Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
© Pavon F.G., Las Hermanas Coloradas, 1972
© В.Ф. Сахно (переклад з іспанської), 1991
Джерело: Зарубіжний детектив: Романи. К.: Молодь, 1991. 384 с. - С.: 280-380.
Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
ЗмістДон Хасінто Амат і Хосе Марія Пелаес
Одного осіннього ранку
Мануель Гонсалес на прізвисько Пліній, шеф МГТ - Муініципальної гвардії міста Томельйосо в провінції Сьюдад-Реаль - своїм звичаєм підхопився з ліжка рівно о восьмій ранку. Годинникові стрілки були так припасовані до його мозку, що заледве на ратушній вежі вибивало перший з восьми ранкових ударів, він розплющував очі й кліпав віями, зустрічаючи денне світло з невиразним відчуттям першого пробудження до життя. Десь за четвертим ударом дзиґаря вже ставав цілком свідомим свого існування, своєї родини та обов'язків. А за восьмим сидів на краєчку ліжка, чухаючи потилицю і втупившись очима в розцяцьковану мушлями скриньку на шитво, що споконвіку стояла на мармуровій плиті комода.
Поки він так сидів, напіводягнений, Грегорія, його дружина, занесла до кімнати добре випрасуваний сірий літній мундир і начищені до блиску чорні черевики.
Вбравшись, затягнувши ремінь з належним за статутом пістолетом (бувши шефом, кийка не носив) і надівши кашкета без будь-якого познаку хвацькості, вийшов на побілений вапном дворик з криницею, смоквою та повитою виноградом альтанкою. Кинув оком на байдуже небо, де плавали в ясній блакиті білі грайливі хмаринки.
Дочка Альфонса підійшла до нього зі своїм звичним «добридень, тату» і чашкою чорної кави, котрою Пліній починав свій день. Тимчасом як він мовчки смакував напій, не сідаючи, дружина і донька дивились на нього, як завжди, з прихованою ніжністю. Він допив каву і, не уриваючи мовчанки, неквапливо скрутив цигарку. Глибоко затягся, випустивши дим густою цівкою, і мовив:
- То я пішов. Може, що треба?
- На обід прийдеш?
- Так.
- Не забудь сказати бакалійникові, що в нас закінчується олива.
- Гаразд. А тобі, доню, нічого не треба? [280]
- Ні, тату.
Не заходячи в зайві розмови, він усміхнувся до них і, піднісши праву руку на прощання, вийшов через хвіртку, бо головний вхід до будинку призначався тільки для візитів.
Дорога завжди була та сама. Привітання й слова, з котрими зверталися до нього зустрічні, повторювались майже без жодних змін:
- Добридень, Мануелю!
- Вітаю, шефе!
- Сьогодні не нарікатимеш на погоду, Мануелю. День видався прямо-таки червневий.
Пліній, не виймаючи з рота сигарети, лиш мугикав на відповідь, осміхався або кивав головою - залежно від обставин.
Жінки, що замітали вулицю перед своїми оселями, приставали на хвильку, пропускаючи його. Оскільки був понеділок, на дорозі аж роїлося від вантажівок з причепами й мотоциклів. Ще не всі подавили виноград, хоча більшість уже здала врожай до кооперативу. Вуличний гомін перших вранішніх годин був лункий, далекий і малослівний. Білі мури на осонні більше впливають на людську психіку, аніж затінок. Життя ще не надто гнітить. А надвечір усе згинається під тягарем дня, набирає ваги, стає гучнішим і не таким чистим.
Маноло, найстаріший голяр містечка (відомий, окрім того, своїми майстерно плетеними стільцями і грою на гітарі), що вивішував о тій порі голярське причандалля над дверима свого закладу, спитав Плінія:
- Ти виноград спродав чи зробив вино, Мануелю?
- Спродав.
- Дону Лотаріо, ясна річ?
- Атож, - буркнув той, не зупиняючись.
- Так, він добре платить і людина порядна...
Коли Пліній дістався ратуші, вартівник при вході по-вояцькому, але недбало віддав йому честь:
- Нічого нового, шефе.
У вестибюлі під наглядом капрала Малеси відбувалася зміна варти. Восьмеро чи десятеро вартівників, що чергували вночі, заросли бородами і мали синці під очима. Натомість ті, що прийшли їх змінити, були чисто виголені й виспані, і тепер, після інспекції, неквапливо діставали сигарети й виходили парами на патрулювання.
- Нічого не сталось? - спитав Пліній у Малеси, не відповідаючи на його привітання.
- Нічого, шефе. У місті лад і супокій, - осміхнувся той. Якщо немає нічого нагального, я залюбки поснідав би в барі «Лові».
Пліній зайшов до свого кабінету шефа МГТ. Погортав рапорти, [281] що лежали на столі. Накрутив настінний дзиґар, який висів тут ще з часів алькальда дона Хесуса Ухена, і кинув погляд на блискучу срібну пластину над своїм кріслом: «його екселенція пан Міністр і в його імені найсвітліший пан Генеральний директор Безпеки номінує Гоноровим Комісаром бригади карного розшуку дона Мануеля Гонсалеса Родріго, шефа Муніципальної гвардії Томельйосо, на визнання його надзвичайних заслуг... і т. д. і т. п.».
Потім він визирнув у вікно на вулицю Польову і якусь хвилю спостерігав за людьми, що поспішалися на ринок чи поверталися звідти з плетеними кошиками або ж пластиковими торбинками в руках
Людей так засмоктала повсякденність і вони настільки вірили своїм узвичаєнням, що Пліній знав майже напевне, хто ось-ось з'явиться на розі вулиці, хто заверне до різника Каталіно, з ким зупиниться погомоніти Херонімо Торрес і хто вийде з костьолу після ранкової меси. Ринкова площа - його площа - не що інше, як театральний кін, де щодня йшла одна й та сама вистава з дуже незначними змінами у складі акторів.
Замислившись, Пліній простояв коло вікна до дев'ятої години, після чого вийшов на площу й попрямував до цукерні, власницею якої була його добра приятелька Росіо.
Там, окрім жінок, що ласували солодкими тістечками, в кутку біля кавоварки сиділи вже Брауліо, філософ, і Лотаріо, містечковий ветеринар.
- Про вовка помовка, - не відриваючись од свого тіста, сказала на його появу Росіо. - Як став комісаром, то й голиться щодня, а не двічі на тиждень, як раніше.
Пліній, наче й не до нього мовилось, урвав той потік слів дещо холодним «добридень».
У Брауліо, філософа, в ногах стояв кошик з холодними наїдками й чималим кавуном, що світив своєю лисиною з-під накривки. Ледь Пліній підсів до нього, той виголосив немов продовжуючи перервану розмову:
- Я вже казав і повторюю, що в нашому житті все не так, як має бути, а самий факт існування людини є помилкою природи.
- А факт існування псів - не є помилкою природи? - на-поважне спитав Пліній.
- Не є. Псам, віслюкам, слонам, китам, блощицям, так само як і всім іншим створінням, що ходять і повзають по землі, літають чи плавають, бракує розуму збагнути, що вони втрапили у пастку. Натомість людина спостерігає це, заледве починає мислити. Найгірше й найпечальніше те, що вона усвідомлює свою смертність. І перше, що вона відкрила завдяки своєму розумові, - це не колесо, вогонь та одяг, а власний неминучий кінець. [282]
Тварина не відає, чим вона є і чим стане. Людина ж знає, і тому її життя є поступове конання.
- Гаразд, Брауліо, - нетерпляче урвав його, навіть не донісши тістечко до рота, ветеринар Лотаріо. - Але що це має спільного з призначенням нового алькальда, про що ми допіру говорили?
- Так, так. Що тут спільного? - жваво завторувала йому Росіо.
- Невже незрозуміло? Адже якщо людина є помилкою природи, то всі її вчинки, слова й наміри мусять випливати з тієї первинної помилки. Тож однаковісінько, хто стане алькальдом - Рамон чи Роман, бо все, що вони зроблять чи, навпаки, не зроблять, призведе з часом до нової низки помилок.
- Якщо так міркувати, - поважно мовив Пліній, - то бай» дуже, добрий ти чи злий, розумний чи дурний, ошуканий чи ошуканець.
- Авжеж, жодної різниці. Все закінчується цілковитим за буттям під могильною плитою. Усе це важить стільки ж, скільки вітер, що рік тому прошелестів у верхів'ях дерев на цвинтарі.
- Цур вам! - знову втрутилась у розмову Росіо. - Ви гадаєте, приємно слухати щоранку Брауліові балачки про смерть?
- Але ж, Росіо, це єдина варта розмови тема. Це єдине, про що мусимо дбати по-справжньому. А решта - пусте.
- Мене особисто смерть мало обходить, філософе.
- Брехня і глупство, люба моя.
Брауліо - в береті, ледь зсунутому на потилицю, без краватки, із зосередженим обличчям - не зводив очей з чергового співрозмовника й без упину водив указівним пальцем правої руки, немов окреслюючи в повітрі контури своїх думок.
- Річ у тім, що ви, жінки, скорше ірраціональні істоти, ви надто ледачі розмислом, щоб думати про смерть. Ви не хочете нічого про неї знати. Ви надто приземлені, надто метушливі, не-здольні до злетів думки, що є привілеєм нашого, чоловічого мозку.
- Браво, чорт забирай! Ти й Ціцерона за пояс заткнеш, Брауліо! Якби ти мав освіту, то друкувався б зараз в «Ревіста де Оксіденте». Хоча, щиро кажучи, ті, що сягають думкою таких глибин, не потребують писати. їх розмисел живе у віках.
- А кохання? - спитала Росіо, яка слухала мудрування Брауліо з квасною міною. - Невже кохання нічого не важить? Чи це не тема для розмови, як ви кажете?
Брауліо, ще не оговтавшись од ветеринарового компліменту, відразу прибрав зосередженого виразу.
- Кохання - це мана, затьмарення розуму, коли кров ударяє в голову чи нижче живота. Воно минає швидше ніж субота... [283]
Ми ціле життя вигадуємо бозна-що - відтокові ринви й рівчаки для сліз, аби тільки не думати про те єдине, що є насправді і реальне.
Помалу-малу до цукерні набилося стільки люду, що приятелів притиснули до стіни, і розмова урвалася. Дон Лотаріо спохопився перший, поглянувши на годинник.
- Тим часом бувайте, панове! Мені треба ще до винарні. Якщо я буду потрібен, Мануелю, то знаєш, де мене шукати.
І, енергійно проштовхуючись, подався до виходу з цукерні.
Пліній і Брауліо, котрих штурхали зусебіч ліктями й зачіпали кошиками, прийняли в частунок од Росіо по келишку касальї і ще якийсь час притишено гомоніли про «черевообдимання» (філософове слівце), тобто дрібниці життя. Вичерпавши цю тему, вони також подались надвір.
- Ходіть з богом, ти, законнику, і ти, ворожбите на черепах! - мовила їм услід Росіо, витираючи з чола піт.
Пліній, перш ніж повернутися в кабінет, трохи покружляв своїм звичаєм площею. Привітався з кількома прихожанами, що входили до костьолу на жалобну відправу за упокій душі дона Антоніо Саласіо, котрий помер напередодні в мадрідському шпиталі; провів очима величезну цистерну зі спиртом; зайшов до Феліпе Ромеро, щоб той доставив додому оливи; купив у Кінто в кіоску «Лансу» - провінційну газету й повернувся до них. Поки він прочитав «Лансу», де докладно описувались усі футбольні матчі, зіграні напередодні в провінції, немов усе наше життя - суцільний матч, і погортав папери, вибило одинадцяту.
Невдовзі принесли вранішню пошту. Серед розмаїтої кореспонденції на зразок часопису іспанських муніципальних гвардійців, проспекту якоїсь енциклопедії, анонімного листа, на міського дорадника й реклами зброї він натрапив на конверт зі штемпелем «Генеральна дирекція Департаменту безпеки. Бригада карного розшуку. Мадрід».
У Плінія звузились очі й напружились м'язи обличчя, немов він силкувався вгадати зміст листа. Обмацавши і покрутивши його в руках, неквапливо розпечатав.
У часи, коли в цих краях за тяглову силу слугували мули, дон Лотаріо мав задосить роботи. Однак, відтоді як поле, за його ж висловом, змеханізовано, а великих злочинів чи публічних скандалів останнім часом не лучалося, ветеринар нудьгував. Нудьгував як різник під час великого посту, нидів у своїй «клініці», котру після того, як мули стали непотрібні, волів називати «винарнею». По правді кажучи, великий будинок дона Лотаріо на вулиці Вера Крус завжди сповняв обидва ці призначення. [284]
У жовтні там бродив виноградний сік, а тварин лікували цілорічно. Відразу за дверима, так би мовити, у сінях, було приміщення для таврування худоби. Од тих часів лишилося тільки поржавіле ковадло й півтузіня підків, розвішаних, як у музеї, на стіні. Далі, по лівий бік, містились кабінет і лабораторія. Праворуч - винотока, а під нею льох.
Нині, по закінченні винобрання, довкола стояла тиша й пустка возовні. Близько одинадцятої години ранку дон Лотаріо знудьговано переглядав різні службові папери. Час од часу він зажурено поглядав на полиці, заставлені старовинними книгами з ветеринарії, і на білий стіл, де вишикувались усілякі реторти, слоїки, терези та позолочений мікроскоп, що, мов зачарований птах, зачаївся під скляним ковпаком. На вільних од полиць простінках висіли запилюжені анатомічні таблиці, фотознімки породистих коней і заправлений в рамці його диплом, а на письмовому столі - кілька тек з паперами, розрахункові книги й телефон.
Але, по щирості, куди більше ніж за своєю колишньою славою і фаховими клопотами дон Лотаріо знудьгувався за поліційними пригодами, пережитими колись разом з Плінієм... Навіть більше ніж знудьгувався-він марив собі під час своїх каламарських ранків про захоплюючі пригоди, які б увійшли до славних аналів історії МГТ, уявляв кримінальні таємниці, котрі, спираючись на великий досвід Мануеля Гонсалеса, він міг би розплутати на славу їх обох та їхнього міста Томельйосо. Щодня він обмірковував новий, щораз складніший і важчий випадок.
Того ранку, коли в його думках почала вибудовуватись історія загадкової смерті семи поважаних осіб у міському казино, побіля його ліктя задзеленчав телефон.
- Алло!
- Дон Лотаріо?
- Слухаю тебе, Мануелю,
- Чи не могли б ми зустрітися о пів на першу на терасі «Сан Фернандо»?
- Щось сталося??
- Так.
- Що саме?
- Лист... з Мадріда. Докладно розповім при зустрічі.
- Гаразд, Мануелю.
Ясна річ, що вже ополудні дон Лотаріо кружляв плодею. Від бензозаправної станції до вулиці Незалежності й назад.
Було це в понеділок, як уже сказано, по закінченні винобрання, коли повітря застигає в безруху. Льохи були повнісінькі барил, а кишені - надій або ж новісіньких банкнотів, щоїх [285] видають банки у жовтні. Люди полагіднішали, відпочиваючи після багатоденних трудів. Лиш виноградники з опалим галуззям і сухим листом тужили за втраченими гронами.
Дон Лотаріо кілька разів обійшов площу, привітався з пастором доном Мануелем Санчесом Вальдепеньясом - змарнілим, але, як завжди, життєрадісним і дотепним; перекинувся жартом з лікаревим сином Пепіто Ортегою; помахав рукою своєму колезі Антоніо Боласу, що проїхав повз нього на авто, і, коли вкотре вже поглянув на годинник, нагодився поліцейський Чічарро.
- Добридень, доне Лотаріо! Шеф просить, якщо ваша ласка, зайти до нього в бюро.
- Що ж, ходімо!
Вони перетнули площу на порушення правил вуличного pyxу, хоча обидва репрезентували законність, і дон Лотаріо майже клусом забіг до кабінету комісара.
- Ось і я! То що за таємницю ти хотів мені повідати, друже Мануелю?
Пліній видобув тютюн та бібулку, скрутив цигарку, запалив і лиш тоді проказав урочистим тоном, старанно розділяючи слова:
- Я одержав листа від нашого приятеля, комісара бригади карного розшуку в Мадріді дона Ансельмо Пералеса.
На обличчі дона Лотаріо відбився радісний подив.
Пліній дістав з кишені листа, обережно розгорнув його, начепив окуляри й зачитав, ретельно додержуючи розділових знаків:
«Пану Мануелю Гонсалесу, шефу Муніципальної гвардії Томельйосо. Шановний і любий мій друже! Даруйте, що турбую Вас, але тепер я веду справу, в якій виступають особи, котрі походять з Томельйосо. Тож мені спало на думку, що, можливо, Вас зацікавить цей випадок і Ви зголоситесь допомогти нам. Недаремно Ви маєте славу найліпшого детектива в Іспанії.
У нас доволі роботи, мені бракує людей, тож я хотів би якнайскорше передати Вам справу. А з огляду на те, що Ви маєте почесне звання комісара і хрест за особливі поліційні заслуги (я не полюбляю слово «поліційний», та вже даруйте), мені видається доречним просити Вас про співпрацю. Я погодив це зі своїми зверхниками, які дуже прихильно ставляться до Вас і дали мені, як то нині мовиться, «зелену вулицю». Я одержав також достатні кошти на покриття всіх Ваших видатків у столиці, так само як і видатків нашого вельмишановного дона Лотаріо. Я не знаю, які у Вас стосунки з алькальдом (гадаю, якнайкращі), ані Ваших обов'язків, але не думаю, щоб існували поважні перешкоди (в противному разі прошу мене повідомити) для вашого від'їзду. Пам"ятайте, що наше прохання є високою [286] честю як для Томельйосо, так і для міської гвардії. Одне слово, Мануелю, дайте мені знати телефоном про Ваше рішення. Я рахую, що удвох ви швидко впораєтеся з цією справою, з ми матимемо приємність провести з вами кілька днів.
Щире вітання шановному дону Лотаріо. З найкращими поважаннями Ваш добрий приятель і товариш Ансельмо».
Скінчивши читати, Пліній склав листа, вклав його знову в конверт і, знявши окуляри, подивився на дона Лотаріо.
- Але ж це чудово, Мануелю! Краще й бути не може, - підхопився той, мов розпрямлена пружина. - Прекрасна нагода для твоєї фахової кар'єри, не кажучи вже про приємність провести кілька день у Мадріді. Ми вже бозна-коли вибиралися з Томельйосо.
- Найбільше мене тішить те, що нарешті щось зрушилося, бо з часу «викрадення сабінянок», відколи минуло вже півроку, був повний застій, і я навіть боявся, що нам всохне в голові. Що ж до кар'єри, про яку ви кажете, то вона мене найменше обходить. Найгірше, що я не знаю, як про це сказати алькальдові. Ви ж бо знаєте, що я не люблю когось просити.
- Ти маєш право на щорічну відпустку, як і всі. Хоч раз скористайся з нього... А що до родини, то чого вони можуть більше бажати, ніж твого тріумфу в Мадріді?
- Не люблю залишати їх надовго.
- Це буде ненадовго. Побачиш, що ми впораємося за тиждень. Та й вони можуть приїхати в Мадрід, сходити до театру. Цього року ти взяв непогані гроші за виноград.
- Але не про це йдеться...
- Та годі тобі комизитись, Мануелю!
- Я, власне... Річ у тім, що звикаєш до старих методів роботи...
- Та облиш ти свої теревені про старе і нове! В мистецтві детектива, як і в будь-якому іншому, потрібні насамперед розум та інтуїція. А тут ти на голову вищий за всю іспанську поліцію.
- З вами важко сперечатися, доне Лотаріо...
Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
