Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Жовтий "Ягуар" Переклад Миколи Мещеряка
Жорж Сіменон Жовтий "Ягуар" Переклад Миколи Мещеряка
© G.Simenon. Maigret et le fantôme. 1968
© М.Мещеряк (переклад з французької), 1981
Джерело: Ж.Сіменон. Клуб "100 ключів". К.: Молодь, 1981. 336 с. - С.: 3-102.
Сканування і коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Зміст1. Загадкові нічні пригоди інспектора Лоньйона та хвороби його дружини Соланж
5. Кімната з химерними фресками
1. ЗАГАДКОВІ НІЧНІ ПРИГОДИ ІНСПЕКТОРА ЛОНЬЙОНА ТА ХВОРОБИ ЙОГО ДРУЖИНИ СОЛАНЖ
Коли в кабінеті Мегре нарешті погасло світло, повернуло вже на другу годину ночі. Комісар підвівся й, протерши очі з розширеними від утоми зіницями, штовхнув двері інспекторської, де чатували Лапуент і Бопфіс. - Добраніч, хлоп'ята,- буркнув він і вийшов до просторого коридора. [З]
Проходячи повз прибиральниць, що вже підмітали підлогу, Мегре махнув їм на прощання рукою. Як і завжди в цю пору, по коридору гуляв протяг, а сходи, якими він спускався в супроводі Жанв'є, були мокрі й слизькі.
Була вже середина листопада. Зранку йшов дощ. Прокинувшись о восьмій годині, комісар того дня так і не вийшов із свого жарко натопленого кабінету, а тепер, переходячи через двір, мерзлякувато підняв комір пальта.
- Де тебе висадити?
Викликане телефоном таксі вже чекало на нього перед головним входом управління.
- Біля першої-ліпшої станції метро, патроне.
Дощ лив як із відра, суцільними цівками, що розбризкувалися вдаряючи у тротуар. Біля станції Шатле машина зупинилася і інспектор зійшов.
- Добраніч, патроне.
- Добраніч, Жанв'є.
У їхньому житті вже можна було б налічити сотні подібних моментів, і щоразу, прощаючись після вдалого розслідування, обидва відчували однакове, трохи похмуре вдоволення.
За кілька хвилин Мегре вже піднімався сходами до своєї квартири на бульварі РішарЛенуар. Знайшовши в кишені ключа, він обережно відімкнув двері і майже відразу почув, як повернулась у ліжку пані Мегре.
- Це ти?
Сотні - якщо не тисячі - разів, коли він повертався додому серед ночі, вона сонним голосом проказувала цю фразу, потім так само навпомацки запалювала нічника на тумбочці біля ліжка й уставала в самій сорочці, щоб глянути на чоловіка й дізнатись, у якому він настрої.
- Все скінчилось?
- Еге ж.
- Молодик нарешті заговорив? Мегре кивнув.
- А ти не голодний? Може, я щось приготую?
Він повісив на звичне місце свого мокрого плаща і розв'язав краватку.
- У холодильнику є пиво?
Кілька хвилин тому він мало не зупинив машину біля відчиненої пивнички, щоб хильнути кухлик.
- Те, що ти думав?
Загалом банальна справа, коли можна назвати бавальною [4] справу, від якої залежить доля кількох людей. Газетярі вигадали сенсаційний заголовок: «Бандити на мотоциклах».
Якось серед білого дня перед ювелірною крамницею на вулиці Рени зупинилося два мотоцикли. З першого зійшло двоє добродіїв, з другого - один і, зав'язавши обличчя червоними нашийними хустками, кинулись до крамниці. За хвилину всі троє вибігли звідти з пістолетами в руках, прихопивши кілька годинників та коштовних прикрас з вітрини й прилавка.
Це сталося так несподівано, що очевидці події спочатку розгубилися. Відтак, отямившись, кілька автомобілістів рвонули слідом за злодюгами і відразу створили таку пробку, що рух на вулиці припинився й бандюги' спокійнісінько накивали п'ятами.
- Вони на цьому не зупиняться,- сказав, як у воду дивився, Мегре.
Бо трофеї були досить мізерні. Ювелірна крамниця належала одній вдові, і торгували там переважно біжутерією. .
- Вони просто хотіли виробити свою техніку нападу. Наліт на мотоциклах - такого ще не було.
Комісар не помилився: за три дні та сама сцена повторилася перед розкішною ювелірною крамницею у передмісті Сен-Сшоре. І з тими самими наслідками - хіба що цього разу бандюги повезли з собою коштовностей на кілька мільйонів старих франків; у газетах писали - на двісті, страхове агентство заявило, що на сто.
Однак під час утечі один із грабіжників загубив свою хустку, і через два дні його заарештували в слюсарній майстерні на вулиці Сен-Поль, де він працював.
Того ж вечора за ґратами опинилося ще троє - старшому було двадцять два роки, молодшому - Жанові Бо-шу на прізвисько Жанчик - ще не сповнилося й вісімнадцяти. Це був білявий хлопчина з довгою чуприною, син домогосйодарки. Мешкав він разом з матір'ю по вулиці Сен-Антуан, а працював теж у слюсарні.
- Ми з Жанв'є цілісінький день проморочилися з ними,- понуро мовив до своєї жінки Мегре.
І випили за цей час бозна-скільки кухлів пива з бутербродами.
- Послухай, Жанчику. Ти, я бачу, налагодився мовчати. Тобі втовкмачили, що саме так має поводитися справжній гангстер. Тільки не здумай удавати, що до [5] цього додумався тн сам чи хтось із твоїх дружків. За вами хтось стоїть. Це він усе організував, але сам залишається у тіні. Місяців зо два тому він вийшов із в'язниці і тепер не хоче туди повертатися. Признайся, що він сидів десь поруч в украденій машині й прикривав вашу втечу, влаштувавши пробку...
Ковтнувши холодного пива, Мегре почав роздягатися, коротко викладаючи дружині цю справу.
- Такі хлопчаки найзатятіші... їм уже встигли прищепити поняття про злодійську честь...
Він наказав заарештувати трьох старих рецидивістів, серед них свого давнього знайомого Гастона Нуво. Як і слід було сподіватися, в цього бандюги було надійне алібі: двоє свідків підтвердили, що під час нальоту він сидів у одному з барів на авеню Терн.
Протягом кількох годин очна ставка нічого не давала. Віктор Сідон на прізвисько Гладун, яке, до речі, цілком пасувало до нього, найстарший із трьох мотоциклістів, лише хитро зиркав на комісара. Сож'є на прізвисько Пістон лив сльози, присягаючись, що він нічого не знає.
- Ми з Жанв'є вирішили зосередити всі зусилля на наймолодшому. Привезли матір, і вона заходилась його вмовляти:
«Скажи правду, Жанчику. Ти ж бачиш, що ці папи зовсім не бажають тобі лиха. Вони розуміють, що тебе в це діло втягли інші...*
Так минуло двадцять препаскудних годин, аж поки до краю зморений хлопчисько не перестав опиратися. А втім, бачити, як раптом розколюється такий от горішок, теж було не дуже приємно.
- Гаразд, я все скажу. Це справді Нуво. Ми познайомилися з ним у «Лотосі», і він втягнув нас у це діло...
«Лотос»- невеличкий бар на вулиці Сен-Антуан, куди молодь сходиться послухати платівки, що їх програвали музичні автомати.
- Тепер мені амба. Його дружки одразу мене уко-лошкають, як тільки я вийду з тюрми... І все через вас.
Ну от і все. Скінчився ще один день. Коли Мегре лягав спати, голова у нього тріщала від болю.
- Тобі завтра о котрій?
- О дев'ятій.
- Може, поспав би трохи довше?
- Ні! Розбуди мене о восьмій.
За хвилину він уже хропів на всі заставки. А коли [6] прокинувся, у нього було таке враження, наче ще й не лягав. Йому здалося, що десь на другій чи третій хвилині по тому, як він уклався, в коридорі пролунав дзвінок і дружина вислизнула з ліжка.
Потім він почув перешіптування. Чоловічий голос був наче знайомий, та комісарові здавалося, що все те йому сниться, і він ще глибше зарився в подушку.
Він чув крізь сон, як до ліжка знов підійшла дружина, і навіть здивувався, чого вона так довго не лягає. Адже, певно, хтось помилився дверима. Ба ні! Ось вона торкнула його за плече, потім відхилила завіси, і, не розплющуючи очей, комісар усвідомив, що вже день.
- Котра година? - глухо запитав він.
- Сьома.
- Там хтось прийшов?
- Лапуент. Він чекає на тебе в їдальні.
- Чого йому треба?
- Полеж іще хвилину, я приготую каву.
Щось у її голосі примусило його подумати, що в неї погані новини. Чи не тому вона не зразу відповіла на його запитання? Небо за вікном було брудно-сіре. Досі йшов дощ.
Першою гадкою Мегре було, що Жан Бош, перелякавшись відплати за свої визнання, повісився у своїй камері попереднього ув'язнення. Мегре підвівся і, не чекаючи кави, швидко надяг штани, причесався і з ще заспаним обличчям штовхнув двері до їдальні.
Біля вікна у чорному плащі стояв Лапуент, тримаючи в руці темного капелюха. На щоках після нічного чергування темніла щетина.
Мегре запитально глянув на нього.
- Пробачте, що я вас так рано розбудив, патроне... Цієї ночі сталося нещастя з одним із наших добрих друзів...
- Жанв'є?
- Ні, він не з управління...
Пані Мегре внесла тацю з двома великими чашками кави.
- З Лоньйоном...
- Його вбито?
- Тяжко поранено. Його відразу одвезли до лікарні Біша, і ось уже третю годину професор Менго його оперує... Я не хотів вас будити раніше, щоб дати вам оді-спатися після вчорашнього... Знаєте, спочатку в нього майже не було шансів вижити... [7]
- Як його поранено?
- З пістолета... Одна куля в животі, друга трохи нижче плеча...
- Де це сталося?
- На авеню Жюно... Він був на вулиці.
- Сам-один?
- Еге ж. Поки що цією справою займаються його колеги з вісімнадцятої округи...
Мегре маленькими ковтками сьорбав каву, але цього ранку вона здалася йому на диво несмачною.
- Потім я подумав, що ви захочете його побачити, коли він опритомніє... Машина внизу.
- І невідомо ніяких подробиць?
- Майже ніяких. Ніхто навіть не знає, що він робив на авеню Жюно. Перша постріли почула консьєржка... Вона й зателефонувала до поліції. Одна куля пройшла крізь віконницю, розбила шибку і застрягла в стіні над ліжком...
- Зараз я одягнуся.
Поки пані Мегре подавала на стіл, він пішов до ванної. Знявши свого плаща, Лапуент чекав.
Попри своє давнє бажання перейти до Сюрте, Лоньйон усе ще працював у районному комісаріаті, і Мегре доводилось мати з ним справу щоразу, коли у вісімнадцятій окрузі траплявся якийсь незвичайний злочин.
Це був один із двадцяти інспекторів, котрі мали своє бюро в будинку Монмартрської ратуші й завжди ходили в цивільному, за що їх прозвали сіроштаньками.
За свою буркотливу вдачу Лоньйон дістав ще одне прізвисько - Нечема. Та, на думку Мегре, його з не меншою підставою можна було прозвати інспектор Невдаха: бідолашний Лоньйон мав якийсь дивовижний хист накликати на себе всі нещастя.
Дрібненький на зріст, худорлявий, він страждав на хронічний невиліковний нежить і цілісінький рік, узимку і влітку, ходив із сльозавими очима й червоним, мов у п'янички, носом, хоча в усій Франції, певно, не було поліцая більш непитущого, як Лоньйон.
До того ж він мав хвору дружину, яка проводила цілі дні або в ліжку, або в кріслі перед вікном, так шо після роботи Лоньйонові доводилося ще поратися вдома, бігати на базар та готувати на кухні. Скромна платня не дозволяла йому наймати прибиральницю частіше, ніж раз на тиждень. [8]
Вже чотири рази він виставляв свою кандидатуру на конкурс до Сюрте і завжди провалювався через найбез-глуздіші помилки, хоча мало хто міг би позмагатися з ним щодо фахового хисту. Це був спражній дойда: коли вже брав слід, то не губив його до кінця. Затятий, дуже ретельний, він буквально нюхом відчував злочин і міг вирізнити шахрая або вбивцю в пайгустішій юрбі.
- Його сподіваються врятувати?
- Хірург у Біша дає йому три шанси на десять... Для людини, 'що заслужила прізвисько інспектор Невдаха, це було не дуже багато.
- Він щось говорив?
Мегре з дружиною та Лапуент ласували свіжими булочками, що їх щойно залишив під дверима розсильний із булочної.
- Його колеги нічого мені про це йе сказали, а мені було незручно допитуватися...
Серед районних інспекторів не тільки Лоньйон був уражений комплексом неповноцінності. Мало не всі його колеги так само заздрісно косилися на «велику хату», як прозвали вони Управління карного1 розшуку, і, натрапивши на цікаву справу, варту великих заголовків у газетах, дуже неохоче випускали її з рук.
- Ну, гайда! - зітхнув Мегре, натягуючи на себе вологого ще з учорашнього вечора плаща.
Його очі нараз зустрілися з очима дружини, і Мегре зрозумів, що вона хоче щось йому сказати, і навіть здогадався, що саме.
- Ти обідатимеш удома?
- Навряд...
- У такому разі я б, може...
Вона думала про пані Лоньйон, недужу і самотню в своїй квартирі.
- Тоді мерщій одягайся! Ми висадимо тебе на майдані Константен-Пекер.
Лоньйони вже мешкали там років з двадцять у червоному цегляному будинку з вікнами, обрамленими жовтою цеглею. Мегре ніяк не міг запам'ятати номер тоґо будинку.
Лапуент сів до керма невеличкої «сімки». Відколи пані Мегре знала свого чоловіка, лише вдруге їй доводилося їхати з ним у поліційній машині.
Вони випередили кілька переповнених автобусів. Тротуарами [9] швидко йшли люди, нахилившись уперед і ледве втримуючи парасольки, які вітер виривав з їхніх рук.
Ось уже й Монмартр, вулиця Коленкур.
- Виходь...
Посеред скверу бовваніла скульптурна пара, чорна від дощу з навітряного боку. З-під зборок сукні у жінки виступала оголена гранітна грудь.
- Подзвони мені на службу, я сподіваюсь там бути близько полудня...
Ледве скінчилась одна справа, як уже починалася друга, про яку він ще нічого не знав. Комісарові подобався Лоньйон. Не раз в офіційних донесеннях він підкреслював його заслуги, частенько приписуючи йому навіть свої особисті успіхи. Та й це не допомагало. Невдаха завжди лишається невдахою!
- А тепер до лікарні...
Сходи. Коридори. Довгі ряди ліжок за кожними з відчинених дверей. їх супроводили цікаві погляди хворих.
У приймальні їх послали не туди, куди слід, і їм довелося знову спускатися' на подвір'я, підійматися іншими сходами, аж поки вони не опинилися перед дверима з написом «Операційна». Там побачили знайомого-інспектора з вісімнадцятої округи на прізвище Креак з незапаленою сигаретою в зубах.
- По-моєму, вам краще погасити люльку, пане комісар. Тут ходить одна мадам, справжня мегера. Тільки-но я хотів запалити сигарету, а вона вже тут як уродилася...
Коридором проходили медсестри з мисками, дзбанами, пляшечками, нікельованими інструментами.
- Він досі там?
Годинник показував за чверть дев'яту.
- Його оперують з четвертої ранку...
- І ніяких звісток?
- Ніяких... Я пробувавч був' запитати в тому кабінеті ліворуч, але стара відьма...
Він показав на кабінет старшої сестри - мегери і відьми. Комісар постукав.
- Заходьте,- пролунав у відповідь не дуже люб'язний голос.- У чому річ?
- Даруйте, мадам, що я вас потурбував. Я начальник бригади карного розшуку. [10]
В її холодному погляді він немов прочитав запитання: «Ну й що з того?»
- Мене цікавить, як там справи з інспектором, що його зараз оце оперують...
- Я це знатиму після операції... Можу лише сказати, що він ще не вмер, бо професор іще не виходив...
- Коли його сюди привезли, він міг розмовляти? Вона зневажливо зиркнула на нього, немов вважала запитання дуже дурним.
- Коли його сюди привезли, у нього не залишилося й половини крові. Довелося відразу робити переливання.
- Як на вашу думку, коли він може опритомніти?
- Запитайте в професора Менго.
- Якщо у вас є окрема палата, прошу вас покласти його туди. Це дуже важливо! Біля нього чергуватиме наш інспектор...
Вона нашорошила вуха, бо двері операційної відчинилися і в коридорі з'явився лікар у білій шапочці. На фартусі та білому халаті темніли плями крові.
- Пане професор, вас. хоче бачити цей...
- Комісар Мегре...
- Дуже приємно.
- Він живий?
- Поки що живий... Коли не буде ускладнень, гадаю, що його пощастить врятувати...
З професорового чола градом котився піт, очі виказували неабияку втому.
- Ще два слова... Його треба перевести до окремої палати...
- Потурбуйтеся про це, пані Драсс... А тепер, з вашого дозволу...
І широкими кроками він попрямував до свого кабінету. Двері операційної знову відчинилися, і санітар викотив довгий вузький стіл на коліщатах. Під простирадлом виступали контури людського тіла. Потім комісар побачив прикрите до половини бліде й нерухоме обличчя Лоньйона.
- Одвезіть його до двісті вісімнадцятої, Бернаре...
- Гаразд, мадам.
Вона пішла за санітаром. Слідом за нею рушили й троє поліцаїв. З високих вікон падало бліде світло, безсиле розігнати морок, що стояв у коридорі. Похмура процесія, немов у химерному сні, мовчки минала палати [11] з рядами ліжок за відчиненими дверима. Позад усіх плентався асистент, що останнім вийшов з операційної.
- Ви його родичі?
- Ні... Я комісар Мегре...
- А! Он ви який!
І медик зацікавлено зиркнув на нього, немов порівнював з тим образом комісара Мегре, який створив у своїй уяві.
- Професор сказав, що він сподівається його врятувати...
Це був відособлений світ, де належало говорити лише пошепки і де необов'язково було відповідати на запитання.
- Якщо він сам так сказав...
- Ви не знаєте, коли він опритомніє?
Невже це комісарове запитання було таке безглузде, щоб на нього так дивитися? Перед одними з дверей старша сестра зупинила процесію.
- Ні! Зараз не можна.
Треба було вкласти хворого в ліжко, певно, знову перебинтувати його, бо дві сестри принесли медикаменти, бинти, а також кисневу подушку.
- Коли хочете, почекайте у коридорі, хоча це мені не подобається. Для відвідиіг є свій час.
Мегре глянув на годинника.
- Я, мабуть, вас залишу. Креак. Бажано, щоб ви були тут, коли він опритомніє. Якщо він зможе говорити, занотуйте все, що він скаже... Якнайретельніше.
Не можна сказати, що він образився, ні, але йому було ніяково: комісар не звик, щоб його приймали так холодно. Та в цьому місці його слава не справляла жодного враження на людей, для яких поняття життя і смерті мали інший зміст, ніж для простих смертних.
Він з неабияким полегшенням спустився на подвір'я, де вже міг закурити люльку. Лапуент і собі запалив сигарету.
- А ти краще йди спати. Тільки підкинь мене до ратуші.
- Дозвольте мені залишитися з вами, патроне.
- Але ж ти цілу ніч...
- Знаєте, у моєму віці...
До районного комісаріату вісімнадцятої округи було близенько. В інспекторській вони застали трьох сіроштаньків, [12] що писали звіти. Схилившись кожен над друкарською машинкою, вони скидалися на сумлінних чиновників.
- Добридень, панове... Кому з вас що-небудь відомо? Він знав їх усіх, якщо не на ім'я, то принаймні з вигляду. Всі троє підвелися*.
- І всім, і нікому.
- Хтось уже пішов повідомити пані Лоньйон?
- Дюрантель узяв це на себе...
Підлога рябіла від мокрих слідів, у повітрі пахло застояним тютюновим димом.
- Лоньйон провадив якесь розслідування?
Вони нерішуче перезирнулися. Нарешті один із них, невеличкий на зріст опецьок, наважився розтулити рота.'
- Ось цього ми й не можемо ніяк з'ясувати... Адже ви знаєте нашого Лоньйона, пане бригадний комісар... Варто йому натрапити на якийсь слід, як він одразу напускає на себе таємничий вигляд... Він, бувало, цілими тижнями провадить те чи те розслідування, і ні пари з уст...
- Бо бідолашний Лоньйон уже звик до того, що вся слава за його працю завжди дістається комусь іншому!
- Останніх тижнів зо два він ходив із страшенно загадковим обличчям... І зиркав на всіх так, наче готував нам усім великий сюрприз.
- І ні на що не натякав?
- Ні. Тільки весь час записувався чергувати вночі...
- А вам відомо, в якому саме районі він працював?
- Патрульні кілька разів бачили його на авеню Жю-но, недалеко від того місця, де на нього напали... Але це було давненько... О дев'ятій вечора він виходив звідси і повертався о третій-четвертій годині ранку... А то, бувало, не з'являвся й зовсім...
- Він не подавав ніякого звіту?
- Я оце переглянув реєстр. Проти всіх його чергувань стоїть тільки одне: «Нічого не сталося».
- Ви когось послали на місце злочину?
- Трьох інспекторів на чолі з Шінк'є...
- А що журналісти?
- Від них важко приховати замах на інспектора... Ви, може, хотіли б поговорити з нашим шефом?
- Іншим разом...
Він знову сів у машину і звелів Лапуентові їхати на авеню Жюно. Дерева вже губили останні листочки, що [13] прилипали до мокрої бруківки. Незважаючи на густий дощ, посеред вулиці юрмилося з півсотні людей.
Перед чотириповерховим будинком поліцейські в мундирах поставали високим живим муром, відгородивши від цікавих квадрат тротуару. Вийшовши з машини, комісар почав пробиратися крізь юрму, намагаючись не зачіпляти парасольок... Його відразу впізнали фоторепортери:
- Одну хвилину, пане комісар...
Він дивився на них приблизно так, як допіру старша сестра в лікарні Біша дивилася на нього самого. Посеред відгородженого прямокутника виднілася ще велика пляма крові, яку поступово змивав дощ. Тут же за допомогою гілок - замість звичайної крейди - було сяк-так ви-• малювано контур людського тіла. Інспектор Дельйо, також із вісімнадцятого відділка, зняв свого мокрого капелюха і привітався з комісаром.
- Шінке зараз у консьєржки, пане начальник бригади! Він прибув сюди перший.
Будинок був старий, але добре доглянутий, ніде ні порошинки. Комісар попрямував до засклених дверей консьєржчиної квартири. Він зайшов, коли Шінк'е вже ховав до кишені свого записника.
- Я знав, що ви приїдете. Досі з управління нікого не було.
- Я їздив до лікарні.
- Як операція?
- Здається, успішно. Професор сподівається його врятувати.
Квартирка консьєржки теж була прибрана дуже охайно, навіть трохи кокетно. Господиня - приваблива молодичка років за сорок - показала на стільці.
- Сідайте, панове... Я щойно розповіла інспекторові все, що знала... Гляньте долі...
На зеленому лінолеумі валялися скалки шибки, якої бракувало у вікні.
- А ось...
І вона показала на дірку у стіні навпроти десь на__метр вище від ліжка.
- Ви тут були самі?
- Так. Мій чоловік працює нічним швейцаром у ресторані «Палас» на Єлісейських Полях... Він повертається додому тільки о восьмій ранку...
- А де він зараз?
- На кухні. [14]
Вона показала на зачинені двері.
.- Він усе-таки намагається відпочити, бо сьогодні ввечері йому знову йти на роботу.
- Певна річ, ви вже запитали про все, що нас цікавить, Шінк'е. Не ображайтесь, коли я повторю деякі запитання.
- Я вам непотрібний?
- Поки що ні.
- В такому разі я збігаю нагору...
Мегре насупив брови, намагаючись угадати, куди саме, але запитувати не став, щоб не вразити честолюбства окружного інспектора.
- Перепрошую, мадам...
- Мадам Соже. Пожильці називають мене Анжелою.
- Сядьте, будь ласка.
- Я звикла стояти.
Вона опустила запону над ліжком, і кімната відразу стала схожою на невеличку вітальню.
- Чим вас почастувати? Може, я приготую каву?
- Дякую. Отже, минулої ночі, коли ви спали...
- Еге ж. Чую, хтось каже: «Відчиніть, будь ласка...»
- Ви знаєте, котра була година?
- У мене будильник з фосфорними стрілками. Було двадцять хвилин на третю...
- Це був хтось із ваших пожильців?
- Ні. Це був цей пан...
Вона зніяковіла, як людина, котру силують сказати щось непристойне.
- Який пан?
- Ну, на якого напали...
Мегре й Лапуент спантеличено перезирнулися.
- Цебто інспектор Лоньйон? Вона кивнула головою.
- Адже від поліції не треба нічого приховувати, чи не так? Взагалі я не люблю балакати про моїх пожильців... Як вони живуть і хто до них ходить, то їхнє діло, їхнє життя мене не стосується. Але після того, що сталося...
- Ви вже давно знаєте інспектора?
- Багато років... Власне, відтоді, як ми тут живемо. Але я не знала його прізвища... Він тут частенько походжав вулицею, навіть, бувало, запитував' у мене про [15] того чи того пожильця... Взагалі він був не дуже балакучий...
- А коли ви з ним познайомилися ближче?
- Коли він почав учащати до панночки з п'ятого поверху...
Мегре на якусь мить відібрало мову. Лапуент теж отетерів. Певна річ, поліцаї не обов'язково мають бути святі. Мегре знав, що навіть дехто з його підлеглих часом скакає у гречку.
Та щоб Лоньйон! Хто б міг уявити, що інспектор Нечема підночовує у паиночки за якихось двісті метрів од своєї домівки?!
- Ви певні, що то був саме він?
- Хіба ж його можна з кимось переплутати?
- І вже давно він... навідує цю особу?
- Тижнів зо два...
- Отож якось увечері він зайшов разом із нею?
- Саме так.
- Проходячи повз ваші двері, він часом не затуляв обличчя?
- Здається, затуляв.
- А часто він робив такі візити?
- Майже щовечора...
- А виходив пізно?
- Спочатку, тобто перших три-чотири дні, досить рано, одразу по півночі... А потім залишався довше, аж до другої чи й до третьої години ночі...
- Як звуть цю жінку?
- Марінетта... Марінетта Ож'є. Дуже гарна дівчина, добре вихована... їй двадцять п'ять років.
- Вона часто приймає чоловіків?
- Гадаю, я її не скривджу, коли скажу вам правду... До того ж вона ніколи не крилася. Майже цілий рік до неї ходив двічі, а то й тричі на тиждень один вродливий хлопчина... Вона мені казала, що то її наречений...
- Він у неї ночував?
- Врешті ви й самі про це дізнаєтеся... Так. А коли він перестав ходити, мадемуазель Марінетта засумувала... Якось уранці вона зайшла до мене запитати, чи немає їй листів, і я запитала, що там з її заручинами. «Не нагадуйте мені більше про це, люба Анжело,- відказала вона.- Чоловіки не варті того, щоб про них говорити...» І здається, вона недовго журилася, бо незабаром пожвавішала... Це дуже весела, здорова дівчина... [16]
- Вона десь працює?
- У косметичному салоні на авеню Матіньйон... І сама завжди вичепурена, добре одягнена, як лялечка...
- А що являє собою її приятель?
- Тобто колишній наречений? Йому років тридцять. Не знаю ні його прізвища, ні де працює. Для мене це був мосьє Анрі. Так він сам себе називав, коли виходив уночі...
- А давно вони розлучилися?
- Минулої зими... Здається, під різдво.
- Виходить, майже цілий рік ця панночка... Як ви сказали її звуть - Марінетта?
- Марінетта Ож'є.
- Виходить, цілий рік вона ні з ким не зустрічалася?
- В усякому разі, до неї ніхто не ходив. Хіба що її брат... Він живе в передмісті. Одружений, має троє дітей.
- А тижнів зо два тому вона повернулась увечері з інспектором Лоньйоном?..
- Еге ж. Я вже казала.
- І відтоді він навідувався щодня?
- Точніше, щовечора. Крім неділі. А втім, я могла його не помітити.
- А вдень він ніколи не приходив?
- Ніколи. Але я оце пригадала одну деталь. Якось він за звичкою прийшов близько дев'ятої вечора, і, побачивши його, я вибігла на сходи: «Марінетти немає вдома!» - «Я це знаю,- відказав він.- Вона у свого брата». І пішов нагору. Я здогадаларя, що, певно, Марінетта дала йому ключа...
Тепер комісарові стало ясно, куди саме пішов інспектор Шінк'є.
- Мадемуазель зараз у себе?
- Ні, її немає.
- Вона пішла на роботу?
- Не знаю, куди вона пішла, та коли я хотіла була повідомити її, що сталося...
- О котрій годині?
- Це було після того, як я подзвонила до поліції...
- Отже, ще до третьої години ночі?
- Так... Я була певна, що вона чула постріли... їх усі чули... Дехто з пожильців кинувся до вікна, інші в самих піжамах збіглися донизу, щоб дізнатися, в чому річ... Те, що я побачила на тротуарі, було забагато для [17] моїх нервів... Отож я відразу побігла нагору й постукала в її двері... Ніхто не відповів... Я зайшла всередину і побачила, що кімната порожня...
Вона вдоволено глянула на комісара, номов хотіла сказати: «Звичайно, ви на своєму віку бачили немало кумедних речей, та подібного й ви не сподівалися!»
І це була правда. Мегре й Лапуент лише безтямно перезиралися. Комісар подумав, що в цей самий час його дружина намагається втішити недужу Соланж і, певна річ, прибирає у квартирі.
- Гадаєте, вона вийшла з дому разом з ним?
- Я певна, що ні. У мене добрий слух. Я чула кроїш лише однієї людини - чоловіка...
- Він назвав себе, коли проходив повз ваші двері?
- Ні. Він звичайно шепотів: «Це з п'ятого». Я впізнавала його по голосу. До того ж, крім нього, так ніхто не казав.
- Вона могла вийти раніше?
- Теж ні! Я відчиняла двері лише один раз - о піз на дванадцяту. Впустила мешканців з четвертого поверху, вони поверталися з кіно.
- Виходить, вона вийшла після стрілянини?
- Тільки так! Коли я побачила на бруківці тіло, я відразу кинулася телефонувати до поліції і залишила двері відчинені... Замкнути їх я не могла. Це було б усе одно, що залишити бідолаху напризволяще...
- Вам не-здалося, що його вбито?
- Я нахилилася до нього і побачила, що він ще живий... Але там було стільки крові! А я боюся крові.
- Він був притомний?
- Не знаю...
- А все-таки?
- Губи в нього раптом ворухнулися... Я здогадалася, що він хотів щось сказати... І навіть промовив одне слово, та, певно, я не розчула, бо інакше в цьому нема ніякого сенсу. А втім, може, він марив?
- Що ж то було за слово?
- «Привид...»
І мадам Соже зашарілась, немов боялася, що комісар та інспектор глузуватимуть з неї або ще й подумають, ніби вона це вигадала. [18]
Книга: Жорж Сіменон Жовтий "Ягуар" Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
