Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
Таємниця Карабанчелю
Попоївши в охоту, випивши кави й випаливши сигарету, Пліній якось обважнів, і, ясна річ, його перестали цікавити сміхи та пересміхи, що лунали довкола. Надмірна веселість завжди видавалася йому підозрілою. Це найпримітивніший спосіб позбутися [356] життєвих прикростей і почуття власного безсильства. Чоловік стовбичить разом з іншими при шинквасі, прибираючи постави позірної сили, промовляючи словами того, ким прагнеться стати, переказуючи свої походеньки немов той Дон Кіхот, котрим ніколи не був, одне слово, засновує власний театр, в якому грає ролі, писані для самого себе. Отак і йде життя. Кожен щодня виходить на люди із списом ролей, визначених собі, й своїм репертуаром утішних баєчок. І лиш свідома меншість розуміє свою істинну вартісність, живе у злагоді з собою, як от він, Пліній. Адже він ніколи не мав жалю до себе. Ні жалю, ні захвату. Якось дон Лотаріо спитав у нього: «Мануелю, ти ніколи не почуваєш до себе жалю?» - «Ані жалю, ані захвату, - відповів той. - Я маю себе за такого, яким я є. Я роблю в житті те, що завжди хотів робити. Ні більше, ні менше. І знаю - те, що я роблю, є такою ж облудою, як і те, що роблять інші. Але треба бути послідовним і приймати ту облуду, яка випала на нашу долю і яка є єдино вартою нас. А ви, доне Лотаріо, маєте жаль до себе?» - «Теж ні, друже, і то завдяки тобі. Я вважаю, що існує два типи людей: одні, щоб призвичаїтись до життя, потребують чогось. Як ти, приміром. Інші потребують когось. Як я». - «А хто вам сказав, що я не потребую вас?» - «Це так, Мануелю, але в інший спосіб. Я потребую тебе такого, який ти є. Ти ж потребуєш мене як незрадливого спостерігача. Ти маєш втіху, виказуючи мені свій розум. Я - з тобою і з твоїм розумом, але якби навіть твій розум був не такий, я все одно був би з тобою».
Повернувшись із захмарної високості на грішну землю - в «Мезон дель Мосто», він завважив, що ветеринар спостерігає за ним. Нахилившись, Пліній шепнув йому на вухо:
- Схожу пройдусь, трохи розвіюсь. А потім, можливо, зайду в кав'ярню «Комерсьяль». Якщо не зателефоную, приходьте прямо туди.
Він послався на нагальну справу й залишив товариство. У кав'ярні сів за столик у кутку й замовив кави з молоком. З цигарою в зубах, спершись щокою на долоню, спостерігав за рухом на майдані Більбао. Не мав анінайменшої охоти повертатися сьогодні ще раз до оселі сестер Пелаес. Навіщо? Якщо серйозно, якщо говорити серйозно, цю справу скінчено. Годі було вийти бодай на якийсь слід. Комісар, певне, телефонував на Аугусто Фігероа, щоб довідатись про результати дактилоскопічної експертизи. Байдуже! Новільйо, либонь, знову розносить замовлення своїм клієнтам, а може, читає газету в «Насіоналі». А топ пришелепуватий Хосе Марія, що пояснює зникнення своїх кузинок заручинами тридцятилітньої давнини, сидить собі вдома і дивиться на чотири марки, які поцупив з потайника за портретом батька Рудих сестер, котрий був нотарем у Томельйосо, [357] потім у Мадріді, їздив до Рима, писав звідти листи й одного разу помер.
Пліній купив газету в чоловіка, що ходив поміж столиків. «Побачимо, чи немає яких повідомлень про Рудих сестер! Найкраще було б піти зараз до готелю й поспати. Може, перетравивши такий знаменитий обід, йому й прийде в голову якась розумна ідея, а якщо ні - так і буде, назавтра треба повернути справу комісарові, замовити костюм у Сіманкаса й вертати до Томельйосо. Так, це буде найкраще!»
Він розплатився, викинув газету й подався до телефону, щоб повідомити про своє рішення дона Лотаріо.
Купивши жетон, Пліній зайшов до кабіни й узяв у руки довідник, щоб відшукати номер телефону «Мезон дель Мосто». Раптом йому впали в око записані на обкладинці номери, і він згадав собі телефонну книгу в домі Рудих сестер, потім своє чекання в «Насіоналі», повернення дона Лотаріо й Фараона; донью Марію де лос Ремедіос дель Барон. Нараз йому немов свінуло - це останній шанс! Він накрутив потрібний номер.
- Адела? Поклич, будь ласка, дона Лотаріо! Дон Лотаріо? Я оце вирішив навідатись до доньї Марії де лос Ремедіос. Побачимо, що з того вийде. Потім зустрінемося в «Гайянгос», вип'ємо чогось перед вечерею.
- Гаразд. Може, хоч це поправить собі настрій.
- Я хочу розплутати останній вузлик, або, краще сказати, - єдиний.
- Врешті-решт, ти мусив це зробити.
- І вийде з того пшик, як і з марками. Втім, побачимо.
- Не спіши з висновками. Потім все мені розкажеш. До зустрічі!
Пліній узяв на майдані таксі й звелів їхати в Альто Карабанчель.
Він не був у Карабанчелі відтоді, як служив у війську. Вийшов з таксі на майдані біля неодмінного костьолу і з ностальгією роззирнувся довкола. Тут завжди відбувалося гуляння в день святого Петра й Павла. В той день найсумліннішим воякам надавали відпуск, щоб вони могли потанцювати, поласувати чимось смачненьким і по черзі покататися на крутилці з молочарницею.
Пліній ішов, керуючись вказівками Фараона і дона Лотаріо. Завернув на вулицю Еухеніа-де-Монтіхо. Багато вулиць мали тепер нові назви, .переважно на честь військових. Трохи поблукавши, він повернувся на майдан і спитав у регулювальника, де знаходиться потрібна йому вілла. Вислухавши докладне пояснення, одразу ж її знайшов.
Це була типова будівля початку століття. Великий цегляний [358] одноповерховий будинок з підвалом. Довкола нього розкинувся занедбаний старий сад, оточений бозна-коли біленим муром із зеленою металевою брамою. Пліній поминув її. йому хотілося знайти місцину, звідки видно було б усю віллу. Але нічого такого не знайшов. Перед муром і за ним - сміття, бур'яни й клац, ті паперів. Він подумав трохи й натиснув ґудзик дзвоника.
За якусь хвилю десь далеко рипнули двері й на порозі з'явилася стара жінка - досить енергійна й непривітна. Запевне, То була мати доньї Марії де лос Ремедіос.
- Це ви дзвонили? - крикнула вона.
- Так.
- Що ви хотіли?
- Провідати вас. Я з Томельйосо.
Жінка завагалась, аж тут за її спиною показалася донья Марія де лос Ремедіос. Упізнавши Плінія, вона підійшла до брами з привітною усмішкою.
- Мануель? Яким побитом?
Стара шмигнула в будинок. Донья Марія де лос Ремедісю відімкнула хвіртку.
- Заходьте! Прошу! Ми саме ладнаємось у дорогу, але маємо ще трохи часу.
- Та я лиш на хвильку.
- Заходьте, заходьте...
- Їдете в Томельйосо?
- Ні, на води. Моя мати дуже потерпає від артриту, і в цю пору року ми завжди їздимо на води.
Донья Марія справді була вбрана по-дорожньому. Безжурна й ясна на лиці. Білотіла й чорноволоса, в міру повна, вона досі, попри свої п'ятдесят років, була принадна.
У передпокої стояло кілька валіз.
- Сідайте, прошу вас, - показала господиня на старе плетене крісло, тут же в передпокої.
Пліній завважив, що приймають його похапцем. Обидві жінки, не сідаючи, дивились на нього кожна по-своєму: дочка з привітним усміхом, а мати з таким виразом, немов оцту ковтнула.
- Чи не хочете пива, кока-коли чи ще чогось?
- Я попив би води.
- Нема й мови, я принесу кока-коли.
І обидві зникли за шторами, що вели до їдальні чи вітальні. У передпокої панували сутінки. Шість валіз біля крісла, в якому він сидів, виглядали такими новенькими й сучасними, що аж ніяк не пасувало до обстави й духу цієї оселі початку тридцятих років. Поза тим у передпокої були дві жардиньєрки на квіти.
Зрештою з'явилася Марія де лос Ремедіос з пляшкою прохолодного напою і шклянкою на малесенькій таці. За нею вигулькнула і мати. [359]
- Прошу, Мануелю! Останнім часом до нас завчащали томельйосці. Учора тут був дон Лотаріо з тим гладким винарем, не пам'ятаю його на ім'я. Я була дуже рада їх побачити. А сьогодні - ви.
- Так, вони казали мені, що маєте гарну оселю, - відказав Пліній, багатозначно поглядаючи у глиб дому.
- Та де там! Була гарна свого часу. Тоді, як її збудував мій тесть... Тепер уже вийшла з моди і стала завелика для нас.
Пліній відпив кока-коли й запалив сигарету. Ненадовго запала мовчанка. Донья Ремедіос немов про щось замислилась, не стираючи, однак, усмішки з уст, і, зрештою, передавши тацю з пляшкою і шклянкою матері, відсунула штори:
- То прошу до господи! Оце ми називаємо салоном, хоча тепер це виглядає досить убого.
І справді, на всьому лежав знак занедбаності й цілковитої відсутності смаку. Попри чистоту, видно було, що обставу тут давно не лагоджено. У так званому салоні стояла кульгава оттоманка з епохи Грети Гарбо, кілька обтягнутих шкірою стільців, піаніно й етажерка з пожовклими партитурами.
Мати йшла за ними назирці, блимаючи на гостя недовірливо й вороже.
- Це їдальня.
Тут панував жахливий іспанський стиль. Мідне й срібне начиння нагадувало купу брухту. Лампочки дерев'яної люстри ледь жевріли, кидаючи могильне світло на жаску їдальню.
- Тут був кабінет мого тестя, а потім чоловіка.
Зі стелі звисала золочена клітка з напханим папугою, який, певне, зберігав у своєму пір'ї пил з часів, що передували ще громадянській війні. І знову так званий іспанський стиль: згромадження катафалкових меблів з роззявленими пащами й пазурами - символи жахливого пекла в уяві ревних пасторів. Від усього цього віяло чимось інквізиторським.
- А тут опочивальні, - показала вона на двері, не виказуючи наміру їх відчиняти.
Пліній ішов немов під вартою. Попереду, за провідницю, донья Марія де лос Ремедіос, за ним, як мовчазна покутниця, - стара. У великому коридорі з зимовими рослинами не було жодної обстави, крім плетених крісел з подушками.
«Що ж, нема ради, мушу скоритися, - думав Пліній. - Головне, не спускати з них ока. А я зажду, хоч би й у тих руїнах навпроти будинку, доки вони виберуться в дорогу. І подамся за ними куди завгодно. Дивно, чому вони так запобігливо показують мені свій дім. Якби вони не повелися так само з доном Лотаріо й Фараоном, можна було б подумати, що просто хочуть швидше мене спекатись. Ніби ми збираємось купувати цю віллу або... хочуть переконати мене, що живуть тут лиш удвох». [360]
- Мамо, може, зготуєш кави для Мануеля?
Пліній завважив, що стара на мить завагалась і, не зронивши й словечка, повернула назад. Залитий сонячним промінням коридор закінчувався трьома сходинками. Господиня розчинила стулчасті двері:
- А це наша спіжарня. Тут ми тримаємо сири й окости, що їх нам доставляють з Томельйосо. Можете подивитись. Он у тому барилі вино, якому бозна-скільки років.
Пліній пройшов між полиць, заставлених пляшками, балцанками, барильцями й головками сиру. Зі стелі звисали окости й шматки солонини, виноградові грона нового врожаю й китайські дині. На барилі зі старим вином видніли нерозбірливі літери.
Побачивши, що Мануель нагнувся, аби прочитати напис, донья Марія де лос Ремедіос запалила горішнє світло:
- Це подарунок моєму батькові від однієї знаної в нашому містечку родини за якусь велику послугу. Погляньте, тут зазначено рік...
Пліній нагнувся ще нижче, запалив сірника й здужав прочитати:
«Тисяча дев'ятсот двадцять четвертий. В пам'ять...»
Нараз грюкнули двері й у замку повернувся ключ. Він хутко обернувся.
Донья Марія де лос Ремедіос дель Барон зникла.
«Трясця твоїй мамі! - вилаявся він спересердя. - Втрапив у пастку мов той шмаркач! Цвіла голова! Все життя мав славу розумника, і така халепа! Адже все було ясно, як сонце, найостанніший бовдур допетрав би: та телиця попереду, а стара з тилу. «Погляньте сюди, а тепер - отуди!» І аж до пастки. А треба було хоча б на хвилю зупинитись і подумати - адже щось я відчував! Але коли вона звеліла матері зготувати каву, я заспокоївся...»
Він провів рукою по обличчю, глибоко зітхнув і, щоб поновити рівновагу, запалив сигарету. Знявши окуляри, які був начепив, щоб прочитати напис на барилі, роззирнувся довкола, вже Доволі спокійно.
«Надав мені нечистий дивитися, що написано на тому барилі! Наче який ґаволов! Властивий момент вибрав!»
Через віконце із заржавілими ґратами до спіжарні падало проміння призахідного сонця. А навпроти - ще одні двері з ключем у замку.
Пліній підійшов до них, прислухався й посіпав за ручку. Замкнуті. Обережно повернув ключа, і вони легко відчинилися. Він побачив темний коридор, котел для опалу в спеціально видовбаній ніші, вугілля, дровиння й стоси газет. Завбачливі! Вже приготувалися до перших холодів. [361]
Він дійшов до ще одного віконця, де коридор робив закрут. У тупику знову двері-такі самісінькі, теж помальовані в зелений колір. Злегка натиснувши клямку, Пліній прочинив їх і побачив кімнату з похилою стелею, з віконечком і двома старезними залізними ліжками - убого, але старанно засланими. На металевому вмивальнику - миска, глек і великий розквітчаний рушник. У глибині кімнати ще одні двері з матовими шибками, котрі, проте, пропускали світло.
Пліній нашорошив вуха й затримав віддих. Так, там хтось був. Він кинув на долівку недопалок, затоптав його ногою й навшпиньках наблизився до засклених дверей. Відразу знайшов шпарину в зафарбованій шибі й зазирнув досередини. Довго видивлявся, потім випростався, провів рукою по голові й усміхнувся. Потім, знову нагнувшись, припав оком до шпарини.
У глибині кімнати, дуже просторої і теж з похилою стелею, дві рудоголові жінки - більш руді, ніж сиві, адже руде волосся довше зберігає свій натуральний колір-грали за столиком у карти з чоловіком, сивина котрого не викликала жодних засторог. Жінки, такі схожі між собою, що з першого погляду пізнати сестер, були вбрані по-дорожньому. Чоловік, у сорочці й без піджака, з блідим обличчям і сигаретою в кутику рота, видавався знуджзним і водночас стурбованим.
На передньому плані стояло старовинне металеве подвійне ліжко-гарне, накрите вишуканим темно-червоним ліжником. Поруч - телевізор, великий старомодний приймач і високі етажерки, напхані часописами, газетами й книжками. Обставу доповнювали шафа на одяг, фотелі й стільці різних стилів, а при стіні - оттоманка з торшером у головах. На простінках незліченні фотознімки незнайомих Плінію людей, вирізані з журналів...
Утім, Плінія зацікавив насамперед чоловік. Тим часом як Руді сестри справляли враження позірного зацікавлення грою і навіть до певної міри безжурності, чоловік - так здалося Плінію - грав механічно, блукаючи думками ген далеко від карт. Марія (Пліній анітрохи не сумнівався, що то була вона) сиділа по праву руку від чоловіка, щохвилі позираючи на нього по-дитячому довірливо й ласкаво. Той час од часу відповідав їй лагідним поглядом і відразу повертався до карт. Він смалив сигарету за сигаретою.
На противагу сестрі, попри всю свою схожість, Алісія виказувала певну настороженість і стриманість у порухах. Не дивилась ані на чоловіка, ані на свою сестру, - тільки в карти, і здавалося, перебувала в якомусь іншому світі, можливо, ближчому до світу чоловіка, ніж сестри. В ній вгадувався якийсь критицизм, щось чоловіче, і, либонь, бувши в доброму гуморі, вона потішала Марію своєю дотепністю. З двох близнят неодмінно [362] хтось один мислить, а другий почуває. Пліній знав це віддавна. Один є чистим витвором землі, а другий, що літає поза хмарами, - украй вразливий і помисливий. Один вичікує і споглядає, другий - грає головну роль. Один керується інстинктами, другий - розумом...
Тимчасом як Алісія енергійно й упевнено тасувала карти, чоловік підвівся з-за столу, ліниво потягся й запалив нову сигарету. Був середнього зросту, з черевцем і коротенькими слабини руками. В його обличчі щось викликало симпатію. За молодих літ мусив бути запальний, щирий і схильний до красномовства. Він скидався на ув'язненого, якого неволя й брак спілкування відгородили від самого себе. Пліній, знавши чимало колишніх в'язнів, дуже добре розумів це «відмежування від себе», відчуження, яке спричиняли ізоляція, вегетативне існування й бездіяльність життєвих пружин. Перше, що вичерпується у довголітніх в'язнів, - це природна здатність бачення. Вони завжди бачать тільки близькі й незначні речі. Обмежуються лиш артикуляцією, через що м'язи обличчя незабаром надають їм поважності людини, котра більше мислить, ніж говорить і робить.
Поки сестра тасувала карти, Марія несміливо усміхалась до чоловіка. Він спробував усміхнутись їй на відповідь, але уста йому не корились.
Пліній вирішив зайти до кімнати. Треба довести справу до кінця. Його аж ніяк не приваблювала перспектива стояти тут бозна-скільки. Але не знав, як це зробити, як порушити цю гру, ці посиденьки. «Таки справді він сьогодні не у формі! Певне, не все те кляте вино й масна їжа. Поліцейський, маючи до виконання відповідальну роботу, повинен постувати, як ченці-картезіанці, і ще менше пити, як ті протестанти, котрі, здається, взагалі не п'ють. Коли людина об'їдається і обпивається, та краплина олії, яку має в голові, геть висихає... Ось тому й доводиться тепер добирати способу, як зайти до кімнати».
Врешті-решт, він відійшов назад, легенько грюкнув дверима, Що виходили в коридор, і, зумисне човгаючи черевиками, повернувся до свого спостережного пункту. Потім рішуче розчахнув скляні двері й завмер на порозі, роблено дивуючись, що когось тут застав.
Заскочена зненацька трійця витріщилась на нього. Зрештою, отямившись од несподіванки, вони вже не зі страхом, а скорше з недовірою роздивлялися на того чоловіка - хто він і як тут опинився? Жінки сиділи - одна з картами в руках, друга з руками на столі - затамувавши подих. На обличчі чоловіка, що стояв, цілком виразно відбивався страх. Страх задавнений, паралізуючий, непозбувний.
- Прошу вас заспокоїтись! - майже благально сказав Пліній, трохи зніяковілий од такого прийому. - Я - Мануель Гон[363] салєс, званий Плінієм, шеф муніципальної гвардії Томельйосс Мені доручено знайти вас, добродійки, хоча наразі я такий самий в'язень, як і ви...
Неясний спогад, здається, зринув у пам'яті сестер Пелаес їхні обличчя проясніли.
Чоловік, навпаки, досі ховався в шкаралущі недовіри й зоологічного страху.
- Пліній... - проказала нарешті Алісія. - Тато часто згаду вав ваше ім'я.
- І в газетах про вас писали! - зрадівши, додала Марія. - Це ж бо ви минулого року розслідували справу про вбивство в «Ла Орміга»?
- Я.
- І вас призначено на якусь відповідальну посаду?
- Так-так, мене.
- Наша улюблена газета - «Сьюдад реаль», - пояснила з дитячим захватом Марія, - і тому ми добре орієнтуємось в усьому, що відбувається на нашій батьківщині, хоча й мешкаємо в Мадріді.
- Я знаю це. Саме тому мені й доручено розшукати вас.
- Але сідайте, Мануелю! Сідайте ж! - запросила Алісія. Пліній з якнайчемнішим виразом на обличчі підсунув до себе стілець.
- Ви знали нашу родину? - ласкаво спитала Марія.
- Авжеж. Дон Норберто був дуже симпатичний. Я не раз зустрічав вас з батьками на Двірцевій алеї.
- Як давно це було! - зітхнула Марія. Запала коротка мовчанка, присвячена спогадам.
- А як ви нас знайшли?
- Дякуючи терпінню й цілій низці випадковостей.
Пліній дивився на огрядного блідого чоловіка, котрий нібито трохи заспокоївся, але досі тримався насторожено.
- Перепрошую, а ви хто?
Чоловік перевів погляд на сестер Пелаес, немов шукаючи в них ради.
- Це наш давній знайомий, - квапливо відказала Алісія.
- Я, добродійки, прийшов, щоб допомогти вам, - заспокійливо мовив Пліній. - Тож розкажіть мені все як є.
- Розумію. Ви прийшли визволити нас... і самі втрапили в пастку. Отже, операція провалилась, - зауважила Алісія, утверджуючись у своєму рішенні не відповідати на Плінієві запитання.
- Не поділяю вашої думки. Є люди, які знають, де я, і, найпевніш, уже сьогодні ввечері всіх нас визволять звідси. Тобто вас, добродійки, і мене. Бо щодо вас, шановний, я не певен, хто ви - ув'язнений чи тюремник. [364]
Чоловік опустив очі, дедалі більше нервуючи.
- Може, й справді виберемося скоро з цієї пастки! - мовила
Алісія, старанно струшуючи з сукні якісь, видимі тільки їй, порошинки і явно уникаючи відвертої розмови з Плінієм. - Так хочеться додому! Там, певне, все шкереберть.
- Нічого подібного, - заспокоїв її Пліній. - Гертрудіс підтримує там якнайкращий лад. Хіба що бракує кількох пляшок пива й шинки з вашого холодника, а решта - все, як ви залишили.
- Сумніваюсь. Гертрудіс, якщо не стояти в неї над душею, й за холодну воду не візьметься.
Зрозумівши, що навпрямки не з'ясує особи огрядного блідого чоловіка, Пліній змінив тактику. Припалюючи сигарету, він запитав суворо, як і годиться поліцейському:
- Яким чином ви опинилися в цьому домі?
Сестри Пелаес сполохано перезирнулись. У погляді Марії проглянула нерішучість, в Алісії - затятість і наказ мовчати. Чоловік нервово заходив кімнатою, опустивши додолу очі.
Пліній, поважно, як людина, що виконує свої службові обов'язки, підвівся і, спершись руками на спинку стільця, додав сухо:
- Якщо ви не хочете говорити, воля ваша. Завтра, коли ще не сьогодні увечері, паннам доведеться розповісти геть усе в комісаріаті. Я тільки стараюсь у міру можливості допомогти вам і позбавити вас прикрих формальностей. Але, ясна річ, ви маєте повне право нічого мені не говорити. Це ваша особиста справа.
- Ми прийшли сюди, бо він покликав нас, - раптом у якомусь дитинному пориві вихопилась Марія, дивлячись заплаканими очима на чоловіка, котрий, заскочений цими словами, збентежено відійшов до вікна й, ухопившись руками за грати, повернувся до них спиною.
- Маріє! -у розпачі скрикнула Алісія.
- А хто він?
- Маноло Пучадес, мій наречений.
Пліній стояв незворушний, як скеля. Алісія визнала поразку. Пучадес уткнувся чолом у віконні грати.
- Навіщо він вас кликав?
- Щоб ми його порятували з лабетів тих гарпій.
Пліній поволі підійшов до Пучадеса й став у нього за спиною.
- А ви, Пучадес, яким чином опинилися в цьому домі? Чому вас тримали тут?
Тимчасом як Марія, якій прийшла, нарешті, на допомогу Алісія, почала відповідати на Плінієві запитання, Пучадес поринув У спогади. [365]
Пригадав собі 1932 рік, свої студії у ветеринарній школі, роботу в студентській організації. Це його мати наполягала, щоб він обрав такий фах, бо її брат, шанований провінційний ветеринар, зголосився вивести його в люди й передати йому свою практику. Перед тим Пучадес вивчав медицину, і коли був уже в половині курсу, під тиском дядькових обіцянок і не годний завдати смутку матері, перекинувся на ветеринарію.
Один з найстарших на курсі, він не відзначався ревністю в навчанні. Втім, медицина теж його мало вабила. Справжнім його покликанням була політика. Краще сказати, політична публіцистика, пропаганда. Бо він розумів, що за своєю вдачею не годен посідати якусь відповідальну партійну посаду. Під час медичних студій виявив себе як активіст студентського руху. У ветеринарній школі з першого дня став ватажком молодіжної організації.
його мати належала до консервативної і дуже релігійної родини. Однак батько, попри те, що служив у війську, був республіканцем, як тоді говорили, від народження. Проголошення Республіки стало справжнім святом у його домі.
З родиною Пелаесів він зазнайомився випадком, через свого батька. Якось супроводив його в справах до нотаріальної контори дона Норберто. Батько зайшов до кабінету сам, а сина залишив у почекальні. Під той час нагодились Марія й Алісія. Оскільки їм було не вільно заходити до батька, коли той мав клієнтів, довелося гаяти час у товаристві Маноло Пучадеса. Відтоді вони зазнайомились і заприязнились.
Наприпочатку сестри подобались йому майже однаковою мірою. Такі зграбні, веселі й безпосередні. Більше й дотепніше говорила Алісія. Однак з часом він почав дедалі прихильніше ставитись до Марії, яка припала йому до душі своєю мовчазною споглядальністю й ласкавим усміхом. Відтоді він слухав Алісію, а дивився на Марію. З дозволу дона Норберто став учащати до них з візитами і в короткому часі всі вільні від політичної діяльності вечори провадив у їхньому товаристві.
У колі друзів він називав їх «своїми» нареченими. Алісія залюбки грала роль «третьої» і при потребі прикидалася неуважливою. В театрі й кіно, помітивши, що вони бралися за руки або задивлялися одне на одного мов заворожені, вона виказувала жваве зацікавлення тим, що діялось на сцені чи на екрані. Навіть коли їхні стосунки набули офіційного визнання родичів, попри певні застереження щодо республіканських уподобань Маноло, вони ніколи не з'являлись на людях без Алісії.
Коли на початку липня 1936 року родина Пелаесів виїжджала літувати в Сан-Себастьян (Пучадес мав приєднатись до них у серпні), баланс їхнього закохання зводився аж до двійка поцілунків у щічку, та й ті покрадьки. Щоправда, одного разу [366] Марія приголубила його. Тисячі разів з ніжністю згадував він ті дитячі ласки.
Пучадес скінчив студії у червні 1936 року, а весілля призначили на наступну весну. Кілька місяців він мав провести у провінції Толедо, практикуючи разом з дядьком, що готував його собі в наступники.
На все життя в пам'яті лишилося прощання на Північному вокзалі. .В одному вікні сестри Пелаес, у другому - їхні батьки.
«Пам'ятай, що з першого серпня на тебе чекає зарезервований номер!»
«Я приїду».
Коли пролунав сигнал до відправлення, він потиснув усім руки. Руку Марії тримав на якусь мить довше.
«До побачення в серпні, Маноло!»
«До побачення в серпні! Відразу напиши мені!»
Потяг поволі рушив.
«До побачення в серпні!» Скільки разів за ці тридцять три роки снився йому той потяг на Сан-Себастьян, ті вісім рук, що махали йому на прощання, той голос, що будив його серед ночі: «До побачення в серпні!» В якому серпні, боже мій! В якому серпні?
Коли вибухнула війна, Пучадес вступив до соціалістичної партії й розвинув бурхливу активність. Його дописи друкувались на шпальтах партійної газети, він виступав на радіо, безліч разів виїздив на фронт. Повернувшись якось після такої поїздки, застав матір у труні. Змобілізований до війська, став лейтенантом-ветеринаром, хоча сповняв здебільшого політичні функції.
За довгі роки самотності рідко випадали дні, коли б він не згадував ті часи. Адже то були останні враження від дієвого життя, і ті спогади навідували його знову й знову.
Його батько дістав призначення в Барселону, і Пучадес лишився в Мадріді сам-один. Потроху він міняв друзів і звички. Зрідка писав йому Хуліан Рамалес, теж мобілізований до війська. Раз чи два на рік одержував через Червоний Хрест коротеньку вісточку від Марії Пелаес.
Республіка зазнала поразки. Його товариші переходили кордон. Йому теж пропонували виїхати з Іспанії, але він не мав ні охоти, ані сил. Найскромніші плани видавалися йому нездійсненними. Обмежився тим, що призбирав у своєму помешканні запаси харчів і відсиджувався останні дні війни вдома, читаючи газети й слухаючи радіо. Цілими днями валявся у ліжку. Харчувався абияк, а коли увечері лучалося вийти до міста, то заникував до кав'ярні чи в кінотеатр. Він не міг усвідомити собі ситуації тих фатальних днів та й решти тридцяти років, що настали по них. Перенесений тиф і поразка у війні зробили його [367] безвільним, і він здався на ласку ближнього.
Його воля померла тридцять весен тому. І їй не вернутись. Вона зосталася похована разом з революційними штандартами й полеглими товаришами. Війна залишила по собі мільйони загиблих, і хто знає, скільки мільйонів мертвих за життя, конаючих поволі або спустошених як він? Ніхто не знає, як довго ятряться рани, завдані війною. Ще не одне покоління відчує на собі холодний і жаский подих війни. Війни є спадковими хворобами, які повсякчас загрожують рецедивами. Немає війни без війни.
Десь наприкінці березня він сидів у кав'ярні «Сарагоса» й пив щось подібне до кави. Раптом помітив, що на нього хтось дивиться від шинкваса. То був Хуліан Рамалес.
- Маноло! Я тебе зразу й не впізнав. Чого це ти досі у військовому строї?
Вони довго й невесело розмовляли. Рамалес недавно повернувся з фронту. Його дружина й теща вже два роки мешкали в Томельйосо. Перебрались туди, рятуючись від небезпек воєнного часу в Мадріді. Він кілька разів навідував їх у цьому гарному затишному містечку. Тепер знову збирався туди на якийсь час, щоб перевезти їх до столиці.
- Моє помешкання геть зруйноване. Здається, останнім часом усі заповзялися закидати мій дім бомбами. Добре принаймні, що вціліла батькова вілла в Карабанчелі. Доведеться тим часом пожити там. А що ти збираєшся робити?
Пучадес мовчав і лиш безпорадно дивився на нього.
За дві години по тому вони вечеряли разом у помешканні Пучадеса. Мали вже детально розроблений план щодо майбутнього Маноло. Доки не проясниться ситуація в країні, він поживе в родині Хуліана на віллі в Карабанчелі. Своїми статтями й промовами Маноло привернув до своєї особи загальну увагу, тож не варто наражатися на перші репресії, котрі запевне будуть жорстокі. Єдиний вихід - виждати.
На другий день він спакував рештки харчів, одяг, папери, книжки та інші найнеобхідніші предмети й від'їхав, нікому не лишивши своєї нової адреси.
Так тридцять років тому розпочалося його «нове життя». Пучадес замешкав у підвалі вілли - саме там, де вони тепер сиділи. Наступного ранку Рамалес поїхав у Томельйосо, застерігши свого друга не показуватись на очі сусідам до його повернення. Було це 28 березня 1939 року. А шостого квітня Хуліан повернувся потягом зі своєю тещею і дружиною - доньєю Марією де лос Ремедіос дель Барон. Він поспішав у Мадрід, бо побоювався втратити обіцяне йому місце в міністерстві.
Пучадес назавжди запам'ятав пережитий ним страх, коли повернувся його приятель. Минула вже північ, і він міцно [368] спав, аж раптом спалахнуло світло й почулися голоси. Перша думка була - за ним уже прийшли.
- Ти навіть не уявляєш собі, якої небезпеки уникнув! Вони з перестраху хапають усіх підряд. Доки я не дам знати, не думай навіть у вікно висунутись. Читай, пиши, слухай радіо, роби що заманеться, але забудь про Мадрід і взагалі про Іспанію! І надовго, я гадаю.
Так почалося для Пучадеса «визволення».
Рамалес після недовгої перевірки став до праці в міністерстві, й життя на віллі «Есперанса» увійшло в спокійне русло. Теща Хуліана приносила йому сніданок і обід, і він нудьгував до приходу Рамалеса. Той приносив йому газети, вони разом пили каву й гомоніли про становище в країні. Іноді після вечері його кликали до горішніх покоїв посидіти в родинному колі.
Через нього Рамалеси не тримали постійної служниці. Тричі на тиждень до них приходила хатня робітниця прибрати в кімнатах. У ці дні йому велено сидіти нишком, як тій миші. Нікому не можна було довіряти.
Всупереч його побоюванням, обидві жінки не виказували щодо його загайного гостювання анінайменшого невдоволення. Можливо, таємничий гість додавав певної присмаки їхньому життю. Попри його відлюдькуватість і похмурість, найбільше уваги приділяла йому теща - донья «Марія Старша», як називав її Рамалес. Небалакуча, але пунктуальна й скрупульозна в усьому, що стосувалося обслуги Пучадеса. Іноді, бувши в доброму гуморі, сідала коло нього й розповідала щось про Томельйосо, про свого покійного чоловіка й родину.
Донья Марія де лос Ремедіос дель Барон ніколи не сходила вниз. Бачив її лиш тоді, коли його запрошували нагору. Вона, здавалося, була зайнята виїмково своїм чоловіком, і більше нічого на цьому світі її не обходило. У неї була одна мрія, казав Хуліан, - мати дітей. Але діти не знаходились. Це несправджене жадання немов вимикало її з довколишнього життя. Пучадес мав враження, що кожного разу, коли вони зустрічалися за столом, вона силкувалася пригадати собі, хто то є. Така вродлива, така молода й добра - і така далека від життя!
Маноло не раз заводив мову з Хуліаном про те, чи не дати знати про себе Марії Пелаес, але той завжди відмовляв його - зарано й небезпечно. Треба заждати. Важко передбачити реакцію людини - хоч би й власної нареченої - в подібних обставинах. Щоправда, Пучадес завжди згадував Марію як «щось з-перед війни», як про літо, яке не відбулося, як оману з іншої епохи без будь-якого майбутнього.
З кожним днем страх Пучадеса зростав. Звістки про приятелів і знайомих, які доходили до нього, були гірші нікуди. Та й сам Рамалес почувався неспокійно, давши йому прихисток [369] у своєму домі. Він нічого не казав, але Пучадес відчував це, хоча й не годен був запропонувати якийсь вихід. Єдине, що він міг, - це поводитись якнайскромніше і не завдавати господарям клопоту.
Дні й ночі він проводив за лектурою, розгадував крутиголовки і навіть винайшов новий пасьянс.
Рамалес, безперечно, не хотів, щоб Маноло помітив його занепокоєння, й останнім часом рідко приходив до нього й не запрошував нагору, йому вже не було з ким погомоніти, окрім доньї Марії Старшої, котра, як і її донька, але на свій лад, нічого не помічала довкола себе.
Однак невдовзі все скінчилось. Наприкінці тисяча дев'ятсот сорокового року, якраз третього дня після Різдва Христового, його добрий приятель Хуліан Рамалес не прокинувся вранці. Коли дружина прийшла будити його до праці, він був холоднісінький. Донья Марія Старша відразу ж повідомила про це Пучадеса. Востаннє він побачив свого друга в ліжку, головою до вікна. Здавалося, Хуліан спить, злегка нахмуривши брови.
Пучадес нараз зрозумів, що анічогісінько не знав про цього чоловіка. Завжди мав його за доброго приятеля через його лагідну вдачу, але ніколи не пускав його в свою душу. Він був одним з ненастирливих приятелів, що ніколи не завдають клопоту й завжди тримаються на другому плані. Й усе-таки це він подав йому руку в найдраматичніший момент його життя. Руку абсолютно безкорисливу й чисту. Чи справді Хуліана точив страх в його останні дні? Може, то недуга?
Пучадес поцілував його в чоло. Повернувшись, побачив у дверях донью Марію де лос Ремедіос. То був дивний день. Роздуми про Хуліана Рамалеса, відкриття його наново, поведінка його удови. Маноло дізнав враження, що вона бачила його вперше. Серйозна, з заплаканими очима, вона пильно дивилась на нього. Мало не з подивом, немов зненацька зробила відкриття. Протягом кількох довгих хвилин труп Хуліана Рамалеса не існував для його удови. Тільки він - Пучадес. У капцях, здутих на колінах штанях і чорному светрі. Він хотів сказати їй кілька слів спочуття, але не здобувся. Лише запитально подивився в її рішучі очі й, збентежившись, почовгав униз.
Що ж тепер буде? Він не будував ілюзій. Що спільного мали з ним ті дві жінки? Для чого б мали тримати його у своєму домі ще бозна-скільки часу?
В день похорону стара, як завжди вчасно, принесла йому їжу й переповіла перебіг погребних подій - відсторонено й лаконічно. Слухаючи її, можна було подумати, що то помер котрийсь із сусідів або далекий родич.
Через кілька днів Пучадес сказав доньї Марії Старшій, що хоче поговорити з ними. [370]
Його запросили на вечерю. Від дня смерті Хуліана він не бачив Марії де лос Ремедіос. І знову вона дивилась на нього з таким виразом, немов зробила відкриття в його особі. Пучадес відчув нову увагу до себе. Годі назвати це інакше. В її очах не було зненависті, жаги чи погорди. Тільки увага, подив.
Далеко за північ засиділись вони за розмовою. Зрештою, Пучадес зважився на відвертість. Він розуміє, наскільки змінилася ситуація зі смертю Хуліана, і готовий вчинити так, як вони розсудять. Йому лиш треба якийсь час, щоб влаштуватися. Він послався, ясна річ, на свою наречену Марію, на впливового дона Норберто й навіть на пастора дона Хасінто.
Жінки слухали, не виказуючи найменшого подиву, і коли він скінчив, Марія де лос Ремедіос, немов ішлося про щось попередньо вже між ними погоджене, сказала:
- І не думай про це, Маноло! Можеш тут лишитись, якщо не знайдеш розв'язання собі до вподоби. Така була воля Хуліана, а нас влаштовує твоє товариство.
Так само як перед тим Рамалес, жінки приносили замовлювані ним книжки, і його життя стало йому любішим і не таким самотнім. Тепер, коли не загрожувала небезпека, він перебував у горішніх кімнатах і сідав за стіл разом з матір'ю та дочкою.
Потроху він помічав, що стає своїм. Єдиним чоловіком у цьому домі. Не роблячи нічого для цього, не міняючи свого статусу гостя, не претендуючи на якусь іншу роль, став тим, кому догоджали, чиєї поради питали в усьому.
І однієї ночі, якнайприроднішим чином - це була єдина деталь, якої бракувало для перетворення його в повноправного наступника Хуліана - Пучадес лишився на ніч нагорі, в тому самому ліжку, в якому помер Рамалес.
Ніколи донья Марія Старша і взнаки не давала, що знає про їхні стосунки. Пучадес часто замислювався над цим. Чим пояснити таку згідливість матері? Коли він часом питав про це у своєї любаски, та завжди відповідала: «Мама хоче тільки одного - щоб я була щаслива».
Те кохання довгі роки наповнювало життя Пучадеса. Вперше він зустрів жінку немов створену для нього і для кохання. Ліжко було осереддям її дому і її мозку. Бачила в цьому світі тільки чоловіка, котрий дає їй насолоду. Ось чому вона «не бачила» його аж до смерті свого чоловіка. Бідолашний Хуліан, закляклий і охололий, вже не міг їй придатися. Тільки тоді вона «відкрила» для себе, що в домі є ще один чоловік. Інший городник для її завжди спраглого городу...
Пучадес часто думав, що Марія де лос Ремедіос не вбачає різниці між чоловіками, що нею рухає первісна біологічна хіть, що шукає тільки навпомацки, безбач, тіло самця - не лице і не [371] людину, а лиш тіло. її мати, донья Марія Старша, безперечно, вчувала, що з донькою щось негаразд. Ні, аж ніяк не нездійснена, ні материнські бажання були причиною «відчуження» Марії де І лос Ремедіос, як то якось казав йому Хуліан. Пучадес ніколи не ' чув, щоб вона заводила мову про дітей. Для нормальних жінок, матерів, бажання - це дорога до мети. Для Марії де лос Ремедіос дорога й була метою.
Наприкінці п'ятдесятих років Пучадес зазнав тяжкої кризи. Немов його посадили на ланцюг. Безнадія завдовжки в двадцять років стала раптом нестерпною. Він інтуїтивно здогадувався, що вже спокутував свою «провину» з надвишкою... Натрапляв у газетах і часописах на прізвища багатьох товаришів з часів війни, котрі тоді значили менше за нього. Навіженство Марії де лос Ремедіос - невтомне, механічне, повсякчасне - почало його дратувати, збуджувати ворожість. А без цього єдиного просвітку, який допоміг йому знести майже двадцять років відлюдництва, все ставало похмурим і скінченим.
Така різка зміна не залишилась без уваги обох жінок, і почався період утисків і нагляду. «Певне, вони побоювались, - думав Пучадес, - що коли я відчую себе вільним і вийду звідси, чари розвіються». Шлюбні плани й легалізація Пучадеса на часі зависли.
Останнім часом їхні взаємини досягли такої напруги, що Маноло цілими днями не піднімався нагору, нидів у тій могилі, переповненій його особою аж до найменшої щілини.
Криза досягла кульмінації, коли він помітив, що йому цензурують пресу. В його руки потрапляли тепер лише газети й часописи, в котрих бракувало деяких сторінок. У відповідь на свої протести діставав непереконливі пояснення. Як у давніші часи - він згадав собі тривожні місяці після закінчення світової війни в 1945 році - почав слухати зарубіжні радіостанції. І відразу збагнув причину тієї «цензури» - оголошено амністію. Він не сказав нічого. Всю ніч не склепив очей. Зрештою вирішив щось робити, покликати когось на допомогу. До кого він міг звернутись? До єдиної прихильної до нього душі з минулих часів, адресу котрої він знав. Останніми роками не раз телефонував до сестер Пелаес, не озиваючись, тільки щоб допевнитись, що вони живуть. Одного разу слухавку взяла служниця, чи хто там, і він довідався, що Марія так і не вийшла заміж. Вона вільна. Найліпше було б утекти... Але як? Вони стежили за кожним його кроком. Тепер він був справжнім в'язнем. Лишалося тільки діждати оказії й викликати сестер телефоном.
Так і сталось. Того дня, коли його стражниці, як він знав дрімали своїм звичаєм по обіді у вітальні, тихенько піднявся на гору й накрутив номер Пелаесів... До телефону підійшла Алісія «Це Маноло, Маноло Пучадес. Я прошу вас визволити мені [372] звідси. Я під замком, приходьте негайно... Маріє, це ти, Маріє? Це я, Маноло, твій Маноло. Приходь! Приходь швидше...»
Ледь він продиктував їм адресу вілли, як у дверях з'явилися стривожені Марія де лос Ремедіос та її мати. Не мовили ані слова, зачекали, доки він зійшов до підвалу, і вперше за тридцять років замкнули його на ключ. Десь за півгодини двері відчинились, і до кімнати увіпхнуто двох стареньких - переляканих і водночас кумедно відважних.
Упізнавши їх, він дізнав одного з найхимерніших вражень у своєму житті. Це не були сестри Пелаес, старші на тридцять чотири роки. Це було щось інше. Йому здавалося, що він бачить тридцять чотири роки історії у тілесному втіленні, сконцентровані в муміях, котрі втекли з Ескуріалу чи іншого музею. Вони являли собою щось неймовірне - воскреслу історію, витягнуту з домовин, з музеїв, зморщену, потемнілу, без ореола. Спорохнявілий час, магічним чином прикликаний перед очі у наймізернішій, найогиднішій поставі. Це було віддзеркалення його власної руїни, його власної мертвотності, його безповоротно змарнованого життя. Й Іспанії, яка пробувала без нього, недолуга й вичерпана. Це був символ всього того, чого він не міг прожити. Рештками того, що минулося й не могло вже вернутись.
- Ясна річ, якби він хотів, - зітхнула Марія, - за тридцять років знайшов би оказію... Від нашого тата у нас лишилися зв'язки у вищих колах. Тридцять років...
Пучадес досі стояв біля вікна. Алісія роздивлялася на свої руки. Марія вередливо закопилила губу, мов та дитина. Пліній згадав про кімнату духів, про манекен у республіканському мундирі з фотокарткою, припасованою до шиї, й нашитим сукняним серцем.
Тридцять років мовчання для Пучадеса. Тридцять років панування для Марії де лос Ремедіос. Плінія аж дрож узяв, який він, своїм звичаєм, визначив як історичний.
Марія раптом схлипнула й зайшлася сухим плачем без сліз.
Пучадес зиркнув скоса на неї і відвернувся.
- Маріє, прошу тебе! - не дуже переконливо озвалась Алісія.
- За тридцять років... за тридцять років... - повторювала Марія з дитячою впертістю, - не знайшов часу дати про себе знати... Ви можете в це повірити, Плінію? А тепер навіщо це? Подивіться, Мануелю, подивіться на моє зморщене обличчя! Куди мені тепер? - раптом закричала вона з надривом. - А я марила про дітей! - і, уткнувшись обличчям в стіл, знову зайшлася плачем - чорним, безнадійним.
Пліній запитально поглянув на Алісію. Та лиш стенула плечима, [373] немов кажучи: «Бідолашна! Цього слід було чекати. Вона ле така, як я». Потім поклала руку сестрі на голову:
- Заспокойся, Маріє! Заспокойся! Ніколи не є запізно... Марія випросталась, уся в сльозах, з невидющим поглядом, ледь стримуючи лють, і верескливим ламким голосом, дивлячись у спину Пучадесу, заговорила, затинаючись:
- Маноло, присягнись, присягни пам'яттю своїх покійних батьків, що ти ніколи цього не хотів! Що то все вона! Що то вона тебе примусила! Присягнися!
Чоловік не відповів. Навіть не обернувся. Лиш у розпуці поклав руки на шиби вікна, як, певне, робив тисячі разів за ці тридцять років.
- Прошу тебе, Маріє, заспокойся! - крикнула Алісія, підводячись і намагаючись усадовити сестру. - Заклинаю тебе пам'яттю наших батьків, заспокойся!
Але бідолашна Марія, така маленька, руденька, випромінювала нездоланну енергію:
- Присягнись! Пучадес ані ворухнувся.
Алісія обняла сестру і, теж заплакавши з розпачу, почала голубити її й цілувати в чоло:
- Марі! Заради пам'яті мами, прошу тебе! Заспокойся, Марі... Сестричко...
Вона цілувала її з такою ніжністю, так ревно плачучи, що Пліній відчув, як до горла йому підступив зрадливий клубок, а на очі набігають сльози.
- Марі! Марі! Чи варто так перейматися? Адже ми, як і завжди, разом.
Врешті-решт Марія трохи заспокоїлася, й Алісія пригорнула її до себе. На кілька хвиль вони застигли так, склавши одне тужливе ціле. Алісії таки вдалося всадовити сестру на місце, а сама стала коло неї, пригладжуючи її розкуйовджене волосся.
Чоловік уперто не відходив од вікна. Пліній машинально потягся за сигаретами. Останні сонячні промені мов списи простромлювали шиби вікна, огортаючи постать Плінія кривавим ореолом.
Нараз рвучко розчинилися двері. На порозі стояли донья Марія де лос Ремедіос дель Барон та її мати. Мати тримала обіруч дубельтівку. Вперше на її обличчі читалася втіха, а в очах - радість. Пліній, дивлячись на цих двох жінок і на мисливську рушницю, сміявся в душі, наче це його мало обходило Марія де лос Ремедіос була спокійна, хоча й не усміхалась, як звикле. Стара націлила дубельтівкою прямо в Плінія.
- Ані руш! - сказала вона хриплим голосом, в якому вчувалася зловтіха. [374] Пліній, котрий був підвівся з місця, коли вони зайшли, так і застиг, спершись руками на спинку стільця.
І тут, дивлячись на Пучадеса, подала голос донья Марія де лос Ремедіос:
- Вже час. Якщо хочеш їхати з нами, то поквапся! Ти вільний у виборі. Ось свідки, що я тебе не силую. Настав час, коли позинен обрати свій шлях у житті: їдеш з нами або ж залишаєшся з оцими... - При останніх словах її обличчя, завжди дипломатичне, погордливо скривилося.
Пучадес слухав її незворушно й без страху.
- Ти жив зі мною розкошуючи тридцять років, щоправда в досить незвичних умовах. І раптом ні сіло ні впало покликав їх. Ось вони! Ще раз прошу тебе, вибирай!
Певне, в цю мить у мозку Пучадеса точилася суперечлива боротьба спогадів і прагнень, зненависті й жаги, що він їх зазнав протягом довгих років. Стояв нерухомий і незворушний.
- А ви, Мануелю, як представник влади, - провадила донья Марія де лос Ремедіос, дивлячись на нього, - спитайте, йде він з нами чи ні... Якщо вирішить залишитися, моя мати і я негайно підемо.
Вся її постать, аж до білосніжної шкіри, розхвильованих грудей, світлого пушку над горішньою губою й темних очей, виказувала занепокоєння й страх.
Пліній, здавалося, завагався. Не подобалась йому роль судді у цій дивній і печальній справі. Йому було до болю жаль сестер Пелаес - таких маленьких, слабеньких, руденьких, ласкавих і незрадливих, але розумів, що на місці Пучадеса прислухався б до голосу крові й, напевне, вибрав би знадливу Марію де лос Ремедіос... А там би вже зметикував, що робити з тією узброєною шкапою... Але вибрав би тільки її. Він ледь не усміхнувся, піддавшись скорше своїм думкам, аніж драматизмові ситуації, й, зиркнувши на Пучадеса, промимрив:
- Це вам вирішувати, друже... Тут моя влада нечинна. Бідолашний Пучадес нарешті зважився. Знехотя нахилився, уникаючи поглядів сестер Пелаес, витяг з-під оттоманки грубий портфель, вочевидь заздалегідь приготований, і, не зронивши й слова, з відсутнім виглядом почовгав до дверей. Жінки відступили, даючи йому дорогу. Марія де лос Ремедіос ще хвилю вагалася. Зрештою вона сказала, дещо збентежена й водночас глибоко вдоволена:
- Прошу мене вибачити за все! Дуже прошу! Мені прикро залишати вас під замком, але не бачу іншої ради. Якщо треба, я готова відповісти перед законом. До побачення, Мануелю!
І поспішно вийшла. Мати, не випускаючи з рук рушниці, позадкувала до виходу й енергійно грюкнула дверима. Затим почувся скрегіт ключа в замку. [375] Доки тривала ця сцена, Пліній мало не забув про Рудих сестер. Мовчать собі, то й добре. Либонь, у ці хвилини серце! Марії мало не розривалося. А може, й ні, може, знечулена завданим їй попереднім ударом, вона бачила все мов у театрі тіней...
Але заледве стихли кроки в коридорі, Марія здобулася на голос - слабкий і протестуючий:
- Я знала... Я знала це... Я знала... - згорнувши руки на животі, вона хиталася взад-вперед, немов їй щось боліло.
- Я знала.. Я знала це... Я знала, - повторювала, не відводячи очей од карт, розсипаних на столі.
Сонце давно вже зайшло, і в кімнаті зробилося майже темно. Алісія сиділа за столом, узявши голову в руки, але в пітьмі годі було розгледіти вираз її обличчя.
Немов продовжуючи монолог по довгій перерві, вона сказала, коли сестра на мить замовкла:
- Ясна річ, після розмови телефоном треба було звернутися в поліцію. А ми прийшли сюди, не подумавши як слід... Нам відчинила стара, і ми спитали про нього. «Добродійки прийшли до Маноло, - сказала вона його полюбовниці. - Кажуть, він телефонував до них». - «А, дуже приємно, ласкаво просимо!» Мене здивувала така чемність, але Марія так нетерпеливилась... «Прошу ласкаво за мною! Я проведу вас до його покою. Прошу, прощу!» Ми зайшли до спіжарні, й нас замкнули... Отакі легковірні! Ми завжди були легковірні, Мануелю...
- А він? Як зреагував на вашу появу?
- Спершу здивувався. Потім страшенно зрадів. Ми говорили й говорили. Аж до вечора, коли стара принесла нам вечерю й залишила нас самих. Наступного дня так само. На третій день, коли стара принесла їжу, він сказав, що хоче поговорити з Марією де лос Ремедіос, і пішов з нею. Повернувся аж на світанку. Відтоді змінився. Ходив кімнатою. Слухав нас, а сам мовчав, хіба що усміхався. Але був уже інший. Уночі, вважаючи, що ми поснули, нишком виходив нагору. Так було щоночі, окрім тієї, коли Марія де лос Ремедіос їздила до Томельйосо. Гадаю, коли він нам телефонував, то не припускав, що нас так перемінив час.
- У них усе було готове, - втрутилась до розмови Марія - Я щось передчувала, але не сподівалася такого... - На її обличчі з'явився вираз покори. - Я вірила, як та дитина.
- Ми справді як діти...
- Певна, що вони скоро поберуться.
- Ми все життя були наївні діти...
- Ясна річ, кожен вибирає сам. Боже мій!
- Тут нічим не зарадиш, - переконано сказав Пліній. - Усе, що сталося, треба забути, і що швидше, то краще. Повернетесь до свого звичайного життя, і до дідька всі ці спорохнявілі історії! [376] У нас немає попереду інших тридцяти років. Ви вважали, що він помер, тож думайте так і надалі. В Іспанії чимало таких, як він, - змерлих за життя.
- Змерлих за життя, як і ми, - повторила екс-наречена.
- Ні. Ви - ні. Для вас життя з його найбільшими трагедіями було чимось на зразок історії, розказаної по радіо.
- Я прожила все життя з пам'яттю про нього, Мануелю.
- Можете жити ним і далі. Ваш давній наречений не має нічого спільного з тим чоловіком, котрий щойно пішов. Той був мужчина, а цей уламок історії. Він ніколи не зможе стати тим, попереднім.
- Я вас не розумію, Мануелю, - сказала раптом Алісія.
- Та це я так. То все пусте.
Запалили світло. Марія довго ще сиділа, поклавши голову на стіл. Алісія час од часу розкладала пасьянс. Пліній невтомно міряв кроками кімнату і смалив сигарету за сигаретою.
Близько одинадцятої він приніс із спіжарні вина, шинки, сиру й гроно винограду. Повечеряли без хліба й мовчки. Марія досі не вийшла із заціпеніння.
- То ви гадаєте, що за нами прийдуть? - раз у раз питала Алісія.
- Звичайно. Не знаю, чому вони забарились, але певний, що прийдуть.
Після вечері Алісія домоглася, щоб Марія лягла в ліжко, а сама гомоніла з Плінієм про життя в Томельйосо. Опівночі вона знову заходилася коло своїх пасьянсів, а Пліній раптом згадав, що в кишені у нього лежить лист, котрий йому передали, коли він виходив з готелю. Розпечатавши його, він начепив окуляри.
«Любий тату!
Ви вже стільки днів у Мадріді, а й досі не написали нам ні словечка. Правду каже мама, що ви пишете тільки в разі доконечної потреби. Передучора ми вже були зібралися до вас. Але в останню хвилину передумали. На кого б ми покинули господарство?
Я зустріла доньку Антоніо Фараона, то вона казала, що він телефонував і що вам там добре ведеться. Мама каже, щоб ви обминали його, бо відомо, як він розкидається грішми й полюбляє волочитися.
Учора ми ходили підв'язувати лозу. Зробили все, як ви загадували. Мама каже, щоб ви неодмінно купили собі костюм, бо тепер, коли вас запрошують і до Мадріда, негоже ходити в одному й тому ж костюмі.
Вечорами тепер холодно, й ми сидимо вдома і дивимось телевізор. Часом навідується донька Ортенсії і розважає нас оповідками, [377]як сваряться її дядько з тіткою. Вчора мало не побилися.
Мама почуває себе добре. Більше новин немає. Тату, напишіть, коли ви приїдете, щоб ми приготували щось смачненьке для вас. Та швидше приїздіть, бо ми вже скучили за вами. Вітання дону Лотаріо. Ми з мамою цілуємо вас.
Ваша дочка А.»
Прочитавши листа, Пліній сховав його до кишені. Визирнув у вікно, що виходило на задвірки. Потім підійшов до етажерка Книжки й книжки. Призбирані за тридцять років коштами Марії де лос Ремедіос. Здебільшого зарубіжних авторів, котрих Пліній не знав. Стоси іспанських і зарубіжних часописів. Усе ретельно простудійовано, з позначками олівчиком. Отоманка. Скільки годин провів на ній Пучадес, читаючи, думаючи, божеволіючи за ці тридцять років - нескінченні, довгі тридцять років! Скільки вечорів, днів і ранків за ці тридцять років думав він про те, що було і що могло бути, не відаючи, що направду відбувається довкола, слухаючи по радіо веселі мелодії, так, ніби нічого й не сталося, ніби все було чудово, а сам він сидів при пиві десь на терасі на Гран-Віа...
Тридцять років, тридцять років народин і смертей, тридцяті років, проведених у цій кімнаті за лектурою або в очікуванні молочно-білого прекрасного тіла вічно спраглої Марії де лос Ремедіос.
Минула північ. Марія спала на ліжку. Алісія, поклавши голову на стіл, теж спала чи вдавала, що спить. Перед першою годиною Пліній, спершись щокою на руку, теж задрімав. Раптом його збудив якийсь шум. Він протер очі. За вікном чувся далекий стукіт. Він запалив світло в другій кімнаті й у спіжарні Тільки так можна було дати знати, що в домі хтось є. Голосі н кроки долинали уривками. Часом дуже виразно, часом слабшали, залежно від напрямку вітру.
Алісія теж відкрила очі й спитала байдуже:
- Вже?
- Та нібито...
Пліній далі наслухав. Тепер чутно було глухі удари в щось металеве.
Алісія причепурилась перед люстерком, що стояло на книжковій полиці біля фотографії батьків Пучадеса. Потім підійшла до заснулої сестри й легенько поторсала її за плече. Марія відкрила очі й подивилась на Алісію непритомним поглядом. Якусь хвилю лежала нерухомо, не озиваючись. Пліній спостерігав за ними зі свого місця.
- Вставай, Маріє! Вставай, дорогенька! Вони вже, здається тут. [378]
Марія машинально підвелася. Потім сіла на краєчку ліжка й енергійно потерла руками обличчя.
Схоже на те, що нікому не спало на думку обійти будинок кругом. Визволителі добивалися в парадні двері. Коли стукіт на якусь мить стих, Пліній вклав два пальці до рота й пронизливо засвистів. Повторив кілька разів. Нарешті почулися кроки в саду. Пліній свиснув ще.
- Мануель! Мануель!
Дон Лотаріо не міг не впізнати посвист шефа.
Пліній припав обличчям до ґрат, намагаючись розгледіти в пітьмі за вікном постать приятеля.
За хвилю зблиснув промінь ліхтарика й з'явився дон Лотаріо. За ним вистрибом ішов Луїс Торрес.
Пліній просунув руку крізь віконні грати.
- Мануелю! Мануелю! Прокляття! З тобою все гаразд?
- Я вже стомився чекати.
- З тобою справді все гаразд? - допитувався Луїс.
- Та гаразд, гаразд! Заходите ви чи ні, врешті-решт?
- Ми були тут ще пів на одинадцяту. Дзвонили в двері, але ніхто не відчинив. Тож мусили їхати в департамент безпеки й узяли з собою інспектора Хіменеса та людей з інструментом.
- А сестри Пелаес тут, Мануелю?
- Так. Щоб дістатись до нас, треба пройти коридором, а потім спуститися сходами, що й ведуть до цього підвалу.
- Вже йдемо!
- А донья Марія де лос Ремедіос? - поцікавився Луїс.
- Звіялась. Потім розкажу. Але поспішіться, бо мені вже несила нидіти в цій тюрмі.
Сестри Пелаес сиділи випроставшись, поважні, з торбинками в руках. Раптом Алісія обережно дістала зі своєї торбинки інкрустований пістоль.
- Візьміть, Мануелю! Мій батько казав, що це чудова зброя. Якщо це не суперечить законові, я хотіла б подарувати його вам на знак нашої вдячності.
Пліній оглянув зброю і сховав до внутрішньої кишені піджака.
- Гарна штука. Не знаю, що на це скажуть у департаменті. В кожному разі дуже дякую.
Кроки чулися вже близько. Нарешті закопирсалися в дверях. Через кілька секунд замок клацнув.
Перший переступив поріг худий поліцейський з відмикачкою в руці. Потім Хіменес зі своїм черевом. За ними - дон Лотаріо, Луїс Торрес, Хасінто, Веласкете з телячими очима й Фараон, що встиг прихопити у спіжарні шмат сиру.
- Носив вовк овець - понесли і вовка, - мовив він, плямкаючи. - [379] Отак і покладайся на поліцію... Якби не ми, сидів би ти тут аж до перемоги лівих.
Сестри Пелаес вийшли з ними, взявшись за руки, запевне трохи збентежені таким великим чоловічим товариством, та ще й нічної доби.
Віллу доньї Марії де лос Ремедіос огортала пітьма. Десь далеко світилися вогники. Було холоднувато.
Худий інспектор накинув ланцюг і замкнув на колодку хвіртку вілли.
Троє приятелів і Руді сестри сіли в поліційну машину, й вона рушила в напрямку міста.
- Ще одну справу розплутано, Мануелю, - задоволено озвався Фараон.
Пліній запалив сигарету й подумав, що вранці треба зайти до кравця.
- Мені не хотілося б, щоб проти них порушували справу, Мануелю, - сказала Марія. - Чи не можна це якось залагодити?
- Спробуємо. Гадаю, щось придумаємо.
Відкинувшись вигідніше на спинку сидіння, він вперше за час перебування в Мадріді почувся задоволеним з життя.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Франсіско Гарсія Павон Руді сестри Переклад В'ячеслава Сахна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
