Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
Я знову ввімкнув свої ліхтарі, оглянув усе довкола і спинив свій погляд на тій скрині, що стояла на виваженій дошці, під якою я знайшов залізну скриньку. Я посунув скриню так, щоб вона стояла трохи боком. Так поставив її, щоб вона відразу впала в око тому, хто добре знає, як усе стоїть на цьому проклятому горищі.
Треба було ще покинути принаду.
Я відчинив залізну скриньку, чотири речі обережно витяг із неї, а одну залишив. Тоді так само обережно поставив скриньку за велику скриню, що була висунена і стояла тепер ледь боком.
Я прикинув, у якій частині горища тепер перебуваю. Тобто чия кімната була під великою скринею. Мені пощастило - наскільки я зміг визначити, під скринею була моя кімната. [368]
Під тим місцем, де стояла скриня, а за нею, біля виваженої дошки, - маленька залізна скринька з принадою.
Не треба, щоб убивця заволодів усіма п'ятьма. Це було б несправедливо. З усіх поглядів несправедливо. Що там Вікторія казала про законне право на спадок? Я вже докладно не пам'ятав.
Я зробив усе, що міг. Тепер лишилося тільки надіятись, що перший на горище закрадеться той, хто розбив викруткою лоб панні Лунде і вистрілив у спину моєму братові Крістіану з револьвера полковника Лунде.
Чотири я відніс до своєї кімнати й поклав у брунатну шкільну течку. Потім забрав ліхтарі й лапу і сховав у себе в кімнаті до шафи.
Була вже майже третя година.
Я швиденько побіг до ванної і вперше за весь час став під справді гарячий душ. Я, мабуть, використав усю гарячу воду. Мене наче хто помолотив. Я надяг піжаму, халат і сів на стілець. Навіть якщо мені доведеться сидіти до світанку, я не встану. Я знав, що вони скоро повернуться. Мені не можна було заснути. Бо саме сьогодні важливо було знати, хто піде на горище. Сьогодні я нарешті вийду в коридор і побачу, хто спускається з горища.
Я не зважувався закурити.
Вони відчують у коридорі запах диму, коли будуть заходити до своїх спалень. Ні, хай думають, що я в ліжку з хворим горлом і давно сплю.
Я сидів на стільці й дослухався до кожного звуку.
Я чув, як вони приїхали. Чув віддалені голоси, але слів не міг розрізнити. Мабуть, дякують за вечір. Ось вони зайшли у вестибюль. Кроки ледь долинали до мене. Ось від'їхала машина.
Вони почали підійматися сходами - тепер я вже добре чув їх. Видно, Крістіан щедро пригостив їх усілякими наїдками. Але, мабуть, не поскупився й на вино.
Мені здавалося, що я сиджу на стільці вже цілу вічність.
Я чув, як вони по черзі заходили до своєї жахливої ванної кімнати, де на лев'ячих лапах стояла ванна, а над нею - бак із гарячою водою, в якому вода ніколи не була досить гаряча. Сьогодні вона була холодніша, ніж завжди. Адже я використав її майже всю.
Нарешті я почув, як одні за одними зачинялися двері їхніх спалень. [369]
Я знов глянув на годинник. Я розраховував, що хтось почекає півгодини, аби всі заснули. Ті півгодини здалися мені довгими, як рік. Але я не помилився.
Я почув, як хтось відчинив двері. Так тихо, що цього не міг почути ніхто, крім мене, - адже я сидів і сподівався, що почую той звук. І почув.
Кроків у коридорі не чутно було, але біля моїх дверей, поряд зі сходами на горище, щось зашаруділо.
Не чути було також ходи на горищі, тільки подеколи порипували мостини, як буває в старих будинках. Таке порипування й підтримує в людей віру в примари.
Але то була не примара. То була жива-живісінька людина. Якийсь Ікс.
У мене було таке почуття, що мої вуха настовбурчились, мов у собаки. Бо я почув, як те порипування наблизилося до великої скрині над моєю кімнатою, що була ледь відсунена одним боком.
Запала цілковита тиша. Скільки вона тривала, я не знаю. Принаймні достатньо, щоб той Ікс знайшов залізну скриньку, відчинив її і побачив ту одну річ, яку я там залишив.
Потім знов почулося легеньке порипування в напрямку сходів.
Я підвівся і в темряві підійшов до дверей.
Я чув, як хода поволі наблизилась до сходів, як відчинилися дверці на горище, тоді знов зачинилися. Так обережно, що тільки я, стоячи на відстані метра за своїми дверима, зміг почути той звук.
У мене ще дужче закалатало серце.
Ось зараз, цієї миті, я довідаюся, хто той Ікс.
Я взявся за дужку дверей і натиснув її вниз.
Двері були замкнені.
Я засвітив і глянув на них. Де ключ? Він завжди стирчав у замку з внутрішнього боку дверей.
Проте ключа не було.
Здається, в мене почалась істерика
Я відійшов від дверей метрів на два, розігнався й щосили штовхнув їх плечем. Вони не подалися.
Я затарабанив у них обома кулаками й почув якийсь дикий крик:
- Відчиніть!... Відчиніть!.. То був мій власний голос. Двері відчинились, і я просто-таки впав в обійми сержанта Ев'єна.
Що був сказав Карл Юрген? Ага, сказав, що сержанті [370] Ев'єн і Вік такі напівмертві, як два чистокровні скакуни перед сигналом старту. Він мав слушність.
- Ключ від вашої кімнати був зовні в дверях, доценте Бакке. Ви мало не розвалили будинку. Так тарабанили, що, мабуть, переполохали всіх сусідів...
Мало не розвалив будинку? Я був такий лютий, що аж тіпався. Сержант Ев'єн тримав у руках ключа Я вихопив його. Ми стояли один проти одного - сержант Ев'єн, як завжди, незворушно спокійний, і я, буквально оскаженілий.
Відчинилися четверо дверей. З'явилися четверо членів родини Лунде, кожне на своєму порозі. Мабуть, вигляд у мене був страшний.
Полковник Лунде був у темно-синій піжамі, панна Лунде у бляклому купальному халаті, який вона притримувала біля шиї, Вікторія в білій цупкій нічній сорочці з довгими рукавами, а Люсі в якомусь надто прозорому нейлоновому вбранні, отороченому білим мереживом.
Усі четверо витріщили на мене очі.
- Що діється? - запитав полковник Лунде.
- Що діється? - закричав я. - Ви мене питаєте? Це я повинен питати вас! Хто з вас щойно був на горищі?.. І хто замкнув мої двері з коридора?
Я чув, що мій голос зривається на фальцет.
- Вам, мабуть, приснилося, доценте Бакке, - сказав полковник Лунде.
- Приснилося?.. - крикнув я. - Приснилося, коли я сидів на стільці й навіть ока не склепив?
- Краще б ви лежали в ліжку, - мовила панна Лунде.
- Хто з вас там був?
Усі мовчали. Я й знав, що ніхто з них на моє запитання не відповість.
- Сержанте Ев'єне! - гримнув я. - На добраніч!
- На добраніч, - відповів він.
Я повернувся, зайшов до кімнати і так хряснув дверима, що аж будинок здригнувся.
Ключа я сховав у кишеню піжами. В мене було таке почуття, наче я поставив новий норвезький рекорд з бігу на двісті метрів.
Але я не був стомлений. Мені кортіло потрощити всі меблі в цій жалюгідній кімнаті й викинути уламки у вікно. Я знав, що можу таке зробити.
Треба було взяти себе в руки.
Я сів на край ліжка й закурив. Сірника я кинув на підлогу.
Хто мене замкнув і навіщо? [371]
Відповідь вразила мене, мов блискавка. Хтось один, єдиний з усіх, ні на мить не повірив, що в мене болить горло. І той хтось наперед витяг із моїх дверей ключа й або взяв його з собою, або просто встромив із зовнішнього боку дверей, перше ніж усі вони поїхали з Крістіаном.
Бо той хтось зрозумів мою хитрість, збагнув, що я хочу зробити. Збагнув, що я вирішив перевернути догори дном горище полковника Лунде. Той хтось розраховував - і розраховував правильно, - що я, маючи перед собою півночі, таки переверну його.
Так воно й було, не інакше.
Бо людині, в якої вистачило хитрощів і ницості вдарити важкою викруткою по лобі панну Лунде, добратися до гілляки й сховати там її торбу на шитво і вистрілити в спину моєму братові Крістіану, людині, яка знала, що мене запрошено сюди на роль пса-охоронця, тій людині вистачило й глузду відгадати мій намір.
Одна й та сама людина. Вбивця.
Я взяв один сигнальний ліхтар і подався на горище. Я тупав, як слон, мені було чхати, що хтось чув мою ходу.
Я перейшов горище, засвітив ліхтар і спрямував світло на скриню, що стояла ледь боком.
Залізна скринька була там, де я її поставив. Я відчинив її. Вона була порожня.
Недокурок першої сигарети я розчавив ногою на підлозі своєї кімнати. Я відчував особливе задоволення від того, що можу випалити бодай маленьку пляму на підлозі цього проклятого будинку, заселеного примарами.
Мені треба було поміркувати. Я сів і закурив нову сигарету.
І вдруге за якихось десять хвилин мене, мов блискавка приголомшила раптова думка
Думка про те, що якийсь Ікс знає, хто перешукав ціле горище і знайшов залізну скриньку. Знає, що я бачив сховане в ній, що я, можливо, знайшов не одну річ, а більше решту забрав.
У мене мороз пішов по спині. Я відчув, що чуб у мене став сторч.
Я скинув халат. Вікна я не відчинив. Двері замкнув на ключ. Тоді ліг спати. [372]
Уперше в житті я ліг спати з зачиненим вікном і замкненими дверима.
Бо аж тепер я зрозумів, що наді мною нависла страшна небезпека.
Я не знав, що мені робити. Я згадав того солдата, що колись сказав: «Краще бути п'ять хвилин боягузом, ніж довіку мертвим».
До самого досвітку я не склепив ока. Може, часом починав дрімати, але відразу прокидався від найменшого звуку.
Кажуть, що в матерів і шкіперів особливий сон. Матері можуть спати як убиті під час найбільшої громовиці, але відразу прокидаються, тільки-но заплаче їхня дитина. Шкіпер здатен спати в найлютішу бурю, а досить зсунутися з місця якійсь скриньці як у нього сон мов рукою знімає.
Цілу ніч мені здавалося, що плачуть діти і зсуваються скриньки з вантажем. Бідолашні матері і шкіпери.
Голячись уранці, я побачив, що обличчя в мене сіро-зелене. Що ж, я був хворий, отже, нічого дивного, що мав кепський вигляд.
Я ніяк не міг зробити вибору: чи мені бути боягузом, чи стати довіку мертвим?
Принаймні я можу поснідати з родиною Лунде, а тоді вже на чомусь зупинюся.
Вони теж були наче з хреста зняті.
Та воно й не дивно. Вони не звикли так проводити вечір, як учора.
А взагалі вони поводились так, як завжди. Тільки не могли стриматись, щоб не поділитися своїми вчорашніми враженнями. Я не міг зосередитись на їхніх розповідях. Ніхто з них жодним словом не згадав про те, що я вибіг У коридор і кричав і що котресь із них замкнуло мене в кімнаті.
А може, вони у змові і діють разом?
Але ж проти кого?
Певна річ, вони діють разом, щоб зберегти честь родини Лунде. А однаково, мабуть, смертельно нажахані, адже серед них є одна жертва і один убивця. Проте відданість [373] родині бере гору над усіма страхами. Родина Лунде, жоден її член - не боягузи.
І раптом я подумав: а чим я гірший за цих Лунде? Якщо вони витримують, знаючи, що серед них є вбивця, то і я витримаю. А крім того, коли я тепер здамся, то ніколи не довідаюся, що ж усе-таки сталось.
І я вирішив залишитись. Я сподівався, що мені не доведеться стати мертвим довіку. Я взяв на себе завдання і повинен виконати його. Але мені не соромно признатися, що я боявся. Дуже боявся.
Ми з Вікторією пішли готуватися до екзамену.
Полковник Лунде подався до міста. Цікаво, чи щось колись могло б перешкодити йому з'явитися на службу з військовою точністю? Хіба вбивство. Та й то якби вбили його самого.
Люсі пішла погуляти, а панна Лунде зникла в кухні. Ми з Вікторією лишилися самі.
Але я сів так, щоб весь час можна було накидати оком на двері й щоб за плечима в мене не було вікна.
- Ти сьогодні неуважний, Мартіне. Я стрепенувся.
- Неуважний?.. Я... просто думав про те, як ви вчора розважилися...
- Ми ж тобі розповідали під час сніданку.
- Ви говорили всі разом, і я нічого не втямив, - відповів я.
- Так, це правда.
Вікторія глянула у вікно, і в її ясних, мов зірки, очах з'явився замріяний вираз. Отже, Крістіан не марнував часу. Я чекав, бо знав, що зараз буде.
- Твій брат... він... просто чудовий. Ти не уявляєш собі, як він танцює.
- Не уявляю. Але знаю, що він каже.
Не дуже шляхетний хід і до того ж дурний. Але слова вже вихопилися з моїх уст.
- Ти вважаєш, що він каже те саме всім дівчатам? Я весь зосередився для наступного ходу.
- Ні. Я просто трохи ревную. Вікторія всміхнулася.
- Ти справді ревнуєш, Мартіне?
- Так.
Вона скоса зиркнула на мене з-під навислої гривки.
- Приємно чути. [374]
Знайшла що сказати, подумав я. Але про себе відзначив, що її слова прозвучали щиро. Я справді ревнував. Вікторію відкрив я, а не Крістіан.
- А інші як поводилися?
- Крістіан танцював з нами всіма. Люсі, звичайно, була на сьомому небі. Як ти думаєш, він і їй казав те саме?..
- Не маю уявлення.
- Він танцював навіть із тіткою Мартою. Вона гарно танцює. Я не сподівалася, що вона вміє танцювати. Але, мабуть, усе залежить від того, з ким танцюєш.
Видно, мій брат Крістіан обрав собі роль Святого.
- Ні, - відповів я. - Це завжди залежить від партнерки. Якщо жінка танцює добре, її може вести хто завгодно. А з Карлом Юргеном тобі сподобалось танцювати?
- Він теж гарний. Трохи сухуватий і... ну, ти й сам знаєш... Тобто... він не каже таких слів, як Крістіан.
- Святий існує тільки в двох подобах, - мовив я. - Роджера Мура* й Крістіана Бакке.
* Мур Роджер - англійський актор, здобув славу виконанням ролі Святого в багатосерійному телевізійному фільмі під тією ж назвою.
Вона знов задумливо глянула у вікно.
- А батько як поводився, Вікторіє?
- Батько?.. Ну так... Батько був страшенно задоволений. Він теж танцював з усіма нами. Батько, виявляється, дуже гарний... Я досі цього не помічала.
Отже, вони танцювали. Всі були дуже задоволені, всі говорили одне одному щось приємне, їли смачну їжу, і взагалі свято вийшло дуже вдале.
А проте одне з них весь час думало про мене, думало, що я залишився вдома й перетрушую горище.
Я зиркнув униз, на свою брунатну течку, що стояла там біля самої моєї лівої ноги.
Я не міг лишити знахідку в себе в кімнаті.
Хоч що б зі мною сталося, а моя стара шкільна течка мала бути в безпечному місці.
Але спершу я хотів, щоб якийсь фахівець сказав свою думку про те, що було в тій течці.
Професор англійської літератури при університеті в Осло Крістіан Сміт сидів біля письмового столу у своєму кабінеті в Бліндерні.[375]
Він мав скромний вигляд, чого не можна було сказати про його кабінет.
На підлозі лежав м'який золотаво-сірий килим, велика канапа і двоє крісел були оббиті рудою вовняною тканиною. Стіл і два стільці були з червоного дерева. Ще два стільці в стилі чіпендаль стояли під другою довгою стіною обабіч великої шафи, теж у стилі чіпендаль.
За моїх студентських років професори не мали таких кабінетів.
Але за моїх студентських років професори могли обходитись звичайними, не старовинними меблями.
З вікна, що тяглося на цілу коротку стіну, видно було парк, уже без снігу. На великому письмовому столі, що стояв у лівому кутку біля вікна, панував нелад, а книжкові полиці за спиною в професора здалися мені на диво знайомими. Ну що ж, господар кабінету був філолог.
Професор підвівся мені назустріч. Високий, широкоплечий, у спортивній картатій сорочці, він мав вигляд бігуна по нерівній місцевості. Видно було також, що йому не бракувало почуття гумору.
- Мартін Бакке, - відрекомендувався я. - Доцент Мартін Бакке.
Мені набридло вже відрекомендовуватись. Та оскільки я не міг сам упоратися зі своїм завданням і доводилось звертатися по фахову допомогу, треба було й щоразу починати з цього.
- Будь ласка, сідайте. Здається, я вас уже десь бачив.
- І мені здається, що я вас бачив. Мабуть, колись раніше в читальній залі університетської бібліотеки.
Професор Крістіан Сміт міг бути старший за мене років на десять. На мить я згадав про свою докторську дисертацію, задля якої і взяв собі піврічну відпустку. Та ось уже три місяці роблю зовсім інше. Але я наздожену згаяний час. Дивлячись на його полиці з книжками, я раптом затужив за науковою працею.
Я сів на руду канапу, а професор навпроти мене в руде крісло.
- Мені потрібна ваша допомога, - звернувся я до нього. - Я хотів би вам щось показати.
На мить в очах у нього з'явився знуджений вираз. Видно, він подумав, що я прийшов просити його, щоб він прочитав якусь мою працю.
Я поклав на стіл з червоного дерева свою стару брунатну течку, тоді відчинив її і витяг один томик.
- Гляньте, професоре Сміт.
Він узяв його так, як бібліофіли завжди беруть у руки [376] книжку. Оглянув палітурку зверху і знизу, тоді розгорнув томик і глянув на заголовок.
Я дивився на нього, охоплений почуттям дитячої гордості й радості, що можу приголомшити фахівця. Мабуть, то була трохи нечесна гра. То був мій власний метод шоку.
Він подіяв.
Професор побілів, мов крейда.
- Я... я не можу повірити власним очам... Це Шекспір...
- Авжеж.
- «Сонети», перше видання тисяча шістсот дев'ятого року. Надзвичайно рідкісна книжка... В цілому світі їх залишилося тільки тринадцять примірників...
- Тепер знайшовся чотирнадцятий, - мовив я. - Це ще не все, професоре.
Я витяг другий томик.
- Будь ласка. Це «Пристрасний пілігрим», також перше видання, тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого року.
Я простяг йому книжку. Він дивився на неї так, наче не зважувався взяти її в руки.
Та потім усе-таки взяв і розгорнув на титульній сторінці. Руки в нього тремтіли. Так тремтіли, що йому довелося покласти книжку на стіл.
- Може, закурите, професоре?
- Дякую, я не курю. А втім, дайте.
Ми закурили. Я поставив велику поливану попільничку так, щоб нам обом було зручно, але на достатній відстані від двох непоказних брунатних томиків.
Професор тримав у руці сигарету й не зводив з мене погляду. Я почував себе примарою чи якимось чарівником - так принаймні сприймав мене він, це видно було по його очах.
- Ні, професоре, вам це не приснилося, - сказав я. Я й далі відчував, що негарно так приголомшувати професора. Але я за ці останні місяці скільки намучився й настраждався, що мені треба було побачити наслідки своїх зусиль.
- Це ще не всі? - запитав він.
- Учора я мав іще одну, - відповів я. - Та сьогодні вже не маю і не знаю, хто її взяв.
- Що саме?
- «Гамлет», також перше видання.
Він придавив сигарету в попільничці, яку навіть ні разу не підніс до губ. Він давив її, не відчуваючи, що тримає пальці на запаленому кінці.
- А ось іще одна, професоре... Я подав йому книжку з течки. [377]
Він глянув на неї. Я не міг би змалювати, в якому в був стані.
- Це перше видання Шекспірового «Тіта Андроніка», - сказав він. - Видання ін кварто тисяча п'ятсот дев'яносто четвертого року. Досі було відоме в одному примірнику знайденому тисяча дев'ятсот п'ятого року в Сконе. Той примірник зберігається у Фолджерівській шекспірівській бібліотеці у Вашінгтоні. Тепер уже буде два примірники.
- Так. Скільки вони коштують?
Професор не відповів. Він мовчки дивився на три непоказні томики.
- Де ви їх узяли?
- Знайшов. На горищі.
Він стрепенувся.
- На горищі!... Ті горища... Я весь час кажу це... Подумати, скільки скарбів лежить у людей на горищах... Подумати, скільки всього знищено і спалено... Старих книжок... Для невігласа це лише старі книжки, а скільки тих невігласів на світі?.. Так і знищили майже все, повикидали чи спалили... Але, виходить, хтось таки дещо заховав, розумів, який це скарб!
- Так. І я вас питаю, скільки вони коштують?
- Скільки коштують?... Не знаю. їх залишилося так мало... Але вас цікавить, скільки вони коштують?..
- Так. Хоч приблизно.
Професор знову втупив очі в три маленькі томики.
- Ці три, та ще «Гамлет»... Не знаю... не можу сказати точно, але пам'ятаю, що за примірник «Сонетів» заплачено двісті тисяч крон...
У мене ще лишився козир.
- Я маю ще одну книжку, професоре Сміте. Якщо ви не проти, підійдімо до вікна. До світла...
Він підвівся. Вигляд у нього був наляканий. Ми підійшли до вікна. Я взяв із собою течку. Там я витяг із неї останню книжку й подав професорові.
- Дивіться.
Він розгорнув книжку і глянув на заголовок. Тоді почав обережно перегортати сторінки. Я не знаю, скільки ми простояли біля вікна.
Нарешті він простяг мені книжку якимось дивним, неприродним порухом. Тоді пішов назад, мов накручений автомат. Автомат, у якого кінчається накрут.
Проте він якось добрався туди, де ми сиділи, й там упав. Упав на свою руду канапу. Я стривожився.
- Вам погано?.. Я принесу води. [378]
Я озирнувся навколо. Невже в цьому розкішному кабінеті немає такої простої речі, як кран з водою? Ні, все-таки є В маленькій заглибині за дверима був умивальник. Я набрав у склянку води.
- Випийте, професоре.
Він випив, тоді підвівся.
- Це... це сенсація... справжня сенсація!.. Я почуваю себе не зовсім добре. Це сенсація... Ви розумієте, що ви принесли?.. Де вони?..
Професор аж скинувся.
- Тут, перед вами на столі.
Він зразу заспокоївся.
Він дивився на останню книжку, яку я показав йому біля вікна. Дивився і не вірив своїм очам. Та нарешті таки змушений був. повірити.
- Ви знаєте, що це за книжка, доценте Бакке?
- Так, - відповів я. - Це «Ромео і Джульєтта», теж перше видання. Але, наскільки я зрозумів, з власноручними зауваженнями автора в багатьох місцях на берегах сторінок.
- Так.
- А тепер, професоре, скажіть, скільки все це коштує?
- Я більше не витримаю, - мовив він. - Це щось незбагненне. Сенсація... Більше ж у вас нічого немає?
- Немає. Він зітхнув.
- Хвалити бога А то для мене це вже було б занадто.
Я б зомлів.
- Ви й так зомліли, професоре. А я знов повертаюся до свого запитання: скільки вони коштують?
- Гроші... - мовив він. - Гроші... Невже ви думаєте лише про гроші?
- Ні. Ці книжки не мої. Але й ви на мить подумали про гроші, коли у вас мало не запаморочилась голова, як ви почали рахувати.
- Це сенсація! Та я вже казав це... А скільки вони коштують?.. Господи, тут уже, мабуть, ідеться про мільйони.
Я сховав чотири книжки назад до течки. Професор спробував підвестися.
- Невже ви будете ходити по місту з таким скарбом?
- Ні. Я знаю, що з ними не варто ходити по місту. Я зараз таки відвезу їх в одне безпечне місце. В Управління кримінальної поліції міста Осло, до інспектора Карла Юргена Галла. Там я залишу їх на збереження. Дякую за допомогу, професоре. Ви знавець Шекспіра, можливо, вам ще доведеться мати справу з цими книжками. Дякую за допомогу... [379]
А втім, я сьогодні теж без кінця кажу те саме... До побачення, професоре Сміт.
Професор не почув моїх слів.
Він і далі сидів на рудій канапі й не помітив, що я пішов
Може, прабабуся Лунде була цілком божевільна. А може, навпаки, дуже мудра.
Мені важко було дійти якогось остаточного висновку. Вона мала мільйонне багатство, невідомо тільки, звідки воно в неї взялося. За ним стоять спекуляції, інтриги й таємниці багатьох поколінь її предків.
Принаймні одне сумніву не викликає - на старість вона трохи здитиніла. Маленька, миршава, схожа - що про неї казала Вікторія? - ага, схожа на циганку, вона нишпорила по старому горищі, на якому в той час, мабуть, був іще лад, аж поки знайшла, можна сказати, геніальний сховок. Нікому в цьому будинку не доведеться більше бідувати.
Але, звичайно, прабабуся Лунде не могла собі уявити, до яких наслідків призведе її вчинок.
Два замахи на життя, які чисто випадково, через щасливий збіг обставин, лишилися тільки замахами на життя. На цьому думки мої застряли. Адже було ще одне. Напис на могилі Вікторії Лунде.
Одну загадку я відгадав. Знайшов те, що прабабуся Лунде заховала на горищі. Але ще треба було відгадати напис на могилі Вікторії Лунде. Властиво, нерозгадані ще й два замахи на життя, а отже, не зроблене найважливіше - не знайдено вбивці.
Не знаю, скільки я викурив сигарет.
За вікном стояла непроглядно темна березнева ніч.
На мить я згадав професора Сміта. Цікаво, чи він заснув. Мабуть, цієї ночі і йому не спиться. Але якщо він не може заснути, то тільки через професійну радість, через сенсацію, про яку він довідався годин із дванадцять тому.
До мене сон не йшов з іншої причини. Я сидів на краю ліжка так, щоб мене не було видно з вікна. Двері я знов замкнув на ключ.
Що сказав був колись Крістіан? Про що він запитував у мене? Я згадав, про що.
Він запитував, чи ні в кого з них не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що на перший погляд не мало ніякого значення.
Я розумів, як було б важливо почути таке слово. Адже [380] вбивця ніколи не пробалакається свідомо. Але в нього чи в будь-кого іншого може вихопитися слово, що матиме вирішальне значення, стане ключем до цієї заплутаної загадки.
Крістіан щось підозрює. Весь час підозрював. Чому він не розповів про свої підозри мені? Чи тому, що не хотів наражати мене на зайву небезпеку, чи боявся, щоб я не пробалакався? Але чому ж тоді він нічого не сказав Карлові Юргену? Карлові Юргену не загрожує ніяка небезпека.
Крістіан щось знає, тепер я був певний цього. Але не хоче казати про це нам із Карлом Юргеном. І я певний, що коли Крістіан щось знає, то він не помиляється. Чому ж тоді він не хоче нічого розповісти ні Карлові Юргену, ні мені?
Здається, я зрозумів чому. Крістіан не хоче, щоб ми зробили хибні висновки з того, що він знає. Він боїться перешкодити нам з Карлом Юргеном у роботі.
Бо, власне, різниця між нами полягає саме в нашій роботі. Карл Юрген - поліцай, я - філолог, а Крістіан - лікар.
Лікар!
Отже, Крістіан і підходить до всього з погляду лікарі Про що він думав, що мав на увазі, що сподівався довідатись, коли питав мене, чи ні в кого з них не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що ніби не мало ніякого значення? Тобто чи ніхто не сказав важливого слова, якому ми не надали значення?
Я потрусив пачку від сигарет. Виявилося, що вона вже порожня. Я знайшов нову пачку, відкрив її, висипав з попільнички недокурки в кошик на сміття і знову закурив. Крістіан підходить до всього з погляду лікаря. Це важливо для мене. А хто що казав з цього погляду? Моя мати казала! Наша з Крістіаном мати! І раптом, порівнявши те, що казала мати, з тим, що казав ще хтось, я подумав про маленьку панну Лунде. Вона також щось казала, і її слова теж на перший погляд були ніби випадкові. Але вона казала правду.
Моя мати викликала в мене одну підозру. Панна Лунде навела мене на одну ідею. Я глянув на годинник. Було вже далеко за північ. Я хотів поговорити з Крістіаном, і негайно.
Я раптом збагнув, що мені треба зробити один дослід. Адже я тепер знав, що підозрює Крістіан.
Але я знав також, що для досліду мені потрібна ясна, свіжа голова. Голова в мене була ясна, та я враз відчув, що смертельно втомився. Адже я не спав цілу минулу ніч. Доведеться почекати до ранку.
Я опустив завісу на зачиненому вікні. Тоді підійшов де [381] дверей і перевірив, чи вони замкнені. Ще раз переконався, що цього разу замкнув їх сам зсередини.
Потім ліг.
Підозра й ідея не давали мені спокою. Я повинен був якось пов'язати їх докупи.
Нарешті я все-таки заснув.
Крістіан на обході в лікарні.
Я почекав дві години й подзвонив знову.
Крістіан читає лекцію студентам.
Я почекав ще дві години.
Крістіан приймає пацієнтів. Я ще почекав.
Крістіан поїхав на виклики.
Я думав, що збожеволію. Не міг же я цілий день дзвонити до Улеволської лікарні й кликати до телефону завідувача терапевтичним відділенням. Я вже дзвонив безліч разів і не знав, хто з членів родини Лунде чув, що я дзвоню.
Та байдуже. Однаково я не відступлюся.
Коли я подзвонив знову, вже після обіду, мені сказали, що Крістіан працює у своєму кабінеті.
Я просто влетів до нього в кабінет.
- Ти забув пов'язати краватку, - сказав Крістіаи. Я помацав комір - справді забув.
- Отже, я сьогодні цілий день ходжу без краватки, - сказав я.
- Господи, що з тобою, Мартіне? Ти наче з шибениці урвався.
- Ти можеш дати мені чашку чаю? - запитав я.
- Чаю?..
- Чаю... І дуже солодкого.
Крістіан більше нічого не запитав. Тільки на хвилину вийшов з кабінету.
- За п'ять хвилин буде чай, - сказав він. - Сестра здивувалася, бо я звичайно п'ю каву.
- Не ти ж будеш його пити, а я. Я сів.
- Де в тебе шафа з ліками?
Крістіан знову глянув на мене. Не знаю, чи він не подумав, що я збожеволів.
- Тут немає ніякої шафи. Вона стоїть у кімнаті чергової сестри. І ключ від шафи в неї.
- Я хочу глянути на шафу. Зараз-таки. [382]
Мабуть, вираз обличчя в мене був незвичайний, бо Крістіан відразу підвівся. Я пішов за ним до кімнати чергової сестри. Сестра сиділа біля столика і щось записувала в журнал.
- Де шафа?
- Ось вона.
То була звичайна біла шафа, може, з метр заввишки, замкнена на ключ.
- Відімкни її.
Я вперше командував своїм братом. Я не знав, який у мене був вигляд. І не знав, що собі думав Крістіан.
- Будь ласка, відімкніть шафу, сестро.
Вона підвелася, витягла з кишені в'язку ключів, відімкнула замок і відчинила дверці.
На поличках рівними рядами стояли пляшки й флакони. Я тільки перебіг по них поглядом. Усередині шафи була ще одна невеличка шафка, теж замкнена.
- Відімкніть і цю.
Сестра відімкнула замок і відчинила дверці. Я перебіг очима по наліпках на пляшечках, тюбиках і коробочках.
- Оцей, - мовив я, показуючи на один тюбик. - Візьми його, Крістіане.
Наші очі зустрілися. І я зрозумів, що вгадав хід його думок.
Він витяг тюбик.
- Можна замикати, сестро, - мовив я. - А тюбик я заберу тільки на п'ять хвилин.
Сестра замкнула обоє дверцят.
Коли ми повернулися до кабінету, на невеличкій таці вже стояла чашка чаю. а поряд із нею цукерниця.
Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
