Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
Дім Рудих сестер
Інспектор Хіменес Пандорадо подався шукати вільне авто, а Пліній і дон Лотаріо чекали при брамі департаменту безпеки на вулиці Корреос. Вони стояли, зашиливши руки в кишені, всією поставою виказуючи свою чужинність столичному ройо-виську автомобілів і людей. Почувалися мов неживі предмети в цьому тісному й гамірному світі.
- Я, певне, старію, Мануелю, - раптом сказав ветеринар.
- Чого б це?
- Бо віднедавна частенько питаюся в себе, в чому сенс життя, - із сумом у голосі відповів дон Лотаріо. - Певне, смерть вже кружляє коло мене. Або ж це вплив філософії Брауліо.
Пліній помовчав і глибокодумно мовив:
- То ознака не старості, а мудрості. Мене ця думка точить уже від кількох років. Брауліо має якусь рацію.
- Хочеш сказати, що я не поспішаю за епохою? Пліній усміхнувся:
- Ні, маестро. Річ у тім, що до кожного така думка приходить у свій час.
- То для тебе це вже доконаний факт? [293]
- Ні. Цей вузол людина не годна розплутати... Лишається тільки призвичаїтись.
Мимо пройшло кілька гривастих хлопців у довгих піджаках і кльошових штанях. Вони збуджено сміялись у передчутті якоїсь забавки.
- Бач, який оптимізм...
Кожен замислився про своє. Пліній перший урвав мовчанку:
- Я їх немов бачу...
- Кого, Мануелю?
- Рудих близнят... Усміхнені, у білих сукенках, вони йдуть, побравшись за руки, Двірцевою алеєю. І песик з ними.
- Але ж ні батько, ні мати не були руді.
- Певне, хтось із предків був рудий. Або ж незгода крові...
- Можливо. Ми, науковці, називаємо це генами.
- Отже, незгода генів.
- Чи можуть гени доходити згоди чи ні, цього я вже не знаю.
Нарешті з'явився інспектор Хіменес, з невластивим для його молодих літ черевцем.
- Раніш ніж за чверть години авто не буде.
- У такому разі пройдемося, - запропонував Пліній.
- Далися вам ті прохідки! Ліпше випити пива тут навпроти, в «Ла тропікал».
Дону Лотаріо пропозиція сподобалась.
- Ходімо, плачу я.
- Перепрошую, але я запросив перший. А ви можете заплатити за перекуску.
- Гаразд, плачу за краби.
- То вам доведеться потрусити гаманом.
- Пусте!
Скориставшись прогалиною у вуличному русі, вони перейшли на той бік вулиці.
В міру того як пиво цідилося в кухлі, а кельнер подавав краби, дон Лотаріо веселішав, а інспектор Хіменес потирав руки.
- Коли світ дійде якогось ладу, - виголосив ветеринар, патраючи краба, - ми житимемо виключно з дарів моря. В ньому задосить усього для всіх. А ми його досі не знаємо як слід. Люди бояться моря й користаються тільки з пляжів та кількох видів нікчемних риб.
Хіменес засміявся і ствердно покивав головою:
- То правда! Земля дає мало, а праці вимагає багато.
- Отже ви, доне Лотаріо, вважаєте, що землі нам уже замало?
- Авжеж, Мануелю. - І до кельнера: - Ще крабів, будь ласка! [294]
Вони палили, наситившись, коли зайшов поліцейський і доповів, що машину подано.
Хіменес сів спереду біля водія, двоє приятелів позаду, й авто рушило з місця.
Вийшли перед брамою старовинного будинку на вулиці Аугусто Фігероа. Поминувши придверницьку, де сиділо біляве дівча й читало комікси, побралися нагору вузькими сходами з хисткими приступками. На помістку кожного поверху стояла старенька лава з полірованого горіхозого дерева, немов запрошуючи до перепочинку або до розмови. На облуплених панелях проглядали модерністські розписи, подібні до віньєток у томику поезій Рубена Даріо. Іронія долі. Ті малюнки й кольори з кінця минулого століття тепер правили за взірець для новочасних плакатистів.
На третьому поверсі Хіменес попросив у Плінія ключа від помешкання і впевнено відімкнув двері. У передпокої на них повіяло запахом вільгості. На чорному столику стояло овальне люстро, всіяне темними, зеленими й золотавими плямами. Час вибрав з нього живе срібло, явивши натомість цю смертельну висипку. Хоч би хто дивився в нього, бачив своє обличчя таким же старим і гнояним, як саме люстро. Крім того, воно надавало якоїсь дивовижної відлеглості віддзеркаленим образам, відкидаючи їх далеко від себе. Троє чоловіків побачили себе в ньому, немов у вузькій видовженій вуличці.
Хіменес пройшов перший, запалюючи світло й відчиняючи двері. Помешкання, в якому стояв важкий дух, було чимале - величезні покої з високими вікнами, широчезними балконами й грубезними стінами. Все умеблювання на смак останньої третини минулого століття - без надмірностей і зайвої пишноти. Матер'яне оббиття зблякло від сонця, вицвіло з плином часу. В їдальні - срібне начиння, певне, весільні дарунки доби королеви регентки. На стінах - натюрморти із забитим птаством та фруктами мідяного кольору, олійні портрети бородатих добродіїв у сурдутах з орденськими стрічками, сумовитих пань з обличчями пречистих дів, фотознімки із застиглими постатями. В опочивальнях - високі нічні столики, розп'яття з патетичними Христами, настінні дзиґарі під самою стелею. Кабінет з бюрком і полицями, заставленими правничими книгами та оправленими добірками часописів. У простінках-титули, дипломи і вітрина з давніми медалями й хрестами. Шафи й комоди позамикані на ключ, котрий сестри, певне, забрали з собою, виходячи з дому.
Все це нагадувало оселю, в якій усі враз померли. Немов ніхто ніколи сюди вже не повернеться.
Хіменес показав їм фотокартки сестер Пелаес у різному віці. Таких схожих, таких нерозлучних, повсякчас усміхнених. Пліній і Дон Лотаріо відразу їх упізнавали, час од часу докидаючи [295] якесь слово. їхню увагу привернув знімок дона Норберто Пелаеса в тозі, шапочці і з грубим кодексом у правиці. На іншій фотокартці він, уже бувши нотарем у Мадріді, стояв побіля водограю на Ринковій площі Томельйосо разом з дружиною і двома доньками.
- Я його так добре пам'ятаю, немов тільки вчора бачив, - мовив дон Лотаріо.
Вони продовжили оглядати помешкання, аж зрештою Хіменес поглянув на годинник:
- Я вже мушу йти. Ця справа у ваших руках. Ось ключ від помешкання і звіт про проведені розсліди. Я до ваших послуг у будь-який час. Сподіваюсь, невдовзі вам удасться з'ясувати місце перебування цих червоних чи кольорових близнят, як ви їх називаєте.
Коли приятелі лишились удвох, Пліній сказав:
- Ходімо до вітальні. Я, здається, бачив там електричний камін. А то мене аж морозить у цьому льосі.
Вони загасили світло й перейшли до вітальні. Проходячи Повз телефон у передпокої, Пліній прихопив адресник.
Увімкнувши електрокамін і настільну лампу, вони сіли й закурили в теплі й затишку. Пліній, попихкавши сигаретою, Haчепив окуляри і заходився гортати телефонну книжку. Звіт, що його підготував інспектор Хіменес, містив обмаль, а то й менше того.
Ветеринар у насунутому аж на брови капелюсі затиснув у кутику вуст сигарету і роздивлявся по всіх кутках кімнати - найменшої в помешканні, але саме тут сестри напевне проводили більшість свого сірого й самітного життя. Згідно з інформацією Хіменеса, вони не мали постійної служниці, лиш хатню робітницю, котра приходила через день попрати й прибрати. Вона перша й помітила зникнення своїх стареньких господинь.
Усі стіни були обвішані фотокартками кревних і знайомих у рамцях різного формату. Певне, для того, щоб повсякчас мати змогу споглядати все найкраще і найістотніше в їхньому житті.
Дои Лотаріо уважно приглядався до всього. Тим часом Пліній не відривався од нотатника з адресами.
Багато фотографій вже геть потьмяніли. Невдовзі вони так зблякнуть, що перетворяться на звичайнісінькі картонки без облич і навіть плям. Дон Лотаріо вдивлявся в незнайомі обличчя і думав, що спогади про людей невдовзі після їхньої смерті затираються в пам'яті друзів і родичів, мов сепія на цих портретах. А потім настає день, коли від тих сфотографованих облич, від тих серць, що нас кохали, не лишається вже й сліду спогадів. А згодом, коли поділять наші гроші й майно, потіснять нашу домовину задля інших, - те, що було нашим життям і приявністю [296] , нашим словом і манерами, стає таким далеким од реальності, таким примарним, як перед нашими наррдинами.
І пригадалось йому, як колись у вітальні його дому перестилали підлогу і він виявив на зворотному боці однієї з мармурових плит, що передніше була надмогильною, напис: «Хусто Мартінес Ло... (1802-1837). Під враженням знахідки він кілька місяців поспіль розпитував у містечку про всіх людей на прізвище Лобо, Лопес, Лоренсо. Про всіх Мартінесів і Хусто Мартінесів, сподіваючись, що хтось та знав власника цього імені, яке він і його найближчі предки топтали все своє життя. Але марне. Парафіяльний архів спалили за громадянської війни, а муніципальний не сягав таких відлеглих часів. Це означає, сказав він собі, що якийсь Хусто Мартінес Ло... тридцять п'ять років топтав ряст, не залишивши по собі найменшого сліду в пам'яті людей.
- «Хусто Мартінес Ло...»! - зненацька вголос проказав дон Лотаріо, перебуваючи у полоні своїх думок. - Тільки й лишилося від тебе в цій падолі сліз, що скалічене ім'я, яке я цілком випадково тримаю в пам'яті.
Пліній одірвав очі від нотатника й подивився на приятеля поверх окулярів. Але, оскільки дон Лотаріо роззирався собі далі, не здавши собі справи з ефекту своїх слів, комісар стенув плечима і повернувся до вивчення телефонів.
Через якийсь час дон Лотаріо озвався:
- Поглянь, Мануелю, ось іще знімки наших земляків. Той підвівся подивитись.
- Бачиш? Дон Норбєрто з алькальдом Франсіско Карретеро перед ратушею.
- А який тут гладкий дон Франсіско!
- То, певне, якийсь урочистий день, бо обидва у святковому строї, а Франсіско - з берлом.
- Послухайте, доне Лотаріо, а хто такий цей Хусто Мартінес Ло?
- Овва! А ти звідки знаєш це ім'я?
- Я щойно почув його від вас.
- Від мене?
- Атож. Ви голосно сказали: Хусто Мартінес Ло... і ще щось.
- Певне, «покійний»...
- Не пригадую, що саме. Але ви вже починаєте розмовляти самі з собою, як той зайда каталонець, завсідник Клубу лібералів, що сам собі продавав крам між першою й другою кавою. Пам'ятаєте?
- Звичайно, пам'ятаю! Якось увечері він надавав собі ляпасів, приказуючи: «Ось тобі, Мелітоно, за твою розпусту, ось тобі, ось тобі!» [297]
- А вихиливши шість чи вісім келишків коньяку, бо що не вечір пив усе більше, розмовляв з цілим гуртом враз. Що більше пив коньяку, то більше йому ввижалося жінок, і він заходжувався сваритися з ними. Рамонсільйо Марін називав його спіритистом. Але ви торуєте той же шлях, розмовляючи з оцим Хусто Мартінесом...
Дон Лотаріо зареготався і розповів Плінію історію з надмогильною плитою.
Погомонівши трохи, приятелі на пропозицію Плінія почали накручувати телефонні номери з нотатника Рудих сестер.
Перший номер належав бакалійникові. Дон Лотаріо занотував адресу, яку йому продиктував Пліній. Другий номер не відповідав. По третьому, як виявилося, сестри прикликали свою хатню робітницю. Четвертий належав дону Хасінто Амату, сповідачеві сестер. Пліній попросив до телефону самого падре і домовився зустрітися з ним наступного дня у кав'ярні «Універсаль». Телефонували ще, доки не набрався спис осіб, серед яких були кравчиня, аптекар, молочар та інші. Виробивши план на наступний день, вони вже збиралися до готелю на вечерю, аж тут подзвонили у двері.
- Хай йому біс! Мануелю, а що, коли це повернулися Руді сестри? От і край нашим розслідам! - зітхнув ветеринар.
Пліній не міг повстримати сміху й закашлявся, похлинувшись димом сигарети.
Відчинивши двері, він побачив на порозі худу схвильовану жінку, ще молоду, але змарнілу чи то від тяжкої праці, чи то від нестатків.
- Я Гертрудіс, хатня робітниця панночок. - І, розгледівши в сутінках Плінія, вигукнула:
- Боже мій, та це ж бо шеф Пліній!
- Гертрудіс? Я й не знав, що ти мешкаєш у Мадріді.
- Це так, уже два роки. Як усі, так і я. Що, й дон Лотаріо тут? - зраділа вона, коли той виник за спиною Плінія. - Я така рада вас бачити! Я спершу не впізнала вас у цивільному вбранні, але скоро почула ваш голос... А що ви тут робите?
- Та нічого особливо. Просто мене викликали, аби я з'ясував, де поділися твої господині.
- Пречиста діво Марія! А я саме була в іншому домі, й мені сказали, що звідси дзвонили. То я собі подумала: мушу йти, довідаюсь принаймні, чи не сталося ще якого лиха.
- Та нічого більше не сталося. Сядь на хвильку,
- Якщо ваша ласка, я спершу подам вам пива з холодника, а то все дно пропаде. І шинка є.
- Чудово! - озвався дон Лотаріо. - Для себе теж візьми.
- Яка ж я рада вас бачити! Яка радість! Яка тільки радість! [298] - повторювала вона, побравшись довгим коридором на кухню.
Утамувавши першу спрагу й голод, пригрівшись біля жарів-ниці, Пліній взяв її на допит.
- А як ти потрапила в цей дім?
- Панночки завжди і в усьому воліють мати справу з людьми з нашого міста. До столу тут подається все звідтіля: шинка й ковбаси від Каталіно, вино від Гонсалеса Фернандеса, сир від Іносенсії Торрес. А я час од часу готую для них тамтенші страви. Вони призвичаїлись до них, живши там... Панночки добрі, мов янголи. А скромні! А працьовиті! Хвилини не всидять бел діла. Понад усе люблять чистоту. Щодня купаються, їм завжди бракує води. Думають однаково й усе роблять разом. Маніть я, заставши їх зранку в сорочках, не можу второпати, хто з них хто. Одна, знаєте, жвавіша й балакучіша. Друга спокійніша, але хода в них однакова й жести ті самі. Чи знаєте, Мануелю, як я їх розрізняю? Одна з них, панна Алісія, має бридкий ніготь на великому пальці правої руки.
- А як ти думаєш, - урвав її Пліній, - що з ними могло статися?
- І гадки не маю. Я вже це казала тутешній поліції. Суш собі голову, але не знаю. Обікрасти їх не обікрали, бо гроші, яких у них задосить, вони тримали в банку. Тут ніхто нічого не чіпав після того, як вони зникли. Зрештою, що я можу сказати? Ви самі, панове, знаєте - це такі янголи, що нікому б не спало на думку скривдити їх чи зичити їм злого. А щодо якихось підозрілих знайомств чи любовних інтриг, то вони вже не в тому віці й цнотливіші за святого Йосипа.
- А які люди бували в них?
- Я знаю всіх, хто тут буває. Усе люди пристойні, здебільшого з Томельйосо. Та що там казати! Це ще загадковіше, ніж непорочне зачаття!
- Я помітив, що всі шафи й комоди позамикані на ключ.
- То так. Хоча й живуть вони тільки вдвох... У них все під замком. Навіть передо мною, хоча я в них за свою. Вони самі сміються зі свого призвичаєння.
- А де вони зберігають ключі?
- У правій шухляді туалетного столика.
- А ключ од цієї шухляди?
- У торбинці. Кожна має свого ключа. Але ви не знайдете нічого підозрілого. Марна праця!
- То вони були самітні і без жодних зобов'язань?
- На жаль. Утім, Марія мала нареченого, свого єдиного нареченого, котрий пропав безвісти ще в часи війни. До другої, здається, ніхто ніколи не залицявся. Вродливими, по правді кажучи, [299] вони не були. Окрім того, мені вони завжди видавалися трохи... замало палкими. Ви мене розумієте...
Дон Лотаріо усміхнувся.
- Але це правда. У жінці, хай навіть немолодій, завжди можна пізнати гарячу кров. А ці...
- Гаразд, - сказав Пліній, допиваючи пиво. - Напевне, нам ще доведеться час од часу звертатись до тебе, то я зателефоную по цьому номеру.
- Авжеж. Я там буваю щодня. Тільки ви мені задзвоните, я миттю примчу, бо це недалечко, на вулиці Гравіна. На перший же поклик я тут як тут!
Стомлені подорожжю, вони вирішили нікуди не виходити того вечора і, повечерявши в готелі, перейшли до малого салону покурити перед сном.
У фотелі сиділа якась схожа на чужинку стара пані, тримаючи на колінах песика - китайського муцика. У другому фотелі молодий негр читав англійську книжку.
Відколи вони переступили поріг салону, стара пані не спускала з них очей. Зрештою через якийсь час спитала в них з помітним французьким акцентом:
- Добродії теж з Томельйосо?
- Так, шановна, - відказав дон Лотаріо. - По чому ви це пізнали?
- Бо всі пожильці цього готелю звідти.
- За винятком отого, - зауважив дон Лотаріо, кивнувши на негра.
- І мене. Я теж не з Томельйосо. Натомість звідти мій песик.
- Справді?
- Еге ж. Це подарунок однієї дівчинки з Томельйосо. Він мені за сина.
І замовкла, пестячи своє собача, котре видавалося дуже з того задоволеним.
- У мене нікого більше немає, окрім нього. Усі померли у Франції.
- І давно ви живете в Іспанії?
- П'ять років.
- Вам подобається наш край?
- Ні. Але хіба не однаково, померти тут чи деінде? Запала мовчанка, така гнітюча, що навіть негр завважив це і підняв од книжки свої порцелянові очі.
Стара французка з гідністю підвелася і, взявши песика під пахву, кивнула головою на прощання. [300]
Дон Лотаріо зобразив на своєму обличчі подивування. Негр повернувся до лектури, відкинувшись у фотелі.
До салону зазирнув власник готелю дон Еустасіо. Він подивився поверх окулярів на негра і підсів до приятелів погомоніти. Було вже пізно. Фараон так і не з'явився, тож вони, позіхаючи, піднялися до своїх покоїв.
Рано-вранці вони вже були на вулиці Фігероа. З допомогою фахівця, присланого з департаменту, відкрили шухляду, де лежали всі ключі, й почали ретельно оглядати шафи, комоди й скриньки, перебираючи білизну, листи, фотографії та різні пам'ятні речі. Шукали чогось такого, що могло б навести на слід. З усього, що пройшло перед їхніми очима й через їхні руки того ранку, увагу Плінія і дона Лотаріо привернув кількатижневий людський ембріон, законсервований у скляниці зі спиртом. Він стояв на горішній полиці шафи в покою, котрий, певне, правив колись за опочивальню подружжю Пелаес.
- Мабуть, якась родинна реліквія, - зауважив дон Лотаріо. Пліній погодився з таким припущенням, і невдовзі вони мали нагоду пересвідчитись, що сестри Пелаес зберігали й іншого роду реліквії: пасма волосся, молочні зуби, бандаж проти кили й дамську рукавичку з випаленими дірками.
- Так... Тут шанують минувшину й пам'ять предків. Пополудні зателефонувала Гертрудіс, повідомивши, що навідається ненадовго подати їм пива.
- Чи варто було їхати до Мадріда задля того, щоб цілісінький день нидіти у цій дірі? - раптом роздратовано сказав дон Лотаріо, визираючи на балкон.
Пліній подивовано глянув на нього.
- А ви гадали, що ми вибралися сюди байдики бити? Ми приїхали працювати.
- Ясна річ. Але ж можна поєднати потрібне з приємним. Приміром, ми могли б прогулятися по Растро, поласувати бульйоном у «Ларді», посидіти в парку Ретіро... Чи я знаю? Мені не до шмиги сидіти отут у чотирьох стінах!
- Але ключ до загадки ми можемо знайти тільки тут. А часу у нас доволі. Як тільки закінчимо справу, цілий день присвятимо тутешнім дивовижам.
Згадавши про велику шафу в кімнаті поряд з кухнею, Плн ній подався туди в трохи гіршому гуморі. Дон Лотаріо з похмурим обличчям ще постояв перед залитим сонцем балконом і зрештою неохоче поплентав за шефом.
Той саме відчинив велику шафу, напхом напхану ляльками різного розміру, часу та якості. Усі чистесенькі, ошатно зодягнені й вишнкувані в ідеальному, навіть занудливому порядку. Десятки [301] скляних очей дивилися на нього. Піднесені руки з розчепіреними пальцями. Застиглі усміхи. Червоні вуста. Безліч ясноволосих голівок.
Пліній аж розчулився, розглядаючи цей вертеп. У тих різноманітних фігурках з порцеляни, пап'є-маше й пластмаси уособлювалися нездійснені материнські інстинкти Рудих сестер. Він уявив собі, як ті шістдесятирічні панночки вечорами співають колискові перед оцією збірнею ляльок, перевдягають в інші сукенки, пригортають їх до своїх теплих зів'ялих грудей і виціловують шорсткими вустами. Усі діти, котрих вони не вродили і котрими снили, були помножені в тій шафі...
Пліній подумав про власну доньку, свою бідолашну доньку, вже дорослу, котра теж може не вийти заміж і зостатися самотньою, мріючи ночами про ненароджених дітей, про їхній нічний плач... Жінка, котра не породила, навіває такий сум, як най-смутніший цвинтарний кипарис. Треба, сто чортів, дати тій доль-ній частині тіла все, що їй належиться, а не справляти нічниці мов мармурове погруддя на п'єдесталі.
- Що ти там уподобав?
- Та нічого. Трохи задумався.
Задзеленчав дзвоник. Дон Лотаріо пішов одчинити. То була Гертрудіс. Вона увійшла пружною ходою і, привітавшись з ними, безпосередньо спитала, на що вони згаяли сьогоднішній ранок. Пліній спокійнісінько перелічив їй усі оглянуті закамарки, покої та шафи.
Служниця вчинила їм справжній екзамен:
- А високу шафу дивилися? А велику комоду? А комірку? А шафу з діточками? А полиці в бібліотеці? А...
На всі запитання Пліній ствердно кивав головою. Змушена визнати свою поразку, Гертрудіс пішла по пиво. Пліній позіхав, сидячи у фотелі, а дон Лотаріо повернувся до балкона.
- Але тут є дещо, чого ви, напевне, не бачили, - оголосила Гертрудіс, повертаючись з пляшками пива в руках.
- Що ж це?
- Кімната духів.
- І що в тій кімнаті?
- Подивіться. Я її ніколи не бачила.
- А те, що є у шафах, на полицях, у столиках, скринях, ти коли-небудь бачила?
- Теж ні. Панночки дуже потайливі.
Облишивши цю розмову, вони неквапливо допили пиво й доїли шинку. Коли чоловіки покурили, Пліній підвівся:
- То сходимо подивимось на те чистилище з духами?
Між великою шафою часів королеви Ізабели і дверима, що провадили до невеличкого, тьмяно освітленого кабінету, світла завіса закривала вузький коридорчик, де стояла ще одна вже [302] обшукана шафа, в якій зберігалося всяке манаття й вовняні речі.
- Де ж кімната привидів? До цієї шафи ми вже заглядали.
- Духів, Мануелю. Вона за шафою. Відсуньмо її, й побачите.
І справді, відсунувши шафу, вони побачили дверцята, поклеєні такими ж шпалерами, що й опочивальня. Давніми шпалерами в стилі модерн.
- А чому її названо кімнатою духів?
- Чи я знаю? Подивіться самі! Коли ми, замітаючи, відсували шафу, вони завжди так її називали.
- Певне, жартома?
- Ні, добродії, цілком наповажне.
Вони довго добирали ключі, доки знайшли потрібний.
Дон Лотаріо відімкнув дверцята до невеличкого покою, ледь освітленого високо розміщеним віконцем, що виходило до комірки з вугіллям. Тхнуло нафталіном й пліснявою. Клацнувши вимикачем біля дверей, вони виявили, що кімната набагато більша, ніж то видавалося в сутінках. Тут стояло тільки вісім чи десять манекенів у строях різних епох з пап'є-маше, один - з лози. Найцікавіше, що над шиєю кожного замість голови припасовано побільшену фотографію обличчя.
Манекени утворювали якусь чудернацьку чоту, породжену дитячою фантазією. Один з них являв собою дона Норберто у фраці, другий-дону Алісію в чорних хутрах. Решта - відомих уже з портретів у вітальні родичів, бородатих і в кучериках, у сурдутах і довжелезних сукнях. Серед них вирізнявся манс кєн, зодягнений у військовий мундир тридцятих років, з побільшеним знімком юнака з маленькими очицями. На грудях між ознаками республіканського війська нашито серце з клаптика червоного сукна, на якому жовтими літерами вишито слова: «Марія Пелаес, навіки моя кохана».
- Це, либонь, наречений панни Марії, той, що пропав безвісти в часи громадянської війни.
Пліній і дон Лотаріо сумовито усміхалися, роздивляючись на персонажі цього дивовижного музею. Тим часом Гертрудіс нетямилася з подиву:
- Матір Божа! Але ж і напакували тут небіжчиків! Недарма її названо кімнатою духів! Цікаво тільки, де вони роздобули мундир нареченого панни Марії.
- Мабуть, то він сам їй приніс. Або купили в кого-небудь.
- Не знаю, не знаю. Дуже дивно! Чуже вбрання в цьому домі...
Манекени стояли у хронологічному порядку. Поза генеалогічними рамцями лишався тільки вояк з нашитим серцем. [303]
Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
