Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
Зводини
З ранку до полудня, коли почали сходитися запрошені, Пліній і дон Лотаріо сиділи у вітальні, переглядаючи газети, димлячи цигарками й перечитуючи листа філософа Брауліо, що надійшов сьогодні до готелю. Ось що він писав:
«Дорогенькі мої Мануелю й доне Лотаріо, Минають дні, а звісток од вас немає, то я сам узявся за перо. Я уважно читаю газети, чи немає там чогось про ваші пригоди й відкриття, але марно. Одне з двох, думаю собі, або провадите розсліди у великій таємниці, або ж вам досі бракує певності, щоб бити в усі дзвони. Хай би як там було, не маю жодних сумнівів, що ви на славу впораєтеся з цією справою. В кожному разі черкніть бодай кілька слів, бо негоже мені бути в безвісті про вас.
У нас нічого такого особливого. В казино досі триває ремонт, і здається, що й краю йому не буде. З кожним днем стає більше автомобілів, а розмови точаться довкола футболу. Щодо машин, то це зрозуміти можна, бо вони потрібні для переконання, що живеш повніше й краще. Швидкість і влада над двигуном дає людям змогу бути про себе вищої думки. Втім, по правді кажучи, нема їм куди і їздити, але вони вважають, що, рухаючись у просторі, вони позбуваються нудьги. Захоплення ж футболом я розумію менше. На своєму віку я бачив чотири чи п'ять матчів на стадіоні Пейнадо, й усі видалися мені тією самою комедією - украй безглуздою, зі схожими акторами. Я негоден збагнути, чому іспанці, що кохаються в бучних і барвистих святах, уподобали таке сіре видовище. Небагато ж клепок у голові в тих, хто тижнями жує жуйку про той футбол! Гайнувати таке коротке життя на таке глупство свідчить лише про брак уяви більшості дурноголових у беретах. І здається мені, що люди настільки рішилися глузду, що геть нічого не тямлять і не розрізняють добро і зло. Вони бачать, чують і говорять лише те, що їм кажуть бачити, чути й говорити. Ліваки закидають урядові, що [342] він прагне побільшувати цей футбольний сказ, аби відвернути увагу від політичних проблем. Не знаю, чи так це, але дуже схоже, бо на взірець футбольного матчу можна розіграти й виборчу кампанію, і протягти до влади навіть давно покійного політика.
Еухеніо Ноель, світило нашого міста, сказав у своїй славнозвісній промові в «Клубі лібералів» у 1916 році, що іспанців вабить хліб і бики. Більше бики, ніж хліб, звичайно. І додав, що римляни домагалися того самого хлібом і видовищами. Але, якщо свідомістю людей можна так легко керувати, бо не злічити йолопів на цьому світі, то ще легше робити це тепер, коли є телевізор і радіо. Одним, тобто більшості, - футбол, другим - маківник, третім - батіг, і все йде як по маслу, будь-який уряд може правити тисячі років, звичайно, за умови існування спортивних ліг, вина й світових чемпіонатів... Та що тут казати! Відколи світ світом, переважна більшість дбає лиш про гроші й власний добробут.
У нас новини здебільше сумні. Ви пам'ятаєте улюблений вислів доктора дона Гонсало, який я часто повторюю: «Восени смерті жди». А цієї осені смерть пожинає багатий врожай. Відколи ви поїхали, в кращий світ перебрався Пепе Расура. Вкладався спати з головним болем, а на другий день по обіді його вже віднесли на цвинтар. Бідолашний Клементе Посуело скінчив свої багатолітні страждання, а дон Анастасіо Кордова на ладан дише. Два дні тому ходив його провідувати. Ноги він ще волочить, а от голова вже не варить. Тільки нас побачив - я був не сам, - підвівся з крісла й сказав: «Я вам дуже вдячний, панове, що ви прийшли на мій похорон. Це справа кількох хвилин. Ось-ось прибуде труна й катафалк, і я вас залишу назавжди». Сказавши це, він знову сів у крісло й, заплющивши очі, забувся. Отаке... Ще два дні він щось говорив у нестямі й нікого не пізнавав, а сьогодні вранці мені казали, що почалася агонія. Та ви знаєте, що я схибнутий на смерті. Сподіваємось, що ви невзабарі повернетесь живі й здорові.
Це щодо небіжників. Що ж до перелюбників - нічого нового. Старі плітки, які ніколи не підтверджуються, та й хіба можна знати про це напевне? Про педелів теж немає цікавих новин. Здається, їх не побільшало або ж це просто не дійшло до моїх вух. У церковних справах дещо інакше. Об'явився тут один пастор, дуже новочасний, і говорив з амвона щось там про соціальну справедливість, виступав проти багатіїв і навіть закидав камінці в урядовий город. Годі навіть уявити, який це спричинило фурор! Вперше в історії іспанські священики таке утнули. Мені до вподоби, що бодай раз вони стали в оборону простолюду, хоча й зі своїх міркувань. Дон Хосе, директор банку, так висловився про казання новака: «Він не розуміє, що коли Христос [343] мовив: «Блаженні убогі», - то мав на думці убогих духом, бо убогі на гроші, по правді кажучи, ніколи не мали жодної надії».
Про народини й хрестини нічого не пишу, бо це мене мало обходить. Не цікавить мене і дітлашня. У них все попереду. Росіо все мені про вас туркотить. Каже, що ви там загуляли. І я гадаю, що Фараон не дасть нудьгувати. Часом мені кортить пристати до вашого гурту, але від однієї лиш думки про інше ліжко й інший клозет мене нудить. Кожен звикає до чогось, і немає нічого милішого, ніж їхати у візку звички. Сподіваюсь, вам буде що розповісти. Бувайте здорові, законники! Обнімаю вас. Брауліо».
Пліній звелів Гертрудіс гарненько прибрати в їдальні, де мало відбутися зібрання, й приготувати для всіх кави.
Дон Лотаріо купив у крамниці на розі Баркільйо великі конверти, і на кожному написали ім'я одного із запрошених. Пів на дванадцяту вони вирішили оглянути їдальню.
- Чи все так, як ви хотіли, Мануелю? - спитала Гертрудіс.
- Бракує тільки філіжанок.
- Зараз принесу. Але кавники я залишу на кухні.
- Ясна річ. І принеси чисту серветку.
Коли стіл було накрито до кави, а Плінію принесено чисту серветку, він попросив дона Лотаріо пильнувати двері, щоб не підглядала заінтригована його проханням служниця. Сам тим часом з надзвичайною ретельністю витер кожну філіжанку, ложечку й блюдце.
- Аби ти знав, Мануелю, як приємно дивитись на тебе за цією роботою! На тебе, що завжди так зневажливо ставився до наукових методів.
- Часи міняються, доне Лотаріо.
За чверть перед дванадцятою почали з'являтися перші запрошені. Пліній, вирішивши надати церемонії якомога більшої урочистості, зустрічав їх при дверях маломовний і поважний.
Сповідач дон Хасінто час од часу задирав голову, роздивляючись довкола з-під своїх запалих повік. Хосе Марія, філателіст, сидів, не переймаючись оточенням, склавши руки й літаючи думками десь далеко. Новільйо прийшов у старенькому піджаці, всипаному тирсою, вона вкривала навіть його брови й оправу окулярів. Певне, він не встиг зайти додому перевдягтися. Придверниця, трохи розгублена, раз у раз зітхала й примовляла: «Пресвята діво, що за спека, що за спека! Прямо дихати нема чим!» Гертрудіс, лукаво поглядаючи на всі боки, порядкувала в помешканні й відчиняла двері кожному новоприбулому. Остання [344] прийшла кравчиня, що жила далеченько й мусила добиратись на вулицю Аугусто Фігероа кількома автобусами. Вона пояснила це своїм монотонним голосом, з поглядом, скерованим десь проз співрозмовника.
- Усі зібрались! - оголосив дон Лотаріо, не менш урочистий за Плінія.
- Тож можемо перейти до їдальні, - відказав той. Жалюзі були підсмикані, й ясне денне світло грало на сріблі, меблях і кавовому сервізі на столі. Запрошені, кожен у свій спосіб, видавалися скутими, бувши в невіданні щодо намірів цього містечкового інспектора поліції.
Пліній запросив усіх зайняти місця за овальним столом, відсунувши тим часом велику вазу, щоб краще бачити обличчя гостей. Сів і сам, поклавши руки на блискучу стільницю з червоного дерева. Решта, дивлячись на нього, інстинктивно прибрали такої самої постави.
- Мабуть, треба принести попільнички, - підхопилася раптом придверниця, знервована урочистою й напруженою атмосферою, - бо чоловіки, ясна річ, зараз же почнуть палити.
- Сиди, я сама принесу, - випередила її Гертрудіс.
Це трохи розрядило напругу. Але ненадовго. Коли Гертрудіс розставила на столі попільнички й сіла на місце, всі очі знову звернулися до Плінія. Той, як завжди, коли мав говорити перед загалом, подумав якусь хвилю, провів правицею по стільниці й зрештою забрав слово:
- Цими днями всі ви, хто найчастіше спілкувався з сестрами Пелаес, відповідали на мої запитання про причини їхнього зникнення. Я певний, ви розповіли мені все, що знали, а втім, з'ясувати нічого не вдалося. З огляду на такий стан речей я зібрав вас сьогодні тут, сподіваючись, що ми відтворимо всі разом події того дня на підставі ваших свідчень і спроможемось дійти якогось висновку.
Він зробив паузу й неквапливо обвів поглядом усіх присутніх.
- Свята діво! - зітхнула придверниця.
- Отже, - провадив Пліній, - згідно з вашими свідченнями, події того дня розвивалися так. По обіді пані Долорес Арнічес, кравчиня, працювала в призначеній для того кімнаті. Панни Пелаес провели пообіддя, за своїми уподобаннями, відпочиваючи в кабінеті. В домі нікого більше не було. Близько пів на четверту пополудні задзвонив телефон. Одна з них підняла слухавку. Невідомо котра. Чи не так, Долорес?
- Так. Мені здалося, що панна Алісія, але напевне стверджувати не можу.
- Дарма що телефон стоїть далеченько від кравецької, Долорес завважила, що панна Алісія, чи хто там з них був, розмовляла [345] з кимось, кого не сподівалася почути, і що їй сказали щось важливе й несподіване. Чи не так, Долорес?
- Так.
- Вона зойкнула від подиву, говорила, ковтаючи слова, щось питала, і, найвірогідніше, слухавка перейшла до рук її сестри Марії, котра продовжила розмову в надзвичайно схвильованому стані. Вона теж скрикувала, квапливо перепитувала, але що саме, Долорес не могла дочути через значну одлеглість телефону.
- І ви не вийшли з цікавості в коридор? - раптом запитав безбарвним голосом кузен Хосе Марія.
- Ні, - збентежено відповіла кравчиня. - Мене поривало це зробити, але двері вітальні, де стоїть телефон, були розчинені й мене могли помітити.
- Гаразд. Продовжимо.
- Але ви мусили бодай щось почути! - наполягав філателіст.
- Ні. Я вже казала це панові інспекторові. Я лиш завважила, що вони були схвильовані і ставили багато запитань, немов хотіли впевнитись, де знаходиться хтось чи щось.
- Цього ви мені не казали, - урвав її Пліній.
- То так. Я згадала про це тільки по розмові з вами. Вони запитували щось подібне до «де ти?», чи «куди йдеш?», чи «що робитимеш?». Щось таке...
- Добре, - сказав Пліній. - Йдемо далі. Після розмови вони побігли до спальні, потім до ванної, вбралися й прихопили пістоль, схований під сінником у ліжку панни Алісії. Найпевніше, котрась із них поклала його в торбинку, а потім - все у поспіху - Алісія зазирає до кравецької й каже панні Долорес, що вони мусять вийти у дуже пильній справі. Так, Долорес?
- Так.
- І ви нічого не спитали у панни Алісії? - знову озвався безбарвним голосом кузен Хосе Марія.
- Звичайно, спитала. Спитала, куди вони так поспішають, - я вже казала про це панові Гонсалесу, - і мені відповіли, що в справі. Я дуже добре пам'ятаю її слова: «У пильній справі». Вона залишила мені на столі вечерю й платню і сказала, що побачимося в понеділок. Мені здається, панна Марія не зайшла до кравецької, бо плакала.
- Отже, панна Марія плакала в коридорі?
- Саме так.
- Цього ви мені теж не казали, - набурмосився Пліній.
- Не казала, що вона не заходила?
- Ні. Те, що вона плакала.
- Тоді даруйте. Мабуть, забула, та й хвилювалася я дуже. Мене ще ніколи звіку не допитували ні в поліції, ні в суді. [346]
- Гаразд. Продовжимо. Обидві сестри бігцем спускаються сходами вниз і, за свідченням придверниці, зупиняються при вході до будинку й беруть перше ж таксі, що з'являється на вулиці. Так було?
- Так. Достеменно так, як ви розповідаєте. Я була, знаєте, трохи розіслана, бо, як казав мій покійний батечко, під цей час мене завжди розморює... Та от чую на сходах стукіт підборів і відразу підхоплююсь. Визираю в двері, але, оскільки вони мені нічого не кажуть, я навіть не вийшла з придверницької. «Куди це вони так поспішаються?» - подумала я. А потім, побачивши, що вони сідають у таксі, знову подумала: «Боже милостивий! Що це могло статися, що вони їдуть мотором, немов горить!» А щойно вони поїхали, я викинула це з голови й знов задрімала.
- Гаразд, - завершив Пліній монолог придверниці. - Оце все, що ми знаємо, більшою чи меншою мірою. Чи не хотів би хтось із вас що-небудь додати?
Усі перезирнулися, не наважуючись забрати слово.
- Може, ви, падре? - спитав Пліній у дона Хасінто.
- Ні. Хіба що те, що я нічого не розумію. Так немов мені розповідають про бозна-кого. Я не можу собі уявити цієї біганини, пістоля й такого іншого, коли йдеться про сестер Пелаес.
І він замовк, утупившись очима в стільницю. Пліній марно чекав якусь хвилю інших міркувань і, зрештою, витягши перед себе руки й нахиливши голову, сказав:
- Що ж, тоді я маю питання: хто чи що на цьому світі могло, на вашу думку, змусити сестер Пелаес вийти з дому так нагально і з пістолем? Боюсь, що коли ніхто не зможе відповісти на це питання, розсліди, як це іноді буває в нашій роботі, доведеться припинити.
Виголосивши це, він дещо знервовано запалив сигарету.
Дон Лотаріо дивився на нього ледь не драматично. Визнання Плінія, що він ладен відмовитись од подальших розслідів, йому аж ніяк не сподобалось. Мануель завжди доводив до кінця розпочату справу й ніколи не здавався. Він був упертий і не відступав перед труднощами.
- Можливо, йшлося про якесь доброчинство... Вони правдешні святі, - почувся немов здалеку голос пастора.
- Не знаю, яке доброчинство роблять з пістолем напоготові, - вихопився ветеринар.
Дон Хасінто навіть не глянув на нього. Обмежився невиразним жестом.
- Я скажу, прошу мені вибачити, - озвалася кравчиня, не підводячи очей, - що доброчинство з пістолем у руках, власне, Ще можна якось виправдати. Але найгірше те, що вони не повернулись додому. Яке доброчинство може перешкодити повернутись додому двом святим? [347]
«Та й злостива ця кравчиня з блукаючим поглядом!» -подумав Пліній.
- Доброчинство може означати, приміром, прагнення порятувати близьку людину, - поправився пастор.
- Оце вже краще, - жваво підхопив Пліній. - Але хто з приятелів чи близьких сестер Пелаес міг наражатися на небезпеку того дня?
- Ніхто, - впевнено заявив Новільйо. - Тобто ніхто з тих, кого ми знаємо. Вони не мають кревних, окрім присутнього тут кузена Хосе Марії, життя ведуть доброзвичайне й спокійне. Якби була жива їхня мати... або батько чи Норбертіно, той ненароджений брат, можна було б витлумачити цей чудний вчинок. Але цих людей, котрі були сенсом їхнього життя, немає в живих.
І наїжився, поблискуючи окулярами, схожий на птаха.
- Ви, Новільйо, не згадали однієї дуже важливої особи, - сказав Хосе Марія таким безбарвним голосом, немов ця фраза зовсім випадково вийшла з його сірих уст.
- Кого ж це? - насупився службовець.
- Однієї особи, котра назавжди залишила слід у житті Марії, - відповів той, незворушно дивлячись на Новільйо.
Новільйо, подумавши хвилю, пригадав, про кого йдеться.
- Так-так. Ви маєте на увазі її колишнього нареченого? Хосе Марія кивнув і, карбуючи слова, потвердив:
- Саме його. Я маю на увазі Маноло Пучадеса.
Знову запала мовчанка. Всі перезиралися й думали кожен своє.
- Ця людина пропала безвісти тридцять років тому, -сказав сповідач без особливого переконання.
- Одне - пропасти безвісти, і друге - померти, - відказав кузен знудженим тоном людини, котрій усе на світі відомо. І додав, в'їдливо усміхаючись: - Усі померлі пропадають, але не всі пропалі є мертві... Цими днями минув термін тридцятилітнього тюремного ув'язнення, і відразу об'явилося кілька «змерлих» у тридцять дев'ятому році.
- Якби навіть було так, як ви кажете, - заперечив Новільйо, - то навіщо їм іти до нього на зустріч з пістолем? І як пояснити, що вони не вернулися додому? Це просто не тримається купи!
- Я тільки відповів на запитання, - одрізав Хосе Марія. - Маноло Пучадес - ще одна людина, окрім уже згаданих, котра могла б сколихнути життя моїх кузинок, надто ж Марії. Оскільки достеменно невідомо, чи він помер, я вважаю за свій обов'язок висловити таке припущення.
Вкотре вже запала мовчанка. Пліній вперше з симпатією поглянув на філателіста. Той, впершись борідкою в груди, качав у пальцях кульку з паперу. [348]
Зрештою детектив знову забрав слово:
- Може, хтось із вас знає чи коли чув про одну пані з Томельйосо, яка ще з-перед війни мешкає на Карабанчель Альто і зветься Марія де лос Ремедіос дель Барон?
Ніхто не відповів.
- Донья Марія де лос Ремедіос дель Барон, - повторив він мов шкільний учитель, - що мешкає на Карабанчель Альто, в старому шале під назвою «Есперанса»... Ви, панотче?
- Ні. Вперше чую.
- А ви, доне Хосе Марія?
Той похитав головою і скептично запитав:
- А що має спільного та пані з нашою справою?
Дон Лотаріо аж нетямився від подиву. Виявляється, Пліній надавав неабиякої ваги візитові, який вони з Фараоном зробили Марії де лос Ремедіос. Це ще раз промовляло про професійне чуття його приятеля.
- Не знаю. Але її адреса записана в поспіху на обкладинці телефонної книжки. Доне Лотаріо, якщо ваша ласка, принесіть книжку, про яку йдеться.
Перша подивилася на запис кравчиня:
- Це дуже дивно, що вони, такі педантичні, призвичаєні до монастирського краснопису, таке набазграли.
- А втім, це письмо котроїсь із них, - запевнив сповідач, близенько піднісши книжку до очей. - Не скажу котрої, бо вони все роблять дуже схоже.
- Зроду вони не писали на абичому, - потвердила придверниця.
- То правда, - підхопила Гертрудіс. - Понад усе вони ставили лад. Знаю я і родину Баронів, випадало бачити їх у Томельйосо, але ніколи не чула, щоб мої панночки згадували про них.
- Отже, нічого дивного в тому, що вони могли записати цю адресу під час розмови телефоном, - якось відсторонено проказав Пліній.
Висловлювалися й інші міркування щодо запису на телефонній книжці та ймовірного зв'язку тієї пані зі справою, і коли Пліній завважив, що напруга спадає, а розмова стає млявою, він весело мовив:
- Гертрудіс! Філіжанки ти поставила, а де ж кава?
Першої хвилі Гертрудіс збентежилась, бо Пліній сам застерігав її не квапитися з кавою. Проте зметикувала, що так треба, й приграла йому, відказавши: «Так-так, ваша правда! От Цвіла голова!»
Вона вкотила до їдальні заставлений кавниками й цукерницями столик на коліщатках і заходилася наливати каву й молоко [349] на смак і побажання кожного гостя, спершу жінкам і пастор] як її вчили. :
Коли каву було випито, всі почали позирати на Плінія з не висловленим запитанням у поглядах: «То що далі?»
Мануель Гонсалєс, шеф муніципальної гвардії Томельйосс добре розуміючи знудження присутніх, зумисне урочисто, з незворушним обличчям заходився розминати сигарету.
Гертрудіс поглядала на нього, придверниця струшувала з хустини неіснуючі крихти. Кравчиня поволі переводила свої заблукані очі з одного на другого. Сповідач ніяк не міг перебороті позіхи. Новільйо, не приховуючи нетерпіння, тарабанив пальцями по лощеній поверхні столу. Кузен Хосе Марія відверте нудьгував і, ритмічно похитуючись, не зводив очей з філіжанки. Пліній запалив сигарету, глибоко затягся і, випускаючи тютюновий дим носом і ротом, проказав безстороннім суддівським тоном:
- Хай товариство мені вибачить, але мушу затримати вас ще трошки, бо досі не сказав про найголовнішу причину нашого зібрання.
Кожен з присутніх наструнчився, готуючись до зводин. Пліній поправив вузол краватки й, пильно поглянувши на вс запрошених по черзі, сказав:
- Учора між третьою й восьмою годиною пополудні хтось із вас прокрався до цього помешкання і щось забрав з потайника.
Повідавши це, він примружив очі, котрі, здавалося, не дивилися на когось зосібна, але бачили всіх зразу.
Слова шефа поліції справили належне враження. Від такого звинувачення багато хто відчув неприємний холодок поза спиною.
- Чому ви гадаєте, що то був один з нас? - спитав сповідач.
- Наскільки мені відомо, тільки присутні тут, принаймні хтось із присутніх, знав, де зберігається ключ од потайника, що в ньому лежить і що в цей час мене тут не було.
- Але як проникли в помешкання?
- Не знаю. Наскільки мені відомо, існує три ключі. По одному мала кожна з сестер, скоріше за все, вони забрали їх з собою, а третій ключ зберігався в придверницькій «про всяк випадок». Тепер він у мене. В будь-якому разі немає жодного сумніву, що двері не вибиті.
- Дозвольте, якщо ваша ласка, поставити ще одне запитання? - озвався пастор.
- Прошу.
- Звідки вам відомо, що тут хтось побував і порпався в потайнику?
- Бо я працюю в поліції, панотче... Тож я мушу бачити те, чого не бачать інші. А розповідати подробиці, ви вже мені даруйте, я не буду.
- Ви маєте на те безперечне право. А чи відомо вам, що саме взято з потайника?
- Ні. Щиро кажучи, не знаю, чи взагалі щось узято. Але, зважаючи на обставини, сам цей факт має велике значення.
- Ясна річ.
- Може, хтось із вас знає, в кого є четвертий ключ од помешкання? - несподівано спитав Пліній.
- Хіба доконче його мати? - заявив авторитетним тоном майстрового Новільйо. - Ключ дуже легко підробити. Гадаю, ви це знаєте незгірше за мене.
- Це ще більше ускладнює ситуацію.
- Так ось чому ви питали мене вчора, чи ніхто не піднімався нагору? - зметикувала придверниця.
- Так.
- І мене питали, - підхопилася Гертрудіс. - Але я приходжу лиш за викликом або попередньою домовленістю.
Ніхто не звернув на неї уваги - кожен був зайнятий собою.
Пліній зробив рішучий жест.
- Отже, добродії й добродійки, не гаятимемо часу. Особа, котра учора побувала в помешканні, залишила подекуди свої відбитки пальців. Експерти з бюро кримінальних розслідів вже взяли їх. Те, що ми допіру пили каву, було не тільки люб'язністю Гертрудіс, але й мало на меті зняти відбитки пальців кожного з вас на філіжанці, блюдці чи ложечці. Якщо ми зараз не з'ясуємо особу невідомого гостя, доведеться звернутись до департаменту безпеки, й за кілька годин я матиму найпевнішу відповідь.
Почувши таке, ніхто не міг повстриматись од недовірливого погляду на свою філіжанку, немов ті сліди можна було побачити на голе око.
- Якщо ваша ласка, доне Лотаріо, вкладіть кожну філіжанку разом з блюдцем і ложечкою в наготовані конверти.
Ветеринар хутко підхопився, добув з буфетової шухляди великі конверти і, послуговуючись серветкою, заходився збирати зі столу філіжанки й дбайливо складати в конверти із зазначеним ім'ям.
- Зачекаймо, поки впорається дон Лотаріо. Якщо ніхто не признається, зібрання будемо вважати закінченим.
Ветеринар тим часом заклеював конверти й акуратно розкладав їх на буфеті.
Панувала мовчанка. Хто палив. Хто прикипів очима до дона Лотаріо. Придверниця зітхала. Гертрудіс щось бурчала собі під ніс, а кравчиня закам'яніла мов статуя. [351]
Невдовзі всі філіжанки, окрім тих, що з них пили Пліній і дон Лотаріо, були в конвертах. Ветеринар сів на своє місце біля шефа. Нарешті сповідач почав нетерпляче тарабанити пальцями по стільниці й, почуваючись вищим за всякі забавки з відбитками пальців, сказав:
- Якщо ви не заперечуєте, добродію Мануелю, я піду собі. Завжди до ваших послуг. Ласкаво прошу повідомити мене про результати розслідів. Мені це дуже цікаво.
- З великою приємністю, і перепрошую за завданий клопіт. Але я мусив сповнити свій обов'язок.
- Нема мови.
Задерши голову, він поважно вийшов.
- Отже, всі вільні, - підвівся Пліній.
Гості засовали стільцями й один за одним, окрім Гертрудіс, мовчки й похмуро подалися до виходу.
Пліній і дон Лотаріо зайшли до кабінету й сіли у фотелі - один навпроти одного. Обидва мовчали, дещо розгублені.
- Чи не принести вам пива? - спитала Гертрудіс, просунувши голову в двері.
- Хіба ще зосталося? - здивувався Пліній.
- Та я купила ще, як звелів дон Лотаріо.
- То неси мерщій!
- І шинки, звісно? Хоч мені цього й не казали, я надкраяла новий окіст. Адже мої панночки мусять якось віддячити за ваші труди з їхньої ласки.
- Добре зробила, Гертрудіс.
За хвилю вона повернулася з тацею, і з хитрим виразом на обличчі дивилась, як вони наливають собі пиво.
- Ти щось хотіла сказати? - спитав Пліній, поглянувши на неї.
- Та я ніяк не збагну отієї затії з філіжанками й відбитка ми пальців.
- А те, що тут хтось побував і порпався в потайнику, ти збагнула?
- Авжеж. Ясно як божий день.
- Ти, звісно, знала про потайник?
- Авжеж. Я тисячу разів витирала пил з тієї картини.
- Як ти гадаєш, хто тут побував?
- І гадки не маю, слово честі. Навряд чи хтось із сьогоднішніх гостей. Це діло рук злодіїв і запевне якось пов'язано із зникненням бідолашних панночок. А ті, що сьогодні тут були, то ніякі не злодії.
- А знаєш, де вони зберігали ключ од потайника?
- Ні, прошу вибачити. Можливо, в комодовій шухляді разом з іншими ключами. А втім, хтозна. [352]
- Послухай лишень, - урвав її Пліній, замислено потираючи скроню. - Ти витирала вчора портрет дона Норберто?
- Ні... В кабінеті я прибираю лише суботами. Або що?
- Та нічого.
- Чи не думаєте ви, що я...
- Ну годі! Ходи собі...
- То ви не пояснили мені про ті відбитки...
- Поясню, йдеться про дактилоскопічні відбитки, тобто сліди, що залишаються на предметах, до котрих ми дотикаємось.
- Коли пальці заплямовані, хочете ви сказати?
- Та хоч і чисті. Кожна людина має на пучках пальців відмінний візерунок.
- Боже милостивий! Але як можна розгледіти той візерунок, коли він такий манюсінький?
- Поліція має на те відповідні пристрої.
- Отакої! А вуста теж залишають такі сліди?
- Ні. А чому це тебе цікавить?
- Так собі.
- Можеш бути спокійна. Якщо тебе хтось поцілує, немає способу це виявити.
- Таке скажете! Я подумала про свого Боніфасіо. Якби мені, скажімо, забаглося перевірити, чи його не цілувала яка видра.
Пліній і дон Лотаріо розсміялися, аж тут задзеленчав телефон. Пліній підхопився й узяв слухавку. За хвилю, мовивши кілька слів, повернувся. Не сідаючи, він спорожнив склянку з пивом і запалив.
- Хто це був?
- Зараз скажу. Гертрудіс! Ми йдемо.
- Я теж. Тільки приберу склянки. Завтра приходити?
- Я зателефоную, якщо буде треба. Ходімо, доне Лотаріо!
- Ходімо, маестро!
Вже в під'їзді дон Лотаріо нетерпляче спитав:
- Що сталося, Мануелю?
- Кузен Хосе Марія Пелаес чекає на нас у казино «Мадрід».
- З якого це дива?
- Не знаю. Певне, щось пов'язане з нашим сьогоднішнім зібранням.
Вони подалися вулицею Баркільйо в напрямку вулиці Алька-ла. Поминаючи кравецьку майстерню, в котрій вдягалися дженджики з Томельйосо, дон Лотаріо сказав:
- Ти, здається, збирався пошити собі костюм, Мануелю?
- Або що?
- Таж ось майстерня Сіманкаса-молодшого.
- Завтра неодмінно зайду. А що зі старим Сіманкасом? [353]
- Батьком? Думаю, живий-здоровий. І кроїть костюми для своїх приятелів.
- Йому вже, певне, років з дев'яносто?
- То й що? Він беручкий до роботи і найкраще почувається з ножицями в руках. Добрий фах, і завжди буде потрібен, не так як мій.
Простували вулицею Алькала. Був чудовий день золотої мадрідської осені.
- Я б залюбки посидів на терасі, - повідав Пліній, коли вони проходили повз кав'ярню «Доляр».
- Я теж. Надто такого гарного дня. Коли розплутаємо цю справу, треба буде потинятися трохи по кав'ярнях, подивитись на гарненьких жінок, одне слово, поволочитись.
- Жінки мене обходять найменше. Головне для мене-дати перепочинок голові.
При вході в казино вони спитали однорукого швейцара, чи немає тут дона Хосе Марії Пелаеса. Той завів їх до салону, витриманого в стилі двадцятих років. У кутку на незвикле довгій шкіряній канапі сидів кузен - самотній, засмучений, з таким виглядом, наче перед хвилею зірвався з гілляки. Він запропонував їм сісти й що-небудь випити.
- Дякуємо. Ми вже випили кави, - посміхнувся Пліній, сідаючи в фотель.
Дон Лотаріо нетерпляче совав ногами й виставляв наперед підборіддя. Пліній, вигідно вмостившись у фотелі, не виказував жодного нетерпіння. Кузен Хосе Марія сидів у тій самій позі, в якій вони його застали.
- Це я був у помешканні своїх кузинок, - раптом глухо озвався він, заледве ворушачи гіпсовими вустами.
І знову завмер, споглядаючи власні руки, чи то засоромившись, чи зніяковівши.
Дон Лотаріо розгублено поглянув на Плінія - чи не вчулося це йому і чи сказав це саме Пелаес.
Реакція шефа полягала в тому, що він нарешті зняв капелюха, поклав його собі на коліна й пригладив волосся.
- Продовжуйте, зробіть ласку! - дуже ґречно мовив він.
- Мої кузинки, - знову заговорив Пелаес, повернувши голову до балкона, немов його признання призначалося зовсім не поліцейським, - бувши найвищою мірою передбачливими, багато років тому довірили мені ось цей ключ.
І спроквола видобув з кишені піджака довгий ключ-достеменно такий як у Плінія.
- Можете взяти, якщо хочете.
Пліній завагався на хвилю, проте взяв і сховав його.
- Я знаю геть усе, що є в помешканні. Вони завжди довіряли мені, і я ніколи не зраджував їхньої довіри... Вони ніколи нічого [354] мені не давали. Завше казали: коли нас не стане, все буде твоє, а до того часу - ні... А мені, по правді кажучи, нічого й не треба. Окрім однієї речі...
- Якої?
- Я розумію, що це смішно, - опустив він очі, - але кожен є такий, яким його Бог створив. А вони жінки своєвільні й своєрідні.
І знову замовк, відвернувшись до балкона, немов чекав звідти допомоги.
- То про яку річ ідеться? - допитувався Пліній.
- Вони геть усе зберігають. Я завжди їм кажу: «Ви справжні хом'яки». А вони сміються. І ніколи нічого не викидають. Зберігають навіть листування своїх діда й баби, коли ще ті були тільки заручені... У них є чотири листи з марками 1865 року. Ці марки ми, філателісти, називаємо «дванадцять реалів, синьо-червона, перевернута». Все життя я їх канючив у них... Не листи, ні. Марки. Навіщо їм ті марки, якщо вони не філателісти? Не хочуть давати, і край! Кожна з них коштує сімдесят тисяч песет. Я ладен був заплатити за них. Вони потрібні мені для колекції. Не дають! Сміються. «І так усе тобі дістанеться».
- То ви забрали ці марки? - вигукнув Пліній, не тямлячи себе.
- Вони вже у мене в альбомі. Не міг опертися спокусі. Розумію, що підло скористався з відсутності бідолашних кузинок, аби заволодіти марками, але це сильніше за мене... Я поверну їх вам завтра або позавтра.
- Про мене, то можете залишити їх собі, - відказав Пліній, не приховуючи розчарування, й підвівся з фотеля. - А чи не ви телефонували вчора до готелю й питали про мене?
- Я.
- І ви знали також, де лежить ключ од потайника?
- У мене є свій, - показав він.
Утрьох вони мовчки зійшли мармуровими сходами.
- Хай тобі трясця! -вигукнув Пліній, коли Хосе Марія від'їхав на таксі. - Морочив нам голову своїми задрипаними марками!
- І не кажи!
- Мені так і кортіло зацідити йому в пику, коли він признався про ті свої «дванадцять реалів». Сто чортів в печінку! Знову ми пошилися в дурні, нема за що й ухопитися. Справа стала на мертвій точці. Навіть не знаю, що тепер робити. Якщо в домі доньї Ремедіос дель Барон ми теж нічого не виявимо, а це цілком можливо, то завтра сідаємо в автобус і гайда додому!
- Тобі завтра до кравця. [355]
- Не піду.
- Знову ти впадаєш в песимізм, Мануелю! Коли справа посувається не так швидко, як того тобі хотілося б, ти казишся й ладен усе кинути.
- Не в тім річ. Просто шкода праці. Хіба ви не зрозуміли, що то за сімейка? Цим дурноверхим святенницям могло забагтися виїхати, приміром, до Індії доглядати прокажених, а ми тут будемо нишпорити допоки світу... А той пришелепуватий зі своїми марками?! Мені аж соромно, як згадаю ті філіжанки з ложечками й блюдцями в іменних конвертах. Та що там казати!
- Годі тобі, Мануелю! Любо дивитись, коли ти стаєш дибки. - Аз якими очима я тепер прийду до комісара? Адже вся та затія з відбитками пальців, як виявилося, була потрібна лиш для того, щоб знайти чотири марки... Таке вже моє щастя! Щоразу, коли я заходжусь коло цієї клятої дактилоскопії, втрапляю в халепу!
Дон Лотаріо аж за живіт брався од сміху. Деякі перехожі поглядали на нього з симпатією.
- Ой, не можу! Лиш згадаю надписані конверти з філіжанками...
- Філіжанками, ложечками й блюдцями. Яка ганьба!
- Годі-бо! Помовч, бо я не витримаю!
Коли Пліній нарешті охолов, а дон Лотаріо пересміявся, вони взяли таксі й поїхали в «Мезон дель Мосто», де на них чекав Фараон.
Він тим часом гомонів при шинквасі з господинею, смакуючи біле томельйоське вино.
- Ось і вони, наші шановні поліціянти! - забачивши їх, вигукнув Фараон. - Подай-но їм спершу пива, щоб покропити місце, і ковбасок з часником, бо вони страх як полюбляють смаженину.
Пліній привітався і, роздивившись на плакати й реклами з видами Томельйосо на стінах бару, запитав, чи готова вже зайчатина, яку їм обіцяв Фараон.
- Ясна річ, добродію, - відказала господиня. - Зайців доставлено автобусом ще вранці, і за кілька хвилин, як і замовляв дон Антоніо, можете поласувати досхочу.
Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
