Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
Потайник з коштовностями
Відразу по каві Пліній і дон Лотаріо, пославшись на втому, розпрощалися з Фараоном і веселим товариством, котре мало вже більш-менш визначені подальші плани на вечір. Друзі вийшли з бару і невдовзі знову були в помешканні Рудих сестер.
- Ну, розповідай! - нетерпеливився дон Лотаріо. - Мені й шматок у горло не ліз, така мене бере цікавість.
- Але вам доведеться трохи зачекати, бо мене бере ще більша цікавість. Я хочу переконатися, чи не підвело мене сьогодні чуття в кімнаті духів. Як тільки пересвідчусь, тоді все розкажу.
Вони зайшли в опочивальню сестер. Пліній дістав в'язку ключів з комода, відчинив кімнату з манекенами і якнайобережніше відчепив ланцюжок од годинника в кишені камізельки двійника дона Норберто. У кабінеті він поклав ланцюжок на стіл. Дон Лотаріо зачудовано спостерігав за його діями.
- Доне Лотаріо, якщо ваша ласка, підніміть трохи отой портрет.
- Підняти? А він не впаде?
- Не бійтесь! Отак! Ще трошки...
Пліній опустив прутики, і портрет прибрав описаної вже вище форми капкана.
- Ти ба, яка хитра штука!
Пліній узяв носовичком ключ, встромив його у шпарину й [332] повернув. Замок відкрився напрочуд легко. Перш ніж оглянути потайник, він усміхнувся до дона Лотаріо.
- Побачимо, що тут ховають Руді сестри!
Спочатку під руку йому трапилось кілька чекових книжок. Перевірив, чи підписані. Кожна була на котрусь із сестер. Далі великий конверт з акціями різних компаній. Оббите блакитним оксамитом пуделко з перснями, браслетами, золотими монетами й годинниками. Таке багатство приголомшило Плінія. Потім - течки зі страховими полісами, облігації, духівниці предків і паки листів, перев'язані шовковими стрічками.
- Що там є, Мануелю?
- Спитай краще, чого тут нема.
- Сподіваюсь, ти мені поясниш.
Ще раз оглянувши потайник і зазирнувши в усі його куточки, Пліній поклав усе на місце, взявши носовичком ключ, замкнув металевий ящик і опустив портрет. Але ключ від потайника не поніс у кімнату духів, а поклав у комодову шухляду, загорнувши в хустинку.
Жваво обговорюючи новини, що їх Пліній переповів ветеринарові, він неквапливою ходою, немов прогулювались Ярмарковою вулицею Томельйосо, попрямував до готелю.
Наступного дня о десятій ранку прибув поліційний експерт, котрий, заживши всіх осторог, довго ворожив над замком і самим потайником, знімаючи відбитки пальців.
Пліній і дон Лотаріо, видзвонивши всіх намічених осіб, змогли домовитись про загальне зібрання лише на другий день ополудні. Причиною такої загайки став Новільйо - службовець і майстровий заразом, котрий, згідно зі словами його секретарки - тієї, од в'язальної машини, - подався до міста розносити виконані замовлення, і знайти його можна було хіба що з пів на восьму у кав'ярні «Насіональ», куди він звичайно заникує у цей час.
Коли фахівець з дактилоскопії, скінчивши роботу, пішов, Пліній і дон Лотаріо повернулися до потайника й заходилися ще раз перебирати папери та листи. їхню увагу привернув один незвично теплий лист дона Норберто до дружини з Рима, датований 1931 роком. Певне, то була перша й остання закордонна подорож пана нотаря, котру він описував з непідробним захватом. Раз у раз він умлівав над дивовижами, які споглядали його очі, доточував коротенькі італійські фрази й найніжніші слова для своїх маленьких рудоволосок.
Пліній уявив собі, як довгими вечорами Руді сестри читають і перечитують без кінця-краю ті листи. Був тут і стосик листів од республіканця Пучадеса, нареченого Марії. Побіжно переглянули їх. В одному з листів він писав: «Я уявляю, як ти [333] сидиш у театрі поруч мене й стиха зітхаєш, світло від рампи падає на твоє чоло, а твоя біла рука лежить в моїй». В іншому листі: «Переконання твого батька і йому подібних - я їх шаную, ясна річ, - полягають у доконечності збереження існуючого стану речей, того, що вони мають, що є їхньою власністю. Моє ж переконання - здобути щастя для всіх, аби кожен мав щось своє, щось до збереження разом з гідністю, правами людини, повагою до всіх і свободою для всіх. Як бачиш, я не такий лихий, як вважає дон Хасінто».
Обличчя Плінія, звичайно незворушне, прибрало тепер розчуленого й засмученого виразу. «Права людини! Бідолашні ви мої! Бідолашні старі ліберали, з серцем понад кишеню і з тією ліричною, святобливою наївністю віри в одне право для всіх! Сміх, та й годі! Того, хто мовив: мир і хліб, слово і право для всіх, для багатих теж, розп'яли на хресті. Порядок і закон - добре налагоджений і жорстокий, ось що їх завжди чекало».
Дорогою до готелю вони згадували дні республіки в Томельйосо. По обіді, не мавши нічого нагального, вирішили зіграти партію в шашки на старій, потемнілій од часу дошці. Востаннє вони грали дуже давно. Колись, відразу по війні, в казино, котре тоді називалося «Притулок рільника», ще раніше - «Народна господа», а на самому припочатку - «Клуб лібералів» (так міняються назви речей залежно від політичних вітрів і часових поривань), вони були в захопленні від цієї гри. Але з плином часу, стомившись од монотонності тих квадратиків, перейшли на карти.
За шашками просиділи майже до сьомої, коли об'явився Антоніо Фараон. Пліній сказав їм, що вони можуть іти собі розважатись, а йому треба відшукати службовця-столяра. Фараон і дон Лотаріо не заперечували. По правді кажучи, товариство Плінія їх трохи обтяжувало. Тож домовилися зустрітись у «Гайянгос» або в «Ла Чулета», куди майже щовечора навідувалися студенти й симпатичні чужоземки.
Вони збиралися йти, коли Антоніо Фараон нараз згадав, як і напередодні ввечері, що йому треба подзвонити, і спитав дозволу скористатися з телефону. Принісши з коридора всі телефонні книжки й почепивши на носа окуляри, заходився гортати їх на столику до гри в шашки. Ветеринар і Пліній спостерігали за ним, потішені поважністю й неквапливістю, з якими він вивчав спис номерів. Коли Фараон відклав одну з книжок, напівпримружені очі Плінія зупинились на великих літерах, поспіхом накреслених олівцем на рекламі пива. Він теж озброївся окулярами і, взявши зі столу книжку, спробував вчитати ті ієрогліфи. Фараон відійшов до телефону, повторюючи упівголоса потрібний номер, а дон Лотаріо придивлявся через плече шефа до запису в книжці. [334]
- Вілла «Есперанса». Карабанчель Альто, - прочитав зрештою Пліній.
Вони запалили, і ветеринар спитав:
- Що ти про це думаєш, Мануелю?
- Я думаю, друже Лотаріо, - відказав той, чухаючи потилицю, - що це писали поспіхом, на першому, що трапилось під руку... Можливо, під час розмови телефоном.
- Отже, ти вважаєш...
- Я нічого не вважаю. Що тут можна вважати? Просто я так подумав, та й усе.
Дон Лотаріо, потішений висновком Плінія, примружив очі й роздув крила носа. Тепер він скидався на імператора Цезаря.
- Мануелю, я певен, що тебе не підводить інтуїція, і ми дісталися або наближаємось до епіцентру справи Пелаес.
- Спокійно, доне Лотаріо, вам незгірш за мене відомо, що в світі домислів про чужі вчинки дуже просто помилитися.
- А хай тобі з твоєю філософією! - втрутився Фараон. - Чом би нам - дону Лотаріо й твоєму покірному слузі - прямо зараз, до вечері, не навідатись до цієї вілли й подивитись, що там діється?
- Чи не збираєшся ти, Антоніо, теж вступити до муніципальної гвардії Томельйосо?
- Ні, друже, і в голови я такого не клав, та й нахилу до цього ніколи не мав. Але тепер, втрапивши в таке товариство... Зрештою, вважай, що той слід хибний, і ніщо не зашкодить твоїй славі. Дон Лотаріо і я-люди приватні, кинемо оком на віллу й зробимо візит, якщо трапиться оказія. Якщо буде щось цікаве, зателефонуємо тобі в «Насіональ», і ти відразу приїдеш з панцерною бригадою. Якщо ж ні - усе скінчиться прогулянкою по Мадріду, такому гарному в цю пору року.
- Згода. Може, зробимо тебе почесним капралом муніципальної гвардії Томельйосо. Чекаю на вас у «Насіоналі». Хай щастить! Але будьте обачні, не наробіть дурниць!
- Не, потерпай, Мануелю! З ним іду я! - поважно відказав ветеринар.
Вийшли утрьох і зачекали на дона Лотаріо біля готелю, куди він забіг прихопити про всяк випадок свого револьвера. Потім під'їхали на таксі до «Насіоналю», де шеф вийшов, жартома благословивши їх на дорогу.
Пліній зайшов до просторої кав'ярні й пошукав очима Новільйо. Надто рано. Сидіти не хотілося, тож вирішив трохи прогулятися, щоб згаяти час. Дійшов до вулиці Куеста-де-Мойяно. Призахідне червоно-білясте сонце світило йому в спину. Неквапливою ходою він простував попід уже зачиненими книгарнями, [335] пофарбованими в блакитний колір. Поминав закоханих, що трималися за руки.
На розі біля бару «Двірцевий» він зупинився в нерішучості й зайшов випити пива. Людей було мало. Втамувавши спрагу, пішов далі, до бару «Платформа», куди часто заникували його краяни, що мешкали в Мадріді. Вони нудьгували за рідним містечком та сусідами і в час прибуття й від'їзду автобусів сподівалися зустрітися з земляками.
Але й тут не спіткав нікого знайомого. При шинквасі жваво розмовляли кілька чоловіків і жінок, з усього видно, нетутешніх. Сівши за вільний столик, він замовив червоного вина.
Неохоче й без поспіху Пліній повернувся в «Насіональ». Покружлявши досить довго поміж стільцями й мармуровими столиками, постеріг нарешті Новільйо. Той сидів за столиком сам, заглибившись у читання газети.
- Добривечір, добродію! - зупинився прямо перед ним Пліній.
Новільйо підняв свій гачкуватий ніс, озброєний окулярами, й неприязно поглянув на поліцейського.
- Чи можна ненадовго скласти вам товариство?
На відповідь Новільйо лиш посунувся трохи, щоб дати тому місце. Потім неквапливо сховав окуляри до футляра, згорнув газету й сказав:
- Панни не повернулись?
- Ні.
- Попереджаю вас, що я знаю не більше, ніж за першим разом, коли ми з вами розмовляли.
- Анітрохи в тому не сумніваюся.
«То що ви хочете від мене?» - здавалося, означав його нетерплячий жест.
- Я хочу попросити вас про одну послугу, - провадив детектив, не зважаючи на ворожість Новільйо.
- Яку саме?
- Завтра ополудні я хочу зібрати всіх добрих приятелів сестер Пелаес в їхньому помешканні на вулиці Аугусто Фігероа. Я телефонував у міністерство, і пані, котра працює з вами, сказала мені, що вас можна знайти о цій порі тут.
- І навіщо це зібрання?
- Гм... Щоб обмінятися думками з приводу вже відомих фактів. Можливо, вдасться з'ясувати щось нове.
- Сумніваюсь.
- Ніколи не можна знати.
Запала мовчанка, яку Пліній використав для того, щоб замовити пива і запропонувати співрозмовникові сигарету. Тим часом роздивлявся кав'ярню, помальовану в блакитний колір, з темними колонами. Круглястий шинквас при вході скидався на [336] карусель келишків і філіжанок. Тут же продавали газети. Пліній дивувався з розмірів кав'ярні, котра нагадувала йому їдальню в касарні. Таке приміщення найбільше придалося б для політичних заходів.
За сусіднім столиком сиділа молоденька дівчина зі старим чоловіком, котрий час од часу потискав їй покрадьки руку. Дівчина знервовано роззиралася навсібіч. Здавалося, вона виконує трудний обов'язок. її кавалер був дуже збуджений. Щоб розплатитися з кельнером, він повагом видобув тугий гаман. Дівчина прикипіла до нього широко розчахнутими очима, нахилившись трохи вперед, і у вирізі сукні завидніли ледь округлі груди. Старий чоловік дуже серйозно й вагаючись відлічував банкноти і косував на неї. За столиком ліворуч четверо чоловіків провінційного вигляду читали газети.
- Яку посаду ви обіймаєте в міністерстві? - немов знічев'я спитав Пліній.
Новільйо, почувши запитання, завмер, не донісши сигарети до рота, й вороже зиркнув на нього.
- Хіба вас це обходить? - відповів розгублено.
- Даруйте! -трохи зніяковів Пліній. - Я не мав на думці нічого поганого.
- Поганого чи доброго, але ліпше не запитувати про те, що вас не повинно обходити. Я працюю в міністерстві там, де мені до вподоби. Це вас влаштовує?
Службовець до такої міри обурився на запитання, що кілька завсідників повернули до них голови, чекаючи сварки.
Пліній лиш зціпив зуби й опустив очі. Та минуло кілька хвиль, а Новільйо досі не зводив з нього ненависного погляду, і детектив спромігся повторити якнайсолодше:
- Ще раз перепрошую, я не хотів вас образити.
- Ви просто зле виховані! -глухо відказав той з викликом в очах.
- Послухайте, друже, - сказав Пліній, нараз переставши усміхатися. - Ви, здається, забуваєте, що я репрезентую владу й не збираюся терпіти таку нечемність. Тому, гадаю, для подальшої нашої розмови найпридатнішим місцем буде комісаріат. Якщо ваша ласка, прошу пройти туди зі мною зараз же.
Хоча вони й стишили голоси, всі найближчі сусіди не зводили з них очей. Надто ж чотири жінки, що сиділи за столиком навпроти. Старша з них, запевне верховодка, - кирпата, з чорною кучмою пофарбованого волосся й високо підголеною потилицею- безперечно симпатизувала Новільйо, бо дивилась на Плінія так, наче ладна була кинутись на нього. Підстаркувате подружжя, затулившись однією газетою, також, здається, нетерпляче очікувало скандалу.
Пліній підвівся і, поправляючи вузол краватки, чекав. [337]
- Щось сталося, Новільйо? - підхопилася зненацька жінка з підголеною потилицею, виказуючи намір прийти йому на допомогу.
- Ні, дуже дякую, пані Фе, - відказав Новільйо, котрий, правду кажучи, видавався досить збитим з пантелику наказом Плінія. Такий поворот справи привів його до тями, і він, спо-хопившись, поклав руку Плінієві на плече.
- Прошу вас, Гонсалес, сядьте на кілька хвилин, а потім підемо, куди скажете... Я перепрошую за свій спалах. Часом я втрачаю самовладання. Я скажу вам усе, що ви забажаєте...
Пліній, змірявши його суворим поглядом і, немов показуючи, що робить велику ласку, знову сів, трохи відсунувшись од столу, як у себе в комісаріаті.
Новільйо покликав кельнера й спитав Плінія, що йому замовити. Той поклав за краще приховати своє невдоволення й погодився на ще одне пиво.
- Ще раз прошу вас, Гонсалес, - стомлено мовив столяр, - вибачити за мою поведінку, але моє службове становище украй складне, і будь-яка згадка про це мене дуже дратує.
- А все-таки, у чім річ? - спитав Пліній з крихтою іронії в очах.
- Бачите... Я працюю в міністерстві з 1929 року, пройшовши конкурс...
Старий за найближчим столиком, вдаючи, що дивиться десь убік, поклав руку дівчині на стегно. Вона, задерев'янівши, втупилась очима в мармурову стільницю. Донья Фе - кирпоноса верховодка, перешіптувалася зі своїми подружками й неприязно поглядала на старого з дівчиною.
- Мене призначили до відділу концесій, - провадив Новільйо. - Працювало нас п'ятнадцять чоловік. Але 1931 року, як відомо, було проголошено Республіку, й той відділ скасували. Для ліквідації поточних справ нас лишилося тільки двоє - одна дівчина і я. Оскільки перед тим ми займали велике приміщення, нас перевели на горище, котре в ті часи було величезне, тобто без жодних переділок. З плином часу різні реформи й опоряджувальні роботи витісняли нас усе далі. Ми вже упорядкували всі справи, аж вибухнула війна. Від 1936-го до 1939 року усі про нас забули. Ми ходили на працю, аби згаяти час. По війні я подав звіт про наше становище новим роботодавцям. Мені було сказано чекати. Нові й нові будівельні роботи відтручали нас усе далі й далі углиб і щораз вище. Я ще раз подав письмовий звіт про наше становище, докладно змалювавши його, але відповіді не дістав.
Кілька років по тому мій колега пояснив, що нам не дали відповіді, бо ніхто не знав, де міститься наше бюро. Усі працівники були нові й не знали плану будинку. Пригадую, один начальник [338] підготував був рішення щодо нас, але, діставши серцевий напад, забрав той проект з собою в могилу. Потім я зробив ще одну спробу, та все дарма. Зрештою ми зневірились, зрозумівши, що всім до нас байдуже, і 1945 року я поклав зайнятися якоюсь корисною діяльністю. Адже негоже сидіти склавши руки аж до пенсії. Ви розумієте, Гонсалес, в моєму віці, а мені лишилося якихось три роки до пенсії, немає сенсу труїти собі життя. Втрачене на підвишках платні за всі ці роки ми надолужуємо ремеством. У цьому житті кожен має свій шлях, і не варто опиратися долі. Наприкінці місяця ми сходимо вниз, підписуємо відомість, беремо конверта з платнею й вертаємо до своєї праці. Коли іноді хтось питає, де ми працюємо, відказуємо: «Там, де завжди», та й по всьому...
Тепер ви, Гонсалес, легко можете собі уявити, як я нервуюся щоразу, коли думаю, що насамкінець кар'єри хтось може нас викрити. Адже я не якийсь там шахрай, а тільки побічний продукт, бюрократичного апарату... Вже тридцять років я не браз до рук жодного документа. Так само вона.
- А вона ваша дружина? - спитав Пліній, потішений почутим.
- Ні... Секретарка. Вона має своє помешкання, я-своє. Звісно, пропрацювавши стільки років разом, ми майже зріднилися.
- Так-так.
- Благаю вас, Гонсалес, заради всього святого, не розповідати про це нікому із знайомих. Яка вам користь з того? Я робив для держави все що міг, але марно. Врешті-решт, в усіх подібних установах є мертві душі, котрі задурно одержують платню... Я дещо знаю про це. Якщо хтось опинився в такому становищі не зі своєї волі, не варто терзати себе докорами сумління.
- Можете не потерпати, Новільйо, мовчатиму, як могила. А втім, не думаю, щоб в Іспанії було багато таких, як ви.
- Е, не кажіть! - жваво озвався той. - Тобто я не хочу сказати, що багато, - поправився він, - але достатньо. Якби я вам розповів... Приміром, ота кирпата жінка, котра була питала мене, чи нічого не сталося, - моя добра знайома. Так от вона протягом багатьох років одержує дві пенсії.
- Не може того бути!
- Але це так. її батько десь там служив. Помер, і відтоді їй платять дві пенсії замість однієї.
- А звідки береться друга?
- За іншого небіжчика, котрого вона й у вічі не бачила й не знає, де він працював. Отак і живе у розкошах увесь свій вік... У цій кав'ярні буває також один чоловік, тут ми всі одне одного [339] знаємо, котрий одержує запомогу за медаль, якої він зроду не мав, ба й у війську ніколи не був.
- Диво, та й годі!
- Ми прозвали його «героєм».
- А хто він за фахом?
- Сажотрус.
- Ну й життя, Боже милостивий! - вигукнув Пліній.
- І повірте мені, Гонсалес, що з сестрами Пелаес мене зв'язує лиш давня приязнь і взаємні послуги. Відтоді як їхній батько допоміг мені влаштуватися на працю, після конкурсу, звичайно, ми дуже заприязнилися. І скільки я не сушу голову, не бачу причини їхнього зникнення.
- Я не сумніваюсь. Анітрохи не сумніваюсь.
Новільйо після такого щирого запевнення поринув у себе. Висповідавшись, він тепер відпружився й часом навіть позирав на газету, що лежала перед ним.
Пліній мав враження, що Новільйо, котрий тим часом мовчав, уподібнився до старої занедбаної друкарської машинки зі свого бюро. Він усією своєю поставою виказував якусь незрозумілу інерцію й знехіть, що робило його схожим на зужиту річ. Пліній згадав одного чоловіка з Томельйосо, котрий бив байдики все своє життя й проводив час здебільшого в казино «Сан-Фернандо», і, якщо уважно придивитись до нього, виглядав достеменно як казино, разом з більярдом, доміно й усім начинням.
Кожен з часом прибирає вигляду того, що робить. А що вже казати про вдачу й почуття! Йому, Плінію, досить лиш кинути оком на незнайомця, щоб зрозуміти, на що той хибує. Добросерді люди мають щирий погляд і усміх. Люди потайні вирізняються особливою манерою примружувати очі й темпом відмірювання слів. Розумні-довірливі й не бояться посміху. Глупаки - занадто чемні й мовчазні. Зрадники - запобігливі...
Втім, є багато відмін, бо часом познаку можна завважити не стільки в способі життя, як у якійсь тіні, що промайне на обличчі, або в ході. Руки теж багато що говорять. У зіпсутих - короткі пальці й бридкі нігті. Є люди, котрі мають не властиві їм руки, немов успадковані від предка зовсім іншого біологічного типу. Такі руки трудно надаються до витлумачення. Ошуканців і крутіїв зраджує нерухомість їхніх рук. Тимчасом як мозок обмислює ошуканство, пальці не ворушаться або ж роблять це дуже повільно. Руки напрочуд добре виказують шляхетність і свіжість почуттів. У пучках пальців містяться і несміливість, і зухвальство. Розмовляючи з непевною людиною, треба спостерігати трохи за її очима, більше - за жестами, а передусім - за руками. Адже мозок здебільшого контролюється, а руки виказують приховані наміри. Існують професії, коли руки діють [340] самі, на свій розсуд, хоча думками людина може витати бозна-де.
Пліній, дещо занепокоєний забарністю Фараона й дона Лотаріо, поглянув на годинник. Новільйо не відривався од газети, пересуваючи її на столі вивіреними рухами столяра. Детектив покликав кельнера й розплатився, на що службовець не звернув ані найменшої уваги.
У цю мить вони з'явились на порозі. Пліній підвівся, нагадав Новільйо про завтрашнє зібрання і ще раз пообіцяв зберегти його таємницю. Потім легкою ходою попрямував назустріч приятелям.
- Ходімо, Мануелю, нас чекає таксі, - поважно сказав Фараон.
- Що сталося? - очима запитав Пліній дона Лотаріо.
Той, теж надзвичайно поважний, зробив якийсь невиразний жест.
- Ходімо ж! - квапив його Фараон. - Тут така справа!.. Вийшовши, вони сіли в автомобіль. Оскільки жоден з них не зронив і слова, водій спитав:
- Куди їдемо, панове?
- До якої-небудь гарної ресторації поблизу театру «Мартін», кортить подивитись на стрункі ніжки, - зареготався Фараон, а дон Лотаріо завторував йому.
- Знову ваші жарти! - сказав шеф. - Гаразд, то що там з віллою «Есперанса»?
- Даю тобі тисячу дуро, Мануелю, якщо ти вгадаєш, хто мешкає в тому шале. Ти собі навіть не уявляєш! Скажіть йому, доне Лотаріо, щоб він не подумав, що це знову жарт.
- Там живе, Мануелю, наша краянка донья Марія де лос Ремедіос дель Барон. Ота, що сиділа біля тебе в автобусі. То чи не затісний цей світ?
Пліній мовчав, немов йому заціпило.
- Так, Мануелю, вона мешкає там зі своєю матінкою.
- І що вона сказала на вашу появу?
- Нічого. Ми їй пояснили, що прогулювались і раптом згадали, що вона там живе, та й зайшли з візитом. Чи повірила вона, чи ні, то вже інша річ.
- Ви їй щось говорили про сестер Пелаес?
- Ані словечка, - відповів дон Лотаріо. - Я подумав, що це не доконечно. Гадаю, це тобі вирішувати.
- Дуже добре зробили.
- Бачиш, Антоніо, - сказав дон Лотаріо, - який з мене здібний учень?
- Вона запропонувала нам кави, - забрав слово Фараон, - і показала свій величезний дім, котрий, певне, коштує близько [341] мільйона. Дуже добре нас трактувала, треба сказати. А тобі передавала вітання.
- Спершу ми розпитали сусідів і, дізнавшись, хто живе в тій віллі, вирішили завітати до неї з цікавості, нічого не згадуючи про справу. Але я думаю собі, що може бути спільного у Марії де лос Ремедіос з сестрами Пелаес?
- Врешті-решт, вона теж з нашого містечка...
- Те саме сказав і я дону Лотаріо.
Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
