Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
Я зупинився на завідувачеві відділу. Якби я почав з котрогось архітектора, він міг би послати мене до старшого [353] архітектора, а той, мабуть, до завідувача. Це забрало б багато часу, а в мене його не було.
- Можна поговорити з завідувачем відділу? - запитав я в молодої жінки, що сиділа за скляною переділкою.
- Будь ласка. Двері у вас за спиною.
Я гадав, що мені доведеться перейти через кілька приймалень із неприступними секретарками. Та я помиливсь. Я відразу опинився в кабінеті завідувача відділу. «Університети та інші вищі учбові заклади» - нічого собі робота
Він сидів за великим письмовим столом - звичайнісінький на вигляд чоловік. Ніякої тобі широкої білої куртки, як у художників, ніякого мальовничого неладу, навіть краватка була зав'язана як слід.
- Мене звати Мартін Бакке, - сказав я. - Доцент Мартін Бакке. Я хотів би вас дещо запитати.
- Будь ласка. Сідайте.
Кабінет у нього був великий, на диво старомодний. Темні панелі з червоного дерева з кедровими лиштвами. Великий стіл для нарад, письмовий стіл, безліч полиць із книжками, а на стінах - знімки давніх локомотивів і машин. Гм.
Вікна кабінету виходили просто на королівський замок. Дивлячись на його рівні чисті лінії, я згадав незграбний, населений примарами будинок полковника Лунде.
Завідувач відділу простежив за моїм поглядом.
- Класицизм, - сказав він. - Збудований тисяча вісімсот сорок восьмого року за ескізами кандидата юридичних наук Ганса Дітлева Франціскуса фон Лістова.
Я не знав до пуття, з чого мені почати. Я уважніше приглянувся до завідувача відділу. То був звичайнісінький собі чоловік років п'ятдесяти.
- Ідеться про старе горище... - почав я.
- На жаль, хоч як би я хотів, ми не беремо приватних замовлень. Мені справді шкода, бо старі горища мене дуже цікавлять. У них незвичайна будова.
Я збагнув, що знайшов потрібну мені людину.
- Ви знайомі з найстарішими будинками на схилі Голменколена? - запитав я.
Він блиснув очима за скельцями окулярів.
- Ще б пак! Вони страшенно цікаві. Побудовані на зламі сторіч. Поєднання норвезького романтизму зі швейцарським стилем.
Він обернувся й наосліп узяв з полиці якусь брошуру.
- Я можу позичити вам число журналу «Санкт-Галвард». Тут якраз надрукована стаття про ці будинки.
Мені довелося відкрити свої карти. [354]
- Я шукаю на такому горищі одну річ, - мовив я. - І не перший. її шукають уже два покоління.
- Що саме?
- Не знаю.
- А на горищі повно скринь, пак старого одягу, потрісканого посуду, манекенів?
- Так. Архітектор зітхнув.
- Хотів би я побачити те горище, - мовив він.
- Воно саме таке, як ви змалювали, - сказав я. - Але ми... тобто я... ми не можемо знайти того, що шукаємо. А я поклав собі будь-що знайти його. Як я вже сказав, те горище вже шукане й перешукане. Отже, та річ, яку ми шукаємо, мабуть, відносно невелика.
- Яка саме?
- Не знаю.
- Десь така завбільшки, як залізна скринька або старосвітська дерев'яна скринька на шитво?
Він мав буйну уяву.
- Мабуть.
Архітектор випростався на стільці, взяв олівець і великий аркуш паперу.
- У тих старих будинках, що ви кажете, неймовірно цікаві горища...
Він сам не уявляв, наскільки його слова були правдиві.
- Тобто цікаво побудовані. Ось крокви... Архітектор почав накреслювати план горища так, щоб я зі свого боку бачив його у справжній перспективі, а він - перевернутим.
- А мостини йдуть отак. У той час їх клали широкі. Але дах біля крайніх мостин налягав так низько, що їх не можна було прибити. Тому ті мостини різали на клапті й заганяли їх туди, не прибиваючи.
Я затамував подих.
Архітектор глянув на свій рисунок.
- Якби я захотів сховати щось на такому горищі, то саме отут, між двома кроквами... бачите? Між цими скісними балками, в порожнині під котроюсь із неприбитих дощок. У ці кутки горища напевне напхано різного мотлоху і скринь. Повідсовуйте їх. Але ті дошки, мабуть, за довгі роки осіли й міцно лягли на ощепину. Отож візьміть із собою лапу.
- Що взяти?
Він здивовано глянув на мене, тоді всміхнувся.
- Ну правда... звичайно... Ви не знаєте нашої термінології. Я піду й запитаю хлопців, чи в кого нема лапи, щоб позичити вам. [355]
Завідувач відділу вийшов. Подався шукати для мене у хлопців лапу. Я почав міняти свою думку про офіційні установи. А може, це був приємний виняток? Архітектори, видно, не такі віддані всіляким параграфам і правилам.
Завідувач відділу повернувся.
- Ось вам лапа, - сказав він.
Виявилося, що то важкий залізний стрижень десь із півметра завдовжки, з одного боку загострений, а з другого роздвоєний і ледь загнутий.
- Нею можна і вбити когось, - сказав він. - Але ми, архітектори, мирні люди. Ми нею відриваємо лиштви й дошки. Будь ласка. Потім повернете її нам. А ось рисунок і число журналу на той випадок, якби ви щось забули.
Його очі ласкаво всміхалися за скельцями окулярів.
- Щиро вам дякую, - мовив я. - Може, і я міг би вам чимось стати в пригоді?.. Я був би дуже радий...
На мить він задумався. І раптом із нього наче почали спадати роки: переді мною сидів вісімнадцятирічний хлопець.
- Як ви думаєте, на тому горищі не може бути старого клаксона?
- Вибачте... чого?
- Такого ріжка, що колись чіпляли збоку до машини, поряд із водієм. Я реставрую давні автомобілі. Саме тепер лагоджу «максвела» випуску тисяча дев'ятсот дванадцятого року.
- Якщо тільки такий ріжок знайдеться там, він буде ваш, - запевнив я його.
Я попоїв у себе вдома разом з Люсі. Вона приготувала обід. І я ще раз переконався, яка вона вправна куховарка.
- Ти смачно готуєш, Люсі. Але не треба було... стільки морочитись задля мене.
Вона всміхнулася, але очі в неї були смутні.
- Я тільки це й можу зробити для тебе, Мартіне. В подяку.
- В подяку за що?
- Не треба про це говорити. Покласти тобі ще?
- Дякую, поклади.
Якусь хвилю ми їли мовчки. Я не знав, про що говорити з Люсі. Те, що я мав їй сказати, не дуже годилося для розмови за обідом. А про що ж іще я міг говорити з нею? Про музику? Я не зважувався торкатися цієї теми. [356]
Каву ми пили біля каміна. Була вже майже сьома година. _ Тобі треба сьогодні вернутися додому, Люсі. Люсі, не впусти знов чашки!
їй якось пощастило поставити чашку, але вона брязнула об блюдце. . .. .
- У мене не вистачить відваги, Мартіне. _ Треба. Ми ж повинні рушити з місця.
- До чого рушити?
- Ти сама знаєш, до чого.
Люсі знов ковтнула кави. Рука в неї тремтіла.
- Я боюся.
Я сам боявся, але не міг їй цього сказати. Я сидів і дивився в камін - там так мирно горіли березові поліна, і скрізь навколо панував мир. Удаваний мир.
- Дивно, Люсі. Але з цього все й почалося. Коли ти сказала, що боїшся.
- А як мій чоловік?
- Він дуже стурбований, що тебе немає. Думаю, він зрадіє, як ти повернешся додому.
- Він тобі подобається?
- Так. Спершу не подобався, а тепер подобається. А тобі? Можеш не відповідати, як не хочеш.
- А як ти думаєш, чого я вийшла за нього заміж? Я вже склав свою думку про те, чого вона вийшла за нього заміж. Та висловити її було нелегко. Я промовчав.
- Нам треба йти, Люсі. Збирай свої речі. Вона всміхнулася.
- Нема чого збирати. У мене з собою лише зміна білизни, але вона висить у ванній і напевне ще не висохла. Я розраховувала, що користуватимусь твоїми піжамами. Та ще зубна щітка. Мені бракуватиме твоєї піжами, Мартіне. Бракуватиме всього цього... тут так спокійно... Я люблю спокій і тишу...
Посуд ми мили разом.
- Я на хвилину загляну на горище, Люсі. Може, тим часом ти знімеш постільну білизну?
Я піднявся на горище, де мав комірчину. Там я вибрав найменший мішок зі свого спорядження для човна й поклав У нього два сигнальні ліхтарі. Готуючи все це, я думав про Люсі, що збирала з мого ліжка білизну.
Я спустився вниз і зайшов до спальні.
Там усе вже було прибране. Знята білизна лежала рівно складена на стільці.
- Нехай там і лежить, - сказав я. - Від неї гарно пахне. Як називаються твої парфуми? [357]
- «Je rev і ens», - сказала вона.
- «Je reviens». «Я повернуся».
Так, тепер я швидко повернуся до свого помешкання, повернуся й відчую запах «Je reviens». Що я вже знатиму на той час, як повернуся? Я не хотів про це думати тепер.
Люсі сиділа в машині поруч зі мною, і ми їхали в напрямку Голменколена. Я й далі не знав, про що говорити з нею.
- Уже... вже починається весна... - сказав я.
- Так. Як, по-твоєму, вони мене зустрінуть?
- Не знаю, Люсі, скоро побачимо. Вона глянула на годинник.
- Дев'ята. Мій чоловік розкладає пасьянс, Марта вишиває, а Вікторія читає книжку. Вони знають, що я приїду, Мартіне?
- Ні. Карл Юрген просто звелів мені привезти тебе додому.
- Він ще щось призначив на цей вечір?
- Не знаю.
Люсі дістала сигарету й закурила. Нам видно було три башти на аеродромі. Саме сідав літак, він плив над червоними миготливими сигналами на баштах і моргав своїми двома сигналами - зеленим із правого борту й червоним із лівого.
- Карл Юрген працює за методом шоку, - мовила вона.
Я обернувся до неї.
- Обережно, Мартіне!.. Я вирівняв машину.
- За методом шоку?
- Що, може, неправда?
- Правда.
- Хоче бачити, яка буде реакція?
- Так.
Я спробував обміркувати ситуацію. Люсі розуміє, що Карл Юрген користується методом шоку. Це означає, що вона до нього приготована. Хоч, як добре зважити, все залежить від того, чим він думає викликати той шок.
Я залишив машину на подвір'ї і відімкнув вхідні двері. В будинку панувала цілковита тиша. У вестибюлі сидів [358] Ев'єн. Отже, заступила нічна зміна. Побачивши нас, Ев'єн навіть оком не змигнув, тільки незворушно повідомив:
- Вони у вітальні.
Вони сиділи саме так, як і передбачала Люсі. Так, як і я собі уявляв. Усі троє глянули на нас, коли ми зайшли. Я відчув, що в мене справді таки розбігаються очі, адже я знав, що головне тепер стежити за їхньою реакцією.
Вона була на диво млява.
Вікторія на мить відірвала погляд від книжки і сказала:
- Привіт, Люсі.
- Будеш вечеряти? - запитала панна Лунде.
Лише полковник Лунде виявив бодай якісь людські почуття. Він підвівся, втупив очі в Люсі, і його худі смагляві щоки ледь порожевіли.
- Люсі... я.... добре, що ти повернулася... Сподіваюсь, тобі не було зле?
Він ступив кілька кроків їй назустріч. Я не зводив з нього погляду. Та раптом він став, тоді вернувся на своє місце. Я забув глянути на Люсі.
Ми сиділи й балакали з півгодини. Останніх новин і повідомлення про погоду ще не передавали, а хвилини тяглися цілу вічність. Та ми не могли піти спати, поки полковник не дасть сигналу. Проте розмова не в'язалася. Здавалось, що Люсі своєю раптовою появою розладнала родинну гармонію: тепер, коли вона врешті повернулася, всі наче відчували себе зобов'язаними говорити з нею, а не знали, про що. Та ось двері відчинилися, й до вітальні зайшли Карл Юрген і мій брат Крістіан. Метод шоку.
Цього разу він подіяв. Навіть на мене. Вони не спромоглися попередити мене, що прийдуть. Але я мав перевагу над іншими, бо знав, що Крістіан здоровий. А решта цього не знали. Вони думали, що він лежить смертельно хворий в Улевольскій лікарні. А він на хворого не скидався. Навпаки - пашів здоров'ям.
Я швидко опанував себе.
Я почув, як Вікторія впустила книжку на підлогу, побачив, як полковник Лунде підвівся - тобто спробував підвестися, але так і завмер. У панни Лунде з'явився такий вираз, наче вона побачила примару, а Люсі побіліла, як смерть.
Було цілком тихо. Карл Юрген і Крістіан витримали паузу - думаю, вони домовилися про це наперед. Вони хотіли знати, що хто скаже під враженням їхньої появи. І справді, всі четверо вигукнули: - Доктор Бакке!.. [359]
Це прозвучало, мов чотириголосе зітхання. Маленька панна Лунде перша отямилася.
- Доктор Бакке... а ми думали, що...
- Що я помираю?
- Ні... ні... вибачте... але ми думали, що ви хворі.
- Я дуже добре себе почуваю, - мовив Крістіан. Полковник Лунде також отямився.
- Будь ласка, сідайте. Карл Юрген і Крістіан сіли.
- Я думав, що ви зрадієте, побачивши мене, - сказав Крістіан.
Карл Юрген мовчав, але я знав, що його ясні очі помічають кожну дрібницю, найменшу зміну на їхніх обличчях.
- Мабуть, нам годилося б відсвяткувати ваше одужання, докторе Бакке, - мовила Вікторія.
Чи й справді в її голосі забринів глум? А проте вона, сама того не знаючи, допомогла нам здійснити наш план.
- Так, відсвяткувати, - підхопив полковник Лунде. І тоді в гру вступив Крістіан:
- Якраз того я й прийшов, Вікторіє. Відсвяткувати. Але не ви будете влаштовувати свято на мою честь, а я. І Люсі. Вона також щойно повернулася з короткого відпочинку, а я одужав. Це треба як слід відсвяткувати. Я саме хотів запитати, чи не міг би я запросити вас усіх завтра, скажімо, в Національний театр...
- В Національний театр... - зітхнула панна Лунде.
- А потім до ресторану «Спайлен». Там кожне з нас вибере собі те, що він найдужче любить, а після того потанцюємо...
- Потанцюємо... - проказала за ним Люсі.
- Пусте базікання, - мовила Вікторія. - Ми не маємо в що одягтися.
- Вікторіє, - сказав Крістіан, - байдуже, в що ти одягнешся. Ти можеш прийти в старому мішку, а однаково чоловіки бачитимуть тільки твої зелені очі, що сяють, як зірки. Ти, Люсі, взагалі незрівнянна, а щодо вас, панно Лунде, то я давно мріяв потанцювати з вами. Ви, мабуть, легенька, як пір'їна...
Невже вони піймаються на це? Піймались. Вони всі засяяли.
- Мабуть, це була б... здорова переміна... - сказав полковник Лунде.
- Ловлю вас на слові, - мовив Крістіан. - Я заїду по вас завтра десь о чверть на восьму. Я радий буду попоїсти як слід після лікарні. А потім потанцювати. Отже, домовилися. [360]
- Нас якраз три пари, - сказала Люсі. - Буде дуже приємно.
- Три пари? - перепитав я.
- А що, хіба ні? Ти, Мартіне, твій брат і мій чоловік - і нас три.
Вона обвела поглядом панну Лунде й Вікторію.
Я завмер. Цілком природно, що їй таке спало на думку. Я цього не врахував. І не тільки я - Карл Юрген і Крістіан також не врахували. Я бачив це по них.
Люсі могла розладнати весь мій план. Геніальний план - залишитися самому в домі і знайти на горищі те, що заховала прабабуся Лунде.
Не знаю, що думали Карл Юрген і Крістіан, а я гарячково шукав якоїсь пут5тцої відмовки. «Вибачте, я проспав, у мене зупинився будильник». Ні, це не годиться. Та недарма я був учителем. Є багато путящих відмовок.
- Я... я, мабуть, застудивсь. У мене болить горло... - промимрив я.
- Дай-но я гляну, - сказав Крістіан.
Я підійшов до нього, страшенно хвилюючись. Оскільки Карл Юрген і Крістіан не втаємничували мене в усі свої методи шоку, я не був певний, що він у мене знайде щось. Але невже мій велемудрий брат не захоче допомогти мені?
Він на мить приклав руку мені до лоба, тоді взяв за зап'ясток і послухав пульс.
І справді допоміг.
- У тебе температура, - сказав він. - Тобі давно треба було лягти в ліжко.
- Шкода, - мовила Люсі.
Вікторія підняла з підлоги книжку. Вона тримала її в руці й поволі стукала нею об край столу. Мені не сподобався вираз її обличчя.
- З нами може піти інспектор Галл, - мовила вона. - Тоді всім буде пара, коли Люсі так хоче. А крім того... - її очі сяяли з-під чорної гривки, як дві темно-зелені зірки. - Крім того, інспектор Галл наглядатиме, щоб ми не повбивали одне одного...
Я відчув зловтіху. Хоч раз Карл Юрген опиниться в тому становищі, в якому я перебуваю вже понад два місяці. Якусь мить я міркував, як він витримає цей удар.
Він витримав його. А як же інакше!
- Дякую дуже, - сказав він. - Я радо піду з вами. Я не бачив нової вистави в Національному театрі. Та й давно вже не танцював.
- Це я повинен дякувати, - сказав полковник Лунде. - Ми будемо готові рівно о чверть на восьму. [361]
Полковник сказав своє слово, а це означало, що він говорив від цілої родини.
- Ви забули послухати повідомлення про погоду, тату, - сказала Вікторія.
- Повідомлення про погоду? Правда... Ну, та байдуже.
- Завтра ви теж не зможете послухати його.
- Нічого, - відповів полковник Лунде. - Ще раз дякую, докторе Бакке. Я... я дуже радий, що ви одужали.
Я лежав у ліжку й курив сигарету.
З-за кошлатих ялин підіймався місяць. Ранній березневий місяць.
Усі вже міцно спали. Сержант Ев'єн сидів у вестибюлі.
Я розчавив у попільничці недокурок і вимкнув світло.
Я лежав і думав, що це, може, моя остання ніч у домі полковника Лунде - остання ніч, коли мені ще не відомо нічого певного про того, хто вчинив два замахи на життя.
Для більшої переконливості я обмотав шию грубим вовняним шарфом. І, так само для більшої переконливості, через певні проміжки часу пив гаряче молоко з медом, яким мене пригощала панна Лунде. Гіршого питва я не знав. Воно нагадувало мені далеке дитинство, коли мати лікувала мене від застуди. Здебільшого я тоді так само прикидався, як сьогодні, і щоразу мене караіи гарячим молоком із медом.
Але я мусив грати свою роль.
Коли вони виходили, я спустився у вестибюль.
Люсі, звичайно, перестаралася. Спідниця на ній була надто коротка, вона вся блищала від різних оздоб, а штучні вії на підфарбованих у синій колір повіках скидалися на дві стяжки волохатої шкури.
Вікторія змінила свій щоденний бахматий светр і негарну плісовану спідничку на сукню, і не на будь-яку. На святкову темно-синю сукню з білим комірцем. І, щиро казати, була в ній просто чарівна.
Панна Лунде знов надягла на себе щось невизначене, сіро-брунатне, але на грудях у неї блищала золота брошка. На одній руці вона несла рудого лиса - справжнього рудого лиса, з хвостом, лапами, мордочкою і скляними очима.
Полковник Лунде був у синьому костюмі. Я відразу побачив, що костюм старий, такий старий, що знову став [362] модним. Костюм із жилетом і вузькими штаньми. Мабуть, він був незрівнянний тоді, коли носили підкладені плечі і штани з манжетами. Правду казати, полковник справив на мене найбільше враження. Він був дійсно елегантний - власне, я досі не помічав, який він вродливий, яке гарне його виразне, смагляве обличчя і буйний, сивуватий чуб.
Крістіан приїхав рівно о чверть на восьму.
- Ти чому не в ліжку? - запитав він.
- Зараз ляжу, - відповів я. - Мені навіть гірше, ніж учора...
Та тієї миті Крістіан спрямував усі свої чари на трьох дам Лунде.
- Панно Лунде, ви просто чарівні...
Я не слухав, що він казав далі. Я добре знав свого брата.
- Ну, бажаю приємної розваги, - сказав я. - Я піду ляжу.
- Одужуйте, - мовила панна Лунде. - Тепле молоко в кухні.
- Шкода, що я не потанцюю з тобою, - сказала Вікторія.
- Мені також шкода, - відповів я.
За цілий вечір я вперше сказав правду.
Я почекав, поки Крістіанова машина поїхала. Тоді стягнув із себе проклятий шарф.
- Сержанте Віку!.. - гукнув я.
- Слухаю, - озвався він.
Я обернувся і аж тепер побачив його.
- Сержанте Віку, не пускайте сюди нікого, поки о другій ночі не повернуться всі Лунде. Вас тоді вже тут не буде, але передайте цей наказ сержантові Ев'єну. Часом би хтось із родини повернувся швидше, відразу скажіть мені. Я буду на горищі. Негайно попередьте мене.
Сержант Вік незворушно вислухав мене.
- Гаразд, - відповів він.
Я піднявся до своєї кімнати, відчинив шафу і взяв звідти лапу, позичену в Управлінні державного будівництва і громадських споруд. Потім витяг мішок із сигнальними ліхтарями з вітрильника.
Серце в мене гупало.
Я виліз на горище і ввімкнув світло. Тоді спустив завіси. Хтозна, що б подумали сусіди, якби раптом побачили на [363] горищі в полковника Лунде світло, схоже на спалах фотолампи.
Потім я засвітив сигнальні лампи.
Задля певності я почав з того, що десятки років робили інші. Колись я бачив фільм, у якому смарагди були нашиті на сукню з блискітками. Як же в біса він звався? Ага, згадав - «Газове світло».
Не знаю, скільки я так шукав.
Я почав з одного кінця горища і посувався до другого. Я витягав зі скринь одяг, обмацував кишені, водив рукою уздовж швів.
Я повивертав з коробок книжки на підлогу. їх виявилася величезна купа. Я працював мов навіжений. Скинув із себе піджак і збагнув, що вже не знайду його. Я брав книжку за книжкою, обертав їх на всі боки, гортав вказівним пальцем сторінки. Ще добре, що я звик мати справу з книжками. Але з-поміж сторінок не випало нічого.
Я поскладав книжки назад у коробки. Не тому, що хотів навести лад, а щоб мати змогу шукати далі, бо коли я спорожняв якусь коробку, на підлозі не лишалося жодного сантиметра вільного місця.
Ось велика паперова коробка зі старими листами.
Мене охопив розпач. Щоб прочитати кожен лист, мені треба було б згаяти кілька днів. Мене нітрохи не мучило сумління. Я почав навмання витягати листи з конвертів - запрошення, давні рахунки, подеколи приватні листи. Але в них не було нічого особливого.
Далі я взявся за старі меблі.
Старий секретер із безліччю шухляд. Чи в ньому є по» тайний сховок? Я почав висувати шухляди. Посипалися ґудзики, пластинки корсета, гральні карти, недокінчене вишивання, старі зошити з рахунками.
Я скинув із себе краватку.
Тоді розпоров плюшеві спинки двох стільців, що мали тільки по три ніжки і, стоячи під кутом, підпирали один одного. Коли я посунув один стілець, дерев'яна вішалка перевернулась і тріснула навпіл. Падаючи, вона потягла за собою хмару сірої павутини, яка обснувала її вгорі.
Сигнальні ліхтарі з мого невинного вітрильника кидали на стелю чіткі чорно-білі світлотіні.
Ось перев'язані мотузками паки старих газет і тижневиків. Я витяг складаного ножика й порозрізав мотузки. Паки розсипалися на всі боки, і я впав на них. Там були не тільки газети й тижневики.
Там були комплекти журналу «Самтіден» за двадцять п'ять років. [364]
Я забув, що я доцент-філолог. Навіть річники «Самтідена» здавалися мені просто старими аркушами паперу. Я перегорнув їх:, проте нічого не знайшов між пожовклими сторінками.
Я не міг уже скласти їх за роками, а згорнув усі гамузом в одну велетенську паку.
Скринька зі старою порцеляною. Кожна річ загорнена в газетний папір. Я почав діяти трохи обережніше. Але там були самі лише два неповні потріскані сервізи. Скриньку з кухонним посудом і формами на тістечка я просто перевернув на підлогу.
Я мав ту перевагу, що мені не треба було дотримуватися тиші. Тому я за кілька годин устиг зробити стільки, скільки інші, шукаючи тайкома, за багато ночей.
Але горище полковника Лунде скидалося тепер на поле бою.
Я глянув на годинник.
Скоро північ. Мене пойняв страх. Та я покладався на свого приятеля завідувача відділу й на лапу, яку він позичив для мене в котрогось зі своїх хлопців.
Бо тепер мені більше не було чого робити. Не було чого робити, крім найважливішого. Адже тепер остаточно з'ясувалося, що хоч яку річ сховала прабабуся Лунде, вона сховала її саме там, де сказав архітектор.
Я повідсував коробки з перекиданими книжками від стіни. Дах тут був такий низький, що мені доводилося згинатись майже навпіл.
І ось я взяв у руки лапу.
Тепер треба було працювати послідовно.
Я прилаштував один ліхтар так, щоб світло падало просто в куток, з якого я думав почати.
Крайня мостина складалася з коротких дощок, як і змалював мені архітектор.
Я спробував найдальшу дошку в самому кутку. Вона сиділа міцно, але я відразу помітив, що її не прибито. Я взяв лапу й підважив дошку.
Мій приятель архітектор казав правду.
Під крайньою мостиною була порожнина. Ніяких глиняних вальків, а порожнина до самих брусів, з яких була настелена стеля. Цілковита порожнина. Я переставляв ліхтаря і підважував дошку за дошкою.
По спині в мене стікав піт, обличчя було обліплене павутиною і брудом.
Хай би її чорти взяли, ту стару Лунде. Хоч мертвих не годиться згадувати лихим словом.
Добре, не буду згадувати її лихим словом, та дозвольте [365] сказати, шановні судді: якщо колись була на світі баба, хитріша за самого чорта, то це якраз стара Лунде. Звичайно, коли вона казала правду. Але, може, вона на старість здитиніла? Як у біса можна знайти те, що вона сховала? Хіба що розтрощити ціле горище?
Може, стара Лунде й думала собі, що хтось колись розтрощить ціле горище?
Якщо так, то вона вгадала. Я намагаюся розтрощити і його - правда, не ціле горище, а крайні мостини, дошку за дошкою.
Я скінчив підважувати їх уздовж однієї стіни.
Тоді втомлено поплентався до протилежної стіни й почав відсувати від неї скрині і коробки. Потім я переставив ліхтаря, взяв лапу і знов заходився відривати дошки. Ні про що не думаючи, я працював, мов автомат. Автомат із лапою, що відривала дошку за дошкою.. Автомат, що орудував, зігнувшись майже навпіл, бо інакше] не міг уміститися під низьким дахом біля стіни.
Я підсунув лапу під чергову дошку й виважив її.
Тоді, як автомат, витяг лапу, щоб підкласти її під наступну дошку. Під наступну?
Мої очі не встигали за моїми автоматичними рухами Та враз я зупинив лапу, що була наче продовженням моєї руки, й завмер.
Тоді заглянув під дошку, яку щойно підважив. Підняв ліхтар і заглянув у порожнину під тією підваженою дошкою. І відчув, як по спині в мене раптом сипнуло морозом, Я поставив додолу ліхтар, а поряд із ним поклав лапу
Потім нахилився й витяг знахідку.
То була маленька залізна скринька. Не більша за старовинні коробки на нитки, тільки що залізна.
Я опустився додолу, тримаючи скриньку в руках і не зводячи з неї очей. Цікаво, чи вона замкнена? Гарна стара скринька без жодних оздоб. Мабуть, таки замкнена.
Не знаю, скільки я просидів так, перше ніж збагнув, що можна перевірити це. Хвилин п'ять, а може, й цілих десять.
Нарешті я обережно попробував замочок.
Він був не замкнений.
Я відчинив скриньку й зазирнув усередину, то тебе приставили наглядати за мною, Мартіне. А це не те саме, що пустити цапа в капусту? [366]
Вони лежали в скриньці - п'ять штук.
Я взяв у руки одну і справді, в буквальному значенні цього слова, не повірив своїм очам. Оглянув її докладніше. Тоді взяв ще три й також оглянув. Нарешті взяв останню. І подумав, що зараз зомлію. Якби я не сидів уже долі, то напевне впав би.
Прабабуся Лунде... прабабуся Лунде...
Вона казала правду - ще й яку правду.
У цьому будинку ніхто не буде бідувати.
Всі мешканці цього будинку... Але чи всі? Думки в мене плуталися в голові. Всі чи не всі, а вони володіють тим, чому навіть не можна визначити ціни.
Я обережно склав усе назад до скриньки.
Сидячи долі в блакитно-білому світлі ліхтарів, я обвів поглядом схоже на поле бою горище. Потім пошукав у кишені штанів сигарет і знайшов пачку. А де мій піджак? На щастя, сірники були також у кишені штанів. Я закурив сигарету.
Треба було поміркувати, що робити далі.
І враз мені спало на думку, що я зробив страшну помилку, отак перевернувши догори дном горище.
Я знайшов те, що сховала прабабуся Лунде. Але краще-було б, щоб його знайшов хтось інший, і тоді... тоді той... як же його в біса звати? Я почав згадувати. Атож, його звати Карл Юрген Галл, кримінальна поліція міста Осло, телефон 42-06-15. Тоді Карл Юрген зміг би по знахідці визначити вбивцю.
Я збагнув, що мені треба зробити. І ця думка вкинула мене в розпач.
Мені треба було прибрати після себе. А потім покинути принаду.
Принаду. Це найважливіше. А тоді залишиться одне: сподіватися, що перший, хто поткнеться на горище, буде вбивця. І пасьянс зійдеться.
Я глянув на годинник.
Було пів на другу.
Я зовсім перестав хвилюватись. Але мені десь мріє в пам'яті, начебто я молився. Молився, щоб Крістіанові пощастило затримати в себе гостей хоча б до третьої години.
Я взяв скриньку й обережно поставив її біля самих сходів. Не можна було ризикувати. Ще, боронь боже, згубиться в цьому страхітливому розгардіяші.
«Галерний раб», - крутилось у мене в голові.
Скільки разів я розповідав своїм учням на уроках [367] історії про галерних рабів, не задумуючись над цими словами. Тепер я усвідомив їхній зміст.
За той час, що в мене залишився, неможливо було повернути горищу його колишній вигляд.
Але я почав прибирати. Я не думав ні про що. «Галерний раб... галерний раб...» - це єдине, що снувалося у мене в голові.
На щастя, я відразу вкидав у скрині той мотлох, що витягав із них. Тепер я тільки поопускав на них віка. Потім поставив на місце стільці з трьома ніжками й підняв вішалку. Ґудзики, корсетні пластинки, карти, форми на тістечка я позгрібав у шухляди й коробки - позгрібав гамузом, та принаймні мені пощастило позачиняти скрині й позасовувати шухляди.
З книжками було легше, я звик мати з ним справу. Я брав їх на оберемок по десять-дванадцять зразу і складав на місце.
З газетами, тижневиками й річниками журналу «Самтіден» довелося поморочитись довше. Хай йому біс, тому Гутенбергові! Я насилу порозплутував мотузки і сяк-так позв'язував журнали в паки.
Мої долоні нагадували два шматки січеного м'яса, облиплого павутиною, сажею і порохом.
Я вимкнув свої ліхтарі, щоб побачити, який вигляд має горище.
Виявилося, що кращий, ніж я сподівався.
Горище полковника Лунде здавалось такою самою проклятою оселею примар, як було досі. Принаймні майже такою. А надто для того, хто дивитиметься на нього при світлі двох тьмяних лампочок під скляними абажурами.
Залишилося ще зробити останній шаховий хід.
Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
