивлячись на сіре по-березневому місто, задумався. Вчорашній запал, викликаний кількома чарками віскі, минувся. Не те, щоб я вирішив відмовитися від свого наміру, а просто не знав, як мені підступитись до того горища.
Бо коли два покоління людей перевернули догори дном горище полковника Лунде й нічого не знайшли, то скарб напевне добре захований.
І, мабуть, захований якось особливо. А може, те горище побудоване якось особливо, що в ньому є такі сховки?
Чи не порадитися мені з архітектором?
Я раптом збагнув, що єдина справді геніальна думка, яка сяйнула мені і на п'яну, і на тверезу голову, - це саме думка про архітектора. Звичайно, треба з ним порадитись!
Але я не знав жодного архітектора.
Я спілкувався із звичайнісінькими людьми й мав велику [352] пошану до архітекторів. Я згадав, що на давніх церквах і замках завжди стояло ім'я того, хто їх будував. У новіші часи вже згадували й художників та скульпторів, що працювали з будівничими.
Невже я не знаю жодного архітектора.
І я згадав одного - Корнеліуса. Як же його прізвище? Прізвище вилетіло в мене з голови. Це було дуже давно. Йому не давалася мова. Але він завжди малював афіші для всіляких свят і карикатури на перервах. Пам'ятаю, ях я одного разу, знітивши серце, звелів йому стерти з дошки карикатуру на мене.
Кілька років тому я прочитав у газеті-, що він отримав першу премію на якомусь архітектурному конкурсі і працює в Управлінні державного будівництва і громадських споруд. Державне будівництво і громадські споруди... Бідолашний хлопець. Яка суха, бюрократична назва тієї установи, де йому доводиться працювати.
Я поставив машину на Вергелансваєн біля будинку номер один і зайшов у під'їзд.
На першому поверсі висіла таблиця зі списком прізвищ і посад. Я звернувся до дівчини у віконці.
- Я нічого не зрозумію в цьому списку. Скажіть мені, будь ласка, де тут у вас креслять?
Дівчина підвела очі від книжки. Вона була русява, з блакитними очима й дуже привітним виразом на обличчі.
- Тут ніхто вже не креслить. Та коли ви хочете поговорити з архітектором, то всі вони на третьому й на шостому поверхах. На третьому - лікарні, в'язниці й посольства, а на шостому - університети й інші вищі навчальні заклади.
Дівчина намагалася говорити як мешканка Осло, та однаково в її мові було виразно чути бевердальський діалект. Вона знов схилилась над книжкою.
Я піднявся на третій поверх і в довгому списку прізвищ пошукав свого давнього учня Корнеліуса. Але не знайшов. Видно, він не мав ніякого стосунку до лікарень, в'язниць і посольств. Я подався на шостий поверх. І знов заходився вивчати список прізвищ. Частина з них були архітектори, частина - старші архітектори і навіть один завідувач відділу. Та жоден із них не звався Корнеліусом.
Ну що ж, коли я вже однаково тут, то побалакаю з кимось іншим.
Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
