Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
Запалене світло
Надвечір Пліній прокинувся й безтямно роззирнувся довкола. Що це за помешкання? Що за місто? Як він тут опинився? Поволі шум автомобілів за вікном повернув його до Мадріда, в готель «Сентраль», до справи Рудих сестер.
Ще якусь хвилю не одривав голови від подушки, втопивши очі в балконові ґратки, через котрі сіялось призахідне світло. Потім запалив сигарету й, затиснувши її в губах, лежав так, заклавши руки за голову. Покосувавши на рукави синьої піжами, усміхнувся. Кумедний же він мав вигляд! Він, Мануель Гонсалес, шеф поліції Томельйосо, зі славетного роду Плініїв, - і в піжамі! Чи не перший із свого покоління вкладався в такому строї до ліжка. А виною всьому подорож до столиці! І сестри Пелаес! І чому його донька вважає, що в Мадріді негоже покластися в ліжко без піжами?
Пліній неквапливо вбрався й зійшов сходами до салону. Кинув погляд на вечірні газети, що лежали на столі. «Дотепер жодних новин про загадкове зникнення сестер Пелаес», - звідомляв заголовок на останній шпальті популярної газети. І далі: «Згідно з інформацією департаменту безпеки місцеперебування сестер Пелаес, котрі, як ми вже повідомляли, не повернулись минулої суботи до свого помешкання на вулиці Аугусто Фігероа, досі не з'ясовано. Справу доручено відомому криміналістові, ім'я котрого нам не названо. Втім, найближчим часом розсліди мають дати результати».
Мануель замислився, його потішив епітет «відомий». Дон Лотаріо буде ущасливлений.
До стойки рецепції вийшов власник готелю дон Еустасіо і, дивлячись на Плінія поверх окулярів, повідав йому замість привітання:
- Вам телефонували близько шостої, Мануелю.
- Хто?
- Не назвались. Питали про вас, а коли я відповів, що ви відпочиваєте, поклали слухавку.
- Голос чоловічий чи жіночий?
- Чоловічий.
Піднявшись вулицею Алькала вгору, Пліній завернув на Аугусто Фігероа. У придверницькій, як звикле, анікогісінько. Він відкрив поштову скриньку й поміж рекламових брошурок натрапив на конверт, заадресований: «Поліцейським, що провадять розсліди у справі сестер Пелаес». Пліній начепив окуляри і, розпечатавши його, витяг аркушик паперу, на якому червоним фломастером було написано: «Це я викрав сестер Пелаес. Помста. Ви їх ніколи не знайдете. Недоумки! Дикий Кіт». Він двічі [326] прочитав листа, стенув плечима, сховав папірець до кишені й неквапливо побрався сходами.
Відчинивши двері, Пліній здивувався - в коридор падало світло з кабінету чи з вітальні. Зайшов досередини. Нікого. Міг присягтися, що вранці світла не вмикав. Яскраво світило сонце, його проміння проникало через вікно, що виходило на крамницю електроприладів. Ні, він напевне не вмикав світла. За ясної погоди не було потреби в штучному освітленні помешкання, вистачало природного.
Якусь хвилю Пліній наслухав. Ані звуку! Поволі, напружуючи всі свої п'ять органів чуття, почав кружляти кімнатами, намагаючись відтворити в пам'яті всі його дрібниці. Але яким ключем відімкнено двері? Наскільки він знав, існувало три ключі: по одному мала при собі кожна з сестер, а третій, що зберігався в придверницькій, тепер був у нього.
Пліній повмикав в усіх кімнатах світло. Однак не чіпав нічого. Всі речі на своїх місцях. Усі шухляди й двері замкнені. Жодних слідів злому. «Дивина! -подумав він. - Той невідомий залишив безсумнівний слід - світло в кімнаті. Найпевніш, він надто захопився своїми пошуками. Мусив добре знати цей дім, його звичаї й останні події, які спричинили втручання поліції. Чому ж одвідувач пішов, забувши погасити світло - в поспіху чи з неуважливості?» Пліній подумав, що той «хтось» був тут, напевне, надвечір, в противному разі не потребував би електричного світла. «Чи це не він хотів упевнитись, що не застане тут мене й тому зателефонував до готелю? Чи не в кабінеті він щось шукав? Але ж тут немає жодних сховків... Найвірогідніше, це була перша кімната, куди він заходив. Або ж остання... У кожному разі йдеться про когось, хто добре знав це помешкання».
Він подумки перебрав обличчя й імена всіх опитаних, усіх відомих йому осіб, так чи інакше зв'язаних з родиною Пелаесів. І текст того блазенського листа, підписаного «Диким Котом». Ясна річ, ситуація ускладнювалась. Досить лиш з'явитися в газетах повідомленню про таємниче викрадення, грабіж чи щось подібне, як де не вискіпуються отакі анонімні недоумки. Він знав це зі свого багатого досвіду. Здебільшого саме невдатні злочинці виявляють свої нахили в цидулках без підпису. Ото було б потішно, якби ця нібито проста справа двох сестер - кумедних старих панночок, істеричок - нараз ускладнилась, перекресливши тим самим його уявлення про осіб, яких він мав за добре знаних. Гаразд, але чому та запалена лампа має додати справі таємничості й одібрати їй позірно свійський характер? А, власне, чому «свійський»? Адже те, що справа видається такою з огляду на осіб, які в ній виступають, ще не означає, що тут не міг втасуватися якийсь виродженець... [327] Пліній відчинив холодник, відкраяв собі шматок шинки, проковтнув і запив червоним вином з напівпорожньої пляшки. Пси тім, вдоволений і ситий, запалив і причинив дверцята ногою. Потинявшись помешканням, він зайшов до кабінету дона Норберто й увімкнув бронзову лампу у вигляді тюльпана. Знову почав роздивлятися по кімнаті. З портрета над столом на нього дивився дон Норберто, котрий, як частенько буває з такого роду малюваннями, тільки приблизно нагадував того чоловіка, що його так добре знав колись Пліній.
Розглядаючи цю мазанину, він нараз завважив те, що могло запримітити тільки досвідчене й пильне око: хтось недавно чіпав портрет. Правобіч, уздовж багета, на стіні видніла світла смута. Пліній, узявшись знизу за раму, трохи підняв портрет. В осередді ясного квадрата він побачив умурований потайник. «Отако! Дон Лотаріо сказав би, що я перевершив самого себе. Хоча я й проспав усю сієсту, але форми не втратив. Боже поможи, заради Грегорії й моєї доньки!»
Але Бог не поспішав йому на поміч. Портрет не знімався. Схоже, його припасовано на шрубах чи завісах. Ніяк не піддавався. У Плінія затерпли руки, а сигарета пекла губи, тож довелося облишити портрет, щоб перепочити й викинути недопалок. За хвилю він знову підняв портрет однією рукою, а другою-присвітив сірником, намагаючись роздивитися, як кріпиться рама. І відразу помітив, що світлий квадрат подряпаний у двох місцях. Піднявши очі, побачив два тоненькі металеві прутики, які слугували для підтримання портрета у горизонтальному положенні.
Та й хитрун же був цей дон Норберто! Чи, може, то його доньки? Потайник, найпростішої конструкції, відмикався без будь-якої цифрової комбінації. Пліній прикинув собі розмір замкової шпарини й бігцем подався до шухляди з ключами, сподіваючись знайти потрібний. Прихопивши кілька, повернувся до кабінету, але всі спроби виявились марні. Жоден не придався. Орудував обережно, за допомогою носовичка, щоб не затерти ймовірні відбитки пальців. Перебрав усі ключі. Дарма! У розпачі сів у нотарів фотель, полишивши потайник. Запалив ще одну сигарету і, зсунувши капелюха на потилицю, почав міркувати. Одне з двох: або гість узяв ключ деінде, або ж його віддали йому самі Руді сестри, з доброї волі чи з примусу. Не Новільйо ж тримає викрадених сестер у підвалах міністерства! Втім, мавши добру кебету на плечах, міністерство можна використати для чого завгодно... Той пентюх кузен, збирач марок, був у Парижі, коли викрали Рудих сестер... Чорт забирай, а якщо не був? Звідки знати, чи не був він десь тут поблизу? Бо безглуздо підозрювати придверницю, служницю чи кравчиню... А сповідач? Але це може бути хтось зовсім інший. Можливо, ми сушимо собі голову, а якийсь пройдисвіт сміється з пас... Але як дізнався [328] той пройдисвіт, що я зупинився в готелі «Сентраль»? І коли я там буваю? «Тож скажу вам , пане нотарю, - кинув він оком на наставлений, мов капкан, портрет, - що справа стає дедалі за-плутанішою».
Його роздуми урвав далекий дзвінок у двері помешкання. Пліній хутко підвівся, опустив і вирівняв портрет, поклав ключі в шухляду й лиш тоді відчинив двері. То були Фараон і дон Лотаріо.
- Чи вільно мені зайти на місце скоєного злочину? - урочисто запитав явно підпилий Фараон.
- Прошу, панове!
- Цікавий я знати, що ти тут робиш? - у свою чергу спитав дон Лотаріо.
- Думаю. Що ще я можу робити?
- До речі, я мушу негайно зателефонувати, а то я геть забув про одне важливе доручення, - спохопився Фараон. - Де в цьому домі телефонна книжка, Мануелю?
- На столику під телефоном. Зачекай, тобі яку - за вулицями чи за прізвищами?
- За вулицями.
- Ходімо до кабінету, там видніше.
Фараон, відшукавши потрібний номер і записавши його на цигарковій коробці, вийшов до передпокою телефонувати.
- Є якісь зрушення, Мануелю? - по-батьківському спитав дон Лотаріо.
- Потім розповім, коли залишимось удвох. А завтра вранці я хочу закликати сюди й серйозно поговорити зі служницею, кравчинею, котру ви не знаєте, сповідачем, кузеном і Новільйо, з котрим ви теж не знайомі. Зараз треба повідомити їх про це телефоном.
- Ти мене заінтригував. Мануелю. Я вже шкодую, що пішов був з тим гладуном вештатись по Мадріду.
- Тихше, він іде!
Дон Лотаріо приніс пива, а потім пішов телефонувати Пліній. Затим він без особливого ентузіазму пристав до розмови при пиві. Думками був десь далеко.
Дон Лотаріо, спостерігаючи за шефом, звеселів. Коли той відсторонюється од усього, що діється довкола нього, то це ознака напруженої праці його мозку.
Пліній думав, ветеринар не спускав з нього очей, а Фараон гриз мигдаль і, своїм звичаєм, блазнював.
- Послухай лишень! - раптом підхопився він. - Я оце згадав, що ти повинен показати мені ту знамениту кімнату духів, про котру мені розповідав дон Лотаріо. Ото має бути видовище!
- Іншим разом, Антоніо, - відказав ветеринар. [329]
- Ні, саме зараз, - на превеликий подив дона Лотаріо озвався Мануель.
Річ у тім, що Пліній на згадку про ту кімнату нараз усвідомив собі, що поминув її сьогодні, коли обходив помешкання. Історія з портретом має присмак містики, подумав він, тож не завадить зазирнути в кімнату з ляльками.
Рішучою ходою, аж занадто рішучою як на прохання Фараона, він попрямував туди, прихопивши спершу ключа з шухляди. За ним рушили дон Лотаріо і Фараон.
- Святий Боже! - вигукнув винар, коли в комірці з манекенами спалахнуло світло. - Що за карнавал мерців! Ці сестри справді таки схибнуті!
Тепер Плінію все видалося ще похмурішим, ніж за першим разом. Тоді це викликало в нього поблажливу посмішку, як карикатура жалоби чи могильна помпезність. Смерть, убрана в шмаття, лозу й картон, з фотокартками замість облич, видавалася мертвішою за самих мертвяків - безмовних, зі спокійними рисами, нерухомими очима й стиснутими вустами. Правдешні мерці навівають думки про щось далеке, супокійне, як стояча вода. А ці ляльки справляли враження активно гротескових. Виставлені в хронологічному порядку, вони утворювали якийсь танок смерті, без музики, на півдорозі між життям і смертю.
Це було враження не тільки Плінія, бо його приятелі теж застигли з широко розплющеними очима. Фараон аж нетямився з подиву.
- Чортзна-що! - сказав він зрештою, витираючи тилом долоні масні губи. - Погляньте-но, той у сурдуті має навіть шпильку в краватці!
- І шпоньки на манжетах! - додав дон Лотаріо.
- Ти ба! А та пані з медальйоном! А той, у мундирі з республіканськими відзнаками! - пожвавішав Пліній. - Бідолашні сестри обвішали їх усіма регаліями.
- Ти пам'ятаєш дона Норберто? - спитав ветеринар Фараона.
- Та не дуже, але трохи пам'ятаю.
- Ось він. Поглянь на його портрет на місці голови!
- Так, так. Я вже бачив його портрети в помешканні. Йому навіть ланцюжка від годинника не бракує. Може, й годинника має.
- Зараз побачимо, - сказав Пліній, підійшовши ближче й потягши за ланцюжок, що звисав з правої кишені камізельки. - Так, є й годинник. Щоправда, не найвищого класу. Фірма «Роскофф».
Накрутивши його, підніс до вуха.
- Йде.
Всі оглянули годинник, послухали його цокання. Пліній знову [330] вклав його до кишені й потягнув за другий кінець ланцюжка, всиленого в петельку. На ньому висіло колечко з одним-однісіньким звичайним ключем. У Плінія тьохнуло серце. Він кілька хвиль дивився на ключ, не торкаючись його.
- Що там? - спитав Фараон, котрий разом з доном Лотаріо одійшли вже трохи осторонь.
- Та нічого... Ключ, - відказав Пліній, вкладаючи його знову до кишені манекена.
Подальші коментарі Фараона й дона Лотаріо не доходили вже до його свідомості. Він знову поринув у свої роздуми. Майже механічно обшукав решту манекенів, і єдине, що привернуло його увагу, хоча й геть з інших причин, - була ладанка, яка, безперечно, слугувала за оберіг від республіканства нареченого Марії.
Пліній по-змовницьки підморгнув дону Лотаріо й попросив приятелів зачекати на нього в кімнаті, бо йому треба зателефонувати у пильній справі.
Накрутивши номер комісара, він попросив, щоб завтра вранці прислали експерта для знімання відбитків пальців, а також зачитав йому анонімного листа, підписаного «Диким Котом».
- Це писав якийсь пришелепуватий.
- Я теж так подумав.
- У кожному разі збережи того листа для експертизи. Ясна річ, коли в газетах з'являється якась сенсація, відразу сипляться анонімні листи й телефонні дзвінки. Не варто давати інтерв'ю газетярам, доки справа не проясниться.
- А в мене його ніхто й не просив. Повідомлення, опубліковані в пресі, походять, певне, з департаменту.
- Так. Але я наказав тримати перебіг розслідів у суворій таємниці. То ви маєте, Мануелю, якусь надію на успіх?
- Надію, то забагато сказано. Ви знаєте, що я ніколи не кваплюся з висновками. Але тут принаймні є над чим помізкувати.
- Тільки новаки в нашій роботі відразу знаходять розв'язання. Ми ж, старі вовки, мавши за собою чимало кримінальних справ, ніколи не квапимось. Гаразд, Мануелю. Завтра о десятій матимеш експерта для знімання відбитків.
- Ймовірних відбитків, хотів я сказати.
- Так, власне, й треба говорити.
Поклавши слухавку, Пліній дізнав уперше за цей день відчуття безжурності й втіхи. Конфіденційна розмова з такою важливою поліційною особою справила йому велику приємність.
Повертаючись до кімнати духів, він запалив сигарету.
- То я готовий, друзі! [331]
- Я оце казав дону Лотаріо, що одного чудового дня ви спіткаєте тут якогось нового духа.
- Не розумію.
- Що тут розуміти? Уяви собі, що якогось дня капітан республіканець розохотиться, зляже на котрусь Норберту з оцих ось, і за дев'ять днів - у духів це хутко! - матимете ще одну картонну машкару в лахах.
- Ти жахливий, Антоніо! У тебе одне на думці! То де ми вечеряємо?
- У барі «Аргентіна». Я умовився з студентами й дівчатами.
- Ходімте ж, бо я вже зголоднів!
Зійшовши сходами, Пліній зазирнув до придверницької - жінка була на місці. Він спитав її, чи не навідувався хто сьогодні до помешкання сестер Пелаес.
- Не знаю, пане Пліній. Мене не було цілий день, бо мала одну дуже нагальну справу.
Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
