Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
Дон Хасінто Амат і Хосе Марія Пелаес
Оскільки інших новин не було, а наближалася друга пополудні, вони подалися до готелю обідати. Прикупивши кілька пляшок пива в «Навазо», піднялися нагору неквапливим ліфтом. Фараона знову не було, тож приятелі сіли за столик. Поряд літнє подружжя з донькою розмовляли про весілля. За іншим столиком обідав, читаючи газету й не дивлячись у тарілку, якийсь чоловік.
Після десерту перейшли на той бік вулиці у кав'ярню «УнЬ версаль» на домовлену зустріч зі сповідачем Рудих сестер. Було ще рано. Вони сіли при вході, під вікном. З нього відкривався вид на площу Пуерта-дель-Соль і початок вулиці Алькала. Прямо перед ними снували пішоходи.
- Скільки людей, і які вони чужі! - замислено проказав Пліній. - Погляньте лишень на всіх цих людей, що переходять вулицю, штовхаючись і не помічаючи нікого довкола. Немов рухливі предмети. У кожного своє внутрішнє життя, кожен поглинений своїми думками, а їхнє позірне життя-тільки переміщення з місця на місце у натовпі чужих людей.
- То правда. В малих містечках ми більше держимось купи. А тут люди живуть в одному місті, але не знаються, і схоже, й не хочуть знатися.
- Погляньте он на того, що допомагає незрячому перейти вулицю! Веде його під руку, але не бачить його. За хвилю він і не пригадає - сліпця перевів чи кошика переніс.
- На кого дивляться, то це на вродливих жінок. Дивись, яке жниво поглядів збирає та жіночка: усі зиркають на її ноги й вище...
- Так. Добре принаймні, що бодай це лишилось. Єдине, що ще розтоплює кригу таких ось міст, - зауважив Пліній. - Хоча я чув, що скрізь у Європі й на них уже не поглядають.
- Що тут справді бридке, то це той ведмідь посеред майдану. Ось що буває, коли невігласи бавляться в митців, - прорік дон Лотаріо. - Та ти знаєшся на цьому ліпше за мене.
- Та й сам водограй якийсь недолугий.
- Навіть більше - потворний!
За шинквасом у двох великих скляних кулях ритмічно перемішувався сік: в одній - помаранчевий, у другій - цитриновий.
- Цілісінький вечір бовтають ті соки! - обурився раптом дон Лотаріо. - Чи не простіше було б зробити це в міксері, та й по всьому!
- Це, певне, задля того, щоб викликати спрагу у відвідувачів. [304] Чого тільки не вигадають, щоб здерти з чоловіка зайвий гріш! - відказав на те Пліній.
Кав'ярня потроху заповнювалась. Провінційного вигляду чоловіки сиділи за столиками окремими громадками. Дехто навіть у капелюсі або береті. Вони скидались на заможних рантьє чи пенсіонерів, що перебралися в столицю до своїх дітей. Звідти долинали уривки розмов, пересипаних цифрами, закупівельними й продажними цінами, назвами маєтків.
- Це дуже нагадує наше містечкове казино, - підмітив дон Лотаріо.
- З приправою Пуерта-дель-Соль, а втім таке саме. Річ у тім, що більшість іспанців однаковісінькі... Тобто це ми такі, - усміхнувся Пліній.
- Так, ми діти землі й піддані плуга, чи то пак трактора. Приїздиш до Мадріда, й здається, що всі іспанці - службовики. Але це не так: іспанець - це здебільшого той, хто працює на ріллі, той, хто заледве вміє читати й писати, він каже, що вірить у Бога, але не ходить до церкви й переконаний, що монархія різниться од республіки тільки тим, що в республіці король вбирається у цивільне. І не варто про це сперечатись, бо нічого від того не зміниться. Іспанія є одним з найменш цивілізованих країв Європи, бо занадто прагне до того, щоб так воно й було, - виснував дон Лотаріо тоном промовця на мітингу.
- І одним з найбідніших країв.
- Про це шкода й мови. Добре вже й те, що грошовиті туристи уподобали наше сонце. Бо якби не це, то ми й надалі були б нацією, що продукує чистильників черевиків і сардини в бляшанках.
- Натомість тисячі наших людей подалися до інших країв, щоб двигати чужі валізи й крутити гайки...
- Мораль з того така, - знову виснував дон Лотаріо, - що ми, такі затяті націоналісти, невеликою поправою в нашому побуті завдячуємо чужинцям. Хіба не дивно?
- Погляньте, чи це не наш пастор? - показав Пліній на коротков'язого священика, що роззирався довкола, високо задерши голову, бо йому западали повіки.
- Перепрошую, ви часом не дон Хасінто Амат? - дуже чемно спитав Пліній, підводячись зі стільця.
Вони привіталися, і шеф відрекомендував йому ветеринара. Таки справді бідолашному дону Хасінто годі було впоратися з тими повіками. Вони йому повсякчас падали немов незакріплені жалюзі, і щоб бачити співрозмовника, він мусив задирати голову, ніби зазирав у якусь високо розташовану шпарину. Коли сповідач усівся, це менше впадало в очі, бо, замість дивитися перед себе, він косував. Був дуже смаглявий, з чорним аж синім волоссям, і мав на собі вже не нову, засмальцьовану сутану. [305]
Дон Хасінто замовив собі каву і ґречно запитав:
- Чим можу прислужитися, панове добродії?
- Я вже казав вам телефоном, що департамент безпеки доручив нам розсліди у справі сестер Пелаес.
- Знаю, знаю. Мені про це говорили в департаменті. Ви не ображайтесь, що я хотів дістати підтвердження... Нічого ніколи не можна знати, надто в таких випадках.
- Ви дуже слушно зробили, - спокійно відказав на те Пліній, облизавши губи. - Отже, що ви думаєте про це таємниче зникнення?
- По правді, друже Гонсалес, не знаю, що й думати. Бо таких святобливих жінок нині рідко можна спіткати. В усіх історіях з викраданням звичайно йдеться про гроші або помсту. Але тут не може бути й мови про крадіжку. Як вам відомо, з помешкання нічого не зникло. їхні заощадження в банку. Помста? Та хто б їм міг мститися? Адже вони правдешні янголи. Диво, та й годі!
- У злочинному світі бувають випадки, котрі спершу важко зрозуміти, але зрештою все дістає доволі просте пояснення. Тому я й подумав, що ви мусите знати їх дуже добре, так само, як людей з їхнього оточення, і могли б нам дещо підказати.
- Звичайно, я їх знаю. Протягом багатьох років я їхній сповідач. І сповідував ще їхню матір.
- Мені здавалося, ви молодші.
- То чорне волосся вводить в оману, а насправді мені незабаром сімдесят. А вони справді святі. В тому домі ніколи не коїлося нічого такого. Їхнє життя завжди було прозоре мов скло - як Алісії, так і Марії.
- А ви знаєте, що в їхньому помешканні є людський заро-день, законсервований у спирті? - закинув удку Пліній, сподіваючись щось вивідати.
Пастор зареготався, чимдуж задираючи голову, бо від сміху в нього ще більше заплющувалися повіки.
- Звичайно знаю. То викидень доньї Алісії - їхньої матері. Бідолашна! Усе життя мріяла мати сина. А оскільки це не вдалося, вирішила зберегти у скляниці бодай ембріон. Поміж себе - це знав лиш я - вони називали плід маленьким Норберто. Тисячі разів вони питалися в мене, чи не чинять гріха, а я, звичайно, відказував, що ні.
- У такому разі ви знаєте й про кімнату духів?
- Авжеж. Мене дуже насмішила, в доброму розумінні, їхня вигадка. Бідолашні проводили довгі години в тій кімнаті, спілкуючись зі своїми предками.
- А той військовий з нашитим на мундирі серцем?
- Бачу, що жодна подробиця не сховалася від вашої уваги, [306] друже Гонсалес. То, либонь, єдина \u1110інь - не казатимемо чорна, скорше сіра - в історії родини.
- Поясніть, якщо ваша ласка!
- Це наречений Марії, якого її рідні не дуже шанували. І не тому, що був лихий чоловік, боронь Боже, але батькам, та й мені, він видавався фатальним.
- Чому?
- Це справа давніх часів. Прикра річ. Ви мене розумієте.
- Тобто комуніст? Або анархіст?
- Ні, просто республіканець. Можливо, надто радикальний. Одне слово, до церкви не ходив, голосував за лівих у лютому тридцять шостого і служив офіцером у війську червоних.
- Хто він був за фахом?
- Ветеринар. Ветеринар-республіканець. Це вже занадто!
- А то чому ж? - підхопився діткнутий дон Лотаріо. - Ви вважаєте, що ветеринар не може бути республіканцем?
- Чи я знаю? Ветеринари й фармацевти завжди видавалися мені людьми, що шанують закон.
- І що з ним сталося? - урвав його Пліній.
- Хтозна. Родину Пелаес війна заскочила в Сан-Себастьяні, а він лишався в Мадріді. Більше од нього звісток не мали.
- А його родина?
- Його батько теж був офіцером і республіканцем. Після війни десь зник. Мати померла, а брат, здається, емігрував до Мексіки.
- Зрозуміло.
- Але Марія була дуже прив'язана до нього. Мали побратися в тридцять шостому. Він був порядний, але нещасливий юнак, як і всі республіканці під той час. Ви самі розумієте. В добропорядній іспанській родині республіканець, хоч би який порядний, завжди як сіль в оці... Зі мною він ніколи не заходив у суперечку, це треба визнати. До церкви не ходив, але зі мною завжди вітався як зі світською людиною за руку без жодних церемоній. Кілька разів я пробував наставляти його, і він не мав мені того за зле. Чемно вислуховував, але досить було мені відволіктися, він міняв тему... А втім, історія з нареченим належить уже до минулого, й не думаю, щоб вона мала щось спільного зі справою.
- Безперечно.
- Я був подумав, чи їх не викрадено, щоб зажадати викупу. Адже грошей їм не бракує. Але ніхто нічого досі не вимагає. Якби їх щось тривожило, то вони звернулися б до мене за порадою. Того дня вранці я бачив їх у церкві й ми трохи погомоніли. Виглядали такими ж спокійними, як і завжди. Навіть просвітленими...
Пліній і дон Лотаріо перезирнулися, немов його остання заувага [307] щодо просвітленості сестер Пелаес видалася їм недоречною. Та й сам пастор, схоже, здивувався, що в нього вихопилося таке слово, і пильно поглянув на них з-під опущених повік. Зрештою він сказав:
- Річ у тім, що я ніколи не зустрічав жінок, які б до такої міри дбали про чистоту й лад. Вони перебувають у стані безнастанної війни з пилом, плямами й безладом. Усе в їхньому помешканні блищить, як нове. Ви не звернули на це уваги? І це, Зважте, за кількаденної їхньої відсутності. Однаково чисті - як зокола, так і зсередини, - зітхнув дон Хасінто.
Пліній з розчарованим виглядом потягся за сигаретами. Було врозуміло, що сповідач нічим їм не допоможе. Він сказав усе, Що знав. Запала тривала мовчанка. Пліній раз у раз підносив руку до краватки, немов хотів пересвідчитись, що вона на своєму місці. Звикши до тісного мундиру, почувався якось невластиво.
За сусіднім столиком чоловік із зеленим каменем на персні вголос обурювався:
- Уяви собі, я все життя вважав, що маю підвищену кислотвість шлунка, а вчора вибрався до лікаря, найкращого в Мадриді, і той сказав, що ні, мені, виявляється, навпаки, бракує кислот. І порекомендував пити коньяк і їсти гострі страви... Це після п'ятнадцяти років чернецького постування! Тисячу сімсот песет здер з мене за візит, мерзотник! Оце робота! Тисячу сімсот песет тільки за пораду пити коньяк!
- Я оце пригадав одну річ, - раптом сказав священик, проводячи пальцем по лінивих повіках. - Щоправда, не знаю, чи є тут якийсь зв'язок... Кілька років тому їм забаглося всиновити дитину. Це природно. Потяг до материнства й таке інше.
- Авжеж. Не вікувати ж їм з тим ембріоном Норберто, - вихопився з недоречним дотепом дон Лотаріо.
Пастор витріщився на нього, а Пліній насилу стримався, щоб не засміятись. Дон Лотаріо збентежився, а дон Хасінто визнав за краще не зважати на таку нетактовність.
- Вони, вірніше ми, розпочали щодо цього перемовини з сирітським притулком, але це виявилось так складно, потребувало стільки формальностей, що довелося відмовитись. Потім вони хотіли взяти до себе знайому дівчинку, яку одна жінка прижив ла від свого свекра...
- Від свекра? - недовірливо перепитав дон Лотаріо.
- Так, від свого свекра. У житті й таке буває. її чоловік помер зовсім молодим, тож бідолашна згрішила зі своїм свекром. А оскільки вона має й інших дітей, яких зоставив їй чоловік, то свекор, що й надалі мешкав з ними, вирішив спекатися своєї доньки. Але зажадав забагато грошей, та ще й на певних умовах. Ви не повірите, як він величався, той негідник! [368] Це ж треба! Бути сином свого діда! - мовив сам до себе дон Лотаріо.
- Після невдачі інших спроб вони не робили, - ігноруючи ветеринарові репліки, продовжив пастор. - Утім, думаю, це теж ніяк не пов'язано з їхнім зникненням.
Пліній стенув плечима й знехотя кинув:
- Ніколи не можна знати. А вам відомо, де мешкають ті люди?
- Пам'ятаю тільки, що десь на Каньйо-Рото. Це мусить знати їхній кузен.
- Їхній кузен?
- Так, кузен. Хосе Марія Пелаес, уповноважений в їхній майнових, банкових та інших справах.
- То він комерсант?
- Почасти. Власне, він рантьє, але передовсім - філателіст. Вони його дуже люблять і вдоволені з його піклування про них. Під той час він був у Парижі. Сьогодні має повернутися. Збирався пробути там довше, але я викликав його листом, повідомивши, що зникли його кузини. Після розмови з вами я намірявся провідати його.
- Ми підемо з вами, - рішуче сказав Пліній.
- Чудово.
Пліній на хвильку вийшов, поставивши дона Лотаріо в скрутне становище, бо він не знав, про що говорити зі сповідачем. Дон Хасінто Амат навіть не старався приховати своєї неприязні до ветеринара, котрий вперто дивився через вікно на вулицю, і демонстративно видобув з кишені молитовника. Забачивши це кутиком ока, дон Лотаріо розізлився й почав мугикати революційний гімн. Вдаючи, що не чує цього, пастор повернувся до нього спиною.
Тим часом Пліній сів на своє місце й теж задивився у вікно. Справа сестер Пелаес ніяк не посувалася, його дратувало те, що він лиш допіру дізнався, що зниклі сестри мали кузена, котрий опікувався їхніми справами. У малих містечках, подумав Пліній, кожна людина є істотою цілісною, довершеною, частиною іншого, більшого цілого - родини. Там знаєш одразу всю людину, всю родину. Тут же, в столиці, людину пізнаєш ступнево, по крихті. Що вже казати про родину. В містечку можеш враз довідатись про життя кожного з мешканців. Тут мусиш складати його як ту крутиголовку. Там життя кожного є немов повість, яка щодня збагачується на події, котрі стають тобі відомі від нього самого чи його ближніх. Тут знаєш щонайбільше назви розділів. Там сидиш собі на терасі казино «Сан-Фернандо», і, коли хтось проходить по той бік вулиці, твоя голова відтворює історію всього його життя: його удачі й знегоди, вади й надуживання, подружні зради і предків, зиски і збитки, [309] день, коли він зламав руку, коли його покусав пес або коли його онука мала операцію сліпої кишки. А якщо напружитись, то пригадаєш собі навіть, де його родинний склеп на цвинтарі, в якій крамничці скуповується і в якого голяра буває суботами. Тут бачиш не людей, а тіні. Вони не дивляться одне на одного, не розмовляють - найсправжнісінькі плакати замість людей. А жінки привертають твою увагу лише звабливими формами свого тіла... Тому бути в Мадріді детективом-заняття чисто механічне. Треба починати з з'ясування, хто є хто. В містечку ж робота зовсім інша, бо мусиш відшукати найглибший закапелок в людях, котрих знаєш. Містечка - як книжки. Великі міста - як брехливі газети...
- То панове йдуть зі мною до Хосе Марії Пелаеса?
- Ходімо.
На вулиці пастор мав нібито менше клопоту з повіками, принаймні так здавалося. Людська хвиля, що покотила через перехід, мало не понесла з собою дона Лотаріо, котрий мусив удатися до кумедної еквілібристики. Пастор підносив руку, забачивши таксі (напевне не розрізняючи тих, що були зайняті). Ветеринар, спостерігаючи за ним, крадькома посміювався. Пліній поглянув на балкони готелю, і його охопило підступне бажання піти до ліжка, в якому й провести решту дня, без жодних кузенів, без вечері й усього іншого. Вільної машини досі не було.
Дон Лотаріо штовхнув його ліктем у бік. Якийсь досить пристойно зодягнений старий порпався в кошику на папери. Перебираючи папірець за папірцем, деякі ховав до кишені, інші розсіяно викидав. Папірці визирали з усіх його кишень.
- Що це він шукає? - подивувався ветеринар.
- Хтозна. Може, він і сам не знає, - відказав Пліній, дедалі більше впадаючи в песимізм.
Старий перейшов до іншого кошика, не зважаючи на те, чи хто спостерігає за ним, чи ні.
Нарешті з'явилося вільне таксі, й вони поїхали на вулицю Клаудіо Коельйо. Придверник підтвердив, що дон Хосе Марія вже приїхав. Тендітна служниця провела їх з передпокою до просторого кабінету, де за великим столом сидів чоловік років п'ятдесяти у зеленому шлафроці й розглядав через побільшу-вальне скло поштові марки. У нього була охайно підстрижена борода, а на носі - золоті окуляри зі скельцями у формі переполовиненого яйця. Він зробив порух, щоб підвестися для привітання, але не встав, немов був прив'язаний до фотелю. На гостей дивився поверх окулярів з байдужим виразом і стиснувши вуста.
Дон Хасінто відрекомедував йому Плінія і дона Лотаріо. Хосе Марія Пелаес ледь схилив голову й замість того, щоб потиснути їм руки, знехотя подав кінчики пальців. [310]
Сповідач, високо задерши голову, коротко виклав господареві історію зникнення сестер і вияснив місію Плінія та його приятеля. Кузен слухав його так само байдуже, час од часу позираючи на розкладені перед ним марки.
Вислухавши, кузен помовчав, а потім невдоволено буркнув:
- Не знаю, чого можна домагатися од моїх кузинок.
У кабінеті, куди не кинь оком, стояли й лежали альбоми з марками. Гості, примостившись утрьох на одній невеличкій канапі, бо, крім фотеля господаря, сісти було ніде, почувалися дещо скуто. Обстава була новочасна, гарна, але скупа. Тут усе призначалося для марок.
Після нетривалого мовчання Пліній суворо спитав:
- А чому ви, довідавшись про зникнення кузин, одразу не виїхали з Парижа?
Кузен поглянув на Плінія так, немов тільки зараз завважив його присутність. Потім перевів погляд на сповідача, потім знову на марки і, зрештою, кумедно стенувши плечима, відказав:
- А чим я міг зарадити?
- Направити нас на якийсь слід, наприклад.
- Не бачу жодних слідів, слово честі.
Пліній підвівся. Решта зробила те саме, не без зусиль з огляду на тісняву.
- Гадаю, на часі ви не збираєтесь виїздити з Мадріда?
- Навряд. Маю багато роботи, - й показав на марки. Хосе Марія теж поволі підвівся зі свого фотеля й поплентав за ними, зашиливши руки в кишені шлафрока й низько схиливши голову. Хоча виглядав він досить молодяво, порушався як старий. Уже в передпокої кузен тихо, немов до себе, проказав:
- Мені ніколи не подобались кримінальні історії, і я не знаю, що тут сказати.
- Йдеться не про кримінальні історії, а про ваших кузин, - зауважив Пліній.
- Єдине, що мені спадає на думку, це те, що мої кузини мали пістоль.
- Як то пістоль? - аж кинувся Пліній.
- Так, пістоль, що лишився від дядька.
- І що?
- Може, варто перевірити, чи він на місці? Сповідач розгублено подивився на поліцейського.
- Пістоль? У них?!
- Це він каже. І де вони його зберігали?
- Під сінником у ліжку Алісії.
- А ми й справді не заглядали під сінники...
- Я думав, поліція заглядає скрізь. [311]
- Чи не могли б ви піти з нами до помешкання своїх кузин? Можливо, ви ще щось згадаєте.
- Гаразд.
І, не виймаючи рук із кишень шлафрока, замислено втупився собі під ноги. Усі очікувально дивились на нього. Зрештою, знявши свої овальні окуляри, він підійшов до вішака й надів поверх шлафрока дощовик.
- Я готовий.
- Перевдягатись не будеш? - спитав дон Хасінто.
- Ні...
Дорогою до оселі сестер вони не розмовляли. Зійшли сходами нагору. Ледь переступивши поріг помешкання, кузен заквапився, якщо це слово можна прикласти до нього, й мовчки попрямував до опочивальні. Решта подалися слідом. Він увімкнув лампу на столику і, ставши навколішки біля ліжка, устромив руку між двома сінниками. Звівши очі до стелі, довгенько шарив там. Нарешті видобув якусь коробку. Не відкриваючи її, виважив на долоні.
- Порожня.
Пліній взяв у нього з рук звичайну картонну коробку з рештками давньої наліпки. Потрусив її і відкрив. Усередині лежав тільки комплект набоїв. Усі перезирнулися.
- Коли дядько помер, вони хотіли його викинути. Однак потім передумали й вирішили залишити зброю про всяк випадок, адже жили самотні.
- Вони ніколи й словом не обмовились, що мають пістоль! - здосадовано вигукнув сповідач.
- Певне, вони вийшли з дому в якійсь поважній справі, якщо прихопили з собою зброю, - мовив Пліній, досі тримаючи в руці коробку і обводячи поглядом присутніх.
- Ясна річ, доне Хасінто, що вони не все вам розповідали, - в'їдливо докинув ветеринар.
Дон Хасінто задер голову ще вище ніж звикле з наміром кинути на нього спопеляючий погляд, але це не дало бажаного ефекту внаслідок сили тяжіння його повік.
- Ви дуже люб'язні, - сухо відказав натомість.
- Що ви думаєте про це, доне Хосе Марія? - звернувся Пліній до кузена, що вкляк навколішках біля ліжка.
- Мої кузини дуже імпульсивні, - відповів той, підводячись нарешті на рівні.
- Що ви хочете цим сказати?
- Що вони... легко піддаються емоціям. І швидкі на вчинки. І знову замовк, з руками в кишенях, втупивши погляд собі під ноги й стиснувши вуста.
- Якщо ваша ласка, розтлумачте, - наполягав Пліній. - Яким емоціям піддаються? На що вони швидкі? [312]
- Ну... на все.
- Хосе Марія має рацію, - втрутився сповідач. - Вони швидкі на вчинки, коли йдеться про добрі діла...
- Щось у тому роді. Якщо, скажімо, купити собі ласощів, - глибокодумно довершив Хосе Марія.
Усі перезирнулися й розсміялися, навіть пастор. Тільки кузен стояв, як і досі, непорушно.
- Хосе Марія хотів сказати, що вони імпульсивні, як діти, і завжди готові до справ добрих і невинних. Мов ті янголи.
- З пістолем, - глузливо докинув ветеринар, не приховуючи неприязні до пастора.
- Так, з пістолем, нестерпний пане ветеринар! З пістолем і чистим, як храм, серцем!
- Доне Лотаріо! - докірливо похитав головою Пліній.
- Можна? - почувся чийсь несміливий голос.
На порозі опочивальні зніяковіло стояла придверниця.
- Я дуже перепрошую, і добривечір! Хай панове вибачать, але забачивши, як ви піднімалися нагору, я сказала собі: як тільки ви вийдете, я скажу вам дещо таке, що цілісінький день не давало мені спокою. Але ви все не виходите й не виходите, то я поклала собі: зійду зараз нагору й скажу їм це. Ну от, дивлюся, аж двері відчинені, то я зайшла. Бо, бачте, відколи пропали мої бідолашні панночки, ми всі в домі, тобто, я хотіла сказати, в придверницькій, сушимо собі голову, що то могло їм приключитися. Ви самі розумієте, що такі люди, як щире злото, і знали ми їх віддавна, бо пан Норберто, небіжчик, приїхавши сюди з Томельйосо, відразу взяв мого батька, царство йому небесне, сюди до придверницької, і завжди так добре ми жили між собою, а з панночками то ще в піску разом бавилися, бо ще в Томельйосо моя матінка служила у дона Норберто, і подумати тільки, це просто нечуваноі щоб отаке сталося...
- Добре, добре. То що ви там були згадали й збиралися нам розповісти? - урвав її Пліній.
- Що я збиралася розповісти? Так-так, ваша правда. Якось мені слова самі втікають, а все на радощах, що бачу вас і дона Лотаріо теж... Отож, коли панночки вийшли того вечора з дому, то сіли до таксі, розумієте? До таксі. Це вони, що завжди ходили тільки побіля своєї оселі й зроду не виходили поза свій квартал, хіба що в разі доконечної потреби... Якщо й виходили, то тільки до церкви святої Варвари або святого Йосипа, якщо до Цукерні, то до Ідальго, Ріофріо або до Моніко, театр теж близенько... Але того вечора, вийшовши, зупинили перше ж таксі, що проїздило вулицею. То мені й спало на думку, чи не сталося чого, бо вони взяли таксі.
- І нічого вам не сказали?
- Ані словечка. Я вже про це розповідала поліцейським, [313] таким гордовитим... Сіли до таксі, й по всьому! Я й кажу своїй сестрі Фелісіані, вона геть підсліпувата: «Куди це їм так припекло, що навіть таксі взяли?»
- Гаразд. Але що саме не давало тобі спокою цілий день? Про таксі ми й так знаємо.
- А хто це вам розповів? - сторопіла вона.
- Та ті ж поліцейські, такі гордовиті, як ти кажеш, що перші тебе допитували.
- Авжеж, авжеж. Але чи казали вони, що панночки так поспішалися, немов їх хтось поганяв?
- Не пригадую.
- Саме це й не дає мені спокою. Саме те, що вони так поспішалися.
Спекавшись нарешті пастора, кузена-філателіста й балакучої придверниці, Пліній і дон Лотаріо зайшли на хвильку до кав'ярні «Ліон», щоб обмінятися враженнями, а потім подалися вулицею Алькала до свого готелю.
- Знаєте, що я вам скажу, доне Лотаріо? - озвався Пліній, коли вони зупинились на перехресті Гран-Віа, чекаючи на зелене світло. - Оця справа сестер Пелаес не дуже мене надихає.
- Е, не кажи! Тепер, із зникненням того пістоля, все стає набагато цікавішим.
- І ще я вам скажу, - провадив своєї Пліній, - що мені вже починає обридати Мадрід. Та й чого мене мусить обходити історія зникнення двох старих причинних? Що мені до того, чи їх викрав якийсь курдупель чи людожер! Мені байдуже!
- Та що ти торочиш, Мануелю! Тобі дають нагоду показати себе в столиці як видатного детектива, а ти так поводишся!
- Чхав я на видатних детективів!
- Можеш чхати. А твоє рідне місто? Адже в Томельйосо всі покладають на нас таку надію!
- Але доне Лотаріо, дорогенький! Невже ви не бачите, що тут немає ніякого матеріалу? Що це справа аматорів? Такі справа ніколи не розкриваються. Хіба ви не розумієте, що мадрідські детективи дали мені практично безнадійну справу? Ці дві старі панни настільки дурноверхі, як і їхній кузен-філателіст, що могли просто впасти в канаву, або ж кран підняв їх угору разом з таксі, чи ще щось.
- Замовкни, Мануелю! Я ще ніколи не бачив тебе таким. І не лютуй! Це Мадрід на тебе так діє. Хоч би що ти казав, але ця справа дуже непроста. А кузен не такий дурний, як ти кажеш, інша річ, що він нічого не знає. Та й їх не варто зневажати, тим паче що зросли вони в нашому місті й живуть спогадами про [314] нього, а для нас це справа честі. Схаменися ради Бога й усіх святих, бо тут є неабиякий матеріал. Всьому свій час.
- Ви як та дитина.
- А ти, принаймні сьогодні, справжній телепень!
Йшли собі далі, обидва роздратовані, коли раптом, вже біля готелю, почули грубий голос:
- Де це вештаються мудрагелі з Томельйосо?
То був Фараон, котрий також повертався до готелю. Не один перехожий обернувся на його громовий голос, усміхаючись.
- Я вже два дні вас не бачу, трясця вашій мамі! Де це ви поділися?
- Фараон! - зрадів дон Лотаріо.
- Ми йдемо в готель вечеряти, - буркнув Пліній замість вітання.
- Я теж, хоча й без особливого бажання. Послухай, шефе, яка муха тебе вкусила, що ти такий похмурий?
- Та щось на сон хилить. А чого це ти йдеш вечеряти без особливого бажання? Досі ти не нарікав на брак апетиту!
- Я й зараз не нарікаю. Просто не хочеться повертатись до готелю. Я, коли наїжджаю до Мадріда, намагаюсь урізноманітнити свій побит. Рутини маємо задосить і вдома. Але сьогодні не здибав нікого із знайомих, то й завернув до готелю. Тільки от на душі марудно, хочеться чогось такого... Купив ось собі моднячу краватку на гумці, щоб при потребі довго не длубатись, і все дарма!
Він продемонстрував блакитну, помережану всіма кольорами веселки краватку.
- А тепер, якщо вже ми здибались, - провадив Фараон, не даючи роздивитись обнову, - ходімте десь хильнемо!
Пліній знехотя роздивлявся на краватку.
- Схожа на чілійський прапор, - мовив дон Лотаріо.
- Має такі кольори?
- Напевне не пригадую, але якісь чудернацькі.
- То ти пропонуєш вихилити по чарці? - немов вередлива Дитина нагадав Пліній.
- Це не пропозиція. Наказ! Перехилимо по одненькій і чимось загриземо. Потім ще по одненькій і загриземо чимось іншим, і так до сотки. Тоді повечеряємо чим Бог пошле й десь завіємось. Згода? Ну-бо, Мануелю, розхмурся! А то вирядився в цивільне й став сам на себе не схожий.
Дон Лотаріо так щиро зареготався, що й Пліній не втримався від усмішки, виплюнувши сигарету, а Фараон, вдоволено погладжуючи себе по животі, визивно поглядав на перехожих.
- Гей, кралечко! Хоч ти й виглядаєш мов той наваксований черевик, але це тобі до лиця, - гукнув він до якоїсь дівчини в короткому шкіряному плащі. - І обернувся до приятелів: - Ходімте, [315] детективи, прогуляємося по Руа-де-ла-Крус і з Божою поміччю знайдемо якусь пригоду собі на голову.
І без зайвих розмов вони подалися в напрямку, що його визначив Фараон.
- Не той тепер Мадрід, не ті тепер веселощі. Запаніли люди, навіть найостанніша мавпа має себе за бозна-що, не ходять вже до гамірних шинків, воліють висиджувати парочками в шикових напівтемних барах, перешіптуючись і попиваючи гидотне віскі, яке коштує шалені гроші, а відгонить шкарбаном... Я оце допіру злигався з двома такими типами, що заповзялися винникувати, то вони затягли мене до якогось снек-бару. І що ж? Ні до серця, ні до кишені! Нудьга, та й годі!
Пліній зупинився перед вітриною із жіночим взуттям.
- Що ти там набачив, Мануелю?
- Та маю привезти черевики дружині й доньці. Але вони всі якісь занадто модні. Дивна річ - я добре пам'ятаю, що носили моя мати й сестри, а що носять тепер - не знаю.
- Твоя правда, - меланхолійно погодився дон Лотаріо. - Дійшовши певного віку, вже недобачаєш того, що в тебе перед очима, бачиш лиш те, що мав у часи, коли ще добре бачив.
- Це чистісінька філософія, доне Лотаріо, - буркнув Фараон.
- Досить проста філософія. Бо тепер дивимося на те чи тамте, але бачимо лиш те, що маємо в собі, що було в нас замолоду, - наспів на допомогу приятелеві Пліній.
- Мудруєш, Мануелю! Це набагато простіше. Скільки не їж, а не виростеш. Колись їв усе поспіль, і все - на здоров'я. А ниньки геть усе лиш на шкоду.
- Годі вам, друзі, про старість, і гайда до шинку! Скуштуємо устриць. Не люблю я балачок про старість. Розважимось, як колись у молоді літа! Бо їсти хочеться, аж шкура болить. А потім ложечку соди й на боковеньки.
Вони вступили до бару, приглядаючись, що замовити. А Фараон, не гаючи часу, допався вже до виставлених на шинквасі устриць. Завваживши ошелешений вираз обличчя молодого кельнера, він мовив до нього по-батьківськи:
- Не потерпай, хлопче, та веди собі лік в голові, бо ми люди достойні й щойно спродали своє вино.
Вони їли та пили на свою втіху і втіху всіх завсідників, котрим не часто доводилося бачити провінціалів навіч і в дії. Що вже казати про Фараона, котрий ніколи не бентежився й почував себе невимушено будь-де.
- Чому нам, селюкам, - раптом озвався він, - так смакують морські створіння? До зайця чи баранчика мені геть байдуже, але я аж трушуся, коли бачу якісь там устриці.
Помітивши, що всі довкола сміються на його мову, Фараон [316] ще дужче заводився. Пліній, почуваючи себе трохи не в своїй тарілці, видобув сигарети і запропонував приятелям.
- Мануелю, устриці кращі за тютюн. - І до кельнера: - Хлопче, подай лишень ще вина!
Пліній та дон Лотаріо запалили, а Фараон і далі налягав на устриці.
Потім вони не поминули жодного бару, що траплявся дорогою. В «Ла Чулета» їх привітав радісний хор:
- Фараон! Фараон! Ти ба, та це ж Пліній у цивільному! І дон Лотаріо!
Троє студентів томельйосців з кількома дівчатами-іноземками були напідпитку і в доброму гуморі. Бурхливо привітавшись, вони відрекомендували новоприбулих дівчатам.
- Оце так ви студіюєте? - показав Фараон на дівчат скорше черевом, ніж пальцем.
- Приставайте до нашого гурту!
Одна з дівчат - висока, ясноволоса й дебела, дивилася на Фараона трохи перестрашено, але доброзичливо.
- Таку кралю студіювати одна втіха! Чи не так, Хуніперо? Одна колонада чого варта! - мовив він, поглядаючи на круті стегна, які дозволяла бачити в усій красі куца спідничка.
Пліній, затиснувши сигарету в губах, ніяково усміхнувся. Дон Лотаріо, не знімаючи капелюха, витріщався то на одну, то на другу дівулю.
Замовили ще вина, а худорлява гачконоса швейцарка зажадала ще печінки, але без перцю.
Потім усі заспівали марш з «Аїди». Підійшла квітникарка з гвоздиками, і Фараон, забравши в неї цілий оберемок, почав обсипати ними дівчат.
- Він геть глузду рішився, - сказав Плінію дон Лотаріо.
- Іспанські гвоздики для прекрасних дочок чужої землі!
Вся зала поблажливо спостерігала за ними. Дівчата прихильно реагували на витівки Фараона, наминали смажену печінку й залюбки пили вино.
- Коли вийдемо звідси, я покажу вам тут неподалік один Дім, де мене всьоме позбавили цноти, - оголосив Фараон.
- Позбавили цноти? Як це? - перепитала довготелеса німкеня.
- Забагато знатимеш!
Серафін Мартінес - голомозий студент - аж зайшовся од сміху. Маленька французка почала гамселити його по спині, хоч він, здається, був більше зайнятий топографією і комплекцією Дебелої німкені.
- Як ви опинилися в Мадріді? - спитав Хуніперо, коли сміх на хвилю урвався.
- Провадимо розсліди, - відповів гладун. [317]
- Ти теж бавишся в детектива, Фараоне? - здивувався Соїло.
- Аж ніяк. Таке скажеш! Я тут у справах громадських зв'язків.
Так вони засиділись до півночі. Зрештою Пліній і дон Лотаріо подалися до готелю спати, а Фараон зі студентами помандрували далі по винарнях.
Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
